Текст книги "Подорож у радянську Болгарію"

Автор книги: Майк Йогансен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 5 страниц)

XVII

«Як націлю, – сказав болгарин Сава, —так і мотону зайчика. Не втече».

Після цих слів болгарина Сави ми вдягли шапки й пішли обідати в Коларівську їдальню. Коларівська їдальня знаменита на ввесь район тим, що в ній дають м’ясо, багато м’яса, скільки охота м’яса і м’ясо те заяче. Зайців постачають Сава і Дацюк. Про Дацюка циркулюють легенди: розповідають, що він раз за дві години убив чотирнадцять зайців, іншим разом дванадцять і т. д. Зайці приймають по вісімдесят копійок за кілограм. Зав. їдальні має в льоху триста обідраних зайців. Зайці висять у льоху й смердять. Зав. їдальні перестає приймати зайців. На сніданок, на обід, на вечерю видають зайців.

На смак коларівський заєць, приготовлений по методі зава їдальні, нагадує найбільше розварений солоний віхоть.

XVIII

У хаті председател на соз Борба жив технік Дацюк і в цій хаті ми полягали на ніч. Лігши на подертий сінник долі, я побалакав трішки з пречесним отцем Чарлзом Кінґзлі, потім одіпхнув його легенько й заплющив стомлені очі. З найглибших надр моєї душі одгикнувся заєць. Дацюк загасив лямпу, в вікно синя глянула ніч і розкрила дитячу книгу спогадів.

XIX

Заячий вечір. Сніг.

Ах! Блакитна стеле суніч,

І лягає як стомлений синій китаєць.

Споза сосонок звіриних ніг

Із забутих дитячих книг

Знайомий з’являється заєць

Заяри, заялини, заячмінь

Замаячить

Заяча

Тінь.

Майнувши білим хвостиком, заєць зник і все заснуло.

XX

Уранці председател на соз Борба бере лопату й меліорує свій двір. У його голові народилась фантастична ідея відвести воду з свого дворового озера в ріку. Председател на соз Борба копав рівчака.

Сьогодні йому треба зібрати триста пудів пшениці й двісті п’ятдесят пудів ечемику (ячменю). Його соз Борба веде перед у виконанні плянів. Крім того председател на соз Борба буде на чотирьох засіданнях, а вночі його черга їхати з конем на станцію. Отже председател на соз Борба вдома не буває. Вдома таким чином порядкує його жінка – так би мовити, председател на кьштата на председател на соз Борба. У Коларівці вісім созів і председател на соз Борба з гордістю заявляє, спершися на лопату, що його соз Борба практично вже нічим не різниться від колгоспу. Він кінчив меліоративні роботи у своїм дворі і йде на засідання в брід.

Оце вже десятий день, що Коларівка є величезне квадратове грязеве озеро. Венеціянськими каналами цього озера плаває тачанка, чотирма запряжена кіньми і шукає председател на рай колгоспспілка. Председател на райколгоспспілка раніше містився коло машинотракторної стації, а сьогодні рано переїхав до райкоопспілки. Одначе в райкоопспілці його не знайдено. Отже тачанка циркулює між райвиком, райкоопспілкою, парткомом, машинотракторною стацією і квартирою председател на райколгоспспілка, шукаючи председател у спішній справі. На завтра треба хоч кров з носа вивезти на стацію зерно. Уночі буває легенький морозець. Треба проскочити між ніччю й бездоріжжям сім верстов по морозцю, а вертати порожняка можна й вплав.

Селом болгари ходять убрід. Більшість у чоботях, дехто в ґальошах. Ґальоші підв’язують перед відплиттям з дому шворкою. Нема нікого, хто просто йшов би в ґальошах, непідв’язаний. Діти пливуть у школу в постолах і вовняних шкарпетках, а то й просто... босі.

Від села до села треба пливти тачанкою шестериком, абож бідою четвериком[15]15
  Тачанка – ресорний чотириколісний віз із відкритим кузовом для парної упряжі. Біда – двоколісний однокінний візок на одну або дві особи.


[Закрыть].

XXI

Бідо! Доісторичний український автомобілю! О екіпаже біди! О страшний свідку бездоріжжя! О трясучий кораблю трясовині! О грізна назво епохи царських доріг, доби кріпацької праці, трисотлітнього часу поневолення!

Селянин їде бідою. Алеж вже останні дні доживаєш ти, чортів далесе селянської комунікації. Уже кінчають шосе з Бердянського до Токмаку. Уже збираються машини, що вторують дорогами степи. І коли рівні й тверді ляжуть шляхи в степах, ми заведемо тебе, бідо, до полтавського музею й поставимо поруч із чумацькою мажею.

XXII

Отже виїхати до колгоспу «Комунар» сьогодні не можна й ми виходимо з дому болгарина Сави пошукати зайців у грязюці.

Дім болгарина Сави (з якого ми оце вийшли) такий має плян. Уявіть собі цегляний коробок у п’ять метрів уширшки і в дванадцять метрів удовжки. Станьмо коло того краю, де стремить таємничий стіл на стовпі. Від нас починаються вікна къштата (великої кімнати). Це кімната холодна і в ній можна жити тільки влітку. Поруч із нею вузькою ковбасою з широким кінцем тягнеться малка къшта (мала кімната). Широкий край – це куфнята (кухня). Куфнята все ж таки займає не ввесь дім уширш, бо знадвору є ще на тій самій широті фаята (фойє або сінці, коли ваша ласка). Далі йде ще одна малка къшта (формою квадратова) – це вже тепла, бо її гріє куфнята. За цією малка къшта іде дам на скот, а за дам на скот плявник[16]16
  Плевня (плевник, обор) – сінник, сіновал для складування і зберігання взимку скошеної трави.


[Закрыть] для полови і інших скотячих страв.

Вікна й двері в такому домі городські, а не селянські. Підлога фарбована і взагалі, коли б цей будиночок перенести до Харкова, то головний інженер заводу за щастя мав би в ньому жити, займаючи къшта, малка къшта, фаята і ще одну малка къшта, а головна інженерова дружина ще й здала б у користування дам на скот і плявник на полову, у яких помешканнях оселилися б з радістю всякі приїжджі громадяни.

Коли болгари оселялися на Україні, кожному видавано «нумер» – шістдесят десятин земята. Болгари швидко забагатіли, цегельні постачали їм цеглу на дуваро (стіни) і криша (дах), онуки перших пересельців утворили куркульську верству. Наймити з Росії та України пасли їм тисячі овець, з баранячого лою робилося легендарна кавърма.

М’ясо, нарізане скибками, смажилося в лоєві, заливалось лоєм і ставилося в холод. Це була кавърма, якої вистачало на всю тринадцятидушну сім’ю багатого болгарина.

Ще зовсім недавно, за наших часів, перед розкуркуленням кавърма «ллялася рікою» в пащі багатих болгар, запивана ракиа (горілкою), росли черева, болгарин лежав під возом на полі й смоктав з барильця вино, поки наймити працювали на полі. Уночі ж розпарений спекою, розпертий вином і кавърмою, куркуль пхався в плявник, де спали дівчата-наймички.

Перед хатою болгарина Сави залізка обчищати ноги й жмут кураю.

XXIII

Курай. В степу росте така трава курай. Вівці їдять курай, зайці сплять у кураю, коли дощ, чабани збирають курай у купи, запалюють і гріються. Степовий вітер зриває курай і котить його, накопичує в розколини степового гранітного підґрунтя. Болгарин везе курай гріти куфнята і жмут кураю він кладе коло порогу обтирати ноги.

Цікаво було дізнатися, як ставиться бідний болгарин до созу. Коли він приходить до созу як до своєї хати, як колективний хазяїн, то перед ґанком, поруч із залізкою, він покладе жмут кураю і сам, перший обітре ноги. Коли ж він плаче за кавърма, він упхається в дім созу (може в колишню свою хату) з закаляними по халяви чобітьми. Кавърма вразила уяву високошановного отця Чарлза Кінґзлі і він розповів про Гуачаро.

XXIV

«Кева дель Гуачаро пробиває вертикальний фас скелі. Вхід цей дивиться проти півдня і втворює коридор уширшки на вісімдесят футів і ввишки на сімдесят два фути...

Гуачаро покидають печеру, коли спадає ніч, надто, коли то ніч місячна. Це мало не єдина, відома для нас, нічна зерноїдна птиця, форма ніг на очі показує, що вона не хижа, як от сова. Гуачаро годується з дуже дерзких горіхів, як от горіхоїд і нічна ворона, що теж гніздує в пощепинах скель.

Важко й уявити собі, не чувши, страшний галас від тисяч тих птиць у темній частині печери, його можна дорівняти хіба до кракання наших гайворонів, що живуть громадами в соснових борах півночі й лаштують гнізда на деревах, що верхів’я їх прикро одне коло одного. Прикрий, пронизливий крик Гуачаре б’є об камінні бані і повторюється луною з глибин печери. Індійці показали нам гнізда тих птахів, попристроювавши смолоскипи на довгих дрючках. Гнізда були на п’ятдесят, чи на шістдесят футів над нашою головою в конічних ямках – ввесь дах гроту поколотий ними як решето. Ріс галас у мірі того, як ми наблизилися й лякали птахів світом наших смолоскипів. Коли галас цей на мить ущухав, ми чули здаля квиління й крик птахів з інших колін печери. Здавалося, ніби зграї перегукувалися між себе.

Індійці заходять у Кева дель Гуачаро раз на рік, коло середини літа, озброєні довгими дрючками, якими вони ламають гнізда. Проти цього часу забивають скілька тисяч птахів, і старі, ніби боронячи свій виплід, з страшним галасом гасають над головами індійців. Пташат, що падають долі, тут же патрають і вони повні жиру, межи ногами птиці є цілі подушки товщі аж до шлунку. Отака скількість жиру в зерноїдних тварин, що живуть у темряві і не рухаються, нагадує нам те, що ми бачимо в процесі відгодовування гусей та волів. Відомо добре, як сприяє цьому процесові темрява і спокій. Нічні птахи Европи худі, бо годуються не плодами, як Гуачаро, лише скудною здобиччю з полювання. В період, що в Каріпе зветься «урожай олії», індійці будують з пальмового листя халупи коло входу й навіть у самій передпечері – і рештки тих халуп ми самі бачили. Там на хмизові вони розтоплюють у глиняних горщиках жир оце вбитих молодих птахів. Цей жир відомий під назвою масла, чи олії Гуачаро. Він напіврідкий, без запаху й такий чистий, що його можна зберігати через цілий рік і він не згіркне. У монастирі в Каріпе...» [17]17
  Уривок з розділу «Монос» із книжки Чарльза Кінґзлі «Нарешті: Різдво у Вест-Індії». Монос – острів у складі держави Трінідад і Тобаго.


[Закрыть]

XXV

– Про монастир іншим разом, попе Чарлзе Кінґзлі. В Англії. А поки що признайтеся, пречесний отче, що з усієї болгарської етнографії вам найбільше сподобалась кавірма. Інакше ви не були б згадали за цих дуже жирних птахів.

Після цих моїх слів ми пішли в степ і вбили скілька зайців.

XXVI

Коли ми вертали додому, болгарин Сава швидко звів рушницю й навів на свиню. Трапилось так, що поблизу проходив український селянин з сусіднього села і він розповів таку історію.

– Як у нас крали свині. Тієї зими стали в нас пропадати свині. В одному дворі вкрало свиню і так, що ніхто й не зчувся – і не пискнуло – а свиня була дуже голосиста, як соловей, свиня. Тоді в другому дворі такий самий прорив: теж свиню вкрало і теж тихо, що й не кувікнуло. По тому таким самим порядком у третьому дворі пропала свинка, і так нечиста сила поприбирала мало не по всій слободі свині. Тоді, значиться дивляться люди, що так далі немовбито не годиться, і порозстановлялися вночі по кутках сторожувати, словно, і пароля в їх була така, що свисни й біжи за ним наздоганяти, а на другім куткові, щоб переймали. Отак щоб хто побачить, то щоб, словно, свиснув, а ті щоб собі прислухалися й бігли навперейми. Воно ж, те що крало, придумало таку організацію: шворка, тобто шпагат, а на шпагатові гачок, той що сомів ловити. На гачку тім хліба шматочок. Це, значить, свиня ковтне із гачком хліб і веди її куди хоч на шворці.

От один стоїть і слухає. Не чути нічого – коли йде. Іде, а за ним свиня як собачка – воно смикне, а свиня ще й підбіжить і не кувікне, а тільки хрокає помалу, як дуже швидко треба йти. Цей значить, наш чоловік наставив на нього – стій, – каже і свиснув. Воно шворку закинуло і стало. Свиня, словно, теж і собі стала, бо думає, що це тільки так, щоб перепочити.

Ну той свиснув, підбігли люди, бачать таке діло, що воно піймалося, то треба щось робити. Робити так робити, взяли, значиться, по двоє за руки й по двоє за ноги – підіймуть та й об землю, підіймуть та й об землю, а в того кров тільки порскає з рота.

Так у його разів із десять з рота порснуло, тоді відпустили. Ну, звичайно, довго не жив, за чотири дні вмер.

А то ще був другий хлопець, так собі незавидний, отак буде на зріст, не більше, ну а плечі – во. Так цей тільки до свині підійде, зараз її кулаком по лобі, візьме на плечі собі за шию й несе, а свиня пудів вісім. Він іде, а з свині крапле, та на сніг, та на сніг. Так і прийшли до нього в хату й свиню знайшли. Забрали його.

Бачать таке діло, що піймався він, то треба щось робити. Робити то робити, взяли, значить, по двоє за руки, по двоє за ноги – підіймуть та й об землю, підіймуть та й об землю – тільки кров з рота порскає. Разів із десяток з рота порснуло, тоді відпустили – так цей днів шість жив, а тоді аж помер, словно, дуже здоровий був парубок, дарма що на зріст незавидний.

А в парубка цього ще був брат, но той, нема слова, куди був слабший. От як той парубок помер, то цей брат його пристроїв такого апарата. Простенький сказати і апарат той був, такий собі з клоччя ґнотик, но вимочений у гасові і сірників коробочка. Ґнотика він того, ясне діло, підпалив сірником і вкинув тихенько в скирту тому, хто його брата, значить, брав за ноги. Укинув і пішов помалу до дому. Скирта, як полатається, згоріла до колосочка і парубка того викрито.

XXVII

– Бачать таке діло, що піймався, то треба щось робити. Робити треба, отже взяли його по двоє за руки, по двоє за ноги – підіймуть – і об землю, підіймуть – і об землю, тільки кров з рота порскає. Разів із десяток з рота порснуло, тоді відпустили, а парубок був плохенький, додому не дійшов і помер.

Сказавши це, селянин із сусіднього українського села повернув, і пішов у своїх справах і ми теж повернулися й пішли до хати болгарина Сави.

– Що це таке? – спитали ми в болгарина Сави, показуючи на стовп із столиком, коло якого столу лише гігант міг би пити чай і їсти кавърма. Як пам’ятає уважливий читач, цей монумент цікавив нас уже скілька разів. Це могла бути полиця годувати і небесних птахів (так висловився премудрий отець Чарлз Кінґзлі, указуючи на табуни голубів, що ввесь час апетитно налітали на вистріл).

Це міг бути іконостас для провітрювання заскнілих богів, літній мисник на посуд, щоб обідати на свіжім повітрі, нарешті, столик, щоб їсти кавърма а ля фуршет навстоячки, спеціяльно зроблений за старих часів для чинів гвардійського корпусу, що, скажемо, могли квартирувати в даному селі (армієць не дотягся б до столу і навстоячки).

Та всі ці філософічні й дотепні наші здогади нанівець звів болгарин Сава. Він пояснив, що це підставка для квітів. Улітку болгарка виносить фікуси, олеандри, аспарагуси й герані на голий, продимлений, кізяковий двір і вони пляжаться під степовим сонцем.

Окроме квітів у домі болгарина є стара ґардероба, люстро й дзиґарі фірми Ле Руа а Парі. Справа в тому, що болгарина-середняка, ба навіть незаможника в нас на Харківщині мали б за куркуля. Бідняк у нас це Григорій на Лисівському хуторі, що хазяйнує на трьох гектарах чистого піску, не має городу, бо повідь зносить його грядки щовесни в озеро, і їсть із сім’єю хліб з чорної суміші жита, ячменю й гречки.

Болгарин же має дзиґарі. Правда в Сави це не Ле Руа а Парі, а просто ходики треста точної механіки. Зараз пів до третьої, а на Савиному годинникові за двадцять хвилин шоста.

Але тому не винний держтрест точної механіки. У Коларівці, де все незаможне і мало не все індивідуальне господарство об’єднане в колективні артілі, годинники становлять головні кадри «одноособового» населення. Всі ці розмаїті дзиґарі ідуть кожен на свій смак, при чому диференція між їхнім часом доходить п’яти-шести годин. На стацію їздять так як по всій славній Україні – за півдоби до потяга, щоб був час посидіти й побалакати й поспати на вокзалі.

– Саво, – сказали ми. – Ваш годинник утік уперед на дві години й п’ятдесят хвилин.

– Хубав! (добре), – сказав Сава. – Як ставити?

– Став пів до третьої.

XXVIII

Сава, повагавшися трохи, зліз закаляними чобітьми на чисту ковдру і пересунув стрілки. Стало чотири.

«Мало, – сказали ми. – Зараз пів до третьої а не чотири».

«Хубав бъди, – сказав Сава. – Нехай так буде. Чотири для мене саме добре». І він ізліз з ліжка.

Ми переступили загорожу з каменю й кізяку, що відокремлює грязюку кожного селянина від загально сільської грязюки. І знову ця загорожа постановила перед нами питання.

Коли дбайливий болгарин, витягаючи з-під плуга каміння, потім ретельно везе це каміння додому й поволі складає за десятки років загорожу навколо свого ареалу грязюки, доповнюючи цю загорожу кізяком і соломою (якими можна під весну гріти пештата, чи собата – цебто піч), то як робить, і чи робить взагалі загорожу колективний хазяїн навколо своїх дворів? Чи є в його залізка обтирати ноги? Чи є в його покладений для того ж кураєць? Чи є в його підставка для квітів і чи стоять на ній квіти?

Економіст, може, скаже, що це не важно. Але це важно. Пізніше ми побачимо, яка ця справа в колгоспі «Комунар». Для того ж, щоб це побачити, нам треба поїхати до Радоловки[18]18
  Родолівка – село в Приморському районі Запорізької області.


[Закрыть]. Але зараз усі радоловці на районовому з’їзді КНС. Отже туди ми й підемо, подякувавши Саві за чай.

«Ила да пиим чай» – знову сказав болгарин Сава. І І от дві племінниці його принесли чай. Отець Чарлз Кінґзлі, що взагалі придивляється до дівчат, пізніше розповів мені своє вражіння від однієї з Савиних племінниць, бо сам я, бувши людиною боязкою і скромною, не вправився її навіть як слід роздивитись.

«Племінниця цього болгарина, – сказав отець Чарлз Кінґзлі чистою англійською мовою, – є дівчина середня на зріст, чорнява, смаглява, з правильним профілем, що нагадує турчанок із цукеркових коробок колишньої фірми Жорж Борман, від яких коробок і досі ще не відмовився Кондтрест. Дві довгі чорні коси спускаються по її стрункій спині (ай, ай, ай, пречесний отче Чарлзе Кінґзлі!) і коси ті перев’язані кожна якимось уривком ганчірки, хоча вона заслужилася на шовкову стрічку. На смаглявих її руках, ніби виточених з... втім не вдаватимуся в метафори – є по браслету з срібла. Браслет той плаский, з уширенням посередині, сантиметрів у чотири. Звуться вони гримни, що нагадує мені слово гривна. На шиї їй намисто з срібних монет – алтъни, а раніше ці алтъни були золоті й завбільшки з карбованець. Кажуть, що в голод двадцять першого року ці алтъни пішли за хліб.

На племінниці Савиній довга спідниця – аж до кісточок – з яскравої матерії. Сама ж племінниця боса, бо в них на троє дівчат одна пара черевиків. Губи її, а також очі...»

Але тут ми знайшли за потрібне припинити красномовне оповідання вельмичесного отця Чарлза Кінґзлі, запхали його в мішок і пішли на збори КНС.

КНС відограють велику ролю в сучаснім болгарськім селі. Серед болгар-селян відносно небагато партійців. Керовані партійними комітети подекуди мало не виконують ролю сільпартосередків. Детальніше ми це побачимо в Радоловці.

XXIX

УВЕЛИЧАВАЙТЕ РОЗМАХА НА СОЦИАЛИСТИЧЕСКОТО СОРЕВНОВАНИЕ!

Цей плякат висить у залі сільради, де відбувається районова нарада КНСів, між портретами Петровського й Благоєва[19]19
  Петровський Григорій Іванович (1878-1958) – український радянський державний і політичний діяч, «всеукраїнський староста». Благоєв Дмитро Николов (1856-1924) – засновник і керівник Болгарської комуністичної партії.


[Закрыть]. На повістці денній доповідь про вибори до КНС і до сільрад через тиждень після того.

– Кулак он хитрий. Он сам такового не скажеть, но, через підкулачників обрабативаєть часть нашого активу, приманивая такового к себе...

Говорить невеликий, енергійний болгарин. Він говорить мішаною мовою, бо на райнараді окроме болгар є українці, німці, росіяни з сусідніх сіл. Мова його мішана, але чітка й енергійна, і його слухають уважно. Ми сидимо поруч із головою КНС села Радоловки, де колгосп «Комунар». Це зовсім молодий, ледве жонатий парубок з блідим обличчям, не дуже й схожий на болгарина. Коли скінчиться нарада, ми поїдемо з ним у Радоловку. У тім самім ряді сидить зам. председател на колгосп «Комунар» кубанець двадцятип’ятитисячник Кошевський, мовчазний білявий гігант, моторист по професії. Далі маленький диспепичний[20]20
  Диспепсія – розлад травлення.


[Закрыть] чоловічок, член радолівської сільради, інтелігент. З кишені його пальта виглядає пляшка молока. Йому не можна палити, пити горілку, їсти рідний болгарський перець і багато любити. Коло дверей притулилися двоє здоровенних дядьків, що привезли радоловців колгоспівською тачанкою. В одного довгі чорні, а в другого довгі руді вуса. Вони стоять із батіжками; їм не терпиться якнайскорше виїхати, бо поночі трудно пливти грязюкою. Всі вони, окроме Кошевського, болгари.

XXX

Є така хвороба психастенічного порядку й називається вона агорафобія. Я знаю, що вона є, бо сам трохи хворий на неї. Я не люблю великих засідань і колись ретельно уникав усіх учительських і професорських зборів, на яких мусів бувати.

Але я завжди охоче слухаю збори на заводі, і таке саме почуття було в мене на цих зборах КНС. Старі, об’ялозені не дуже щирими журналістами, слова, що повторювані щодня, вже не запалюють енергетичних токів, тут на зборах КНС ізнов оживають у кострубатих, незграбних реченнях, у мішаній мові, у монотонній енергії інтонацій водителів селянського життя. «Куркуль – він хитрий, він прямо не скаже, а манівцями обплутує слабих і несвідомих». Ще недобитий куркуль, якого прекраснодушний професор уже об’явив мертвим, яскраво встає перед очима. І в такт з інтонаціями оратора стискаються в слухачів кулаки, серце б’ється швидше, в такт із маршем трудного побіденного життя: я оживаю на таких зборах і, поволі витягуючи руки, знов і відчуваю давно невживані м’язи.

Радоловські дядьки з батіжками підійшли до зампредседател на колгосп «Комунар» і почали радитись.