Текст книги "Оскол"
Автор книги: Марина и Сергей Дяченко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 4 страниц)
Натовп знову хилитнувся – і завмер. Тепер Ґай розрізняв обличчя, молоді, старі, худі, одутлі… обличчя зі слідами колишньої краси; з-під каптурів, капелюхів, хусток і навіть металевих шоломів – запалені очі, згаслі і ясні, дорослі і дитячі – усі з однаковим виразом. Так дивиться на жорстокого господаря нещасний, затурканий пес.
– Ось, подивися, – повільно мовив Той, Хто Був Ратенфенґером. – Добре подивися… бо доля цих людей залежить від тебе.
– Що я маю зробити? – нечутно спитав Ґай, але Той усе ж почув. Темна постать колихнулася:
– Нічого. Можеш вибачити їм, можеш не вибачати. Твоє право… але раніше, ніж ти вирішиш, подивися уважніше. Зрозумів?
На площі знову тиша; Ґаю здавалося, що всі ці обличчя плинуть колом, плинуть, не припиняючи благання. Йому знову стало моторошно – та тепер боявся він не за себе, тільки ніяк не міг зрозуміти – за кого?
Незнайомі обличчя. Жовті, мов віск; звідки вони? Що ТАМ?.. «Відпусти нас, ми достатньо покарані»… Хто визначає міру? Хто…
– Коли я не прощу…
– Вони повернуться ТУДИ.
– Через… мене?
– Так… але вирішуй сам.
Ґай дивився, і цього разу в мішанині обличч йому примарився якийсь рух. Чиїсь злякані, тріпотливі повіки… очі в сльозах…
Він похитнувся.
«…Дай! Дай мені, дай я, пусти-но!.. Ру-уді, бля… наплодилися…» «Дай-но, сволото, пройти…» «…Кому меду, кому меду!..» «…морду йому підправ, підправ…» «…Гади, не торкайте, гади!!!» «Ша, щеня, отримаєш також…»
Базар. Ярмарок, світло в очі, кольорові намети, золота солома… Золото волосся Рудого, кров, чоботи в крові…
Ґай схопив себе за горло. Таким чітким був спогад… наче вчора..:
– Наволоч, – прошепотів він крізь сльози, і побачив, як потьмяніли очі… Сірі обличчя. Приречений мовчазний скрик.
– …Вбивці…
Рух на вкляклій площі. Зелені очі Того, Хто Був колись Ратенфенґером:
– Дивися ще.
Ґай заплющив очі. Дивитися вже було не треба – він БАЧИВ і так.
Роздерта спідниця. Тремтячі вуста дівчинки на ім’я Ольга, мотузка, невміло захована за спиною – «не житиму… все одно»… Задушлива темрява літнього вечора, він не бачив цього, але знає, як це було – «тихо, тихо, не образимо». «Та тримай її, кусається стерво…» «Тихо, боляче буде, чуєш?» Блискучі рівчачки сліз, порожні, тьмяні з відчаю очі…
Ґай провів рукою по її сплутаному волоссі. По гарячій голові, що існувала лише в його уяві; вбивати недобре. Але коли б я ВАС знайшов тоді…
Звідки це нав’язливе почуття, що і ЦІ тут? Що й вони, чиїх облич він не знає, стоять зараз на колінах у натовпі, і для них також минула тисяча років спокути… Вони каються і благають… Ці? Про що?
– Чому я повинен їх прощати? Чи я Бог – прощати?!
– Не прощай, як Бог. Прощай, як людина… Або не прощай. Воля твоя.
– Ні…
Ґай відвів погляд від благальних облич. Повернувся, хитаючися, підійшов до стовпа. Провів рукою – пальці вкрилися кіптявою; повільно опустився на дошки підмостку. Потягнувся до коміра сорочки, але сорочки не було, рука наштовхнулася на мішок – убрання смертника.
«Знедолені… Засліплені… Люди…»
«Виправдовуєш їх?»
«Не виправдовую, але…»
– Це несправедливо, – сказав він глухо, – не можна одночасно… на одних терезах… бідних, заляканих… які не відають, що творять… і ЦИХ. Не можна так, усіх разом, одним судом, не можна ж…
– Тут не роздрібна торгівля, – голос колишнього Ратенфенґера, тихий і в’їдливий, – тут тільки гуртом… По-великому. А «відають» чи «не відають»… Люди на те й люди, аби саме ВІДАТИ. Але я не кваплю… сам суди.
Ґай відкинув голову, притиснувся потилицею до стовпа. Благальні погляди юрби пронизували його стомлено стулені повіки.
…Цей сон.
…Селище з вузькими вуличками, а над ними… Небо… неприродно жовтим… безликий натовп без… утробним виттям, і він знав, куди… але не міг… з чіпких рук… страшніше від усього… розрізняти обличчя; проклинала Мати, погрожував Учитель, шкірилися приятелі, знавісніла Стара – і Ольга, Ольга, Ольга… Ґай намагався упіймати її погляд, але…
Залізні мотузки… Не міг ворухнутися, прив’язаний до стовпа… В’язанки хмизу понад очі…
Стоп. Не те; чому серед натовпу…
Він підвівся. Підійшов до краю помосту, жадібно втупився у натовп. Запалі очі підсудних не сміли більше волати – очі мовчали, в них було розуміння. Власної приречености… Справедливости вироку…
Ґай вдивлявся. Не могло йому ввижатися – у сні він бачив серед НИХ і Матір, і Вчителя, і Ольгу також, а коли так…
Він дивився, і часом серце його підстрибувало до горла – він впізнавав. Лисина Вчителя – але ж ні, не він це; полохливі очі Ольги, що позирають з-за чужих спин – та ні, не вона, примарилося… Плащ, як у Старої, а це хто, Матір?! Ні…
– Мара, – сказав він нечутно, але Той почув знову:
– Дивись. Вирішуй.
– Не можу…
– Отже, вони приречені.
Площею здійнявся лемент. Жахливий зойк, миттєвий, ледве чутний, пройшовся хвилею – і зник. Усі почали опускати очі.
Один за одним. Поступово. Безгучно. Щойно людина дивилася, спливаючи благанням про милосердя – і ось погляд задуто, як свічку, він понурився, вгруз у землю – «коли ти так вирішив, отже, це справедливо».
«Коли ти так вирішив…»
«Коли ти так…»
Уся площа, величезна площа, сотні людей. Приречені погляди. Каптури, спущені на обличчя, похнюплені голови. Тиша.
– Як їх покарано? – спитав Ґай.
Чорна постать ледь хитнулася:
– Не з твоїм розумом братися до цього.
– Але ж я… маю…
– Не маєш.
– Саме я? Чому?
– Тому.
Ґай здригнувся. Холодне чорне громадище, зніміла з відчаю площа, умисно ущиплива відповідь…
Він повернувся до стовпа. Сів до його підніжжя; площа – долілиць. Усі погляди на землі… Земля ця вкрита зотлілими, згорнутими в рурочки долями.
– Я гадаю, вони покаялися, – прохрипів він. – Я прощаю їх.
Слова дорого вартували йому; коли вимовив – відчув одночасно і тягар, і полегшення…
Подивився на площу – і бачив ті самі похнюплені голови. Зігнуті спини. І тривала, тривала мовчанка…
Нічого не відбулося. Жодних змін.
– Мало сказати, – повільно озвався Щуролов. – Ти сказав… але не пробачив.
– Отже, в мене не вийде, – прошепотів Ґай. – Не святий я… аби…
Мовчання. Над похиленими чолами плинув запах землі– розволошеної. Глинястої. Такої, що Ґаю привиділася яма, в яку опускали труну зі знівеченим тілом Рудого…
«…Ні, темрява не страшна, ти уяви, що це вона боїться тебе… не ти – її, а вона – тебе, розумієш, от і скажи – темряво, я добрий, не бійся…»
Ґай схлипнув.
Усе дарма. Нічого немає. Гімн несилі, приреченості, тузі і смерті.
Мовчки тужить площа, а він – що він може вдіяти? ЗАБУТИ?
Та як можна вибачити, не забуваючи?
З другого боку, який сенс у прощенні, коли – не пам’ятати?..
– Я прощаю вас, – сказав він.
Нічого… Лише ще нижче нахилилися…
«Ні, темрява не страшна… Не бійся темряви, Ґаю, бо по другий бік її, ти знаєш, твій дім, і ми любимо й чекаємо на тебе…»
– Які ж ви… гади, – закричав Ґай. – Як я вас ненавиджу… Що ви зі мною робите… Що я, вмерти маю тут, перед вами, так?! Що мені, до скону тут стояти… так?!
Сказав – і зрозумів… Зрозумів, що так, що справді нічого не зможе він зробити, що так і помре тут, на помості… Що нічого йому не лишається більше… І його несила зникне разом з ним.
…І знав – куди… І не хотів вирватися з чіпких рук…
Не сказав – просто видихнув у натовп – мабуть, це і є те, що називається – останній подих.
«ПРОЩАЮ».
В’язанки понад очі. Язики полум’я… На цих помостах не грають інших ролей. Останній подих.
Земля здригнулася.
Наступної миті будинки довкола площі почали падати.
Вони розвалювалися безгучно, не руйнувалися навіть, а сипалися, мов порох – спочатку оголювався кістяк, потім… потім з нього лишалася хмарка пилу, що повільно осідала на землю. Ґай стояв на колінах – і дивився на цей кінець світу, поки дошки під ним не затанцювали, мов палуба; похилився і впав кам’яний палець. Розпад завершився.
Порожнього Селища, що колись називалося ЗГАРИЩЕМ, більше не існувало. Були руїни – стародавні, затягнені корінням, здобуті лісом, і єдиною ознакою цивілізації був фургон, що чекав неподалік, посеред вузької стежки, яка майже зовсім заросла травою.
Ґай сидів на камені, серед жовтої глиці, що осипалася роками. Дихав смерековим духом, а неквапливий лісовий вітер охолоджував спаленілі щоки.
Ратенфенґер обтрусив глину з вицвілих «хакі». Присів поруч, знайшов серед глиці камінчик, підкинув високо вгору, зграбно впіймав. Простягнув Ґаєві:
– На.
Ґай узяв, потримав на долоні, спитав:
– Навіщо?
Ратенфенґер знизав плечима:
– Хтозна… Бачиш, отвір. Талісман.
На уламок сторічного пня сіла неполохана синиця. Десь заверещала цикада, і голос її був голосом гарячого, безтурботного літа. Цикаді відповіла інша – тепер вони верещали разом.
Ґай безтямно обмацав себе – сорочка, штани… спогад про мішок на голові, пальці пам’ятають… тіло пам’ятає його дотик…
– Як ти? – стиха спитав Флейтист. – Усе гаразд?
Ґай сховав обличчя в коліна і заплакав. Ридма ридав; чули його тільки синиця і Ратенфенґер. Цикади не рахуються – вони-бо слухають тільки себе самих…
Синиця здивовано пискнула. Ратенфенґер мовчав.
За лісом заходило сонце.
– Мені шкода, – сказав Ґай, коли виплакався. – Надто… Цей світ… мені не подобається. Не хочу… в ньому…
– Подумай добре, – озвався Ратенфенґер повільно.
Навскісне проміння вечірнього сонця висвітлило верхівки смерек. Коліном Ґая повзла зелена гусінь; залопотіли чиїсь крила.
– Мені пробачаться ці слова? – прошепотів Ґай.
– Вже пробачилися. За сьогодні тобі багато… ну, ходімо. Тебе чекають твої звірята.
Сонце сіло. Свічки смерек згасли; синиця спурхнула і полетіла до лісу.
– Де вони тепер? – спитав Ґай.
– Не запитуй дурниць. Це знання не для тебе.
– Одного я не розумію…
– Не одного – ти багато чого не розумієш… Підводься… час, час, їдьмо…
Ратенфенґер пішов до машини; Ґай безпорадно мовив йому в спину:
– Але ж коли… Це було зі мною, і коли… термін їхнього покарання минув, закляття знято… то я також мав… з ними? Піти?..
Ратенфенґер зупинився. Озирнувся:
– Ти справді розумієшся на цьому?.. Фольклорист… Не їж мене очима, нічого нового не побачиш. Пішли.
Ґай підвівся.
– Так чи ні?..
Ратенфенґер зітхнув. Промимрив, одверто неохоче:
– Так. За законом – мав.
– Отже…
– Мовчи. Ані слова. Вважай, що один твій добрий знайомий поручився за тебе.
* * *
Коли машина виїхала з лісу на второвану Руду, вже сутеніло.
– Не шукали тебе? – поцікавився Ратенфенгер.
Як колись, він сидів поруч з Гаєм, лікоть вистромив у вікно.
– Рано ще… – невпевнено пробурмотів Ґай і ввімкнув фари. До ферми, щонайбільше, година шляху.
– Дивися, місяць сходить… – Ратенфенґер вдоволено мружився на жовто-червоний диск.
– Повня.
– Ти ж фахівець, – підморгнув Ратенфенґер. – Так, місяць у повні…
Ґай мовчав. Надто багато йому хотілося сказати… і спитати, але він мовчав, майже півгодини, поки Ратенфенґер не торкнув його за плече:
– Зупини… Тут я вийду.
Машина зупинилася; дверцята відчинились одночасно з обох боків. Ґай мовчки підійшов до Ратенфенґера.
Той посміхався:
– Дозвольте відрекомендувати. Ще один зразок твого улюбленого фольклору, – рука його махнула в напрямі купки величезних сухих дерев, які вкривали своєю тінню дорогу і гай.
Ґай невпевнено посміхнувся й собі:
– їх звуть… «молильниками».
– Так, – кивнув Ратенфенґер. – Це був могутній, гордовитий народ – велети серед людей. І вони не захотіли вклонятися лісовому богу – лише до високого неба згідні вони були звертатися. Лише до нього підіймали свої горді голови. І ображений лісовик прокляв їх: «Вічно ви будете молити Небо про милосердя, але Воно не чутиме вас». Ноги велетів вгрузли в землю і стали глибоким корінням, руки – високим віттям, але ні височінь їхня, ні гордість не досягали Неба. І марно тягнуться до нього їхні сухі, зсудомлені пальці… Ось так, Ґаю. Мені вже час… Нічого не бійся – усе буде гаразд. Щасливої дороги.
Він повернувся і пішов у темряву під «молильниками», легко і нечутно; Ґай стояв і дивився йому вслід, його рука в кишені стискала камінчик зі «Згарища».
– Зачекайте! – раптом скрикнув Ґай і кинувся наздоганяти. Ратенфенґер зупинився.
– Я хотів сказати… – Ґай звів дихання. Він не знав, що казати. Але говорити хотілося нестерпно. Ратенфенґер чекав, і Ґай нарешті спромігся на ледь чутне:
– Я… вдячний. Прощавайте.
– До побачення, – весело сказав Ратенфенґер; у світлі місяця блиснули його бездоганні білі зуби.
– Можна спитати?
– Звісно.
– Ні високість, ані гордість… Можливо, вони знайдуть… чим… дорости? І Небо їх усе-таки почує?
Обидвоє подивилися туди, де з відчаєм пнулись у зоряну безодню чорні кострубаті постаті.
– Хтозна, – відповів Ратенфенґер. – Хтозна.
Зовні
… Лабіринт коридорів урвався. Вони влетіли до просторої зали, повної пилюги та мотлоху, де, наче нездоланна стіна, постала перед ними широка спина ЙОГО. Розпачливо тулячись одне до одного, вони завмерли.
А слідкома за ними – і знавіснілий начальник варти з шістьма вояками. І виглядала ця сімка зовсім не блискуче.
– Це хто ж такий доблесний, – пробурмотів САМ, не обертаючись, – який це такий надійний вартовий не здатен вгамувати хлопчика з дівчинкою?
Вояки мовчали. Нач. варти втер змокрілого лоба:
– Хіба це дівчинка. Вона ж берегиня, ***, у таку фіг поцілиш.
Нарешті *** обернувся; на вузькому столику перед НИМ об’ємна, багатоповерхова, страшенно складна гра.
Вишикувалися вартівники, а нач., навпаки, присів. Аж не вірилося, що вся ця зграя ще мить тому палала жадобою вбивства.
– Берегиня, – сказав ТОЙ, Дану оглядаючи. – Берегиня й пастушок, – погляд ЙОГО перейшов на Щека, і хлопець одразу зрозумів, чого це присів начальник варти.
З кишені на грудях ВІН витяг зім’яту пачку цигарок. У глибоких захаращених надрах зали вдарив годинник, лунко і журливо.
– Отже, так, – сказав, рідким димом затягуючися. – Коли вже вони прорвалися, треба дотриматися справедливости… Як тебе звати, Я забув?
– Щек, – ледве вимовив хлопець.
– Знову Щек, – чомусь, відкритому ЙОМУ одному, всміхнувся. – Добре… То чого тобі?
– Волі, – Щек почувся впевненіше. – Я вільна людина… Я назовні хочу. А коли…
Зараз він ладен був клястися будь-чим і будь-чим погрожувати, безглуздо, безнадійно боронячи своє право – промову цю, однак, одразу ж урвали.
– Так, – сказав. – Дуже добре. Можливо, ти не зрозумів, але ніхто тебе не затримує, Щеку. Ді… тобто берегиня з тобою?
Щек мовчав, приголомшений.
– З ним, – утрутився нач. варти. – Фіґ би він утік, коли б не вона!
– Добре, – повернувся до гри й обережно пересунув крихітну пульсуючу фігурку. – Йдіть, заради Бога… Тільки от жити там, Щеку, не можна. Ані їсти, ані дихати, і звідусіль лізе всіляка гидота… Ти ще, можливо, й витримаєш, а берегині, – скоса на Дану поглянув, – берегині там і трьох днів не живуть… Іди, тільки знай – назад під склепіння ніхто тебе не впустить. Іди.
Цигарка в руці ЙОГО губила сірий, пухнастий попіл. Начальник варти зміряв Щека переможним поглядом. Дана зітхнула ледь чутно і щільніше притиснулася до Щекових ребер.
Знову підвів голову Свою. Важку:
– Ну що дивишся? Знаєш, чого вартує мені це склепіння і ті, хто під ним? Кортить волі – вперед. Утікач чортів… Бунтівник. Повстанець, – скривив губи і схилився над грою Своєю.
Запанувала тиша. Десь у глибині зали осипався пісок.
– То, це… Прогнати їх? – насмілився поцікавитися нач. варти.
– Так, – різко сказав. – Тільки дай йому папір і перо… Напише, що скажу. Задля чистого сумління… Мого.
Знімілими пальцями Щек розрівняв на коліні жорсткий аркуш, піднесений начальником. Звів запитливий погляд.
– Я, такий-то… Виходжу за межі склепіння з власної волі й у твердій пам'яті. Усвідомлюю незворотність свого вчинку. Знаю, що чигає на мене зовні… Підпис. Усе.
– І вона най напише, – запропонував нач. варти.
– За нашими законами берегині недієздатні, – витягнув наступну цигарку. – Йде з ним – нехай іде… Хоч і шкода, – і глибоко затягнувся.
– Не вірю я Вам, – сказав Щек. – Там… За склепінням… Є життя. Інше і… краще.
– Дуже добре, – озвався байдуже. – Піди й перевір.
Щек позирнув на Дану – круглі сині очі на вузькому блідому обличчі.
– А коли… – запинаючися, почав він, – коли… Ви мені покажете?
– Що? – здивувався.
– Те, що… там. Щоб я подивився.
– Оце так-так! – присвиснув. – Щеку, ти або віриш мені, або ні, або йдеш, або…
– Най іде, – всміхнувся нач.
– Брешуть вони, – тоненько сказала Дана. – Склепіння… Не людей рятує від того, що зовні, а те, що зовні, від людей…
– Як велемудро ти висловлюєшся, ді… тобто, берегине, – відвернувся, пробурмотів, не дивлячись: – А хто це тобі таке цікаве розповів, га?
– Дізнатися? – запопадливо зголосився нач. варти. Дана знову стиха зітхнула. Щек обережно обійняв її за плечі.
– Фіг ти дізнаєшся, – голосом начальника варти озвався. Згодом додав уже Власним: – Та й не треба… Навіщо… Все одно…
– Там життя, – сказала Дана, – там небо… Жовте-жовте небо і синє сонце…
Пирхнув:
– Взагалі-тo буває навпаки… Втім, немає там нічого жовтого чи синього… Нічого.
– Є, – продовжувала Дана, – там дерева…
– Пожалій її, Щеку, – серйозно сказав: – Не треба. Не ходи.
Люк займав півстіни – від підлоги до стелі.
– Коли відчиниться люк, шляху назад не буде. МЕНІ, власне, однаково… Та чому ти не віриш МЕНІ?!
Щек мовчав і кусав губи.
Дана посміхнулася:
– Ти побачиш, Щеку… Там хмари…
Люк упав…
