Текст книги "Коханець"

Автор книги: Маргерит Дюрас

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 6 страниц)

Через півтора року після цієї зустрічі мати повернеться з нами до Франції. Вона продасть усі меблі. І востаннє піде на дамбу. Сяде на веранді обличчям до призахідного сонця і востаннє погляне на Сіам, востаннє, більше цього не буде, навіть коли вона знову покине Францію, коли знову змінить думку і повернеться в Індокитай, щоб вийти на пенсію в Сайґоні, вона більше ніколи не піде до підніжжя цієї гори, до цього жовто-зеленого неба над лісом.

Так, я маю тут додати, що під старість мати знову почала працювати. Заснувала школу французької мови – «Нову Французьку школу», що дало змогу їй частково оплачувати моє навчання і до кінця своїх днів утримувати старшого сина.

Молодший брат помер – згорів за три дні від бронхопневмонії, серце не витримало. Саме тоді я покинула свою матір. То було під час японської окупації. Того дня все скінчилося. Я більше ніколи не запитувала в неї про наше дитинство, про неї. Для мене вона померла разом з моїм молодшим братом. І старший брат теж. Я так і не змогла здолати жах, який вони раптом на мене навіяли. Вони стали мені байдужі. Відтоді я нічого про них не знаю. Поняття не маю, як їй вдалося сплатити борги родині Шетті. Просто одного дня вони більше не прийшли. Я так і бачу, як вони сидять у нашій маленькій вітальні в Садеку, у білих запиналах, нічого не говорять і сидять так місяцями, роками. Чути, як плаче матір, обзиває їх, вона в своїй кімнаті, вона не хоче виходити, кричить, щоб їй дали спокій, вони глухі, спокійні, усміхнені, і не йдуть. А одного чудового дня їх наче вітром здуло. І мати, і обоє братів уже померли. Згадувати також надто пізно. Я не люблю їх більше. Не знаю навіть, чи й любила колись. Я покинула їх назавжди. Не пам’ятаю ані запаху її шкіри, ані кольору очей. Не пам’ятаю голосу матері, хіба тільки одне – ніжність і вечірня втома в її голосі. Сміх, його я вже теж не чую – ні сміху, ані крику. Кінець. Не пам’ятаю нічого. Ось чому мені так легко тепер про неї писати, так розлого, так розкуто: вона просто перетворилася на мій звичайний почерк.

Мати жила в Сайґоні з 1932 до 1949 року. В грудні 1942 року помер мій молодший брат. Вона вже не могла зрушити з місця. Вона казала, що залишилася там, біля його могили. Потім вона таки повернулася до Франції. Моєму синові було два роки, коли ми знову побачились. Було запізно, щоб знов віднайти одна одну. Ми зрозуміли це з першого погляду. Що там було віднаходити? Вона цілком належала старшому синові, все інше зникло. Вона оселилася в департаменті Луар-е-Шер у замку «під Людовіка XIV», там і померла. З нею жила До. Мати усе ще боялась ночі. Вона купила рушницю. До вартувала її сон в мансарді останнього поверху замку. Вона також придбала маєток під Амбуазом для свого старшого сина. Там був ліс. Він розпорядився його вирубати. Він їздив грати на гроші у баккара в паризькому нічному клубі. Ліс він програв за одну ніч. Саме ця згадка несподівано робить мене поблажливою: до сліз шкода старшого брата, коли він програв оті, виручені за ліс, гроші. Знаю, що зранку його знайшли на Монпарнасі, навпроти кафе «Куполь», він лежав у своїй машині і казав, що не хоче жити. Що було далі – не знаю. Що вона зробила зі своїм маєтком – не маю зеленого поняття; все – для старшого сина, своєї дитини, який і в п’ятдесят років не навчився заробляти гроші. Купила електричні інкубатори і встановила їх у великій вітальні на першому поверсі. Вилупилося зразу шістсот курчат, сорок квадратних метрів курчат. Вона помилилася в регулюванні обігріву – курчата вилупилися зарано, жодне не могло саме їсти. Шістсот курчат з роззявленими дзьобиками, що не стуляються, усі вони помруть з голоду, більше вона з інкубаторами не зв’язується. Я приїхала в замок, коли вони вилупились, то було справжнє свято. А потім здохлі курчата і їхній корм так смердять, що я просто не можу там їсти, постійний блювальний рефлекс.

Вона померла на руках у До і в того, кого називала «моє дитя», у великій спальні на другому поверсі, у тій самій, куди вона запускала на ніч овець, від чотирьох до шести баранів лежали навколо її ліжка в морозяні ночі упродовж кількох зим, останніх зим.

Саме там, в своєму останньому домі на березі Луари, коли вона врешті заспокоїлась і перестала їздити сюди-туди, коли завершилися всі сімейні справи, саме там я вперше ясно побачила її божевілля. Я зрозуміла: До з моїм братом завжди були занурені в те божевілля. А я – ні. Мені ніколи і в голову не приходило, що вона божевільна. З народження. В неї це було в крові. Вона не була хвора на божевілля, то був її нормальний стан. Вона покладалася на До і старшого сина. Ніхто інший про це не здогадувався. У неї завжди було багато друзів, вона підтримувала дружбу протягом довгих років і завжди заводила нові знайомства, часто з дуже молодими, що прибували на службу в факторію, а згодом також і в Турені – серед них траплялося чимало пенсіонерів, що повернулися з французьких колоній. Люди завжди тяглися до неї, незалежно від віку, їх притягав її розум – такий жвавий розум, казали вони, її веселий норов і непідробна природність, що не покидали її і в старості.

Я не знаю, хто зробив те фото, де так явно струмує відчай. Там, де ми на подвір’ї будинку в Ханої. Можливо, батько востаннє клацнув фотоапаратом. За кілька місяців його відкличуть до Франції, за станом здоров’я. А перед тим він отримає нове призначення – у Пномпень. І пробуде там всього кілька тижнів. Жити йому лишилося менше року. Мати відмовиться їхати разом з ним до Франції, залишилася там, де була. У Пномпені. У цій пишній резиденції, що виходить на Меконґ, колишньому палаці короля Камбоджі, серед величезного парку на багато гектарів, де мою матір завжди опосідав страх. Вночі ми самі її боїмося. Ми спимо вчотирьох на одному ліжку. Вона каже: я боюся ночі. Саме у цій резиденції мати дізнається про смерть батька. Дізнається ще до приходу телеграми, напередодні, щойно побачить знак і зрозуміє його: то була пташка, що перелякано билася й кричала серед ночі біля батькового кабінету з північного боку фасаду. А ще, саме там, за кілька днів до смерті чоловіка мати побачить примару батька, її батька. Вона вмикає світло. Він тут. Стоїть біля столу серед великої восьмикутної вітальні. Дивиться на неї. Я пригадую крик, як вона кликала на поміч. Вона розбудила нас, розповіла про примару, що він був у своєму недільному сірому костюмі, як тримався і як втупився у неї поглядом. Вона каже: я покликала його так, як кликала у дитинстві. Каже: мені не було страшно. Кинулась до нього, але примара раптом щезла. Обидвоє – і батько, і дідусь – померли у той день і час, коли з’являлася пташка і примара. Ось чому ми так захоплювались матір’ю – вона знала все на світі, навіть смерть.

З лімузина виходить елегантний чоловік, він курить англійську сигарету. Він дивиться на дівчину в чоловічому капелюсі й золочених туфельках. Повільно до неї підходить. Видно, що він дещо ніяковіє. Спочатку навіть не усміхається. Раптом пропонує їй сиґарету. Пальці його злегенька тремтять. Між ними перепона, адже він не білий, вони належать до різних рас, він має перебороти себе, ось чому він тремтить. Вона відповідає, що не курить: ні, дякую. І не каже більше нічого, не просить дати їй спокій. Тепер йому вже не так страшно. Далі він каже: це мовби чарівний сон. Вона не відповідає. Справді, чи варто відповідати, і що, власне, вона має на це відповісти. Вона чекає. Тоді запитує він: а звідки ви? Вона каже, що вона донька вчительки жіночої школи в Садеку. Він розмірковує, а потім каже, що чув про цю пані, її матір, це ж треба, не повезло їй з тією концесією, здається, в Камбоджі, чи не так? Саме так.

Він каже: як незвичайно зустріти вас тут, на поромі. В таку ранню годину, така чарівна дівчина, ви навіть не усвідомлюєте, наскільки це несподівано – молода біла дівчина в автобусі для місцевих.

Він каже, що капелюх їй до лиця, навіть дуже до лиця, що це… оригінально… чоловічий капелюх, чому б і ні? Вона така гарна, вона може собі будь-що дозволити.

Вона дивиться на нього. І питає, звідки він. Він каже, що недавно з Парижа, де навчався, що також живе в Садеку, прямо біля річки, знаєте, такий великий будинок з терасами й балюстрадою з голубої кераміки. Вона питає, хто він. Він каже, що він китаєць, що його родина походить з Північного Китаю, з Фу-Шуня. Ви дозволите мені відвезти вас у Сайґон? Вона киває. Він велить водієві забрати її речі з автобуса і перенести їх у чорний автомобіль.

Китаєць. Він належить до тієї меншості підприємців китайського походження, які займаються управлінням всієї нерухомості колонії. Того дня він перетинав Меконґ у напрямку до Сайґона.

Вона сіла в чорне авто. Траснули дверцята. Знову повернулася заледве відчутна розгубленість, дивна втома, сонячний відблиск на річці злегка блякне, залишається тільки слід. Якась ледь помітна приглушеність, мовби все оповив туман.

Я більше ніколи не сяду в автобус для місцевих. Відтепер у моєму розпорядженні лімузин, щоб їздити в ліцей і повертатися до пансіону. Я вечерятиму у найелегантніших закладах міста. І завжди шкодуватиму про те, що роблю, і за тим, від чого відмовляюся і що приймаю – і добре, й погане: автобус, водій автобуса, з яким ми сміялися, старі панії на задніх сидіннях, що постійно жують бетель, діти на багажних полицях, родина в Садеку, жах її існування і її геніальна мовчанка.

Він говорив. Він казав, що сумує за Парижем, за чарівними парижанками, що йому бракує тут вечірок, розваг, так-так, «Куполь», «ла Ротонд» (особисто мені більше подобалася ла Ротонд), нічних барів – словом, усього того «шаленого» життя, яким він жив два роки. Вона уважно слухала, виловлюючи в його розповідях відомості про його статки і все те, що могло вказати на суму його мільйонів. Він розповідав далі. Його мати померла, він був єдиною дитиною. Залишився тільки батько, йому, власне, й належать усі гроші. Але ви знаєте, що то таке, коли він уже десять років сидить на одному місці, курить люльку з опіумом, дивиться на ріку і розпоряджається усім своїм майном, лежачи в польовому ліжку. Вона каже, що розуміє.

Старий не дозволив синові одружитися з білошкірою дівчиною, з цією маленькою повією із Садека.

Образ з’являється задовго до того, коли він наважився заговорити з білою дівчинкою, що стоїть біля поруччя, – тоді, коли він вийшов з чорного лімузина і зробив перші кроки до неї, а вона знала, знала вже тоді, що він відчуває страх.

І ще вона зрозуміла з першої хвилини: він цілком залежить від її милості. А отже, і будь-який інший мужчина, при нагоді, може опинитися в її милості. Окрім того вона знає ще щось: сьогодні, вочевидь, настав час, коли вона вже не зможе уникнути певних зобов’язань щодо самої себе. І що знати про це не повинна ні її мати, ні брати. Затраснуті двері чорного автомобіля вперше і назавжди відрізали її від родини. Відтепер вони не мають знати, що з нею станеться. Чи її заберуть, чи викрадуть, чи поранять, чи збезчестять – тепер це їх не стосується. Ні матері, ні братів. Така їхня доля. І з цього приводу вона могла б розплакатись уже тоді, в чорному лімузині.

Дитина відтепер буде зв’язана лише з цим чоловіком, першим, – тим, хто з’явився перед нею на поромі.

Того дня, у четвер, все відбулося дуже швидко. Він щодня приїздив за нею до ліцею і відвозив її в пансіон. А якось пополудні в четвер він під’їхав до пансіону. І забрав її з собою в чорному автомобілі.

Вони приїхали в Шолен. Зупинилися навпроти бульварів, що прилягають до китайського кварталу в центрі Сайґона. Широка, помережана трамвайними коліями вулиця в американському стилі аж кишить рикшами і автобусами. Щойно минув полудень. Дівчинка втекла з прогулянки, обов’язкової для вихованок пансіону.

Квартирка в південній частині міста. Обставлена, можна сказати, нашвидкуруч: меблі в сучасному стилі. Він каже: меблі вибирав не я. У квартирі присмерк, але підняти жалюзі вона не просить. Її почуття якісь невизначені – без ненависті, без огиди, а це, напевне, і є бажання. Вона не знає. Вона зразу погодилася прийти сюди, щойно він попросив її про це вчора увечері. Дівчинка відчуває, що вона саме там, де їй належить бути, так, саме там. Їй трохи страшно. Здається, все виглядає не зовсім так, як вона собі уявляла, але, вочевидь, саме так, як і повинно бути в такому випадку. Вона уважна до зовнішніх ознак: до світла, до вуличного гамору, в який занурена кімната. А він, він тремтить. Спершу він дивиться на неї так, ніби чекає, що вона заговорить перша, але вона мовчить. Він також завмер, він її не роздягає, він каже, що любить її, любить до божевілля. Він промовляє це тихо-тихо. І знов замовкає. Дівчина не відповідає. Вона могла б сказати, що не любить його. Проте не каже нічого. І раптом розуміє, саме в цю мить, що він не знає її і ніколи її не збагне, що він просто не здатний збагнути міру її гріховності. І хай би як він старався її наздогнати, йому це ніколи не вдасться. Вона все вирішує сама. Перед його незнанням про неї вона раптом розуміє: він сподобався їй ще на поромі. Так, він їй подобається, і все тепер залежить лише від неї.

Вона каже: я хотіла б, щоб ви мене не любили. І хоч ви мене й любите, я хотіла б, щоб ви все робили так, як з іншими жінками. Він дивиться на неї з жахом, питає: ви цього хочете? Вона каже: так. Тут, у цій кімнаті, він почав уперше страждати, він цього вже не приховує. Він каже, що вона ніколи його не покохає, він у цьому впевнений. Дівчина не зупиняє його. Спершу каже: не знаю. Потім дає йому виговоритися.

Він каже, що він самотній, жахливо самотній з цим своїм коханням до неї. Вона відповідає, що також самотня. Але не уточнює, чому. Він каже: ви з ким завгодно пішли б так само, як пішли сюди зі мною. Я не можу цього знати, відповідає вона, я ще ніколи не ходила з мужчиною до нього на квартиру. Дівчина просить його нічого більше не говорити, вона тільки хоче, щоб він робив усе як завжди, коли приводить жінок до себе на квартиру. Благає його зробити все так само.

Він зірвав з неї сукню і кинув на підлогу, зірвав білі трусики і несе її, оголену, на ліжко. Тоді відвертається, сідає на край ліжка і плаче. А вона, вона повільна й терпляча, пригортає його до себе і починає роздягати. Вона робить це із заплющеними очима. Повільно-повільно. Він хоче зробити порух, щоб допомогти. Не рухайся, просить вона. Дай мені. Каже, що хоче сама це зробити. І вона роздягає його. Потім просить його обернутись, і він лягає в ліжко, але обережно, легко, так, ніби боїться її розбудити.

Шкіра має дивовижний запах. Його тіло. Худе, кволе, позбавлене м’язів, неначе тіло хворого, що проходить лікування, безволосе, в ньому немає нічого чоловічого, окрім статі, він дуже крихкий, незахищений, страждений. Вона не бачить його лиця. Вона не дивиться на нього. Вона торкає його. Торкає ніжну оболонку плоті, шкіри, вона пестить золотавий відтінок, невідому новизну. Він стогне, схлипує. Захлинається своєю нестерпною любов’ю.

І плачучи, він бере її. Спершу їй боляче. Але згодом біль зникає, перевтілюється, поступово покидає її, зміщується в бік насолоди, поєднується з нею.

Море, безформне, просто ні з чим незрівнянне море.

Уже на поромі, ще тоді, образ дівчинки поєднався з цією миттю.

Образ жінки в церованих панчохах, що перетнула кімнату. Я нарешті бачу її дівчинкою. Сини і тоді все знали. А донька ще ні. Вони ніколи не говорять одне з одним про матір, ніколи не поділяться тим, що знають і що відділяє їх від неї – останнім, вирішальним знанням про дитинство матері.

Мати ніколи не знала насолоди.

Я й не знала, що від цього йтиме кров. Він питає: тобі було боляче? Я кажу: ні, і він каже, що щасливий.

Він витирає кров, миє мене. Я дивлюся, як він це робить. Таке відчуття, ніби він знову повертається до мене, знову стає бажаним. Я тільки питаю себе, звідки взялася в мені ця сила, щоб чинити наперекір материній забороні. Так холоднокровно, з такою рішучістю. Як вдалося мені «довести цей задум до кінця».

Ми дивимось одне на одного. Він обіймає моє тіло. Питає мене, чому я пішла з ним. Я кажу: так було треба, це як обов’язок. Ми вперше розмовляємо. Я розповідаю йому про двох братів. І кажу, що в нас немає грошей. Більше нічого. Він знає старшого брата – зустрічав його в опійних курильнях в Садеку. Я кажу, що старший брат обкрадає матір, щоб ходити в курильні, обкрадає прислугу, а іноді власники курилень приходили до матері вимагати гроші. Потім розповідаю про землю біля дамби. Мати помре, кажу я, далі так тривати не може. Кажу, що близька смерть матері якось пов’язана з тим, що відбулося зі мною сьогодні.

Я раптом відчуваю, що хочу його.

Він жаліє мене, ні, кажу я, ні, не треба мене жаліти, нікого не треба жаліти, окрім моєї матері. Він каже: ти пішла зі мною, тому що в мене є гроші. Я відповідаю, що хочу його разом з грішми, разом з лімузином і грішми, бо я таким його побачила, і як мені знати, що б я робила, якби все було інакше. Він каже: я хочу забрати тебе, поїхати разом з тобою. Я відповідаю, що поки що не можу покинути свою матір, що я померла б з горя. Він каже: не пощастило мені з тобою, та я все одно дам тобі грошей, не турбуйся. Він знову випростується. Ми замовкаємо.

Гучний міський гамір влітає в квартиру, він зберігся в спогаді – так у фільмі надто гучний звук заглушує все. Я дуже добре пам’ятаю: кімната тьмяна, ми лежимо мовчки, ми в оточенні безперервної міської веремії, кімната вросла в місто, в міський потік. Вікна не мають шибок, тільки штори і жалюзі. На шторах миготять тіні людей, що проходять залитим сонцем тротуаром. Величезні юрби людей. Постійно. Тіні рівномірно посічені жалюзями. Цокіт дерев’яних сабо відлунює в голові, голоси крикливі, китайська – це мова, яку треба кричати, так я уявляла собі мову пустель, це неймовірно чужа мені мова.

Назовні день добігає кінця, це розумієш за шумом голосів і кроків, їх стає усе більше й більше. Квартал розваг значно оживає вночі. І ніч починається зразу після заходу сонця.

Наше ліжко відділяють від міста тільки жалюзі і полотняні штори. Ніякої твердішої перепони між нами і людьми на вулиці немає. Але люди не підозрюють про наше існування. А ми, ми дещо вловлюємо від них – гул їхніх голосів, кроків, наче обірваний клич сирени, сумний, без відлуння.

До кімнати просякає запах карамелі, запах смаженого арахісу, китайських супів, смаженого м’яса, трав, жасмину, пилу, ладану, димку від деревного вугілля – вогонь тут переносять у кошиках і продають на вулицях. У місті пахне селом, загубленим у джунглях, пахне лісом.

Раптом я бачу його в чорному шовковому халаті. Він сидить, п’є віскі і курить.

Він каже, що я спала, а він тим часом прийняв душ. Я й не відчула, як прийшов сон. Він засвічує лампу на низькому столику.

Це чоловік з устояними звичками, раптом думаю я про нього, мабуть, він часто приходить у цю кімнату і часто займається любов’ю, цього чоловіка переслідує страх, він мусить часто займатися любов’ю, щоб подолати цей страх. Я кажу, що мені подобається думати, що він мав багато жінок, що я одна з тих жінок, що мене не відрізнити. Ми дивимося одне на одного. До нього доходить зміст моїх слів. Погляд зразу стає зовсім інший, чужий, позначений болем, смертю.

Я прошу: іди до мене, візьми мене знову. Він підходить. Від нього приємно пахне англійськими сигаретами, дорогими парфумами, а ще медом, його шкіра просякла запахом шовку, того фруктового запаху шовкової тканини тюссор, золотавого запаху, я жадаю його. Я кажу йому: я тебе хочу. Він просить трохи потерпіти. Говорить до мене, каже, що з першої ж миті знав, ще тоді, на переправі, знав, яка я буду після свого першого коханця, що я любитиму любов, каже, що вже знає наперед, що я зраджу його і зраджуватиму всіх чоловіків, з якими я буду близька. І додає, що сам наслав на себе таке нещастя. Я щаслива усе це чути і кажу йому про це. Він стає брутальний, бо усвідомлює усю безнадію своїх почуттів, він кидається на мене, він поїдає дитячі груди, кричить, обзиває. Я заплющую очі від шаленого задоволення. Думаю: йому можна довіритись, адже це все, що він уміє в житті – тільки любити, і більше нічого. Його руки досвідчені, чудові, досконалі. Ясно, мені дуже пощастило: для нього це мовби професія, сам того не відаючи, він точно знає, що треба робити, що казати. Він обзиває мене повією, шльондрою, своїм єдиним коханням – і саме це він має казати, і саме це кажуть, коли дають волю словам, дають волю тілу, волю шукати, і знайти, і взяти, що хочеш, і тоді все чудово, жодних втрат, утрати приховані, все поринає у вир, у потужний вир пристрасті.

Гамір міста такий неймовірно близький, що чути, як воно треться об дерев’яні жалюзі. Здається, вулиця пролягає через кімнату. І в цьому гаморі, у цьому плині я пещу його тіло. Неозоре море, що перемішується, віддаляється, повертається знов.

Я прошу його: ще, ще. Роби так зі мною ще. І він підкоряється. Робить так, прямо у липкій крові. І від цього справді можна було вмерти. Просто можна було вмерти.

Він запалив і дав мені сигарету. Потім нахилився близько-близько до моїх губ і тихо говорив до мене.

І я так само тихо йому відповідала.

Сам він цього не може сказати, і я розповідаю за нього, бо він не знає, а я розповідаю йому про шляхетну витонченість його милувань.

Настає вечір. Він каже, що я згадуватиму про цю пополудневу пору все своє життя, навіть тоді, коли забуду його обличчя, його ім’я. Я питаю, чи згадаю цей будинок. Він каже: уважно його роздивися. Я кажу, що тут так само, як скрізь. Він каже: так, це правда, як скрізь.

Я ще бачу перед собою його обличчя і пам’ятаю ім’я. Бачу побілені стіни, фіранку, що відгороджує плиту, аркоподібні двері, що ведуть до другої кімнати і в сад, у якому дерева загинули від спеки, в сад, огороджений синьою балюстрадою, як і велика вілла в Садеку з ярусами терас, що виходять на річку Меконґ.

Це місце біди, поразки. Він просить сказати, про що я думаю. Я кажу, що думаю про свою матір, що вона вб’є мене, якщо дізнається правду. Я бачу, як він робить зусилля і врешті каже, він каже, що добре розуміє мою матір, каже: це безчестя. Каже, що в разі одруження не зміг би змиритися з такою думкою. Я дивлюся на нього. Він також дивиться на мене. Виявляється, він гордий. Каже: я китаєць. Ми усміхаємось. Я питаю: це нормально, що ми після цього обоє такі сумні? Він каже: це через те, що ми любилися серед білого дня, у час найбільшої спеки. Потім завжди дуже важко. І додає: до ночі це минеться, а ніч уже швидко. Ні, кажу я, це не тільки через спеку, кажу, що він помиляється, бо це – мій сум, я його чекала, він іде від мене самої. Що я завжди сумна. Що цей сум видно навіть на фото, де я ще зовсім маленька. А сьогодні цей постійний сум настільки на мене подібний, що його можна було б назвати моїм ім’ям. Сьогодні, кажу я, цей сум – благо, адже мене нарешті спіткало те нещастя, яке постійно пророкувала мені мати, вічно волаюча в пустелі свого життя. Кажу: я не надто розуміла, що вона казала, але ця кімната – саме те, чого я чекала. Я говорю, говорю, не чекаючи на відповідь. Я кажу йому, що мати викрикує свої пророцтва, як ті посланці небес. Вона кричить, що не треба нічого чекати, ніколи, ні від кого – ні від людей, ні від влади, ні від богів. Він дивиться, як я говорю, не зводить з мене очей, дивиться, як рухаються мої губи, пестить моє оголене тіло, можливо, навіть не слухає, не знаю. Кажу йому, що з нашого родинного нещастя я не роблю особистої трагедії. Просто розповідаю йому, як нам було важко – їсти, одягатися, зрештою, жити лише на материні заробітки. Говорити все важче. Він запитує: і як же ж ви жили? Я відповідаю, що ми залишились без даху, що злидні зруйнували родинні стіни і ми опинилися поза домом, займаючись чим заманеться. Ми втратили сором. Ось чому я опинилася тепер тут з тобою. Він наліг на мене, він знову заглиблюється і заглиблюється. Ми лежимо так, зчеплені воєдино, і постогнуємо серед міського гамору, що не вщухає. Ми й досі чуємо його. А потім уже не чуємо.

Він цілує моє тіло, і в мене навертаються сльози. Кажуть, це заспокоює. Дома я не плачу. Того дня в тій кімнаті сльози заспокоювали і від минулого, і від майбутнього. Я кажу йому, що одного чудового дня я розстануся з матір’ю, і колись розлюблю навіть її. Я плачу. Уткнувшись головою в мене, він також плаче від того, що плачу я. Кажу: в дитинстві я так багато думала про мамине нещастя, що воно зайняло місце сновидінь. Що моїми снами була матір, і жодного разу різдвяні ялинки, завжди тільки вона, що з неї здерли шкуру через бідність, що вона волає в пустелі, що вона б’ється, щоб роздобути їжу, чи безкінечно розповідає про те, що сталося з нею, Марі Леґран де Рубе, розповідає про свою наївність, про свої заощадження, про надію.

Крізь жалюзі просочився вечір. Гамір посилився. Уже не такий приглушений. Засвітилися ліхтарі з червонуватими лампочками.

Ми виходимо з квартири. Я знову в чоловічому капелюсі з чорною стрічкою і золочених туфельках, на губах темно-червона помада, на мені шовкова сукня. Я постаріла. Я зразу це відчула. Він також це бачить і каже: ти втомлена.

На тротуарі – міґруючий туди-сюди натовп, повільний і жвавий водночас, нікчемний, як бродячі пси, сліпий, як жебрак; це китайське юрмище, я й тепер упізнаю його на картинах, що оспівують сьогоднішнє процвітання, впізнаю за манерою людей іти без найменших ознак нетерпіння, уміння кожного триматися серед натовпу на самоті, не виявляючи при цьому ні щастя, ні смутку, ні допитливості, простуючи вперед, хоч це й не скидається на рух, не маючи наміру кудись іти, лише просуватися тут чи там, ці люди ніколи не самотні самі по собі, але завжди самотні у натовпі.

Ми йдемо до одного з тих китайських ресторанів, що розташовані на кількох поверхах і займають цілий будинок, вони великі як універмаги, як казарми, тут безліч балконів і терас, що виходять на вулицю. Галас, що долинає з цих ресторанів, був би нестерпний для Європи, ці замовлення, що їх вигукують офіціанти і почергово повторюють кухарі. У цих ресторанах не розмовляють, тут можна лише кричати. На терасах награють китайські оркестри. Ми йдемо на найспокійніший поверх – поверх для європейців, меню те саме, але кричать менше. Тут є вентилятори, а на стінах товсті покривала, що захищають від шуму.

Я прошу його розповісти про статки його батька і на чому він розбагатів. Він каже, що розмови про гроші наганяють на нього нудьгу, але якщо мене цікавить, він може розповісти мені все, що про це знає. Все почалося в Шолені з будівництва загальних помешкань для місцевих жителів. Батько побудував їх три сотні. Йому належить багато вулиць. Син його розмовляє французькою з надто виразним паризьким акцентом, він говорить про гроші з природною розкутістю. У батька були будинки, він продав їх, щоб купити ділянки під забудову на півдні Шолена. Рисові поля він теж продав, здається, в Садеку. Я запитую про епідемії. Кажу, що бачила цілі вулиці з зачиненими будинками-відсіками, де вікна і двері забиті дошками через епідемію чуми. Він каже, що тут епідемій менше, що тут пацюків труять значно частіше, ніж у факторіях. Нараз він видає цілий монолог про загальні помешкання. Вони коштують значно дешевше, ніж квартири в багатоповерховому будинку чи приватному особняку, і набагато краще підходять для робочого люду, аніж окремі квартири. Люди тут тримаються разом, особливо в бідних кварталах, до того ж усі вони вихідці з села і звикли жити на свіжому повітрі, на вулиці. А звичок бідноти ламати не треба. Батько саме завершив будівництво цілої серії відсіків з критими галереями, що виходять на вулицю. Це справжні вулиці – такі освітлені, такі привітні. Люди цілі дні проводять на галереях. Вони навіть там сплять, коли тепло. Я кажу: мені теж подобалося б жити на такій галереї, в дитинстві я завжди мріяла спати на вулиці. І раптом я відчуваю біль. Легкий, ледь чутний. Ніби серцебиття змістилося в ту чутливу свіжу рану, якої завдав мені той, що говорить зараз зі мною, той, що подарував мені сьогодні насолоду. Я вже не чую, що він мені каже, я не слухаю. Він помічає це і замовкає. Я кажу йому: говори далі. Він говорить. Я знову слухаю. Він каже, що часто думає про Париж. Він вважає, що я зовсім інакша, ніж парижанки, що я не така чемна. Я кажу, що ця затія з загальними помешканнями навряд чи така вже й прибуткова. Він уже не відповідає.

Протягом усього нашого знайомства, усі ці півтора року, ми розмовляємо саме так, ми ніколи не говоримо про себе. З перших днів ми знаємо, що разом нам не бути, тож ми ніколи не говоримо про майбутнє, теми наших розмов наче запозичені з газет, про те, про се, і завжди про одне й те саме.

Я кажу, що перебування у Франції було для нього фатальним. Він погоджується. Каже, що все купив у Парижі: своїх жінок, свої знання, спосіб мислення. Він на дванадцять років старший за мене, і це його лякає. Я слухаю, як він говорить, як обманює самого себе, і все ж любить мене, з певною театральністю, але дуже щиро.

Я кажу, що хочу познайомити його з своєю родиною, він хоче уникнути цієї теми, а я сміюся.

Він не вміє виразити своїх істинних почуттів, виходить пародія. Я помічаю, що йому бракує відваги любити мене всупереч своєму батькові, забрати мене, поїхати зі мною світ за очі. Він часто плаче, тому що його кохання не може пересилити свій страх. Його геройство – це я, а батькові статки – його рабство.

Коли я розповідаю про своїх братів, він зразу поринає в цей страх, ніби його в чомусь звинувачують. Він гадає, ніби всі тільки й чекають, коли він попросить моєї руки. Він знає, що в очах моєї родини він уже негідник, і йому судилося тільки ще більше очорнити себе, а заодно й мене.

Він розповідає, що поїхав у Париж навчатися у школі комерції, і врешті каже правду: він там нічого не робив, і тоді батько перестав надсилати йому гроші, а прислав зворотний квиток і змусив його покинути Францію. Повернення додому – його трагедія. Тієї школи комерції він не закінчив. Каже, що розраховує закінчити її тут заочно.

Зустрічі з моєю родиною почалися з пишних обідів у Шолені. Коли мати з братами приїжджають у Сайґон, я кажу йому: треба запросити їх у китайський ресторан, вони там ніколи не були.

Всі обіди проходять абсолютно одноманітно. Брати пожирають страви й ніколи не кажуть йому жодного слова. Навіть не дивляться в його бік. Не можуть на нього дивитися. Просто не можуть. Якби вони себе пересилили і бодай глянули на нього, тоді б до них прийшло і щось інше: наприклад, здатність до навчання чи опанування елементарних правил поведінки на людях. Під час цих застіль трохи говорить лише моя мати, принаймні спочатку; вона кидає кілька зауважень про страви, які нам подають, про шалені ціни на них, потім і вона замовкає. А він перші два рази також пробує завести розмову, розповідає про свої походеньки в Парижі, але все марно. Так, ніби він взагалі не говорив. Всі його спроби загрузають у в’язкій мовчанці. Мої брати не перестають наминати. Такого пожирального завзяття я ще ніколи не бачила.