Текст книги "Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських"

Автор книги: Марина Павленко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 9 страниц)

Марина Павленко
Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських

Серед творів Марини Павленко – чимало казок. Їх читають і наймолодші, і їхні батьки. Таке вже правило в авторки: справжні казки мають захоплювати не лише дітей, а й дорослих.

Марина Павленко – неодноразова переможниця літературного конкурсу видавництва «Смолоскип». А книга, яку ти зараз тримаєш у руках, здобула нагороду конкурсу «Коронація слова». «Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських» – це сучасна казка про неймовірні пригоди семикласниці Софійки, яка попри все намагається розплутати зловісну таємницю.

Отож читай з насолодою!

Марина Павленко

Малюнки Наталі Шишковської

1. Вони знову!

От нащо казки з нещасливим закінченням?!

Софійка й досі не заспокоїться. Так гірко! Так шкода Русалоньки! Хочеться в самісіньке вухо закричати нетямущому принцові: “Це ж вона, Русалонька, тебе врятувала!!!”

Але красунчик принц, схожий на однокласника Вадима Кулаківського, не чує. Він усе кружляє в танку з обраницею-обманницею, схожою на Ірку Завадчук: он і татуювання на плечі таке саме! Русалонька невідворотно перетворюється на сяйливу хмарку і пропливає в небі над Софійчиним балконом. От-от упадуть на книжку солоні краплі…

– Ти плачеш? – раптом озвалася за спиною тітонька Сніжана.

Тітонька Сніжана також порятувала свого судженого. Але не з води. Валентин поламав ногу на футболі. До травмопункту потрапив саме на Сніжанине чергування. Так і познайомились. У них за півтора тижня весілля.

Тітонька поклала свою легку (так і її пацієнти кажуть!) руку на Софійчине плече:

– Я й собі колись за Русалонькою побивалась і не терпіла казок із поганим кінцем. Якби моя воля – видала б закон: заборонити нещасливі фінали в казках!

– То я не одна така? – схлипнула голосно, але з полегкістю.

– У мене вдалась! Правда, нині… – тітонька сумовито провела поглядом хмаринку і сперлась на поруччя, – і я не проти політати безтурботним клубочком пари…

– Ви серйозно, тітонько? – не вірила своїм вухам племінниця.

– А що? Ні тобі переживань, ані клопотів про якесь там заміжжя…

Отакої! Якесь заміжжя! Мама так раділа, що тітонька нарешті знайшла своє щастя! Що кінець кінцем вибрала гідну пару. Бо Сніжана перебирала женихами, як циган кіньми. Багатьох відшивала тільки за те, що були всілякими там Зеленьками, Пічкурами, Розсипаними.

Жодне з прізвищ не пасувало до її імені!

Та й на своєму зоставатись ніяк: Ягода Сніжана! Цей же наречений – і розумний, і серйозний. І прізвище, як на замовлення, – Білий!

Тітоньці шилася розкішна весільна сукня. Вітальню вже засновано м’яким прозорим шовком, закидано мережаними стрічками, обсипано дрібними атласними трояндочками… Убрання буде справжнісіньким дивом – Софійка передчувала це, щогодини бігаючи до вітальні милуватися. Мама з тітонькою шитимуть його власноруч. По-перше, заощадять, хоч для жениха гроші – не проблема. По-друге, створять щось неповторне, ексклюзивне, як тепер кажуть.

І після цього пхекати: “Якесь заміжжя!”

Роздуми обірвав плач тримісячного братика.

– Софійко, біжи забав! – попросила мама. – Бо ми сьогодні так і не покроїмо. Стій, не крутись! Мірку мені, по-твоєму, з чого знімати? З бабусиної шафи?

Шафа тут, звісно, ні до чого. Просто, на відміну від тонесенької білявки Сніжани, вона неповоротка. Товста і чорна. І не виходить заміж.

Ну от, морочитись із братиком знову Софійці! Ні-ні, вона обожнює маленького Ростика! Проте мусять бути якісь межі. Усеньке вчорашнє післяобіддя вона вистоювала з візочком під магазинами: тітонька з мамою не минули жодного, вибираючи тканини і, як її, фурнітуру. Сьогодні ж укотре доведеться занапасть робити математику: зайнята-бо з дитиною!

Нарешті братика вгамовано, математику сяк-так подолано, сукню розкроєно, тітоньку Сніжану проведено. Ще трохи, ще кілька перепон (придумав же хтось проти ночі зуби чистити), і Софійка та мама попадають з ніг. Тобто вкладуться спати.

Як вони любили вечори у колишній квартирі! Мама читала казку, на край ліжка зліталися птахи-зорі, а тісна кімнатина здавалася затишним кубельцем…

Тут – інакше. Мабуть, від незвички: переселились тільки місяць тому. Всі меблі стають проти ночі набундюченими, лихими. Ні сіло ні впало поскрипують паркетини. А тиша – наче води у вуха позаливали. Укритися з головою, заплющити очі… Не бачити, як по кутках збирається пітьма, не відчувати, як важчає німота, як налягає на горло. Не помічати, як нашорошилась шафа, як лиховісно прикипіла до підлоги. Як на те, тато повернеться з відрядження аж за два дні. Без нього тутешні вечори ще моторошніші… Якби не поодинокий гуркіт далеких потягів і безтурботне викумкування жаб десь аж із Олексівського болота…

Раптом поверхом нижче хтось побіг. Хтось по-молодецькому гасав кімнатами – тільки дверима хряскало! На тілі виступають сироти, на голові їжиться волосся. До біганини додалися важкі старечі кроки із шарканням, охканням і постукуванням ціпка.

Софійка все глибше заривається в подушку. Мабуть, господарі повернулися. Вони мали від’їхати на півроку? То й що? Зараз і в Москві не дуже заробиш, от і повернулися, не пробувши й двох місяців… Кинулася до відривного календарика: повня! І минулого разу – також… Ці дивні бешкети відбуваються в повню!!! А може, це всього-на-всього фантазія? Софійка читала про людей, котрі піддаються впливу нічного світила. Тоді чому в їхньому старому помешканні було спокійно?

– Ха-ха-ха!!! – прокотилося внизу тонко, ніби здавлено.

Не тямлячись, рвонулася до спальні:

– Мамусю, мамусю, вони знову!..

Мама також не спала. Пригорнула доньку, обхопила колисочку з сином. Так і сиділи, обійнявшись. А там – стукотіло, реготало, хлипало…

Аж як у вікнах засірів світанок, у загадковій квартирі пролунав даленіючий свист – і враз усе стихло.

Так само раптово, як і почалося.

2. Вилазка до шафи

За вікном дощило.

– Кінець травня, а тепла – не бачили! – бурчала Софійка, неохоче збираючись до школи. – Добре маленькому: спить!

Маленький подав голосок, і мама побігла до спальні.

Ростик пхикав уже в мами на руках, коли завітали до баби Валі. Баба Валя – сусідка навпроти. Це їй мешканці загадкової квартири довірили ключі, аби поливала вазони.

Чи не пограбовано часом тієї квартири вночі?

Баба спідлоба глянула на схвильованих новоселів. Неохоче побряжчала ключами – на перший поверх.

– Як бачите, все на місці! Перекинутий стілець? То це ж я його й перевернула! Коли аспарагус на серванті поливала.

– А що це за блакитна стрічка? – Софійка перелякано вказала на килим.

– Такі частенько валяються! – Здається, бабине обличчя зблідло. – Десь, либонь, зачепила, то й витяглося!

– Що ж, перепрошуємо… Перепрошуємо… – завибачалася мама.

Баба пошкутильгала нагору. На порозі її вже дожидався котисько. Пухнасту вгодовану тварину звали Фантиком. З усіма тутешніми котами Софійка познайомилася першого ж дня, щойно переїхали. Але те, що Фантик геть чорний, зауважила вперше. Як у казках про відьом: чорний, сажа сажею, самі очі світяться…

На уроки встигла. Краще б запізнилася: з математики все одно підхопила сімку! Кого винуватити? Братика? Русалоньку, через яку плакала замість уроки робити?

Не краще й з українською. Завдання виконала швидко, навіть дала списати Кулаківському, а той… Тільки й бовкнув: “Сенк’ю, ти – кльова!” Та всі перерви підкидав хрущів до рюкзака – не Софійці – противній Ірці Завадчук. Що ж, справжній рятівниці і в казці, і в житті зостаються крихти зі столу суперниці!..

Додому не тягнуло. Взагалі, відколи переселились у новий будинок… От і мама каже: гнітить він її. І це, Їй-Богу, не тільки тому, що обтяжливо й нудно сидіти з дитиною в чотирьох стінах!

Не без утіхи Софійка зробила добрий гак. Тим паче, кортіло побачити колишнього сусіда Сашка, який і досі мешкав у напівпідвальчику.

Сашко, як і завжди, сидів на тротуарі під липою. Біля нього лежали ваги і в’язка штурпаків. Під в’язкою – напис на картоні: “Тирміново продаюця дрова. Приймаюця оптові замовлиня”. А поруч – відро з пучками рясту.

– Привіт! Як давно тебе не бачив! – аж підскочив Сашко. – Хочеш – задарма зважу?

– Ні, дякую! – Софійка ще не худне, на відміну від більшості ЇЇ ровесниць. Спіднички й штани, якщо їх не підперізувати, неодмінно сповзають. Сашко й не наполягає – він іще худіший та дрібніший. Мов хрущик.

– Тоді візьми – ось!!! – Хлопчина королівським жестом вручає Софійці найпишнішого букетика. – Гостинець од фірми!

– Спасибі, нащо? – Несміливо бере квіти і шукає, куди б їх притулити: перехожі-бо зглядаються.

Аби приховати ніяковість, хлопець починає протирати циферблат ваг, делікатно попльовуючи на бувалу в бувальцях ганчірку.

– Ти що, й до школи не ходив? – сказала, щоб підтримати ниточку розмови.

– Уже давно повернувся! В нас же не так, як у вашій гімназії. Останні уроки можна й пропустити.

– Еге! Очевидно, у вас останніми ставлять мову: дрова ти геть неграмотно підписав!

Сашкові вуха зрадливо запалали:

– Що, знов? Без тебе нема кому порадити: завжди втулю якусь не таку букву. Біля ваг он ти писала, – замилуєшся!

– Сподіваюся, мій напис допомагає?

– Аякже! До того ж скоро літо, клієнт масово скидає жир і потребує моїх послуг. А зранку до лісу зганяв: квіти нині теж у ходу.

– Багато продав? – Софійка вирішила не питати, коли все-таки Сашко встиг сьогодні відвідати школу.

– Та трохи є, – побряжчав монетами чи то розчаровано, чи то весело.

– Хмиз також із лісу?

– Ти про дрова? Де там! Адже тільки нашими дворами пройти – цілий кузов назбираєш! Гроші під ногами валяються – умій лише підняти! – І за хвилю додав: – Інша справа, що не сезон… Ех, мені б лише стартовий капітал зібрати! Я б тоді знаєш як розкрутився!..

Свого часу й Софійка збирала стартовий капітал. Дуже мріяла про комп’ютер. Батьки ж затялись: “Поки не купимо квартири…” Окрилена сподіваннями, взялася працювати в Сашка художником (підписувала картонки для товару) і реалізатором за сумісництвом. Більше двох днів не витримала. На сонці нашмалилась, ніс облущився, а вторгувала хіба на пачку морозива. Кинула це діло. Їй не вистачає лише комп’ютера. А Сашко – єдиний мужчина в сім’ї. Мама працює прибиральницею, та й то часто хворіє, а в сім’ї ще трійня малих сестричок.

Якийсь здоровань хвацько скочив на ваги.

– Дев’яносто вісім кілограмів! – мовив Сашко.

– Скільки з мене?

– А ось написано: п’ятнадцять копійок. Дешевше, ніж у центрі!

– Переб’єшся! – Молодик кинув Сашкові п’ятикопійчану монету і, вихопивши з відра букетик рясту, перевальцем пішов далі.

Сашкове обличчя палало. Така ганьба, ще й перед дівчиною!

– А… а в мене стільки новин! – Софійка мусила піднімати бойовий дух нещасного.

Вона заторохтіла про гімназію, про новий двір і його собак та котів, про тітоньчине заміжжя і пережиті нічні страхи. Переказала навіть казочку про Русалоньку, тільки очі ховала, як ішлося про принца, так схожого на Вадима.

– Хочеш, наступної повні підкрадемося до тієї квартири? – покругліли Сашкові очі. – Ночами я вільний від бізнесу.

– Жити набридло?! – зойкнула перелякано.

– Ні-ні, ти подумай!

– Думаю хіба про те, що вже додому пора, – спохопилася дівчинка.

– Так швидко? Ну, частіше заходь! Ти ж знаєш: я завжди тут, на точці.

Удома таки наполохались. Мама й тітонька нервово зметували тканину, по черзі термосили братика й висіли на телефоні.

Софійка мужньо витримала вливання тарілки супу (хоч мама у Софійчину миску не кидає цибулі, але суп від того не перестає бути супом). Витримала братикові рулади й енергійне стрибання» ним по кімнаті. Витримала й роззявлену пащу підручника з математики, з якого випав прив’ялий пучок рясту.

– Доню, коли звільнишся, полізеш до шафи. Треба дещо знайти.

О, з радістю! Хоч і до шафи! Заховатись і пересидіти цю колотнечу!

Прабабусина шафа не проходила в двері колишньої квартири, тож була зборищем старих речей у підвалі. Тато давно мріяв її реставрувати й зробити лялечку. Тому в нове житло шафу пропхали.

Під час переїздів уміст шафи неодноразово розпихався десь по ящиках. Навряд чи тепер хтось його відтворить.

А от широченну, на всю довжину шафи, різьблену шухляду не чіпали. Вона-бо замикалась, але мама загубила ключа, тато ж не хотів псувати старовинного замочка. Довелося тітоньці Сніжані поорудувати своєю легкою рукою, потицяти невидимкою… Шухляда відчинилась, і замок уцілів!

– А що шукати? – перепитала, коли тітонька поспішала до вітальні.

– Коралі, Софіє, коралі! – проспівала Сніжана, яка вже встигла ускочити в сукню для примірки.

А мама, підметуючи поділ, повідала, що кожна жінка їхнього роду під вінець одягала коралі. Намисто дісталося ще прапрапрабабі. Відтоді передавалося з роду в рід на щастя. Хоча Софійчина мама чомусь його всерйоз не сприймала. Вдягла тільки з поваги до реліквії. А по весіллі відразу кудись поділа, здається, таки до шафи. Якби не сестра – чи й згадала б?..

Стара шухляда неохоче, з басовитим рипом вилізла на світ Божий.

“Комедія! Прорипіла щось, ніби кор-р-ралі. Хитрюща, знає, що шукатиму”, – подумала Софійка.

В очі порснуло пилюкою. Дуже зворушлива спадщина! Піти прозвітувати. Щедро сиплючи потерухою, потягла скарби до вітальні.

Одяг виявився ще пра-пра-пра…

– Швидше віднеси його на смітник!

Чобітки – Софійчиними:

– О, буде Ростику в чому по калюжах лазити!

Фотографії та газети – різних власників, різних часів:

– Поклади назад! Колись переберемо!

Коробочка – від маминих парфумів:

– Тато подарував ще до одруження!

Е, в ній щось наче торохтить? Софійка відкрила коробочку – випала маленька низка.

– Коралі!!!

Сподівалася побачити щось незвичне, розкішне. Як ото величні морські химери з книжок і телевізора. А з’ясувалося, що це всього-на-всього коротенька, на обхват шиї, низка дрібних вишнево-коричневих трубочок.

Сніжана приклала коралі до своєї ніжної шкіри, і низка немов засвітилась, ожила.

– Ще дібрати помаду!..

– Тітусю моя хороша, можна і мені приміряти?

Сніжана ласкаво смикнула небогу за пишний хвіст, охоплений металевою заколкою:

– Поноси, поки я добра! Але на весілля…

– Гаразд, гаразд, тітусю! Дякую, обіцяю їх не з’їсти!

Вибігла на балкон, задивилася на захід сонця і уявила: вони з Вадимом Кулаківським стоять у церкві перед вівтарем, а на ній – коралі…

Коли нарешті зібралась поскладати назад газети й фотографії (роздивитись би їх до пуття – таж математики не довчила!), помітила, що шухляда… замкнена!

– Навіщо було замикати? – сердилась тітонька Сніжана, знову колупаючи невидимкою в замковому вічку.

Та не замикала Софійка! Навпаки, залишила висунутою, щоб усередині протерти!

– Все шкереберть! – нервувалась тітонька. – Мені сукню переробляти, а тут грайся з вашими замочками!

– А шафа ця таки загадкова! – бубоніла Софійка, запихаючи до шухляди старі папери.

3. Розмова під акацією

Спускалася сходами – здибала бабу Валю. Та саме виходила з сусідської квартири. З порожнім кухлем: видко, поливала вазони. Чи не зачасто? А під ногами – Фантик, ще ситіший і ще чорніший, ніж учора. Цікаво, що йому було робити в чужій хаті?

Баба Валя дуже уважно і не дуже зичливо зміряла поглядом Софійку.

У дверях класу зіткнулася з Іркою. Та й собі пройняла Софійку очима. Тьху на всяких кралечок з розмальовками на плечах! Справжні принци мусять колись-таки надати перевагу тим, хто штурмує храми науки! На жаль, справжній принц уваги не звернув. Бо Софійку не викликали. Ні з ненависної математики, ні з улюбленої літератури…

Уже коли рушала додому, розминулася з Вадимом у коридорі. І він подивився! Вперше за весь день! Погляд, від якого хотілося вирости, вирівняти плечі, розправити… розправити комірець. Але що це? Коралі?! Вчора забула зняти! Ось чому всі її розглядають…

Але ж Вадим!.. Він же подивився не тільки через коралі?! І вона зараз у цьому переконається!

Навпрошки подалася парком і ніби випадково опинилася на стежці, якою ітиме Кулаківський.

А він уже сидів на пеньку, під кущем квітучої жовтої акації. Сидів і… димів цигаркою! Ні, Софійка, звичайно, все розуміла. Деякі в їхньому віці не лише почали, а вже й зав’язали з курінням. Як-от Сашко. Але хлопець Софійчиної мрії не мусив би палити. Як не палять ні тато, ні Сніжанин жених.

– Засуджуєш? – спитав ніби покривджений.

– Кожен живе, як хоче, – ледве стягнулась на відповідь.

– Не темни окуляри, я ж бачу – засуджуєш! Це легко таким чистьохам, як ти!

Дівчинка опустила очі. Може, вона таки занадто сувора?

– А що ти про мене знаєш, аби судити? – Хлопець картинно випустив дим. Знову затягнувся. – У мене, може, дитинство було – куди твоєму братись! І молодість – не легша!

– Це ж чому? – Помітила, що красунчик устиг її розжалобити. І що він украй вишукано струшує попіл.

– Гм… Предок лиш бабки висилає, а сам чортзна-де. Мати сто років не з’являється. Кентуюсь біля старої – до живих печінок дістала. Усе ниє, все дорікає! Що нав’язався на її голову! А мені по барабану: хай би валила на всі чотири боки, була б квартира – сам проживу. В мене, як хочеш знати, рід проклятий. Гроші ведуться, щастя – ні грама!

– Як це – проклятий? Звідки ти взяв?

– Елементарно! До сьомого коліна! Стара не признається, за що. Мовляв, зібрались якісь ханурики і прокляли. Відтоді той спився, той убився. Татів брат від наркотиків помер. Дід щез. Баба казиться, що з нашим проклятим родом зв’язалась. Тут, скажу тобі, не тільки закуриш… – Хлопець ефектно сплюнув убік. – Коралі в тебе класні!

– У шафі знайшла… – перебирала низку Софійка, не в змозі відвести очей від Вадима.

– О! А я ні чорта знайти не можу! Ні в шафі, ні на вулиці! Сама туфта попадається.

Дівчинка співчутливо всміхнулася. Вадим притоптав кросівком недопалок. Устав із пенька.

– Короче, пора мені на хату. Ти ж, гляди, нікому й не пікни. Ні про те, що бачила, ні про те, що чула!

– Як можеш сумніватися?!!

– Прикинь, що стара теж не любить, щоб язика розпускали!

Вадим давно зник у гущавині. А Софійка ніяк не годна дати раду численним думкам. Це ж треба! Вадим довірив їй таємницю! Ірці, певно, таке й не снилося!

4. Прогулянка з Ростиком

Навіть із найромантичніших снів людину здатен вихопити запах – звичайнісіньких, свіженьких, із хрумкою шкірочкою – котлет!

Тато згодився посидіти з малим. Тож мама вирішила пробудити кулінарні таланти й потішити сім’ю. Взагалі, у мами безліч талантів і, напевне, тому дуже мало спокою.

Он і тітонька Сніжана вже тут як тут: із вбранням без мами ради не дасть! Несе до вітальні праску, щось прасуватиме.

– Прокинулася нарешті, соню? – до племінниці. – Я тобі фото принесла! Це ми того дня, коли його виписували.

Тоненька, в білому лікарняному халаті Сніжана і широкоплечий вродливий юнак. Ніби десь бачила його.

– А то що за хлопчик біля куща?

– Може, пацієнт, може, відвідувач… Позаду – корпус травматології. Хіба можу знати кожного? – засміялася тітонька.

Хлопчик мав такий вигляд, ніби в нього відібрали улюблену цяцьку. Чи то заплаканий, чи от-от розплачеться. Чому так пильно дивиться на пару, що фотографується? Знічев’я? От би дізнатися.

Після сніданку Софійці доручили… звичайно ж, глядіти Ростика! Мама його вдягнула, тато зніс донизу візочка. Гуляй, дитино, катай братика! Кому яке діло, що в тебе – вихідний? Що в тебе можуть бути свої плани?

Ковтаючи образу, рушила хідником. Якби не допитливі Ростикові оченята, не його щаслива беззуба усмішка, Їй-Богу, розплакалась би!

Софійка покотила візочок до Сашкової точки.

– Привіт! А в мене сьогодні зважилося людей на цілих 800 кілограмів, – сяяв хлопець. – Продав п’ять букетів! Мама зрадіє: буде за що відремонтувати босоніжки!

Біля коробки з ганчір’ям прочитала напис: “Продаюця котинята від розумної кицьки!” Далі уже меншими літерами дописано: “Оптом – дишевше!” А ще нижче – приписка, видно, зроблена пізніше: “В добрі руки відаюця бисплатно!”

– Яке гарненьке! – Софійка зворушено дістала з коробки чіпку пухнастеньку істоту.

– Там ще троє! Наша Ромашка народила! Знову не дозволив мамі потопити, а вона: тоді щоб я їх не бачила! Тільки-но відлучили…

Кошеня відчайдушно занявчало і вп’ялося кігтиками в Софійчину футболку.

– Хочеш? Бери! За так! Яке забажаєш! – Сашко з надією почав діставати з коробки інших кошенят.

Софійка забажала сіренького з білою латочкою, біленького з сірою латочкою, чорно-білого і руденького: усі такі милі! І вони, очевидно, теж забажали дівчинку за хазяйку, бо міцно позакочувалися в її одяг.

– Я б… Але мама… Каже, в хаті мала дитина…

– Рекомендую Сірка: по-перше, котик, по-друге, відгукується на власне ім’я. А це – Ромашка, матусина копія. Рудько так гарно ловить власного хвоста! – підхвалював продавець. – А Чорнобілка – гарно я назвав: Чорнобілка? – вже вміє вмиватися лапкою, ти б тільки бачила!..

– Ой, ліпше мовчи-и-и! – Софійка тицьнулася носом у котячу спинку і гірко схлипнула. – Але ти ще не продавай усіх, я знову попрошу маму… Та й Сніжані щось треба подарувати на весілля!..

– Добре! Ну, то що в тебе нового? – перевів на інше Сашко. – Ти зараз на Русалоньку схожа… Ту, що розказувала… І намисто якесь… Наче морське?

– Забула віддати! – Засоромлено зняла низку й запхала до кишені, де кублились усілякі фантики, щасливі кришечки від кока-коли і чи не торішнє соняшникове лушпиння. – А поки… Скажи, що таке проклятий?

– Це ж ясно! Щось важке, набридливе! Он мама завше нарікає на свою прокляту роботу.

– Ет, не туди наголос! Одна річ проклятий, зовсім інша – проклятий!

– Ну, це ваші гімназійні штучки! Вчать усяких там наголосів!..

– Так-так, розумію: у вашій школі наголосів не буває. Надто ж якщо до тої школи не ходити! – роздратувалася дівчинка.

Хтозна, чого б вони ще набалакали одне одному, якби Ростик не вибухнув криком. Даремно намагалася вгамувати його: це може тільки швидка їзда. Квапливо й холодно попрощалась. Помчала геть, погойдуючи візочок.

Десь аж коло дому братик задрімав. Обмостила його ковдрочкою, підібрала пустушку, що випурхнула з візочка (тепер, як завше, думай, куди її, брудну, покласти!). Поправила шапочку, мимоволі замилувалася: справжнє тобі янголятко! Але далі хай самі бавлять свою дитину!

Зненацька за рогом майнула знайома постать.

– Вадиме?!

Але біля стіни вже нікого не було. Тільки запах цигаркового диму. Стало чомусь радісно. Вадим – дим! Дим – Вадим!