Текст книги "Армагедон уже відбувся"

Автор книги: Мария Матиос

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 4 страниц)

8

Страх перед смертю утратив свій сенс ще в безвихідній Івановій молодості, плин якої неможливо було ні виправити, ні виправдати, ні стерти.

Той природний страх, що дається людині з народженням, щезнув у кліп ока – коли тонка червона гадючка крові оповила такий же, як зараз у його синів, залізний щупак-піку в Іванових обмерлих руках у Софіїній хаті, лиш тільки Іван проткнув замаскований на стіні лаз: акурат на місці, де ще мить тому висіли розмальовані півнями глиняні тарелі.

Ще не знав, чия то кров бризнула на його черевики, бо червону гадючку не наздогнав навіть передсмертний людський скрик, але саме тієї секунди молодий Олексюк здогадався, що його безжальний щупак сліпо уп’явся в саме серце Тогочи Тієї, котрі ловили останні миті життя і волі у вузькому – хитро збудованому – простінку звичайної сільської хати.

Може, він навіть проштрикнув їх обох одночасно, бо, напевно, ж вони чекали смерті, притулені одне до одного —

(а більше не було як чекати звільнення від життя між фанерними дошками перегородки, що імітували стіну);

а може, вони там горнулися обличчям до обличчя;

чи хтось когось обороняв грудьми —

Іван того не знав і знати не буде, але точно знав, що у Софіїному господарстві їх було двоє – Чоловік і Жінка.

І їх тоді треба було знайти.

Іван від несподіванки і миттєвого переляку затримав щупак у продірявленому простінку – і тільки після перших пружних бризок крові тоненька червона гадючка запетляла згори до його черевика так рухливо, ніби і справді була живою, а тепер лише намагалася сховатися від переслідування.

Іван і без ворожки тоді вже знав, що і йому колись не оминути такого ж щупака.

Живому чи мертвому.

Але щоби так, як сьогодні?!

Руками його дітей?!

Тут і справді повіриш у живий Божий батіг, не те, що в невідворотність спокути.

Проте навіть найбільший сільський безбожник Іван Олексюк чув, що Бог ніколи не караєнікого на світі – Бог тільки любить.І ніхто не знає, як це відбувається.

«А й справді, а як?!» – якби був живий – пішов би нарешті до священика і запитав, чи таке може бути, що давня кров із Іванового щупака в Софіїній хаті сьогодні гостро капнула на Йванові мертві груди із щупаків його ж синів?

То це і є Божа любов до нього?

Не кара?!

Це так усе життя Бог любив Івана, що нічого йому не забув, проте рахунку не виставив, лиш тільки вернув Іванові те, що той носив у собі цілий вік?!

Дивні діла твої, Господи, якщо це справді Ти чи посланник від Тебе…

9

Добре, що Бог не мав ніколи часу на з’ясування стосунків із Іваном, як і не мав він часу, здавалося Іванові, і ні на кого іншого, щоби поговорити з людьми якось інакше, аніж лише німо з ікон.

Ото й Іван ніколи не діймав Бога своїми даремними поклонами і фальшивими словами мертвих молитов. Байдуже дивився на Божу Матір – і та незмінно осудливо дивилася на нього з хатньої стіни.

Зате щоразу молодо трепетав, знімаючи образ із цвяшка, під яким мав свою таємну схованку, про яку ніхто не здогадувався.

Але тільки до мертвого до нього дійшло, як він непоправно помилявся щодо своєї схованки. А й справді… ніщо таємне не може залишитися таким, якщо цього не хоче бодай би одна піщинка у всесвіті.

Хоча… чому помилявся? Іван не мав ніколи серця не тільки на Бога, але й на своїх дітей. То що тут дивного, що хтось із них колись, видно, таки здогадався про татову таємницю, підгледівши схованку за образом Божим, а сьогодні вирішив добутися до неї, щоб не добувся хтось інший?

Та він обдурив дітей і тут. Бо знав, що діти ніколи не мали серця на батька так само, як він не мав душі для них.

Чому так сталося – навіть живий Олексюк не міг би собі пояснити, не те, що оцей, із складеними на грудях руками із загашеною свічкою, що дивиться на своє відображення у нахабному дзеркалі другу добу безперервно. Якби можна те, не сказане, скласти у слова так, як Івановий сусід Їндало, коли доладно – коли не дуже, складає у весільну співанку все, що бачить перед собою, то Іван би був визнав, що життя своє жив так, ніби з інерції. Ну, так, як котиться машина із вимкненим двигуном.

Одружувався – бо так диктувала його чоловіча природа, але тільки не серце.

Дітей робив, бо не знав, як то дітей не робити при такому здоров’ї.

Вставав – бо не міг спати.

Спав – бо не мав сили гарувати.

Чужих жінок м’яв – бо самі йому давалися м’яти.

Але увесь довгий вік вилася перед його очима ота тоненька червона гадючка із заржавілого з роками щупака, згодом навіщось прикиданого непотребом у дровітні, – ніби паралізувала всю його волю і смак до життя.

Коли би звивалася гадюка – пробував би зітнути її косою чи сокирою. А то ж текло перед очима таке тоненьке, як цівочка із уперше займаної дівочої комірки, невинне таке гадюченя, яке хіба лише не скімлило і жала не випускало, бо ще й жала не мало, а просто повзло собі згори в долину – із різко проштрикнутого чийогось серця в стіні до Йванового – серця живого, не даючи і дня перепочинку від нестаріючого спогаду.

А слідом за гадючкою і висмикнутим щупаком на Іванові черевики всі ці роки падав розколений на двоє ґудзик.

Ґудзик був також червоний.

З жіночої блюзки.

І також кривавий.

Тоді, в Софіїній хаті, Іван наступив залитим кров’ю черевиком на одну половинку ґудзика, а далі, щоб не бачили ті, що ішли за ним також зі щупаками, непомітно поклав криваву половинку до кишені. Згодом півкруглий поранений свідок, так і не відмитий від крові, навіщось перекочував у фамільну – міддю різьблену – шкатулку, що дісталася Йванові від його батька.

Івановий батько Микола у мідній скриньці тримав гроші.

Але які то були гроші! Залізні, не паперові. Ті, що не могли ні згоріти, ні втратити свою вартість – чисті золоті й срібні. Цісарські, королівські, царські – австрійські, румунські, російські: дукати, крони, корони, червінці, леї, рублі.

Тато перед смертю навіщось нанизав їх у ґердан на золоту нитку, ніби мав намір ніколи не позбутися тої прикраси, ніби мовчки заповідав не розлучатися з тим багатством.

Та що мовчки – тато так і сказав Іванові: «Хіба вже вмирати будеш із голоду ти чи твої діти, а інакше – не думай спродувати це добро. Воно мені дісталося кривавим мозолем. А там – дітям лишиш. Але скажеш їм лише перед смертю. Бо, як дізнаються скорше від твої смерті, то за день рознесуть дармове багатство».

І коштовний ґердан, який жодного разу не торкнувся жодної жіночої шиї, щоразу, коли Іван потайки, і тільки в неділю після заходу сонця, брав його зашкарублими від роботи пальцями, – ґердан дзвенів від нетерпіння і прихованої в золотих і срібних злитках жаги, так, наче і справді просився на сонце чи на чиїсь завидющі очі.

О! Іван добре знав цей трепет… Так нетерпеливилася не одна чужа молодиця, тілом якої звично повзла груба Олексюкова рука – без ніжності, але із неприборканою хіттю здорового самця, і гаряче, роздражнене лоно якої прагло чоловічого гону, його чоловічої ласки – аж, здавалося, запалювалися в тих звивистих живих клубках зголоднілої плоті зорі.

Однак жага все одно колись спадала. Токмо, після тої одної – особливо доброїдо Івана – жінки, котра набагато довше, ніж інші, спантеличувала його життя.

Та жар золото-срібного ґердану збурював уяву більш пристрасну, ніж найпалкіша і найдобріша жінка…

Бувало, довжезними зимовими вечорами Іван замикався у стодолі, зручно мостився в старому, ще австрійському кріслі, обшитому тепер протертим уже оксамитом, і при світлі електричного ліхтарика подовгу, дуже прискіпливо і скрупульозно, розглядав кожну монетку на розкішній прикрасі. Він делікатно розгладжував золотих орлів чи срібне листя на потьмянілих від часу монетах, то фланелевою шматиною любовно протирав їх нашатирним спиртом, розведеним водою й оцтом, – і тоді багата, дво – чи триярусна товща королівського ґердану засвічувалася то срібним, то золотим світлом, засліплюючи Іванові очі своєю розкішшю і невимовною красою, із блиском якої не могла би змагатися жодна інша краса – навіть невинна краса молодого жіночого тіла, яке Іван любив до самої смерті. Може, в останні роки любив уже не так саме бухкання крові у скронях і в пахвах, як любив таку ж розкішну, ніби татовий ґердан, картину оголювання з-під одеж гострих колінець та пухких грудей, що засліплювали очі своєю білою безсоромністю і нахабством. А далі Іванові руки приборкували ту білість так, як уміли.

О, правда, Іван і з ґерданом поводився так, як із жаданими жінками: коли похапцем, коли повільно, коли ґречно, коли не дуже, але завжди тільки з любов’ю і бажанням.

Він подовгу милувався – хіба лише не цілував – зграбні монети, далі навіщось розгладжував їх тремтячими пальцями.

Тоді хрестив.

Загортав у лляну полотнинку із маминої скрині.

Знову хрестив.

Обережно клав на дно скриньки – і, утретє перехрестивши, повільно закривав.

Далі обгортав їх грубою онучею і засовував під саму стіну між столярський свій інструмент у стодолі так прецікаво, що іноді й сам ледве добувався туди.

Та з роками прийшла до Івана гадка, що мідну скриньку варто сховати в потаємне місце, про яке ніхто би не здогадався і куди би мав доступ лише він один, бо тут… Всяке буває. Та що там він один! Ніхто, крім нього, не мав знати про багатство, яке дісталося у спадок від батька. Жодна душа на світі.

І якогось дня випровадив Іван Олексюк жінку з дітьми до міста, дав їм більше, ніж завжди, грошей на оруду, а сам узявся за роботу.

10

У великій – про гостя і про смерть – кімнаті, зняв образ Матері Божої, перехрестився, чого не робив майже ніколи, й акуратно почав довбати хатню стіну. Хата-зруб, що перейшла Олексюкові від батька, небілена й немащена, була побудована без єдиного цвяха. Отож стамеска легко звільняла потрібне місце у стіні – і за короткий час задумана Іваном схованка засліпила очі пусткою.

Далі Іван підправив краї отвору, вклав туди обгорнуту в чорне шкатулку, змайстрував дверцята, прикрив ними отвір і вернув на стіну Матір Божу, укривши її вишитим рушником, – а далі сів на залізне ліжко дивитися, як гарно сховалася його схованка у стіні батькової хати.

Знайти її ніхто не знайде.

Хату білити не білять.

Рушник без Іванової на те волі не знімуть.

Образ не поміняють.

Отак!

Та й Іванові буде менше спокуси роззирати сто раз бачені монети і мучитися, що не може про них нікому сказати.

Діти поки що не заслужили того розказу.

Жінка – не до рахунку.

А більше нема кому – після того, як своєї жінки не стало.

Та й не час.

А прийде час – буде видно.

Сини…

О, його сини – молоді, вдатні бички. Кров їм у жилах грає нетутешня змалку. Але змалку діти жили татовою волею. А як самі стали на ноги – час інший прийшов. І кров заговорила в жилах дужче. Подекуди так на волю проситься, що але де тобі: хоч бери і роби навмисні кровопуски. То вони подеколи потрохи кров пускають – як не собі, то таким самим. Петра ондечки олігархом називають – як із міста приїде машиною на бронетранспортер схожою, як зграю таких самих із собою на полювання привезе. Тоді Петра воістину уникають не тільки лисиці й козулі.

Орест із Сильвестром… Ті менш удатні, але з дужчими кулаками, тому й у Петра на побігеньках.

Рекетири!

Якась професія нова така об’явилася в цьому світі відколи на цих землях нова держава стала. Але за цеї, самої від інших, України багато чого нового об’явилося не такого, як призвичаївся був Іван знати за довгий свій вік. Проценти за позичені гроші по селу і довколишніх селах збирають його сини. Та дивляться, щоб хто чужий не втесався у їхній район зі своїм ґешефтом. [6]6
  Ґешефт у значенні підприємництво, торг.


[Закрыть]

Колись проценти ощадкаса давала, а за ґешефт можна було загриміти – а тепер Орест із Сильвестром у районі і КРУ, і обехеесес, і міліція, і пожежники.

Панотець іде селом, вчитель іде – ніхто капелюха не знімає і не кожен «добридень» каже, а його сини – сила: як вийдуть на вулицю – вся вулиця їхня, люди здоровкаються з його синами так, що хіба лише руки не цілують.

А чого? Страх! Страх, що за процентами прийдуть завтра, а не позавтру.

Страх – то є повага.

Так Іван розуміє теперішній синівський авторитет в окрузі.

А може, й ні. Сільський доктор людей від смерті рятує – і не є авторитетом, а його сини людей лякають за невчасно віддані проценти… і вони авторитети.

Але нащо йому в те заглиблюватися? Іван про свою Вавилонську вежу думає, аби не завалилася. Сини своїм вежам раду дадуть без нього.

Вони самі по собі, а батько – сам по собі. Так що йому байдуже, як то їм вдається тримати околицю в покорі. Коли би вже так дуже прикро прийшло – у Йвана є мідна шкатулка. Вона від усього вирятує.

11

Лише Світланка виросла, як не його.

Ото сім років батракує в Греції, а п’ять слала йому гроші нібито від якогось грека, а насправді – живий Іван це знав непомильно – відривала від себе, бо її не переконав ніхто – навіть сам батько, – що батько у неї – не такий, як треба. Бо його ненавидить усе село. Через нього самого і синів.

Світланка тата боялася. Але боячись – любила. І Йван, не признаючись сам собі, пишався її мовчазною любов’ю. Світланка любила тата якось так тихо і лагідно, що Йванові подеколи здавалося, був би зрікся грубої своєї прив’язаності до синів – і колисав би дорослу Світланку, як не колисав її ніколи малою.

А вона взяла – і втекла.

І від своєї до тата любові, і від його любові до неї і, може, від якоїсь потаємної любові ще до когось, про кого Іван не здогадався. Останнім часом густо їздила в область нібито до лікарів, а одного разу на ніч в село не вернулася.

Іван подумав, поклали в лікарню, мало що, молода ще жінка, чоловіка не мала. А Світланка через два дні об’явилася… з Греції. Ото лиш і сказала у телефонну слухавку: «Пробачте, тату… але я не годна більше була так жити…»

Того вечора, коли озвалася донька, Іван був би заревів, як весняний бугай коло молодої телиці: все мав!

Все!

Міг озолотити!

На трон посадити.

Панею зробити.

А чуйки до доньки не знайшлося!

Її брати тут позичатимуть півсвітові свої гроші від потайки перевезених із Німеччини авт і польської кави, збиратимуть по людях великі проценти, солитимуть ті зелені долари і харкатимуть ними, він тут перебиратиме запліснявіле золото схованого від самого себе ґердану – а його дитина буде підтирати поморщені гузиці крючконосим грекам!

…Та замість заревіти – замкнувся в стодолі, перед тим вийнявши із стіни скриньку, і так просидів над ґерданом до ранку, то затираючи, то розмащуючи правдиві сльози по золотих лицях королів і монархів, що застигло дивилися на нього із пожовклих своїх часів, зафіксованих лише у золоті і сріблі, а більше, може, і ні в чому.

І тої ж ночі Іван поховав мідну скриньку із розколеною половинкою бурого ґудзика просто серед городу, викопавши півметрову в глибину ямку – так, наче ховав когось іще недавно живого.

Ох-ох-ох… коли би міг тепер обернутися в домовині – приклав би жовте своє чоло, та що там чоло – заповів би себе поховати в землиці на тому місці, де колись поховав ґудзик, щоб лише не торкнулися тепер тої могили між бур’янами хижі синівські щупаки…

Переполовинений ґудзик колись мав свою господиню. Але Іван укоротив їй життя, і господиня дотепер не має власної могили: проштрикнуті Іваном груди тої жінки із потаємного лазу не годували навіть земляних хробаків, бо не було чим – обсипані тоді негашеним вапном, вони лежали, скинуті руками інших, але таких, як Іван, на дні Чорної пропасті, за десяток кілометрів від села.

Усі, хто про те місце знав, – уже не є на цьому світі. А коли би й були – язик їм також негашеним вапном забитий до самої смерті.

Так тодівийшло, що Іван не побачив лиця впольованої жертви, але посмертну судьбу її знав,

і батьків жертви знав,

і вони його знали,

навіть крижаний привіт одного разу від них дістався до Йвана із Сибіру.

Та поки не так далеко від Іванового села ще жило двоє тих, хто був тодіразом з Іваном і щупаками на подвір’ї Софії Ткач, усе йому здавалося, що тепер і вони нарешті прийдуть за самим Іваном – свідків ніхто не любить. Навіть самі свідки позбавляються інших свідків.

А вже як умерла остання, що знала, – Софія, котра відмерзла на уралах десять років, а після повернення не промовила до Йвана і слова ніколи, лиш хрестилася при випадковій зустрічі з ним, – перестав Іван замикати свою хату на два замки, а лиш на один.

Страх чужої помсти підштовхував Івана до життя, а коли страх щезнув, тоді гостро оголилося все інше, про що Іван не дуже думав і до чого пильно не приглядався: його діти.

12

…Може, тої ночі, як копав і плакав, плакав і копав могилу найостаннішомусвідкові – ґудзикові, котрийсь домашній шуліка на двох ногах і підгледів той дивний похорон. Може, подумав, що там – скарб. І тепер полює на нього.

Але дзуськи! То не той Іван, щоби шулікам, а хоч би й домашнім, поживу лишати. Вони, шуліки, тоді не те що не заплакали за сестрою – вони тиждень навіть не запитали, де сестра ділася, хіба лише «загугукав» Орест: «Угу… Всі тепер у Грецію їдуть. Може, ще там і чоловіка знайде. Доки в дівках ходити?»

Від тих слів Іван почав ломитися остаточно. Так, ніби на нього звалився верх Вавилонської вежі, – а далі посипалося і все її каміння.

А відколи Світланка почала слати по триста євро, падали стіни тої вежі все ближче і ближче: бо їхати донька не їхала, телефоном із татом говорила ніжно, але недовго, просила на люди багато не ходити, бо люди пам’ятливі, а час такий – що гірший, ніж люди: всі тепер про усіх згадують та випоминаютьодин одному свої жалі й помсти. А час помсти зникає тільки для мертвого.

Хіба лише незмінно донька казала грошей на себе не шкодувати: «Посилайте, тату, Силь – вестрову Марію в магазин, щоби ви, тату, ні в чому не мали нестачі. Жити треба здоровим».

А десь у шість років після від’їзду Світланка вперше прислала письмо. Одне-єдине писемце, чудне та дивне, писане так, як ткане – рядок у рядок, і майже без переривів і відступів. І навіть узір її почерку був незвично хиткий, ніби п’яний.

Який то був лист і як він ішов до Йвана…

Навіть не надто вчений Іван зрозумів доньчину делікатність. Щадила його у письмі Світлан – ка. Ніхто ніколи в житті не щадив, не жалів і не розраджував, а не зігріта його ласкою донька…

…спочатку подзвонила і попросила через десять днів узяти з собою паспорт, поїхати в район,

зайти на пошту і запитати у віконечку лист на свою фамілію,

потім показати паспорт,

забрати лист,

прочитати,

а дома спалити, щоб ніхто не побачив.

Оте, «щоб ніхто не побачив», Світланка у телефон сказала тихо-тихенько, перед тим попросивши тата прикрити двері, якщо вдома хтось є. Вдома тоді не було нікого, та двері Іван прикрив.

А десяти днів не міг дочекатися. Дратувався, як гіркий п’яниця, якому не дали випити, чи той, що поспішає до чужої жінки, а йому не виходить.

На пошті Іван навіть не озирався, чи раптом не йде за ним хто назирці або чи випадково не знайдеться сільський свідок. Рука йому тремтіла по-злодійськи, коли протягував у віконце паспорт. Тремтіла й тоді, коли жовтий конверт із безліччю марок нарешті м’яко ліг у руку.

Ще не знаючи, що в доньчиному листі, Іван уже знав, що не спалить його, а хоч би звідти посипалися самі лише прокляття.

Але як перший раз прочитав – заплакав.

А далі плакав у районному скверику, не встилаючись сліз, і думав, як то донька добирала для тата такі слова, щоб не різали по живому.

А вони взяли – й зарізали.

13

Спочатку носив Іван письмо в пазусі . Клав на груди під сорочку, обгорнувши білі листки у промаслений папір, – та й носив цілий день.

Одні люди хрестик на грудях носять, а Іван – доньчин лист.

Одні хизуються кілограмом золота на шиї, та все мацають, чи воно випадком не злетіло.

А він посеред дня ухопиться рукою за груди, нібито серце розтирає – і далі робить, що робив.

А на ніч клав Іван доччин лист під подушку та так і засинав, тримаючись бодай одним пальцем за паперовий ріжок, як тримається немовля за мамину цицьку.

… Читав того листа замість уранішньої молитви – бо молитов уже не знав, а як знав – то давно забув.

А далі з’явилася в Івана потреба говорити якщо не до Бога, то бодай до себе, але словами не простими, а отими словами – вибраними, подеколи дивними, подеколи незрозумілими, гейби теперішніми словами церковними.

А хіба доньчине письмо відрізняється від церковного? Панотець ондечки на службі читає якоюсь напівзрозумілою мовою, не їхньою, не своєю, а дурні баби мало не мліють та чола до підлоги б’ють під ту осанну. А коли б запитати, чого ті баби себе не пам’ятають, хрестячись під панотцеві знаки і нерозібрані слова, то кожна би, певно, сказала, що хреститься не на церковну мову, яку розуміє через слово чи два, а на свою біду, бо в кожній хаті – по букаті, що коли-не-коли виривається поза хатні стіни. І йде собі та біда межи люди, аби люди мали чим язиками обертати, як праниками.

То був цілий ритуал для Івана – щоденне вранішнє читання доньчиного листа: брав Іван Світланчину фотографію у шкільному фартушку, бо іншої в неї ніколи й не було, клав перед себе, розгладжував сто раз розгладжене писемце – і говорив із собою доньчиними словами, як говорять побожні люди до ікон словами молитов.