Текст книги "Ключ від Королівства"

Автор книги: Марина и Сергей Дяченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 4 страниц]

Розділ третій
Королівство вирушає в дорогу

Ви можете похвалитися, що у вас є знайомий король? А король у золотій короні? А у мантії? З акуратно підстриженою бородою?

А в мене був знайомий король. Був, однак я добровільно відмовилася від цього знайомства.

Чи слід згадувати, як гірко я шкодувала?

Чому хоча б не вислухати його? Адже він хотів щось мені запропонувати? Може, йому потрібна була принцеса? Чи, наприклад, бойовий маг? Може, саме це він і мав на увазі – що мене можна навчити магії?

«Дуже важливо, щоб ти мені повірила». Так він казав при першій нашій зустрічі. Я пам’ятала ту розмову до найдрібніших деталей, до останнього слова. І все намагалася зрозуміти: від чого ж я так по-дурному відмовилася?

Із мамою ми не розмовляли майже місяць. Вона хотіла, щоб я перша прийшла миритися, щоб вибачилася. А за що? Звичайно, в темниці, де щури і чийсь скелет у кутку, захочеш миритися навіть із Зайцевою. А так… ну повинно ж бути у світі хоч трішечки справедливості!

Щодня (ну, майже щодня, коли мені не заважали) я повзала в тих кущах навпроти лавки. Певна річ, кульки з ключем не знайшла і кущі були звичайнісінькі: з одного боку – асфальтова доріжка, з іншого – газон. Ані королівського саду (а я його навіть як слід не роздивилася), ані замку (а який він гарний!), ані натяку на інше життя.

– Лапіна, що ти там робиш? Негайно припини ламати кущі!

Так я і жила, кусаючи лікті, поки не випав сніг. А новий сніг – це трішечки й нове життя: здається, тепер усе буде кращим і цікавішим…

Уже наближався Новий рік, а значить, канікули. І контрольні… Нова смуга перешкод: тільки з мамою помирилися – і знову привід для сварки. Узагалі-то, повною ідіоткою я в класі не вважалася, задачі нормально розв’язувала і писала майже без помилок, але був за мною грішок: що не контрольна – то провал. Причина була у хвилюванні, чи невезінні, чи ще щось завадило, проте навіть самі вчителі мені зізнавалися: у тебе, кажуть, у табелі оцінки на порядок нижчі, ніж ти заслуговуєш. Не вмієш ти писати контрольні. Вчись, мовляв, зосереджуватися, життя – це іспит, і так далі.

І от усі вітрини – в гірляндах, то там, то тут – ялинки, Новий рік на носі… А я наступного дня після контрольної з алгебри йду додому.

З оцінкою в щоденнику.

Пішов сніг… Пухнастий такий, лапатий. А в мене настрій – хоч сідай в замет і весну чекай.

Завертаю я до себе в двір і бачу: на лавці біля під’їзду хтось сидить. Нічого особливого: там завжди то старенька відпочиває, то хлопець дівчину дожидається. А тут сидить чоловік у пуховій куртці, в шапці й давненько сидить – уже снігу намело на плечі.

Проходжу я мимо, до під’їзду, дивлюся під ноги, читаю сліди на снігу… Полози – хтось важкі санки протягнув… Рифлені черевики… Ковзани – це Катька, сусідка, на ковзанах по снігу катається… дурепа… Іду і на чоловіка так скоса, заради цікавості – зирк!

А це Оберон.

* * *

У мене ноги так до снігу і примерзли.

«Помилилася», – думаю. Раптом це зовсім інша людина, просто схожа?!

І зразу ж розумію: не переживу такого розчарування.

Однак це він, точно він. Борідка акуратно підстрижена. Очі уважні. І обличчя королівське. Без корони, без мантії, та придивись уважніше – і все зрозумієш.

Я стояла перед ним хвилини зо три. Сніжинки торкалися щік і відразу танули, такою розпашілою була моя фізіономія.

Нарешті він голіруч, без рукавичок згорнув сніг із лавки поряд із собою.

– Доброго дня, Ліно. Присядеш?

– Добридень…

Я підійшла, проте сідати відразу не наважилася. Як хороше мріяти про чудо, а коли воно приходить, усе-таки лячно. Якщо чесно – аж подих перехоплює.

– Добридень, – сказала я голосніше (раптом він з першого разу не почув), – ваша величносте…

– Присядь.

І я вмостилася поруч із ним.

Ми сиділи на очах у всього будинку. Якби хтось із сусідів зараз виглянув у вікно, а потім запитав би мене, з ким це я розмовляла… Я б збрехала, мабуть, що це мій учитель. Чи батько подружки.

Нізащо нікому я не сказала б, що це король-чарівник.

А мені так хотілося! Так хотілося, щоб вони про це знали!

– Ну, як у тебе справи? – запитав Оберон.

Я хотіла сказати відразу: «Погано». Вчителі прискіпуються, алгебра паскудна, контрольну завалила. Заберіть, мовляв, мене до Королівства…

А потім подумала: як я йому, королю, зізнаватимуся у власній дурості, жалітимусь про якусь там «пару»?!

– Добре справи. Дякую. А у вас як?

– У нас гірше. – Оберон недбало струсив сніг із плеча. – Ми вирушаємо в дорогу… Це небезпечно.

Я розгубилася.

– Ви кудись виїжджаєте?

– Так. І далеко.

– Ви кидаєте замок, сад… Ви залишаєте своє Королівство?!

– Ні. Я веду Королівство на нові землі… А замок і сад залишаю, так. Вони живуть своїм життям. Вони мені набридли.

Я поводила підошвами по снігу, ніби шліфуючи його. Оберон говорив незрозумілі речі, а я, чесно кажучи, чекала зовсім іншого.

Я чекала, що він запросить мене в замок. Краще – на бал. Або ні – краще на турнір… Та байдуже куди, тільки б у Королівство. І нехай усі йому кланяються, а він мені отак запросто: заходь, мовляв, Ліно…

І, ніби почувши мої думки, він раптом сказав:

– Ходімо?

Сніжинки затанцювали в мене перед очима. Я шліфувала й шліфувала сніг під лавкою, вже до асфальту протерла і ніяк не могла зрозуміти, чому ж мені так лячно. Адже я хотіла, мріяла, чекала… Дочекалася – і боягузливо хочу втекти. Упірнути від нього в під’їзд. Щоб усе знову було нудно, зле, важко…

Буденно.

– А мене мама чекає, – сказала я й почервоніла ще більше. Адже я знала, що мама на роботі і її не буде до шостої. Нехай я забиваю баки вчителям, але як я посміла збрехати королю Оберону?!

– Тобто вона чекатиме, – уточнила я. – Якщо мене не буде… до шостої.

– У Королівстві існує закон, – він дивився мені прямо в очі й говорив, як завжди, дуже спокійно й чесно, – якщо людина входить до нього з вашого світу, вона повертається назад у те ж місце. У той самий час. І навпаки: я перейшов у ваш світ, коли мій канцлер почав: «Манд…» Я встиг погуляти по місту, почекати тебе тут на лавці. А коли повернуся, канцлер скаже: «…рівка», – і спокійнісінько продовжить свою доповідь. Та що казати, адже ти пам’ятаєш, як було минулого разу?

Я, звичайно, пам’ятала.

– А ви потім повернете мене назад?

– Слово.

Якби ж наші хлопчаки вміли отак сказати: «Слово», – і щоб відразу, без жодних клятв, було ясно – цей не зрадить!

Але що ж це виходить? У мене зовсім-зовсім не залишилося виправдань власного боягузтва? Мама не хвилюватиметься. У Королівстві я назавжди не залишуся. Екскурсія – туди й назад. Найкраща на світі розвага…

Розвага?

– Пробачте, ваша величносте… А навіщо я вам все-таки потрібна?

* * *

Тут зими не було. Тож я відразу скинула і куртку, і шапку, і шарф. Зняла б і черевики, якби не колготки під брюками. Ходити в колготках по траві – повна дурня.

Проте й жарко не було. Повітря… Минулого разу я його як слід не рознюхала. А в ньому линули одночасно запахи і лісу, і моря, і дощу.

Цього разу Оберон вийшов мене зустрічати, і слуги біля воріт замку завмерли в поклоні. Звичайно, вони кланялися королю. А виходило так, ніби й мені трішечки.

– Ти не захекаєшся, якщо сходами довго підійматимешся?

Я заметеляла головою. Не дуже люблю сходи – сірі, сумовиті, з нескінченними однаковими майданчиками. А по цих ішла б і йшла до самого неба: вони звивалися всередині замку, то ховалися в башту, то зовні тулилися до стіни, і тоді перехоплювало дух. Бо сходи ті були без поручнів.

Чим вище ми підіймалися, тим ширшим ставав навколишній світ. З однієї сторони горизонту височіли зубчасті скелі, з другої – ліс без кінця-краю, з третьої – місто під червоними дахами, з флюгерами і вузькими вулицями і за містом знову ліс. А з четвертої – море, на морі – кольорові вітрила й далекий острів на горизонті.

– Це Королівство, так? Усе це – Королівство?!

Від захоплення я забула про обережність, Оберон узяв мене за лікоть і акуратно відсунув від краю сходів.

– Я все тобі розповім. Сюди… – запросив він.

Услід за ним я ввійшла до округлої арки. Він пригнувся в отворі, я – ні.

За нашими спинами безшумно зсунулася докупи портьєра. Я озирнулася.

Кругла кімната. Письмовий стіл – не такий, звичайно, як у нашої завучки, а королівський, дубовий. Різьблений трон – точна копія того, що в тронному залі, тільки трохи менший. І книги, книги, якісь сувої, папери, біля стін – мармурові плити з незрозумілими символами. Бридка маска на стіні, зроблена з дуже непривабливої напівзотлілої, напівобгорілої шкіри. Я вирішила на неї не дивитися.

Скляні пірамідки й кульки на шнурочках, сонце світить відразу в три вікна, по дерев’яній стелі стрибають сонячні зайчики. А на підлозі – пісок. Товстенний шар, як на найчистішому пляжі. Теплий – я рукою доторкнулася. Оберон пройшов по піску до свого трону – залишився ланцюжок слідів. І сліди ці майже відразу стали згладжуватися, танути, наче від сильного вітру (а вітру в кімнаті не було), наче минали роки й роки, століття…

Мені стало ніяково. І я сіла на пісок просто там, де стояла. Навіть куртку не підстелила.

– Тобі тут подобається?

– Так, – сказала я і про всяк випадок ввічливо додала: – Ваша величносте.

Він сидів переді мною за письмовим столом – такий, яким я зустріла його на лавці у дворі.

Куртка (розстебнута), з кишені стирчить картатий шарф. Ані корони. Ані мантії. А навкруги, за вікнами, скелі, ліс, вітрила…

– Так от. Це не Королівство.

От тобі й маєш.

Мені здалося, що він верзе дурниці. Дуже образливі, шкідливі дурниці. Якби він був учителем, я б огризнулася…

А так мені тільки й залишалося, що тужливо запитати:

– А що?

Він побіжно проглянув якісь папери. Закрив величезну книгу – курява здійнялась стовпом, закрутилась в сонячному світлі. Зітхнув. Вийшов з-за столу, всівся, як і я, на пісок.

– Королівство, Ліно… Це я, мій син – принц, та шість його наречених. Комендант – ти з ним знайома, у нього гачкуватий ніс. Канцлер. І ще приблизно сотня людей – слуги, глашатаї, кухарі, конюхи, варта, придворні маги, єгері, музиканти. Це і є Королівство. Ми мандруємо по світу, як циганський табір чи бродячий цирк. І якось знаходимо незаймане місце, де високі гори із зубчастими скелями, чи дрімучий ліс, чи і те й інше. Де стоїть на обриві занедбаний замок. Утім, замок ми можемо збудувати й самі…

Він говорив і пересипав пісок з долоні в долоню. Я теж зачерпнула жменю – і ледве не скрикнула від болю. Щось кольнуло мене в мізинець. Я пригляділася – із піску стирчав спис. Маленький. Солдатика спис. Я відкопала його. Важкий – мабуть, олов’яний.

– І от ми оселяємося там, – продовжував Оберон, поглядаючи на мене з-під опущених повік. – Засновуємо нове Королівство. У садах живуть феї, в озері – русалки. У лісі – лісовики чи й щось гірше. На скелях гніздяться дракони… Бо ми змінюємо тонкий світ. Сама земля навколо нас стає Королівством. А це приваблює людей… І потроху вони звідусіль сходяться до нас: селяни розорюють землі, ремісники будують майстерні, купці привозять товар, влаштовуються ярмарки. Зводяться будинки, будуються мости, млини, кузні, пилорами. У горах закладаються шахти й копальні. Винаходяться нові способи обробки металів, фарбування тканин і виготовлення добрив для полів. З’являються і міцніють економіка, фінанси, зовнішня і внутрішня політика, судочинство. На Королівстві наростає броня – броня товстого світу, вагомого, справжнього, дуже важливого й потрібного для людей… І коли броня стає дуже товстою – Королівство втрачає здатність рухатися, втрачає владу над тонким світом, гине… Тобі цікаво?

– Так! – я підскочила. На той час я знайшла в піску п’ять олов’яних солдатиків і руїни маленького кам’яного будинку. У ньому могли б жити люди завбільшки з мій ніготь на великому пальці. А може, і жили колись?

Оберон помовчав. Під його поглядом я припинила ритися в піску – не дитина.

– Так, Ліно, – сказав Оберон, коли я чинно склала руки на колінах. – Може, я забагато хочу від тебе… Однак мені потрібна не маленька дівчинка, а солдат. Помічник, від якого одного чудового дня залежатиме доля Королівства. Бойовий маг, якому багато що дозволено, але з якого потім суворо спитають. Ось ким я тебе бачу… А ти?

– А я слухаю, – сказала я чесно й закліпала очима.

Оберон усміхнувся.

– Так от… Коли вагу товстого світу, що наросла на Королівстві, вже не можна підняти, ми кидаємо все і знову вирушаємо в мандри. Крізь хаос. Через невідкриті землі, населені чудовиськами. Через моря, через сніги, повз вулкани, повітрям, під землею. Ми повинні знайти нове місце для Королівства. А знайти його з кожним разом усе важче.

– Але чому? – я кинула погляд за вікно. Море хвилювалося, вали піни звідси, зверху, здавалися зовсім маленькими, проте я бачила, як хилитаються на хвилях кораблі. – Якщо тут так добре… А дорога така небезпечна… Чому ви не можете залишитися?

Оберон провів рукою по волоссю. У кімнаті затремтіло повітря…

Зникла куртка, зникли витерті джинси й картатий шарф. Він сидів переді мною в мантії, камзолі й коротких смугастих штанях та високих ботфортах. А на голові його блищала корона.

Це було дивне видовище – король, який по-турецьки сидить на піску. Ніби відчувши це, Оберон підвівся, не торкаючись руками підлоги. Ніби злетів.

Я теж підвелася. Я просто не могла перед ним сидіти!

– Бо ми – Королівство, – сказав він зовсім іншим, низьким і суворим, владним голосом. – І піклуємося не про свої зручності, а про весь світ. Ти думаєш, у цих скелях залишився хоч один дракон? Ти думаєш, хоч одна русалка виходить на берег місячної ночі? Світ завойований людьми, віддано людям, і це правильно. Однак правильно й інше: завтра опівдні, ні хвилиною пізніше, Королівство піде звідси на пошуки нової землі. Так вирішив король.

– А я нічого не кажу, – забелькотіла я, перелякавшись. – Тільки… А як же я? Що я повинна робити?

Він знову сів за стіл. Посміхнувся. Сказав тепер уже звичним своїм голосом:

– А ти нічого не повинна, Ліно. Річ у тім, що за вдачею ти – маг. Ти можеш змінювати те, що я називаю тонким світом, а більшість людей навіть не здогадується про його існування… Зараз у нас у Королівстві дуже не вистачає магів. У дорозі вони необхідні. Я один не зможу наглядати за всім караваном, вчасно помічати всі небезпеки, допомагати всім, хто потребує допомоги… Є ще Ланс і Гарольд, старший і молодший учні. Цього мало. Чим більше магів у каравані – тим безпечніший шлях, тим більша ймовірність, що всі дійдуть до нового місця живими й неушкодженими. Я пропоную тобі посаду молодшого мага дороги в Королівстві. Ти чи погоджуєшся, і тоді завтра йдеш разом із нами, чи не погоджуєшся. Один крок – і ти вдома. Однак тоді я вже ніколи більше за тобою не прийду… Ти відповіси відразу чи дати тобі час на роздуми?

– Але, – у мене раптом затряслися коліна, – я ж нічого не вмію. І з чого ви взяли… Це через той випадок на зупинці, так? Та я після того намагалася знову це зробити, проте нічого не виходило. Навіть якщо я маг, я… у мене не вийде. Мені ж тільки тринадцять! Може, потім, коли я подорослішаю…

Я говорила й говорила, а вуха в мене палахкотіли все сильніше й сильніше. Мені хотілося закопатися в пісок, що був під ногами. Ліпше б Оберон ніколи мене не зустрічав, ліпше б не приводив у Королівство, тоді б я так не осоромилася. Цю мить я згадуватиму, мабуть, до старості – яка я була боягузка й дурепа…

Оберон витягнув щось із ящика столу й підкинув на долоні. Я відводила погляд від його очей, проте на руки глянула – він тримав здоровенний кинджал із тонким лезом.

І наступної миті, майже не замахуючись, метнув кинджал у мене!

Вістря було спрямоване просто в моє ліве око.

І як я примудрилася не забруднити штани? Чесно кажучи, ще трохи – і стала б моя ганьба невідворотною…

А так – я просто заволала, як скажена, й відштовхнула цей триклятий кинджал… Я так і не зрозуміла чим. Кинджал на мить завис прямо перед моїм обличчям, а потім акуратненько розколовся вздовж, на дві половинки: праву й ліву. І обидві половинки кинджала беззвучно впали в пісок біля моїх ніг.

У мене мурашки пробігли з голови до п’ят, і в голові щось стислося. Може, це мізки мої курячі поменшали.

– А ти кажеш, не виходить, – дуже серйозно зауважив Оберон. – Вроджені дані в тебе хороші. Та якщо не розвивати – так і зникнуть років до вісімнадцяти.

Я подумала: може, зненавидіти його на все життя? Заридати? Чи нехай додому негайно повертає?

Я не заплакала. Тільки запитала з докором:

– Ви ж могли мене вбити?

– Нісенітниця, – він навіть посміхнувся. – Поглянь…

Оберон витягнув із ящика ще один кинджал і, перш ніж я встигла злякатися, метнув просто в бридку маску. Мить – і кинджал знову в його руці. Я не встигла зрозуміти, як це сталося, однак маска висіла неушкоджена, така ж огидна, як і раніше.

– Це такий кинджал?

– Ні, це я так кидаю… І ти так зможеш. Коли навчишся.

– Правда? А що ще можуть маги?

– Утихомирювати чужий гнів. Чути й бачити потаємне. Відчувати небезпеку. Будувати повітряні замки. Літати. Вбивати поглядом. Залежить від ступеня майстерності.

Я замислилася. І мені страшенно захотілося навчитися… ні, не вбивати поглядом. Хоча якщо згадати Зайцеву, то це було б дуже до речі. Захотілося літати – так захотілося, що пучки пальців засвербіли і, здається, я навіть стала трішечки легшою.

– Обероне…

– Так?

– Якщо я дам згоду йти з вами, ви потім повернете мене додому?

– Як тільки влаштуємося на новому місці. Один крок – і ти вдома. Та й по всьому.

– А якщо, – я затнулася, – якщо я передумаю… в дорозі? І захочу повернутися?

– Не вдасться. Ми можемо ходити між світами тільки тоді, коли вони існують і усталені. А мандрівне Королівство – нестабільна структура. Тож краще і не намагатися.

– А, – у роті в мене пересохло, – мандри… це… як довго?

Він знизав плечима. Мовляв, з якого боку подивитися. Чи не занадто довго доводиться тебе вмовляти?

Я уявила собі: один крок – і я вдома. Там зима, сніг іде. Можна взяти санки, з’їхати з гірки… Повернутися додому, отримати прочуханку за контрольну з алгебри… І за невивчені уроки… І за невитертий пил… І так жити, жити і знати, що була в Королівстві й сама – сама! – від нього відмовилася.

А головне – знати, що Оберон мене зневажає.

З іншого боку, я ж потім повернуся в той же самий час. У ту ж мить. І встигну покататися на санках, отримати прочуханку… І зустріти Новий рік…

– Обероне…

– Так?

– А ви вмієте вбивати поглядом?

– Так. А що?

– Нічого, – я насилу ковтнула. – А загалом ви суворий король?

– Ти хочеш знати, чи не стратять тебе на площі за якусь провину?

Я знітилася:

– Ні, я про таке не думала… Але в дорозі… там же небезпеки? Ви казали щось про чудовиська.

– Так.

– Отже, там можна загинути?

Він обіперся підборіддям на сплетені пальці.

– Знаєш, Ліно… Я не можу гарантувати повної безпеки для твого життя. Як і для будь-кого з моїх підданих. Але я можу обіцяти, що боронитиму тебе, як себе самого… Як будь-кого з нас. Отак. Тепер вирішуй.

Розділ четвертий
Зло не має влади

– На ось, вибери собі, – Гарольд кинув переді мною на стіл купу одягу, переважно шкіряного. Чистим він вважався дуже умовно, і запах від нього був так собі. Я двома пальцями взяла велику чорну куртку із металевими заклепками.

– А може, залишити мій? Штани…

Гарольд окинув мене поглядом:

– Там, куди ми йдемо, таке не носять.

Йому було років сімнадцять, і він добряче скидався на тих десятикласників, що дружили з Лозовою і Зайцевою. Нахабний тип. І мені дуже не сподобалося, що Оберон викликав його до себе в кабінет, поставив мене перед ним і сказав: «Гарольде, це наш новий маг дороги. Будеш його наставником».

А я ж сподівалася, що вчитиме мене Оберон!

– Ну, вибирай. Штани там, сорочку, чоботи. Чи тобі сукню з криноліном? – тепер він уже явно знущався.

Довелося мені таки порпатися в цій купі. Майже весь одяг був для дорослих, і, поки я відшукала невеликого розміру штани і підходящу куртку, вибору в мене не залишилося.

– Слухай, Гарольде… А куди ми йдемо?

– Відучуємося говорити: «Слухай, Гарольде». Вчимося звертатися: «Скажіть, майстре».

Я подумала, що досі в нього в підпорядкуванні нікого не було. Мені випала честь бути першою піддослідною свинкою.

– Е-е-е… майстре. А Оберон казав…

Він не на жарт спохмурнів:

– Ще раз скажеш «Оберон», і я тобі ніс розквашу. Кажи «його величність».

Я міцніше зціпила зуби. Гаразд-гаразд. Ще невідомо, хто кому перший розквасить ніс.

Перевдягатися довелося тут же, на складі, за штабелем потертих сідел (здається, сідла були не для коней – завеликі). Поверх своїх колготок і футболки я натягнула штани, сорочку й дуже довгу для мого зросту куртку. Взула чоботи – наші модниці, мабуть, побилися б за такі ботфорти… якби вони були хоч трішечки новіші.

Гарольд оглянув мене (повне чуперадло, якщо чесно) і залишився задоволений.

– Урок перший, – він заклав руки за спину й відставив ногу, щоб здаватися соліднішим. – Маг дороги повинен уміти захищатися від зла. Бо як тоді він зможе захистити інших?

Він стрімко розвернувся, з його руки вилетіла залізна стрілка і застрягла в очному прорізі важкого шолома, що іржавів на стійці разом із обладунком. У порожній голові «лицаря» палахнуло, з усіх щілин обладунка повалив дим.

Я роззявила рота. Спостерігаючи за мною краєм ока, Гарольд зліпив просто з повітря тремтливу струменіючу кульку й підкинув її до стелі. Кулька вибухнула, на нас посипалися іскри, а по балках розпливлася чорна пляма кіптяви.

Веснянкуватий ніс мого вчителя, ніби указка, піднявся до цієї плями.

– Маг дороги нічого не боїться. Скажи: «Зло не має влади!»

– Зло не має влади, – слухняно повторила я.

– Уже краще. Зараз ми з тобою підемо в місто… і там потренуємося. Тільки гляди, від мене – ні на крок!

* * *

Дарма він це сказав: я й так боялася відійти від нього хоч на півкроку. Один раз навіть вхопила його за рукав – щоправда, відразу ж схаменулася й прибрала руку. Ще подумає, що я боягузка!

Раніше мені здавалося, що в Королівстві дуже мало людей. А їх тут було стільки, що могли затоптати – і оком не змигнеш. Майже всі чоловіки бородаті, довговолосі, схожі чи то на розбійників, чи то на рок-музикантів. А жінки різні – і високі, і маленькі, одягнені багатше й бідніше, то чистенькі й акуратні, а то такі опудала в лахмітті траплялися – справжнісінькі відьми. І всі одночасно балакають: гукають когось, сваряться, миряться, запрошують у крамниці, сміються, співають…

А вулиці? Хіба це вулиці? Та у нашій школі коридори ширші. А бруківка? Горбата, щербата, з вибоїнами, дерев’яні черевики по ній – цок-цок-цок! Ковані чоботи – бах-бах-бах! А тут ще й коні… Я б, наприклад, заборонила на конях їздити по такому тісному місту. От наступлять комусь копитом на ногу.

А запахи!

То димом потягне. То свіжим хлібом. То сморід такий, що хоч ніс затискай. Я спробувала дихати ротом, але відразу ж закашлялася – пилюка осідала в горлі. І в цю ж мить сморід вітром здуло. Війнуло дивовижним запахом з моря – він був такий… прекрасний і жахливий, як це місто.

Мені стало лячно й весело.

А натовп навколо вирував. Я не встигала все роздивитися – треба було стежити за Гарольдом, щоб не відстати. І тому перед очима в мене завмирали ніби фотографії: дерев’яний човник у стічній канаві… Підкова на бруківці… Коваль працює прямо на вулиці (а гуркоту, іскри сиплються!), хлопчаки граються просто під ногами, і ніхто на них не наступає, от що дивно. Ми спускалися нижче, ближче до моря, ближче до порту, і вітер все свіжішає, натовп густішає. А потім Гарольд узяв мене за лікоть і втягнув у провулок – крізь низьку арку в глинобитній стіні.

Тут майже нікого не було. Огрядна жінка вихлюпнула помиї з таза в канаву, байдуже глянула на нас і пішла. Пленталися вулицею, обійнявшись і похитуючись, двоє чоловіків. П’яні, чи що? Завернули за ріг, щезли з очей…

Усі вікна дерев’яних будинків були закриті віконницями. Три собаки лежали біля низького поріжка, а над поріжком вивіска: «Шинок «Чотири собаки».

– А де четвертий собака?

Гарольд спохмурнів:

– Що?

– Тут написано…

Він глянув на вивіску, на собак, зрозумів і спохмурнів ще більше:

– Не відволікайся на дурниці. Отже, так. Зараз ми зайдемо до шинку. Там збираються всілякі… ну, нехороші люди. Та нам вони сьогодні не потрібні.

– Особисто мені вони взагалі не потрібні…

– Не базікай! У дальньому кутку на ганчір’ї сидить жебрак. Ти до нього підходиш, зупиняєшся просто перед ним, глибоко вдихаєш і кладеш монету в його капелюх. – Гарольд подав мені тьмяну круглу монету. – Він починає на тебе кричати. А ти кажеш: «Зло не має влади». І робиш отак, – він провів рукою перед моїм обличчям, – змітаєш потік зла зі своєї дороги. Потім повертаєшся й виходиш. Ми йдемо в замок, і я розповідаю Оберонові, яка ти талановита учениця. Ну?

Я переступила з ноги на ногу. Виявляється, завеликі чоботи вже натерли мені п’яти.

– Е-е-е… Скажіть, майстре, а чому він на мене кричатиме, якщо я дам йому монету? Він же для цього там сидить, для грошей тобто?

Гарольд засопів:

– Бо злий він! Гроші йому не потрібні, його там і так годують. І взагалі, не ставила б ти зайвих питань. Ходімо.

Я не рушила з місця.

– Скажіть, майстре… А якщо в мене не вийде?

Гарольд добряче розсердився. У нього навіть щоки втягнулися.

– «Якщо в мене не вийде» – ще раз почую, відлупцюю як Сидорову козу! Ніяких «якщо»! Повинно вийти. Вперед!

І ми увійшли до трактиру «Чотири собаки».

Вам відомо, як виглядає мерзотне кубло? От і я дотепер не знала.

По-перше, там смерділо стократ гірше, ніж на вулиці. По-друге, ядучий дим виїдав очі. По-третє, за брудними столами там сиділи такі страшні пики, що якби я була стражником Королівства, просто перехапала б усіх підряд і посадила у в’язницю довіку.

Вони сиділи й пили щось із брудних кухлів. Коли ми ввійшли, покосували на нас каламутними своїми очиськами, ніби вирішуючи, смачні ми чи ні і як нас краще готувати. Я затремтіла, а пики тим часом – зирк-зирк – і байдуже так відвернулися, ніби даючи нам зрозуміти, що ми їм нецікаві. Я пригадала вовка з казки: «Я передумав! Я не їстиму цих хирлявих поросят!» і зрозуміла, що вони тільки вдають, що їм на нас наплювати, а от коли ми повіримо, не чекатимемо нападу – тут вони я-а-ак…

– Добридень, Гарольде, хлопчику мій…

Я ледве втрималася, щоб не вискнути на весь трактир. Із-за шинкваса вийшов чолов’яга із пов’язкою на півголови. Наче у нього одночасно боліли зуби, вухо, шия, потилиця і ніс або ніби він був мумією, хоча й не повністю обмотаною.

– А це хто у нас? їстимемо, питимемо, бешкетуватимемо?

– Це новий маг дороги, – похмуро відповів Гарольд.

Людина-мумія окинула мене поглядом. Праве його око було нічого собі, нормальне, зате ліве дивилося крізь проріз у бинтах. У мене морозом за спиною сипонуло.

– Це? – запитала людина-мумія так, ніби йому підсунули таргана й кажуть, що ось, мовляв, собака ротвейлер.

– Наказ короля.

– А-а-а, – протяжно погодилася людина-мумія зовсім іншим голосом. – Його величності – уклін і привіт… Заходьте.

Гарольд узяв мене за руку й потягнув через весь трактир, повз столи і розбійників, які там сиділи, повз піч, біля якої метушилася та ж огрядна жінка, котра виливала помиї. Потягнув у найдальший куток. І я побачила, що там справді сидить жебрак – лисий, як картопля, брудний і, здається, трішечки горбатий.

– Ну, – Гарольд нахилився до мого вуха. – Зло. Не має. Влади. Запам’ятала?

– Ага, – відповіла я тремтячим голосом.

– Іди!

І він підштовхнув мене в спину.

Жебрак сидів, схрестивши тонкі ноги. Між його колінами лежав на підлозі солом’яний капелюх із широкими крисами. Я підійшла, затиснувши монетку в кулаці. Жебрак на мене не дивився – він, здається, спав сидячи.

Не підходячи до жебрака кроків на три чи чотири, я прицілилася. Ну з фізкультури-то в мене завжди були гарні оцінки – я й бігаю швидко, і в баскетбольну корзину влучаю із середини поля. Мене б і в шкільну команду взяли, якби не зріст…

Тож я прицілилася – і кинула монету в корзину… тобто в капелюх. Монета вдарилася об солом’яну стінку і скотилася на дно. Є!

Не встигла я зрадіти, як жебрак розліпив повіки і зиркнув на мене. І ноги мої приклеїлися до брудної підлоги.

– Щоб ви всі здохли, – сказав жебрак. І в тому його проклятті була така сила, що я раптом зрозуміла: воно збудеться. Збудеться і занапастить не тільки мене, а й усе це місто, Гарольда, Оберона… Потім воно просочиться в наш світ і занапастить маму, Петрика і Дмитрика, навіть вітчима, навіть завучку і весь наш клас…

А жебрак, побачивши мій страх, посміхнувся беззубим ротом і заволав на все горло:

– Щоб ви всі здохли! Щоб! Ви! Всі!

– Зло не має влади, – забурмотіла я крізь сльози, що раптом виступили на моїх очах. – Зло не має влади…

І провела рукою, як показував Гарольд, проте навіть дим не розігнала.

Жебрак випрямився, горб його зник, він повищав і став огряднішим, рот зяяв чорною дірою.

– Здохли! Здохли!

– Зло не має влади, – я вже ревіла. Бо ясно ж: «чарівні» слова – брехня, зло має владу, та ще й яку!

– Зло не має влади, – сказав хтось за моєю спиною.

Жебрак раптом заткнувся на півслові. Глянув поверх моєї голови, потім зіщулився, як квашений помідор, який прокололи виделкою. І стало ясно: все, що він казав, – тільки базікання старої, злобливої божевільної людини. У цього беззубого зла дійсно нема влади ні над чим…

Жебрак знову склепив повіки й умить заснув. Чи вдав, що спить.

А в мене за спиною стояв Гарольд. Блідісінький. І губи в нього трусилися.

І всю дорогу назад, до самого замку, він не сказав мені ані слова.

* * *

– Ну скажи, що я зробила неправильно?

– Ти все зробила неправильно! Ти взагалі нічого не зробила! Замість того щоб зупинити зло, ти почала підживлювати його своїм страхом. Хіба я тебе про це просив?

У великій і дуже затишній кімнаті горів камін, пахло свіжим деревом, димком і сіном. Уздовж стін стояли лавки з матрацами – лягай собі і відпочивай, слухай тишу за розчиненими вікнами, мрій про польоти…

Як би не так!

Скоцюрбившись, я сиділа на лавці, а Гарольд, чорний як хмара, ходив із кутка в куток. І це виходило в нього так люто, що будь-який тигр у клітці позаздрив би.

Мій страх улігся. Залишилася тільки образа.

– А про що ти мене просив? Підійти й щось сказати! Я підійшла? Сказала? Вийшло не так – так ти мене не навчив, як треба!

Він метнув на мене такий погляд, що я відсунулася назад на своїй лавочці. Ще битися полізе чого доброго. Ну, хай тільки спробує, я його до крові вкушу.

– Знаєш, – сказав він спересердя, – якби його величність… сам не сказав, що в тебе є талант – я б…

І він замовк.

– Що, – запитала я єхидно, – не повірив би? Королю б не повірив, так?

Гарольд нічого не відповів. Ще раз пройшовся з кутка в куток.

– А знаєш, – сказав він раптом спокійно. – Давай спати. Завтра рано в похід… Якщо ти не передумаєш, звичайно. Адже поки не засурмить сурма, можна попросити його величність повернути тебе назад… звідки взяли. Ти тільки скажи…