Текст книги "Три долі"

Автор книги: Марко Вовчок

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 7 страниц)

IV

У тиждень по тому весiллi були у нас молодi i запрошали до себе. Ми поїхали у Любчики всiєю сiм'єю. Поїхала й Пилипиха з дочкою. Катря ще звечора усе наготовила убрання; прокинулась удосвiта, та чи й спала вона – не знаю; а менi – то все такi сни снилися дивнi тiєї ночi. Снилось менi, що виходимо ми з Катрею i з Марусею на якийсь шлях великий мiж степами, i всi степи тiї, i весь шлях усе Чайченки закрасили, усе Чайченки, та один у один хорошi…

Катря мене будить – я їй розказую: "а чи ж не дивний сон?"

Як же вона вжахнулася, почувши!

– А що те вiщує? Що вiщує? – притьмом iскажи їй.

– Не полохайся, Катре, – вмовляю, – се сон недiльний: як до обiд не справдиться, то й не ждати нiчого.

– Боже, боже! Що то буде! – бiдкається вона…

Зоря розсвiтала, день починав бiлiти; ми сидiли коло вiконця, – розчiсувала й плела вона свої коси довгi; рум'янець густий спахував на личку, а личко було блiде.

Розвиднилося; устала мати, батько; почали лагодитись, заранi виїхали.

– Катре! – говорю їй стиха: – чи побачимо ми там Чайченка?

– Не знаю, – сама одвернулася.

– А в жадiбку його побачити? Не чує.

– Катре? А хочеш, – кажу, – побачити? Хотiла вона осмiхнутися, та не всмiхнулась, а розсердилась.

– Отже, остили, коли хоч, жарти!

Далi що почну, то нiчого не виходить: то Катря усе хвалить, то Катря усе ганить; то усе в неї вже й злишнього славне, то усе в неї нi до чого не згарне й недокладне.

Приїхали у Любчики; ще тiльки були там самi родичi у молодих та ближнi приятелi, от як Пилипиха; у хатi було просторо; ми першого очима зустрiли Чайченка: сидiв вiн проти дверей…

Старi собi розмовляли; ми поплiч з Марусею та з Катрею, так одсторонь, сидiли. Тихесенько я Марусi свiй сон переказала.

– Чи не диво ж? – питаю.

– Усе дива в бога! – одказала задумавшися.

Мiж родичами молодого сидiла стара бабусечка у темнiй хустцi, у темнiй юпчинi, бiленька на виду, невеличка зростом, з смутненьким поглядом. Сама вона говорила небагато, а людям одмовляла любенько, ввiчливо, якось учасливо, мiсто б вона пожалувати хотiла. Вона частенько поглядала на Чайченка i на нас. Се була Чайченкова мати.

Обiдня година; нiщо не правдить мого сну… А по обiдi понаходило такого людей; розлiгся гомiн; музики заграли; танцi вистроїлись.

Танцювали вже iз добру годину, а Чайченко усе сидiв собi та тiльки дививсь, як другi пiдкiвками крешуть. Коли його мати до його нахилилась i щось говорила йому; пiсля того вiн зараз пiшов у танець i взяв перво Катрю, там Марусю, там мене, там i других дiвчат, знов як тодi, не подивившись i в вiчi жоднiй. Менi довелось сидiти коло Чайченка, може, заговорить, кажу; подивлюся на його – де вже сей заговорить!

– Якого тут людей! – знiмаю рiч сама. Вiн озирнувся на мене i по хатi поглянув:

– Багато гостей!

– Славне село Любчики, веселе. Ви ще тут недавно?..

– Недавно.

Так вже менi хочеться попитати, чи зостануться вони тут, – так вже!..

– Тутечки усi люди живуть доступнi такi, привiтнi… жалко вам буде їх кидати…

– Та ми сюди на селище прийшли, у земляни пишемось любчiвськi.

В мене аж в очах ясно стало, як вiн похваливсь.

– Добре вам жити буде!

– Де жити, то жити, – почула я од його…

Повернулися ми додому. Катря смутна була. Мати питала, чи здужає? – "Здужаю", каже.

Ведеться мiсяцiв зо два, що ми Чайченка бачимо врядичаси: то любчiвської церкви не проспимо, а з церкви зайдемо до роду, – просять на обiд; по обiдi гуляємо потам увесь день; то запрошали якось нашi їх до себе, то знов вони нас.

Чайченкова мати купила хату у Любчиках, святила ту хату; нас звано i Пилипиху з дочкою: то ми усi на вхiдчинах тих були.

На господi у себе Чайченко такий самий небалакливий, як i в людях, мати ж його дуже ласкава i привiтно до всiх ставилась. Як вже ми додому виходили од їх, то вона нас проводила за свою леваду та й каже Катрi: "Коли б менi до сiї хати таку пташечку, як ти!"

Нiхто того слова не чув тихого, окрiм мене. Я Марусi се говорю, що чула я. Вона тiльки поспитала: чи добре я чула?

З якого часу-години осмутнiла наша Катря весела. Не раз я на свої очi бачила, що вона отеє думає-думає, та й обiллється сльозами дрiбними. Або не знать з чого, з доброго дива обрадiє: тодi спiває, всмiхається, червонiє. Яким вже я тихим видом не пiдходила розмовитись з нею, розпитаться за все, так вона ж од мене посторонь. Нi менi нiчого не каже, нi Марусi. I вже до нас так не горнеться, як давно: вже вона з своїми мислоньками i вже любiш їй на самотi iз собою. Тепер вже сама не промовляє слова – не залюбила i других чути – як говорять. Стала вона до дiброви учащати.

Був гай, такий густий, пущi такi за рiчкою – все вона туди ходить. Як я настерегла, що вона береться одного разу, – я й собi за нею назирцем побiгла.

У самiй гущавинi дубрiвнiй, де там липина i горобина, i дуб кучерявий посплiталися вiтами зеленими над холодною криничовиною, – забралась аж туди та й сидить, схиливши голову. Уявилася я – вона зараз схопилась, охмурилась… Я до неї слово зговорила… "Годi вже тобi! – промовила, -в мене голова болить!" Попоходили укупi по гаю, послухали, як листя шумлять, як вода точиться, та й додому прийшли. Така-то вже стала Катря недоторклива: анi поспитати, анi загомонiти до неї! Коли б думок-гадок своїх, а то й так нiчого менi не скаже…

Побреду до Марусi, а Маруся наче стала ще тихша, нiж була; усе вона шиє та вишиває, усе за дiлом, усе тож в якихсь мислях… Нiякої менi поради i од Марусi. То було усе нас тройко у любiй купцi, а то якось розiйшлися, як зозулi в лiсi…

Однiї недiлi смуткувала я дуже сама. Катря покрилась десь, – пiшла я собi до Марусi. Приходжу – вона сама у хатi, старої Пилипихи не було.

– Здоровенька була, Марусечко! – кажу їй. – Чого се ти сама дома?

– Та мати у гостину пiшли.

– А ти ж? Чи не болить в тебе голова, – кажу, – як в нашої Катрi? У дiвчат, як серце наброїло, то зараз на голову звернуть…

– Я чогось нездужаю трохи, – промовила Маруся. Придивилася я на неї пильно, та аж у крик покрикнула, – такеньки змарнiла вона дуже, А в очу ж який смуток!

– Марусе, голубко! – кажу їй: – як ти змарнiла! I чого в тебе такi очi смутнi?

– Да того, може, що нездужаю, – сказала на одвiт. – А як там Катря? – питає.

– Та нема її дома давно: мабуть, у дубах сидить та думає думку. Вже, – кажу, – й мати давно помiтили, вже й питали саму Катрю i мене. Катря не признається… А я що скажу? Хiба свою догадочку? А бачу вже, що бiда якась коїться: батько на Катрю позирає, – от як вiн її поспитає!..

Маруся поруч зi мною сидить i слухає, а сама словечка не промовить.

– Боже мiй! I що се лихо таке сколотилось несподiване? I ти, Марусю, вже не така, як колись була!

Отеє такеньки сидимо, а вечор темнiє, – коли й Катря вбiгла. Обiйняла Марусю, стиснула мене, поцiлувала, сiла коло нас. Мовчимо усi довго.

– Ну, бувай же здорова, Марусе! – кажу. – На добранiч! Вже час додому. Чи пiдеш i ти, Катре? Тебе, – кажу, – мати, мабуть, давно дожидають. Вже й спати пора.

– Химочко, голубочко! Марусе, голубочко! Я не хочу спати… Я, – каже, – я того Чайченка покохала!

– Та хiба не знаємо! – веселенько я їй одмовляю: – отсе нам новина велика!

А Маруся так-то навсправжнє її питає ще:

– Чи так се, Катре? Чи справдi, Катре?

– Нащо ти мене так питаєш, Марусю? Я його люблю.

– Чи щиро? Чи велико, сестрице? Подумай!

– Та боже ж мiй, боже! – одкаже Катря: – та я його од першого разу покохала. Вже я з того весiлля за ним пропадаю. Тiльки ти не вважала, а з мене вже усi дiвчата смiються…

– Нi, – каже Маруся, – я вважала та думала: не так… Я думала – забудеш…

– Хiба як очi заплющу!

– То поможи тобi боже, Катре! – промовила Маруся.

– Дай тобi боже, Катре! – кажу й я. Кинулась нас цiлувати, жалувати Катря.

– А вiн же чи полюбить? – стала тодi гадати. – Може, насмiється! Скажи, Марусю, скажи, Химо! Чи вiн любитиме?

– Ой, трохи чи не бiльше ти од нас вiдаєш про це, Катре, – говорю, – десь ти його бачила, абощо, бо ти чогось наче на свiт одродилася сьогоднi. Признайся ж i нам, любко, щоб i ми знали.

– Я його бачила, – розказує. – Була я у гаях i забрела дуже далеко, аж туди к чужосiльським левадам; iшла собi, коли чую: "Здорова була!" Глянула – бачу його, вiри не йму. Се, кажу, моя дума щоденна, щочасна вживилася… А вiн усе говорить до мене, усе говорить…

– Що ж вiн тобi говорив?

– Питав мене, чого зайшла, чом невесела…

– Що ж ти йому сказала? – я все її питаю; Маруся тiльки слухала.

– Так зайшла, – кажу, – гуляю собi, i я, – кажу, – весела… Тодi вiн питав мене, чи хутко ми будемо у Любчиках, i казав, що у Красному церква згорiла… I що був вiн у ярмарку оттодi, як ми ходили до церкви, а його не було – вiн-то у ярмарку був, – говорив, що туга його обiймає… I провiв мене аж до самiсiнького нашого тину. Iшов усе поруч зо мною… Спасибi тобi, вечiр темний, i ти, доленько моя щасна!.. А Яковенко вже рушники побрав у Ганни; на тому тижню весiлля. Пита вiн, чи будемо…

– Отсе, – кажу, – тепер треба ще на те весiлля прибиратись. Трохи й ми з тобою там розважимось, Марусю!

– Та не знаю ще, – каже, – як мати схочуть!

– Хiба самiй не манеться? Хiба не попросиш матусi?

– Та якось вже буде, – одказала.

– Ти, – кажу, – сумуєш чогось, Марусе; чи не пiшла б ти iз нами?

А Катря тодi:

– Сумує Маруся? Чого сумує?

– Голубко, – говорить менi Маруся, – менi не смутно, а коли й буде кому смутно, люди не розважать!

– Тiльки той, кого любиш, розважить, – озвалась Катря.

– Покохаймо кого-небудь, Марусе! – жартую. Маруся нiчого не одказала.

– Щаслива будеш, – говорить Катря.

– Покохаймо ж, Марусе! – я знов до неї.

– Не жартуй, – одкаже тихо.

Надiйшла Пилипиха. Попрощались ми й пiшли з Катрею додому. А Катря сього вечора да така ласкава була й весела, i смирнесенька така, що я такою її зроду не бачила.

V

Ходила Катря у Любчики нiбито заполочi позичати червоної та й повернулася додому iк вечору така, що батько споглянув та й поспитав в неї, де була, де ходила, а почувши де i пощо: "як така з тебе швачка, – каже, – то дбай, щоб не позичати заполочi вдруге по чужих селах".

По тiм словi батько вийшов з хати, запаливши люльку.

– Що тобi, моя дитино! – упада вже коло Катрi мати. – Уступила до хати бiла мов бiлочок… що тобi, доню?

– Нiчого, мамо, нiчого!

– Де вже там нiчого! Журиш ти мене, дочко! Прийшла Пилипиха до нас з Марусею. Мати з старою зняли розмову, а ми, дiвчата, у садок поскорилися.

– Що ж таке, Катре? – питаю.

– Сьогоднi вiн увечерi буде, – вiн сьогоднi прийде до мене...

– А ти ж як, вийдеш до його? А батько не почує?

– То що? Щоб я не вийшла? До його щоб я не вийшла? Нехай чує батько, нехай чує мати, нехай усi – я до його вийду!

– Та як батько почує, то не пустить, – кажу, – як вже ти собi там не ймися, а мусиш зостатися тодi.

– Я не зостануся, я пiду!.. Чого ти на мене надалася, недобра дiвчино?..

– Я тобi саму правду говорю, Катре; хiба ж я нападаюся на тебе?

– Не треба ненi такої правди, не хочу я такої! Я вже бачу, що ти менi не щира подружниця, ти менi не хочеш у помочi стати, я сама за все стану!

– Слухай лиш, Катре, чого-бо ти вгнiвалась? Я правду тобi виказала, та я ж тобi i в пригодi стану, коли вже не можна iнако…

Тодi вона мене цiлувати, тодi вона мене обiймати! Почали ми змовлятись, як дверi вiдчинити Катрi i як їй вийти. Радились i Марусi питались, що вона думає, – сама вона нiчого не говорила й нiчого не питала, сидiла собi тихо, як на могилцi…

Катря усе розказала, як вона у Любчиках була.

"Його мати мене покликала сама, як я йшла улицею, i жалувала мене любо, i розпитувала, чи мене хто сватає, чи я кого вподобала… А вiн усе оддалiк стояв, не пiдходив… Так-то вже менi гiрко стало! "Я, – кажу, – сiї осенi замiж пiду". Як я сказала, вона як покрикне: чи ж то правда? "Що?" – запитав вiн у матерi, а вона йому каже, що я замiж пiду восени…

Я тодi попрощалась з ними. Вона зiтхнула, провела мене трохи i каже: "Шкода менi тебе, дiвчино!.." – що я аж слiзьми вмилася… Одiишла трохи, стала, – та нехай хоч на їх хату подивлюся, коли вiн i виходить iз ворiт, i йде… Я хочу далi – не можу… Дiждалась, що вiн близько до мене зблизився… Зблизився: "Чи правда сьому?" – поспитав… Дiвчатонька, голубоньки! Коли б же я сама знала, як я йому призналася, що я його кохаю одного у свiтi… Довго говорити не можна було: усе знакомi люди доходжали улицею; тодi я йому сказала – нехай прийде до мене ввечерi, вiн сказав – прийде…"

Скоро нашi старi поснули, я випустила Катрю з хати, а сама сiла, щоб сон не хилив, та менi не спалося: лихо та й годi дожидатись було! Нема, та й нема, та й нема!

"Як се вона гаїться, – думалося менi. – Що їй добре, то й забула про мене, яково тут менi дожидати, боячись… Такi-то люди на сьому свiтi!"

А там i те я згадала, що я сиротую, що вбога я та не при батьковi-матерi зросла, живу у чужiй сiм'ї з ласки; що не пожалує нiхто мене щиро, не любить нiхто душею усiю… I за що я перше дякувала, з того самого тодi слiз гiрких уточила; за що було, хвалити бога, вiк байдуже, у той час так того забажалося, так-то вже треба стало…

Горюючи-плачучи, iзвела голову, погляну – як-то округи мене сумно усе, а у вiкно вже свiтання синiє…

Очутилася я якось одразу, та й самiй менi чудно стало; чого се я такеньки i чим зажурилась? Хiба ж я не знала Катрi, що вона до свiту забарить? Та й яка б то дiвчина з кохання поспiхом дбала? I чи я ж сьогоднi всиротiла? Чи се тепер тiльки зубожiла?

Поглузувала я сама з себе та й вийшла Катрi назустрiч – за ворота. За ворiтьми я ще довгенько зотривала її, поки аж вона прибiгла весела.

– А що, надивилася? наговорилась?

– Все я йому сказала, все… як же я його кохаю, Химо! Господи великий! Як я його кохаю!

– А вiн же що говорив?

– Питав, чи дуже я його люблю… Вiн прийде завтра… Я його завтра дожидатиму…

З того часу стали вже вони щовечора зiходитись. Прилучилося менi, проводивши Катрю, того Чайченка зустрiчати. У недiлю або в свято яке iдемо удвiйзi з Катрею, немов погуляти ранком тихим, то й вгледжу, було, я Чайченка, – усе вiн наче смутний… та й спитала якось Катрi:

– А ви iз ним нiколи не сваритесь?

А вона менi:

– Що 'тсе тобi бог дав, Химо! Отеє б iз ним сваритись!

– Та чого ж вiй наче невеселий ходить? – кажу.

– Такий завсiди, – заговорила, сама тут миттю впечалившись. – "Ти смутний? – питала я його. – Чого ж ти смутний?" А вiн менi: "На свiтi бiльш смутку, нiж радостi!" – "Що говориш, серце, та я як знаю, що ти мене любиш, я забула, який то смуток на свiтi живе!" – "Се, – каже, – се такеньки бог дає тiльки дiвчатам та пташкам спiвочим…" Такий вiн, такий, Химо! I говорить, i жалує смутно; а потому ще менi любiший, ще милiший…

Постерегла мати, що дiється щось, поспитала. Катря призналась матусi. А мати головою журливо похитала:

– Отсе i твоя пора прийшла, доню! Гляди ж, се на весь вiк, Катре! Гляди, кого обираєш, та й нехай тебе мати божа i благословить, i допоможе!

Батько не питав нiчого; чи вiн здогадувавсь, чи нi – того не знали ми. Правда, що двiчi, а може, й бiльш вiн якось пильненько на нас споглядав. Ми, було, собi говоримо, що як се буде – Катрине весiлля, та яке життя їй красне, гадаємо, а батько уступить до хати, – ми й пополошимось усi: одна схопиться, друга шукає чогось за запiчком, третя голку загубить, – батько сяде у стола, дивиться бистрим оком та й каже: "А в якому кутку пожар в нашiй хатi?"

Ми й скаменiємо перед ним… Вiн почне про господарство що говорити матерi, яке дiло загадувати, ми вiзьмемось робити щиро як, боже єдиний!

Чого б то й опасувагься були? Ми думали, що вiн прийме Чайченкове залицяння ласкаво, бо Чайченко i багатий, i молодий, i дочцi любий, i люди Чайченка не цуралися – чого ж опасуватись? А ми все боялися дуже його часом. А мати вже для своєї дочки поклопотатися постарались. Бачу, де вже стрiнуться з Чайчихою, посядуть рядочком i потиху розмовляють собi любенько, а прощаються, то обiймаються щиро. Прийшла до нас Чайчиха у недiлю, а в середу вже мати до Чайчихи йде. Чайчиха знов i собi не забариться нас одвiдати; та й пiшлося так, що аби яке свято, то або Чайчиха в нас, або наша мати у Чайчихи…

Катря нам з Марусею призналася, що буде її сватати Якiв восени. Мати вдалися до Пилипихи за порадою; розказали їй усе, що дочка вподобала парубка, що то хорошi люди – за ними нажиться!

– Дай боже щастя! – говорить Пилипиха.

– Ох, голубко моя! Я ще не знаю, як чоловiк згодиться… Та чого б йому не згодиться? Сей хiба не гарний? Сей хiба не добрий парубок? I заможний…

– А ти мати чи нi своїй дочцi? Як почне вiн примхати, то ти й рученьки попустиш – нехай мойму дитятi доля гине.

Вже як тiльки вчула удова, що батька бояться, вона жваво вхопилась за сватання: "Що з того буде, що ви головами розкивалися? Добре дiло – доводьте ж йому краю!"

Та й одпочити не дає часу; пiдмовляє та пiдговорює: "хутчiй, хутчiй!" Було, моя годинонько, аж за рукава трясе, щоб хутчiй…

Почала мати заходити коло старого та свого слова домовляти; почала усе про Чайчиху провадить та йому нагадувати, та хвалити, а разом вже й сина молодого:

– Що то за парубок хороший, роботящий, удатний, – се матерi втiха вiд бога, а не син!

– Вже того не знаю, який вiн до дiла, – каже батько, – а щодо танцiв, то вдавсь: дiвчатами, як мухами, увиває.

– А що ж, мiй голубе? Як веселого норову, то весело iз ним i жити буде, кому судить господь. Сам не сумуватиме i подружжячку смуткувати не дасть.

– Не жодну й тугу танцюра розтанцює! – на те їй одмовив.

Удруге знов примощується мати Чайченка добрить: "а моторний, а розумний, а славний". Пильно батько їи у вiчi поглянув.

– А що се хвалиш, – змовив, – неначеб зятя?

– Як воля божа та твоя вгода, мiй голубе! – одкаже йому тихо та умовно так уже!..

Ми з Катрею сидимо – не д'хнемо…

Старий подививсь на жiнку, подививсь на дочку.

– Не шукай дочцi пари, стара, – промовив, – вже я їй сам пару знайшов; осенi заждiть.

Стара зирк на дочку, – дочка обмертвiла либонь; сплеснула мати руками та на його:

– Мiй ти голубе милий! За кого ж ти її 'ддати хочеш?

– Се вже менi знати. Та й вийшов з хати.

– Годi, доню! Годi, дитино моя! – вона до Катрi. – Не печаль свого серденька, Катре моя мила, годi! Я для тебе на все зважуся; я поклонюся ще твоєму батьковi; я його буду за тебе прохати…

– Iдiть, мамо, йдiть-бо – просiть зараз! Iдiть, мамо, йдiть!

– Не можна так, доню! Так гiрше буде: зажди трохи…

– Мамо, мамо! Яково менi зажидати!

Ми її вговоряти стали… Та коли ж умовив хто молоду тугу нетерплячу словом розсудливим?

Слухаючи, Катря поливалася слiзьми та все своє, знай, правила: "йдiть, iдiть зараз!"

– Катре, – говорю, – буде гiрш з тим поспiхом: ми кинемось до батька – благати, а як вiн прийме тепереньки? Що ж як вiн згукне нам оте своє "годi!" та й нагадувать iще не звелить?

– Горе моє! Горе моє! Добре! Я ждатиму… Як же менi важко! Чи се смерть моя приходить!.. Треба ще дожидати! Коли ж се буде? Коли? Скажiть, мамо!

– А от зараз, по обiдi, ви з Химою вийдiть з хати, – я тодi йому скажу… Я тодi скажу i поблагаю… Для своєї дитини й голову пiд сокиру покладають, а то б менi ще не попiклуватися тобою…

– Я ждатиму, – промовила Катря: – я терпiтиму. А ждала вона так, як от пташки сидять у клiтцi, – що вже нiкуди летiти, то б'ються, де зачиненi.

VI

Обiдаючи, батько наче не добачав, як мати блiдла, як Катря плакала, – сидiв такий, не гадки, як i вчора.

Пiсля обiд ми з Катрею зараз зiйшли з хати, стали по вкупi пiд дверима.

Довгенько у хатi тихо було…

– Голубе мiй! – заговорила мати: – нашу Катрю хочуть сватати…

– А що ж! Нехай сватають, хто хоче, – з того догани нема!

– Се молодий Чайченко хоче сватати… Яка твоя вгода?

– Я за Чайченка не 'ддам.

Я вже живосилом одволiкла Катрю од дверей хатнiх:

"Катре! Катре! Усе пропаде!.."

Затрусилася вона i стала нерухомо на прислух знову.

– Дитина дуже парубка вподобала, – просить мати: – нехай же вона в нас щаслива буде!

– Не на те я дочку викохав, – гримнув батько, – щоб я її первому пройдисвiту мав оддати, який там їй в око впаде!

– Чим вони не люди? I добрi, й заможнi; усi їх на повазi мають.

– За що поважають? Хiба за те, що зайшла вона невiдомо чого та й осiла у селi чужому.

– Знали б люди… чулись би непокори на їх, а то усi шанують… Ти сам перве з ними заходив…

– Я по усiх шляхах битих блукаюся i багато людей набредеш усяких, що на ворота б свої не пускав їх нiколи…

– Велику ласку менi зроби, послухай!

– Годi!..

Катря як скричить, зарветься до хати, – я її за поперек вхопила, у сiни назад одкинула…

– Що таке? – пита батько з хати, бiжить мати…

– Се ми йдемо в берег по воду, – одкажу голосно. Та вiдра на коромисел, та Катрю обiручки за собою…

– Не журись, – вмовляю її, – не журись! Може, ще батько власкавиться – вiн же тебе жалує! Як же нападеться на мене Катря!

– Куди се мене тягнеш? Що на мене замишляєш? Аж я сама трохи iзлякалася:

– Та бо'? iз тобою, Катре, – кажу, – обмiркуйся гаразд!

Облилася вона слiзьми дрiбними.

– Коли б же я хоч його побачила, своє серденько хоч трохи розвеселила! Химо! Бiгаймо у великий гай, – вiн сьогоднi у гаї дерево рубає.

– Бiгаймо, – кажу, – утрися, не плач!

Вона тодi зараз обiтерла очицi, i побiгли ми до гаю, приховавши вiдра свої понад ровом у бур'янах.

До гаю хоч близенько видати, та далеко стрибати: розсудливiй людинi на добру годину ходп, а ми перебiгли не зупиняючись. Чуємо вже – сокира цюкає i голос вiтер до нас зносить – пiснi хтось спiває.

– Се вiн, – впiзнала доразу Катря. Тут ми його й побачили обидвi заразом, ще оддалiк… Вже тодi вiсень iшла; лист червонiв, жовтiв, в'янув i обсипавсь, i котючий вiтер низався помiж деревом безлистим.

Голосно i просторо стало округи, у свiжiм гаю пахущiм… Бачимо його, а вiн нас ще не бачить – спiває. Катря припинилася.

– Що вiн таке спiває? – спиталася, вжахнувшися спiву того: – що вiн спiває?

– Послухаймо, – кажу, – то й почуємо… Ходiм ближче.

– Цить! Постривай! – шепоче менi.

Стала за кущ та й слуха. Слухаю й я.

Чайченко обрублював гiлки з зваленого дерева, i круг його зрубане дерев'я i пеньки свiжi; над ним яснеє та холоднеє небо, грайливе сонечко. Недбало вiн своєю сокирою блискучою цюкав, – задумався сам тяжко i тихо i сумно спiвав.

Отака була його пiсня: Спiвав вiн, що любив колись щиро та вiрно, а йому зрада сталась несподiвана, – i вже повiк нещасливий вiн житиме; кохають iншi – та до iнших серце вже не приляже, до нiкого:

Хоч яка ласкава, яка чорнобрива,

Та не буде так, як першая, мила!

– Яких се ти пiсень спiваєш? – покрикне криком Катря, наче себе не пам'ятаючи.

Вiн iздригнувся; швиденько вхопивсь, кинув сокиру, взяв Катрю за руку, – знов пустив i знов сокиру пiдняв.

– Спасибi, – каже, – спасибi, що прийшла, а я не сподiвався…

– Боже милий! Якої ж смутної ти спiвав! Яку ти милу згадував? Була вже, либонь, перша, а я – друга?

Вiн так нiби трохи iзмiшався…

– Лучче, – одмовляється, – лучче пожалуй мене, моя рибонько!

Вона рум'янцем уся закрасилася, як те слово почула, – вона усе своє горе забула…

– Нi, – каже, – я знаю, що ти мене вiрно любиш, а я тiльки пожартувала, – збач менi те… Та й знову перескоком:

– А нащо такої смутної спiвав? Проти чого спiвав такої?

Тодi вже я з-за куща озвалась:

– Чи забула, – кажу, – голубонько-гуркотливочко, чого бiгла сюди?

– Ой, лихо ж моє великеє! Нещастя моє!

– Що ти кажеш? – пита її Чайченко, вклонившись менi. Усi ми посiдали на прикорню.

– Батько за тебе дати мене не хоче!

– Має другого зятя до руки?.. Кого се? – пита вiн, та чудно менi те, що пита вiн нi весело, нi журно, наче за хлiбсiль подяку складає.

– Когось там думає на моє безголов'я! – говорить Катря, заплакавши.

– Вже зять нарекований! – каже тодi Чайченко. – От воно що! Кращого знайшли! Нiчим втiшатись та й нарiкати нi на що; дармо ж з сухої криницi воду брать…

Мабуть, за досаду йому стало, що трохи мов зневажений зостався… уста стиснув i голову пiдняв гордо, i очi блисконули… Та все те потаївши у собi, нiби з упокоєм помалу устає…

– А тобi ж як? Ти що думаєш? – пита Катрi.

– Нащо питаєш? Нащо моє серце краєш? – одкаже вона.

– Та хто вас зна, хто й розбере! – промовив Чайченко гiрко: – покохаєте вранцi, забудете ввечерi!

Заридала-заплакала Катря, а я проти його головою хитаю.

Вiн тодi узяв її за руку.

– Не плач! Ще ти молода, ще твоя доля тебе дожидає!

– Як? Без тебе? Хiба ж ти кого ще покохаєш? То ти й щасливий з другою будеш?

– Вже менi не було того щастя одвiку, та й повiк не буде!.. Прощай, дiвчино! Бувай здорова й щаслива!

– Та що се ви, – говорю я, – та ви ж сядьте порадьтеся: як його, що тут робити, як запобiгти? Може, ще й нi за що буде на долю нарiкати. Сiдайте лиш!

Вони слухняненько коло мене посiдали; вiн сумно дививсь, вона ж наче усi шляхи погубила, тiльки усе до його ближче горнулася.

От i стали ми радитись.

– Не треба батьковi докучати слiзьми, – кажу. – Не треба тепер до його й приступати.

Чайченко усього дослухає склавши руки.

– Я батьковi до нiг упаду, – нахваляється Катря, послухавши мого слова розумного. – Як не вiддасть мене батько за тебе, я вмру!

– Ти й до нiг зажди упадати, – мовлю їй, – i вмирати зажди: може, ще й так перемежениться; а поки що, – кажу, – не займай батька, нехай вiн сам трохи вгамується.

– Та яково ж отакечки й не знати – чи менi жити у свiтi, чи лежати у домовинi? Ой лихо моє! Лихо моє!

– А ти думала! Се воно, життя людське, се воно й є: терпи-терпи, надiйсь та сподiвайся, – виводжу Катрi.

– Або ще й сподiванку покинь та живи собi так, як без неї живеться! – додав Чайченко. Знав, бачте, парубок порадою втiшити…

– Розумний не стратить надiї, – я йому: – треба сподiватись, живши…

– Поки не зрадять, – знов мостить вiн. А Катря тодi до його пригорнулася.

– О, – каже, – отсе я тебе зраджу?

Аж i вiн на таке любе словечко всмiхнувсь.

– А нам пора додому, – нагадую, – щоб часом не нажити нам собi лишенька!

– Iди, Химо, голубочко! – говорить Катря. – Я ось тiльки ще два слова скажу, я тебе наздожену.

А сама мене виводить на стежечку… Я пiшла… Що й казати! Я ще пiд гаєм чималу годинку тривала тих двох слiв… Та вже добре й те менi, що вона прийшла трошки спокiйнiша i веселiшая.

Допали криницi та боржiй, сповнивши вiдра, додому побрались. Нас перестрiв батько.

– А до якої се криницi ходили? – спитав.

– Ми ще й прогулялися собi трохи, – одказую йому. Вiн подививсь менi в вiчi й подививсь на дочку… А в дочки сльози хвилюють…

– Батенько! – промовила.

I пiшов собi, наче вiн не завважив i не чув слова її благащого…