Текст книги "Оскол"
Автор книги: Марина и Сергей Дяченко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 4 страниц)
Ой, недобре здригнувся його голос, коли вимовляв останнє слово.
– Гарно ти влаштувався, Осколе. Обираєш друзів серед рабів, а рабів робиш друзями. Ощадливо… Але я зрозумів тебе. Йди. Я дожену.
Сміливі за відсутности місяця, мов божевільні, сяють зорі.
– Як знаєш… – повільно сказав Оскол. – Але знай, що я не буду довго чекати.
– Я не забарюся… йди.
Ледь чутний голос трави, прим’ятої обцасом.
Тиша.
Вилицюватий Сотка поглянув у небо, і шалене світло зірок відбилося у тьмяній краплі, що сповзала запалою щокою. А потім зорі спалахнули на вузькому лезі.
«Лис відгризає собі лапу…»
– В тебе ніколи не буде друзів, Осколе! Тому що раби…
Кров.
І вжахнулася обезчолена армія, і почалися смути і чвари… і відступили, лякливо озираючися, тим більше, що сам князь наказав зняти облогу… І прислав натомість амбасадорів пишних, у золоті і страсі, тому що немає нічого гіршого, ніж зустріти якось оскольського виродка – і не тікати безоглядно…
Вранці за Яною не прийшли. Компаньйонка сказала, що пан приймає посланців від князя, батька її, і тому дозволяє їй побути на самоті, і вона зраділа самотності, як ніколи не раділа, і сіла до вікна – спостерігати за стрижами…
І минав час, але вона не сумувала. Ні, інше почуття навалювалося на князівну. Крижана порожнеча. Безсилля і почуття втрати. І усвідомлення власної нікчемности. Слабкість і головний біль.
Вона злякалась. І покликала компаньонку. Стримуючи сльози, поскаржилася на раптову недугу; жінка вислухала всі ознаки хвороби й сховала очі.
– Ви здорові, князівно…
Яна заплакала.
їй не допоможуть… Вона самотня. Безпомічна. Осиротіла… І скрізь віддалений шум у вухах вона чула, як жінка сухо говорить комусь, щоби негайно пішов за Яром. За Яром… Яр, Яр… Спалахи світла перед заплющеними очима. А потім хитнулася під ногами підлога, і в розчинені двері ступило сонце. І затопило кімнату теплом і спокоєм, і не палило – заливало собою життя, наповнювало, проганяло жадібну порожнечу… Вона отямилась. Злегка паморочилася голова; посеред кімнати стояв Оскол, і вона спершу ступила назустріч з наміром торкнутися його, а потім усе зрозуміла і відсахнулася.
– Це кінець… – звідкись іззовні сказав її власний, навдивовижу спокійний голос.
І ВІН спохмурнів:
– Усе зовсім не так страшно, князівно. Ви надто вразливі…
Вона сліпо ступила до вікна й отямилася лише тоді, коли позолочені грати залишили на її обличчі дві гарячі червоні смуги.
…і відмовлявся від золота й титулів. Тільки князівну за дружину, і посаг за нею, і угоду зі старим князем, що дорожча за будь-які гроші. Хоч як хитрували посли – нічого іншого не могли домогтися, а час минав, за шкуру свою боялися, ПРИВ'ЯЗАТИСЯ до Оскола не хотіли… І посилали поштових голубів туди-сюди, і князь був ладен погодитись…
Він ліг спати перед світанком, але не зімкнув очей. Спливав час, але він не спав. Ні; інше почуття навалювалося на нього, і це не був страх і не була туга. Порожнеча навалювалася на Оскола, крижана порожнеча. Безсилля і почуття втрати.
Втрата. Втрата. Але ж він надбав?!
Сходило сонце, і оживав замок. І Оскол знав, що варто підвестися, пройти в покої до князівни – і сонце погляне з обличчя її, не пекуче – ні, тепле і рідне, віджене ненажерливу порожнечу, заллє собою темні закутки його похмурої душі…
«В тебе ніколи не буде друзів, Осколе! Тому що раби…»
– Я знаю, – сказав він, дивлячися на сонце. У спів птахів уплелася висока надривна нота – він не відразу зрозумів, що це біль. Гострий біль у серці. «Люблять лише те, що бояться втратити. За що ми так любимо життя?»
– Я боюся втратити, – прошепотів він. – Але мине ще кілька днів, і я вже ніколи її не втрачу… Тільки смерть розлучить нас…
«Чи люблю я повітря, яким дихаю?..»
Вона пахла бруньками. Можливо, він вигадав цей запах. Можливо, кожна людська донька раз у житті нагадує новонароджений листок. Коли підліток перероджується, вивільняє з себе жінку, коли всі ці дивакуваті погляди і різкі рухи відходять, спадають, наче тісна оболонка…
– ЯНО… Ваш батько погодився на наше весілля.
Покірно опущені вії. Скільки часу минуло від тієї миті, коли він уперше побачив її? Чотирнадцять днів? П’ятнадцять? Ох, які погляди кидала вона. Як кидалася з кута в кут – блискавка, вільна білка у чотирьох стінах, пусти до лісу – тільки хвіст майнув би…
Білка.
Він дивився на її губи. На крапельки поту над щільно стиснутими устами. Власне, все це й так належить йому – аж до смерти, його чи її…
Її батько міг би і не давати своєї згоди. Але він дав її, тому що любить дочку. Тому що…
Лис відгризає власну лапу.
– Яно, невже ви так нічого й не скажете мені?
Один погляд. На мить повертається колишня білочка.
Вії дрижать. Падає пасмо, закриває обличчя… Так тремтить павутиння перед світанком і струшує росу. Так падає ялинова віть.
– Яно… – Він не кричав. Але від звуку його голосу здригнулася не тільки князівна – здригнулись і слуги на сходах. І вартові біля мосту…
– Яно…
Ох, який вона кинула погляд, пронизливий, мов спис…
Посміхається вилицюватий Сотка. Шкірить криваву рану на горлі.
Сотка вибрав…
І я вибрав також…
– … Слухайте мене, князівно. Зараз, негайно… ви рушаєте додому.
Тиша.
Пагорб укритий чорними виразками попелищ. Сходить сонце – на старому вугіллі висихає роса…
– Ви повернетеся до батька… Посли довезуть вас. Ви будете відходити все далі, із кожним кроком… вам буде гіршати. Але ви не повернете назад.
Тиша.
Він буде стояти на мурі і дивитися. Маленький загін щезне у лісі, але він стоятиме над ровом, де загинув Лабан…
І вітер буде пахнути задавненим погаром.
– Йди! І не здумай повернутися. Йди, не озирайся, зціли зуби, я знаю, ти зумієш… Не так і багато минуло часу. Важливо витримати перший удар. І шлейф туги. Але найголовніше – знати, що біль теж коли-небудь закінчиться. Усе це мине, князівно, я знаю… Йди.
Ось тепер вона дивиться.
Вперше за весь цей час вона дивиться йому в очі без страху і ненависти. Які почуття чаяться у них? Подив?
– Я не хочу втрачати тебе!! Краще відмовитися – щоби ніколи не забути… Я залишуся без тебе і втрачу спокій, але це краще, ніж… навіки привласнити тебе і загубити душу. Нехай утече струмочок, нехай залишить після себе висхлий слід… це правильніше, ніж засипати піском і камінням його єдине джерело. Щастя буває лише там, де можлива втрата…
Він стримався, щоби не торкнутися її. Не взяти за руку. Зайвий дотик – зайві страждання у майбутньому…
Вона дивилася. Не дівчинка. Не здивований, зляканий підліток – жінка… ще не мудра, але вже на порозі розуміння. Мине зовсім небагато часу, і вона ЗРОЗУМІЄ…
Сама не усвідомлюючи, навіщо, вона ступила йому назустріч.
– Прощавайте, князівно. Ми не зустрінемося більше ніколи.
… століття. І на місці замку тепер руїни і пустка. Це було давно. Так давно, що й не пригадати…
Згарище
Ніколи не знаєш, де чатує на тебе неприємність.
З мосту у вибоїну – старенький фургон здригнувся, і Ґай ясно почув гуркіт у кузові. Довелося зупинити машину.
Червневий ранок. Від річки тягне рибою, але не гидко, як от у їдальні, а свіжо і смачно, наче на рибалці, коли вода застигає, мов дзеркало, і пружне тіло рибини стрибає в росяній траві. У чагарнику біля дороги незнайома зеленкувата пташка, і монолог її настроює на миролюбний лад; Ґай мружився на невисоке сонце, смакуючи довгий, спокійний день, що належить йому від цього ось ранку і до ночі. Весь день – неспішна дорога, нема-бо куди спішити…
Ніколи не знаєш…
Клітка, що перекинулась у кузові, від удару втратила покришку, і чорна лискуча нутрія, позначена у фактурі числом з багатьма нулями, таким чином опинилася на шляху до втечі. Коли Ґай безтурботно розчинив залізні дверцята, звіря покотилося йому під ноги і за мить було вже за кілька кроків від машини, де й завмерло між своїм зляканим тюремником і берегом потоку.
Нутрія очманіла від трясанини і гуркоту, тож, хоча й опинилася на волі, до тями ще не прийшла. На жаль, Ґай отямився ще пізніше.
– Щурику, – сказав він з фальшивою ніжністю, підступаючись до втікачки. – Гарненький мій…
Наступної миті він кинувся – шалено, буцімто бажав отримати лаври найкращого у світі воротаря; він намагався вхопити голий хвіст, але спромігся тільки на жмут трави. Нутрія метнулася до берега і без бризок пішла під воду. Якийсь час Ґай бачив її голову, та, зрештою, і вона сховалася під мостом.
Кілька хвилин він просто сидів на березі. Як кажуть, руки опустив. Але щось треба було робити – не руками, то без рук. Зціпив зуби, підвівся і підійшов до фургону; порожня клітка лежала на боці, інші були цілі, і дев’ять жовтозубих тварюк зловтішно позирали на хлопця.
Він повернувся до берега, ліг на живіт і заглянув під міст. Там було темно, як на його душі. Бо ж мінімум половина заробку… ЗА ЦІЛЕ ЛІТО… як і не було. Зникла… І кінці у воду… У прямому і переносному…
– Щось загубив?
На дорозі, навіть безлюдній, часом трапляються подорожні, буває, що й цікаві. У прямому і переносному значенні… Нічого дивного – але Ґай напружився. І зрозумів, що обертатися і відповідати йому геть не хочеться. Але не відповісти – неввічливо, тож, хоч як вагався, він таки порушив мовчанку:
– Нутрія втекла…
Незнайомець стиха засміявся.
Ґай повернувся на бік і побачив вузькі босі стопи і штани кольору хакі; правою штанкою дерлася мурашка… Ґай рвучко сів.
Йому здалося, що з двох примружених щілин у нього вдарили гострі зелені прожектори. Встиг помітити копицю пшеничного волосся, розгледів шкіряний футляр на шиї – і відвів очі. Усе відразу. Ось так-от, усі лиха…
– Не чув, щоб у тутешніх місцях зустрічалися нутрії, – роздумливо повідомив перехожий.
Іди собі, подумки благав Ґай. Я ж тебе не чіпав. Іди. Перехожий лишався глухим до його благань – чекав чогось; тоді Ґай хрипко пробурмотів:
– Нутрії… та он їх у мене… повний фургон.
Перехожий зазирнув у відкритий кузов і здивовано – а, можливо, і радісно – гмикнув:
– Ого… Втеча з-під варти. Що вони в тебе, грати перегризають?
Великий чорний жук перебирався з травинки на листок припутня. А ось не буду дивитися, твердив собі Ґай. Нема чого мені на нього… на Цього… дивитися. Недарма базікали, що він… з’явився знову. Недарма… а я думав…
Перехожий облишив нутрій. Видно, що говорити з Ґаєм було йому цікавіше:
– Чого насупився?
Жук оступився і зник під листком… І кінці у воду… В переносному…
– Як звати тебе, мовчуне?
А тобі що до цього, подумки огризнувся Ґай.
– Як-як ти сказав?
– Ґай…
– То що робитимеш?
У кабіні лежав під сидінням оцупок свинцевої труби – «про всяк випадок». Ні, це геть недоречна думка.
– Що?.. Зніму штани і полізу під міст.
– Сподіваєшся упіймати?
– Не сподіваюся, – пробурмотів Ґай убік.
– Хочеш, допоможу?
– Ні!!
Ґай підскочив, як ошпарений. Треба було негайно їхати геть, але й кинути коштовного звіра здавалося неможливим – тож лишалося лише відкинути кришку капота і втупитись у мотор, так що кожному зрозуміло – розмову завершено.
Перехожий, однак, вирішив інакше і зовсім не квапився забратися.
– А чому, власне, «ні»?
– Дякую, – видушив Ґай, – але не потрібно.
Тягнулися хвилини; Ґай з жахом зрозумів, що устрій двигуна геть вилетів йому з голови, більше того – все пливе перед очима, а треба ж якось імітувати бурхливу діяльність…
– Чого злякався? – несподівано м’яко спитав перехожий. – Я хочу допомогти тобі. Справді.
– Я вас не чіпав, – прохрипів Ґай.
– Так і я ж тебе, власне… ти до Луру? На хутряну ферму, як я розумію… Де за цього щура з тебе знімуть і штани і шкіру. Чому ж ти не хочеш, щоб я допоміг?
Ґай грюкнув кришкою:
– Тому, що ви нічого не робите задарма.
Не варто йому було так прямо, в лоб, говорити таке, та перехожий, на щастя, лише розсміявся:
– Правильно… Але коли ти це знаєш, маєш знати й інше: про ціну я домовляюся заздалегідь. Не влаштовує – не погоджуйся… А слова я дотримую. І від інших, відповідно, чекаю цього самого.
Він так ніжно погладив свій футляр, що Ґай позадкував:
– В мене нічого немає.
– Чого немає, того не прошу… Підкинь мене до Луру, тобі ж однаково туди.
Ґай розгубився і дозволив перехожому продовжувати прясти свою нитку:
– Це навіть не платня, а так, обмін послугами. Я дістаю тобі щура, ти береш мене на борт. Згода?
Ґай мовчки кусав губи.
Коли б ця скотина не коштувала стільки… Наймитуєш ціле літо – і на цю тварюку, що зачаїлася під мостом?!
З другого боку, довгий-довгий день. У компанії… Цього. Був би розумнішим – змився би давно, І машину би кинув, і нутрій, так ні ж – устряв у бесіду, дурень…
– Е… – докірливо протягнув його співрозмовник. – Вчений хлопчик, а боїться пліток і казок… Яка це баба тебе жахами напхала? З’їм тебе я по дорозі, чи що?
Ґай ковтнув слину, розважуючи між поміркованою обережністю і величезною спокусою. Зрештою, що ТАКОГО він пообіцяє?
– До Луру?.. І нічого більше? Ніяких… нічого?
– Ніяких нічого – ствердив співрозмовник. – Бо ж і мені впіймати твого щура нескладно… Думай.
Ґай думав так, що тріщало в голові.
– Наважуйся, – насідав співрозмовник насмішкувато.
– Ну?
«І боронь Боже, синку, – казала Стара, – розмовляти з Ним. А угоду з Ним укласти – однаково, що запродати душу дияволу».
– Домовилися? – широко посміхнувся Ратенфенґер.[1]1
Der Rattenianger (нім. Щуролов) – персонаж німецького фольклору – за обіцяну винагороду звільнює місто Ґамельн від щурів, але за порушення угоди забирає з нього всіх дітей.
[Закрыть]
– Так, – Ґай не розчув свого голосу і повторив ще раз: – Так.
Легенди про Нього дісталися навіть до Міста; що вже казати про тутешні, темні місця. Сама тільки історія зникнення дітей мала безліч варіантів, але Стара, в якої Ґай ось уже третє літо винаймав кімнату, надавала перевагу ще жахливішим… І те, що в університеті називалося «актуальним фольклором» та було темою семінарів, посеред оцього пустища набувало далеко не академічного, а навіть дуже зловісного змісту.
Усі свої «справжні історії» стара розповідала зі знанням справи, як належиться – глухо, монотонно, дивлячись у камін і розхитуючись у ефектному трансі:
– І кого покличе ця флейта, той і крізь стіну пройде, і в провалля ступить, і у вогонь, наче в річку… Матір забудеш і наречену покинеш, Йому служитимеш, доки не зотлієш…
А у кімнаті сутеніло, і виблиски полум’я перетворювали її обличчя на мідяну ритуальну машкару.
– …І осіла брила, щілина зімкнулася, хоч кажуть, голоси їхні чути й посьогодні… От тільки вслухатися ніхто не бажає – раптом з’явиться ВІН і зажадає собі – своє…
… Тверда долоня Його була цілком людською, цілком дружній потиск. Печатка, яка скріплює угоду, що, як відомо, дорожча за гроші.
– Давай клітку, хлопче.
Я ж зараз побачу, як він це робить, збентежився Ґай.
– Дверцята приладнай…
Ґай жваво покивав. Завовтузився з мотком дроту, заметушився, намагаючися не дивитись, як пальці Щуролова розстібають замок на шкіряному футлярі. Хоч все одно ніні, та поглядав.
– Не стріляй очима, підійди-но… Дивись, яка гарна.
Ніхто ж не повірить, спробував відокремитися Ґай. Не повірять, що я її БАЧИВ.
Флейта була і справді… гарна. Темний, у сітці вузьких тріщинок, лак її здавався живою шкірою. Засмаглою і гладенькою. Враження ще зміцнилося, коли флейтист пробіг по ній пальцями:
– Хіба можна її боятися?..
Бояться не її, а тебе, спохмурнів Ґай.
Щуролов підніс флейту до вуст.
Звук, що простягнувся понад потоком, до музики належав щонайменше. Скоріше голос хворого, самотнього, старого звіра; у Ґая підігнулися коліна.
З-під мосту без плюскоту з’явилася чорна голова.
Моторошний звук урвався; нутрія нерішуче зупинилась, але флейта знову застогнала, і втікачка вибралася на пісок та впокорено пошкандибала, тягнучи мокрий хвіст… Тільки виразний погляд Щуролова змусив очманілого Ґая отямитись і зачинити дверцята клітки.
– От і все… Ти що ж, хлопче, не радий?..
– Дякую…
Ратенфенгер протирав флейту кольоровим клаптем; навіть не дивлячись на нього, Ґай відчував на собі його насмішкуватий погляд.
– Можемо їхати, – неможливість цього влаштувала б Ґая значно більше.
– Запрошуєш до кабіни – чи до щурів проситися?
Ґай вичавив подобу посмішки.
Дорога на Лур, завдяки всюдисущій жовтій глині прозвана Рудою, знала і кращі часи. Колись, коли вздовж узбіччя купчилися кемпінги та бістро, а будь-яку вибоїну негайно зализували, що, можливо, і пам’ятала Руда – але не Ґай, який був надто молодий, аби зустрітися з цим. Тепер дорога інша: за весь день ні людини, ні машини. Ґай любив Руду саме за цю можливість спокійної самотности.
Гаї, пагорби, лани, пустирі; інколи траплялися занедбані кладовища з похиленими хрестами, але частіше – залізні кістяки покинутих споруд. Кидався навтьоки заєць, лисяча спина зринала в траві, байдуже паслися здичавілі кози. Змінювалися краєвиди і форми хмарин, тільки обрій залишався незмінним. Річка праворуч то тулилася до дороги, то тікала геть; Ґай любив Руду, і навіть зараз вона заспокоювала його. Як дружня рука – не бійсь, обійдеться…
Спочатку їхали мовчки. Зіщулений, напружений Ґай вдавав, що повністю зайнятий дорогою. Та день, як на гріх, був таким ясним, небо таким яскравим, а світ довкола настільки просякнутим світлом, що всі страхи поступово вицвіли, стали недоречними, майже смішними. Усі ці легенди вражають вночі біля каміну, та який там «актуальний фольклор» посеред білого дня, ніякого, знаєте, ефекту… І, впевнений у власному спокої, Ґай звеселився, облишив суплення і почав крадькома роздивлятися супутника.
А тому було тісно в кабіні – підібгав довгі ноги, вистромив лікоть у вікно; цілковито, здається, забув про Ґая, дивився кудись у небо, і з обличчя його не сходила насмішкувато-відсторонена посмішка. На колінах сумка, обгоріла, але не дуже, ледь-ледь. Одна рука спочиває на клапані сумки, друга неуважно ґласкає футляр з флейтою, і при цьому на мізинці спалахує і гасне червоний камінь персня. В опущене вікно вривається вітер, куйовдить його жовтаве волосся, шарпає картату сорочку, перебирає нашийну хустинку з кольорових клаптиків, і Ґай нарешті усвідомив, звідкіля у того це прізвисько – Строкатий Флейтист…
– На дорогу дивися.
Ґай тіпнувся і міцніше вхопився за кермо.
Дорога метнулася від річки, аби згодом знову повернутися до неї, здійняла куряву – рідкісний випадок! – зустрічна вантажівка, незнайомий водій привітально підніс руку, Ґай відповів і довго слідкував у молоснуте люстерко за вохристою хмаркою…
– Весь день сам-один у кабіні, не нудьгуєш? – недбало спитався Строкатий Флейтист.
Ґай знизав плечима. Напевно, його супутник і гадки не мав ні про принадність самотности, ні про привабливість нескінченної дороги; пояснювати будь-що Ґаю аж ніяк не хотілося, і тому він лише мотнув головою:
– Ні.
– І не боїшся? – все так само недбало насідав Строкатий. – Раптом мотор заглухне, або аварія чи серцевий напад?.. А втім, надто ти ще молодий для серцевих…
Ґай підозріло позирнув на нього. Хотів сказати, що з непевними людьми подорожувати куди небезпечніше – але не сказав, звісно. І не сказав, що Руду знає, як свої п’ять пальців. Вжився у неї, наче в звичний одяг. І що нудьга, зазвичай, охоплює його посеред галасливої юрби…
Серед місцевої молоді був Ґай безнадійно чужим, так само, зрештою, як і серед братів-студентів. Він умів розповісти анекдота й органічно вписувавсь у вечірки, навіть подобався дівчатам – але своїм від цього однаково не ставав. У друзі до нього ніхто не набився; щоправда, і ображати не ображали, бо до бійки кидався він не вагаючись і бився так, наче загнаний у кут звір. Тож набагато сильніші за нього хлопці воліли не зачіпати його – «цей… навіжений, біс із ним…»
Чоловічому – та й жіночому товариству – Ґай радо зраджував заради спілкування зі Старою, просто-таки гаяв час, сидів, мружачися на вогонь, слухав і мовчав. Оповіді закінчувалися – а він усе грав у мовчанку, і Стара розуміла, що людина ця не тут, а де – вона й гадки не мала…
Ґай здригнувся. Ратенфенґер більше не дивився в небо, а скоса оглядав його, Ґая, і від погляду цього долоні на кермі змокріли.
– Як ти потрапив на цю дорогу? – спитав Флейтист стиха, начебто сам у себе.
– Працюю… Ну, робота… А що?..
– Нічого, – Строкатий пирхнув, нібито розчаровано, – працюй собі… У Місті що нового?
– Нічого, – луною озвався Ґай і злякався, чи не виглядає це знущанням, – ну, студенти там… бунтують…
– А ти? Не бунтуєш… студенте?
Усе ти знаєш, з тугою подумав Ґай і процідив крізь зуби:
– Ніколи мені. Влітку не зароблю – що їсти буду?..
– З голоду помреш?
По даху застукотіло віття. Дорога звузилась і занурилась у маленький гай.
– Тобі що, працювати нема де? Студент блискучого університету…
– Що тепер блищить… – промимрив Ґай похмуро. – Нічого не лишилося блискучого…
– Репетитором найнявся б… Усе ж краще, ніж тут… куряву ковтати…
– Тут краще.
– Поясни-но.
Ґай злився. Причепився, кліщ, не було нічого в угоді про те, що треба цілу дорогу молоти язиком…
– Платять добре, – неохоче кинув він. Згодом додав, вкрай несподівано для себе: – І народився я тут.
І хто тільки смикав його за небалакучий взагалі-то язик?!
Строкатий гмикнув:
– Як цікаво… З Луру?
– З Ведмежого Кута. Це західніше.
– Дивися, зовсім поруч… До батьків їздиш?
Ґай хотів був збрехати, але не зміг.
– Ні.
Цим він підводив риску – розмову завершено. Флейтист, однак, не розумів пунктуації.
– Ні? Але ж вони живі, сподіваюся?
– Я також… сподіваюся, – втомлено пробурмотів Ґай.
– То де ж вони?
– Хто зна…
Знову мовчанка, але Ратенфенґер не відводив погляду, дивився на Ґая, крізь Ґая і всередину, в самісіньке серце, аж той, нарешті, не витримав:
– Не хочу я говорити! До чого тут… Ми що, домовлялися?.. Сповідатися?..
– Не галасуй.
Ґай знітився. Фургон скрипнув і зупинився на узбіччі; Ґай зціпив зуби, йому здавалося, наче він – закоркований глек з пекельним вмістом, і той підіймається, стискає горло, жадає вийти…
Він повнився словами. Ледве стримував їх.
– Не стримуй себе, хлопче. Я слухаю.
Наче дитина, що на її плече лягла надійна доросла рука, Ґай кинувся розповідати, напочатку повільно і затинаючися, згодом простіше, з якимось дивним полегшенням:
– … Мати моя… з Міста. Двадцять років тому там заворушення були… А вона з вигляду чисто мов з півночі, що не день, то гіршим ставало ставлення до «зайд», довелося втікати. Аж у Ведмежий Кут. А батько з передгір’я… Видіння йому було, наче він людство має… врятувати. Коли я народився, батька вже й близько не було – призначення у нього… сувора штука, на місці не всидиш… Пішов добро творити, мати сама лишилася, скрутно їй, думаю, довелося, а я тільки тому і вижив, що народився здоровезним напрочуд. Довго не пам’ятаю себе, ні п’яти, ні семи років… коли з’явився Рудий…
Саме таким він і був. До темного покою зайде – наче смолоскип внесли… Теж з Міста… Бо що там «північні зайди», рудих ненавиділи так, ніби вони були винні у всьому… Ось він і опинився в Куті… Мені став за батька. Матір заспокоїв, вона злагіднішала, кидатися припинила… на всіх… Ким був він у Місті, не знаю… але, що не з простих, це напевно. Грамоти мене вивчив, казки складати… Човники в калюжах, змії повітряні, з хвостами, як у драконів… І історії – країни далекі; в одних нескінченне літо, в інших – зима… Був я з ним, наче в Замку… Тютюном пахнув, але не їдко, приємно, він рідко курив… У нього рубчик був над лівою бровою… Щоранку обливався з цебра, навіть у мороз, і мене призвичаїв… Добрий він… був…
Ґай замовк. Старі, заборонені спогади з найзаповітнішого куточка пам’яті ще мали владу над ним.
– А потім?
Колючий клубок у горлі:
– …Ми поїхали на ярмарок, там хлопець гаманця в когось поцупив… Упіймали… Били ногами… до смерти. Коли почали тільки, Рудий став білим, як стіна, навіть ластовиння зникло. Боронити кинувся. Рудих тоді всі ненавиділи… і дотепер. Йому не висовуватися б… уваги не привертати… А він… Вони і його… цілий натовп, і жінки – всі хотіли копнути. Вдома… тільки за волоссям його… впізнали.
Безвітря.
Сонце в серпанку. Щось зловісно сіре сунуло із заходу; у кузові завовтузилися нутрії.
– Скільки тобі було?
– Десять.
– Усе пам’ятаєш?
– Що ж мені ще пам’ятати? – Ґай невесело засміявся. – Те, що далі, пам’ятати нема чого. Мати тиждень мовчала, потім зібрала речі, мене – і вперед, під три чорти, у веселий Ґейл. Замалим з голоду не померли, але мати влаштувалася на порядну роботу… Владналося. Ми навіть розбагатіли, в матері з’явилося безліч суконь, цілими днями… не було її. Мене в пансіон, щось на кшталт привілейованого притулку. Мені стало непереливки, втік – повернули… знову втік… Не знаю, чим це все закінчилося б, але мати знову залишилася без копійки і переїхала зі мною до передмістя… Так я потрапив до безплатної школи для бідних. Отам і зустрів я Вчителя.
Був він… нічого не було в ньому рудого, лисий, як коліно, проте Рудого нагадав мені він перший. Жив при школі. Дірявий глобус. Пил… від книжок, не просто пил, а так, наче час спресувався. Коли б не він, не бачити б мені університету. У нього донька була… Ольга. Вірші писала, не писала навіть, самі лізли з неї. Прокинеться вночі, плаче, труситься, температура… поки не запише. Спалювала їх. Усі… А вони все одно її мучили, вона казала мені – що це? Може, я несповна розуму…
Ґай зупинився. Звів подих; сутінки, щілина в старезному паркані, бліде обличчя, сіре око, кругле, мов глобус, в обрамленні світлих вій…
Що за дивна істота. Сукенка сіренька, мов очі… Шия тоненька, торкнутися страшно… Тінь. Нічний метелик на денці порцелянового горнятка, живий, теплий, безстрашний…
Ґай сперся на кермо ліктями:
– Її зґвалтували. Двоє з тартака. Сусіди дізналися, знеславили як повію… Вона навіть облич не запам’ятала… Вони ж бо найманці, сьогодні є, завтра… кінці у воду…
Посміхнувся зло. Ті чи інші – відлупцювати його встигли; він запам’ятав навіжену жадобу крови, коли в сільській корчмі він згріб першого ліпшого здоровила – це ж він, він! – і об стіл пикою, і те, як не відчував болю, як стесав до м’яса кулаки, але продовжував виплескувати свої ненависть і жагу помсти, доки світ, нарешті, не зібгався до крапки і не зник…
– Вчитель з донькою виїхали. Вона навіть на вулицю не могла вийти… Спочатку писали… адресу, а потім таке почалося… Загубилися…
Ґай зітхнув:
– Саме тоді мати… стріла своє велике кохання. На щастя, я був тоді майже дорослим. Усе зрозуміло… я не… засуджую.
Ось і все. Закінчилося так само раптово, як почалося – тепер він порожній. Лункий, всохлий, спокійний…
Не тільки сторонньому – собі самому це ніколи не… Так, уривками, що поробиш з недоречними спогадами, але ж не послідовно, мов по-писаному… висповідатися закортіло, до біса…
Він ледве стримував роздратування:
– Ось так от. Розважились?.. А байки це все, насправді я байстрюк, мене до стін монастиря підкинули, у пелюшках з герцогським гербом. Щоправда, герб дещо постраждав від…
Ґай раптом заспокоївся:
– Батько герцог лекцію читав… В університеті… Минулого року. «Шляхи Спасіння». От я його й побачив… Добре, що пам'ятав, як його звати. Навіть підійти хотів… Слава Богу, отямився… І не напився з цього приводу… принципово.
Спробував засміятися, щоби не зжалюгідніти остаточно, але сміх застряг у горлі, бо він раптом – згадав.
Саме в той день Ґаю вперше наснилося…
Місце, де він ніколи не бував – селище з кривими вузькими вуличками. Сірі, сліпі, без вікон будинки. Неприродно жовте небо, під яким озвірілий натовп тягне його, і він знає, куди, але не може видертися з чіпких рук, та найстрашніше було не це. Найстрашніше було, коли він вихоплював з натовпу знайомі обличчя; мати сипала прокльонами, вчитель погрожував важким ціпком. Вишкірялися шкільні приятелі, спливало знавісніле обличчя старої – і Ольга, Ольга, Ольга… Ґай намагався упіймати її погляд, але сльози застилали йому очі… Не впасти під ноги натовпу… не впасти…
А юрба тягнула його на площу, посеред якої стирчав кам’яний палець; Ґай відчував, як вгризаються у тіло залізні мотузки. Припнутий до стовпа, не ворухнутися… Його завалили в’язками хмизу по очі… він прокидався з криком, від якого сусіди по кімнаті зривалися з ліжок…
Сон повторювався. Приходив несподівано, збагачений новими подробицями. Забувався, та ненадовго. Всупереч сподіванням, не допомагали ні трави, ні замовляння, ні відчайдушні зусилля волі…
Пальці руки звела судома.
– Згадав? – мовив його супутник стиха.
Ґай позирнув на нього – і відвернувся.
Що «згадав»? Що цікавого у чужих потаємних спогадах?
– Про це не питайте, – він утупився у власні долоні, білі й незвично мозолясті. – Про це я вам не скажу.
– То й не треба, – несподівано легко погодився супутник. – Погода псується… Поїхали?
Ґай поглянув на годинник:
– Хай йому грець!
Запустив мотор.
Здійнявся вітер, звів стовп рудого пилу. Флейтист забрав лікоть з вікна і підняв скло. Сонце зникло; Ґай сидів за кермом, бажаючи з’єднатися з машиною, стати нею, нічого не знати, не пам’ятати, нічого, крім пульсу мотора, запаху бензину, дрібних камінців, що лоскочуть шини, і вибоїн, від яких здригається кузов…
– Не жени так, – Флейтист підскочив на сидінні. – Мене не шкода – нутрій пожалій.
Дурень, дурень, думав Ґай, зціплюючи зуби. Недоумок… Як це він так легко мене розколов?!
– Що дорога, – Флейтист ледь не вибив головою дах, – що водій… Одне одного варті… Саме за це тобі так добре платять? І багато, мабуть, бажаючих?
– Ні, – вичавив з себе Ґай.
– Невже гроші нікому не потрібні? На дорозі ж… лежать.
Ну чого він не відчепиться ніяк, майже жалібно подумав Ґай. Чого йому ще треба?
– Дорога, самі бачите… Кому заманеться… Та ще й повз… ну, місця такі. Порожнє Селище…
Строкатий пожвавішав:
– Порожнє?.. Хлопче… філолог, фольклорист, «актуальний фольклор у його саморозвитку», га? Візьми в мене тему, дешево віддам, навіть безкоштовно… Тебе підтримають, «глибокі дослідження молодого вченого», «місце в аспірантурі вам забезпечене»…
Ну, ну… Смійся на здоров’я.
– Павуки велетенські… – забавлявся Флейтист, – кровожери літаючі, запальцівкуси повзучі!.. Ні, серйозно? Ти мені про це – в якості лекції, чи також у це віриш?..
Ґай гмикнув. Комічність ситуації полягала в тому, що найяскравіший приклад «актуального фольклору» саме сидів з ним поруч і висміював людські забобони.
– Добре, – відсміявся Ратенфенґер. – Порожнє Селище. Що ж у ньому страшного?
Ґай мовчки дивився на дорогу.
– Порожнє – то й порожнє… Ти начебто не боїшся порожняви?
Ґай знизав плечима. Про Селище оповідали таке, що, коли б не об’їзний рукав, ніхто не сів би тут за кермо. І він також…
– Ні, хлопче, серйозно… ти в Ньому був?
Ґай похлинувся. Ратенфенґер знизав плечима.
– Сам казав – «мимо їду!» Воно ж на дорозі лежить, невже не бував?!
На дорозі, але не гроші… Що це таке?
– Прямий шлях, – повчально сказав Ґай, – не завжди найкоротший.
Тепер захлинувся Ратенфенґер:
– Справді? Невже?.. «Був кмітливим хлопець цей, він не перся на рожен. Був сміливцем хлопець цей, на словах, а не мечем…»
Ґай не дослухався. Ратенфенґер жартував, сміявся… нібито жодного приводу для стурбованости, але на душі геть неспокійно: ще й хмари почали затягувати небо – що всередині, те й назовні. День знітився, насунув передгрозяний морок. Саме у цю мить попереду постало розпуття.
