Текст книги "Армагедон уже відбувся"

Автор книги: Мария Матиос

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 4 страниц)

17

І якоїсь середи поїхав Іван Олексюк до свого сина Петра в місто.

Не любив міського гамору.

Не любив невістки.

Не цікавився внуками.

Але пару разів на рік – як усі інші – навідувався до дітей.

«Що то ви, тату, розходилися містом так дуже, ніби любаску нову шукаєте?» – питав щовечора Петро, коли тато невиправдано довго засидівся в гостях у сина, проте не чекаючи докладної відповіді: ходить старий – то й добре, що не лежить. Хай ходить. Клопоту дітям менше.

Іван відповідав докладно: на базарі був; свинське м’ясо, те, що на «преміумі» годоване, мацав;

у споконвіку «залізному» магазині був – там тепер труси жіночі продають – такі, як фіранки; безустидне кіно в кінотеатрі сьогодні дивився – десять років кіна у клубі не видів, відтоді, як клуб у селі закрили; ходив на екскурсію в магазини, де ціни чотирма цифрами пишуть;

коло лікарні, де вмирала твоя, Петре, мама, снував, обсипалася штукатурка на стінах, а в палаті, де лежала мама, Петре, на вікні та сама заштопана фіранка, що й тоді; у два банки заходив, щоби знати, де ви, діти, проценти тримаєте – у дзеркалі на стелі там свою лису голову видів, а в другому – води мінеральної мені давали, але не там, де всім, а в кріслі коло головних дверей; мобільний телефон приміряв до себе, але купувати не купував – не пасує телефон старому дідові…

Ну, і так далі.

Увечері розказував, удень – ходив.

Петро одним вухом слухав батькову монотонну розповідь, одночасно працюючи з калькулятором: хай тішиться старий, коли ще там вийде з-за свого глухого паркану?

Дарма тоді Петра так легко заспокоїли татові казки. Може, тому, що тато їх ніколи дітям не розказував? Хоча, чому казки? Іван казати правду казав – але трохи таки недоказував. А нащо правду казати, коли сила із нього виходить? Його правда лишиться при ньому. Та й правду – як-не-як – треба заслужити. Сини татової правди не заслужили навіть перед смертю.

А що скоро умре – Петро чув. Ніщо його не боліло, ні на що не скаржився – а проте знав, що жити довго вже не буде. Сон йому приснився такий. У що – у що, а у сни Іван вірив. Людям не вірив, а снам – завжди. Той недавній сон розказав йому більше, ніж книжка.

Снилася Йванові вода. Ріка. То вузька, то широка. Спершу чиста-чиста. Далі – така, як болото. Далі – то каламутна, то прозора, то намул, то з ліліями зверху, то з чорними воронами на гладі. І переходив Іван тими водами, ніби життям своїм брів. Один раз ноги блистіли чистими краплями. Інший раз – намулом обліплені, третій раз зішкрібав Іван із своїх литок засохле болото, а як ступив учетверте – то ніг із води не зміг витягнути: приросли йому ноги до дна і він не може зрушити далі, щоб дійти до високої брами посеред ріки.

Стоїть Іван у скаламученій річці – і бачить, що вода в ній сама від себе на очах стає чистою. Але відірвати від дна свої ноги, щоб дійти до брами, не виходить: прибитий кожен його палець великим цвяхом до дна, і з-під кожного цвяха в’ється червона гадючка крові й каламутить чисту воду, а довкруг Івана повсідалося шеренгою чорне вороння – і загородило шлях до брами.

Ледве не заплакав Іван від безсилля – і брама відкрилася. А перед брамою – сила-силенна дверей: одні із-за одних визирають, одні одних вищі. Іванові хочеться відчинити бодай якісь, а він рукою не дотягнеться й до перших – ноги йому прибиті. Аж раптом одні за одними двері почали відчинятися. Та так швидко, так швидко, так стрімко, що Іван не зрозумів, що було за тими дверима – лише побачив довжезний, ніби саме життя, коридор, і з кінця того коридору кличе Івана голос. Виразний такий чоловічий голос, не сердитий і не лагідний, не жалісний і не добрий, а лиш такий наказовий, закличний: «Я тебе пущу до себе, Іване, коли ти зробиш те, що ще маєш зробити. А інакше не пущу. Роби роботу, Іване…»– так сказав голос – і розчинився над Іваном.

І відстали тоді Іванові ноги від дна, і зробилася навколо нього страшна каламуть, змішуючи кров із воронячим пір’ям, і заклекотіли великі води поперед Івана у відчинену браму й далі, та Йвана за собою не понесли. І лишився Іван на мокрім піску, а на шиї висів татовий ґердан і хилив йому голову долі, а там, на дні, на мокрім пісочку, червонів цілий ґудзик із жіночої блюзки і біліло Світланчине писемце.

Тлумачити Йванові той сон не було потреби – Іван мусив зробити роботу.

…Ото й попрятувавтепер у місті рештки життя, як попрятують восени картоплю з городу.

На третій день вернувся Іван до синової хати легший на вісімнадцять тисяч євро і ще майже на половину від вісімнадцяти.

Він Петрові не брехав, що був у банку. І не один раз був, нібито гроші заморські міняв. Син у нього видющий, міг прослідити, куди ходить тато. Але на той час Петро на татові, надіслані Світланкою, гроші не зАрився. Все одно йому гроші залишаться після татової смерті.

Та Петро ще зазелений, аби розкусити тата, який задумав зробити роботу: тато навчений, як присипляти чужу пильність. Ото і зробив дещо.

А дещобуло таке: поклав Іван Світланині й свої гроші, як порадили йому розумні люди з банку, на депозит, та й заповів назад Світлані у Грецію… після своєї смерті. Заплатив нотареві, [8]8
  Нотар ( простонар.) – нотаріус.


[Закрыть]щоб той три рази на рік цікавився в Івановому селі, чи живий ще Іван чи ні, а як буде уже не жити, то нотар повідомить доньці, що тато відійшов, і тоді банк перекаже Світлані її євро, що вона їх татові п’ять років із Греції слала, а ще перешле їй складених татом своїх пару тисяч «зелених», бо тато в своєму житті також не байдикував, хоч про дітей і не дуже думав.

На Івановій совісті так багато несправедливого, що пора би віддати борги. Бодай тій дитині, котра заслужила. Вона, Світланка, певно, недарма писала, що ніхто нікому нічого не винен, крім совісті.А воно таки так… Як не мав тато совісті, то за совість грішми розплатиться, хоч гроші совість не замінять. Це Іван розуміє.

А більше він нікому нічого не винен. Та навіть як винен, – поправити не поправить: нема коли і нема вже чим.

Ось тільки всюроботу в місті доробить, забереться за свій глухий паркан, ще подибає місяць-другий – та й тихо у сні складе руки на грудях…

P. S

…А далі – нецікаво.

Далі – як ви й передбачали, було кіно: серіал.

Суто український – переважно російською мовою.

Але не Тією– а іншою: що п’ятьма буквами починається і проводами на дорогу із трьох букв закінчується.

Бюджет картини – неокупний.

Режисер – відомий.

Кастинг не проводився: актори – самодіяльні, масовка – безоплатна.

Безсторонніх свідків (глядачів) – двоє: Іван Олексюк у труні й нотаріус (у краватці).

Перша серія кіно закінчилася тієї миті, коли металошукачі львівських піротехніків у руках синів Івана Олексюка наткнулися на мідну шкатулку в городі. Поки її відкривали – Сильвестрова жінка Марія, не дихаючи, трималася правою рукою за серце, спостерігаючи з-поза стіни стайні за цим мовчазним (в основному) дійством, що озвучувалося лише раптовим і безперервним іканням Петра.

Як тільки на дні шкатулки, укритому блідим вишневим оксамитом, блиснула половинка бурого ґудзика, а більш нічого – із трьох грудей вирвався чи то стогін, чи придушений крик.

Груди піротехніків ознак реакції не подали.

А далі пішов варіант смачної російської мови. Та не Тієї – а іншої, ну, знаєте… усі слова якої варіюються від чотирьох до п’яти букв. Найбільш уживані з них починалися на букву «с…» та букву «б…».

Вуха ж прихованих слухачів та глядачів на вершечках дерев по периметру Олексюкового паркану, що належали хлопчакам із не закритої на той час місцевої початкової школи, вирвали з контексту одне незвично довге з-поміж інших слово – педераст, але що воно означало, навіть хлопці на деревах не знали, хоча й самі були активними його носіями. З’ясовувати його походження, значення та можливість подальшого застосування в нинішній ситуації на цей раз охочих не виявилося, оскільки події розвивалися так стрімко і непередбачувано, що будь-яке слово, запущене в ефір з Олексюко – вого городу у присутності Олексюка в домовині могло призвести до розвитку ще більшого хаосу.

Отож, діючий чоловічий хор – у складі Петра, Сильвестра й Ореста Олексюків (два тенори плюс один бас-профундо) – наввипередки і прискореними темпами змагався у швидкості пригадування слів не тільки з початковими літерами на «с» та «б», а й інших, близьких за значенням, ну, майже синонімів. Непосвячений міг би подумати про виняткові лінгвістичні здібності братів чи запідозрити їх у прихованому поліглотстві.

Німий хор свідків із зеленого камуфляжу дерев тільки кліпав очима.

А львівські піротехніки і далі мовчки щупали землю довкіл розкопаної могили, в якій (на псову маму?!) була закопана мідна шкатулка із розламаним ґудзиком. Піротехніки свою роботу знали, як і знали, що поблизу одного скарбу може бути скарб інший. Такі випадки траплялися в їхній практиці, як, проте, траплялися й протилежні.

Друга серія цього кіно розпочалася, коли Олексюкову труну виносили з хати, і одночасно з подвір’я намагалася виїхати «Піротехнічна лабораторія», заблокована людьми, що прийшли до Олексюків – чи то попрощатися з односельцем, чи додивитися кіно. Хтось із жінок сердито кинув водієві: «Що ти спішиш на той світ перед мерця? Не можна обганяти похорон! Дай, діда поховають, а там тоді й поїдеш!» – після чого водій ліниво розлігся в кабіні, прикривши обличчя кепкою, ще й причинив вікно, щоб не чути дурних бабських розмов.

Решту серій можна пропустити – бо розказувати особливо нічого:

поховали,

закопали,

двома вінками – від дітей та районного осередку ветеранів війни і праці – прикрили, пакети з цукерками і двома вафельками людям на цвинтарі роздали,

а кому не вистачило – давали по коржикові, прямо в руки.

Плакати ніхто не плакав.

Сини стояли чорні.

Невістки – мовчазні.

Правнук Софії Ткач – Ігор, що був учителем школи в сусідньому селі – затикав свічку в ногах могили і пішов із цвинтаря, не чекаючи пакета із вафлями.

Ото і всього того діда.

Проте ексклюзив двох останніх серій цього прецікавого блокбастера варто переказати. Стисло. Можна телеграфічно.

… Світланка, через тиждень конфіденційно повідомлена про смерть батька нотаріусом, який назвався повіреним у справах Івана Олексюка, із своїм чи то чоловіком, чи бойфрендом-греком летіла рейсом Афіни-Львів, щоби встигнути бодай на дев’ять днів поминок за покійником. Весь політ вона не відривалася від ілюмінатора – так що грек кілька разів поривався дати їй таблетку заспокійливих ліків, але Світланка щоразу відводила його руку.

У той самий час Світланчині брати – Петро, Сильвестр та Орест – готувалися до поминальних дев’яти днів: прибивали зірвану підлогу в кімнаті, де ще кілька днів тому стояла труна з татом, а на дев’ятини мав стояти стіл.

Підлогу прибили – грошей не знайшли.

Далі Петро згадав про походи тата до банку.

У Львові банків було багато: усіх не обійдеш, а як обійдеш – ніхто нічого не скаже.

Петро найняв адвоката. Адвокат довго торгувався. Петро вимушено погодився. Адвокат був ще той… місцевих «колядників» різних мастей захищав. Ну, тобто хабарників. Петро був крутий – але не дуже освічений, інакше й сам без адвоката знайшов би те, що шукав.

Син шукав батьковий заповіт.

Адвокат «пробив» Івановий заповіт через електронну базу нотаріату.

Нарешті дійшли до нотаріуса, який реєстрував заповіт.

Нотаріус підтвердив Петрові його наявність.

Заповіт виявився секретним. Про його зміст, як правило, не знає навіть нотаріус. Секретний заповіт може бути оприлюднений у присутності всіх відомих зацікавлених осіб, а також двох свідків. Нотаріус роз’яснив Петрові, що зацікавленими є діти, а свідків можна взяти, кого вони вважатимуть за потрібне.

Петро нарешті відрахував гроші на дзвінок до Греції.

У Греції сказали, що Світланка вилетіла до України.

Брати в аеропорту пропустили вісім авіарейсів із-за кордону – а сестра прилетіла дев’ятим.

Двома автами брати з сестрою і греком вирушили на могилу батька, але перед тим зробили зупинку в офісі нотаріуса.

За дивним збігом обставин чи, швидше, за майстерно продуманою комбінацією, одним свідком виявився голова сільради села К., де народилися всі Олексюки, і який саме в цей час складав якесь доручення в офісі нотаріуса, повіреного у справах Олексюка Івана, а другого свідка взяли у сусідній з нотаріусом фірмі.

Світланка мовчала і тільки пила мінеральну воду.

Грек раз у раз подавав Світланці вологі серветки для обличчя.

Брати по черзі виходили на вулицю курити.

Нотаріус готував папери.

Запечатаний конверт із заповітом лежав перед ним.

Нарешті нотаріус підвівся з-за столу.

Попідводилися із крісел і Олексюки.

Свідки перезирнулися між собою – але продовжували сидіти на дивані під стіною…

…Добре, що нотаріальна контора знаходилась поблизу лікарні – тому згодом не довелося довго чекати на бригаду «швидкої допомоги», коли одночасно трьом людям – Петрові, Світланці й голові сільради – зробилося зле після оприлюднення тексту секретного заповіту.

Нотаріусу зле не стало, але сказати, що він мав вигляд задоволеної зробленою роботою людини, не наважився б у той момент ніхто (навіть невидимий режисер-постановник цього блокбастеру): не так часто люди пишуть секретні заповіти, які подеколи вражають навіть нотаріусів.

Цей текст настільки цікавий, що я його мушу навести майже цілком, а також навести дослівно текст листа, який був у конверті із секретним заповітом:

«Дорогі мої діти! Всі. Світланка Петро Сильвестр Орест. Я ваш батько при повному розумі і ще трохи при силі на середині порогу життя і смерті хочу після своєї смерті зробити між вами право бо бачу що коли би хотів зробити це ще за життя то не зміг би. Я діти винен перед людьми і перед своєю совістю але не перед вами. Але ті люди що я перед ними винен вже вмерли. І з того світу нагадують мені про мої гріхи. Совість не помацаєш і не заспокоїш. А ви мені про гріхи не нагадуєте але про мене й не дбаєте а чекаєте мої смерті аби запопастися до моїх грошей. Ви знаєте що у мене є ще жива душа і є гроші. Всякі. Світланчині і свої кревні. І ще я маю золоті гроші від мого тата а вашого діда. Якби ми з вами були жили по – людськи то я мав би по совісті поділити межи вами всіма ті статки та й умерти собі спокійно. Але ми жили не по-людськи бо так діти з татом не живуть а тато зробив вас не каліками і поки можна було то тато з вами був по-людськи а коли ви хлопці убралися в пір’я то вам тато став уже потрохи й заважати.

То ви мали би собі розуміти що в тата було таке життя що борони Боже і ворога. І тата трохи треба було жаліти. Ви могли би мовчати але жаліти. А ви й не говорили але й не жаліли. А чекаєте лиш аби я скорше вмер.

На моїх руках є людська кров і за то я певно покараний такими безсердечними дітьми які навіть не заплакали і не здогадалися коли ваша сестра Світланка у такий далекий світ заїхала від устиду за нас усіх і за то що ми були до неї глухі.

Як ви узнаєте як я зробив між вами право з грішми то не сваріться між собою але тілько подумайте як далі жити. Бо так жити як ви хлопці живете жити не можна.

І прошу Світланку аби ви не клали мені ніякий памнятник на могилі а тілько хрест. Най то буде останній мій хрест у житті бо я в житті не хрестився ніколи через свою кров на руках але то ніхто не розумів. А я ні на кого за то не тримаю зла.

А Світланку прошу віддати моє посвідчення ветерана війни у районі у їхню контору яка мені його видала бо я його не заслужив на війні не був і з ворогом не бився. Мене обдурили іти проти своїх людей і я за це узяв кров на совість. А війна ще не скінчилася помежи людьми то ще рано видавати такі паспорти. Світ і люди воюють проти других людей і виходить що всі люди учасники світової війни. Але думаю вам зараз не до цього то тільки прошу уважити мою останню волю.

Будьте мені здорові і любіться між собою як можете. Ви два рази не будете жити. А грошей і своїх маєте доста. То не шкодуйте за моїми.

Ваш тато Іван Олексюк».

Текст самого заповіту був коротший:

«Я Олексюк Іван Миколайович заповідаю по моїй смерті розподілити моє майно і гроші які є у мене так

а) мою хату в селі К… де я проживаю від народження поділити між усіма дітьми так як каже закон. Хата велика. У ній місця є всім. І щоб Світланка могла коли буде приїхати з Греції мати куди приїхати

б) вісімнадцять тисяч євро які мені присилала донька Світлана Олексюк Іванівна з Греції віддати їй з процентами. Гроші тепер є на депозитному рахунку в банку „Одісей“ у місті Львові, вул…. Номер рахунку 361122. Адрес Олексюк Світлана Іванівна – Афіни. Греція… вул… буд… тел…

в) гроші які я складав після смерті моєї жінки від продажу худоби і садовини і які є тепер на депозиті у Ощадбанку у м. Львові вул… рахунок 9425 у сумі дев’ять тисяч доларів з процентами належать після моєї смерті Олексюк Світлані Іванівній і нікому іншому

г) золоті гроші монети з ґердану які є на збереженні в банку „Одісей“ в ячейці 1959 зважити порахувати купити на них українські гроші і віддати на нашу сільську початкову школу щоб її не закрили а щоб там зробили ремонт і могли платити вчителям зарплату аби діти не ходили до школи у сусіднє село.

Коли я помру а директором школи ще буде Прохорчук Дмитро Васильович то щоб він розпоряджався цими грішми бо він дуже совісна і правильна людина а як директор буде інший то щоб Д. Прохорчук від мого імені дав раду цим грошам для школи.

Якби на той час коли я помру школу таки закрили то щоб ці гроші пішли на автобус або інший транспорт щоби він возив дітей до школи де будуть ходити наші сільські діти як таки школу в селі закриють.

Якщо Прохорчук через якусь причину не зможе чи не захоче це робити то щоб цими грошима на потреби школи або транспорту розпорядився голова сільради який на той час буде у нашому селі. Школи може не бути а сільрада буде завжди.

Але щоби про ці гроші не трубили на цілий світ а просто не пустили школу на вітер бо не буде кому людей у світі боронити як наші діти не будуть грамотні. А мене може лиш один раз згадайте як стане десять років по моїй смерті.

Олексюк Іван Миколайович, червень 20… року, м. Львів».

P. P. S

Який би подальший сценарій ви не уявляли – він буде точний, бо далі в нотаріальній конторі відбувалося все те, про що ми знаємо або здогадуємося з історій інших людей і що згодом стає найсприятливішим матеріалом для пліток, пересудів і просто брехонь.

Але, по правді кажучи, це не має особливого значення – варіювання реакції дітей на татову останню волю та реакція односельців на вчинок Івана Олексюка, який, безперечно, через годину по приїздові голови сільради додому став відомий від краю до краю села; і т. д. іт. д.

Для мене ця історія закінчилася на сільському цвинтарі, куди після всіх нотаріальних катастроф та допомоги «швидкої» таки дісталася Світланка із своїм греком наступного полудня, і де з-поза хрестів і могилок з самого ранку зирили цікаві очі сільських дітлахів, які завжди хочуть знати все – і навіть на кладовищі.

Один із таких таємних свідків чомусь переказав мені не те, що побачив, а що почув.

Не тільки дитині, але й мені видалося цікавим, що Світланка після тривалого поправляння двох побляклих вінків на могилі й третього – свого – чистою українською мовою, якою говорили в селі К…, не боячись, що її хтось почує, сказала своєму грекові:

– Якби запізнитися вмерти…

І той її грек відповів такою ж чистою-чистісінькою українською мовою, якою ж, напевно, не розмовляють у Греції:

– …або народитися…

Хлопчик-школярик – свідок цього дивного, як для нашого часу, сюжету – пошепки признався мені, що так розумно і незрозуміло говорять тільки в кіно і то не на всіх каналах, а його батьки вдома спілкуються такими словами, що він не завжди хотів би їх переказувати, щоб не боліли і не червоніли вуха, а ці слова, із цвинтаря, він навіть записав собі у зошит, бо дуже хоче їх зрозуміти – якби запізнитися вмерти. Або народитися. «Як то розуміти?» – питала допитлива дитина, дивлячись невинними очима в мої очі.

…І ви розумійте, як хочете, ті дивні слова Світланки і не менш дивну відповідь на них того грека.

Та й, може, то був і зовсім не грек…

Яке мені діло?

Мене муляє інше: чи Іван Олексюк і на небі відмикає свої lвері так само важко, як відкривав їх на землі?

І як вони зачиняються за ним – тихо чи з гуркотом?

…Бо подеколи я думаю, що в житті на одну людину замкнених дверей таки забагато.

Чи й на небесах?!.

18 травня – 17 липня 2011 року, Київ