Текст книги "Три долі"

Автор книги: Марко Вовчок

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 7 страниц)

XIV

Бродили ми такечки одного ранку. Погожий, ясний та веселий був ранок той лiтнiй – i зайшли ми дуже далеко, аж до печер самих. А мiсце дике таке, неоселяне! Бiлi крейдянi шпилi гiр лощать на сонцi, та мiж горами котить рiчка глибока – нi древа, нi квiту, нi щебетання…

– Катре! – кажу, – чого се ми тут прийшли?

– Ходiм у печери, – говорить менi та з цим словом i йде, а я за нею.

– Не ходи, Катре! – прошу, – вона йде.

Темно було у печерах зовсiм, i холод свiжий понiмав. Де зверху у гороiзу розпадину сонячний промiнь ронив сяющу стягу.

Катря йде усе далi та далi – вже душно менi:

– Вернiмось, Катре! – йде далi… Вже ми набрели те мiсце, де кам'яна постiль помостилася – крейдяний обвал, а на йому менший, як узголiв'я. У тiй печерi наввишки буде так, що тiльки стати схиливши голову чоловiку невеликого зросту; на стiнi хрести вибитi, а перед тими хрестами на долiвцi ямка. Стояв тут хтось роки на молитвi, аж молячись у землю входив.

Катря стояла, дивилася i думала – невпокiйна, тривожна… Як iрвоне з себе коралi дорогi – геть одкинула – тiльки вони гур-гур – розкотилися! Я кинулася збирати:

– Що тобi таке, Катре? – А Катря впала коло кам'яної постелi на колiна, розливається слiзьми.

– Катре! – покрикну. – Що ти робиш?

А вона не слухає, не чує, у сльозах великих!..

Ледве я її вивела з тiї печери на свiт божий.

– Що тобi, Катре?

Вона як стала, як глянула – чи ж пiзнати її було! От наче довго та довго тинялася по чужих та разом несподiвано родину усю свою знайшла – заспокоєна та радiсна, та сама дивується…

– Химо! – каже до мене. – Я у черницi пiду. Я скаменiла – як стояла.

– Буде менi спокiй, – промовляє радiючи.

– В черницi! – кажу. – А мати ж? А батько?

– Ходiм додому, ходiм, – перехопила мене, – нехай вже мене виряджають!

I додому поспiшилася, а я за нею.

Увiйшли у хату. Було саме тодi свято; батько й мати сидiли у стола говорячи. Катря їм вклонилася до нiг i просить:

– Тату, мамо! Я пiду в черницi, – я буду богу молитись.

Мати так руками й сплеснула. Батько устав.

– Катре! Катре! – покрикне мати.

– Я пiду у черницi, – промовляє Катря, – стану богу молитися.

– Ти ж в нас одна дитина єдина, ми тобою втiшатись хотiли, а ти нас думаєш покинути при нашiй старостi… – плаче мати…

– Я за вас буду бога просити, – каже Катря.

– Годi, дочко, годi! – мовить батько. – Я такого слова щоб бiльше не чув вiд тебе!

– То ви мене не пустите? – покрикне Катря. – Пустiть мене! Не губiть моєї душi!

– Я сказав: годi – то й годi! – знов мовить батько. – Я нiколи тебе на се не благословлю!

– Чи ж тебе бог милосердний прийме, як родителi не благословлять, моя дитино? – вмовляє мати.

– Пустiть мене… не губiть моєї душi… Я пiду, пустiть мене!.. – слово одно Катрине.

З того часу усе просилася у черницi, просилася та плакала. Нiкуди вже не йде – сидить у хатi – плаче.

Тиждень збiг.

Одного ранку прокинулися ми, – нема Катрi: де вона? Я кличу – не озивається, – я кинулася скрiзь шукати, шукає й мати – нiде нема, нiхто з сусiд не бачив.

– Десь пiшла проходитися, – кажемо, а самi вже не впевняємось, вже серце мре… Нема Катрi i опiвдня; вечiр, нiч – не вертається. Яково то було матерi перетривати; яково їй було батьковi оповiстити, – а батька той день дома не було. Як почув вiн – бiленький став, зовсiм бiленький…

– Коли? -спитав.

– Вчора ранесенько, – прокинулися, вже її нема! Усе Своє покинула, пiшла! – вбивається мати.

Батько конi запрiг свiжi й поїхав зараз. Два днi його iде було – на третiй повернувся наче з-пiд землi.

– Нема? – питає мати, хоч ще здалека його самого побачила i заплакала.

– Нема, – одказав.

Ще шукали, ще питали – не чутно нiде, нiде нема її, як у воду впала.

– Де ж вона пiшла? Де ж вона подiлася? – раз у раз говорить мати. – Може, тепер у великiй пригодi, може…

Батько нiчого свого не каже…

Нема у свiтi гiрше, як та невiдомiсть, непевнiсть: що нi заспокоїться, нi зажуритись добре не дасть; такеньки ми жили. Щогодини Катрю ховали, щогодини знов опо;живляли; усякi її пригоди й бiди оплакували, то знов надiю складали, що бог їй у всьому допоможе i на добре виведе.

Говоримо, було, iз мамою та згадуємо, – батько слухає, – бровою не здвигне… Приходили раз по раз люди звiдати нас, а найбiльш тих молодиць-жалiбниць убiгало, що вони, було, в нас i нащебечуться, i наплачуться.

Дуже судила нас Пилипиха, навчаючи, що самi провинили, а ще дужче журилась сама нашою напастю. Дуже тяжко смутувала Маруся.

Пережили ми вiсень i зиму; дiждали знов весни. Чуток було чимало для нашого жахання й сподiвання. Прочуємо, що десь там, в повiтi, бачили дiвчину, нiкому не знайому – батько їде питати – об'їжджає округи шукаючи. Прочуємо, що десь мерлу знайдено – їде батько на неї подивитися; чи утоплену понято – їде батько її побачити. Певностi дожидаємо – плачемо; дознаємось, що не вона – дякуємо, радi – i знов плачемо та сумуємо, що її слiд запав.

Коли кличуть одного рана батька й матiр до священика. Мати й налякалася, i зрадiла, i заплакала.

– А пощо то? – пита того дяка, що за нами прийшов. – Коли знаєте, скажiть нам, голубчику!

– Менi батюшка нiчого не признавався, то й я не знаю нiчого, – одкаже дяк.

Такий був справдi, що сам собою не знав нiчогiсiнько, – i голiвка його була така малесечка, як зернятко.

Приходять батько й мати до священика, вiн їм каже:

– Дитина ваша жива.

– Господи боже мiй добрий!

Розказує тодi священик, що вона вже в монастирi далекому, аж пiд Києвом десь, i отеє лист йому пишуть з того монастиря, що така дiвчина з вашого села прийшла у наш монастир i зосталася, маючи велике жадання черницею бути; а розпитали в неї, що родителiв має заможних, то нехай родителi оджалують їй дещо на прожиття, бо вселилася вона у їх в такiм убожествi, що й не сказати; черницi, якi милостивi, здарували їй щомога; а ще нехай родителi не заборонять їй спасенiя, бо се тяжкий грiх їм буде, i нехай присилають дочцi своє благословенiє. "Молимося боговi, – пишуть, – а вас просимо, щоб напутить i навести родителiв на добрi i хорошi мислi та вчинки".

– Пишiть дочцi благословенiє, – каже священик, – не спортеся, не вiдмагайтесь – все рiвно її не вернете, а жалю наробите, i грiх вам буде.

– Не вернеться вже? – пита мати та плаче. – Нiколи вже не можна?

– Авжеж, – одказує священик: – пишiть благословенiє.

– Хай же її бог благословить, мою дитину! – промовила мати, – хай бог її благословить!

А батько стоїть – не говорить.

– То й добре, – хвалить священик, поглядаючи на батька, – я так i напишу, що батько й мати благословляють…

– Нi, – озвавсь тодi батько, – за мене, за батька, не пишiть, батюшка; я не благословлю.

– Як же? Та се грiх тобi великий! – страхає священик. Батько знов нiчого не говорить.

– Годi, годi вже! – вмовляє священик. Батько усе нiчого не говорить.

– Напишу, що батько й мати благословляють.

– Нi, батюшка, батько не благословить нiколи – се напишiть, коли хочете, – правда буде. Щасливо!

Уклонився та й додому побравсь.

Мати не просить, не озивається – тiльки плаче та тужить.

– Що ж се таке? – говорить священик до матерi. – Чи ж так рiдну дитину покинете на вбожество, як сироту?

Мати зараз кинулася додому, до батька за грошима, а батько хоч сам не казав давати, та й не забороняв, – зiбрала мати грошi, зараз однесла священиковi, щоб переслав Катрi.

– Це добре, – каже священик, – колись, може, вiн i поблагословить, а тепер напишу, що мати благословила…

А тут люди прочули, iдуть – радiють – до нас: "Дочаса ваша жива! Дитину вашу бог береже! Чи вже черницею? Чи дуже далеко? Можна одвiдати, хоч i далеко. У доброму мiсцi знайшлася. Може, вашу дитину так бог допровадив".

Мати до усiх озивається то жалем своїм, слiзьми, то й словом, – батько нi до кого не озветься. Хтось з людей йому каже: "Ваша дочка". – "В мене нема дочки", – одмовив. "Ваша дочка черниця". – "В мене нема дочки", – знов одмовив.

Тижнiв у три одiбрав священик знов лист, що дякує Катря батька й матiр за ласку i за грошi i просить, щоб її не забували.

– Як же їй там? Добре? Чи здужа? Чи здорова? – се мати питалася. А священик каже:

– Авжеж!

А дяк:

– Хто се знати може? Вона там, а ми тут.

Не сподiваючись Катрi, стали ми жити у тихому, а невгавучому смутку. Старий батько сивiє; на високому чолi морщина у всю довж лягла, глибока та понура.

XV

По усiх тих випадках та бiдах мати якось стрiнулася iз Чайчихою: заплакали обидвi та з того часу почали знов одна до 'днiї ходити та вкупi горювати. Частiш ходила до нас Чайчиха, бо мати все недугувала. Зiйдуться, згадають давнє – й смутують. Прийде i Пилипиха… Була i в неї своя журба та нiколи вона не жалiлася i зроду не плакала. Отсе, як бачу її, прийде було, сяде вище усiх, поглядає, наче судить судом, i розказує:

– Моя Маруся в'яне. Нiчого їй не мило. Вбирається не глядячи, що бере на себе. Мiж дiвчата не йде; за гуляння байдуже їй… Тепер сватає Похиленко – "не хочу!.." А як ти, кажу, не хочеш доброхiть, то я тебе силою вiддам. "Оддайте, та ви менi, мамо, свiт зав'яжете, – i менi, i йому. Не буде у нас в хатi нi любовi, нi ласки… Я його не знаю i не кохаю, i не буду… Згляньтесь хоч на його, за що доброму парубковi свiт зав'язати!"

Що ж, кажу, i ти хочеш у черницi? I ти мене думаєш при моїй старостi покинути? "Нi, мамо. Поки вас господь на свiтi держить, я вас нiколи не покину"…

– Може, кого любить та боїться признатись, – говорить мати, – може, якого сироту вбогого покохала.

– Питала я: хто тебе з ума, з розуму зводить? – "Нiхто мене з ума, з розуму не зводить".

Змовкне Пилипиха; зажуриться, не хилячи голови; мати з Чайчихою про долю та про безталання свiтове почнуть, а зведуть усе на дiток своїх…

– А що, Марусе, голубко, – було кажу їй, – що се у свiтi робиться?

Вона осмiхнеться менi.

– Як ти живеш, Марусе? – питаю. -Чи усе любиш так само?

– Так само, – одкаже.

– Може, вiн хутко ожениться – його мати усе плаче: оженись та оженись… хвалилася, що обiщавсь: оженюся…

– Нехай йому добре буде! Нехай щасливо!

Такеньки було i розмовляє зо мною, часом спiває, ласкава та ввiчлива.

Чайченко знов мiж нашу челядь уявився… Такий самий хороший, може, ще кращий… бо як хороший та любий поболiє або потерпить, мiцнiй до його дурне серце прилягає… Знов вiн до всiх привiтний, знов зо всiма говорить i знов нiкого не кохає… Удова його люблена тодi вже звiнчалася з якимсь шинкарем.

Маруся бачить його… Розмови з ним не шукала, не наверталася йому на очi – хто б пiзнав, що кохає його! Тiльки рум'янiти стала, як став вiн бувати…

– Отсе ти рум'янiєш, – кажу.

– А мати усе говорить, що занепадаю. Пiду – нехай побачить мене рум'яну.

– А чого все ти смутная?

– Невесело, Химо.

– Ти усе їм печалишся, – а чого? Йому у свiтi не гiрш, як iншим, живеться!

– Йому не добре! – вимовить i на лицi побiлiє.

Якось розмовляли та радилися у нас в хатi Пилипиха, Чайчиха й мати, – коли Чайчиха й каже вдовi:

– Дуже менi ваша дочка Маруся мила: коли б менi таку невiсточку господь послав!

А Пилипиха каже:

– В'яне моя МарусяI

– Та їй, здається, трохи получчало: буде здорова!

– Не кажiть – получчало: вона в'яне!

– Мiй Якiв – добрий парубок, – знов Чайчиха говорить, – я таки йому од господа сподiваюся долi. Тепер вмовляю його: сину мiй, одружися! – "Добре, моя мати, – одкаже, – одружуся, чи не виясниться менi з хорошою людиною!" Нащо ж менi кращої питати йому, як ваша дочка? Кажiть менi, голубочко, кажiть менi до вас старости слати!

– Моя Маруся не схоче, – я силувати не хочу.

– Та хоч поспитайте її, любко, хоч поспитайте! А ми усе те з кiмнати чуємо з Марусею. I чуємо, як Пилипиха вимовила: "добре, я поспитаю!" Як вийшла до садка i кличе Марусю.

Маруся тодi устала од шитва свого, йде… Я її за руку:

– Марусе! От диво!

– Яке диво, Химо?

Увiйшла у хату.

– Марусе! – пита її мати, – Чи ти пiдеш за Чайченка за Якова?

– Пiду, – одмовила.

Пилипиха аж руки зняла угору, – здивувалася. Чайчиха радiє так, боже мiй добрий! Усiх обнiмає, цiлує, плаче та дякує. I мати вiтає, добрить, а смутнiш їй, мабуть, стало, – мабуть, згадалося…

– Се ти менi коришся, дочко, чи по своїй любовi за його йдеш? – пита Пилипиха.

– По своїй любовi, мамо.

– Давно се ти його любиш?

– Як його знаю, мамо.

Бiльш Пилипиха дочки не питала, тiльки промовила:

– Я не бороню тобi, дочко!

Почали умовлятися та почали радитись… почалося за вiно, за весiлля…

Заручили їх. Гуляло багато людей на заручинах. Вiн був до неї привiтний, як до iнших, трохи смутний, недбалий… Вона була спокiйна та ясна…

Став вiн до неї ходити щовечора.. Iде до неї – не спiшиться; прощається з нею – не забариться…

– Марусе! – говорю. – Отсе ти за його замiж iдеш – чи ж тобi не приходить на думку, що бере вiн тебе не по великiй любовi-коханню?

– Знаю, – каже, – що вiн мене не кохає; се я давно i добре знаю, – та вiн мене i не цурається. Вiн до мене приходить, говорить… Я його розважатиму, я йому догоджатиму, – веселiш йому у хатi буде зо мною, як тепер самiтному.

– Трудно так жити, Марусе! Щоб ти колись не каялась!

– По чому менi трудно буде? Чого каятись? Я нiколи не думаю, трудно чи важко менi буде: як буде, так i буде; я перетриваю: я роблю, як менi моє серце чує, що лучче…

XVI

Повiнчали їх восени.

Менi тодi було важенько. Усе було кажу собi: дурна, дурна голова, нерозумна! Усе було мiркую i обмiркую добре, – а не помагається… Почала я тодi частiш до Марусi ходити – легше наче менi стало… Одно, що Маруся була менi завсiди добра, а друге, що цiкавiсть моя; як то вони живуть iз собою? Почала я до них учащати.

I було як не прийдеш до їх – сумирно i согласно, та тiльки чогось дуже вже порядно, – от кажiть, гостi усе сидять, а господарiв i нема. Нема, як то бува часом, чоловiк i жiнка гостей вiтають: "Ану, чоловiче, внеси з комори, що там!" – "Ану, лишень, жiнко, частуй любих гостей!", що бачиш, живуть вони, як свої, i все у їх вкупi: болещi i радощi, думки i гадки, варти i жарти: чи заговорить один, другий перехопить – докаже… А молодi Чайченки хоч i рядком сидiтимуть, та була мiж ними як стiна залiзна. Чи той пiднiметься, другий уступає геть, мiсце дає, – доторкнутись стережеться; вона до його заговорить, як дочка до батька, – вiн до неї, як зять до тещi.

Пилипиха сумувала, вiддавши Марусю замiж; з суму того занепадати стала.

– Як бог милує? – пита було в неї мати.

– Сама живу, – одмовить; того не скаже, що сумно самiй жити, нi в свiтi.

Ходить до дочки, i завидно їй бачити, що там без неї своя сiм'я.

– А що, як дiтки вашi? – спитаємо.

– Була у їх в гостинi, то усе гаразд.

– Свекруха вашу Марусю дуже любить, – як свою рiдну дитину.

– Маруся годить свекрусi, як менi годила… З Чайченком Пилипиха поводилася звичайненько, унятливо, тiльки як з чужим-чужiсiньким чоловiком, що нiчого йому казати, нi об чiм його поспитати.

– Мiй зять, – говорить було, як от кажуть: "далекий повiт".

– Отеє в вас тепереньки двоє дiток: i дочка й син, – думає хто улестить кажучи.

– В мене одна рiдна дитина!

Як вже стара Чайчиха її шанувала, як вже годила їй – в неї наче i очi й вуха позавiшуванi. Нiкому вона так низько та гордо так не кланялася, як тiй бiднiй Чайчихi, що та було ночi не досипляє, – дума, за що ласки одпала та як знов пiд ту ласку пiдiйти? Сама так нам признавалася. Далi стратила надiю власкавить Пилипиху: як Пилипиха до їх у хату – вона тихенько з хати, – десь хоч пiд тином перебуде. "Дiждуся, що вона попрощається, тодi i увiйду – не можу їй докучати собою, не хочу собою її гнiвити – бог iз нею! Якби не вона мене смутила, то б менi таке добре життя було з ними. У хатi в нас любо, мило! Я вже не знаю, кого я бiльше кохаю, чи свого Якова, чи Марусю? I такеньки я думаю: чи ж се її дитина, що така вона люб'яча та прихильна, ся Маруся!"

Стара не довго ще пожила: на другий рiк по весiллю вмерла. Не дуже й болiла.

Як її поховали, Пилипиха почала день у день до дочки ходити, додому тiльки на нiч, а коли, то й ночує у дочки. Дивитися веселiш стала.

Заздрiсна та радiсна, що знов сама з дочкою, вона багато дечого недобачала довго. Вона не вважала, що Чайченко, сливе, дома й не живе, тiльки навiдується; що який вiн смутний, та нетерплячий, та неспокiйний ту рiдку хвилину, як посидить дома… Куди вiн усе поспiшається? Чого вiн, як на жаринi? Чи все те бачила Маруся… Чого вже не догледишся, як кохаєш! Маруся нiкому не казала – я хотiла як-небудь розмову на се навернути; вона мовчала, слухаючи мої тi пiдходи цiкавi, а тиха, добра та ясна у своїй хатi.

Що далi забувалася небiжка Чайчиха, то знов Пилипиха робилася похмурнiша – важким духом стала дихати вона на зятя. Спершу радiла, що вiн з дому часто одгоджається, а там завважила, як його дожидає Маруся, як устрiч йому виходить… По ниточцi до клубочка, як-то кажуть, i Пилипиха вже вмiчати почала, що дома вiн не говорить i смутує, а йде – вибирається з господи – то й очi блищать…

XVIІ

Як iти од нашої слободи до Любчикiв, то при дорозi шинок стояв i шинкував там жид Гершко. Давно вже все вiн держав той шинок, сам старий дуже. Звiсно, як тi жиди живуть довговiчнi: посивiє, побiлiє, пожовкне та й тодi ще живе, – аж лихо! Так i той Гершко жив-жив… а тут разом i вмер. От i одержав шинок другий шинкар з наших людей, – багатир, славили люди, сам жартовливий i злий, а жiнка в його прехороша, препишна, превесела така, що й час не змигнеться з нею.

Се було саме тодi, як вмерла стара Чайчиха. Бачимо, що вже Пилипиха тижнiв iзо два не виходить з своєї хати i кроку нiкуди, – не буває i Маруся в неї…

– А що се ви усе дома? – питаємо. – Як же господь милує?

– Спасибi, добре.

– Ви вже давненько у дiток не були у своїх, – чи вони здоровенькi? Чому Маруся не буває?

– В неї дитина нездужає.

– Та як же вона, молоденька, без вас там запомагається?

– Нехай сама собi живе, – промовила Пилипиха.

– Що се ви, бог iз вами, голубочко! Чи у нас з вами дiточок поле засiяно? Вже менi господь послав лихо та горе – його божа воля, а вас господь милує, то й шануйтеся!

– Яв своєї дитини нi за що… Вона мене не шанує, не поважає! Вона мене замiняла на свекруху, вона мене замiняла на свого чоловiка… Чи зроду вони кохали її, як я, мати рiдна, питима мати! Вiн її не кохав – хотiла за його, а тепер вiн до iншої ходить.

– Та, може, се неправда…

– Неправда? Я вже давно бачу, як вiн з дому рветься, як вона його дожидає, стрiчає, а вiн мимо йде – чи гляне; я стала назирати. От i дозналась, що ходить вiн у шинок. Я перше думала: п'є нишком. Кажу Марусi: "Чи ти знаєш, що твiй чоловiк усе до шинку ходить?" Вона зблiдла як крейда, мовчить. "Не пускай його з дому, говорю їй, скажи йому". – "Як я його маю не пускати, – одмовляє тодi: – може, йому дiло яке…" "Скажи йому", – наполягаю. Вона таки анi словечка йому не промовила, як вiн пiшов. Я її докоряла – вона стояла передо мною та мовчала. "А ти вiри, кажу, материному розуму не ймеш?" Пiшла я за ним у тропi i назирцем аж до шинку доходжу побачити на свої очi й при людях, – може, дочка вiри пойме тодi. Доходжу до шинку, де там купка яблунь стоїть: чую, розмовляє з кимсь мiй зять – його голос. А мiсяць свiтить. Ближче я дивлюся – сидить пiд яблунею молодиця: рукава в неї за бiлi лiктi закасованi, у перснях вона срiбних, руками у стан хибкий узялася, очi поночi блищать блискучi; слухає, що мiй зять говорить, i смiється. А зять мiй до неї такi речi промовляє: "Як тебе не побачу, каже, хоч годину, то я з нудьги пропадаю та з туги: я без тебе жити не можу! Без тебе жити не хочу! Дармо вже, що ти мене занапастила навiки – нехай я тiльки отакеньки до тебе прийду, та гляну, та слово твоє, нехай i неласкаве, почую… А вчора, – каже, – вчора i позавчора я усю нiч пiд цiєю яблунею стояв. Чи вже ти того не знала?" А вона йому: "Твоя жiнка молода, що каже, як не днюєш, не ночуєш дома?" – й смiється. "Нiчого", – одмовив їй (правду одмовив!). "Як нiчого? Чи вона ж тебе не любить?" – "Не знаю". – "А чому ж ти в неї не поспитаєш за се? га?" Голосно засмiялася. "Ой, чоловiк мiй почує!" – схопилася з мiсця, поцiлувала, як вразила, i зникла.

Вiн кликав – рукою махнула, пiшов за нею у шинок, а я до дочки: "А що, чия правда? Яке дiло в його?" Дивиться на мене. "Не добрий вiн тобi судився, тебе їм бог скарав". – "Мамо, не гнiвiть бога, се ви вже бога гнiвите!" – менi дорiкає дочка моя!

Тодi я усе їй розказала, що чула, що бачила. "Ой, мамо, нащо було вам догледжуватися, нащо допитуватись?" – "А тобi лучче, як дурять, любити?" – "Вiн мене не обманює". – "То ще вiри не ймеш менi?" – "Я його нiколи не питала об сьому, чи мене любить". – "Не питала, чи тебе вiн любить? Так ти його не кохаєш, чи що?" – "Кохаю…" Спориться та змагається iзо мною… Такеньки, аж поки вiн повернувся пiзно… Повернувся вiн, а моя дочка iде навпроти його, дверi розчиняє, як батьковi шановному, як чоловiковi любому… "Як вже ти уваги на себе не маєш, – кажу, – то я свого зятя спитаю: де був вiн до пiвночi? За якою причиною? У кого?".

Вiн змiшався i в мислях i в словах, дивиться убiк, а дочка моя: "Годi, мамо! Се ми вже мiж собою розпитаємось, а вам вже час спочити, коли ласка". Я вже бiльш нiчого не казала, бiльш не слухала, серед ночi додому пiшла. Не була з того часу у їх i не буду.

– А унучечка ваша дуже слаба?

– Не велика там слабiсть, та велике побивання.

– Журяться вони дуже?

– Хто вони? Та зять мiй чи й знає, що дитина нездужає – вiн не питає i не дивиться.

– Не вiдрiкайтесь дiток, любко, – просить вже мати Пилипиху, – не вiдрiкайтеся втiхи своєї!

– Я сама собi раду раджу, – одкаже на те Пилипиха.

– Подаруйте вже дочцi своїй: вона ж його дуже так любить, Якова! – говорить мати.

– I я її дуже люблю, – одказала Пилппиха.

– Хоч я вже одвiдаю Марусю, – кажу матерi та й пiшла до неї.

Маруся сама була в хатi, сидiла на лавi, хитаючи в обiймах недужу свою дитинку.

– Боже поможи, Марусю! – вiтаю її.

– Спасибi. Сiдай, Химо.

– А що дитинцi?

Вона глянула на дитинку й одмовила!

– Терпить малесеньке.

– Була у нас твоя мати, Марусю, – кажу.

– Яка вона була? Що говорила?

– Не хоче до тебе ходити; казала: не буду.

– Смутно менi те! – промовила Маруся.

Я вже бiльше нiчого не говорила за се й питати нi об чiм не питала.

Почали ми тиху розмову – згадування. Згадали нашї забавки давнi дитячi, – пригадали й дiвочi безсумнiї часи… Не зводячи очей з дитинки своєї, Маруся розмовляла iзо мною, хитаючи недуженьке.

Чайченко усе не приходив, а вже вечорiло. Вже пiзно – вiн не приходив. Вона його дожидала любо: що там шурхле, шелесне – прислухається пильно; стихне усе знов i нема нiкого, – вона не зiтхне навiть, знов дожидає… Я й пiшла так – не бачила його, – не повернувся при менi. "Скажи матусi моїй, що прийду до неї, як моя дитинка iрохи одужає", – просила мене Маруся прощаючись.

А тут у кiлька днiв занедужала Пилипиха. Покликали ми до неї усiх знатниць i лiкарок, – здається, нiкому не впiзналася її недуга – яка була. В неї нiчого не болiло, казала вона, тiльки ходила все кволiй та кволiй, поки не збулася сили своєї – i тодi лягла вже, знемоглася i лежала понура.

Маруся приїхала з дитинкою – дитинка ще не зовсiм одужала, – усе ще квилiло кришенятко. Я пам'ятаю добре те врем'я, як було уночi не спимо всi, а вулиця, село у снi, i всюди тихо. Заквилить дитятко, схилиться до його Маруся гойдати, а Пилипиха блискучими очима в обох вдивляється. Вона не всипляла ночей i хвилиночки. Як Маруся вже не падала коло неї, як Маруся не годила їй, – не пригорнулася вже мати до неї нiколи; нiколи не всмiхнулася ласкаво до самої смертi своєї. Що було Маруся просить:

– Мамо, чого журитесь? Чого, мамо, не дбаєте о здоров'я своє? – Вона не прийма нiчого того. I останнє слово її було: "Лучче, мовляла, ображеному вмерти, нiж так на свiтi жити". – I вмерла.