Текст книги "Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських"

Автор книги: Марина Павленко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 9 страниц)

49. До Києва

– Софійко, поїдеш зі мною до Києва? – спитала тітонька Сніжана.

До Києва? Завжди готова, але… З якої б то речі?

– З тієї, що мій Сергій… ну, Пустельник, запросив у гості, хоче познайомити зі своїми батьками, показати столичне помешкання.

– Ти диви, уже “мій”!..

– Нащо там я? – здвигнула плечима.

– Прошу в тебе помочі. Розумієш, життя вже трошки навчило мене… з Валентином… Якщо й у Києві на Сергія… на Пустельника… чекає дружина… й діти… Мені стане потрібним хоч якесь дружнє плече, в яке можна буде виплакатись…

Он воно що! Софійка не без гордості подивилась на своє гостреньке плічко: скільки-то сліз може по ньому стекти?

Пустельник ніби намагався виговоритись, надолужити час, згаяний у мовчанці. Розказував і розказував: про кожен камінчик, будинок, завулок…

У Софійки навіть заболіло вухо, але Сніжана!.. Захоплено ловила кожнісіньке слово і щиро всьому дивувалась. Їй-Богу, ніби вперше Київ побачила!..

Софійка слухняно пленталася містом за тітонькою і тим, кого подумки вже називала дядьком, ласувала морозивом та милувалась краєвидами.

Ані дружини, ані дітей у Пустельника в Києві не було. Софійчине гостре плічко не знадобилося.

Та й де та дружина, а тим паче діти могли поміститись у тісній Пустельниковій квартирі-келії? Вузька та довга, вона більше нагадувала коридор. Тільки й того, що височенна стеля, оздоблена старовинним карнизом, та стіни, всуціль обвішані картинами.

– Мені в такому помешканні можна рости тільки вгору, аж ніяк не вшир! – жартував господар. А ще весело хвалився, що мешкає в колишній комірчині графського маєтку.

Усі сусідні комірки теж були натовчені людьми. Від цього маєток безперервно рипав дверима, човгав, стукотів, шкварчав і перемовлявся. Але мешканці видалися Софійці напрочуд гордими. Адже усі вони, волею долі чи завдяки власним зусиллям, були киянами.

Ночували Софійка зі Сніжаною на вузькому та довгому тапчані, впакувавшись бочком, як оселедці, що їх бабуся дуже вміло засолювала в банці. Сергій же щовечора мусив іти спати до батьків у хрущівку (а де б він тут помістився?). Хрущівка – це, мабуть, квартира для хрущиків. Так називають у Половинчику худих людей. То це й Сергієві батьки такі ж худенькі?

А ще вночі на них зі Сніжаною мовби навалювалось вікно – ще графських часів, величезне, на усеньку протилежну стіну. Фіранок не було, і, здавалося, просто на голову сиплються міські вогні й зорі. Сиплються, обіцяючи казку…

50. Такий тісний світ!

Софійку вражала велич будинків, театрів, соборів (один із них Софійський – це ж треба!) і смак щонайвигадливіших морозив, які для своїх дам не втомлювався купувати Сергій. Та найбільше полюбляла тинятися в дворі Пустельникового будинку. Великий занедбаний сад, наповнений бур’янами і таємницями… Дивно: в домі всі товчуться мало не одне в одного на головах. А тут простір і тиша, людська нога не ступає, людська рука не наводить хоча б якогось ладу.

Колишній замок, видно, був розкішний: кімнати ще не поділили перестінками на вузенькі й глибокі квартирки-колодязі. Та й підвальні віконця навряд чи були отак завалені мотлохом.

Натрапила на старезні кущі перецвілого білого бузку. Дійшла до заплетеної диким виноградом і хмелем купи цегли й тонкого гнутого залізяччя. Леле, та тут колись була арка, через яку ходили! Це ж… Справді, це ж чорний хід, через який колись… Мішель виводив Юзю!!! Все так змінилось і заросло!.. Водночас усе так нагадувало про минулі події!

Пустельник підтвердив Софійчині здогади. Сказав, ніби Юзефа з дітьми й досі блукають цим домом, а може, то легенди про привидів панів, яких вигнали колись із розореного й підпаленого замку.

– Хоча де тут бродити примарам! Живим ніде розвернутися! – додав по хвилі.

51. Всі знайомі, всі свої

У напіврозваленій альтанці, обвитій хмелем та диким виноградом, Софійка встигла обладнати собі невеличку хатку. Сюди із закутків приволокла давні черепки та деталі кінської упряжі: Юзефа ж любила коней!

Тут, намостивши трави на викорчуваний пеньок, вечорами Софійка всідалась і гортала книжки про художників, якими в Пустельника були заставлені широченне підвіконня й саморобна підвісна шафка. Репродукції, самотність і затишний листяний дах давали такий простір для мрій! Певно, Русалонька так само усамітнювалась і очікувала принца!.. Невдовзі він з’явиться, звичним рухом відкине вбік рудуватого чуба, відведе Русалоньку до своїх хоромів на Малофонтанній, три, і заживуть вони щасливо, радісно й без проклять! Ось уже в зелені майнуло світляве волосся… Ось…

– Нащо ти взяла мої речі?

Перед Софійкою стояла дівчинка років дев’яти. Ображено показувала на черепки та упряж.

– Ти цим граєшся? Я не знала. Вибач. Звісно, як хочеш забрати…

– Моя мама іграшок не купує: не має за що. Навіть м’яча не купує, хоч так люблю на фізкультурі

гратися у футбол. А можна, це буде і моя хатка? – Дівчинка присіла на край пенька. – Тоді хай вони залишаються тут!

– Будь ласка! – не надто привітно погодилася Русалонька: так важко відриватися від казки!

– Як тебе звати?

– Софія.

– О, в нас є такий собор! Я в ньому, правда, не бувала: то школа, то в мами робота… А мене – Іра!

– Іра? – скривилась від неприємного спогаду. І в Києві од своїх не втечеш! – Моя однокласниця так зветься. Може, в тебе і прізвище Завадчук?

– Ні. Я Біла.

– Бачу, що біла, – прізвище яке?

– Біла, кажу ж!

– Та ну! – загорілася Софійка. Не інакше, як один із нащадків Юзефи: у неї ж була дитина від Мішки Бєлого! – А батько твій хто?

– Не пам’ятаю. Він із нами не живе: покинув мене ще малою.

– Але ж якесь по батькові маєш?

– Валентинівна!

– Що-о-о?! – Софійка нарешті відклала книжку. Точніше, та випала з її рук. – А щось іще про це знаєш?

– Що знати? Мама з татом розлучились, він поїхав назад у свою, як там… Вишнівку. От і все. То ми пограємось?

– Звичайно! – Софійка люб’язно запросила до своєї хатки.

Хоч думала про інше.

Коли сповістила новину тітоньці, та ані здивувалась, ані зажурилася. Встигла-бо збагнути, що від екс-жениха очікувати можна чого завгодно. Тим паче, не так давно Валентин змінив паспорт: новий документ, звичайно ж, не заплямували штампи про колишнє одруження!

Від сусідки Людмили, Іринчиної мами, дізналася, що років десять тому сюди завітав юнак-красень Валентин: сподівався відшукати тут можливих родичів. Мовляв, його прадід признався, ніби такі були серед колишніх власників маєтку. Родичів, звісно, не знайшов: графи давно вже звідси втекли. То Валентин і вподобав собі самотню дівчину, власницю окремої кімнатки. Вже згодом Людмила зрозуміла, що одружився з нею з розрахунку мати в “законному родовому замкові” бодай кілька квадратних метрів! Народження доньки змінило плани, він подав на розлучення і зник. Навіть аліментів не платить – нібито мало заробляє.

Як усе це сумно! І як схоже на Валентина Білого!

52. Додому

Так дивно було повертатися з Києва! Адже востаннє Софійка долала цей шлях на бричці з Мішелем і Юзефою. Ті самі чудернацькі назви сіл – Вінницькі Стави, Гостра Могила, Зелений Ріг – але інакші будівлі, річки, ліси, землі!.. Немов за ці роки хтось невидимий зітер гумкою попередні ескізи і наніс на той самий папір нові малюнки. Тьху, набралася від Пустельника з його малюванням!

Так радісно було повертатися з Києва! Хоч і хороше у великому місті, проте київський темп придатний радше для недовгих екскурсій і свят. Будні ж ліпше проводити вдома, у тихому містечку, де не відтоптують ніг, не мчать безперервні машинні потоки, де з пагорба видно Олексівське болото й чути жаб’яче кумкання…

Сергій, очевидно, збагнув це давно. Без краплі смутку повертався зі Сніжаною та Софійкою до Вишнополя-Половинчика. Ще б пак! Адже тут на нього чекають прецікаві події: він познайомиться з ріднею нареченої, а потім зі Сніжаною подаватимуть заяву до рагсу! Для нього це вперше, тому й тішиться.

До речі, прізвище майбутнього зятя – Кавун. Гм-м, Кавун Сніжана… Правда, біологічка Ліда Василівна стверджувала, що кавун – теж ягода. Отже, як мовиться, шило на мило! Втім, Сніжану це турбує щонайменше.

Щойно залишилась у кімнаті сама, поспішила до Катерини. Такою милою видавалась Катерина порівняно з рештою Кулаківських! Тому потерпала: хоч би нічого поганого з нею не сталося!

Але ні: Катруся, як її називає жених, весело прямувала вулицею. У невеличкому кошику несла груші та букетик айстр.

Це вперше когось із Кулаківських уздріла з квітами!

Хоч Катря, мабуть, уже не Кулаківська. Втім, Франя он теж перейшла на чоловікове прізвище, та це не врятувало її від родового прокляття. Покару свою несла у постійних сімейних чварах, ненависті та сердечних Корнієвих муках, який все одно косував на Клавине подвір’я, де підростала його донька.

Ось Катерина вже підходить до чоловікової садиби, впевнено і, як завше, приспівуючи, стукає кільцем у хвіртку. За ворітьми завалували пси, а по хвилі визирнула немолода жінка. Певно, свекруха.

– Це ти, Катрусю? Чого соромишся, немов чужа? Заходь сміливо, не стукай!

– Та… – Катерина взялася рум’янцем. – Усе не віриться…

– Це вже і твій дім, пора звикати!

– Семенко з батьком ще не приїхали?

– Ні, мабуть, аж під ніч доберуться!

Дворище таке якесь… Відчуття, ніби тут колись була, ніби все тут знайоме, рідне. Мабуть, Катрина присутність усе скрасила.

Софійка попрямувала за жінками до хатинки. В ній також усе дихало затишком і любов’ю. Особливо милували зір букетики із листя, калини, сухоцвіту, чорнобривців…

– Бабусю, як ви? – Катря зазирнула до однієї з кімнат.

– Дякувати, вже легше! – почулось у відповідь хрипкувате. – Вже й уставала нині, щось і робила! Оно картопельки на вечерю наоббирала!

– Які ви неслухняні! – вдавано розсердилася Катруся. – Відпочивайте, я сама!

І мерщій до кухоньки варити борщ. Коли той уже булькотів у каструльці, затарабанили по даху краплі дощу, ніби перегукуючись із ним.

– Іди, іди, дощику! Зварю тобі борщику! Та поставлю на горі, щоб не їли комарі! – виспівувала Катерина, і Софійці раптом пішов мороз поза плечі.

Вечеряли удвох: свекруха та стара кульгава баба. Катерина сказала, що чекатиме Семена.

Сиділи і плели нитки балачок. Дощ то вщухав, то знову набирав сили. Здалеку почулося гуркотіння грому.

– Грім на голе дерево – погана прикмета! – насторожилась баба, виглядаючи у вікно.

– Ще ж не зовсім голе, бабусю! – весело заперечила Катерина. – Ішла сьогодні, то і дуби в листі, і шовковиця наша зовсім зелена, й акація.

– Ту шовковицю давно тра зрізати! – правила своєї баба. – Колись, ще як я дівувала, вона гарна була. Тепер стримить у вікні, як мара. Вся суха, лишень гілка живою зосталась!

– Одна, а й та родить! – заперечила Катря. – Казав Семенко, такі солодкі білі ягоди, що шкода зрізати.

– Запитай Семена, чи він хоч одне дерево зрубав чи бодай курку зарізав. Такий тонкосльозий!

Не пригадую, щоб так пізно восени була гроза. – Семенова мати стурбовано дослухалася до грому.

– Ой, – спохмурніла й Катерина, – такого проти ночі нарозказували, що на душі мулько! Як там наші добиратимуться?

У відповідь прокотилося громовиння.

Нарешті у двері постукали.

– Це Семенко! Я відчиню! – зраділа Катруся.

Зарипіли двері, загупали-зашурхотіли кроки.

– Вечеря готова? – басовито запитав старший.

– Борщ тепленький іще, кухвайкою вкутаний! – кинулась до плити мати.

– Я тобі, Катрусю, гостинців купив! Усі черги повистоював! – ніжно обізвався молодий.

І давай викладати з торби всяку всячину: барвистий ситець, теплу хустину, пакунок цукерок…

– Яка гарна! – Катруся радісно вихопила із Семенових рук… блакитну стрічку!!!

– Вона, як навмисно, до твоїх синіх очей! Ану ж! – Чоловік замилувався, дивлячись, як дружина прикладає до волосся подарунок.

– Отакої! – здивувалася стара. – Забувся, що Катря не дівка уже? Нащо молодиці та стрічка?

– Як небо, синя! – раділа Катря, по-дівоцьки пов’язавши її на голову.

– Яка ти гарна! От біжи поглянь у дзеркало! – милувався Семен.

– Ха-ха! – щасливо затанцювала перед люстром.

– Діти дітьми! – усміхаючись, махнула рукою свекруха.

І враз…

Сліпуче сяйво блискавки впало на суху шовковицю за вікном, шугонуло об віконну раму й пронизало всю кімнату!..

Софійка пам’ятає лишень суцільну пітьму і їдучий дим. Аж згодом: побачила пасма вогню, потім – Катерину й Семена, які нерухомо лежали на підлозі, а трохи віддалік – непорушних свекра й свекруху.

Тільки стара баба заворушилась на ліжку й пробурмотіла:

– Що це було? Катре! Семене! Де ви? Агов! Не бачу! Нічого не бачу! Ой!.. – вхопилася за серце і впала на подушку.

Годинник на стіні вибивав дванадцяту.

Софійка, зашпортуючись, попленталася до виходу – кликати на поміч. До хати вже бігли сусіди, щось гукали, несли відра з водою.

– Навіть крізь сон побачив: я-а-ак блисне! – кричав хтось. – А потім – як загуркотіло! Мертвого розбудило б!

– Уже не розбудить!.. – докинув інший, виносячи з хати неживу Катрусю. З її волосся сиротливо звисала блакитна стрічка…

Катрині родичі також були мертві.

Пожежа згасала: дощ прийшов на допомогу. Всі чогось бігали, клопотались…

Раптом Софійка збагнула, чому ця садиба видавалась такою знайомою: це той двір, до якого прибігла колись, налякана наглою смертю молодого Кулаківського! Це її власний двір! Тільки тепер замість хати – п’ятиповерхівка!.. На місці спаленої кімнати – квартира, де справляються загадкові нічні гульбощі. А над нею – Софійчина…

Згадала: чула колись від бабусі, що там, де вдарила блискавка чи було вбивство, краще не будуватись!

53. Розслідування триває

Лежала у своїй постелі. Сон кудись подівся. І міркувати як слід не могла.

Тільки й того, що в голові майнуло блискавкою: небо з землею зійшлося!!! Ось воно, старцеве пророкування! Ось де треба діяти!!!

– Цей підлітковий вік! Лежить, як громом побита! – розбудив дівчинку мамин голос. – Ось уже полудень, а вона…

– О, дивись: розплющила очі, все гаразд, Тетянко! – нахилився над Софійкою усміхнений тато. – Як спалось? Що наснилося?

– Все добре… – й собі над силу усміхнулась.

– Слава Богу! – зітхнула мама. І додала: – Якщо все нормально, чи не допоможеш мені з Ростиком і на кухні? Незабаром чекаємо гостей: Сніжана знайомитиме нас зі своїм…

Софійка знову гепнулась головою на подушку й заплющила очі. Краще б не вставала!

Коли черговий раз виносила сміття (мама затіяла щось дуже генеральне), здибала бабу Валю. Та саме вела вигулювати Фантика.

– Бабусю, що колись було на місці нашого будинку?

– Спитаєш таке! Звідки можу знати? – Баба Валя почухала Фантикові шийку.

– Може, пригадаєте? Будь ласка!..

– Де там!.. Хіба ради такої золотої дитини, як ти… М-м-м… У п’ятдесят восьмому переїхала до Вишнополя… Тут, здається, був… Ага, пустирище! Заросле таке, сміттям-камінням завалене! Ще й розказували, ніби… згорів там хтось, чи що… Так воно все й стояло – не раз минала, як на дачу йшла… А через років двадцять розчистили те все й почали ставити цей будинок. За чеським плануванням.

– Велике спасибі вам!

Софійка понесла далі своє відро, а сусідка задивилася їй услід:

– Така чемна дитина!.. Правда, Фантику?..

Отже, все сходиться! Софійка тріпала диванні покривала й повзала з вологою ганчіркою по паркету. Сама доля перетинає їхні з Кулаківським дороги!

Але чи не краще з цього дому перебратися? Ні! Треба повернутись у світлину і зарадити біді! Але ж як повернутися?

Тепер попасти зможе хіба на Катрин похорон! Якби спочатку… Піти до Вадима й попросити будь-яку іншу світлину з дорослою, але ще живою, Катрею!!! Невже не знайдеться такої?..

54. Хто така червоноголова?

Вадим цього разу стрів її спокійніше. Запросив до своєї кімнати і, хоч там був безлад, не поспішав щось прибирати-ховати.

– Валяй, – наказав, посадивши гостю у крісло. – Що нового?

Пояснила, що наразі мусить дістати ще одну світлину. Принесла натомість уже використані.

– Ну ти даєш! – здивувався. – Слухай, а може, ти бре-бре? Може, ніякого екстрасенса й близько нема, ти просто хочеш забашляти на моїх старих фотках? За них нині теж бабки дають!

Ну цей Вадим! Якби не вина його родового прокляття та якби ще не такий гарний, часом ладна зненавидіти хлопця!

– А скажи, твого діда Анатолієм звали?

– Того, котрий щез? Ну, так…

– А звідки я це могла б знати, якби не той екстрасенс?

– Ну добре: сорі, сорі, сорі! – Вадим красиво поправив чуба. – А фотки… Це до старої треба: вона мені за ті ледь голови не відірвала!

Стара, як і того разу, довго впиралась і обзивала Софійку пронозою. Але невдовзі шкатулка з фотографіями вже лежала в неї на колінах.

– То кого тобі, кажеш? Катерину? Оту, яку, розказують, блискавкою того?.. А цього біса тобі не треба? – простягла світлину з виколотими очима.

– Дякую, ні. Це ви його так? – спитала Софійка.

– О ні! Хоч якби моя воля… – Бабера зареготала. – Мій Толик, хай йому тикнеться, розповідав, як його баба Олена якось розлютилась і – циганською голкою! – просто в картонку його, в самісінькі баньки! Каже, нічого так із дитинства не пам’ятає, як ту грозу (тоді серед ночі восени страшна гроза зірвалась) і бабу Олену. Мовляв, якраз перед цим вона лазила до льоху та вивихнула ногу. То зло зганяла на цій картонці. Толик не спав тоді, бо гриміло дуже. Малим був, років зо п’ять. Але добре врізалось у пам’ять, як баба примовляли: “А бодай тебе осліпило, що через твою захланність такі муки терплю!”

Леле, це ж була та сама ніч! Може, десь тоді й осліпило. Тільки не покійного Кулаківського, а молоду Катерину! І ні в чому не винних Семенових родичів!

– А фотографію тієї Олени маєте? – Софійку осяйнуло: вона ввійде в Оленин час і не допустить, аби та проколола фото! Тоді, гляди, гроза й помилує Катерину!

– Вона, розказували, ніколи не знімалась. Дикою була, людей цуралась. Ото й тільки, що, може, на паспорт, але в нас його немає. О, є!

– Олена? – зраділа дівчинка.

– Де там Олена! Ти ж просила Катерину. Чи ні?

Зі світлини дивилась красуня Катря. Певно, того самого дня сфотографована. Тільки вже збоку.

– Нікого мені з цього бісівського роду не жаль, саму цю нещасну! – мало не просльозилась Вадимова баба і простягла Софійці карточку. – Що ти із нею робитимеш? До екстрасенса? О, тоді візьми ось і з моїм стервом Анатолієм: мо’, підкаже, де його нині чорти носять.

Проводжаючи гостю, стара кинула онукові:

– Кажу тобі, Ваде, ця краща за ту червоноголову, з якою ти водишся!

– Ой, ба! Заткнулась би та не пхала свою мітлу в чужу ступу! – роздратовано відмахнувся Вадим.

Червоноголова? У Вадима хтось є? Добре, що попрощались: ніхто не бачив, як гіркі сльози котилися з дівочих очей. То вона, Софійка, зі шкури пнеться, Вадима від прокляття звільняє!.. Життям ризикує! А може й, чого доброго, назавжди зостатися в минулому, у світлині!.. Для чого старається? Щоб якась червоноголова стала дружиною вже не проклятого – чистенького – Вадима?

Доходила до свого дому, коли біля магазину зіткнулася з Іркою Завадчук! Та ошпарила Софійку поглядом, процідила щось на зразок “Привіт!” і, вихиляючись, пішла далі.

Софійка сторопіло дивилася їй услід. Ірчине волосся було вкотре перефарбоване.

Нині воно аж палало яскравим червоним кольором.

55. Крадіжка

– Привіт! Ти так давно… – Сашко, як завше, підстрибнув назустріч.

– Привіт! Слухай, у нашому старому сараї пилка й мотузка є? – одразу взялася до діла.

За кілька годин вона з Сашком, прихопивши пилку й мотузку, прямувала до себе. На щастя, мама й тато вийшли погуляти з Ростиком.

Дорогою розповіла хлопцеві про шафу і свої подорожі. Пояснила, що треба допомогти одним людям. І що це може розв’язати проблему з нічними привидами. Прізвища Кулаківських, звичайно, не згадувала.

Сашко мужньо проковтнув неймовірні новини. Як завжди, був готовий заради Софійки на все. І куди завгодно. Навіть до шафи.

– Може, прихопимо й кицю? – Хлопчина дуже скучив за своєю улюбленицею.

– Мудро! – Софійка не проти. – Вже як гинути, то разом!

Катерину біля ательє чекав наречений. Вона, як і належало, повела Семена до себе додому.

Проте Софійка й Сашко з Чорнобілкою на руках пішли до Семенової хати.

– Софійко, мені здається, ніби… – почав хлопець, який спершу від подиву довго не міг промовити й слова. – Та це ж місце, де тепер стоїть твій будинок!!!

– Так, із п’ятдесят років тому! – підтвердила дівчинка. Ти ба, яке миршаве, відразу здогадалося!

Поки ніхто не бачив, узялися підпилювати стовбур. Напівсуха шовковиця була дуплава, але роботи для невмілих рук – сила-силенна!

– Семен пішов сьогодні до Катерини! – почувся з вікна уже знайомий Софійці свекрушин голос.

– Хоч би все втряслося! – прорипіло у відповідь старече. – Така славна дівчина, шкода втрачати!

– Навіть дивно, що така дитина виросла в таких скупарів і відлюдьків, – мовила перша.

Слухати не було часу. Пилка все далі й далі вгризалась у стовбур. Підмінювали одне одного, бо, як з’ясувалось, і кора буває твердою.

Раптом зі стежки долинуло:

– Така гарна! Кц-с-с! Ходи-но сюди, кицюню. Як ти звешся?

Семенів батько був майже поруч. Чорнобілка, ніби розуміючи, кинулась до нього й відвернула увагу.

– Ня-а-ав! – Киця відбігла ще далі й жалібно глянула на чоловіка.

– Ну, йди ж до мене! – Той хотів узяти кошеня до рук. – Я вас, звірят, люблю! Та й Семенко у мене вдався: мухи не скривдить!

– Няв! – Киця відбігла ще далі.

Приладнали мотузку й продовжили пиляти.

Стовбур затремтів. Сашко потяг прив’язану мотузку на себе, у бік стоптаного качками дворища. Щойно дерево затріщало, відстрибнув убік.

І саме вчасно: шовковиця поволі, зі скрипом, падала додолу.

– Рятуйте! – закричали з вікна. – Дерево крадуть!

Але злодії були вже далеко. Тікали, аж куріло. Тільки як помітили, що в Сашка до крові забите коліно (мовчав, не признавався), додумались промовити заповітне “Ілар-р-рок!”