Текст книги "Оскол"
Автор книги: Марина и Сергей Дяченко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 4 страниц)
МІСТЕРІЯ ЧАСУ
Марини та Сергія Дяченків
Семикнижжя перше:
Оскол
Відьомська доба
Трон
Шрам
Печера
Ритуал
Скрут
… з археологічних розкопок душі Дяченки видобувають живу воду, і тоді – «таке відчуття, що ось-ось зрозумієш головне». Це власне, про будь-який з їхніх творів…
Костянтин Родик
Марина та Сергій Дяченки
Оскол
БОЖЕ-ВІЛЛЯ:
між порядком і хаосом
Серединою 90-х нікому не відоме столичне видавництво «Кранг» випустило книжку нікому натоді не відомих у літературно-фантастичному світі київських авторів: Марина та Сергій Дяченки, «Привратник». Новинку помітили на європейському конвенті у Глазго, визнавши її за кращий континентальний дебют. За киян ухопилися найпотужніші російські видавництва, і кожна новинка відлунила популярною премією («Странник», «Сигма-Ф», «Інтерпрескон»). І все це – у середовищі, яке традиційно визнає лише змагання між москвичами та санкт-петербуржцями!
Одинадцять книжок (не рахуючи перевидань) за шість років, дев’ять резонансних конкурсних відзнак, входження до найпрестижнішого сектору російського книжкового ринку. Феєричність старту дозволяє використати означення «феномен».
«На нашу думку, фантастика може все те, що й реалізм, але до того плюс іще дещо. Вона як ідеальний газ – у природі його не існує, проте вчені примудряються маніпулювати ним та здійснювати великі відкриття», – це з теоретичних міркувань Дяченків.
Що ж то воно за «дещо»? Гадається, фантастика здатна природно-щиро говорити про те, обговорення чого у «пристойному товаристві» вважається «поганим тоном»: про Добро і Зло, про Любов і Ненависть, про Дружбу та Зраду, про Мораль і Злочин. Про так звані «вічні істини», що на їх осмислення людина має чимдалі менше часу.
«Висловлена думка є олжею», – як сказав філософодотепник. Але ж, з другого боку, невимовлена думка не існує взагалі. Її місце заступає оманливе позасвідоме «знання». І коли на те «знання» виникає потреба опертися в реальному людському спілкуванні, – рука провалюється у порожнечу. Не треновану розмовами про «вічне» душу відправляє у нокдаун аморальна прагматика повсякдення..
Віками людські душі гартувалися казками: ви помітили, що казка – це, по суті, розлогий діалог про вічне з приводу конкретної життєвої ситуації-іспиту? Література, велика казка новітніх часів, – що той кабінет психоаналітика: розмови, розмови, розмови. Потяг людини до читання – це пошук компенсації за обмеження глибинного спілкування в реальному часі.
Історія циклічна, і щоразу з накопиченням у суспільстві критичної маси «неосмислення вічного» до літератури входили великі казкарі. Аби говорити про те, що за умов викривленого етичного еталону виглядало би в класичній літературі як хибний пафос або фальш. З’являлися твори, що заганяли літературознавців у п’ятий кут. Що таке за жанром «Маленький принц» Сент-Екзюпері? Або «Казки» Германа Гессе? «Червоні вітрила» та «Дорога нікуди» Олександра Ґріна?
Зверніть увагу: сюжети згаданих творів (а вони тут з-поміж низки можливих прикладів саме тому, що насамперед спливають на думці по прочитанні дяченківських творів) розгортаються або поза історичним часом, або за часів непоспішних, коли телефон, телебачення та літаки ще не відібрали в людини можливости обговорити перебіг свого життя. Ідеальні декорації для пов’язання непоспішних посутніх розмов та калейдоскопічного бігу екзотичних подій (як засобу втримати читацьку увагу) – Середньовіччя. Це відкриття належить іще Вальтеру Скотту та Роберту Льюїсу Стівенсону, які «сповідали» своїх читачів, занурюючи їх у давноминулий світ розмов про великі пристрасті під брязкіт мечів, що притлумлювало потяг щоденно дбати про хліб насущний часто-густо усупереч «ідеалам». Сьогодні це називається «готичним романом», де маяками – Умберто Еко та Патрік Зюскінд. А пригляньтеся пильніше до кращих повістей нашого Валерія Шевчука – розмови його персонажів про «вічне» уможливлюють монастирі та нескінченні биті шляхи запізнілого вітчизняного Середньовіччя.
Мораль у зубожілому суспільстві – не найтвердіша валюта. Боротьба за виживання – не ідеальна штука. Часу на спілкування «по душах» вона не залишає – хіба що після релаксивної чарчини горілки, коли постає питання з класичного анекдоту: «А поговорити?!». Інший шлях погамування кореневого потягу до само– та взаємосповідання – спостереження за багатими, котрі плачуть уголос, бо мають на те час. Письменник-реаліст, який прагне сьогодні говорити зі своїм читачем в координатах «добро – зло», може написати лише енне продовження «Звіяних вітром». Нереаліст – напише тільки фентезі. Жанр, що його можна означити як форсований готичний роман. І який, по суті, – «мильна опера» навиворіт, де в ролі мерзенно-підступного дона Луїса – Дракон-Горинич, а «просто Марія» виявляється просто принцесою.
Фентезі сьогодні – рукотворне море. Навіть у прямому розумінні – багато-багато води. Хоч би де зачерпни – всюди вона однакова на смак та запах. До літератури це зазвичай має таку саму дотичність, як канапка з «Докторською» – до французької кухні. Утім, поживність бутерброда годі піддавати сумніву.
Марина та Сергій Дяченки – глибинне джерельце. Скажімо; їхній «Скрут» – це і вся фентезі взагалі, і ні на що не схожа та ні з чим не порівнянна мутація. Раптова ручна робота серійного товару. Літературне вкраплення до літподібного пласту словотерапії. Те, що звемо «красним письменством». У безодню Злочину можна зазирнути скатованим розумом Достоєвського, а можна – чуттєвою інтуїцією Дяченків. І коли результатом і того, й того експериментів буде однаковий читацький жах перед фатальністю людського єства – це означатиме, що ми зіткнулися з літературою. Різною, але однаково справжньою. Бо – магічною.
«Червоні вітрила» стали культурологічним знаком. Хтозна, чи не станеться подібного і з символом «скрут» («Скрут – істота… на яку перетворюється, за переказом, смертельно ображена людина… Це вічне непрощення. Це така мука і така спрага помсти. Зворотній бік зрадженої любови… І вірної любови. Це скручені жили найдревніших сил землі. Це скручені в’язи надій. Це душа, обплутана скрутнем…»)?
Хтозна, чи не є МС. Дяченко реінкарнацією О. Гріна? Бо книжки цих авторів, крім усього, – ще й «дароване пекучим жалом забуття, той абсолютно щасливий стан, якого у звичайному житті не буває. Або майже не буває».
Видавництво «Кальварія» повертає тексти, які встигли стати взірцем сучасного російського фентезі, до ментальних дяченківських координатів – рідна мова вкорінюється у ті підсвідомі архетипічні глибини, які важко відчути на дотик у синтетичних рукавичках запозиченої мови. По з’яві романів «Ведьмин век» та «Пещера» стало зрозумілим, що Дяченки не так віртуозні казкарі, як сталкери, контактери магічної дохристиянської енергії, яка усе ще виходить на поверхню у межиріччі Десни, Дніпра і Прип’яті з тих трипільсько-антських горизонтів, звідки джерелить і ця мова – код езотеричного Знання.
Невеличкий «Оскол» – така сама візитівка Дяченків, як «Я помню чудное мгновенье…» – візитівка Пушкіна, «Муму» – Турґєнєва, «Каштанка» – Чехова. Ця маленька повість схожа на кубик Рубіка: кілька основних понять-інстинктів – «Я», «Свобода», «Любов» – несподівано-примхливо поєднуються у складніші категорії – «Щастя», «Втрата», «Смерть», «Вічність», «Боже-вілля».
«Погляньте, князівно, на бузок. Цвіте, мов божевільний»? – ця фраза, викресана з персонажа блискавкою психічного зламу, набуває енергетики древньої мантри. За нею – провалля у потойбіччя, де людина залишила свою спорідненість зі Всесвітом, коли і той бузок, і цей теплий камінь, і захід сонця були частиною тебе. Були – поки Цивілізація не обернула тебе на раба. Раба звички до безстресово-діабетичного комфорту, до нудної, копійчаної, але «гарантованої» роботи, до принизливих компромісів з іще більшим рабом-начальником, до горілчаної анестезії. Не ламай божевільний бузок – «краще відмовитися, щоб ніколи не забути».
Дяченки – видобувачі табу та мисливці за демонами порожнечі. Анатоми «здорового глузду» і традицій, породжених лінощами. Наглядачі терезів, що зважують рівновагу порядку і хаосу. Вони міряють життя лінійкою, градуйованою не тим, що зробив, а тим, що міг зробити. Колись на ці дослідження поклав життя Карл-Ґустав Юнг. І Достоєвський. І Булгаков. Намагалися відшукати і збагнути мету, дорожчу за життя. Збагнути боже-вілля бузку.
Часом з археологічних розкопок душі Дяченки видобувають живу воду, і тоді – «таке відчуття, що ось-ось зрозумієш головне». Це власне, про будь-який з їхніх творів. Реконструкції міфу про Галатею, оживлену Пігмаліоном. Сліпці Бройгеля не впадуть у прірву, і палець Мікеланджелового Адама ось-ось торкнеться руки Творця на стелі Сикстинської капелли. І здійсниться назва – «Народження життя».
Читайте Дяченків – і ви відчуєте боже-вілля бузку.
Костянтин РОДИК,
культурологічна асоціація МІЛУ-культ
Оскол
І кажуть, дорожчим за рідного батька був панові цей в'язень. Їв на золоті, спав на оксамиті, але за мурами щогодини змінювалася сторожа – понад усе пантрував володар бранця свого… Смерть чекала на тих, хто втратив пильність на варті… І, кажуть, кожного дня приходив він до полоненого свого й то говорив з ним прихильно, то проклинав – але жодного разу не торкнув його і пальцем…
І сталося так, що якось уранці знайшли полоняника мертвим у басейні з фіалковою водою. Кажуть, сам шукав смерти для себе і знайшов – пан, коли дізнався, сполотнів, і страшні стали очі його. І він топтав ногами байдуже тіло, й осипав прокльонами, від яких здригалася земля, і звелів стратити слуг і вартових, що недогледіли… А наступного дня став хворобливо тихим. А третього наказав відкопати труп, і хапав померлого за сині руки, і благав про щось – але залишався німим звільнений в'язень, і пан змарнів, занедужав, а за десять днів помер у судомах і муках…
Троє коней низкою вийшли з лісу; на цей час вже настільки розвиднілося, що можна було розрізнити обличчя вершників. Двоє виглядали задоволеними і злими, третій сутулився і тримав голову так низько, що волосся звисало на обличчя брудним мішком – а може, це й був мішок, недарма так вдоволено усміхалися супутники, недарма один з них вів коня сутулого верхівця на короткому поводі. Біля підніжжя пагорбу кавалькада вповільнилася, перед подорожніми постав, більше вже не ховаючись, замок.
…давня недобра слава. Чужі люди оминали його, зате свої ніколи не віддалялися більш як на денний перехід. Різне говорили, і дехто вірив чуткам, але було чимало таких, які знали правду… Кажуть, що лише раз на сторіччя земля народжує таких, як Оскол…
– …Впусти мене. Мені треба бачити…
– Раніше було думати, – з деяким жалем озвався вартовий з оглядового віконця.
– Гади, – знесилено захрипів прохач, блідий хлопець у брудній шкіряній куртці. – Я не хочу так конати… Ти! – у його голосі раптом задзвеніли наказові нотки. – Поклич його, скажи, що я…
Вимогливий окрик зірвався і обернувся скиглінням. Зсудомлений хлопець опустився на траву під брамою. Тим часом наблизилась кавалькада з трьох вершників.
– Пощо? – поцікавився вартовий і про всяк випадок прикрив своє віконце.
– У справі, – всміхнувся той, хто їхав першим, – справу зроблено, замовлення привезли.
Прохач у брудній шкірянці раптом кинувся допереду і вчепився у ногу приїжджого:
– Лесю… Батьком твоїм… Благаю… візьми мене…
– Жени його, – пробурчав вартовий. – Сам, бовдур, втік… А тепер в’ється другу добу під воротами, як та муха, направду.
– Дурень, – пробурмотів приїжджий Лесь, відводячи погляд. – Що ж я тепер вдію…
Обидва його супутники мовчали. Один з них із жахом вирячився на нещасного хлопця. Другий розмірено похитувався у сідлі, руки його були зв’язані за спиною, а голова та груди закриті мішком, тому не визначити було ні віку його, ні статі.
Хлопець заверещав – його зіпхнули з дороги; відкинутий на узбіччя, він знову отримав можливість до хрипу благати, проклинати і битись у стулки воріт.
– Я не піду, – молодший із приїжджих нервово відсахнувся від залізних дверей. Товариш його насупився.
Слуга, наданий у супровід, зневажливо скривив губи:
– З першого разу нічого тобі не буде, дурню… Коли б відразу – так під брамою… збиралися б… ніякого здоров’я панові не стачило б – з цілим світом знатися…
Слуга демонстративно не помічав третього гостя, того, що з мішком на голові. Руки полоненого розв’язали і поводилися ввічливо – але волочити його доводилось силоміць. Ноги не бажав пересувати, наволоч. Або ж не міг.
… З вигляду років шістнадцяти – сімнадцяти. Це виявилося, коли стягнули мішковину з голови її; витончене сіре обличчя у смужках висохлих сліз. Волосся стягнене вузлом на потилиці, і таке враження, що не вона його зібрала – чужа рука спорядила цю недбалу зачіску з тим, щоб прийшовся до голови мішок… Вона сиділа у глибокому кріслі – там, де посадили. Сутула спина її тепер виструнчилася – чи то за звичкою, чи то від залишків гордовитости.
Метушливий писар, десь на куті столу, нервово цюкнув пером у денце чорнильниці. Пан скривився.
– Так. «Найсвітлішому князю – особисто, у світлі руки… Зі співчуттям до скорботи, любий вороже, поспішаємо втішити вас, бо не дикий звір розшматував дочку вашу Яну… під час кінної прогулянки, як ви, мабуть, уже у вашому горі упевнились… Не пасує юним дівчатам шляхетного походження гасати верхи без належної охорони, і тому, в турботі про мир і спокій у Міжгір’ї… задля запобігання кривавих чвар… і необхідної рівноваги, а також власної безпеки…»
Писар скрипів пером, не зводячи голови. Він був молодий, білявий і худий. Вочевидь, пригнічений чимось.
– «… Я насмілився запросити означену дівчину Яну до замку Оскол з візитом, де і маю намір насолоджуватися її товариством приблизно три тижні… Звісно, ані здоров’я, ані цнота вашої дочки не постраждають. Залишаюся вічно ваш шанобливий ворог, Яр Сіґґі Оскол. Писано від весняного рівнодення чотирнадцятого дня». Крапка…
Перо спіткнулося. Дряпнуло, прориваючи папір, квапливо пірнуло в чорнильницю і повернулося до справи знову – але вже за мить писар завмер, дивлячися на аспидну ляпку, що розпливалася з-під руки. Пауза виявилась такою довгою, що навіть дівчина, яка нерухомо сиділа у кріслі, наважилася підняти голову.
– Хутко перепиши… Сьогодні я добрий.
Писар працював, звіряючись із зіпсованим аркушем. Цвіркун зі щілини під вікном викликав на змагання скрип пера.
– Навіщо я вам?
Дівчина таки не втрималася, заговорила. Слова її падали, мов тала вода – холодно і гордовито, інша річ, що на брудному блідому обличчі з невтертими слізьми погрозливий вираз був скоріш жалюгідним, аніж зверхнім.
– Навіщо я знадобилася вам, пане вороже? Враховуючи цілість мого здоров’я… і цноти? Чого ви вимагатимете від мого нещасного батька?
– Вимагатиму? – з посмішкою спитав той, кого звали Яром Сіґґі Осколом. – Вимагати? Ні.
– Військо Сотки зрівняє ваш замок з землею!
– Навряд чи…
Писар раптом перервав свою роботу. Підвівся, прохально склав зачорнилені руки:
– Пане… Накажіть… Покарати… товариш мій, ніби як брат… Під брамою… другий день… помирає.
– Знаю, – сухо озвався Оскол. – Далі?
Писар трусився, але з упертістю, гідною кращого застосування, продовжував:
– Помилування… прошу. Для брата… Дурень він, дурень, так усі ж ми дурні… Усі ми діти ваші дурні, не губіть… пожаліти б… милости…
Писар затнувся. Під поглядом господаря схилився, знітився і знову взявся за роботу.
Знесилена дівчина нарешті зігнула свою горду спину. Сховала обличчя у сплетені пальці.
– Вам дадуть змогу помитися і відпочити, – стиха промовив Оскол – і приготуйтеся до того, що бачитися ми будемо часто. Дуже часто і тривало. Від ранку до вечора… Закінчив? – звернувся він до писаря. Той дерев’яно вклонився.
Оскол прийняв папір, квапливо передивився і залишився вдоволеним. Торкнувся маленького ґонґу, яким викликав слугу.
– Лист відправити з голубами – негайно… Цей, біля брами, ще не помер?
Той самий хлопець у шкірянці, химерно скособочений, переступив поріг. Вхопив ротом повітря, застогнав і впав на підлогу, аж вусібіч полетіли грудки засохлої глини. Оскол скривився, напівгидливо, напівспівчутливо, підійшов до вкляклого навколішках і міцно взяв за скуйовджене волосся. Сіре обличчя хлопця потроху розслаблялося і набувало теплого кольору. У мовчанні, що порушувалося лише скрипом цвіркуна, минула хвилина. Хлопець зітхнув, тепер його фізіономією розливалося невимовне блаженство.
– Ти… милостивий…
– Я раціональний, – Оскол забрав руку, витер долоню шовковою хустинкою. – Тепер мені знадобляться люди… Йди. Надалі будь розумнішим.
Дівчина дивилася з жахом.
Огрядний чоловік зі сивіючими скронями котив по столу воскові кульки. Свічки тріщали, опливаючи важкими краплинами, віск обпікав йому пучки – але він не помічав болю, жовті кульки множилися на столі, збиралися купою, мов черепи на старому бойовищі.
– Скільки часу потрібно Осколу… щоб прив’язати її… повністю?
– Вона молода… і поривчаста… Стане і двох тижнів.
Співбесідник огрядного сидів у темному куті, відблиск свічок грав на його випнутих вилицях.
– Прив’язати, – виговорив огрядний повільно і чітко. – При-в’я-зати…
Страшно було слухати його, та співбесідник був не з лякливих. Опливали свічки.
– Десять років тому… – слова пручалися, не бажали вимовлятись… – Ми з Осколом стояли проти спільного ворога, спина до спини. Наших хлопців лягло з півсотні, а ті, що вижили… частина залишилася з Осколом, частина – зі мною. Він сказав тоді: «Ви пожалкуєте…» Ми не слухали. Він прийшов здалеку… ми ще не знали, ЩО він таке.
Нова кулька на жовту купу; чоловік з сивими скронями закусив губу:
– І..?
– Нас було дев’ятнадцятеро, – його співбесідник гірко всміхнувся. – Десять днів по тому живими залишилися двоє, інші повмирали, кличучи Оскола, мов неньку… І ми пожалкували, ой же пожалкували… що пішли від нього. А більше – що взагалі зустріли його на світі…
– Ти вижив, – сказав сивий.
– Так… Я і ще один хлопець, ми з ним побраталися… Ми вижили. А рік тому мій побратим з’явився до Оскола, мітив у воєводи, уявив… що вільний… Вистачило однієї зустрічі. Тепер це найжалюгідніший з його рабів. Втратив і душу і волю, навіть зашморга на шиї затягнути не здатен… Те саме чекає й мене, пане, я не можу зустрічатися з Осколом. Ніколи.
Замиготіли вогники свічок – сивий втягнув повітря:
– Ти відмовляєшся, Сотко? Залишаєш мене?
Той відвернувся:
– Доведеться укласти з ним угоду, пане.
Жовта кулька скотилася зі столу в темряву.
– Я погано беріг Яну, – глухо вимовив сивий. – Всі ворожки пророчили їй щасливу долю… Ворожки брехали.
– Ми укладемо угоду, пане, – з притиском повторив вилицюватий. – Оскол чи хто інший… Все одно доведеться віддавати її. А Оскол щедрий і могутній…
Важкий кулак з гуркотом опустився на стіл, і бризнули вусібіч воскові кульки. Застукотіли дрібним дощем.
– Я не віддам своєї дочки… у рабство, – сказав огрядний, коли оволодів диханням. – Що станеться з нею, якщо цей мерзотник сконає передчасно?! Адже він на двадцять років старший за неї! Що, коли його штрикнуть кинжалом чи почастують отрутою? Що стане з моєю дочкою?!
Вилицюватий мовчав.
– Іди на замок, – процідив крізь зуби сивий. – Бери військо і вирушай.
Свічки догоріли.
– Усі його люди, – замислено промовив Сотка, – від воєводи і до брудного вуличного хлопчиська, волітимуть померти. Аби здобути Оскол, потрібно йти по трупах.
– Отже, ти підеш по трупах, Сотко.
Вилицюватий поволі підвівся.
– Як зволите, світлий князю.
… була подібна до рисі – така сама невгамовна, дика і непокірна. І рвалася з рук наглядачів і турботливих нишпорок, і відмовлялася від їжі, і не бажала бачити пана свого викрадача – але на будь-якого звіра знайдеться клітка, на будь-якого птаха виплетуться сіті. І минали дні, і жах угніздився в душі юної полонянки…
Серед ночі вона відірвала голову від гарячої подушки. Вона не спала й миті; біля жевріючого нічника чатувала незворушно прекрасна жінка, водночас компаньйонка і вартовий. Величні риси і повна незрушність уподібнювали її до статуї, і лише пальці, що снували над в’язанням, порушували це зловісне враження.
– Агов…
Жінка не ворухнулася, тільки великі очі її сяйнули білками.
– Це правда, що кажуть про нього? Саме так? І ти також?…
– Я люблю пана, – вправні руки й на мить не переривали роботи. – Я знаю, що помру без нього. Усі ми…
Дівчина скоса посміхнулася:
– Скоро тут буде Сотка…
Повні вуста майстрині ледь здригнулися:
– Нікому не здолати Оскола… Тут кожен б’ється за нього. Тут нікому не потрібне помилування…
– Нікому не потрібна воля?!
Замок жив нічним життям. Далекі поскрипи. Притишені кроки.
– Навіщо воля руці, коли серце пробите… – жінка опустила очі. – Воля вирваного ока, відрубаного вуха…
– І ти його любиш?!
– Не тільки я… але й пан любить мене… Це просто…
Дівчина довго вагалася, поки спитала:
– А я… також помру? Я тепер… як усі ви? Залежна від нього? Так?!
Майстриня загаялася з відповіддю. Навіть робота в її руках трохи уповільнилася.
– Ви… ні, – сказала вона нарешті. – Ви ще не встигли… прив’язатися до нього. Звикнути. Потрібен час…
– Три тижні?!
– Чи менше.
Тиша. Тремтів полум’ям нічник.
– Якщо я зараз утечу, – майже спокійно сказала дівчина, – в мене є шанс…
Майстриня вже відверто посміхнулася:
– Вам не вдасться. Це – Оскол.
– Мій батько озолотить тебе…
– Навіщо мені золото, коли я не можу жити без Яра? Я не зраджу його. А не допильную через недбалість – він посадить мене у підвал, і я не бачитиму його довго-довго… Ні. Я буду уважною.
– Коли Сотка здобуде замок…
– Не здобуде. І знаєте, князівно… Ви пробули з ним достатньо, щоб завтра відчути його відсутність. Не знаю, наскільки міцна ваша воля – траплялося, вже після кількох днів люди не могли опиратися… ПОТЯГОВІ. Воліли радше підкоритися, аніж терпіти.
– Я волію померти, – сказала дівчина, якомога твердіше.
Жінка опустила очі, і спиці в її руках замиготіли швидше…
А тим часом воєвода, той, що служив старому князеві, зібрав своє військо і виступив. І доки тягнулося велике воїнство лісом і степом, думав воєвода – як подолати замок? Адже відтоді, як збудували Оскол, нікому ще не вдалося взяти його ні приступом, ні облогою, ані хитрощами… Але знав воєвода, що дні минають, князівна гине, і коли не здобути замок одразу, буде пізно…
– … навіщо ви так чините зі мною? За що? Чим я завинила, невже тим тільки, що мій батько здатен зібрати військо, сильніше від вашого?
Голос її був, наче вода. Зовні спокійний потік – за мить до бурхливих порогів.
Яр Сіґґі Оскол відвів очі від старовинного рукопису, що лежав у нього на колінах; Яна сиділа на підвіконні, відірвана від весняного неба тонкими позолоченими ґратами.
– Чим я образила вас, Осколе? Чому ви робите це зі мною?
Вона говорила рівно. Чувся в її голосі аристократичний холодок, що протягом пролітав по кімнаті і вплітався у потік вітру з вікна; Оскол мовчав.
Дівчина рвучко підвелася. Пройшла через усю кімнату, зупинилася перед закритими дверима; костюм для верхової їзди, той, у якому її й полонили, робив її схожою на підлітка. Вузькі стегна, гострі плечі, очі, звужені від гніву.
– Пустіть мене!! – І вона вдарилася в двері всім тілом. Мить – і вона вдарилася б іще раз, але він устиг перескочити через різьблений столик і перехопити її.
– Князівно…
Від неї ледь чутно пахло деревом – наче викупалася в березовому соці.
– Князівно… ніхто не образить вас. Ніхто не завдасть вам лиха.
Вона вирвалася.
Білка. Нашорошена, будь-якої миті готова опинитися на протилежному боці кімнати. Пусти її в ліс – тільки хвіст майне; тепер, у неволі, їй лишилося крутити колесо порожніх розмов і кидатися зі стіни на стіну…
Він підібрав з підлоги пергамен. Всівся в крісло, закинув ногу на бильце; колись він усерйоз збирався підкорити весь світ. Тоді чужа прив’язаність надавала йому сили, і він почувався чи не всевладним.
– … Князівно… Не треба боятись. Нічого страшного з вами не відбувається. Сотні людей так живуть – і нічого…
Йому закортіло прополоскати рота – такими фальшивими виявилися слова.
Вона знову метнулася з кута в кут.
Кроки за дверима. Збуджені голоси.
– Пане… Вороже військо під пагорбом.
Він не стримався й поглянув на неї.
Зі всією гордістю, на яку спроможна сімнадцятирічна дівчина, князівна Яна скинула витончене підборіддя і зазирнула йому в вічі:
– Сотка! Ось і все, Осколе!
… і порядки у замку, і людей багатьох знав; послав він амбасадорів під білим прапором, але тільки напозір. Розумів, що викрадач не відступиться; не вмовляння, не угоди – інша мета була у посольства, таємна. Кому треба знак передали – і до вогнища воєводи прийшла людина з замку. В ніч…
– І тобі удачі, побратиме мій Лабане.
– Немає моєї удачі, Сотко. Не дражни демонів, не звертайся до порожнечі.
Коли стулити очі – можна повірити на мить, що палає вогнище посеред безлюдного степу і що крім цих двох, які туляться до вогню, довкола ні душі. Ні людей, ні коней, ні гострої криці.
– Відкрий нам браму, побратиме, – вилицювате обличчя Сотки лишалося незворушним.
Його співбесідник відвернувся:
– Ти пропонуєш мені славну смерть? На спокуту жалюгідного життя?
Сотка подався допереду:
– Ти помстишся. Помстишся йому. Він не вірить, що його раб спроможний зрадити його, я дам тобі зазирнути у його здивовані очі – перед смертю.
– Його чи моєю? – повільно спитав його співрозмовник, зводячи очі до зоряного неба.
– Побратиме… Відчини ворота зсередини. Я пам’ятаю тебе в бою. Ти воїн, ти чоловік; невже твоя ненависть мовчить?
– Моя ненависть…
Співбесідник Сотки задивився на вогонь. Полум’я відбивалося у його очах. Жовте, безтямне полум’я.
… Як світанок змінюється ранком, а ранок полуднем, а полудень схиляється до заходу, а захід дотліває, щоб обернутися на ніч – так переливалося барвами обличчя її, тому що металася вона поміж надією і люттю, гордістю і страхом. 1 тремтіла вона, подібно до зблиску від дзеркала, і незбагненна була, мов зблиск… і дивився на неї пан викрадач її, і здивованим було обличчя його…
Серед ночі загуркотіли чоботи. Тривога; лише згодом, згодом притягнули зв’язаного – Оскол щільніше загорнувся в плащ, наче від погляду ненависти можна було захиститися грубим сукном.
– Зрада, пане! Зрада.
– Вбий, – глухо сказав зв’язаний.
Оскол відвернувся. Ніхто з тих, хто служив йому, не наважувався раніше на відступництво. Була потрібна мета, дорожча за життя – ось, у колишнього друга знайшлася така…
– Не бажаю більше бачити тебе, Лабане.
– Ні!! Краще вбий…
– Прощавай. З тобою вчинять милосердно.
Вже на мурах зрадник примудрився вирватися з чіпких рук а, можливо, його і не стримували, стрибнув, на мить розпластався в повітрі, мов нарешті звільнений птах.
Глухо вдарило в землю важке тіло. Скотилося в рів.
– … Погляньте, князівно, бузок цвіте!…
Внутрішнє дворище замку потопало в білому і фіолеті.
Вона схудла і змарніла. Навіть не дивлячись на неї, він відчував її присутність. Він міг би взагалі не дивитись у її бліде вузьке обличчя, але погляд вертався, мов прив’язаний.
Вчора вночі вона намагалася накласти на себе руки. Спроба була слабкою, нерішучою; дівчатка бояться болю. Тепер її мучили туга і сором, а він робив вигляд, що нічого не знає. Що йому забули доповісти…
Дивно, як на цьому підлітковому тілі вживаються місячно круглі, важкі перса.
Вона побачила, як змінився його погляд. І злісно блиснула очима – білки також часом кусаються…
– Погляньте, князівно, на бузок. Цвіте, мов божевільний.
… Як полохливі тіні від вогнища танцюють уночі на білій стіні, як танцюють хмари у вітряну погоду, як танцює колосся на жовтому полі – так мерехтіло її обличчя… Як темніють і світлішають озера, ловлячи відблиски сонця – так мінилися її очі… І дивився на неї пан викрадач її, і здивованим було обличчя його…
Вночі він зійшов на мур. Небо, закрите полотнищем хмар, лишалося безпросвітним – зате внизу, під пагорбом, жевріли чисельні вогнища. Запах диму перебивав усі інші, ворожий стан дрімав у очікуванні світанку.
Ніхто не бачив обличчя Яра Сіґґі Оскола.
Суворим належить бути полководцю, що споглядає вогні ворожого табору. Суворим, зосередженим, жорстким. Але Оскол наче й не помічав вогнищ під пагорбом. Далеко, в темряву, де визубленою смугою пролягав невидимий зараз обрій – туди дивився Оскол, і обличчям його блукала ледве вловима посмішка.
Він посміхався. Без думки і без причини. Він не чув диму, травами пахла вогка ніч, весняними буйними травами і березовим соком.
– … А зміг би любити мене, Яре?
Жінка стояла в узголів’ї. Тепер їй належало вклонитися і залишити спальню пана свого, але вона стояла, і свічка вихоплювала з темряви половину її спокійного, велично прекрасного обличчя.
– Я і так люблю тебе, – сказав він бездумно. Непорушне обличчя її здригнулося:
– Люблять лише те, що бояться втратити. За що ми так цінуємо життя?..
Він хотів сказати, що дитина починає любити матір значно раніше, ніж усвідомлює її смертність. Але змовчав, слова були зайвими…
Тіні стрибали на стінах. Невловимі, мов білка, тіні. Поворот голови… Гордий помах хвоста…
– Ти став іншим, – повільно мовила жінка. – Я бачу. І знаю, чому…
– А ти? – спитав він, щоб змінити напрям її думок. – Любиш мене?
Вона відвела погляд:
– Чи люблю я повітря, яким дихаю?..
– Сотко.
Воєвода не раз дивився в обличчя смерти. Та тепер він не просто здригнувся. Його тілом пройшла судома.
Чужа рука лежала на його плечі. Ворог підкрався і торкнувся його долонею; воєвода рвонувся з усієї сили – і раптом згадав… мати. Дотик матері; спокій, безтурботна радість, лагідна рука на щупленькому дитячому плечі… Тепло і тиша, вмиротворення, нарешті… Не забирай руки…
– Не треба кликати патруль… Обернися, Сотко.
Він не став обертатись. Солодкий полон омани…
– Я би хотів, щоби ти був мені другом, Сотко. Ти волієш бути ворогом?
Вилицюватий з натугою повернув голову. Яр Сіґґі Оскол стояв поруч, а за його спиною миготіли темні постаті і зблискувала криця.
«Скільки застав вони встигли вирізати?..»
– Лабан був твоїм другом, – мовив воєвода. – Де тепер Лабан? У рові?
– Це ти підштовхнув його до зради?
– Тебе неможливо зрадити! Лис відгризе власну лапу, коли потрапить у капкан. Чи це значить, що лис зрадив мисливця?..
Нехай вони слухають, ті, що стоять у Оскола за спиною. Нехай чують.
Тихий посміх:
– Добре… Це ти підштовхнув його до самогубства?
Самогубство…
– Лабан надто цінував свободу… яку ти забрав у нього. Його ненависть до тебе була сильнішою від бажання жити…
Спів цикад.
– Ми давно знайомі, Сотко… Тепер Лабан помер. І ми зустрілись. І ти все розумієш.
Усвідомлення загибелі. Той, хто багато бачив, не має права так гостро, так по-дитячому тужити…
Вилицюватий розтягнув губи в подобі посмішки:
– Ти з’явився, щоби взяти мене на місце Лабана… Твого друга?..
