Текст книги "Ключ від Королівства"

Автор книги: Марина и Сергей Дяченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 4 страниц]

Він відійшов у дальній куток і влігся там на солом’яний матрац. Укрився картатою вовняною ковдрою і невдовзі засопів.

Розділ п’ятий
Коли засурмить сурма

Звісно, я не заснула.

Нехай матрац був чистий і достатньо м’який, хоча вогник у каміні так затишно палахкотів, нехай за вікном тихо співали нічні птахи й світили величезні казкові зірки. Нехай усе було гаразд, але ж мені було погано.

По-перше, соромно й страшно було згадувати моє перше «магічне» завдання і як я його провалила. Це вам не контрольна. Якби Гарольд не втрутився – навіть і не знаю, що зі мною сталося б.

По-друге, мене страшенно образили слова Гарольда. Він не вірив, що я маг. Він хотів, щоб я переполохалася й утекла у свій світ. Він просто мріяв про це. Тоді б він сказав Оберонові зі вдаваним смутком: «На жаль, ваша величносте, вона всього тільки дівчинка, та ще й маленька як на свої роки. Я дуже хотів навчити її магії. І я б її навчив, звичайно, якби вона не злякалася…

І коли я уявляла Гарольда, який говорить усе це Оберонові й скрушно хитає головою, мені хотілося гризти ковдру.

Крім того, мені дуже хотілося додому. Ну просто до сліз. Звідси, із Королівства, всі домашні біди здавалися маленькими й несправжніми.

Гарольд сопів уві сні. Якось дуже гучно, ненатурально сопів. Я раптом подумала: а чи так просто йому заснути? Адже якщо я провалила перше завдання, то й він провалився як учитель. А Оберон йому довіряє…

Ніби у відповідь на мої думки Гарольд засопів голосніше й перевернувся на другий бік. І захропів так, щоб усім було зрозуміло: спить людина.

Камін догорав. Невдовзі в кімнаті стало зовсім темно.

* * *

Розплющую очі – а у вікна б’є сонце. На підлозі соломинки блищать, як золоті. У дальньому кутку кімнати сидить Гарольд і натягує чоботи.

– Уставай. Іди вмивайся.

– Доброго ранку, – сказала я ввічливо.

У коридорі був умивальник, я ще вчора запам’ятала, де він стоїть. І тільки я задумалася, як прилаштуватися, щоб злити собі на руки з ковша, як з’явилася жінка у фартусі – кругленька, веснянкувата, привітна. Здається, я її десь раніше бачила.

– Доброго ранку, новий магу дороги! Давайте-но підсоблю… Вбиральню, – вона стишила голос, – знайшли вже?

Вбиральню я знайшла ще вночі. Просто горщик у закутку, і все.

– Умивайтеся, збирайтеся, скоро вирушаємо… – вона лила мені воду в долоні, вода була холодна, туга, з мене одразу ж злетіли залишки сну. – Нате ось, – простягнула чистий рушник. – Тут вам одяг прислали з майстерні – на особливе замовлення… Гарольде! – крикнула вона в кімнату. – Його величність велів поквапитися!

– Зараз, – глухо озвався мій учитель. Жінка безцеремонно заглянула за двері.

– І щоб ти мені стару куртку не кидав тут, а з собою взяв. Вона тепліша, ніж нова, а в горах буде мороз.

– Ну чого ти, ма, у мене й так сумка тріщить…

– Ти чув, що я сказала?

– Ну, чув…

– Давай-давай, уже сурмачі до воріт поїхали. За годину вирушаємо.

І вона побігла кудись, усміхнувшись мені на прощання. Я зрозуміла, на кого вона схожа: такий же веснянкуватий ніс, довгі безбарвні вії, каштанове волосся. Тільки Гарольд був худий і кістлявий, а мати його – кругла, наче м’ячик.

На лавці, де я спала, лежав величенький мішечок. Одяг?

– Це кому? – я була впевнена, що вчорашні недоноски так на весь похід мені й залишаться.

– Тобі, – відповів Гарольд не дивлячись. – Мені, чи що?

Я простягнула руку, обережно розкрила мішок…

Ух ти!

Полотняні сорочки, якраз мого розміру, три штуки. Ткані штани – дві штуки. Жилет із нашитими на нього сталевими пластинками, проте й не дуже важкий. Шкіряна куртка – скроєна точно за міркою, гарна й м’яка, на залізних застібках, із закотами на рукавах. Штани – теж зі шкіри найтоншої вичинки. Теплий плащ – здається, вовняний, темно-синій, із гербом. Пояси, хустки, ще якісь чудові дрібниці й – увага! – чоботи. Якби Зайцева побачила мене в цих чоботях, та ще й у школі… Вона б померла від заздрощів. Впала б на підлогу й померла на місці. Ось які це були чоботи.

– Це все мені? Це мені? Це все-все мені?!

Гарольд дивився на мене здивовано й ледь презирливо. Під цим поглядом я, як могла, стримала радість: усе-таки я маг дороги, а не дівчинка в універмазі.

– І ось іще, – він витягнув із дна мішка дивну штуку, схожу на вишиту сріблом косинку. – Пов’язуєш на голову, щоб вузол був якраз над правим вухом. Це знак мага дороги.

Я взяла косинку в руки…

І радість моя зникла, ніби її й не було. Хіба я справжній маг? Хіба я маю на все це право – на такий плащ, куртку… на королівський герб із буквою «О» і драконом?

Гарольд помітив, що я скисла.

– Ну що? – запитав із фальшивим співчуттям. – Вирішила залишитися з нами? Чи сумніваєшся?

Я подумала: можу ж я одягнути все це хоч раз? Хоч єдиний разочок у житті?

* * *

Біля воріт замку до мене підвели коня. Ой лишенько! Адже я тільки мріяла навчитися їздити верхи, а сама якщо й пробувала, то тільки на сусідському сенбернарі!

Сірий кінь був такий високий, що я могла, трішки пригнувшись, пройти в нього під черевом. І, звичайно, нічого було й мріяти залізти на нього без сторонньої допомоги. Я уявила, як мені до сідла прив’язують сходи…

Якби на мені зараз був мій звичний одяг чи вчорашні обноски – я б вдала, що опинилася тут випадково. Але на той час на мені був повне убрання королівського мага, чоботи до колін, плащ із гербом, на голові – чорна зі сріблом хустка. І тому я не чекала допомоги, а вилізла спочатку на стулку воріт (вона була фігурна, ґратчаста, зі сталевими гілками й листям), а вже звідти перебралася в сідло.

Мені здалося, що я сиджу на слоні, а земля внизу – далеко-далеко. Кінь переступив ногами – я вчепилася в луку сідла. Кінь поволі рушив уперед; я нічого не бачила й не чула, у мене була єдина мета – не впасти.

– Ноги запхай у стремена…

Гарольд, виявляється, їхав поруч. Сидів у сідлі прямо і розслаблено, як принц.

– Ноги в стремена, кажу. П’яти вниз. Носки вгору і вбік. Інакше ступні проваляться крізь стремена вперед, кінь злякається й понесе, а ти волочитимешся позаду…

Я зрозуміла, що все, досить, час звідси линяти. Походила в гарному одязі, покрасувалася гербом, покаталася верхи, уявила себе королівським магом – пора й честь знати. Поки мене тут не прикінчили – додому!

Стремена виявилися підігнаними під мій зріст. Я абияк виконала пораду вчителя – розвела носки, опустила п’яти. Мій кінь поволі й плавно йшов за конем Гарольда, і я змогла нарешті відірвати очі від землі й роззирнутися навколо.

А навколо народу! Народу!

Стражники стояли вервечкою. Серйозні, вусаті, з піками напереваги. За цими піками товпилися городяни – колишні мешканці Королівства, які тепер залишалися самі по собі.

– Ура! Ура! Слава!

Щось пролетіло у повітрі. Лясь коня по шиї! Квіти. Букетик фіалок. Він упав у куряву, і вслід за ним полетіли троянди, гвоздики, ще якісь величезні й невідомі квіти, вони пролітали в мене над головою, над головою Гарольда, падали під ноги коням…

А коні й вухом не вели. Ішли собі й ішли. Урочисто шествували.

Десь заграла музика, і вона лунала все голосніше.

– Слава королю!

– Прощай, Королівство!

– Слава Оберону!

– Слава магам дороги!

Мої щоки палали все дужче й дужче. Я випрямилася в сідлі, наслідуючи Гарольда. Набігли сльози – чи то від вітру, чи тому, що я розуміла: це останні хвилини мого тріумфу. Більше ніхто ніколи не назве мене магом дороги й не кине букет під копита мого коня…

Услід за Гарольдом я виїхала на площу. Тут уже вишикувалися караваном коні й вози, карети й вершники – це й було мандрівне Королівство, і воно несподівано здалося мені маленьким.

Сірий кінь – оце розумний! – без жодної моєї участі зайняв своє місце, поряд із конем Гарольда. За нашими спинами стражники покрикували на натовп, який хотів усе бачити і тому напосідав і напосідав.

– Гарольде… Гарольде…

Мовчання.

– Скажіть, майстре…

– Чого тобі?

– Що зараз буде?

– Вийде мер. Скаже кілька слів. Потім Оберон… його величність віддасть йому символічні ключі від міста. Просурмить сурма… До речі, ти не передумала?

Я промовчала.

Натовп захвилювався сильніше.

– Мер!

– Де?

– Там! Дивіться!

– Слава панові меру! Слава Королівству!

Із сідла мені було все чудово видно: на вкрите килимом підвищення піднявся товстенький, ніби бочка на ніжках, чоловік. Він виряджений був у парчу й оксамит, але капелюх тримав у руках. Вітер куйовдив ріденьке волосся, що кучерявилось навколо рожевої від хвилювання лисини.

І майже відразу натовп відсахнувся від межі зімкнутих списів. Я сама підскочила в сідлі.

Оберон з’явився ніби й нізвідки. Він височів над усіма – над пішими, і над вершниками, і над мером, що піднявся на підвищення. Король гарцював на білому коні з дуже довгою гнучкою шиєю. Я придивилася й завмерла: морда королівського коня була схожа швидше на морду крокодила – зуби стирчали вгору і вниз. Шовкова біла грива то відкривала, то знову закривала від мене це зубасте рило…

Та все одно цей крокодилокінь був прекрасний у кожному своєму русі. Здавалося, він парить над землею. А може, так воно й було?

Король сидів у сідлі, злегка відвівши руку з великою білою палицею, на кінці якої мерехтіла червоно-зелена куля. Мабуть, це була чарівна палиця. Я хотіла запитати про це Гарольда, але в цю мить городяни отямилися й залементували так, що навіть кінь піді мною вже який спокійний, а й той здригнувся.

– Обе-е-рон!

– Слава королю!

– Слава!

У цьому гаморі потонули слова мера – той звертався до Оберона й кланявся, притиснувши руку до серця. А король сидів у сідлі й дивився на нього так само спокійно й уважно, як дивився ще зовсім недавно на мене…

Я покосувала на Гарольда. Він не зводив з Оберона очей і був незвично блідий, навіть ластовиння зникло. Я подумала: для Гарольда ж усе це, як і для мене, вперше. Вперше за його пам’яті Королівство залишає насиджене місце й іде в нікуди, і невідомо, що там, попереду, чекає.

Цікаво, він узяв із собою стару куртку, як веліла йому мати?

Поки я про це розмірковувала, мер закінчив свою промову. Оберон коротко кивнув йому й обвів площу очима. І сказав одне слово – ніби й неголосно, проте голос його перекрив гул натовпу:

– Прощавайте.

І простягнув меру великий, ніби зі спектаклю про Буратіно, ключ. Люди навколо загуділи, залементували, в повітря полетіли шапки, капелюхи, складені хусточки…

А мене як шпилькою кольнули: значить, зараз уже засурмить сурма? І в мене не буде можливості для відступу?!

Я повернула голову. Гарольд дивився просто на мене.

– Ну що? Твій останній шанс повернутися. Давай…

Він щосили намагався говорити байдуже, однак з останнього слова стало зрозуміло: мій учитель дуже хотів, щоб я зникла геть і позбавила його клопотів.

Оберон на своєму крокодилоконі поволечки їхав уздовж каравану – від хвоста з господарськими возами, до голови, де було його місце. Іноді зупинявся й перекидався з кимось кількома словами.

Він усе ближче до нас… усе ближче… І часу на прийняття рішення все менше… менше…

Його кінь був зовсім близько, коли я побачила, що до боків чудовиська (і до Оберонових колін) притиснуті перетинчасті крила, а з ніздрів трішечки вилітає дим.

– Привіт, Ліно.

Я, як могла, випрямила спину.

– Добридень, ваша величносте, – і спробувала усміхнутися.

Оберон був серйозний.

– Ну що ж, вирішуй. Ти відправляєшся з нами чи повертаєшся до себе? – запитав він.

– А ви знаєте, у мене ж нічого не виходить…

(Що я роблю? Уся площа на нас дивиться, не можна гаяти ані секунди, зараз просурмить сурма…)

– А хіба я вам потрібна, ваша величносте? Я маленька…

Гарольд засопів, ледь чутно постогнуючи.

– Звичайно, ти потрібна нам, – Оберон і бровою не повів. – Отже?

* * *

До полудня ми в’їхали в інше місто, меншеньке. Тут теж зібрався натовп, і стражники зі списами теж стояли уздовж дороги й гукали: «Слава» і «Прощавайте». Я на той час так утомилася, що просто падала з сідла. Гарольд мовчав усю дорогу. Він був надзвичайно розчарований, навіть пригнічений.

Я вже нічого навколо не помічала й дивилася вниз, на свої руки з вуздечкою. Мій кінь не потребував команд – він був значно розумнішим за мене і сам ішов в строю, то прискорюючи, то уповільнюючи крок. Я краєм вуха слухала вітальні вигуки, а сама думала: довго ще? Коли ж відпочинок? Коли це закінчиться?

Навіть коли радісні вигуки навколо перетворилися в суцільне ревище, я не відразу зрозуміла, у чому річ. А потім раптом озирнулася – поряд із моїм конем, нога в ногу, плив білий крокодилокінь Оберона.

– Втомилася?

– Ні, – сказала я, намагаючись випрямитися в сідлі. Спина боліла неймовірно.

– Хочеш, щось покажу?

– Хочу, звичайно…

– Перелізай, – він подав руку.

Я не зрозуміла навіть, що він задумав, усе вийшло само собою. Щойно сиділа на своєму слухняному конику – і ось я вже в сідлі Оберона, на спині білого крокодила. Поперед мене – довжелезна шия, розвівається на вітрі молочна грива, косує з-за плеча каре око – розумне, майже людське.

– Поглянь. – Оберон сидів, позаду мене, я бачила тільки його руки. – Бачиш усіх цих людей?

– Бачу…

– А зараз подивись сюди…

Він підніс до мого обличчя долоню. Я глянула крізь його пальці…

Нікого не було! Порожня дорога, уздовж дороги – будинки, повзе караван. Бачу Гарольда, він дивиться вбік… Вершника перед Гарольдом бачу… А там, гляньте-но, мій знайомий, гачконосий комендант замку, «його милість». А де ж люди вздовж узбіч?

Оберон прибрав руку, і я знову всіх їх побачила. Хлопчаків на дахах і на деревах. Малюків на плечах батьків. Жінок, що розмахували хусточками, капелюхами, квітами…

Подивилася ще раз крізь пальці Оберона – порожньо. Караван іде по пустинній дорозі.

– Чому це так?

– Звичайним поглядом ти бачиш два світи відразу. Поєднання двох світів. А я тобі показую тільки те, що видно «тонким поглядом». Це Королівство. І ти до нього належиш.

– А… можна ще раз?

Його рука була білою й теплою. Цього разу я побачила, що на дорозі, окрім каравану, є ще одна жінка – висока, пряма, в довгому плащі. Стоїть на віддалі. Не кричить, не махає руками. Просто дивиться.

– А це хто?

– Де?

Він швидко глянув у бік жінки («звичайним поглядом» я її не бачила, вона ховалася за спинами натовпу).

– А-а-а… це… вона вирішила залишитися.

– Хіба так можна?

– У неї серйозна причина.

– Яка?

– Ну, Ліно, про це згодом.

Мить – і мене пересадили назад на спину мого коня. Крокодилокінь Оберона вигнув шию – і ось він уже далеко попереду, на чолі каравану.

– Коли розмовляєш із королем, – Гарольд, як і досі, на мене не дивився, – не забувай, будь ласка, додавати «ваша величносте». Якщо Обе… якщо його величність не робить тобі зауваження, то це не означає, що він не бачить твого нахабства. Зрозуміла?

Так я стала частинкою Королівства.

Це чудово.

Але, мабуть, мені ще не раз доведеться про це пошкодувати.

Розділ шостий
Квіти та змії

Як тільки закінчилися поля, а обабіч дороги простяглися луки й гаї, у голові колони залунав сигнал привалу. Ніколи раніше я не чула такого сигналу (два звуки сурми – один за одним, високий і низький), однак підозрювала, що тепер він стане моїм найулюбленішим.

Я зуміла без сторонньої допомоги сповзти з сідла. Кінь стояв сумирно, дивився співчутливо – він мені все більше й більше подобався, мій сіренький. Добре все-таки в Королівстві мати іще друга, окрім Оберона.

Заметушилися люди, забігали, запалали багаття, запахло смачненьким. Виявилося, що мені не треба ні хмиз збирати, ні бутерброди нарізати, як на шкільних пікніках. Мені одній із перших принесли миску каші з м’ясом, кухоль бульйону та ще кухоль чи то морсу, чи то компоту ягідного й дуже солодкого (з нього, власне, я й почала обід). Та ще скибку хліба – житнього, смачнющого, з димком. І коли я все це із задоволенням змолотила й випила, відчуття непоправної помилки, яку я зробила, обравши Королівство і не повернувшись додому, почало меншати, зникати, поки не розтануло зовсім.

А коли потім виявилося, що мені не потрібно навіть посуд мити… Що в обозі є слуги, які для того й приставлені, щоб нас, магів дороги, годувати, поїти і нам догоджати…

Це супер!

Я відійшла вбік, вмостилася на травичці й звела погляд до неба синього-синього (у нашому світі такого й не буває), а тут іще хмари білі-білі, і ластівки.

Я подумала: ось я і в Королівстві. Король – мій друг і скривдити не дасть. От хіба дійсно слід звикнути називати його «ваша величність». А то дружба дружбою, а ввічливість ввічливістю.

Цікаво, а де принц? Адже він теж десь тут, а я його ще жодного разу не бачила. А наречені принца? Оберон казав, їх кілька, шість, чи що? Навіщо так багато? Треба буде поцікавитися…

І я, мабуть, задрімала. Бо вночі дуже мало спала, уривцем поринаючи в тривожний сон. І ось я задрімала, і сниться мені, що лечу без крил все вище й вище в цьому синьому небі, а ластівки навколо водять хороводи…

– Ну, розляглася! Вчитися хто буде?

З переляку я так і сіла. Гарольд стояв поряд, рішучий і похмурий.

– А ти мене вчитимеш?

– Ні, дивитися на тебе буду! Швидко вставай. У нас усього півгодини.

Робити нічого – довелося мені встати з тепленької травички та йти за вчителем. Він привів мене на узлісся гайка, поставив на порослу травою купину й дав у руки посох із потовщенням на кінці.

– Це посох. Урок перший: маг дороги повинен відчувати небезпеку.

– Ти ж минулого разу казав, що урок перший…

– Минулий раз не рахується! І не перебивай. Отже, маг дороги повинен відчувати небезпеку. Під однією з цих купин у норі – отруйна змія. Визнач, під якою.

– Змія?

– Так! І годі перепитувати!

– А як визначити? Потикати посохом?

Гарольд, наче небіжчик, закотив очі під лоба.

Мені навіть лячно стало.

– Ну чому ти сердишся? Ти ж не пояснюєш як!

– Отак, – він щосили стримувався. – Береш посох у праву руку. Пеленгуєш, тобто водиш туди-сюди, поки не виникне… таке особливе відчуття в долоні. Ну, ніби ти посохом сприймаєш небезпеку.

– А як я можу посохом відчувати…

– Можеш, якщо ти насправді маг! Дій!

Я слухняно взяла посох у нього з рук. Поводила туди-сюди… Нічого не трапилося. Гарольд стояв над душею, пожирав мене очима і всім своїм виглядом показував: щоб тебе змія живцем проковтнула, нездара.

– Я щось роблю неправильно?

– Ти все робиш неправильно. Ти повинна ловити посохом тонкі сигнали, розумієш?

– Як антеною?

– Як посохом! Давай іще раз.

Я знову поводила посохом. Придивилася до купин – у двох із них темніли круглі дірки. Нори? А в третій начебто нічого не було.

– Ось тут змія, – я навмання ткнула пальцем в одну з дір.

– Ні. Змія не там. І ти нічого не відчула. Ти навіть не намагалася.

– Я намагалася.

– Тоді шукай змію!

Мій посох рухався туди-сюди, як двірник на склі машини.

– Змія там, – я показала на іншу купину.

– Ні!

– Можливо, тут узагалі немає змій?

– Є! Тут зовсім поряд сидить дуже отруйна й страшна змія. Її укус вбиває за кілька хвилин… у страшних муках. Вона прокушує наскрізь чоботи. І навіть кольчуги. Це страшно й небезпечно, розумієш? Думай про небезпеку. Про те, що може з тобою трапитися через кілька секунд!

Він переборщив.

Він хотів, щоб я посохом знайшла «тонкий» сигнал небезпеки, натомість я перелякалася так, що мало не намочила нові штани. Я відскочила, вшкварила посохом по високій траві…

Це дійсно була дуже страшна змія. Набагато більша за гадюку, чорна, із зеленими розводами. Дивно, як детально я встигла її роздивитися. Змія, розлючена моїм ударом, стрибнула (так-так, присягаюся, стрибнула!) по палиці вгору й стиснула щелепи на моєму зап’ясті.

Боляче не було. Я струсонула рукою – змія впала і поповзла в траву. Миттєво.

На руці залишилися дві червоні цятки. І вони дуже швидко перетворилися на дві сині цятки.

– Ой, – скрикнула я.

Тут мене вхопили за комір і поволокли. Я, звичайно, спіткнулася й упала. Тоді мене підхопили на руки, закинули через плече (це дуже незручно, висіти вниз головою) й потягли кудись зі страшною швидкістю, тільки трава зашелестіла. Впала з голови чорна зі сріблом хустка. Замиготіли чоботи Гарольда – один-два-три…

Потім у мене ненадовго затьмарилося в очах, а коли чорнота розтанула, я побачила перед собою величезне шовкове шатро, біле, із зеленими узорами. Біля входу до шатра стояв стражник.

– Пропусти! – здавлено пискнув Гарольд.

Стражник відсунувся, і Гарольд вніс мене в шатро на руках.

– …Перехід межі. Якби це було взимку – я перший сказав би, що не варто й намагатися. Але зараз весна, і досить суха…

Люди сиділи на складаних стільцях, вивчали карту, розстелену на підлозі, й говорили, судячи з їхніх облич, про щось серйозне. Гарольд, не проронивши жодного слова, згрузив мене просто на карту перед Обероном, який сидів тут же й уважно слухав співрозмовників.

– Це в долинах весна суха, – сказав король, ні на мить не перериваючи розмови. – А за горами, між іншим, ллє, і я не впевнений, що крижаний фонтан за цих умов – найліпше місце для переходу…

Він узяв мою руку у свою, підсмикнув рукав (я побачила, на що перетворилася моя кисть, і тільки зараз злякалася). Потягнувся за посохом, приклав до сліду укусу смарагдово-рубіновий набалдашник.

– …Давайте не будемо ухвалювати поспішних рішень. У нас ще щонайменше тиждень спокійної дороги, а вас, канцлере, я попрошу дуже детально розповісти про всі переваги вашої пропозиції… і недоліки, певна річ, якщо ви їх бачите.

Моя долоня із синьої й товстої на очах зменшувалась до нормальних розмірів і білішала. Як і раніше, болю я не відчувала.

– Вас, панове радники, я попрошу зайнятися розвідниками, мене турбує недостовірність нових відомостей…

Він випустив мою руку.

– Гарольде, я тобою незадоволений.

* * *

Бідний Гарольд! Мені його стало навіть жаль.

Він виходив із шатра, ледве волочачи ноги. Щоб підбадьорити вчителя, я наздогнала його й весело сказала:

– А я не злякалася.

Він глянув на мене, і я відсахнулася. Не потрібне йому моє підбадьорення. А от коли б я провалилася крізь землю… і чим швидше, тим краще.

– Гарольде! – від одного з господарських возів його погукала мати. – Що трапилося?

– Нічого, ма. Все чудово.

У голосі його бринів такий траур, що мати занепокоїлася всерйоз:

– Ти був у короля?

– Я зайнятий, ма!

І, щоб показати матері, що дійсно не має жодної вільної хвилинки, Гарольд схопив мене за комір і потягнув туди, де бродили, поскубуючи травичку, наші коні.

Я мовчала й не опиралася. Видно ж, що парубок сам не свій.

Він випустив мій комір. Я ледве не впала.

Він відійшов убік і сів до мене спиною на повалене дерево.

– Навіщо ти била посохом по траві? – запитав він безбарвним голосом.

– Бо злякалася. Ти мене налякав.

– Я налякав, – повторив він з гіркою іронією.

– Послухай, Гарольде… Тобто скажіть, майстре… А Оберон… тобто його величність, він може будь-які рани отак, навіть не дивлячись, зцілювати?

Він так довго мовчав, що я вже вирішила – не відповість.

– Ні. Тільки рани, завдані звичайними, немагічними… тваринами. Ну і людьми з «товстого» світу. А коли ми перетнемо кордон… Слухай, ти навсправжки така тупа?

– Від ідіота чую, – сказала я холодно.

І ми посварилися навік-віки.

* * *

Заночували на березі річки, на пагорбі, де повівав вітерець і комарі майже не кусали. Коні паслися в темряві, тихенько пофоркуючи. По всьому табору горіли багаття. Люди вешталися від вогню до вогню – бувало, що стражник підсаджувався до кухарів, а єгер – до музикантів. Хтось співав, і дуже гарно співав, аж за душу брало. Майже скрізь сміялися – мандрівники ще не втомилися, у них було легко на серці, вони без жалю кинули все, що було в минулому, і тепер з надією йшли у майбутнє…

Мені не хотілося сидіти біля багаття поряд із насупленим Гарольдом, і я пішла прогулятися. Спустилася до річки. Тут жаб’ячий хор виконував свій традиційний вечірній концерт. Торкнулася рукою води – ні, купатися зарано, ще холодна.

Хоча хтось купався.

Хлюпався, пірнав на самій середині річки. Кректав від задоволення. Чоловік. Мені стало соромно: звісно, він голий, а я ніби підглядаю. І, щоб не опинитися в делікатній ситуації, я швидко пішла вгору, до табору.

Доріжка загубилася в сутінках. Добре, що на мені були високі чоботи – не лякає ні роса, ні кропива. Я спотикалася об купини, лаяла себе й думала, що справжній чарівник зараз злетів би. Піднявся б до місяця, повисів би над водою, розвівши руки… Невже я ніколи не навчуся літати?!

Я опинилася в колючих кущах і довго шукала спосіб із них вибратися. А коли знайшла нарешті доріжку, то…

– Ой!

– Вибачте.

Я майже налетіла на нього. Він був одягнений в темне, а я заґавилася.

– Це ви вибачите, – сказала я, пригадавши, що треба бути ввічливою. – Просто я не бачу в темноті.

– Правда? А я думав, що ви маг дороги…

Ну от. Якби він хотів навмисне мені досадити – гіршого знущання й не придумати.

– Ну звичайно, я маг дороги. Тільки не бачу в темноті. Що тут дивного?

– Нічого, – він відступив. – Ну… ви йдете вгору? Може, вас провести?

– Не треба, – сказала я досить грубо. – Просто йдіть, а я за вами.

Він ішов швидко – ноги ж бо довгі. Я захекалася. Коли ми піднялися на пагорб, стало світліше від палаючих усюди багать. Я помітила, що волосся у мого випадкового супутника мокре.

– Це ви купалися?

– Я.

– А хіба не холодно?

– Холодно.

Я роздивилася його обличчя. Молоде. Досить симпатичне. Був у нас такий учитель географії – він, щоправда, всього місяць пропрацював. Ліпшу посаду знайшов. А шкода, ми його любили…

– А ви підіть до багаття й погрійтеся, – сказала я.

– А ви зі мною за компанію?

Я розгубилася.

– Навіщо?

– Для того, наприклад, що мені хочеться почути про світ, звідки ви родом, – він усміхнувся.

– А ви знаєте, що я з іншого світу?

– Звичайно.

* * *

Я не відразу зметикувала, куди він мене веде. А коли зрозуміла, було вже пізно.

Шестеро дівчат! Шестеро виряджених у довгі сукні, з накидками і шалями на плечах, із завивками (і це ж у поході!), з підфарбованими очима. Одна схожа на Мальвіну, тільки волосся не голубе, а золотисте. Ще одна – руда, з ластовинням. Одна трохи схожа на Зайцеву, якби її дещо облагородити. Ще трьох я не розгледіла, тільки помітила, що вони гарні, набагато гарніші за мене. І всі сидять на складаних стільчиках навколо багаття, розмовляють і хіхікають.

– Ваші високості, дозвольте відрекомендувати вам Ліну, нашого нового мага дороги.

– Доброго вечора, – пробурмотіла я собі під ніс. Ці дівчата ще й «високості», виявляється.

Наречені принца!

Я озирнулася на свого поводиря…

* * *

– Ну і де ти швендяла? – запитав Гарольд. Маленьке багаттячко, біля якого він коротав вечір, давно прогоріло.

– Та так. Балакала з принцом, – сказала я недбало. – Розказувала йому про наш світ… Тебе ж це не цікавить?

Він не відповів. А я вмостилася на матрацику, який спеціально для мене розстелили, втупилася в зоряне небо й розмріялася.

…А принц симпатичний. І купається в холодній воді.

Звичайно, ці його наречені… ніхто мені так і не пояснив, навіщо їх аж шість. Вони, звичайно, принцеси і все таке. Та з іншого боку, я – маг дороги!

Ну добре, нехай майбутній маг.

Звичайно, їм усім років по вісімнадцять, а мені тільки тринадцять… Зате коли вони постаріють і їм стукне по двадцять п’ять, я якраз підросту!

І я заснула під зорями. Снився мені бал у королівському палаці, принц і я – звичайно, не в шкіряних штанях, а в довгій сукні. І прямо під час нашого танцю я почала злітати, злітати до стелі, тягнути його за собою…

– Вставай. Нічого вилежуватися. Та прокидайся ж ти!

Щойно розвиднілось. Мій матрац, і ковдра, і взагалі все було мокрим від роси.

– Гарольде… Котра година?

– Ліно вставай, будь ласка.

Від такого звертання сон з мене як рукою зняло.

Гарольд сидів наді мною і всміхався. Дуже старанно і дещо неприродно. Усміхався, кивав, усім своїм виглядом показуючи, що дуже радий мене бачити.

– Уставай, будь ласка. У нас обмаль часу. Нам потрібно хоч чомусь тебе навчити, перш ніж ми перетнемо кордон.

– Ти впевнений?

Мені стало не по собі. Боліли руки й ноги, від вогкості пробирали дрижаки, а крім того, цей новий ввічливий Гарольд збирався мене вчити. З власного досвіду я вже знала, що нічим хорошим це закінчитися не може.

– А що ми будемо… е-е-е… робити?

– Я тобі все поясню. Ходімо.

Табір спав, тільки яскраво палахкотіли багаття кашоварів. Гарольд відвів мене до обриву. При світлі нового дня я побачила місце, де вчора зустрілася з принцом: колючі кущі, що в них заблукала, доріжку…

Над водою слався туман.

– Я все зрозумів, – бурмотів Гарольд. – Я зрозумів свої помилки. Я вчив тебе, як хлопця, і не врахував, що у дівчаток інші, цеє… особливості. Тепер усе вийде… Поглянь сюди.

Гарольд показав униз. Я сіла навпочіпки. Серед трави росла одинока квітка, схожа на тюльпан, але величезний і фіолетовий. У квітки явно були неприємності: вона схилилася голівкою до землі. Не виключено, що вчора на неї наступили.

– Урок перший, – хвилюючись, почав Гарольд, і я не посміла заперечувати. – Маг дороги повинен бути готовий віддати частину своїх сил тому, хто цього потребує. Хто ослаб і… це… деморалізований. Що означає – зневірився. Ось ви, дівчатка, любите квіти… звіряток… Ти б не могла допомогти цій квіточці?

– А як? – запитала я ледве чутно.

Гарольд знову всміхнувся.

– Дуже просто. Простягни над нею праву долоню й скажи: «Оживи». Якщо ти справді захочеш, щоб вона знову розкрила свої пелюстки назустріч новому дню, щоб бджілка прилетіла, е-е-е… і таке інше. Ти скажи лагідно: «Оживи», – і вона оживе.

Я простягнула над квіткою забруднену землею долоню.

– Оживи.

Як і слід було сподіватися, квітка й не ворухнулася.

– Оживи! – сказала я голосніше. – Оживи!

– Нічого, – сказав Гарольд, усміхаючись з останніх сил. – Я ж тебе не підганяю. У всіх не вдається з першого разу. Потрібно ще спробувати. Передай їй свої сили. Ось ти свіжа, виспалася… А квіточка зовсім зів’яла… Шкода квіточку… Давай.

– Оживи! – заволала я на все горло. – Оживи! Оживи!

Сидячи навпочіпки, я так низько схилилася над квіткою, що втратила рівновагу й упала.

Хрясь!

Ніколи вже бджілки не прилетять до цієї квіточки. У пошуках опори я навпіл переламала її й без того тендітне стебло.

– Гарольде, я…

Він уже йшов не озираючись.