Текст книги "Оскол"
Автор книги: Марина и Сергей Дяченко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 4 страниц)
Руда дорога, не змінюючи напряму, заглиблювалась у ліс і губилася поміж стовбурів; її відгалуження стрімко звертало праворуч, до річки, втискуючись між урвищем і берегом, пробігалося крайкою, аби врятувати подорожнього від шляху через Порожнє… Ґай упевнено звернув.
За вікном майнув вказівник, далекий спалах вихопив з мороку напис – «Об’їзд». Ратенфенґер раптом засміявся, і від сміху цього Ґаю стало зовсім моторошно.
– Гарний ти хлопець, – повідомив Строкатий Флейтист. – Хочеш, леґенду подарую? Перлину актуального фольклору? Про того, хто живе під землею і живиться винятково подорожніми… Вибоїни від нього лишаються, наче від екскаватора… Не чув?
Земля здригнулася.
Не грім – блискавки не було, глухий підземний гуркіт; фурґон підстрибнув, колеса на мить відірвалися від землі.
Ґай загальмував, і ледь не висадив лобом скла.
– Легше, хлопче!.. – Флейтист ледве встиг підхопити свою сумку.
– Що це? – видихнув Ґай.
Ратенфенґер усміхався – від вуха до вуха:
– Тварюка підземельна… Лячно?
Ґай відчув смак власної слини. Огидний… Металевий.
– Вам аби насміхатися.
Ратенфенґер здійняв довгий палець:
– Запам’ятай, хлопче. У моєму товаристві коли чого й бояться, так тільки мене. Боятись іншого безглуздо, а мені ти симпатичний… Отже, ти в повній безпеці. Їдьмо, не ночувати ж тут… дощ зараз почнеться…
Він підморгнув. І, наче бажаючи справдити його слова, десь зовсім поруч ударила блискавка.
…Це була коротенька ділянка дороги, де її притиснула до річки майже прямовисна глиняна стіна, мов родзинками всипана нірками юриків, які гасали тепер понад нагромадженням каміння і глини, що було колись частиною стіни, а тепер засипало дорогу від узбіччя до узбіччя, не лишаючи ніякої пролазки…
Ґай зіскочив на землю.
У темну воду скочувалися камінці; скільки говорили про можливість завалу, але ж божевільно дорого впотужнювати стіну, і заради чого?.. Пари вантажівок… хлопчика з нутріями?..
Ґай яскраво уявив, як шмат дороги під колесами зсувається у річку, вода видушує шиби… власне, йому і виринати було б нічого, бо коли за одну нутрію він ще в стані сплатити, то за десять, ще й з машиною…
Втім, нічого страшного. Обійшлося; Ґай звів подих, обернувся – і тільки тоді зрозумів.
Ратенфенґер сидів у кабіні. Мовчав, дивився, шкірив у посмішці розкішні білі зуби.
Ось що. Обіцянка у сподіванні на легкий вихід обертається… зовсім іншим. Раніше було думати, тепер плач не плач…
Грець із нею, нутрією цією!.. Жила б собі під мостом, сплатив би, не обліз…
Що обіцяв?! СЬОГОДНІ доправити пасажира до Луру? А як він дістанеться, коли дорога накрилася? У прямому і переносному… Через ПОРОЖНЄ?!
Злива.
Вона чекала довго і тепер захлиналася від зловтіхи; сорочка одразу змокла і бридко липнула до тіла, біснувався вітер, ноги роз’їздилися у рудій багнюці, злива хльостала по щоках і ховала від сторонніх очей його ганебні, злі сльози.
– Навіщо? – спитав він. – Що я вам заподіяв? І чому так складно – простіше ж одразу скрутити в’язи?!
Вуста Ратенфенґера стенулися, Ґай скоріше побачив, ніж почув – «Сідай до машини».
І не рушив з місця. Стовбичив, відчуваючи спиною крижані струмочки дощу.
– Сідай до машини, – повторив Ратенфенґер, і Ґай зрозумів, що скориться. Слабак.
Він повільно заліз до кабіни, на своє місце – у клітку; вода запнула світ, але Ґаю світ був не потрібен – він скарлючився, обійняв плечі мокрими руками.
– Поглянь-но на мене, – стиха звелів Ратенфенґер.
Ґай зігнувся.
– Поглянь.
Ґай обернув голову – з натугою, наче гайку на іржавій нарізці. Втупився у футляр з флейтою.
– В очі.
Вдарив грім. Ратенфенґер узяв Ґая за підборіддя. Той смикнувся, вивільнився і розпачливо, з відчайдушністю самогубця, поглянув у вузькі, зелені, пекучі прорізи.
Нічого не трапилося.
Дахом кабіни гарматив дощ, здавалося, роки минули, поки Ратенфенґер сам, першим відвів погляд. Ґай знесилено відкинувся у кріслі і замружився, розслаблюючись.
– Послухай мене, – почав Флейтист. – Я не знищую студентів і не полюю на строкарів. Навряд чи сили землі і неба згуртувались, аби десять нутрій не прибули до Луру… Ніхто не збирається зводити тебе зі світу. Поки ти не усвідомиш цього, розмовляти немає сенсу.
Ратенфенґер чекав. Ґай закоцюб, мокрий одяг стискував плечі, кураж минув, внутрішнє тремтіння безсоромно вихопилося назовні.
Флейтист видобув з торбинки – ось чому він так носиться з нею – пласку металеву флягу і наповнив гранований ковпачок:
– Випий-но.
– Не хочу.
– Не клей дурня… Це не отрута. Пий.
Ґай мало не розхлюпав густу темну рідину; приречено перехилив ковпачок у рот, захлинувся і закашлявся. На цьому неприємності закінчилися – тілом стрімко розіллялася хвиля заспокійливого тепла, спалахнули вуха і миттю висохла сорочка.
– Панікуватимеш? – поцікавився Строкатий.
– Ні, – не зовсім упевнено озвався Ґай.
Рясно всіяне дощовими бризками, вітрове скло геть знепрозоріло. Щітки і не думали боротися – завмерли, наче мокрі вуса здохлого жука.
Навіщо я йому, під неперервний гуркіт грому думав Ґай. Саме я. Узяли мурашку на долоню, їх безліч, але під руку нагодилася оця… А може, побавиться і відпустить?..
Ратенфенґер дивився так, наче жодна з Ґаєвих думок не може сховатися від нього, наче Ґай йому абсолютно зрозумілий, як-от якийсь дурник або буквар; відповіддю на насуплений погляд «піддослідного» знову була посмішка.
– Смішно? – спитав Ґай глухо. – Ви взагалі серйозним буваєте?
– Буваю, – поблажливо озвався Ратенфенґер. – Але це видовище не з приємних.
Громовиця захлиналася.
Грім втомлено буркотів з-за річки, котра, навпаки, розійшлася, набундючилася й уявила себе могутнім потоком. Злива зійшла на дрібний дощик, дорога – на суцільне жовте місиво.
– Що тепер? – похмуро поцікавився Ґай.
– Тепер… – Ратенфенґер пошкріб брову, – тепер… Зможеш тут розвернутися?..
Дощ сконав.
Машина раз-у-раз пробуксовувала. Ґай із жахом думав: а що, як ув’язне? – виконуючи обіцянку, тягти цього на плечах?!
– Послухай хлопче… «Актуальний фольклор» – ти справді займаєшся ним? Чи це так – гра уяви… Га?
Ґай знизав плечима – розумій як хочеш.
– Я це до чого – історійка одна вельми цікава, про тутешні місця. Ти її не знаєш… Закладаюся, не знаєш!
– Дорога кепська… – втомлено промимрив Ґай. – Дозвольте, я зосереджуся.
– Зосереджуйся… Я тобі не заважаю. Просто розповідаю історію… Уяви, багато століть тому тут лютувала епідемія. Селища вимирали, розбігалися… гинули від хижаків і голоду… ти зосередься, вважай, я сам для себе розповідаю… Так ось, в одному селищі з’явився той, хто створив ліки. Хлопець цей був учнем знахура, талант мав від Бога, зілля приготував таке… півселища врятував, зауваж, ризикуючи життям… Страх, відчай, невіра в некорисливість… Але хлопець був сміливий. І впертий. Зробив свою справу – той дзвін, що кожного дня проводжав померлих… нарешті замовчав. І йому віддячили…
Ґай не відривався від дороги. Старанно оминав розмиті дощем вибоїни – але слухав, що далі, то з більшою напругою, тож раптова довга пауза спонукала його перепитати:
– Віддячили?
– Та ще й як… Логіка залізна – коли ти можеш зупинити пошесть, ти в змозі її і наслати… Хто зна, що тобі заманеться наступної миті? Ти ж відьмак, нелюд… Знаєш, як чинили з відьмаками?
– Недобре…
– Саме так. Що доброго у п’ятиметровому вогнищі…
Машину підкинуло.
– Хотіли його… спалити?
– Хотіли. І спалили, будь певен, вони ж бо люди з характером, і також доводять справу до кінця.
Ґай мовчав. Йому стало вкрай сумно. Хоч вішайся.
– Казка справляє враження?
Машину трусонуло знову.
– Ні, – повільно сказав Ґай. – Казки справедливі. Вони вклонилися рятівникові й поставили князем… А це… більше схоже на правду.
– Що з того… Це ж було так неймовірно давно…
– Так завжди… Зі спасителями чинять… саме так. Що мені вам говорити, краще за мене знаєте.
– Слухай-но, подобаєшся ти мені, – Ратенфенґер посерйознішав. – До речі, хлопець цей… молодий був зовсім. Хоча не дитина, щоби жаліти. І не дід, аби поважати… тим більше, не тутешній. Зайда; хто знає, коли б він зростав серед них – можливо…
Ґай скоса поглянув на нього:
– А ви так, наче самі його бачили, говорите.
– Я ж також… фольклорист свого роду. Зупини-но.
Ґай шарпнувся – за розмовами вони під’їхали до розгалуження; сонце проривалося крізь хмари, і мокра трава спалахувала барвами, насиченими вогнем.
– Ви потягнете мене до Порожнього Селища, – не запитав, просто констатував Ґай.
– Так.
– Не треба…
– Ми ж домовилися, так?.. Ходімо, щось покажу.
Флейтист легко зіскочив на землю, Ґай, хоч як не хотів цього, але потягнувся за ним. Повітря і сонце – приголомшливий коктейль, за інших обставин Ґай дихав би на повні груди, та тепер зачарування тривало всього якусь мить…
– Сюди, – покликав Ратенфенґер.
Він стояв за два кроки до того, що Ґай звично вважав вказівником. Це був двометровий штурпак зі спорохнявілою дошкою.
– Читаймо, – урочисто повідомив Флейтист. – Що написано?
Напис олійними фарбами – «Об’їзд», був яскраво освітлений полуденним сонцем. Кострубата стрілка вказувала на звал із каміння і глини, де гасали стривожені щурі…
– Написано, що не слід суватися, куди не слід, – глухо мовив Ґай.
– Добре, – вдоволено протягнув Ратенфенґер. – Не слід, то й не слід… Хто встановив цей вказівник?
Ґай торкнувся вогкої кори пучками пальців.
– Дивися, – скрадливо посміхнувся Флейтист.
Ґай відсмикнув руку.
Мертвий вказівник оживав. Спершу здалося, що він укрився суцільним шаром метушливих комах, але ж не було жодної мурашки – просто стовп стрімко змолодів. Наче з прискоренням перекрутили кінострічку; зник напис білою фарбою, натомість виступив жовтий, і ще один… і ще… За мить «Об’їзд» зовсім зник, а з плям і щілин проступав інший напис, темний, не чіткий, незнайомою нібито мовою.
– Нумо, хлопче, без п’яти хвилин бакалавре, читай.
– Я не… – запротестував Ґай і затнувся. Зрозумів, якою мовою – його власною. Тисячорічної давнини.
Запах аудиторій. Професор, схеми, словосполучення… Ґай був непоганим учнем. Але не гадав, що так ось знадобиться застосувати своє вміння.
– «Перехожий, – почав він невпевнено, – ти ступаєш на землю громади…» Тут назва.
– Яка?
Кривлячися з натуги, Ґай прочитав;
– «Горище» – ні, «Згарище».
– Браво! – вигукнув Флейтист, зблискуючи зубами, – тобі це нічого не говорить?
Ґай напружився. Слабка, квола тінь виринула з пам’яті, але раптове осяяння знову відкинуло її в темряву…
– Мені говорить дещо інше… Текстові близько тисячі років.
– Десь так.
– Тож? – Ґай очікувально здійняв очі.
– Тож? – не зрозумів Ратенфенґер.
– Яке дерево стільки витримає?! Каміння зотліє, не кажу вже про людей, вони й гадки не мають… А спорохнявілий пень стоїть, га?
Ратенфенґер розсміявся:
– Ох… молодчина. Логіка бездоганна… і мислиш розсудливо…
Вказівник повернувся до свого первинного стану: Ґай відсахнувся.
– А скажи-но мені, юначе, – голос Флейтиста споважнів. – Знаєш таке слово – «прокляття»?
Ґай знову закоцюб.
– Бачу, знаєш… Що міцніше – дерево чи прокляття?
– Прокляття, – Ґай захрип.
– Правильно, – Ратенфенґер посміхнувся, і Ґай майже зрадів цьому. – Що, поїхали?
Ґай озирнувся і поглянув на дорогу до лісу.
Мальовнича. Така гарна у плямах світла і тіней, зручна, гладенька, чудова дорога…
– Не передумаєте? – перепитав він самими губами.
Супутник похитав головою.
– Що ж, – ще раз прошепотів Ґай.
І хоч як хвилювало його те, що буде, коли машина вломиться посеред лісу, змінити він нічого не міг, бо перші гілляки вже зімкнулися за його спиною.
Звісно, нічого страшного в лісі не було. Хіба що був він надзвичайно густий і темний. Ні галявини, ні стежини – пряма, бездоганно рівна дорога – ні дерево не наважиться впасти, ні кущ вилізти… Чисте полотно, наче кожної ночі тут прибирають…
Ґаю марилися лісовики, зелені і кошлаті, з лопатами і цигарками в дерев’яних губах…
Він дозволив собі трохи розпружитися. Мучився на об’їзді – ні, щоби лісом, навпростець, такою приємною… у всіх відношеннях… дорогою. Господи, що за думки?
Ґай ледве встиг загальмувати – дорогу перетнуло дрібне звірятко.
Безтурботні істоти… Ґай тиснув на ґаз, оглядаючи узбіччя. Безтурботні… Живуть і не думають ні про які прокляття… А я при чому?! Нехай земля ця проклята і всі ми винні… Ні. Проповіді батькові. «Горище»… Ні, «Згарище»… Гм, та чи був ліс? Пожежа. Ліс міг вигоріти… на цьому місці постало селище. От і назва. «Згарище».
– До речі, – перервав його Ратенфенґер. – Щодо цієї історії… Ти не хотів би знати, що сталося з пацієнтами?
– Хотів би, – повільно озвався Ґай. – …Знати.
– їхній вчинок мав певні наслідки… А саме – їх було покарано.
– Ким? – механічно спитав Ґай. І одразу схаменувся; Ратенфенґер опустив скло і задоволено сперся на нього ліктем.
– Що, – обережно почав Ґай, – до них знову прийшла недуга?
– Ні, нічого до них не прийшло. Вони самі пішли… пішли в одне місце, про яке я тобі розповідати не буду – але краще би їм просто померти.
Ратенфенґер очікувально замовчав. Ґаю здалося, що він, хлопчисько, зазирнув у темний колодязь, і звідти, з безодні, на нього дихнуло таким холодом і жахом, що руки на кермі змертвіли.
– їх покликали, і вони пішли, – повільно продовжував Ратенфенґер. – Гадаєш, жорстоко?
– Не мені судити, – понад силу вимовив Ґай.
– Не тобі, – погодився Ратенфенґер. – Але я спитав твоєї думки – не ухиляйся.
– Вони були знедолені, бідні… люди, – спромігся Ґай. – Засліплені…
Він позирнув на Ратенфенґера – і затнувся, наче йому заткнули рота. Він виразно побачив, як з очей Строкатого Флейтиста дивиться ХТОСЬ, для кого очі ці тільки прорізи машкари. Мара тривала кілька секунд – коли Ратенфенґер посміхнувся, то знову став собою, і Ґай помітив у нього на лобі навскісний білий шрам.
– Виправдовуєш їх?
Ґай змусив себе не відводити погляд:
– Я… не виправдовую. Але чи такою мірою вони… винні, якою жорстока, здається, їхня… кара?
– «Здається», – передражнив Строкатий.
Пауза в розмові тривала доти, поки фургончик виїхав на узбіччя.
– На дорогу дивився б, – заїдливо мовив Флейтист, і Ґай отямився.
Вони їхали година за годиною; ліс не змінювався, у ньому вирувало життя; хтось перебігав дорогу, чаївся у чагарнику, полював, рятувався, шукав пари. Темними стовбурами стрибали зблиски високого сонця, та жоден з них не міг досягнути землі. Дахом стукотіло гілля, а Ратенфенґер наспівував жартівливих пісень десятирічної давнини, і коментував їх, і заважав Ґаю думати, і, нарешті, досягнув свого – Ґай сміявся.
Спочатку він намагався утримати губи рівними, мов лінійка; потім почав відвертатись і хихотіти, поки не розреготався до сліз, вже не присилюючи себе ні думати, ні боятися, завдяки цим істеричним веселощам, щохвилі ризикуючи машиною. Хто би сказав тільки йому, що на шляху до Порожнього Селища він буде радіти, мов ідіот?!
Від сміху прокинувся притлумлений страхом голод; я не боюся, здивувався Ґай. Не боюся і хочу жерти – отже, або я сміливець, або ж цілковитий тупак… їсти, їсти, їсти!!
У відповідь попереду з’явився просвіт; у лісових сутінках постав сонячний стовп – перша галявина на їхньому шляху.
– Стоп, – заклопотався Флейтист. – Влаштуємо невеличкий привал. З машини, панове.
Ґай трохи повагався – та махнув рукою і вийшов під сонце. Трава понад коліна Ратефенґера, а Ґаю – до пояса; жадібно роздуваючи ніздрі, Ґай раптом гостро відчув, що живий, і п’янкий смак життя на деякий час переміг усі інші почуття.
Вогка трава розступалася перед ним і змикалася за спиною; він біг і не розумів, що біжить, ноги самі підкидали його до неба, а небо починалося з верхівок трав.
– Чисто тобі кролик… Сарна струнконога… Стрибай-стрибай, не соромся…
Флейтист підібгав босі ноги. На траві перед ним – сумка, а поруч – чиста скатертина; наступні півгодини з торбинки на обрус перекочовували різноманітні наїдки і напої.
Розімлілий Ґай спостерігав, як з’являються перед ним нові і нові порції, і початковий острах змінився цікавістю до гастрономічних див, яких він не те що не куштував, а й не чув, що такі існують… Закушували розумуваннями господаря – тому що, звісно, господарем столу був Ратенфенґер.
– Кухарі, – казав він, – це краща частина людства… З кухарями мені завжди було легко. Жерці вівтаря, ім’я якому – шлунок… Якось трапилася кумедна історія. В одному заморському місті у місцевого султана був кухарем такий собі Мустафа…
Ґай уже не сидів, а лежав, жував травинку; оповідання про Мустафу точилося, огортало, заколисувало…
… – Рівно за три роки я повернувся, як і обіцяв… Слухай, ми забарилися. Час їхати.
Ратенфенґер поглянув на сонце, і Ґай побачив, що дивиться той не мружачись, широко розплющеними очима… Дивиться на сяйливий диск і не блимає. Ґаю знову стало не по собі.
Перед від’їздом добрий Щуролов запхав у кожну клітку по великому жмуту соковитої трави; Ґай спробував заперечити – у дорозі нутрій заборонялося годувати, – але поступився… чого вже там. Ейфорійне збудження змінилося млявим, збайдужілим заціпенінням.
– Так ось, – продовжував Ратенфенґер, трусячися в тісній кабіні. – Коли я повернувся, бідака злякався… не міг вирішити, чи втекти, чи улестити… Знаєш, там у них навіть в’язниць немає, зате повно катів з батогами. За серйозний злочин карають батогами до смерти… То ж коли зранку заволали сурми…
Довгий, протяжний, лункий зойк покрив гурчання двигуна, брязкіт кліток і голос оповідача. Вискнули гальма; Ґай вдарився об кермо, але не відчув болю.
– Чуєте?!
Ратенфенґер обірвав оповідання і насупився.
– Що це? – прошепотів Ґай.
– Ліс, – роздумливо сказав Флейтист. – Ліс, розумієш… Така справа… їдьмо.
– Може…
– Рушай.
Ґай скорився; машина поповзла вперед, і Ґаю хотілося, аби вона присіла, підібгала колеса і втиснулася у землю. А ще більше – опинитися далеко-далеко звідси, бодай і в шинку, в бійці…
Він раптом напружився і подався допереду; там, на узбіччі, в плутанині тіней, йому привиділося щось… Ні, не примарилося…
– Лежить, – сказав він хрипко. Ратенфенґер здійняв брови; він дивився туди ж, куди і Ґай.
– Лежить, – повторив Ґай з відчаєм. – Ось…
Попереду, на узбіччі, серед брудної купи зіпрілого листя лежала людина.
Жінка.
Темно-синій зношений плащ підбився на спині і оповив півголови. Видно тільки струнку ногу в коричневій панчосі і плутанину волосся над головою. Права рука жінки викинута вперед; на ніжному зап’ястку масивний браслет із жовтого металу.
– Боже, – прошепотів Ґай. Машина смикнулася; Ратенфенґер відкинувся на спинку сидіння, а Ґай уже гальмував, розчахував дверцята і намацував під сидінням аптечку:
– Господи…
– Ти куди? – різко спитав Ратенфенгер.
Ґай уже зістрибнув на землю. Гарячково озирнувся в пошуках можливого ворога – нікого не побачив і ступив до простертої. На мить стало млосно від страху – дивна жінка, можливо, мертва, посеред лісу – але Ґай подолав слабість, зціпив зуби, нахилився, простягнув руку, аби відгорнути плащ…
Його грубо схопили за барки. Здійняли над землею і пожбурили на кроки два назад.
Очі Щуролова палали, наче зелені лампи; міряючи Ґая холодним поглядом, він ногою відсунув набік аптечку:
– Ну ти й…
За мить у нього в руках опинилася флейта; Ґай стулив вуха.
Звук просочився крізь пальці. Недобрий… Відворотний… Нестерпно болючий. Ґай відкрив рот, але зойкнути не встиг.
Не припиняючи грати, Щуролов обернувся до простертого тіла; воно здригнулося. Забилося в конвульсіях – і перестало бути тілом; тепер це був не плащ, а чорна перетинка, під якою – не жіноча фігура, а сліпа труба, зміїний оцупок, шкірястий мішок з гроном тонких суглобистих щупалець, що так схоже зімітували людське волосся… Нога в панчосі обернулася на пульсуючу кишку, а там, де колись було коліно, відкрилося каламутне, наче заволочене лоєм, око. Золотий зап’ясток виявився кістяною пластиною.
Ґая підкинуло… Він відповз до фургону, сховався за колесо і вкусив себе за руку.
– Життя в усіх його проявах, – гидливо зауважив Щуролов. – Живемо, використовуючи інстинкти. Дві принади одночасно – добрий хлопчик рятуватиме нещасну жінку, жадібний дядько – золото… Поглянь, яка худа; ось-ось з голоду здохне.
Шкірясті боки незнаної тварюки ходором ходили; від хрипкого булькотіння, що зчинялося при цьому, Ґая трохи не знудило.
– Равликів, мабуть, їсть… Бо людей, думаю, тут давно не бувало. А хто бував, у тих страх був потужніший за жадобу і… як її там… шляхетність… Безнадійно. Безнадійно, – резюмував він, звертаючися до шкіряного мішка. Той засмикався, і напівнепритомний Ґай розгледів на боці істоти широку пащу, яка оперізувала «мішок», як «змійка» на набитій валізі; Ґай раптом чітко згадав одного фермера, що рік тому зник у лісі, косоокого сором’язливого хлопця, мовчазного, дивакуватого, начебто сам не при собі…
Ґай схлипнув. Аптечка розкрилася; слоїчок з нашатирем, пляшечка з йодом і бинт вивалилися на дорогу.
Численні ноги шкірястої тварюки раптом напружилися і майже вертикально здійняли тіло, змигнуло кругле око; Ґай зойкнув – Щуролов здивовано звів брови:
– Дивись-но… Ого…
Він скинув руку, опустив, і жахне тіло перекинулося, осунулося і завмерло. Щуролов знову заніс руку – потвора застогнала майже по-людському; рука впала, й істота розпласталася серед листя, око її скаламутніло ще більше. Щуролов утретє підняв руку, затримав її у повітрі:
– Геть.
Тварюка сіпнулася; Щуролов опустив руку:
– Геть, кажу..!
Вона зникла миттєво – тільки що ворушилася у купі листя – і вже немає, злетіла стовбуром і розчинилася серед віття.
– Ось і все, – повідомив Щуролов.
Тулячися спиною до колеса, Ґай дивився, як він протер флейту строкатим клаптем, сховав її до футляру і нахилився, аби неквапливо зібрати вміст аптечки. Зібрав. Підійшов і зупинився поруч.
– Навіщо ти це зробив?
– Нічого я не зробив, – відповів Ґай з землі.
– Ні, зробив. Зупинив машину, вхопив цю смішну скриньку… Допоміг би тобі бинт? Опісля зустрічі з таким ось… гадом?
– Я думав…
– Ти не думав. Схопив і побіг… Скажи тепер – навіщо?
Ґай відкрив було рота – але затнувся під суворим поглядом. Під ним-бо будь-які слова здавалися іграшковою, заяложеною нісенітницею.
– Поглянь-но на мене.
Ґай поглянув. Ліс хилитнувся і поплив – незрушними лишилися лише дві зелені щілини; згодом вони повільно зімкнулися.
– А знаєш, – Ратенфенґер не спішив розплющувати очі, – як виглядав би світ, коли б кожний… так би мовити, добрий вчинок… отримував негайну винагороду? Або хоча б не карався, га?
Ґай не знав, що відповісти. Він надто жалюгідний… Надто тупий…
Флейтист гмикнув і поглянув на небо:
– Годі, – сказав він звичайним тоном. – Поїхали.
Година шляху – і ліс вдарився у червону цегляну стіну. Брама, міцна, наче й не відала часу, була розчахнута – заходь. Дорога й заходила, гублячися десь у глибині; Ґай загальмував, безпорадно озираючись у пошуках об’їзду – марно. Біля стін Селища ліс змикався, наче сторожа. Чорні, похмурі споруди-вуглини… «Згарище»…
– Ну?! – спитав-наказав Ратенфенґер.
Завив двигун.
У дитинстві він так само перегортав страшні сторінки – скоріше, і нічого з тобою не трапиться. Скоріше…
Машина ледве повзла.
Двигун гарчав, як лютий звір – а фурґончик тягнувся, наче стара шкапа. Ґай трусився, чіпляючися за кермо, мов за соломинку, а назустріч йому пливла головна вулиця Порожнього Селища, настільки явно і давно порожнього, що навіть кропива не наважилась оселитися в затінку тутешніх парканів. Навіть могутній ліс не в змозі здолати межі – ані травинки, ані мурашки, взагалі нічого живого. Порожньо і чисто; Ґай відчуває цю стерильність, цей смак мертвої води, перекип’яченої, дистильованої – рідини, де нема взагалі НІЧОГО…
– Ти роздивляйся, – запросив Ратенфенґер. – Дивися, може, щось забажаєш пригадати… Поговорити про щось, спитати… Приглядайся, хіба не цікаво…
Ґаю не було цікаво. Що цікавого у людському житлі, звідки раптом забрали мешканців; дрібні деталі людської присутности робили ще моторошнішою загальну пустку. Слід дерев’яного черевика в багні перед брамою. Візок з золотою, свіжою, ніколи не змоченою дощем соломою. Колодязь із цеберкою – підходь і пий… Здається, ще хвилюється вода у цеберці, наче її мить тому поставили на землю… Ґай був упевнений: ручка колодязного коловороту тисячу років зберігає тепло долоні… Торкнись – і відчуєш його.
Пахне людьми. І водночас – запустінням… Нестерпний коктейль. І машина повзе, як у сні, долаючи невидимі перепони…
– Зупини, Ґаю.
Здається, Ратенфенґер уперше назвав його на ім’я.
– Зупини.
Ґай без жодних роздумів натиснув на ґаз; машина шарпнулася і заглухла. Фурґончик незграбно підстрибнув, трусонув клітками, крутнувся – і в’їхав у невисоку огорожу чийогось ґанку.
Запанувала ватяна тиша.
– Підемо, Ґаю.
– Цього не було в угоді, – Ґай дивився просто перед собою. У кут темного дерев’яного будинку, під яким, можливо, закопали живого півня. При закладанні…
– Не було цього, – шепотів він далі. – Не домовлялися.
Ратенфенґер зітхнув:
– Хіба б ти погодився?.. Коли б ми домовлялися ТАК.
– Потрібна вам моя згода?!
– Припини істерику. Є хтось, хто потребує тебе бачити. Сьогодні. Зараз. Для когось це вельми важливо, і я хотів би бачити тебе чоловіком. Зможеш?
Ґай мовчав, намагаючись усвідомити всю глибину провалля, до якого потрапив. Яке був прийняв за калюжу і сміливо стрибнув. Ось тепер летить, летить, і кінця-краю цьому немає…
Ґаю зостався єдиний вагомий аргумент. Принаймні, цілком щирий.
– Я боюся.
– Знаю.
– Не хочу!
– Що поробиш…
Ратенфенґер легко зіскочив на землю; торбинка лишилася на сидінні, і знетямлений Ґай встиг здивуватися – цілу дорогу беріг, як бозна який скарб, а тепер забув… Залізні сходинки кабіни здалися йому неймовірно стрімкими, тож виповз він незграбно, мов воша.
Стерта бруківка обпекла йому ноги. Відчуття було таке реальне і гостре, що він зі свистом втягнув у себе повітря; на щастя, опік існував лише в його уяві. Бруківка – Ґай перевірив рукою – була холодна, як і годиться мерцеві.
Щуролов кивнув йому – і мовчки заглибився у провулок, наче й не мав сумніву, що Ґай піде за ним. І Ґай пішов, як от пес на мотузці. Щуролов крокував спокійно, мов рідною вулицею, буденно, мов на щоденну роботу; на роботу, думав Ґай, дивлячись, як миготять п’яти проводиря, на роботу, завів тут якусь тварюку і вигодовує подорожніми… Маячня. Та звідки серед цих музейних споруд новенький котедж з блискучими вікнами?!
Видовище було таким диким, що Ґай уповільнив кроки… на вишуканій лавчині біля високого ґанку лежала розгорнута порно-газетка. З позавчорашнім – Ґай пригледівся – так, позавчорашнім числом…
Щуролов майже зник з очей. Ґай побіг, хотів гукнути – але крик не вийшов; проводир ступав легко і розмірено, не ступав навіть, а виступав, наче виконуючи таємний ритуал, і від прямої спини його віяло такою урочистою незворушністю, що Ґай не наважився наблизитись.
Тоді, у боротьбі з ціпенінням жаху, він почав уголос рахувати кроки:
– Сто тридцять сім… сто тридцять вісім…
Щуролов завернув.
Нова вулиця, темніша і вужча, стіни, будинки, огорожі, знову стіни, і все менше вікон, наче обличчя – без очниць.
– Тисяча два… тисяча три…
Тремтячий голос Ґая стушувався, поки не перетворився на шепіт, що захлинувся і зник.
Ось вона, площа… незвично велика, неправильної форми, мощена бруківкою. А посеред неї…
Ґай остовпів.
Посеред площі стирчав кам’яний палець. Мотузки, що вгризаються у тіло, лемент натовпу…
Кам’яний стовп укритий шаром кіптяви. Підвищення довкола нього вкрите попелом.
Горище… Ні, Згарище.
Ґаю навіть полегшало – ось воно що, просто варіація знайомого сну. Кепсько, що сон повернувся – але зі сну можна вислизнути. Утекти, прокинутися, піти…
І він укусив собі зап’ястя. Всією душею сподіваючись, що мара зникне і він прокинеться у прохідній кімнаті Старої, погляне на годинник і переконається, що спізнився на роботу…
– Чого тільки людині не насниться, – сказав Щуролов, не озираючись. – А може, тобі наснилося, що ти студент? Що працюєш? Що возиш нутрій?..
У останніх словах абсолютно серйозної фрази раптом проступив глум; Ґай тупо дивився на свою руку – з білими слідами зубів. На його очах вони наллялися кров’ю…
– От і ні, – сказав він, долаючи тремтіння. – Я є. Я народився, виріс, живу, і мені нічого не наснилося… Тут я не був. Ніколи.
– Ти впевнений?..
Ґай побачив, як Щуролов виймає флейту. І хотів навіть скрикнути «не треба!», але слова застрягли йому в горлі.
– Йди-но сюди… Стань поруч. Не смій хилитися!.. – голос Щуролова опосів собою цілий майдан. На місці свого проводиря Ґай побачив темного велета, неймовірний силует на фоні раптом зсутенілого неба. Побачив і відсахнувся – але його підхопили і поставили на помості.
Звук флейти.
Ніщо в світі не може мати такого звучання. Його чують не вухами, а шкірою, нирками, серцем; світ луснув, як його вчув.
З одного боку провалля зосталися села і міста, церкви і в’язниці, ринки і кладовища, лікарні й борделі; з другого – порожня площа, що більше не була безлюдною.
Їх сотні. Тисячі; їх вихлюпнули вузькі вулиці, чи то сира земля, а може, вони завжди стояли тут, очікуючи цього дня. День цей настав, і не було для них нічого страшнішого, ніж спізнитися на поклик. Майдан заповнився, та вони все з’являлися. Ґай карлючився від божевільного звуку, але коли вже не стало сил терпіти, той урвався.
Ні шепоту, ні шереху. Сотні гарячково зблислих очей.
Глухо вдарив дзвін.
– Усі з’явилися, кати?
Це не був голос Ратенфенґера. Навряд чи це взагалі був голос людини. Ґай поглянув і пожалкував, тому що замість Флейтиста побачив постать, доречну хіба що в жахливому сні. Палали зелені лампи очей, чорна зубчаста тінь проїдала простір, і коли почвара владним жестом скинула руку – вдарив червоний спалах камінчика на персні.
– Усі, – озвався з натовпу голос, схожий на дерев’яний стукіт.
– Ви не забули? – спитав Той, Що Був Ратенфенґером.
– Ні, – відповів інший мертвий голос.
Страшна рука витягнулася, указуючи на Ґая:
– Ось він.
Ґай спробував звести подих – але зсудомлені м’язи не слухалися його. Бігти було нікуди, ноги, здавалося, по коліна вросли в підвищення; десь у глибині свідомости прошелестів голос колишнього Ратенфенґера:
– Спокійно, хлопче. Спокійно, це всього лиш я!..
Сотні змучених очей дивилися просто на Ґая.
– Впізнаєте? – спитав нелюдський голос, а в цей час міцна і цілком людська рука передбачливо вхопила Ґая за передпліччя.
– Так, – зітханням полинуло по площі. – Так, так, так… Він.
Не я, хотів скрикнути Ґай, шарпнувся, але рука, що тримала його, миттєво перетворилася на сталевий капкан. Ґай обм’як, і тоді площа колихнулася, зітхнула і вклякла.
– Відпусти нас, – долинуло зі вкляклого натовпу. – Ми достатньо покарані.
– Не я… – сказав Той, Хто Був Ратенфенґербм. – Прощає тепер він, – і чорна рука з червоним спалахом знову вказувала на Ґая, якому здалося, що витягнутий палець болюче увійшов йому в серце.
