Текст книги "Три долі"

Автор книги: Марко Вовчок

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 7 страниц)

VII

Час iде, минається; ми ждемо собi кращого, бiдкаємось, страхаємось. Батько не згадує за Чайченка.

Зняла ж бучу Пилипиха, як визналась батькова подiя…

– Як, – каже, – як! Та чи ж ти не рiдна мати своїй дитинi? Чи не ти страждала, чи не ти її згодувала? Нехай би так мене хто застував перед моїм дитям! Я – мати, вiльно менi її за кого хотя вiддати, чи за пана, чи за наймита, за того, хто менi до вподоби.

Та аж тодi вона посварилась з нашою матiр'ю i довго до нас не ходила.

А на селi весiлля ладяться та ладяться; приходять до нас, запрошують. Не гулянки у Катрi в головi, та ходить, – надiя, бач, така: його там побачить.

Сiї осенi i батько наш на всiх весiллях гуляв… Помiчаю я, що Чайченко став бiльше до Катрi припадати: то було поперiд вона його шука-шука, поки-то вiн уявиться, а то вже сам вiн iї очима назорить мiж дiвчатами i вмисне тодi до неї горнеться, як старий батько тут буде, – як би його волю мав нехтувати.

"Голубе, голубе! – думаю, – сього тобi не перетенетити так, – шкода й заходу!.."

Ну, батько нiчого собi, – тiльки дивиться – не на Чайченка, а через його голову, згори…

А Чайчиха й наша мати сидять, от мов тi голубки сивi, що бачать, як їх гнiздечко розношають…

На одному весiллi Чайченко вже надто всмiливсь: од Катрi мало що i одступає… Мати вже у такiй тривозi була, що забула й молодих привiтати.

Перш усiх гостей наш батько побравсь додому i нам звелiв сходить; а ще саме гуляння; самi танцi… пiшли ми додому; пiшла Катря плачучи.

– Не плач, Катре! Що поможеться? – вмовляю.

– То що? Я плачу, а все я щаслива! Щаслива, щаслива! Вiн мене любить, i я його любитиму, поки мого життя… нехай батько знає! Хоч горюю, – я щаслива – нехай i те знае!

– Катре! Краще буде, як батька не гнiвити; лучче, коли б Якiв тихенько обходив коло його. А то ж який талан вам буде, як батько не зглянеться… Уважай, яка мати смутна, та й у якiй вона тривозi… Не горнись ти вже так до його – i дiвчата смiятимуться з тебе.

– Нехай смiються! Я його люблю! Я щаслива!

– А як батько образився, – як не пустить бiльш по весiллях ходити – де тодi Якова побачиш? Уранцi вийти забороняє, увечерi сам дверi замикає…

Обсипалася вона слiзьми ще дрiбнiшими.

– А таки я щаслива, – промовила. – їй же богу моєму, щаслива!

Перегодом знов нас на весiлля прохали. Може, й не пустив би батько, дак родичi. Iдемо туди усi вкупi, та аж нас улиця широка тисне… Приходимо. Зирк-зирк по хатi, по кiмнатi, по усiх кутках i закутках – бiгма Чайченка.

– Ще рано, ще вiн прийде! – каже Катря. Ждемо та дожидаємо – нема. Вже пiзно уступила стара Чайчиха. Катря тiльки її зуспiла, ураз опинилась бiля своєї мами: знає, що Чайчиха вже не мине. Чи Чайчиха не обачила – сiла вона собi оддалiк. Наша мати сама до неї добралась – сiла. Сидять мовчки. I Чайчиха i наша мати неспокiйнi, бачу. От мов i хочуть спитатись, та не зважуться; хочуть говорити, та не змiркуються. А Катря так i кипить у пiджодi тому. Знає те наша матуся, – дивиться на Чайчиху любенько-жалiбненько, а Чайчиха на свiй пояс доглядається та й каже:

– Якi то теперки пояси тчуть, моя голубко!..

– Чому вiн не прийшов? Чому? – вимовила Катря сама, матерi не дожидаючи – своєї, – чужої не соромлячись,

– Катре! – дорiкнула мати. – Ох! моя дитино!

А Катря й не чує:

– Чому не прийшов? Чому його нема?

– Не знаю, не знаю, моя красо! Вiн казав менi – буде… : а нема!.. Мабуть, притичина яка… я його поспитаю… я тобi скажу…

Такеньки стара Чайчиха словами мiшається, i зупиняється, i перехоплюється – що 'тсе таке?

Далi вже каже, що Якiв дожидав якогось чоловiка до себе, – якiсь воли на спродаж находяться… того вiн i не прийшов, мабуть.

Невзабарi вона похватилась додому i пiшла.

Ми ще було по весiллях, а Чайченка – як пiйма поняла – нема, нiде не буває. Мати його ходить, i – то вона скаже, що вiн нездужає, то скаже – дома його нема. Сама вона журна дуже, а Катрю вговоряє:

– Не печалйся, дитино, не почалися! Перейде лиха година, i горе перебудеться, то й поберетесь!

Мати теж Катрю свою жалує:

– Лучче, доню, як вiн не попадається батьковi на очi – батько не гнiвиться, – а там, може, господь дасть, старий мiй i погодиться.

– Нехай же я його побачу хоч на малу хвилиночку, – благала Катря, – нехай вiн хоч селом пройде, а я подивлюсь на його здалека!

– Зажди, зажди, не можна! – одмагалася Чайчиха.

– Зажди, зажди, не можна, – просить мати. Катря хоч смутує, хоч плаче, а слуха – сподiвається добра iще…

Одного дня увiйшов старий у хату веселий:

– Чи не буде снiгу, – каже, – там такi бiлi хмари драглють.

Стара, дивлячись на його,насмiлилась:

– А що, мiй голубе, – вимовляє любенько, – що ти бачив? Що чув?

– А що я чув? Нашу Катрю сватають.

Тим словом сполохнув нас усiх: хто сидiв – схопився; хто стояв – у куточок горнувсь…

– А хто ж сватає? Кого нам господь посила? – питає мати, ледве голос зводячи. Катря бiло збiлiла.

– А старий Шелях за свого сина Дмитра сватає. Се жених! Се не лiчозiр, не пройдисвiт який-небудь, се хазяїн добрий, що з срiбного кубка своїх гостей почастує.

– Що з тих кубкiв, як повнi слiз! – мовить мати.

– Гм! – Бiльше не сказав нiчого, тiльки придивився на неї пильно. Вона сльози свої нишком втирала – ховала.

– Я собi б кращого зятя сам не шукав, – знов батько озвався; насунув шапку та й з хати вийшов.

Мати усi думки приплакали: "Що його робити i що його чинити!"

Катря аж бiлi руки ламле…

Як на ту ж пеню – i стара Чайчиха не завiдає нас, i Пилипиха сердиться: нiкому поради дати, нiкому розважити… А того любого як запав слiд, то й запав…

Мати почали були Катрю умовляти:

– Покорись батьковi, доню, покорись, дитя моє!

– I ви вже, мамо?.. Безталаннячко ж моє!.. – побивається Катря…

– Донечко мила! Кого ж лихо мине? Живши у свiтi, його не втечеш, – кожне одбува… Що ж як ти батькової ласки одпадеш, а той, може, одцурається…

– Вiн одцурається? Може, i я його занедбаю! – Та й засмiялася… Хотiла я їй тодi сказати, що вже й тепер трохи на те походило, що вiн цурається, та жалко менi її стало… I мати за се бiльш нiчого не змовила, – зiтхнула важенько та й стала знов її прохати: "Корись, доню, батьковi!" – "Нехай же я лучче вмру!" Як мати не плакали перед нею: "Або я вмру, або за ним буду!"

Давненько ми вже Марусю не бачили то за горем своїм, то за сваркою тiєю межи старими, та й Маруся наче ховалася: з хати сливе не виходила.

– Ходiм, – кажу Катрi, – ходiм до Марусi, що нам, що старi посварились – ми того не знаємо; ми собi з нею утрiйзi порадимось.

Маруся сидить – шиє; удови не було дома.

– Марусю! Марусю! – говорить Катря, – прийшла я до тебе свою тугу роздiлити, та знаю, що й ти мене осудиш, як моє слово почуєш!

– Сядь, Катре, та розкажи, – каже Маруся.

– Батько мене за його не дає, – знаєш? За нелюба мене вже тепер прибирає. А я, Марусенько, хоч i батька й матiр то я для його покинула б – не пожалiла… Що менi тсе? Нехай скаже – я за їм на край свiту пiду! Пiду та й не оглянусь разу! Менi нiчого не треба: нехай iншим розкошi, iншим нехай достатки, – менi нехай життя iз ним вкупi!

Не зводячи очей, промовила Маруся:

– Боже вам поможи, Катре! Зумилася ж я!

– Марусю! – покликну. – Се ти? Тая покiрлива?..

– Голубко моя! Сестрице! – обiймає її Катря ридаючи. – Ти мене не судиш?

– За що? – стиха питає Маруся. – А ти ж його любиш?

– Так люблю, що й не вимовлю! А на мене усi нападаються! Хочуть, щоб я його покинула! Марусе! Якби ти любила?

– Я б не покинула.

Я все чую, та вiри не йму.

– Марусе? Чи се ти говориш? – кажу. – А мати твоя якби почула?

– А що ж? Якби я любила, то вже менi нiчого не страшно i нiкого б я не боялася – тiльки того, кого любила…

– Ти моє серце розвеселила, Марусечко! – дякує Катря. – Дуже вже менi було важко… хоч мене нiхто не переумить, та слова тiї мене ображали… Спасибi тобi, Марусенько, галонько!

Маруся їй осмiхнулася.

– Нi за вiщо дякувати, – згомонiла: – я правду свою тобi кажу.

VIII

У першу ж таки недiлю по сьому до нас свати в хату од Шеляха. Прийняли, пошанували. Дякує за ласку мати, тугу свою та журбу перемагаючи, – а батько говорить:

– Я собi кращого зятя не жадаю, панове ласкавi! Та треба дитини запитати.

Викликали Катрю.

– Катренько! – кажу їй тихо, – роздумайся добре! – Вона мов i не чує. Уступила до хати бiла, а смiла, необорная – хоч тут вмирати.

Питає в неї батько: чи пiде за Дмитра Шеляха? Та пита вiн якся ласкаво i грiзно…

– Я парубку ганьби не даю i пiти не пiду! – одказала, Катря чисто, як виспiвала.

Поклонилися свати, – тихо та гордо геть вийшли з хати… Ми не ворухнемось; Катря стоїть… Батько не промовив слова, вийшов i собi з хати…

Плаче мати, очей не сушачи. Старий не впоминається про сватання, мов його не було; а нас наче не бачить перед себе: хто увiйде – не оглянеться; хто озветься – не слухає.

А Чайченка того нема та й нема!.. I матерi його не видно… Вже Катря сама до їх бiгти заривалася – дак мати впиняла.

– Коли вже ти мене не послухаєш, доню, то бог iз тобою: роби тодi, як ти сама знаєш, а я вже батька не проситиму.

– Добре, добре, мамо! Покиньте мене, занедбайте… Тiльки пустiть до ного!..

– Нi, не пущу, доню! Я тобi на порозi стану, не попущу йти!.. Не годиться!

– Я втечу од вас! – озивається Катря. – Я або втоплюся, абощо! Я так жити не здолiю!..

– А вiн же як? – iнколи спита її Маруся, слухаючи того нарiкання. – А як ти його зажуриш?.. Те своє горе ти не пести так; яково йому тепереньки – ти не помисляєш… Ти для його перетривай усе, поки батька вблагаєш.

– Та коли б же хоч на його глянула! Хоч до його промовила! Нехай тiльки б сказав, що менi робити! Нехай вiн мене в огонь пошле – я пiду… Чому ж бо вiн не йде i досi! Хiба вiн мене покине?

– Коли не йде, то, мабуть, так треба, Катре! А ти втихомирся та жди… Та, може, маєш що йому переказати, зараз негайно… Перекажи через мене: я хоч i сходжу до їх.

– Ти?.. А мати твоя не пустить тебе?

– Пiду. Говори, – що сказати?

– Ти скажи – що я пропадаю, що живая гину!

– I нащо отаке йому говорити? Лучче нехай вiн почує, що ти його вiрно любиш, що ти його будеш дожидати, що будеш батька благати…

– Нехай би вiн знав, яку я муку терплю! Скажи йому, щоб усе вiн кидав, щоб iшов мене одвiдати… батько не знатиме… а хоч дознається, гiрш, мабуть, вже не буде…

– Нащо таке казати, Катре? – знов їй Маруся. – Хiба ж йому й так не важко?

– Ну, хоч скажи, що так я його кохаю, як свою душу; що я журюся…

Того ж таки дня Маруся каже:

– Пiду я, мамо, у Любчики!

Пилипиха дуже подивувала, да не боронила… Вже як Маруся виходила, убравшись, – вона запитала:

– Чого се ти у Любчики?

– Пiду, мамо, прогуляюся.

– Iди, доню. – Сама її за ворота провела та тодi вже услiд, схаменулась, покрикнула: – Не барись довго, Марусе!

А Катря, скоро випроводила Марусю за слободу, то вже й ждать почала – коли прийде; перейняли ми її ще на дорозi.

– А що? Бачила? Буде? Що казав? Коли?

– Треба тобi, Катре, ще потривати… – каже Маруся.

– Вже несила моя тривати! Так вiн не прийде? Пощо ж i ходила? Чому вiн не прийде? Що казав?

– Дуже вiн печаловитий щось, – говорить Маруся.

– Печаловитий? – покрикне Катря. – Коханий мiй! – Сама так слiзьми й розлилася.

– Я пiду до його сама, – пiду – хоч нехай мене потiм киву замучать, – я пiду!

– Вiн велiв, щоб ти не приходила…

– Не приходила? Як то не приходила? То ти, мабуть, вчула! Хiба б я тепер зважилась на його сказати, об не приходив, хоч би й смерть менi за плечима по ому?

– Просив тебе не приходити, Катре; а ти, як його любиш вiрно, то послухаєш.

– Авжеж я його послухаю!..

I довго вона по тому словi своєму плакала – сидячи край дороги.

Тiльки бачу, Маруся щось так як не домовляє: то у землю очi спустить, то щось у думцi має собi… Як вилучилася менi годинка, нишком побiгла сама до неї.

– Марусе! – кажу, – щось менi той Чайченко не певен!

– Як то? – питає.

– Не любить вiн Катрi щиро! Чи я ж не правду кажу? Говори!

– Та я не знаю, Химо! – одкаже менi, роздумуючись.

– А я дак знаю, що ти Катрi розказала не все. Аже не все?

– Нi, не все.

– Кажи ж менi усе.

– Та нiчого, Химо! Я що там чула, од Катрi не потаїла, й се, бач, в мене мої думки…

– Дарма! Розкажи тiї думки свої!

– От, прийшла я туди, – розказує, – мене стрiла його мати, та смутна така, господи милий! А як я сказала, чого я прийшла – вона заплакала сильне… Нiчого й не одмовляла вона на мої слова, тiльки усе плакала… Уступив i вiн у хату… Десь вiн, Химо, сам у великих мислях, у скорботi… Так змарнiв на виду… Я говорю, що мене Катря присилає – i здалося менi, – чи то так, може, здалося, – що вiн, почувши, не обрадiв… Не каже менi свого слова, не пита мене… Тодi вже я сама усе переказала, i що Катря хотiла сама до його прийти; а вiн зараз похопився: "Нехай не приходить вона, скажiть їй, будь ласка, – нехай вона не приходить!" – Вклонився менi та й з хати пiшов…

– А стара? – питаю.

– Постояла я трохи та й беруся йти додому; тодi вона менi, плачучи, заговорила: "Дiвчино-ластiвко! – каже, – велика туга на моєму серденьку, та, може, ще доля на нас iзглянеться… перекажи 'тсе Катрi – щоб вона так не вбивалася; ще, може, усе на добре вийде…" Та я й пiшла…

– Що 'тсе там у їх – тайностi? Щось непевно… Чи не довести сього Катрi?

– Та що ж ми їй доводити маємо, коли не знаєм самi гаразд, – каже Маруся.

Та я вже знала, що Чайченко не любить щиро Катрi; нехай же й вона вiдає. Колись-таки ся правда справдиться, – лучче нехай тепер. Скажу їй, та й годi! А чи пойме ж вiри вона менi? Та й чим менi довести? I як тодi вона прийме?.. Якби на мене, то правда гiркая краще кривди солодкої, – воно й здоровiш до того, – та не всi ж бо таку вдачу мають.

Думала я й передумувала довгенько собi… Нi, таки я їй скажу!.. Я таку часинку вигадала, як вона не плакала, а вже по сльозах, втомившися, сидiла собi тихо.

– Катре! – кажу їй. – Чи ти знаєш певно, що Якiв тебе любить?

Вона глянула на мене, як на дитину малу – осмiхнулась.

– А що, – кажу-таки, – як вiн тебе та покине?

Вона ще веселiш до мене засмiялась.

– Ти ще нiчого не розумiєш! – промовила.

– Може, розумiю краще, нiж ти, – говорю їй, – збоку усе вбачається виднiше!

Зводжу на очi їй чимало таких, що любили, та й покинули; що покинули та ще й насмiялися; iншi вишукують того кохання так, аби замутиться; а є й такi, що вимагають щиростi, не скажи для того тiльки, щоб зоставити повiк нещасливими ймовiрних!.. Усе свiтове я їй доводжу гарно, беруся розсудливо, як могучи, – та шкода мого розуму клопiтного! Як хто кого любить, то любивий – i найкращий у свiтi, i все вже добро вiд його. Не думки нам, що робить вiн, як i iншi люди, – не гаразд; а така думка, що нехай люди його робом роблять, то усе добре буде. Так-то менi Катря одмовляла, що їй розкажу – яку зраду – вона й одмовить: я б i зроду такого не кохала парубка!

– А чому твiй Якiв сам не йде i не хоче, щоб ти приходила? Чому його мати хоч не навiдається?

– Се вiн знає; вiн менi скаже.

Я вже тодi i доводити їй, i говорити годi. Коли б вона хоч розсердилась за що-небудь, а то приймає мої речi так, наче я їй кажу, що Чайченко птах, а не парубок, – i з мене ще вона смiється: нiчого не розумiєш!

У хатi у нас несогласка, сум. Батько хмурий ходить, мати плаче та журиться… Катря за своєю тугою та за коханням, то й не зважала на материну журбу.

– Матусю! Годi вам плакати! Або ви Катрi не потурайте, або не плачте вже!

– Вам, скорим отаким, лучче у свiтi, – одкаже смутно, – ви собi як вже покладете – "так буде!" – та й ведете до того. А я, нещаслива, я не знаю, що менi перш дiяти: не гарно Катрi потурати, та жалко i впинять – як я згадаю, як вона, моя голубка, побивається! Химо, моя дитино! Хто його й зна, що тут i краще! Тут Катря моя гине, а тут чоловiк скипається проти мене, – вже й на очi не хоче приймати…

Окрiм Шеляха, нiхто ще Катрi не сватав; а Шелях, того ж таки тижня, як Катря їм згордувала, засватав другу дiвчину та й одруживсь. Та було прибере свою молоду жiнку, мов тую крамарку багату, – там-то намиста дорогого, тамто дукачiв; а сама жiнка маненька, коротесенька, та аж пихче пiд тими убраннями, – а вiн усе її мимо наших вiкон у свято проводить – сам у такiй шапцi, як решето, у поясi шовковому, червоному, що аж очi в себе бере. Iде та поверх нашої хати поглядає: "що це таке стоїть, що я його добре не бачу?" – таким, було, поглядом поглядає.

Пiзно пiд вiсень того року побрався наш батько у дорогу. Як виходив: "бувайте здоровi!" промовив усiм нам за гурт та й пiшов… Ми за їм iдемо проводити його за слободу. Стали мати гiрко плакати, – вiн трохи зупинивсь i говорить:

– Ви собi робiть як знаєте; кохайтеся, коли вхiтнi, – а я на своєму словi стану: я за Чайченка дочки не 'ддам, поки жив. Бувайте здоровi! – Пiдняв проти нас шапку та й пiшов дорогою, – а ми услiд його дивимось, стоїмо, як холодом прибитi.

– Катре! Катре! Дитино моя! – вимовила мати: – в яку се годину ти закохалася! Господи свiте! Пiшов, ледве попрощався – коли се бувало? – Дивилася за батьком, виливаючи сльози, а вiн усе далi та й за гору зайшов, тiльки ще чули, як гукав: "Гей! гей!"

Ще дослухалися – стояли, та вже тихо – додому тодi повертали:

– Катре! – питає мати. – Чого задумалася?

– Я хочу Якова бачити!

– Ой, дитино моя! Чи не чула, що батько казав?

– Я хочу Якова бачити!

Не тужила вона, не плакала i на все, що її прохала мати, i зупиняла, i жалувала – на все вона одмовляла:

"Я хочу Якова бачити!"

IX

– Катре! – говорить мати, – нехай я лучче сама пiду туди, – сама за все розвiдаю…

– Нi, мамо, нi! Чи таки ви самi не бачите, що менi не до жданкiв, не до обiтниць… Не збороняйте менi, мамо! Я не послухаю вас… я нещаслива – я на все пiду…

Побралися ми у Любчики, не гаявши часу. Нам важко було, а Катрю обняла якась радiсть божевiльна: усе вона позгадувала i балакала не стихаючи. Спом'янула, як ми були на вхiдчинах у Чайченка, як танцювала в Булаха на весiллi; пригадала знайомих дiвчат любчiвських i парубкiв, усi жарти i вигадки веселi нашi, – от нiбито вона була десь у тiснiй земнiй неволi, та се визволилася, i знов йметься їй на життя веселе i любе, i забiгає вона вже думками поманливими…

Уступили ми сперву до своєї родички; зрадiли нам, приймають. В хатi у їх усе так, як i було, тихо та сумирно. Чоловiк Її привiтний, сама весела та спокiйна. Вiн же сани ладна, вона кожухи перегледжує; добра їм осiнь була, доброї i зими сподiваються… Здоровий величенний кiт мурий, на сонцi потягаючись, мрукає – з свого доброго талану; воли високорогi половiї дивляться з загороди у двiр поважно; бiлiї гуси поспiшаються на воду з гори; а чорнорябi каченята, крякаючи, у двiр садком беруться; кури рiзноперi по всьому дворищу розбрелися, а пiвнi невгомоннi кукурiкають, мiсто вихваляються. Садок вже безлистий, а не пустий, добiляються полотна, розстеленi по землi, i нитки розвiшанi по деревi; сушаться на сонцi грушки й яблука на тичках тоненьких; у городi гурки, на насiння зоставленi, жовтiють та гарбузи…

Стали мати прощатися, бо вже Катря давно коло дверей стояла, а родичка просить: погуляйте ще в нас, та погуляйте!

– Та я хочу ще Чайчиху навiдати, – каже мати.

– Її ж дома немає.

– Де ж вона? – спитали ми усi, а Катря голоснiш од усiх.

– А поїхала у Хмелинцi ще позавчора, до сина.

– А син чого там?

– Хто його знає! Вiн же давненько все тиняється десь… Нашi люди його бачили востаннє у Хмелинцях, а се i мати доїхала туди до його; вони ж самi з Хмелинцiв, в їх там якiсь родичi…

I хати бiлi, й хазяї милi – немов пилом припали по тiй новинцi для нас… Слухаємо, як вони розказують та хваляться i життям i людьми; та хто ж не зна, як-то слухати легкi речi безнапасного щасницi, при своїй лихiй годинi? Се як тяжко недужому припадають пахощi веснянi, що й хороше дочувати їх, i томлять на умiр…

Пiшли ми собi додому, а Катря звертає до Чайченкової хати; схилилася на тин i подивилась у тихий та пустий двiр, блiда сама як хустка.

– Завтра я знов прийду, – промовила, наче сама до себе. Тiльки ми трохи вийшли за село, на перехресний шлях, навперейми нам чоловiк возом їде, воли поганяє – зараз Iди впiзнали Михайла Iваненка: як його не пiзнати? Дуже був бiлявий волосом, а засмалений вiтром, опалений сонцем – то брови й ус наче вапном пойнялися. До того, високого зросту, кощавий, похiпливий, жвавий… Сей Iваненко напропале закохався у ярмарках, у куплi та в продажi: чи засiвав пашню: "се повезу у ярмарок", чи жав, чи косив, чи вигодовував що: "буде чим поярмаркувати!" Часом вiн було й втратиться здорово, а стануть йому те доводити: "то що, що втратився! аби свiжа копiйка!" Жiнка його горювала за ним: як одружився, то вiн вже третю хату се перепродав. Як нема його, то все жiнка жалiється людям: "Якi хаточки були придбанi, якi славнi – поспродував; тепер опоряджаю сю хату, та й сю, мабуть, продасть; мене не жалує, лiт моїх яе вважує!" А як вiн дома гостює, то знов вона, як не жада посваритися – не можна iз ним сварку зачепити. Вiн їй привезе i очiпок, i сережки, i хустку завсiди; вiн свою куплю так красно покаже, а продасть – добре, такеньки словом перед жiнкою примiниться, такого їй новинок нарозказує, – а була жiнка цiкава з цiкавих, – що вона його слухає та й заслухається, – та тодi туман спаде, як вже вiн знов з дому вихопиться куди у ярмарок.

– Звiдки бог несе? – пита мати Iваненка…

– З якого ярмарку? – кажу.

Катря iде попереду, не слуха, тiльки вклонилась Iваненковi, маючи звичай.

– А се, – каже, – був у Зайчиках, був у Лебедiвцi; у Хмелинцях був…

– Десь-то ярмарок добрий у Хмелинцях, – перехопила мати, – от i Чайчиха туди поїхала, – не бачили її?

– Де то вже не бачив? Ходить i вона по ярмарку, мов грошi загубила.

– Чого ж це так? Там же вони з сином?

– А син ходить, як пробу розум загубив. А гарна удова веселiє, що загублене знайшла.

– Яка удова?

– Хороша, молода, свiжа… От коли б таких та спродувати чи купляти, – були б торги, кажу вам…

– Чи не знаєте, як вона на iм'я прозивається?

– Вбачаючи, – каже, – диво та не спитати, звiдки взялося? Вона Терничихою прозивається.

– Чи ж Чайченко її сватати хоче?

– Там їх, зальотчикiв, бiля неї такого, що за день не перевiшаєш; хто сватає, а хто вiзьме – се то вже вона знає.

– Бувайте здоровi!

– Щасти боже!

Катря нiчого того не чула…

– Боже мiй, боже великий! – промовляла мати з жалем, iдучи дорогою. – Боже мiй добрий!

Думали-думали, як то лучче Катрю завiстити про те, що чули, та, порiвнявшись, просто усю правду кажемо. Мати плаче та вмовляє: "не журись" та просить "забудь!".

– Нащо мене дурити? – говорить Катря з смутком. Ми присягаємось, що чули од Iваненка.

– Годi! Годi вже! – тiльки одмовляє.

Як у хату увiйшла, припала на лавi, схилившись на покутнє вiконечко, – дивиться та думає; а там як звелася – блiда, блiда!

– Що тобi, Катренько, що тобi?

– Нiчого! Я подумала: що якби тому правда була, що вiн iншу покохав… я тiльки подумала, я вiри не йму… i не йнятиму…

На другий день вона таки знов пiшла у Любчики; була i на третiй. Що мати говорила, сварилася – не слухала… усе вона собi думала i частенько на виду блiдла…

На завтрий день вона знов у Любчики i на позавтрий – щодня йде. Коли було я за нею пiду собi – вона мене i не завважить наче; а заговорю до неї, "годi, годi!" – перехопить мене… у Любчики увiйде (я вже було усе веду її попiд городами, як iз нею, потайно), прийде до Чайченкової хати, подивиться на дверi позачинюванi, на втихлий двiр, постоїть та й додому вертається…