Текст книги "Ключ від Королівства"

Автор книги: Марина и Сергей Дяченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 4 страниц]

Розділ сьомий
Буря

У сідло я залазила хвилин із тридцять. Поїхав Оберон, поїхали стражники і принц із нареченими, покотилась карета, вервечкою потягнулися вершники. Уже й обозні вози рушили в дорогу, проїхали повз нас і прилаштувалися в хвіст каравану. Луг, поцяткований чорними плямами згаслих багать, зовсім спорожнів, а я все намагалася видертися на спину бідній тварині, пристосовуючи для цього каміння, кущі й купину, стрибаючи з розгону й на місці, чіпляючись за сідло й гриву.

Гордість не дозволяла мені покликати на допомогу Гарольда. А кинути мене йому не дозволяв обов’язок. Тому він стежив за моїми спробами, жуючи травинку і час від часу поплескуючи по шиї свою руду нервову кобилу.

Я знесилилась і замучила коня. Гарольд чекав. Час спливав. Невідомо, що було б далі (чи ні, відомо: я б швидше померла на місці, аніж попросила вчителя підсадити мене). Але тут у траві я запримітила березову колоду – мабуть, на ній сиділи біля багаття, а потім забули чи залишили. Підставивши під ногу колоду, мені вдалося спочатку лягти на сідло животом, потім всістися обличчям до хвоста і тільки тоді – нарешті! – зайняти належне вершнику положення.

Гарольд, побачивши мене в сідлі, не сказав ні слова, тільки спурхнув на спину своєї рудої, ніби пташка на гілочку. І, не озираючись, рушив з місця.

Мій коник без нагадування прилаштувався у хвіст рудій.

Гарольд підганяв кобилу п’ятами – він, звичайно, хотів наздогнати караван. І мій кінь перейшов на рись.

Я щосили вчепилася в нього руками й ногами. Кінська спина стрибала – це було жахливо…

Хоча й весело.

М’язи боліли вже не так сильно. Навіть місце для сидіння скоро звикло до сідла. Чи то я нарешті навчилася пружинити ногами.

Мій сіренький біг весело – йому було легко. Скільки там у мені кілограмів? Мелькала назад трава, миготіли кущі, вставало сонце – все вище, вище… І все світліше й світліше, усе яскравіше й яскравіше ставало навколо.

Мій сіренький обійшов кобилу Гарольда. Я б із задоволенням обернулася й показала вчителю язика, та побоялася, що не втримаюся. Вітер бив у обличчя. Мені захотілося співати, і я заспівала пісню, якої колись учив мене дід:

 
–  Ой на – ой на горі та женці жнуть,
Ой на – ой на горі та женці жнуть,
А по-під горою яром, долиною козаки йдуть!
Гей, долиною, гей, широко-о-ою козаки йдуть.
 

Сірий кинувся учвал. Я швиденько стиснула зуби, щоб не відкусити язика. Мене підкидало й гепало об сідло, знову підкидало й гепало, а я вчепилася в передню луку, розчепірила ступні п’ятами вниз, носками назовні, і від жаху заплющила очі.

Сірому, мабуть, сподобалося, як я співаю. Бо коли пісня обірвалася, він майже відразу зменшив швидкість, перейшов знову на рись і потім на крок. І вчасно – я, наче міх, готова була звалитися долу.

Підскочив Гарольд, сердитий, як оса:

– Здуріла?

– А що, не можна?

Він пробурмотів щось під ніс і поїхав уперед.

* * *

– Скажіть, майстре, а в нас сьогодні буде перший урок?

Під час денного привалу я вже пригледіла собі дуже зручний камінь, щоб залізти на коня, і тому почувалася впевнено. А Гарольд, почувши моє питання, почервонів, мов буряк, і уткнувся в свою миску, вдаючи, що оглух.

Я давно помітила: у школі зазвичай дражнять тих, хто дуже ображається на дражнилки. Коли Зайцева знущається з мене – я на стінку лізу від образи. І тут же на наступній перерві можу сама мучити Батона. Він противний, чесно кажучи, він давить жуків просто для задоволення, б’є собак ногами, а ще ябеда. Його корисно дражнити – може, він перевиховається. І приємно, коли він ридає від образи, – такий же гад.

Від самої думки про Батона щось шкрябнуло в моїй душі. Чомусь розхотілося далі про це думати. Ну , задражнили ябеду до сліз – і задражнили…

Я обхопила руками коліна. Гарольд давно доїв свою кашу, його миска була порожня, але він чомусь водив ложкою по дну, неначе йому подобався жахливий звук від дряпання по металу.

А може, і нема у мене ніяких магічних здібностей?

Я розколола ніж Оберона на дві частини – поглядом. Точніше, це він мені так пояснив. А може, сам Оберон його й розколов? Щоб я повірила в себе?

Якось дивно – хіба може король брехати? Навіть думка ця обурює. І навіщо йому це?

Гарольд відставив миску вбік. Він був жалюгідний, червоний, розпатланий і здавався молодшим за свій вік. Це від образи. І дарма: на скривджених, кажуть, воду возять.

А якщо в мені немає магічних здібностей, що воно буде? На площі голову не відрубають – Оберон обіцяв. А от відправити в обоз до кухарів – чистити картоплю, мити посуд – запросто.

І це не так уже погано, до речі. Вдома я тільки те й роблю, що чищу картоплю та мию посуд.

Усі наші розмови з мамою з цього починаються: «Ліно, ти почистила? Прибрала?»

Та все ж таки образливо. Ніяково перед принцом. Одне діло – маг дороги, зовсім інше – якась дівчинка на побігеньках.

– Скажіть, майстре, – почала я дуже ввічливо й навіть улесливо.

– Ну що?

Я продовжувала, віддано зазираючи йому в очі:

– А якщо на день проводити по три перші уроки, на тиждень це скільки вийде? Тричі по сім – двадцять один перший урок. А на місяць?

Він спалахнув ще більше.

– Заткнися.

– Можна подумати, майстре, ви не вмієте рахувати. Я ж знаю, що вмієте. Це скромність у вас прокинулась. А якщо постаратися, то запросто можете двадцять один помножити на чотири…

Він завівся. Обличчя вкрилося плямами. Кулаки стислися і безсило опустилися. Як казала наша завучка: «Якщо тебе образили словесно, то й відповідай словесно!»

– …Двадцять на чотири – вісімдесят плюс чотири, – продовжувала я дуже серйозно, ніби роздумуючи, – та плюс ще дев’ять – це той «хвостик», три дні… От і виходить у місяць дев’яносто три перші уроки. Непогано для поча…

Ноги мої задриґали в повітрі. Гарольд підняв мене за комір – комір уп’явся в шию.

– Ідіот! Пусти!

У нього було доросле, дуже сердите обличчя. А очі – ті взагалі старечі, божевільні. Він ненавидів мене у цей момент сильніше, ніж завучка. Можливо, навіть сильніше, ніж той ненормальний жебрак у таверні «Чотири собаки». Йому хотілося гепнути мене головою об землю й бити, бити, поки я не помру.

За те, що я зганьбила його перед Обероном. За те, що я нездара, дурепа, бевзь, і він нічому не зможе мене навчити ніколи-ніколи. А Оберон велів мене навчити. А Гарольд не може, бо я йолоп йолопом. А Оберон велів. А Гарольд не може, бо я дурна як довбня, як сало без хліба. А Оберон велів! І це замкнуте коло, із нього нема виходу…

Я злякалася, адже він маг, хоча й молодший. І я не знаю точно, чи вміє він убивати поглядом. Якщо вміє – мені точно кінець.

І, ні про що не думаючи, а тільки бажаючи врятуватися, я провела рукою перед його обличчям і прошепотіла:

– Зло не має влади…

Так, ніби я стерла пил зі скла. Насправді, звичайно, ніякого скла між нами не було, проте обличчя Гарольда раптом змінилося, проясніло. Він перестав буравити мене очима й закліпав, як від яскравого світла. І майже відразу випустив.

Я швиденько відповзла вбік. Озирнулася: чи хтось бачив? Чи прийдуть у разі чого на допомогу?

Гарольд стояв і дивився на мене, наче вперше бачив. Дивився, дивився…

– У тебе є магічні здібності, – сказав одними губами.

Обернувся й кудись поплентався.

* * *

Годині о п’ятій вечора (час я визначала навмання), коли сонце було ще високо, сурма в голові колони зіграла сигнал, якого я раніше не чула. Виявляється, він означав, що насувалася буря.

Почалася метушня.

Посеред чистого поля встановили по колу вози й карети. У центрі зібрали людей і коней, спорудили навіси. Я бачила, як Оберон на своєму крокодилоконі об’їжджає табір, і набалдашник його білої патериці був спрямований то в землю, то в низько нависле небо, що швидко темніло.

Повз нас із Гарольдом пройшов принц. Він усміхнувся мені:

– Ліно, якщо ввечері занудьгуєте й захочете поспілкуватися… Ми з високостями будемо у великому шатрі. Заходьте без церемоній.

Я кивнула, не дивлячись на Гарольда.

Стемніло дуже рано. Налетів вітер. Хмари повзли такі чорні, такі страшні в них закручувалися смерчі, що лячно було дивитися.

– Якщо ти збираєшся у велике шатро, – сказав Гарольд, – то краще зараз. А то потім змиє.

– А якщо не піду?

Гарольд помовчав.

– Тоді лізьмо під віз. Моя мати нам вечеряти дасть.

Він усе ще дивився вбік. З обіду – з тієї миті, коли проявилися мої магічні здібності, він не наважувався поглянути мені в очі.

– Ну, полізли, – сказала я невпевнено.

На землі під возом було не дуже чисто, зате розстелене сіно було м’яке й запашне. Справа й зліва звисали опущені борти, майже не пропускаючи вітер. Я так втомилася за цей день, що просто влягтися на м’якому сіні здавалося королівським, нечуваним задоволенням.

Яскраві блискавки краяли небо. Навіть під возом на якусь мить ставало ясно.

– Гарольде… А що Оберо… його величність робив? Навіщо це коло?

– Захист табору. Дощик промочить, проте ані блискавка, ані смерч, ані смирк не проб’ються.

– А що таке смирк?

– Ти не знаєш, що це таке?

Він не знущався. Він дійсно здивувався, як можна не знати таких простих речей.

– У нас їх нема, – сказала я обережно. Насправді я не була впевнена. Адже я не все на світі знаю. Можливо, у нас десь і є смирки.

– Ну… це така тварюка, зароджується в грозовому фронті… Ти знаєш, що таке грозовий фронт?

– З географії вчили.

– Ну… ось. Насправді смирк – це як величезна тонка рука, на ній сто чи й більше пальців, усі вони переплутані. Падає з блискавкою й хапає людину в жменю.

– І що? – запитала я напружено.

– І все. Уяви, що ти на сильному вітрі тримаєш попіл у жмені… Його відносить. Так само і з людиною.

Знову зблиснуло.

– Овва, – сказала я приголомшено.

– Та не бійся… Тут їх мало. Вважай, майже нема. А от коли ми перетнемо кордон…

Ми помовчали. Полив дощ. Віз поскрипував, зверху сипався пісок – там хтось сидів під навісом, неголосно переговорювався. Потім жіночий голос гучніше промовив:

– Гарольде! Ви з Ліною кашу будете, що з обіду залишилася?

– І вино, – похмуро сказав Гарольд. – Гаряче.

– А я не п’ю вина, – пробурмотіла я тихенько.

– Ну, ковтнеш один раз. Щоб зігрітися.

– А мені не холодно…

Я сказала це й відразу ж почала тремтіти.

– Я зараз підігрію, – сказав Гарольд.

Він витягнув ніж, проколупав у землі дірку, ввіткнув туди ніж догори лезом. Лезо спершу засвітилося білим, потім на очах почало червоніти. Від нього йшло неяскраве світло й тепло, як від електричного обігрівача.

– Оце так. Навчиш?

Він так змінився на лиці, що я вмить пошкодувала про своє питання.

Підняли борт воза. Я побачила небо, сіро-чорне, і тонку веселкову плівку, як у мильної бульбашки, між нами й цим небом.

– Що це?

– Каша, – сказала привітна жінка, мати Гарольда, підсовуючи нам дерев’яний піднос із їжею. – І вино. І хлібчик. Їжте.

Борт знову опустився.

– Що це було? Таке… різнокольорове?

– Оберонів захист, – сказав Гарольд байдуже. – Він поставив видимий, щоб коні не боялися. Ну і для тебе, мабуть…

– Для мене?

– Ти ж його улюблениця, – заявив Гарольд несподівано сердито. Він узяв із підноса кухоль з вином і відвернувся.

– І чому я у велике шатро не пішла? – запитала я сама себе.

– То йди. Там принц із високостями. Іди…

Мені захотілося вивернути йому на голову тарілку з кашею. Його жалієш, до нього виявляєш чуйність, а він…

– Ну що ти знову починаєш? Наче я винувата.

Він мовчав і сопів.

– Хочеш, я піду до Оберона й скажу, що ти прекрасний вчитель, просто я тупа учениця? І тому не можу вчитися.

Зовні гуркнув грім і жахливо завив вітер.

Вістря ножа перестало світитися. Під возом розлився морок.

– Ти ось що, – сказав Гарольд. – Ти… запам’ятай. Мені Оберон велів тебе вивчити. Отже, я або вивчу тебе, або здохну просто на уроці. Причому якщо я здохну, це означатиме, що я не справився… І не здумай нічого казати його величності, інакше я тебе вб’ю!

Розділ восьмий
Кришталевий грот

На ранок я так задубла під возом, що навіть зубами цокотіти не могла. Дуже до речі були б магічні вміння Гарольда. Та коли я поцікавилася, як мені зігрітися, він, такий же синій і змерзлий,порадив:

– Побігай.

І я почала намотувати кола по мокрій траві.

От дивовижна річ: удома я після такої ночі захворіла б на запалення легенів. А тут нічого – піднялося сонечко, я зігрілася і за весь день жодного разу навіть не чхнула. Оце справжні чари!

І ще, вдома я б нізащо не протрималася стільки часу в сідлі. А тут їдемо й їдемо, і хоч ноги, звичайно, болять (а місце, звідки вони ростуть, тим більше), проте якихось особливих страждань на мою долю не випало.

А дорога на третій день нашої подорожі вийшла казкова. Караван то спускався в долину, то підіймався на вершину пагорба, і щоразу перед нами відкривалися то темний ліс із гострими верхівками, то озеро зі смарагдовою водою, то руїни міста – аж дух забивало. Ми з Гарольдом, як і раніше, трималися в середині колони.

Оберон їхав попереду. Підвівшись у стременах, я могла бачити набалдашник його білої патериці.

Коли ми проїздили повз руїни, з-під каменя біля самої дороги метнулося щось зелене, схоже на обривок оксамитової ганчірки, злетіло на висоту трьох людських зростів і зникло за руїнами міської стіни. Від несподіванки я натягнула поводи так, що сірий коник запирхав.

– Що це?

– Та не зважай, – сказав Гарольд з ноткою роздратування. – Він просто літає.

– Хто? – я випрямилася в сідлі. Не люблю, коли мене вважають боягузкою.

– Хватавець.

– Хто-хто?!

– Ну, коли їх багато, кілька сотень, вони налітають на подорожнього зусібіч, обліплюють так, щоб не було щілини, і… ну, до побачення. Та коли він один – дурня. Просто літає.

– А ти звідки знаєш, що він один? Що він не полетів кликати на допомогу своїх знайомих і родичів?!

Гарольд посміхнувся – от, мовляв, які прості речі доводиться пояснювати.

– Сім’ї хватавців навіть посередній маг відстежує за три версти. От я, наприклад, можу. А якщо король повів сюди караван – як ти думаєш, можна довіряти його величності?

Я насупилася. Вийшло, ніби я не довіряю Оберонові.

– Учити мене будемо? – запитала я, щоб стерти з обличчя Гарольда поблажливу посмішку.

Вдалося навіть краще, ніж я очікувала. Він не просто перестав посміхатися – він перестав на мене дивитися. Відвернувся.

* * *

Пополудні ми піднялися на черговий гребінь, найвищий, і я замружилася.

Перед нами було море. І вихід до моря – неглибока ущелина між двома старими зруйнованими хребтами. Правий був кам’яний. Лівий – я придивилася й ахнула – справжнісінький хребет, як у зоологічному музеї. Кістяк чудовиська завбільшки з гору лежав тут, порослий молодими ялинками.

– Гарольде! Що це?

– Місто тисячі харчевень, – похвалився мій супутник, на якийсь час забувши про свій клопіт. – Ми тут зупинимося днів на два… Ух і наїмося всілякої смакоти!

Я простежила за його поглядом і дійсно побачила містечко біля моря, маленьке й акуратне, ніби споруджене з піску.

– Та ні, не це! Ось ці кістки, чиї вони?

– А-а-а, – Гарольд знизав плечима. – Ну, дракон упав і здох від старості. Останній, мабуть, дракон у цих землях… Слухай, я їсти хочу. А ти?

* * *

Скелет дракона лежав головою до моря. Його череп височів над містом, у порожніх очицях день і ніч горіли вогні – сигнали для суден, що заблукали в морі. Нізащо у світі не згодилася б тут жити, під таким страховищем!

А саме місто було маленьке й привітне. І дуже мокре. Виявляється, воно лежало в гирлі підземної річки, і тому звідусіль тут били джерела. Майже на кожному перехресті булькав фонтан зі статуєю – кам’яна жінка з кам’яним тазом у руках давала напитися уклінній людині в лахмітті (теж кам’яній чи зліпленій із глини – це вже як скульптору забажалося). Виявляється, існувала місцева легенда. Раніше тут було сухо. Якийсь чоловік заблукав на березі й не міг знайти води, щоб напитися. Йому зустрілася жінка з тазом (звідки вона там узялася?) і напоїла його. Відтоді тут і вдень і вночі дзюрчить вода – пробилися джерела під кожним каменем. Тому тут і побудували місто – місто тисячі харчевень.

– Чим ближче до моря, тим більше перцю у стравах. У портових харчевнях узагалі їсти неможливо – легше гаряче вугілля ковтати. На вулиці Пекарів смачнющі сири, зате нема м’яса… Якщо любиш кислятину , то це до Молочних Братів, ми туди не підемо – фі, гидота. Підемо на західну околицю, там ціла площа таких закладів, що й пальчики проковтнеш!

Мій учитель поводився привітно, однак я розуміла, що він тільки вдає веселого. Я була для нього як гиря на ногах чи, можливо, петля на шиї. Гарольд вдавав, що нічого не відбувається, – а сам тонув, гинув на моїх очах, бо час, відведений Обероном на моє навчання, закінчувався.

А Гарольд, як маленький, не хотів навіть говорити зі мною про уроки! Ніби якщо про проблему забути, вона сама собою зникне…

Караван увійшов до міста під вітальні вигуки тамтешніх мешканців, які бризкали на дорогих гостей водою. Так велів місцевий звичай, не дуже ввічливий, як на мене. Білий плащ Оберона, якого поливали найохочіше, був мокрий до нитки, однак його величність усміхався. Що значить королівська витримка!

Усе Королівство розмістилося на кількох заїжджих дворах. Люди поспішали відпочити, помитися, виспатися. А Гарольд давно мріяв пройтися по міських харчевнях, і бажано без мене.

Я йому не нав’язувалася, чесне слово. Я готова була сидіти в тій комірці, що мені відвели під нічліг, і харчуватися дорожньою кашею, яка, чесно кажучи, приїлася. Гарольд пішов нібито провідати наших коней. Я лягла животом на дерев’яне підвіконня й виглянула назовні з другого поверху.

Фі! Пахло гноєм. Я скривилася й хотіла було зачинити вікно, але у дворі з’явився Оберон.

Не знаю вже, куди він подів свого крокодилоконя. Чоботи короля ступали по прілій соломі так само впевнено, як по білому мармуру. Слуги й конюхи низько кланялися. Я подумала: чи годиться гукати до короля з вікна? Мабуть, ні. І тоді, коли я шукала відповідь на це складне питання, Оберон підвів голову.

– Привіт, Ліно. Як справи?

Неначе ми знову зустрілися на лавці біля мого будинку!

– Нормально… ваша величносте.

– Як навчання?

– Нормально… ваша величносте.

– Та історія зі змією тебе не дуже засмутила?

– Ні… ваша величносте.

– Ну передавай Гарольду від мене вітання…

І він пішов кудись у своїх королівських справах, а я залишилася стирчати у вікні, абсолютно не звертаючи уваги на запах гною. Через хвилину чи дві у двір вийшов Гарольд, кислий, як частування Молочних Братів. Під пахвою у нього стирчала сіра сучкувата палиця, в якій я легко впізнала магічний посох.

– Ну, ти йдеш? Скільки можна чекати?

Я не примусила себе довго просити. Дуже вже хотілося поблукати містом тисячі харчевень.

– Його величність передавав тобі вітання, – сказала я, вискочивши у двір і стрибаючи на одній нозі, щоб вище натягнути чобіт.

Він покосував на мене, як вовк на капусту.

– Знаю. Я його зустрів.

І ось тепер ми йшли з ним вулицею, він розповідав про таємниці місцевої кухні і вдавав, що нічого не відбувається.

– А чому ти з посохом? – ніби ненавмисно запитала я, роздивляючись вузлуватий ціпок.

– Його величність велів, – сухо озвався Гарольд. – Прикордоння… Так от. Площа п’ятикутна, на одному розі – пекарня, на другому – коптильня, далі – ще одна пекарня, ще далі – шинок одного моряка, якщо він ще не помер, звичайно. А на п’ятому боці – «П’ятий кут», ти побачиш, там подають птицю, запечену…

– Гарольде, – сказала я, неввічливо його перебиваючи, – коли ти думаєш учити мене чарівництву?

Він так гірко й докірливо глянув, ніби я посеред веселого бенкету нагадала про його невиліковну хворобу.

– Гарольде, – сказала я твердо, – у мене два молодші брати. Я намагалася їх учити читати. Це жахливо. Простіше вбити.

Він відвів очі.

– А потім вони пішли в школу, і нічого – читають, пишуть… Значить, їх все-таки можна було навчити?

– Не твоїм розумом міркувати, – сказав він хрипко. – Я обіцяв тебе вивчити – і вивчу. Заспокойся.

– Коли?

– Завтра!

– Чому не сьогодні?

– Слухай, чого ти причепилася? Давай хоча б спокійно поїмо… Ми в цьому місті ніколи вже не будемо, розумієш, ніколи! Перетнемо кордон – і тю-тю, зворотної дороги нема…

Я замовкла. Він по-своєму мав рацію.

Усе місто помежоване струмками, через них вели горбаті містки. Подекуди з кам’яних дахів струмували водоспади. Крутилися млинові колеса, і мололи на млинах не тільки борошно. Один квартал наскрізь пропах корицею, в іншому я розічхалася від перцю. Вода дзюрчала так, що дзвеніло у вухах. У круглих озерцях плавали качки, а подекуди, придивившись, можна було розгледіти спину величезної рибини…

– Гарольде! Друже!

Я підвела голову. Назустріч нам вулицею крокувала людина в одязі матроса; у нього були такі широкі плечі й такі довгі руки, що коли він узявся обійматися, вулиця виявилася повністю перегородженою.

– Дядьку Щуче!

Гарольд по-справжньому зрадів. Моряк обхопив його разом із посохом, пом’яв і відпустив. Я про всяк випадок відійшла вбік, мене так обнімати не можна. Зламаюся.

– Ліно, – Гарольду стало незручно, – це давній приятель мого батька… дядько Щук. Дядьку, це Ліна – наш новий маг дороги.

Останні слова Гарольд вимовив зовсім тихо, собі під ніс.

– Шукав тебе! – закричав дядько Щук на всю вулицю (чи він був глухенький, чи то морські шторми привчили його розмовляти на всю силу легенів). – Сказали, пішов у «П’ять кутів!» Гарольде, хлопчику, та хіба «П’ять кутів» щось путяще? Пішли в «Кришталь»! Пригощаю!

Гарольд на мить розгубився:

– Дядьку, в мене… це… гроші є, що ж я буду… не з руки…

– Востаннє бачимося! – гаркнув дядько Щук так, що я відстрибнула ще на півкроку. – Сина мого друга – в «Кришталь»! Буде про що згадати!

– Та я ж не сам.

– Друга сина мого друга, нового мага дороги – пригощаю!

Виявляється, дядько не був глухим. Однак як йому пояснити, що «Ліна» – ім’я дівчинки?

Та й чи варто пояснювати?

* * *

Цей «Кришталь», чесно кажучи, вартував того, щоб на нього подивитися. Я ввійшла – й роззявила рота.

Кришталевий грот. Кришталеві колони. Свічки в кришталевих кулях плавають у круглому озерці з кришталево-прозорою водою. І стеля прозора! Видно небо, хоча і спотворене, і дим здіймається вгору по прозорому димарю… Одна стіна теж наполовину прозора, мутнувата, правда, як товстий лід, уся в тріщинках і дрібних кольорових прожилках. За стіною горіли вогні – було дуже гарно.

Людей було зовсім небагато – в одному кутку троє міщан жували, хлебтали, неголосно перемовлялися. У другому – вечеряла подружня пара з хлопчиком. Перед хлопчиком на столі височіла кольорова башточка із зубцями, прапорцями, з пелюстками й листям – десерт? Морозиво?

І я таке хочу!

Дядько Щук усадовив нас із Гарольдом за столик під кришталевим кетягом винограду. Світло дробилося в кожній виноградинці, переливалося червоним, зеленим, бірюзовим. Навіть Гарольд, здається, забув про свої біди й заусміхався, передчуваючи чудовий вечір.

– Бачиш його? – дядько Щук схилився до мене, ткнув пальцем у Гарольда. – 3 батьком його сто морів пройшов. Оце був друг! На дні упокоївся. З наших був, із простих. А син уродився в Королівство… І от тепер – прощайся. Жили-поживали – все, йдуть, а чого їм не сидиться? Сиділи б… Несе їх лиха година по таких місцях, що не за столом буде сказано. Кортить. А чому?

– Дядьку… – Гарольд спохмурнів. Посох його, притулений до спинки стільця, упав. Гарольд поставив його знову – посох знову впав.

– Та прилаштуй його де-небудь, – сумно порадив дядько Щук. – Я розумію. Король сказав – у похід, значить, у похід. Ну коли востаннє за пристойним столом сидите… Що тобі, Гаре? Солодощів?

– Так. – Гарольд прилаштував свій посох у кутку. – І їй, – кивнув на мене, – теж.

– То ти дівчинка? – дядько Щук якщо й здивувався, то не дуже. – Ох, часи настали, в Оберона в магах дороги дівчинка служить… Зараз принесуть.

Він підвівся й вийшов за кришталеву стіну. Стіна була нерівна: тінь дядька пливла, то збільшуючись, то зменшуючись, ніби віддзеркалення в кімнаті кривих дзеркал, і, нарешті, зустрілася з іншою тінню. Було чути нерозбірливий шепіт – здається, дядько замовляв для нас вечерю.

– Тут усе дорого коштує, так?

– Ага, – Гарольд усміхався. – Зараз вино принесуть. Солодке. Тобі теж можна.

– А в тебе батько був моряком.

– Так.

– А чому ти не розповідав?

– А тобі хіба цікаво?

Я замовкла, роздумуючи, образитися чи ні?

Дві тіні за кришталевою стіною розійшлися. Дядько Щук повернувся, і майже відразу нам принесли тацю із трьома великими склянками. Одну дядько підсунув Гарольду, другу поставив переді мною, третю взяв собі.

– Ну, діти мої, – він раптом підморгнув мені, наче ми були сто років знайомі, – легкої вам дороги через землі невідкриті, через пітьму, через морок…

Ми цокнулися. Мені не сподобався запах червоного напою. Якийсь дуже нудотний, неприємний.

Я торкнулася губами краю склянки. Нехай дядько думає, що я п’ю. Не скаржитися ж, що в їхньому розкішному ресторані вино гидке.

Гарольд відпив половину зі своєї склянки. Блаженно усміхнувся. Я пригадала, як ми на дні народження Ритки пили шампанське, потім, правда, Лесик перекинув Ритчин акваріум із рибами, однак шампанське принаймні було смачне. І пахло приємно. На відміну від цієї гидоти.

В зал увійшли нові відвідувачі, зайняли стіл навпроти. «А мені буде нудно», – подумала я. Як бувало нудно з гостями вітчима – начебто всі задоволені, їжі на столі вдосталь (увесь день готували), і говорять, говорять, сміються, а нудно, хоч лізь під стіл.

– Зараз, – сказав дядько Щук. – Зараз овочі принесуть, потім гаряче, потім солоденьке – для зору корисно… Піду погляну, як вони там.

І знову пішов за прозору стіну. І знову я побачила, як його тінь зустрілася з іншою тінню.

– Гарольде…

Він задумливо допивав своє вино. І все усміхався. Посмішка ставала все ширшою й ширшою…

– Гарольде?

– Га?

– Ні, нічого… Ти не п’яний?

– Маги не п’яніють.

– Та ну?

Він дивився на свою склянку, неначе милувався її вмістом. Знічев’я я обвела поглядом кришталевий зал.

Ті, що були з дитиною, підвелися, щоб іти. Нові відвідувачі, троє людей в однаковому темному одязі, про щось радилися, зблизивши голови. Один із них мигцем поглянув у наш бік.

Мене пройняв холодний піт. Погляд був не випадковий. А той, хто його кинув, кремезний чоловік з таким блідим обличчям, що у світлі кришталю воно виглядало синім, видався мені дуже лихою людиною.

Можливо, він узагалі вампір. Тільки у вампірів бувають такі одутлі білі обличчя і темні, майже чорні губи. А очі, навпаки, світлі, жовтуваті.

– Гарольде…

– Ну?

Мій учитель сидів перед порожньою склянкою, впирався руками в стіл і явно прагнув не впасти носом на стільницю. Очі в нього були безглузді, круглі, скляні.

Чому я не заволала від страху? Як я зрозуміла, що треба поводитися тихо?

Швидко глянула за кришталеву стіну. Дядько-тінь радився з невідомою темною тінню. Вдалося розібрати деякі слова в цьому шепотінні чи це тільки вчулося?

– Як домовлено. Отримаєш. Робіть, а мене залиште. Привів – і все. Ні, ти зачекай…

В очах Гарольда був страх. З ним явно діялося щось не те, він не чекав такої каверзи від склянки вина, адже він мені, дівчинці, не рівня – майже дорослий чоловік…

– Гарольде… Твій дядько заманив нас у пастку.

Він усе-таки впав обличчям на стіл, і я подумала, що в склянці була отрута і все пропало. Як вибиратися? Повз синьолицих, що сидять і зиркають? І як мені вибиратися – самій і кидати Гарольда?!

Проте голова хлопця одразу ж підвелася. На обличчі в нього було напруження штангіста, який ось-ось провалить чергову спробу.

– Лін… но… тікай.

Я голосно розсміялася й пошарпала його за плече, щоб синьолиці, котрі по черзі зиркали на нас, не зрозуміли, що відбувається.

– Куди я втечу? – запитала я, не припиняючи по-дурному хіхікати. – Думай, що робити… У тебе ж є посох…

Голова Гарольда знову впала, лобом розколовши порожню склянку, уламок врізався в брову. Дядько і той, з ким він розмовляв за стінкою, розійшлися. Дядько Щук вийшов у грот і рушив до нашого столика. Обличчя у нього було напружене, очі так і бігали. Він побачив лежачого Гарольда, осколки порожньої склянки, швидко глянув на мою, все ще повну по самі вінця…

– Чому ж ти не п’єш, дівчинко?

Я підвелася, тримаючи в правій руці повну склянку. Посміхнулася дядькові Щуку…

Як в житті все повторюється!

Я з розмаху вихлюпнула це вино просто в його широку матроську пику. І перш ніж він протер очі, встигла схопити посох Гарольда, який стояв у кутку.

Це я, Ліна Лапіна. Новий маг дороги. Нічого не вмію, проте дядько Щук про це не знає!

Він і справді не знав. Побачивши посох, спрямований йому в груди, припинив лаятися й відступив на два кроки.

– Е-е-е… Ти… дівчинко… а я до чого?

Розвернувся й кинувся за кришталеву стіну, тільки черевики загупали!

Я глянула на столик навпроти – синьолиці вже не сиділи. Вони стояли, пліч-о-пліч, і насторожено дивилися на мене.

– Гарольде… Гарольде!

– Кві… тка, – пробурмотів він, не підводячи голови. Я вирішила, що він марить.

Так, що я можу цим посохом? Перш ніж його вирвуть у мене з рук? Можу розбити кришталевий виноградний кетяг над столиком… Можу збити пару світильників, та що з того?!

– Квітка, – стогнав Гарольд, намагаючись підвестися. У цьому непотрібному зараз слові було для нього якесь важливе значення. Він намагався мені передати… Підказати…

Квітка – це така штука з пелюстками. Іноді пахне. Іноді її рвуть, плетуть вінки… Але що має на увазі мій непутящий учитель?!

Синьолиці рушили на нас – повільно, обережно, як і раніше, пліч-о-пліч, і тут я зрозуміла.

«Дуже просто. Простягни над нею долоню… І скажи: «Оживи». Якщо ти справді захочеш, щоб вона знову розкрила свої пелюстки назустріч новому дню, щоб бджілка прилетіла… і таке інше. Ти скажи так лагідно: «Оживи», – і вона оживе…»

Я перекинула посох в ліву руку. Праву простягнула над Гарольдом:

– Оживи!

Ясна річ, нічого не відбулося. Хіба що синьолиці ще більше заметушилися.

– Оживи! Оживи ти! Ну ОЖИВИ!

Мені ніби праску приклали до долоні. На мить. На крихітну часточку секунди. Рука підскочила сама собою, ніби її підкинуло повітряним потоком.

І Гарольд підхопився. І схопив посох, який я мало не впустила. Синьолиці були близько, я побачила, як зблиснуло в кришталевому світлі лезо ножа…

Мій учитель гепнув посохом об підлогу. Так Дід Мороз на шкільних ранках «включає» ялинку. Але жодному Дідові Морозу не добитися такого ефекту: з набалдашника посоха вирвався промінь і вдарив у кришталеву стелю. І пішли тріщини, тріщини, зникла прозорість, полетіли осколки, хтось залементував: «Рятуйся!»

Я чудово пам’ятаю кришталевий виноградний кетяг на кам’яній підлозі. Усі «виноградинки» розколото. У тріщинах дробиться згасаюче світло.