Текст книги "Три долі"

Автор книги: Марко Вовчок

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 7 страниц)

Х

Одного ранку Катря вже убиралася йти у Любчики, коли сама Чайчиха до нас у хату. Усi ми такеньки до неї й кинулися..

Сiла стара на лавцi, питає, що в нас, чи все гаразд, чи все добре. Я на неї дивлюсь – змарнiла вона чогось дуже за той час, що ми її не бачили.

– Та не так-то добре, – одказує мати, – як би серденько моє жадало!

– А що старий каже про дiток наших? Чи вiн коли над ними власкавиться?

Катря, що все коло неї сидiла та трепеталась, при цiм словi як кинеться, як обхопить її руками, як заридає:

– Де вiн? Де Якiв? – вимовила.

Стара її жалує, – говорить, що вiн хутко буде до неї, що здоровий… Мати взяла Катрю за руки, я дала водицi…

– Коли буде вiн, скажiть менi! – просить стару Катря.

– Та завтра б раненько прийшов, коли б не батько твiй…

– Нема батька!

– То раненько прийде.

– Завтра раненько! – промовила Катря, обняла голову свою й важко зiтхнула.

– А що ж батько вам каже? – пита Чайчиха, – що каже вiн?

Тодi їй мати усе й розказали… Як сплесне Чайчиха руками, як заплаче!

– Господи милий! За що моєму дитятi щастя нема!

Мати, сама у сльозах, поглядає на свою Катрю та промовляє:

– Годi! Що се ви!

– Вже довiку буде доля його гiрка! Се так йому пороблено! Не буде йому пари довiку! Не буде йому щастя!

Катря схопилася; мати устала, усiх як хвилею прибило до Чайчихи.

– Як пороблено? Хто йому поробив?

– А та ж удова, те моє лихо пекуче! – каже Чайчиха, дрiбнi сльози виливаючи. – Не судив господь нам порiднитись, та ви менi як наймилiша родина… Слухайте ж усього горя мого!

– Знаєте, що спершу ми у Хмелинцях жили i була там у нас в селi удова прехороша, пишна… Терничихою звали. Така-то вже жвава, говiрка, така – що й летючi слова хапає… така-то до кожного прикидчива, приладна, лесна… Я таки ще уперве, як її побачила, подумала: непевнi очi удовинi! Се ж серденько моє чуло!.. Одколи зазнався iз нею мiй Якiв, нi до чого став парубок – нi до роботи, нi до господарства, й гуляння покинув парубоцьке. Де вона, там його i очi, там i гадки його…

Мати слухає, на свою Катрю смутно поглядаючи, слухає й Катря пильно; стоїть, уста стиснутi. А Чайчиха усе розказує:

– Як я його прохала: покинь, соколе, покинь, сизий! Не слухав: так вона до його прикинулась, так присербилась, що й свiт йому весь зав'язала. Без неї, мовляв, мов неживий ходжу. Вже як менi i за невiстку не хотiлося приймати, та вже бог iз тобою, кажу, сину, оженися. Заслали старостiв… А вона ж? Насмiялася з його, матiнко! Не пiшла! А що,-сину, кажу тодi, не на моє вийшло? Вона усiм рiвно очима свiтить, як тобi… Покинь, забудь стидку! Вiн усе не кидав. Дiждавсь, що виявився багач з чужого села, i засваталася вона з тим багачем, а його, як на водi лишила. Що вiн поскорбiв тодi, що вiн поболiв – я знаю! Та що ви думаєте? Яка недобра, яка незвичайна! Ходить та й ходить було в нас перед вiконню – йому жалю завдає. Iде хороша, уряджена та весела i дивиться, чи нема його де; угледить, на добридень дає, на здоров'я питається… Таку покинути б, та ще богу подякувати, а вiн усе любив… Дала вона якесь дання йому, – якiсь чари зачарувала…

Я, моя матiнко, рiки слiз вилила – благала: сину, оженися, – коханий, оженися! Нехай же вона з тебе не смiється. Довго вiн мене не слухав, – а далi сам схаменувся. Була у нас дiвчина, що його давненько вже любила, ми до неї сватiв – дiвчина не хоче… Мабуть, вже перечула що таке або вже то заподiяно так було: з другим парубком дiвчина повiнчалася… А тая безбожниця йому, пiд вiкном нашим стоячи, вигукнула: "Бурлакуй увесь вiк, Якове, та люби тiльки мої очi яснi!" I з реготом пiшла собi – у долонi плеще; а вiн за нею услiд бiжить, як дитина, а вiн, як дитина, плаче… Вона побралася iз тим своїм багачем, поїхала iз ним, та хутко з його родичами усiма посварилася, з людьми поневiрялася – не схотiла жити там: вмовила чоловiка у Хмелинцях хату купити i знов у Хмелинцi вкинулася… Тодi вже таке лихо прийшло, так вона Якова зводила, що вiн i нездужав, i марнiв. Люди вже стали хитати на його головою… Я усе спродала своє, i селитьбу, i товар, який був, та в Любчики ми перебралися вiд неї… I бог менi допомагав: Якiв одужав, став неначе трохи забувати, на вечорницi став ходити, – колись вiн у мене мiж усiма парубками так i сяяв! От вiн вашу дочку вподобав… Я вже долi йому сподiвалася, – сподiвалася, що старий ваш таки змилується – коли Якiв: "Не хочу женитись! Не буду!" Я плачу, я питаю, я падаю: "Не хочу!" I прочула я, що в неї чоловiк вмер: де вже з нею на свiтi задляється! Несподiвана його, кажуть, смерть спостигла; а вона зараз Якову знати дала, щоб до неї їхав… Вiн i поїхав… Я за ним; прохала, ночi не всипляла, днi не вгавала – вiн не слухає, вiн для неї i матiр стару, i самого себе забуває… Дивлюсь, що по ярмарку за нею юрма жене i мiй Якiв помiж iншими… Я вже хотiла додому та до вас, усе лихо сказати, – коли Якiв до мене прийшов та й впав на лавi… Що таке?.. А се вчора iзнов вже засваталася з якимсь шинкарем!.. Стала я тодi Якову говорити, вмовляти – i вiн слухав мене… Думали – як вашого старого вблагаємо, так i весiлля буде… Та, мабуть, вже подiя така! Мабуть, вже йому не буде щастя! Маятись йому, одинокому бiдолацi!

I стала Чайчиха плакати сильне, i мати плаче. Катря швидко iз хати вийшла; я – за Катрею…

– Катре! Катре! – кличу, – не озивається, йде улицею швидко. Догнала я її, беру за руку, спиняю: -Та куди ж iдеш, Катре?

– Не знаю… куди-небудь дальш вiд хати… Так от чого вiн такої пiснi спiвав! От чого вiн смутував! Вiн не мене любив – її.

– То було, та вже тепер пройшло – i ти не думай… Добре, що обмiркувався вiн, – збач йому: нема того древа, щоб птиця не сiдала!

– Боже мiй, боже! Вiн мене не любив i не любить!

– Бодай тебе, Катре! Хiба й так у нас з тобою на лихо, на сум нестатки? Ти вже лучче з Яковом поговори, – нехай сам вiн скаже усе, чи вiн тебе любить…

Вона озирнеться на мене, – як схопить мене за руку:

– Ти менi не згадуй його на iм'я. Я його вже не побачу! Не хочу!

Та й сльози ревнi її слова перехопили… Господи! Як Вона плакала, як ридала! Якими допрiками палкими, якими гiркими його дорiкала! Мене не слухала – не чула…

Там утерла сльози i знов швидко завернулася до хати. У хатi мати з Чайчихою горюють удвiйцi.

– Я не пiду за вашого сина, – промовила голосно Катря.

– Як? Що? – питає Чайчиха, перелякавшися чи її голосу, чи її постатi. Злякалася й мати.

– Не пiду за вашого сина, – ще голоснiш говорить Катря, – не хочу. Хоть i батько даватиме – не пiду!

Мати аж руки до неба простягла, а Чайчиха слiзьми вливалася.

– Чари, – каже, – чари! Я знаю! Не дурно вона йому крикнула: "бурлакуй довiку!"

Усi плачуть; Катря стоїть нерухома у стола, тiльки дише.

Чи то вже так упевнена була тими чарами стара Чайчиха, чи що Катря так свої слова вимовила непозибко, Чайчиха тiльки сказала: "така вже доля!", – ще поплакала, пожурилася, любо попрощалася з нами (Катрю як обняла вона, Катря аж iздригнулася) та й пiшла собi додому горюючи.

Катря за нею услiд подивилася. Сiла на лавi й дивилася по хатi, дивилася на нас пильними та бистрими очима, наче вона що поховала – та недобре ще обмiркувалася.

– I добре, доню, – озвалася до неї мати, – батьку покорилася… перейде туга, знайдеш собi до пари… – та й хотiла її пожалувати…

Як же заридає Катря, як затужить! I невгаває плачем своїм. Ми коло неї ходимо, ми коло неї падаємо, а то вже склали руки та й не поворушимось.

Минув ранок, минув день, поминув вечiр, нiч минає – у нас в хатi ридання голосне, та гiрке, та розпачливе. З утоми переставала плакати, а скоро занесе їй голосу людського, гомону денного, скоро у тишi ночнiй зiтхне мати або я ворухнусь – усе те, кожен бдголос наче побуджає, наче додає тузi сили – i тужить вона знову, i ридає, i побивається.

Прийшла до нас Маруся. Сидимо усi тихо собi у смутку. Нiхто не порається, не робить нiчого. Так i сидимо.

Бралися заговорить до неї, коли Катря як крикне на нас:

– Ну, кажiть менi, що ви казатимете, – кажiть, чи не мерлi вставатимуть? – Та одхиляючи нас вiд себе, та не слухаючи нас, нарiкати стане, жалкуватися: – Коли б же хоч попрощатись прийшов – коли б же хоть ще раз його побачити! Як я гляну на його? Та менi з-за його плеча удовине личко красовите движiтиме… менi їх любi слова чуються, я їх кохання спочуваю, в мене серце схне!.. Покинула його!.. Бач, чого вiн смутував! А я, щоб ви знали, я його ще бiльш за той смуток любила, я його ще лучче жалувала, я його як розважала!.. Ох, важко, важко ж менi!..

– А чим вiн винен, що перше любив? – вимовила Маруся.

– Хто винний, що я пропадаю? Хто винний?

– Коли ти його вiрно любиш… – щось почала знов Маруся…

– Чи ж я не любила вiрно? Чи я ж не кохала щиро? А тепер менi що? Лучче б я його поховала!

XI

Час збiгав; туга якось потроху втихла – та на усе розляглася. Пiшлися тодi Катрi отi ранки довгi, а тi вечори ще довшiї, тi днi, нiяк не перебутнi, – що все сидиш та думаєш, яке лихо твоє, i як прийшло на тебе, i як не покине тебе нiколи.

Уночi вона мало спала; устане – нi об чiм не дбає; сяде коло вiкна, iзложить руки, сидить та в вiконце дивиться. Такеньки тижнi сходили, що вона, живуща, була наче мертва. I ми ходимо – наче що в хатi вмерло. А разом, якого-небудь веселого променистого ранку або тихого темного вечора, вона як оживiє, – такими ревними, гiркими сльозами обiллється! I тужить, i ридає, i б'ється до втоми… – i знов стихне, i знов наче нiщо їй не доходить дожива. Хотiла з нею мати говорити, хотiла питати, – просить: "не говорiть нiчого i не питайте нiчого". Нi зо мною, анi з Марусею розмови не хоче; часом нiби з нас смiється.

Мати журилася дуже. Пилипиха усю правду нашу знала, а ради не знаходила, хоч яка була мислива собi. Вона тiльки судила та сварилась, що мати кориться чоловiку, що з того усе лихо встає, – та бiльш вона доводила того гнiвом своїм, анiж словами. Дiждали ми батька з дороги. Повернувся вiн такий, який пiшов – неласкавий. Осмалений сонцем та обвiтрений, здававсь вiн ще похмурнiший, нiж був. Повернувся додому увечерi; ми ще не лягали, а вже всюди було тихо, як його голос грiзний почувся. Ми кинулися, я i мати, йому назустрiч, кличемо Катрю за собою: "iди батька стрiчати". Вiн у двiр уступив, нас минаючи, тiльки мовчки вклонився, – ми так i стоїмо; вiн опорядив усе, – тодi у хату, сiв на лавi оддалiк од усiх. Мати вечеряти просила – вiн кивнув головою, що добре, i вечеряв усе мовчки, усе не дивлячись на нас. Тiльки одного разу його очi бистрi споглянули на Катрю пильно, – начеб осмалене обличчя побiлiло трохи, а вiн нiкому не сказав нiчого.

А Катря стоїть коло стiни, сама як стiна бiла, – бачу – зомлiває. Добачає те й мати, хоче мову почати з батьком, та голосу нема слово вимовити.

– Втомився я, – каже батько.

– На добранiч вам, – кланяюся йому; узяла Катрю за руку та й вивела за собою з хати у свiтлицю. Вона сiла i трусилася уся.

– Що тобi, Катре? – питаю. – Чи ти батька iзлякалася?

– Нi, нi… я тiльки спогадала… як тодi благала я батька, як нарiкала!.. тодi в мене було щастя… тепер вже нi об чiм менi просити дома, нiчого сподiватись з сторони… Нема в мене нiчого, – я сама нещаслива!

– Втихни, Катре, втихни для батька, батько почує, – годi! – вговоряю її.

– Втиши ж ти перш моє серце! – одмовила ридаючи. Нiч iшла в тузi та в жалю.

– Темна нiч яка! – промовляла Катря сумуючи, – яка темная та довгая! – А стала зоря розсвiтати, стало сонечко ясненько сходить, – каже: – Вже й зоряється! Вже сонце; день, як його перебути до ночi – боже милий!

Мати тим тiльки свою журбу тiшить, що сеє безталання Катрине буде батьковi вгодне; хутко й поспiшилася сказати йому:

– Катря вже не хоче сама за Чайченка.

Дуже батька слова її зрушили.

– Повiсти, як усе було, – не вмини нiчого! – велить. I усе йому мати повiстила, що було.

– Зглянься на дитину бiдну, друже мiй, – просить батька: – вона послухала, покорилася, а нещаслива.

– Вона не мене послухала, – одмовив батько та й задумавсь.

Мати боязко на його споглядала – гнiву не вбачала, тiльки думу-думу на чолi високiм похмурiм.

Далi вiн пiшов собi iз двора – так, як iк гаю побрався, – а тiї пори вже не було нiякого дiла в полi…

– Як вiн прийняв теє, – не знаю, – говорила мати, смутно виглядаючи його додому.

Вiн повернувся увечерi пiзно.

Увечерi всi у хатi зiбралися, усi вкупi перебули його, довгого вечора того. Усi робили кожен своє дiло.

I багато тих вечорiв довгих перевелося в нас без розмови, без гомону, – от як, бува, при недужому, що к смертi недугує, сидять люди, не зглянуться, бо смутний кожен погляд, не розмовляться, бо нема їм у словi поради, а час iде, тихо йде, дуже тихо, – то нiби разом як промигне кiлька годин i знов ледве точиться, а кожна хвилина важко прилягає на душi.

XII

Що далi, то гiрш сумувала Катря. Жалю свого збулася, а обняв її самий сум. То було коли озветься до нас iз Марусею словом сердечним: "Ой важко, Марусю! Ой важко, Химо!", а то зовсiм одцуралася усiх. Ласку прийма, не вважаючи; що спитаєш в неї, заговориш – "що треба? чого хочете?" До матерi як нерiдна дитина; вiд батька далеко сторониться… Де там в селi пригода, дослухається: яка, хто журиться, плаче – i їй наче любо вдивлятися, обмiркувати тут – i дивиться i слухає вона так, що нiби їй не жалко, що серце болить, а жалко, що чоловiк нiкчемен у свiтi, i говорить, було: "Отсе люди! Що той розум людський!"

Стала вона якась холоднувата, спокiйна, хоч i сумна, i смутная.

– Боже мiй, Катрусю! – згадаю їй: – як колись – що ти за весела була!

– Була весела, – одкаже, – бо перше було жити легко у свiтi, як дурному з гори бiгти… Тут менi дещо нахватилося – зупинило мене… Спитала я тодi: що то за життя наше? I нащо чоловiк живе? Пощо у свiт родиться? Живе ыа муку – родиться на смерть. Нiчого шукати, нi по чiм болiти – усе проходить, як дим, усе минає, як зiлина…

Почне було такечки говорити, тiльки слухаємо з Марусею. Нагонить було холоду своїми словами.

– Скажи менi, Катрусю, – питаю одного разу, слухаючи тiї мови її суворi, – чи ти вже не любиш?

Та й сама злякалася, що нагадала їй, а вона всмiхнулася.

– Не бiйся, не бiйся, – каже, – я вже не плачу тепер, я вже не ревную, та й не кохаю…

– Як? Вже забула?

– Ой, Химо, – промовляє, – як усе свiтове минає! I кохання, i радощi, i горе – як усе минає! Що було нам дороге, над душу, – бачимо, аж порошинка пильна!..

Змагається з нами, що нема у свiтi анi добрих людей, анi правди у людей.

– А де тi правдивi? Куди глянуть, що ступлять, то все не по правдi. А де тi добрi?

– Мати ж наша? – кажу…

Перехопила мене:

– Мати, батько, родичi? Та свiй своєму поневолi вже брат! А нехай-но в одну рiч вкохаються та вдадуться, – побачиш тодi, якi добрi i яка правда!

– О, є у свiтi добрi люди, є правда! – говорить Маруся.

– Хiба у наших мислях iз тобою!

– А що се, Катре, – кажу, – се вже ти одна, мабуть, сама одна певна людина на свiтi?

– Що певного у свiтi? От менi певно те тiльки, що я безщасна…

Непорушимо вимовила свої слова… Згадують такеньки давнього давна поховане i придлакаие. А ми iзмовкли. I отсе нi ласкою, анi жартом не визволить її i на хвилину з того льодуватого суму…

Мати терпiла та плакала мовчки; дармо було озиватися до Катрi… Батько теж слова не ронив; тiльки батько одмiннвся якось… Якийсь погляд у його часом був, що я ще в його нiколи не бачила… Не постерегла того мати, i вже ж нi Катря, а щось у йому одмiнило. Се я, цiкава, сама тiльки я завважила. Став вiн нiби на виду похмурнiший, а ласкавший; мовчущий як перше, а унятливий; став пiклуватий такий; казав би, нiжний… Якось Катря, дивлячись у вiконце, промовила:

– Усе хмари, усе негода! Коли вже те ясно буде? Коли теплiш стане! – То як вiн виглядав того ясна! Як ждав на те тепло! Як ще звечора виходив i дививсь пильно та вважливе округи на небо!

Катря легко спати стала, не досипала уночi; а, лучалося, удень засне коло свого вiконця. Увiйшов одного разу батько – дверима грюкнувши, Катря iздригнулася… Як вiн пiсля того тихенько уступав завсiди або пережидав надворi, на пекучому морозi, щось нiби там роблячи, а нудячись без дiла, поки довiдається, що Катря обудилася!

Якось принесла до нас Пилипиха кожушаночку – хвалилася, що добра.

– А справдi добра, – казала Катря.

– Добре, коли б i тобi таку, – говорить Пилипиха.

– Добре б i менi, – каже Катря.

На другий день рано батько iз двору поїхав, – у тиждень повернувся – аж у другому повiтi був: привiз нам усiм новi кожушанки. Дає Катрi – яке понуре його обличчя було i як трусилася рука даючи! Як вiн прийняв якось покiрно, що вона брала, не глядячи, що бере, i дякувала… Як вiн поспiшився у мiсто, коли вона сказала, що там кращi черевики, нiж у нас!

Чайченка ми не бачили, анi старої його матерi. Часом було перечуєш через дiвчат, що зустрiли де, або так їх на iм'я згадають – тiльки ми й знали.

XIII

Чую, той менi каже: "Маруся з лиця спала", той мене питає: "чи Маруся нездужає?" Пилипиха прийде, говорить, що дочка в неї в'яне, i хвалиться, що хутко їй поможеться, а часом по чванливому обличчю бiжать сльози дрiбнi… I сама я бачу, що Маруся занепадає.

– Марусе, що тобi? Ти чогось журишся? – кажу їй.

– Нi, – говорить, – менi нiчого, i я не журюся.

Катря бачить, слухає – i все їй байдуже. Одного ж разу ми сидiли з нею самi, я почала про Марусю їй згадувати: що се їй таке сталося, що вона така, а нiколи не жалиться, i не бачила зроду я, щоб вона плакала. Думати б, мати неласкава, так мати й перше була така сама – а тепереньки тiльки що ради не просить – жалко дочку. Я отак говорю, Катря задумалася. Думає, думає, мов що пригадує, – та обертаючись до мене:

– А знаєш, чого Маруся така стала? Чого Маруся схне? Вона Чайченка любить!

– Отсе! – покрикну. – Що ти, Катре!. Схаменись! Та вона знала, що вiн її не любить…

– Дарма! Та вона його кохає! Я не знаю, як давно я сього не зрозумiла ще тодi… А потiм я вже не думала, забула усе…

– Та по чому ж ти вважаєш? Чи коли вона його згадувала? Вона ж од мене, здається б, не крилася… Вона ж тепер нiкуди не ходить… А може, кохає, та кого iншого…

– Його! Його! Се напевно. I давно вже кохає. Вона ж його перше нас зазнала. Пам'ятаєш, як усi ми тодi, веселi та дурнi дiвчата, прибираючись на весiлля, як ми питали в неї про його i як вона од нас втiкала, як не хотiла розказувати i як нiчого не розказала, – пам'ятаєш? А як мене питала, чи я справдi його кохаю? А як заступалася за його передо мною? Чи усе ти пам'ятаєш?

Тодi я усе згадала собi, i те весiлля, i слова усi Марусинi; згадала багато чого, що перше знала, та не дбала, – та й сама задумалася: може, воно й справдi так. А все ще вiри менi не йметься. Як же се я не постерегла б того? Очi ж мої усе бачили добре – де ж провидливiсть моя непомилешна? Де мiй розум бистрий?

Я хоч так собi не приказувала, та такеньки думала.

Тiльки менi хвилиночка вiльна, – я зараз до Марусi побiгла, постукала у вiконце:

– Марусе, Марусе. Голубонько! Вийди хутенько!

Вона виходить, а я до неї тим-таки словом:

– Марусе, ти кохаєш Чайченка?

Вона iздригнулася i пильно на мене поглянула, тихо. Її очi засяяли; личко спалахнуло рум'янцем, i каже менi:

– То що?

– Правда сьому, Марусе? А я Катрi вiри не йняла, я не думала… I дуже ти його любиш? I давно вже?

– Я за його умерла б, – говорить, дивлячись поглядом своїм добрим, а смiлим, – я для нього б у свiтi жити рада… а люблю я його давно, давно… завсiди люблю, як зазнаю.

– Вiн же до тебе не залицявсь нiколи, Марусе? Вiн до Катрi… до iншої.

– Нехай здоров буде та щасливий iз тiєю, що покохає собi…

– А тобi ж, Марусе? Тобi тiльки мука, печаль та горе?

– Хоч горе, – я вiд його усе прийму за добре.

– А мати ж твоя?

– Що ж мати моя? Я їй тим не докучаю.

– Та вона замiчає, що ти в'янеш, вона тим печалиться…

– Коли б же дiялось по моїй волi, коли б моя сила, то я б рум'янiла!

– Як же ти замiж пiдеш?

– Я не пiду замiж.

– А мати стане силувати.

– Що ж? Важко менi буде.

– Та вже ж важко за нелюбого йти!

– Нi, я кажу – буде важко, що мати вмовляти стане, а я не пiду…

– Та чого ж дожидатимеш? На яке добро вповаєш?

– Я нiчого не дожидатиму й нi на що не вповатиму.

– Та вiн не знає i не дбає, що ти його кохаєш!

– Нехай! Аби я його кохала.

– Лихо тобi iз тим коханням буде та горе, а радощiв я не сподiваюсь.

– Коли не судилося милого щастя, нехай миле горе буде…

– Прощавай, Марусенько! – кажу їй.

– Бувай здорова!

Провела мене трохи, ще попрощалася й пiшла до господи, тиха та ясна.

А я додому. Iду собi та думаю: чого-то на свiтi не бува, аби здорова наша голова! I той Чайченко! Чи вiн у барвiнку купаний, що так дiвчат чарує? Коли вже на правду йде, то й менi вiн чи одну нiчку снився? Вже я ходила, ходила до голови по розум, поки схаменулася… Подумала, зiтхнула та й сказала: "Годi!" I годi.

– А що? – пита Катря в мене всмiхаючись, – чи ж я не вгадала?

– Твоя правда, – кажу. – Нещаслива дiвчина! Жалко менi її дуже! Гiрка їй доля судилася!

– Гiрко даремне кохати, – промовила Катря, – гiрко даремне дожидати, а ще гiрше не кохати й не дожидати!

З Марусею вона про се не заходила у розмову, хiба так, навдогад, що скаже Катря: "Нащо те кохання у свiтi?" А Маруся: "А коли серце кохає – як не кохати?" Катря собi: "Який прибиток з тих любощiв, – чи ж вартi?"

Маруся: "Не знаю, тiльки нiхто не залишить свого кохання…"

Часом Катря як посмiвається, часом нiби як завидно їй чогось стане…

Все вона свiтом нудить, все нi до чого у неї нема охоти, нi до чого жадоби.

– Катре! – кажу їй, – так ти дiло робиш, голубко, як мокре горить!

– Аби то! – вона менi, – аби день до вечора! Мати їй убрання хорошi та пишнi купує, – вона ледве одивиться: згорне та й забуде; мати посила її в гостину – нехай розважиться: вона йде усюди, та й усюди свiтом удить.

Мати дуже тужила, та ще и страхалася – що буде з нею. Мене просить:

– Не одходь ти од Катрi, покинь усе, ходи iз нею!

Батько нiчого не вимовляв словом, а раз у раз, де ми йдемо, його скрiзь стрiнемо несподiвано. Нiчого не скаже, – спогляне на Катрю i мине…

Катря ще любила гуляти на полях, по степах, по лiсi. Ходимо з нею – я на неї дивлюся, а вона округи, розмови нема. Такi, було, ходимо, що й птаства не полохаємо…