Текст книги "Коханець"

Автор книги: Маргерит Дюрас

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 6 страниц)

І від цього можна померти.

Мені здається, ніби вона з тієї самої плоті і крові, що й чоловік із Шолена, але її теперішність осяйна, сонячна, цнотлива, її п’янкий розквіт помітний у кожному її русі, в кожній сльозині, у кожній з її слабкостей, у її незнанні. У моєму розумінні Гелен Лаґонель – його жінка, жінка цього страждальця, що завдає мені такої незрівнянної, невиносної втіхи, жінка цього затіненого мужчини з Шолена, цього китайця. Гелен Лаґонель родом з Китаю.

Я не забула Гелен Лаґонель. І цього мужчину, страждальця, я не забула теж. Після того, як я поїхала й покинула його, я два роки й близько не підпускала жодного з чоловіків. Але справа тут не в дивній вірності йому, справа тільки в мені самій.

Я все ще зі своєю родиною, саме тут я живу, за винятком одного зовсім іншого місця. Серед цієї висушеної вітрами пустелі, серед скам’янілої озлобленості я щонайглибше впевнилася в собі, у найпотаємнішій глибині мого єства зародилася непохитна впевненість у тому, що колись я буду писати.

Моя родина. Тут я все життя буду ховатися від теперішнього, хоч би де я жила. Після годин, проведених у квартирі китайця, я дивлюся на наше помешкання свіжим оком, бачу його в новому світлі. У цьому домі важко дихати, він сусідить зі смертю, тут живе насильство, біль, відчай і ганьба. І дім у Шолені такий самий. Але він – по той бік річки. Я переправилася через річку.

Мені невідомо, що сталося з Гелен Лаґонель, можливо, вона померла. Вона перша залишила пансіон, задовго до мого від’їзду в Францію. Вона повернулася в Далат. Мати попросила. Пригадую, що йшлося, здається, про її одруження: у Далат приїхав новий чиновник із метрополії. А може, я й помиляюся, можливо, я сама вигадала це все, що, як мені здавалося, могло статися з Гелен, коли мати відкликала її додому.

Тепер я все ж мушу розповісти про те, що це було і як це було. Отже: він обкрадає прислугу, щоб курити опіум. Обкрадає матір. Нишпорить по шафах. Краде. Грає. Перед смертю батько купив будинок в Антре-де-Мер [4]4
   Антре-де-Мер – місцевість на південному заході Франції.


[Закрыть]. Це єдиний наш статок. Але він грає. І мати продає цей будинок, щоб заплатити його борги. Але цього мало, йому завжди не вистачає. Він намагається продати мене, зовсім юну, клієнтам у «ла Куполь». Тільки заради нього мати ще хоче жити. Щоб він їв, спав у теплі, щоб хтось кликав його на ім’я. А земельний наділ, який вона купила йому поряд з Амбуаз на десятирічні заощадження. Він заклав його під іпотеку і програв за одну ніч гроші. Вона сплачує відсотки. А увесь виторг за вирубаний і проданий ліс, про який я вже казала. Він теж програв його за одну ніч. Він обікрав матір, коли вона лежала при смерті. Він з тих, що нишпорять по шафах, що мають нюх, що добре вміють шукати і знаходити дорогі сувої тканин і різні сховки. Крав навіть обручки та інші пам’ятні речі, прикраси, їжу. Обкрадав До, хлопчиків-служок, молодшого брата. І мене, ще й дуже часто. Він продав би і власну матір. Коли вона вмерла, він зразу викликав нотаріуса, зразу, коли у всіх ще не вщух біль утрати. І вміло скористався з цього болю. Нотаріус каже, що заповіт нечинний. Що вона надала надто велику перевагу старшому синові і обділила мене. Різниця величезна, моя частка сміховинна. Я маю, ознайомившись із текстом заповіту, визнати його або опротестувати. І я засвідчую, що погоджуюсь: ставлю свій підпис. Я згідна на все. Брат, потупивши очі, каже: спасибі. Він плаче. Він щиро переживає смерть матері. Це правда. Після звільнення Парижа його розшукують, мабуть, за колабораціонізм на півдні, і він не знає куди подітися. Він приходить до мене. Я так ніколи й не довідалась, що йому загрожувало. Можливо, він виказував партизанів, євреїв – усе може бути. Він зі мною ніжний, лагідний, як завжди після своїх чергових злочинів або коли йому потрібна допомога. Мій чоловік у полоні. Він висловлює співчуття. Він залишається на три дні. Я забула, який він, ідучи з дому, нічого не замикаю. Він перенишпорив у всіх шафах. Я берегла до повернення чоловіка цукор і рис, отриманий на картки. Він знайшов і забрав. Обшукав і маленьку шафку в моїй спальні. І знайшов, що хотів. Він забрав усі мої заощадження – п’ятдесят тисяч франків. Мені не залишив ані франка. І втік з моєї квартири як злодій. Коли я знову його побачу, я не скажу йому про це ані слова. Так буде соромно за нього, що я просто не зможу. Після фальшивого заповіту фальшивий замок Людовіка XIV продано буквально за окраєць хліба. Продаж був сфабрикований, як і заповіт.

Після смерті матері він залишився сам. У нього немає друзів, ніколи не було, часом з’являються жінки, яких він змушує «працювати» на нього на Монпарнасі, були, щоправда, й такі, яких він не змушував працювати, принаймні спочатку; з’являлися в нього й мужчини, які, проте, самі платили йому. Він жив дуже самотньо. Під старість став ще самотніший. Звичайний шахрай, пройдисвіт, баламут, що займався дрібними «справусями». Він сіяв страх тільки довкола себе, але не далі. Втративши нас, він втратив свою імперію. Адже це був не ґанґстер, а просто дрібний сімейний шахрай, нишпорка в шафах, беззбройний убивця. Та він ніколи не компрометував себе перед сторонніми. Всі пройдисвіти живуть саме так, як жив він, не знаючи солідарності, величі, і в постійному страсі. Він боявся. Після материної смерті він жив дивним життям. Жив у Турі. Ні з ким не знався, тільки з офіціантами в кафе, які зі своїх джерел підказували йому, на кого ставити на бігах, та з підпилими завсідниками, що грали в покер у задній залі. Він уподібнився до них, багато пив, очі налилися кров’ю, рот перехнябився. У Турі в нього нічого не залишилось. Замок продано, ділянку закладено. Цілий рік він прожив на меблевому складі, де зберігалася вся наша обстановка, цей склад ще колись орендувала наша мама. Цілий рік він спав у кріслі. Доки впускали. Минув рік. І врешті його вигнали на вулицю.

Цілий цей рік напевно сподівався викупити заставлену під іпотеку ділянку. Поступово він програв зі складу всі материні меблі, бронзових Будд, мідні прибори, а потім ліжка, шафи, постіль. Одного чудового дня він стає голий як бубон, таке трапляється з такими пройдисвітами, одного дня він побачив, що увесь його статок – це те, у що він одягнений, і більше нічого – ні скатертини, ні виделки з ножем. Він сам, як перст. За цілий рік ніхто не відчинив перед ним дверей. Він пише до кузена в Париж. Йому обіцяють сяку-таку роботу і кімнатку прислуги в кварталі Малезерб. І в п’ятдесят з гаком років він уперше пішов працювати, одержав першу в житті зарплату, він – кур’єр у морській страховій компанії. Так триває, мабуть, років з п’ятнадцять. Він потрапляє до лікарні. Але помер він не там. Він помер у своїй кімнаті.

Мати ніколи не говорила про свого старшого сина. Ніколи не скаржилась. Нікому не розповідала про те, як він нишпорить у шафах. Її материнство межувало з правопорушенням. І вона його приховувала. Була впевнена, що її не зрозуміють ті, хто не знав її сина так, як знала вона. Тільки один Бог, тільки Бог йому суддя. Вона відбувалася безневинними банальностями, постійно тими самими. Що якби він захотів, то був би найрозумніший з усіх трьох. Що він «найартистичніший». Найвитонченіший. І найбільше любить свою матір. І, врешті, найкраще її розуміє. Я й не уявляла, казала вона, що від сина можна чекати такої чуйності, такої інтуїції і такої глибокої ніжності.

Ми зустрілися з ним ще раз, і він завів мову про покійного молодшого брата. Який жах, ця безглузда смерть, це жахливо!.. Наш молодший братик, наш маленький Поло…

У пам’яті залишилась ця родинна картина: ми разом обідаємо в Садеку. Обідаємо утрьох за столом у їдальні. Одному братові сімнадцять, другому – вісімнадцять. Матері з нами немає. Ми з молодшим їмо, а він позирає на нас, тоді кладе виделку і втуплюється очима в молодшого брата. Дивиться дуже довго, а потім ураз каже йому щось жахливе. Фраза стосується їжі. Будь обережний, каже він, не їж так багато. Молодший брат не відповідає. А той не вгаває. Не забувай, каже він, що великі шматки м’яса – для мене. Бо сам знаєш… Я питаю: чому для тебе? Він відповідає: тому що. Я кажу: а щоб ти помер. Я не можу більше їсти. Молодший брат теж. А він, він тільки й чекає, коли молодший брат наважиться сказати слово, одне слово, його стиснені кулаки уже над столом, щоб дати йому по голові. Молодший брат мовчить. Він смертельно зблід. На повіках зблискують сльози.

Старший брат помер у похмурий день. Здається, то була весна, квітень. Мені зателефонували. Сказали тільки, що його знайшли мертвим на підлозі в кімнаті. Більше нічого. Насправді він помер задовго до смерті. Він ще ходив по землі, але вже все відбулося і помирати вже було запізно: він помер зі смертю молодшого брата. Усе прожито і все спожито.

Вона просила, щоб його поховали разом з нею. Я вже й не пам’ятаю, на якому місці, на якому цвинтарі, десь у долині Луари. Вони лежать в одній могилі. Удвох. Це справедливо. І цей образ наділений нестерпною розкішшю.

Цілий рік сутінки опускалися в один і той самий час. Сутінки були дуже короткі, майже раптові. В сезон дощів ми тижнями не бачили неба, його затягав густий туман, крізь який не пробивалося навіть місячне світло. А в сухий сезон навпаки – небо голе, абсолютно відкрите, вільне. Навіть безмісячними ночами було світло. І вимальовуються тіні – на землі, на воді, на дорогах, на стінах.

Я погано пригадую, якими були дні. Сонячне світло знебарвлювало кольори, стирало їх. А ночі я пам’ятаю. Синява була вища за небо, вона сягала аж за небесну твердь, на самісіньке дно перевернутої чаші. Небо для мене – це найчистіше сяйво, що пробивається крізь синяву, це холоднувате поєднання за межею будь-яких кольорів. Часом у Вінглоґу, коли в матері був сумний настрій, вона просила підготувати двомісний екіпаж, і ми їхали в село помилуватися літньою ніччю. Я мала таке щастя – бачити такі ночі і милуватися ними разом з матір’ю. Прозорі потоки світла спадали з небес, наче безшумні, нерухомі водоспади. Повітря було синє, його можна було тримати в руці. Синє-синє. Небо – як безнастанне ряхтіння світла. Все осявалося ніччю, вся місцевість по обидва береги ріки, аж поки сягало око. Кожна ніч була особлива і тривала, скільки хотіла. Єдині звуки ночі – сільські собаки. Вони вили на місяць, знемагаючи від її таємничості. Собаки перегукувались від села до села, аж поки заповнювали собою увесь нічний простір і час – від краю до краю.

Увесь двір у чорнильно-чорних тінях цинамонових дерев. Сад завмер, мов витесаний із мармуру. Так само й будинок – монументальний, похмурий. Завмер і мій молодший брат, що йшов поруч зі мною, і вперто дивиться крізь відчинені ворота на безлюдну вулицю.

Того дня він не з’явився біля ліцею. У чорному автомобілі був лише водій. Він повідомив мені, що молодий господар терміново поїхав у Садек, бо захворів його тато. Що він, водій, одержав розпорядження залишитися в Сайґоні, щоб завозити мене до ліцею, а ввечері – в пансіон. Молодий господар повернувся за кілька днів. Я знову побачила його на задньому сидінні чорного автомобіля: він і досі уникав зацікавлених поглядів, його усе ще діймав страх. Ми мовчки цілувалися, цілувалися там, перед ліцеєм, цілувалися, наче в забутті. Він цілував мене і плакав. Батько буде жити. Його остання надія розтанула. Він говорив з батьком. Просив, щоб він дозволив нам бути разом, ще хоч трохи, ти мусиш мене зрозуміти, благав він, ти ж напевне теж колись кохав, як і я, хоч один раз за все своє довге життя, чи не так? Дозволь і мені допити цю пристрасть, це безумство, цю шалену любов до білої дівчинки, дозволь ще побути з нею, перш ніж вона поїде до Франції, ще хоч рік, я не в силі розлучитися з нею, бо це – кохання, і це все таке нове, таке сильне, таке ненатле, воно наростає, і було б неймовірно жорстоко відривати її від свого серця, від тіла, адже ти добре знаєш, що таке не повториться більше ніколи.

Батько сказав, що в такому випадку волів би бачити сина мертвим.

Ми обливалися прохолодною водою з глеків, цілувались і плакали мало не до смерті, але цього разу від непогамовної насолоди. А потім я сказала йому. Сказала, щоб він ні про що не шкодував, я нагадала йому його ж слова, що мене не втримати і що мої вчинки від мене не залежать. Він відповів, що відтепер йому навіть це байдуже, що він уже готовий до всього. І тоді я сказала, що поділяю думку його батька. Сказала, що я не залишилася б з ним. І не стала пояснювати чому.

Це одна з найдовших вулиць Вінглоґа, вона виходить аж на Меконґ. Ця вулиця увечері завжди безлюдна. Того вечора, як і дуже часто перед тим, сталася аварія електромережі. З цього все й почалося. Щойно я виходжу на цю вулицю і за мною зачиняються ворота, – світло гасне. Я біжу. Біжу, тому що боюся темряви. Біжу все швидше і швидше. І нараз мені здається, що мене хтось наздоганяє. І я розумію, що це й справді хтось женеться. На бігу озираюсь і бачу: це дуже висока жінка, дуже худа, худа, як смерть, вона сміється й біжить. Біжить босоніж, біжить, щоб мене упіймати. Я впізнаю її, це міська божевільна, у Вінглоґу її знають усі. Я вперше чую її голос, вона говорить лише по ночах, удень вона спить, і часто саме тут, на цій вулиці, поряд із двором. Мене охоплює такий страх, що я не можу навіть крикнути. Мені десь із вісім років. Я чую її пронизливий сміх і радісні вигуки, безперечно, вона регоче з мене. Це спогад про найжахливіший мій страх. Сказати, що він сильніший за мій розум і мої сили – не сказати нічого. Пам’ятаю ту свою всепоглинаючу упевненість: якщо та жінка торкнеться до мене хоч пальцем, це буде гірше за смерть – я також збожеволію. Я ввірвалась у сусідський сад, у їхній будинок, вилітаю сходами нагору і падаю перед входом. Потім ще протягом багатьох днів я була не в змозі розповісти, що зі мною трапилось.

Ще й досі у мені гніздиться той страх перед усвідомленням, що стан матері погіршується – я все ще не наважуюсь означити його справжнім ім’ям, – і це призводить до того, що ця перепона все більше відмежовує її від нас, дітей. Гадаю, саме мені судилося побачити це з усією ясністю, мені, а не братам, вони не можуть достеменно судити про той її стан.

То було за кілька місяців до нашого остаточного розлучення: Сайґон, пізній вечір, ми на терасі нашого будинку на вулиці Тестар. До теж з нами. Я дивилася на матір і ледве її впізнавала. А потім раптом, ніби все стерлося, спалахнуло, і я побачила замість матері якусь незнайомку. Переді мною була чужа жінка, вона сиділа на місці матері, але нізащо не могла бути моєю матір’ю. Стуманілим поглядом вона втупилася в парк, в якусь одну точку, мовби чекала чогось невідворотного, чого я зовсім не помічала. У її рисах, її погляді струменіла молодість, вона світилася щастям, хоч і намагалася притлумити це в собі через звичну соромливість. Вона була така вродлива! Поруч з нею сиділа До. Та, здавалося, що До нічого не помічала. А я злякалася не материної краси, не щасливого виразу на її обличчі, а зовсім іншого: хтось сидів тут замість неї, а я й не завважила, коли сталася підміна, я ж знала, що ніякої іншої жінки тут бути не могло, тільки вона, але раптом зникла саме її неповторність, ідентичність, і я не знала, у який спосіб можна було її повернути, чи щоб вона бодай почала повертатися. Ніким було заповнити її оболонку. Я божеволіла при здоровому глузді. Хіба закричати. І я закричала. То був слабкий крик, безсиле волання про допомогу, але він таки проломив той лід, у якому заклякла вся сцена. Мати озирнулася.

Я заселяла все місто тією жебрачкою з вулиці. У всіх жебраках на вулицях, на рисових полях, на стежках, що помережили Сіам, на берегах ріки Меконґ я впізнавала ту, якої так жахалася. Вона приходила звідусіль. І хоч би звідки йшла, завжди прямувала в Калькутту. Вона спала у затінку цинамонових дерев на шкільному подвір’ї. А над нею завжди схилялася моя матір, вона доглядала за її ногою, поточеною червами і обліпленою мухами.

Поруч із жебрачкою – як вічний супутник, маленька дівчинка. Жебрачка пройшла, вже дві тисячі кілометрів, несучи її на руках. Вона зовсім не хоче тої дівчинки, вона віддала б її – нумо, беріть. У неї нема більше дітей. Жодного. Усі померли або покинуті – ціла юрба за її довге життя. А дівчинка, що спить під цинамоновими деревами, ще жива. Вона проживе довше за всіх. І помре в будинку, у мереживній сукні. І її будуть оплакувати.

Ось вона йде краєм рисового поля похилою стежкою, вона кричить і сміється на все горло. У неї такий дзвінкий сміх, від якого, напевно б, і мертві прокинулись, будь-хто прокинувся б, якби почув цей дитячий сміх. Вона цілими днями вештається біля бунґало, у бунґало живуть білі люди і вона пам’ятає, що вони дають жебракам поїсти. Та якось рано-вранці вона прокидається й вирушає в дорогу, одного дня вона йде геть, ви ще побачите чому, вона йде у напрямку гір, перетинає ліс і пробирається стежками, що пролягли уздовж хребтів Сіаму. Можливо, вона побачила жовтаво-зелене небо над долиною, з того боку гір, і ця картина веде її через гори. Потім починається спуск до моря, до кінця. Цибатими кроками вона швидко спускається лісистими схилами. Іде все далі й далі. Через зачумлені, попалені спекою місцини. Сюди не долітає цілющий вітерець з моря. Тільки монотонний дзумкіт комарів та мертві діти, та дощі із дня в день. І ось нарешті дельта. Найбільша дельта на землі. Вкрита чорним намулом. Тягнеться до Чіттаґонгу. Вона пройшла, лісові стежки, чайні плантації, червоні від сонця, і тепер сходить у дельту. Вона йде в напрямку, за яким обертається земля – віддаленим, випуклим, східним. Одного дня вона опиняється перед морем. Вона кричить, сміється своїм кудкудакаючим, дивовижним пташиним сміхом. Із Чіттаґонгу пливе джонка; рибалки, заслухані сміхом дівчинки, охоче беруть її з собою, і ось у цій компанії вона перетинає Бенґальську протоку.

А потім, потім її знову бачать біля міських звалищ у передмістях Калькутти.

Відтак вона губиться. Потім з’являється знову. В тому самому місті, за будівлею французького посольства. Сита, умиротворена, вона спить серед парку.

Там вона проводить свої ночі. А на світанку йде на берег Ґанґу. Вона завжди весела і завжди сміється. І нікуди більше не йде. Тут вона їсть, спить, тут уночі так свіжо й затишно: вона поселилася в парку під олеандрами.

Якось у той парк потрапляю і я. Мені сімнадцять. В англійському парку Калькутти будівлі посольств, оточені садами, ідуть мусонні дощі, тенісні корти пустують. Вздовж берега Ґанґу регочуть прокажені.

Ми робимо зупинку в Калькутті. Аварія на рейсовому пароплаві. Щоб згаяти час, ідемо в місто. Наступного дня, увечері, ми відпливаємо.

П’ятнадцять з половиною років. У Садеку чутки ширяться швидко. Навіть це вбрання – хіба воно не волає про безчестя. Що за мати, вона нічого не розуміє, не зуміла дівчинку виховати як слід! Бідна дитина. Ви тільки погляньте на цей капелюх, а ця помада на губах – усе це щось та означає, навряд чи вона така вже й безневинна, старається привабити погляди, приманити гроші. А її брати – негідники. Кажуть, що він китаєць, синок мільярдера, вілла на березі Меконґу, із синіми кахлями. Батька це зовсім не тішить, для свого сина він бажав би кращої партії. Родина білих пройдисвітів.

Всі називали її «дама», вона прибула із Саваннакета. Її чоловіка перевели до Вінглонґа. У Вінглонґу її не бачили цілий рік. А все через того юнака, заступника адміністратора у Саваннакеті. Їм не можна було більше кохатися. І тоді він застрелився. Чутка про цю історію дійшла аж до Вінглонґа. Того дня, коли вона від’їжджала з Саваннакета у Вінглонґ, – постріл у серце. На площі перед факторією, серед білого дня. А все тому, що через своїх маленьких донечок і свого чоловіка, якого переводили у Вінглонґ, вона сказала йому: цьому треба покласти край.

Це відбувається щовечора в Шолені, у кварталі з лихою славою. Щовечора ця мала грішниця йде туди і віддає своє тіло пестощам брудного китайського мільйонера. Вона ходить у ліцей разом з іншими білими дівчатками, з юними білими спортсменками, що вчаться плавати кролем у басейні спортивного клубу. Одного дня їм наказують більше не розмовляти з донькою вчительки із Садека.

На перерві вона стоїть сама і дивиться на вулицю, спершись спиною об паркан. Матері вона про це не каже. Вона й далі приїздить до школи у чорному лімузині китайця. Дівчатка з цікавістю дивляться, як вона від’їжджає. Жодна з них не порушить наказу. Більше до неї ніхто не промовить ані слова. Ця ізоляція пробуджує спогад про даму з Вінглонґа. Тоді дамі було тридцять вісім. А дівчинці – десять. А тепер, коли вона про це згадує, їй уже шістнадцять.

Дама сидить на терасі і дивиться на проспект уздовж Меконґа, я бачу її, повертаючись з молодшим братом з недільної школи з катехизисом у руках. Її кімната розташована в центрі великого палацу з критими терасами, а палац стоїть серед парку олеандрів і пальм. Однакова відстань відділяє даму і дівчинку з плескатим капелюхом від людей у факторії. Вони обидві дивляться на довгі вулиці, на річку. І обидві такі схожі між собою. Обидві відкинуті. Самотні, мов королеви. Їх зневажають – це зрозуміло само собою. Вони обидві приречені на немилість через власні тіла – тіла, пещені і обціловувані їхніми коханцями, кожна віддана анафемі, бо пізнала насолоду, від якої можна вмерти, так вони кажуть, умерти загадковою смертю з коханцями, але без кохання. Йдеться саме про цей потяг до смерті. Смерть витає довкола них, шириться з їхніх кімнат, така потужна, що про неї знає усе місто, знають у факторіях, у районних містечках, на прийняттях, на нескінченних балах центральної адміністрації.

Дама на той час знову влаштовує офіційні прийоми, вона гадає, що все минулося, що юнак із Саваннакета пішов у забуття. Тож вона знову взялася за свої звані вечори, такі для неї важливі, оскільки таким чином люди хоч бачать одне одного і хоч іноді вириваються із страшенної самотності, неминучої в загублених серед безкінечних прямокутних рисових полів факторіях, щоб позбуватися страху, безумства, лихоманки та забуття.

Увечері при виході з ліцею – той самий чорний лімузин, той самий капелюшок, що надає їй якоїсь дитячої зухвалості, ті самі золочені туфельки, і знову вона йде, іде, щоб дозволити синові китайського мільярдера себе роздягти і довго мити її тіло, він митиме її під душем, а потім поливатиме прохолодною водою із дзбана, завбачливо ним приготованою – так само вона милася щовечера вдома, у матері, – а потім нестиме її до ліжка, вмикатиме вентилятор і поступово обціловуватиме її скрізь, а вона проситиме ще і ще, а тоді вона повернеться в пансіон, і ніхто не буде її карати, бити, паплюжити, обзивати.

Він застрелився під ранок, перед факторією, на великій, яскраво освітленій площі. Вона у той час танцювала. А тоді настав день. І окреслив контур тіла. А згодом палюче сонце спотворило його тіло. Ніхто не наважувався наблизитись. Це справа поліції. Ополудні, коли причалять пасажирські баркаси, уже нічого не буде, площа буде порожня.

Мати сказала директорці пансіону: це все дурниці, це не має значення, ви ж бачили її? Оті поношені суконьки, той рожевий капелюшок і золочені туфельки – їй воно так пасує! Мати чманіє від радості, коли говорить про своїх дітей, і від цього стає ще чарівніша. Молоді виховательки пансіону слухають матір як зачаровані. А що робити, каже мати, усі вони крутяться довколо неї, всі чоловіки із факторії, байдуже, одружені чи ні, вони труться біля неї, вони хочуть цю крихітку, дівчинку, ще не зовсім сформовану, погляньте, вона ще зовсім дитя. Люди кажуть: збезчещена? Що ж, а я кажу: як можна збезчестити цноту?

Мати говорить, говорить. Ну, припустімо, каже вона, дівчинка виставляє себе на показ – і сміється, говорячи про мою скандальну поведінку, про це клоунське вбрання, цей дурнуватий капелюх, про вишукану елегантність дитини під час переправи через річку, і сміється: зрозумійте, ніхто не може стриматися тут, у французьких колоніях, хто встоїть перед цією білосніжною шкірою, перед цим дівчатком; її довго ховали в глушині – і раптом випустили на світ божий, і тепер вона їде в місто у всіх на виду з тим китайським паскудником, у якого купа мільйонів, з діамантом на пальці – просто неначе юна дружина банкіра, – і мати заходиться плачем.

Побачивши мій діамант, вона промовляє тихим голосом: знаєш, він нагадує мені маленький солітер, яким я заручилася з моїм першим чоловіком. О, так, кажу я, добродій Нуль. Сміємося. Таке ім’я, каже вона, його справді так звали.

Ми довго дивилися одна на одну, а потім вона усміхнулася так ніжно і ледь глузливо, сповнена такого глибокого знання про те, що відбувається з її дітьми і що з ними відбудеться в майбутньому, що я ледь не заговорила з нею про Шолен.

Та все ж не зробила цього. Ні тоді, ні потім. Ніколи.

Вона довго мовчала, ніби очікувала на щось, а тоді врешті промовила з глибокою любов’ю: ти знаєш, що це кінець? Що тут, у колоніях, ти вже ніколи не зможеш одружитися? Я стенаю плечима, сміюся. Кажу: я можу одружитися де завгодно і коли захочу. Мати похитала головою. Ні, каже вона, тільки не тут, тут уже всі знають. Вона дивиться на мене і каже незабутні слова: ти їм подобаєшся? Так, відповідаю я, саме так, я все одно їм подобаюсь. Потім вона каже: ти подобаєшся їм, бо ти – це ти.

Вона ще питає мене: ти зустрічаєшся з ним лише заради грошей? Я вагаюся, а потім кажу: так, тільки заради грошей. Вона знову довго на мене дивиться, не вірить мені. Врешті каже: я була не така, як ти, навчання мені давалося важче, і я була дуже серйозна, так, я надто довго була дуже серйозна, задовго, і втратила смак до втіх.

Це було в Садеку під час вакацій. Мати відпочивала у кріслі-гойдалці, поклавши ноги на перетинку, вона прочинила двері вітальні і їдальні, створивши протяг. Була мирна і ні на кого не злилась. Раптом вона помітила свою доню, і в неї виникло бажання заговорити до неї.

Кінець, тобто передача земельного наділу біля дамби уже не за горами. Як і від’їзд до Франції.

Я дивилася, як вона засинає.

Час від часу мати оголошує: завтра йдемо до фотографа. Вона нарікає на ціни, але все-таки витрачається на сімейні фотографії. Ми дивимося тільки на фотографії, одне на одного не дивимось, тільки на знімки, кожен окремо, мовчки, без коментарів, але ми дивимося, і таким чином бачимося. Бачимо всіх членів родини разом або кожного окремо. Бачимо себе зовсім маленькими на старих світлинах і порівнюємо їх з недавніми знімками. Ми віддалилися ще більше. Продивившись, ми складаємо фотографії у комод для білизни. Мати водить нас до фотографа, щоб мати можливість нас бачити, бачити, чи ми нормально ростемо. Вона довго дивиться на фотографії, як і всі матері. Порівнює фотографії і розповідає про те, як росте кожен із нас. Їй ніхто не відповідає.

Мати фотографує лише своїх дітей. І більше нічого. У мене немає фотографій Вінглонґа, жодної – ані садка, ані річки, ані тамариндів, посаджених уздовж рівних проспектів ще за часів французької колонізації, жодної фотографії будинку, наших кімнат, побілених вапном, як у притулку, з великими ліжками з чорного й золоченого заліза, кімнат, що освітлені, як шкільні класи – червонуватими лампами для вуличних ліхтарів, зелені полотняні абажури, – і жодного, жодного фото цього неймовірного дому, тимчасового прихистку, такого недоладного, хоч тікай, прихистку, де мешкала моя мама, чекаючи, щоб, як вона казала, по-справжньому влаштуватися у Франції, у тих краях, про які вона говорила все своє життя і які розташовувалися, відповідно до її настрою, її віку, її смутку, між Па-де-Кале та Антре-де-Мер. Та коли вона врешті оселиться в своєму останньому домі на березі Луари, її кімната буде така сама, як і в Садеку – жахлива. Вона все забуде.

Вона ніколи не фотографувала місцевість, краєвиди – лише нас, її дітей, переважно усіх трьох разом, щоб фото було дешевше. Ми ще є на кількох любительських світлинах, що їх зробили материні друзі і її нові колеги, які приїхали з колонії; вони знімали екваторіальні краєвиди, кокосові пальми та кулі на вулицях, щоб послати ці фотографії своїм рідним.

Тихцем від нас мати показує фотографії своїх дітей власній родині під час відпусток. Ми не хочемо їхати до цієї родини. Мої брати навіть не знайомі з нашими родичами. Я була найменша, і спочатку мати брала мене. А потім я виросла й перестала туди їздити; тітки, шоковані моєю поведінкою, не хотіли, щоб їхні доньки спілкувалися зі мною. Тож моїй матері лишається тільки показувати фотографії, і вона показує їх, одну по одній, показує своїм двоюрідним сестрам, які в неї діти. Це наче обов’язок, і вона його виконує, адже її двоюрідні сестри – це все, що залишилось від її родини, і ось вона показує їм родинні фотографії. Чи можна за такою поведінкою зрозуміти цю жінку? Як вона у всьому хоче дійти до кінця, не допускаючи й думки, що можна від чогось відмовитись, покинути – і цих двоюрідних сестер, і свій біль, і свій постійний клопіт? Гадаю, що так. Саме у цій її завзятості, на перший погляд, такій абсурдній, я знову помічаю її глибоку красу.

Коли вона постаріла і посивіло її волосся, вона теж ходила до фотографа, ходила сама, фотографувалася у своїй гарній темно-червоній сукні і з двома своїми прикрасами: ланцюжком та золотою брошкою з нефритом: невеличкий шматочок нефриту, обрамлений золотом. На фото у неї гарна зачіска, жодної зморшки, чистий образ. Місцеві зі статками також ходили до фотографа, раз у житті, коли бачили, що наближається смерть. Світлини були великі, всі – одного формату, обрамлені золоченими рамцями, їх вішали біля сімейного вівтаря. Люди на цих фотографіях – а я бачила їх чимало – виходили майже однакові, схожість була просто вражаюча. І не лише тому, що старість уподібнює, а тому, що портрети були відретушовані так «майстерно», що прикметні риси обличчя, якщо вони й залишалися до старості, майже зовсім згладжувались. Всі лиця були однаково прикрашені для зустрічі з вічністю, старанно омолоджені і обезособлені. Люди хотіли саме цього. Схожість і стриманість скрашували їхні спогади про перебування в родині, засвідчували їхню особистість. Що більша була їхня подібність, то очевиднішою ставала їхня належність до родини. До того ж усі чоловіки мали однакові тюрбани, а жінки – однакові шиньйони й туго зачесане назад волосся, усі в однаковому вбранні з стоячими комірцями. Вони всі дуже схожі, але я й тепер упізнала б їх серед тисяч інших. Такий самий вигляд мала й моя мати, коли фотографувалася у червоній сукні, такий самий вираз, дехто сказав би – шляхетний, а інший заперечив би – розмитий.