Текст книги "Коханець"
Автор книги: Маргерит Дюрас
Жанры:
Современная проза
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 6 страниц)
Про це вони більше ніколи не говорили. Все було вирішено: він ніколи не проситиме у батька дозволу одружитися з нею. Вони знали: батько не пожаліє свого сина. У нього немає жалю ні до кого. Він з тих китайських еміґрантів, які тримають у своїх руках усю комерцію в колоніях, той, із голубих терас, – найжахливіший, найбагатший, його володіння сягають далеко за межі Садека, аж до Шолена – китайської столиці французького Індокитаю. Мужчина з Шолена знає, що батькове рішення збігається з рішенням дівчини, і їх неможливо змінити. Поступово він починає розуміти, що від’їзд, який їх розлучить, – єдино можливий щасливий варіант їхнього роману. Що ця дівчина не створена для шлюбу, що вона втече від будь-якого чоловіка, що рано чи пізно доведеться з нею розлучитися, забути, повернути її білим людям, повернути її братам.
Він чманіє від її тіла, і дівчинка більше не страждає, що воно в неї таке, таке тендітне, і, хоч як це й дивно, навіть мати вже не переймається, як раніше, так, ніби й вона також відкрила для себе, що це тіло, врешті, цілком пристойне, придатне, не гірше за інші. Коханець із Шолена вважає, що надто сильна тутешня спека погано вплинула на ріст білої дівчинки. Він теж народився і виріс у цій спеці. Це їх навіть чимось ріднить. Він каже, що всі роки, які вона провела тут, на цій нестерпній широті, зробили з неї дівчину із Індокитаю. Що у неї витончені руки, як у тутешніх дівчат, її густе волосся, про яке можна подумати, що воно увібрало всю її силу, таке ж довге, але найголовніше – ця шкіра, така ніжна від дощової води, яку тут збирають, щоб купати в ній жінок і дітей. Він каже, що у француженок шкіра шерхка, навіть якась потріскана, не те, що в неї. Ще він каже, що скупе харчування в тропіках – риба та фрукти – теж відіграло свою роль. А ще вбрання – сукні з бавовни і шовку, широкі, вільні, що ледь торкаються тіла, лишаючи його фактично голим.
Коханець із Шолена уже не може без цієї білої дівчинки-підлітка, він розчинився в ній аж до самозабуття. Щовечора дівчинка дарує йому насолоду, яка поглинає увесь його час, його життя. Тепер він майже не розмовляє з нею. Можливо, він гадає, що слова запрості, і вона однаково не зрозуміє, що саме він намагається сказати про неї, про своє кохання, якого він ніколи ще досі не знав і сказати про яке йому бракує слів. А можливо, він помітив, що вони ніколи й не розмовляли по-справжньому, а лише викрикували щовечора в кімнаті імена одне одного. Так, раніше він про це не задумувався, а тепер уже розуміє.
Він дивиться на неї. Навіть заплющивши очі, він усе ще дивиться на неї. Він вдихає аромат її обличчя. Вдихає в себе дитину, заплющені очі, вдихає її дихання, цей тепло-гарячий подув. Він майже не розрізняє обриси її тіла, воно не таке, як у інших, воно не має усталених форм, воно не закінчується тут, у кімнаті, воно ще росте, воно змінюється щохвилинно, воно не лише там, де він його бачить, – воно всюди, там, за межами його зору, де панує гра і витає смерть; податливе, гнучке, воно розчиняється в насолоді, так, ніби воно не юне, а цілком зріле, воно не лукавить, і просто аж страшно, наскільки воно все розуміє.
Я дивилася, що він робить зі мною, як він бере мене, я ніколи не думала, що так буває, це перевершило мої сподівання, відповідало найвищому призначенню мого тіла. Так я стала його дитиною. Він теж став для мене чимось іншим. Я почала розпізнавати невимовну ніжність його шкіри, його прутня, поза межами його єства. Тінь іншого чоловіка мусила промайнути в кімнаті, тінь молодого вбивці, але я про це ще не знала, я його ще не бачила. Тінь молодого мисливця теж витала в кімнаті, але про нього я знала, часом він був там, посеред насолоди, і я казала про це коханцю з Шолена, я казала йому про його тіло і про його прутень, про його невимовну ніжність, про його мужність у лісах і на берегах річок, у гирлах яких чигали чорні пантери. І все це розпалювало в нім бажання і він брав мене знову і знову. Я стала його дитиною. Щовечора він кохався зі своєю донею. А часом його охоплює страх, він стривожено питає, як вона почувається, так, ніби тільки щойно виявив, що вона смертна, його пронизує думка про те, що він може її втратити. Чи раптом зауважає, яка вона манюсінька, і аж нетямиться з батьківського страху. А ще цей головний біль, що часто її мучить, коли вона лежить бліда як смерть, нерухома, з вологою пов’язкою на очах. Його лякають її раптові напади огиди до життя, коли вона згадує про свою матір і починає кричати і плакати від злості, що не може нічого змінити, не може зробити матір щасливою, поки та ще жива, не може повбивати тих, хто заподіяв їй зло. Схилившись над нею, він збирає губами її сльози, з силою притискає, аж розчавлює її об себе, дуріючи від жадання при вигляді цих сліз, цього гніву.
Він бере її так, як узяв би свою дитину. А втім, він таки бере свою дитину. Він бавиться тілом своєї дитини, перевертає його, накриває ним своє обличчя, рот, очі. А дівчинка віддається грі, знаючи наперед, до чого вона приведе. І ось уже вона благає його про щось, а він кричить: замовкни; кричить, що більше її не хоче, що вже не хоче насолоджуватися її тілом, і ось вони знову обіймаються, сплітаються в смертельному страху, і цей страх розповзається по кімнаті, і вони знову піддаються йому в сльозах, у безнадії, у щасті.
Увесь вечір вони мовчать. У чорному автомобілі, що везе її до пансіону, вона схиляє голову йому на плече. Він обіймає її. І каже: як добре, що скоро прийде корабель з Франції і забере тебе назавжди, і ми нарешті розлучимось. Дорогою вони мовчать. Часом він просить водія проїхатися вздовж ріки, трохи покататися. Виснажена, вона засинає, пригорнувшись до нього. Він будить її цілунками.
В дортуарі пансіону горить синювате світло. Пахне ладаном, його завжди палять у темряві. Спека буквально нависає, усі вікна – навстіж, але нема ані вітерцю. Я роззуваюся, щоб не зчиняти шуму, але я спокійна, я знаю, що наглядачка не прокинеться, що тепер за мною визнають право приходити вночі, коли я хочу. Я зразу підходжу до ліжка Г. Л., усе ще побоюючись, чи не втекла вона протягом дня з пансіону. Вона на місці. Вона міцно спить, ця моя Г. Л. Навіть уві сні у неї впертий, майже ворожий вигляд. Непокора. Руки закинуті за голову. Вона спить не так, як інші дівчата: її ноги стиснуті докупи, обличчя не видно, а подушка зісковзнула. Я здогадуюсь, що вона чекала на мене і, не дочекавшись, заснула ось так, ображена і сердита. Мабуть, плакала, а потім провалилася в безодню сну. Мені хотілося б її розбудити і ми пошепки потеревенили б. Я більше не розмовляю з чоловіком із Шолена, і він більше не говорить зі мною, і тепер мені хочеться розпитувань Г. Л. Вона наділена незрівнянною увагою, як і всі люди, котрі не розуміють, про що йдеться. Але будити її не можна. Якщо Г. Л. розбудити ось так, серед ночі, вона більше не зможе заснути. Вона встає, їй хочеться вийти, вона так і робить, спускається сходами, ходить коридорами, порожнім подвір’ям, бігає, кличе мене, вона така щаслива – ніхто нічого не може з нею зробити, хіба що позбавлять денної прогулянки, але ж вона цього й чекає. Я вагаюся і, нарешті, ні, я не буджу її. Під москітною сіткою можна задихнутися від спеки, коли її спустиш, то просто нічим дихати. Я ж бо прийшла з вулиці, з берегів річки, де завжди прохолодно вночі. Я уже звикла, я завмерла й чекаю, коли це минеться. Поступово проходить. Я ніколи не засинаю зразу, хоч і дуже втомлююсь від того нового, що прийшло в моє життя. Я думаю про мужчину з Шолена. Зараз він, напевне, у якомусь нічному клубі в районі «Джерела», разом з водієм, вони, напевне, мовчки п’ють, коли вони удвох, то п’ють рисову горілку. Або ж повернувся додому, заснув при увімкненому світлі у своїй кімнаті, так ні до кого і не заговоривши. У такий вечір думки про чоловіка з Шолена нестерпні. І думки про Г. Л. теж нестерпні. Здається, що їхнє життя наповнене чимось таким, що перебуває поза ними самими. Здається, в мене все зовсім по-іншому. Мати каже: та вона вічно всім невдоволена. Мені здається, що я починаю виразніше бачити своє життя. І відчуваю – я вже можу собі в цьому зізнатися, – відчуваю туманне бажання вмерти. Слово «смерть» уже невід’ємне від мого життя. В глибині душі мені хочеться залишитись самій, та я більше не сама відтоді, як пішла з дитинства, покинула свою родину, родину мисливця. Я писатиму книжки. Це єдине, що я бачу за межами тієї миті, в розпростертій переді мною великій пустелі мого майбутнього життя.
Я вже не знаю, що за слова були у телеграмі із Сайґона. Чи там було сказано, що мій молодший брат «помер», чи що його «прикликав до себе Господь». Здається, так і було: «Господь прикликав». Я раптом збагнула очевидне: вона не могла послати цієї телеграми. Молодший брат. Смерть. До мене це не зразу дійшло, а потім, раптом, звідусюди, з глибини світу накочується біль, біль захльостує мене з головою, поглинає, я нічого не бачила, мене більше не існувало, був лише біль, і я вже не розуміла який: чи то повернувся біль від утрати дитини – кілька місяців тому моя дитина померла під час народження, – чи накотився новий. І якщо тоді я хотіла вижити, то тепер я цього не бажала.
Сталася помилка. Але чому ця помилка за кілька секунд захопила Всесвіт? То був скандал на рівні Господа Бога. Мій молодший брат був безсмертний, а цього не помітили. За життя його безсмертя було заховане в його тілі, а ми, ми й не помітили, що саме в цьому тілі гніздиться безсмертя. Тіло мого молодшого брата померло. Разом з ним померло й безсмертя. А світ продовжував існувати без цього тіла. Вони страшенно помилялися. Помилка охопила увесь Всесвіт – скандал, ганьба.
Коли молодший брат помер, усе інше теж мало померти. Померти його смертю. Це мала бути ланцюгова реакція смерті, що тяглася від цієї дитини.
А мертве тіло не відчувало жодних подій, причиною яких воно було. Безсмертя, яке знайшло в ньому притулок на двадцять сім років життя, а він і не підозрював про нього.
Окрім мене, ніхто цього не знав. І коли я це усвідомила, усвідомила таку просту істину, що тіло молодшого брата було й моїм тілом, я мала вмерти. І я вмерла. Молодший брат увібрав у себе й мене, я злилася з ним і померла.
Людей треба попереджувати про такі речі. Їх треба навчити, що безсмертя смертне, що воно може вмерти, таке вже ставалося і може статися знову. Навчити, що безсмертя ніколи не виказує себе, що воно завжди ховається за абсолютною двоїстістю. Що деякі люди можуть приховати його присутність, але за однієї умови – вони не повинні підозрювати про таке своє вміння. А хтось може виявити безсмертя в інших людях, але він теж не повинен знати про таку свою здатність. Поки життя живеться, воно безсмертне. Безсмертя – не питання часу, навіть не питання власне безсмертя, це справа іншого порядку, але ніхто не знає якого. Говорити, ніби безсмертя не має кінця-краю, – хибно, як і говорити, що воно починається і закінчується з життям людського духу, хоч саме з духом воно і співіснує – бере участь у гонитві за вітром. Погляньте на мертві піски пустелі, на тіла мертвих дітей: безсмертя не проходить крізь них, воно зупиняється і йде в обхід.
Безсмертя мого брата було чисте й безмежне – без вади і пустої вигадки. Молодший брат не мав про що кричати в пустелі, йому нічого було казати – ні там, ні тут, – просто нічого. Він не здобув освіти, йому так і не вдалося вивчитись на кого-небудь. Він не вмів говорити, ледве читав, ледве вмів писати, часом складалося таке враження, що він навіть не вмів страждати. Він просто нічого не розумів і боявся.
Моя безглузда любов до нього залишиться для мене нерозгаданою таємницею. Я не знаю, чому я його любила аж так, що ладна була померти замість нього. До того, коли це сталося, ми не бачилися з ним більше десяти років і згадувала я про нього нечасто. Виходить, я любила його завжди, і ніщо не було владне над цією любов’ю. Ніщо, крім смерті, а про неї я й забула.
Ми зрідка з ним говорили, майже не говорили про старшого брата, про наше нещастя, про нещастя нашої матері, про невдачу з наділом. Переважно говорили про полювання, про карабіни, про механіку, про машини. Він не міг без гніву дивитися на розбитий автомобіль і розповідав мені, які в нього колись будуть машини. Я знала всі марки мисливських карабінів і всі марки машин. Ще ми, звичайно, говорили й про те, що можна потрапити в зуби тигрові, якщо бути роззявами, що можна втопитися, якщо надумаєш купатися в бурхливому потоці, де надто швидка течія. Він був старший за мене на два роки.
Вітер ущух, і під деревами засяяло незвичне світло, яке буває після дощу. Птахи щебечуть на все горло, як малохольні, їм дошкуляє холод, і вони оглушливо верещать в прохолодному повітрі, широко роззявлюючи свої дзьоби.
Вимкнувши двигуни та довірившись буксирам, пароплави підіймалися течією до портових будов у гирло Меконґа, в напрямку Сайґона. Це гирло, цей рукав Меконґу, називається тут Рів’єрою, сайґонською Рів’єрою. Стоянка триває тиждень. Пароплав причалював до пристані, і з ним причалювала сама Франція. Можна було повечеряти й потанцювати у Франції, щоправда, моя мати не могла собі цього дозволити, надто дорого, та, зрештою, їй це було ні до чого, а ось із коханцем з Шолена туди можна було піти. Але він не хотів цього, оскільки боявся, що його побачать з такою молодесенькою білою дівчинкою, він цього не казав, але вона все знала. У той час, і це було не так і давно, якихось п’ятдесят років тому, мандрувати світом можна було тільки на пароплавах. Гігантські простори на всіх континентах ще не були обплутані мережею шосейних доріг і залізниць. Сотні, тисячі квадратних кілометрів поєднувались тільки древніми морськими шляхами. Сполучення між Індокитаєм та Францією забезпечували найкращі пароплави компанії «Мессажері марітім», мушкетери морських трас «Портос», «Д’Артаньян», «Араміс».
Така подорож тривала двадцять чотири дні. Рейсові пароплави уже ставали тоді цілими містами зі своїми вулицями, барами, кафе, бібліотеками, салонами, зустрічами, коханцями, одруженнями, смертями. Тут утворювалося своє товариство, випадкове, вимушене, що само собою зрозуміло, але саме тому воно всіх влаштовувало, було досить приємне для спілкування, і для багатьох це були незабутні, веселі дні. Тим паче для жінок, для яких це був єдино можливий вид подорожей. Принаймні, для більшості жінок і для деяких чоловіків, така подорож із Франції в колонії на все життя залишалася найзахоплюючішою пригодою. Для матері ці подорожі, а ми тоді були зовсім маленькі, теж стали, як вона називала, «тим найкращим у житті».
Від’їзд. Від’їзд був завжди однаковий. Він завжди був як перший від’їзд морем. Розлука з землею завжди супроводжувалася болем і безнадією, але це, врешті, усе ж не перешкоджало від’їжджати чоловікам – вічним блукальцям, духовним людям і просто мандрівникам, що подорожували тільки заради самої морської подорожі, так само, як і не перешкоджало жінкам відпускати своїх чоловіків; жінки ніколи не від’їжджали, вони залишалися, щоб оберігати родинне вогнище, чистоту роду, майно, щоб чоловікам було куди повертатися. Упродовж століть завдяки кораблям морські подорожі були повільніші й трагічніші, ніж у наші дні. Тривалість подорожі тоді дорівнювала відстані. Усі були звичні до повільних швидкостей на землі і на морі – людських швидкостей, звикли до запізнень і затримок, до очікування попутного вітру, ясної погоди, сонця, змирилися з кораблетрощами і смертю. Пароплави, які бачила біла дівчинка, були тоді найсучасніші і найшвидші – останні поштові пароплави на світі. І справді, за часів її молодості уже освоювалися перші лінії авіаційного сполучення, які поступово звільнили людство від довгих морських подорожей.
Ми ще приходили щовечора на квартиру в Шолені. Тривалий час він робив це ніби за звичкою, обливав мене водою із глиняного дзбана і ніс у ліжко. Лягав біля мене, випростувався, але не мав уже ніякої снаги, ніякої енергії. Відтоді, як день мого від’їзду, хоч і неблизький, був уже визначений, він більше нічого не міг робити з моїм тілом. Це сталося раптово, опріч його волі. Його тіло не хотіло тієї, що поїде геть, що зрадила. Він казав: я більше не можу тебе взяти, думав, що зможу, але нічого не виходить. Я вмер, казав він. З ніжною, вибачливою усмішкою промовляв, що, мабуть, уже ніколи більше не зможе. А ти хотів би? – питала я. Пробуючи розсміятись, він відповідав: не знаю, у цей момент, напевне, що так. Його ніжність перетворилася на біль. Він не говорив про цей біль, ні разу навіть словом не обмовився про нього. Інколи його уста здригалися, тоді він заплющував очі і стискав зуби. Проте він і далі мовчав, і я не знала, що він бачить там, за заплющеними очима. Могло здатися, що він любив цей біль, як колись любив мене, дуже сильно, можливо, аж до смерті, бо відтепер надавав перевагу болю. Часом казав, що хоче мене гладити, голубити, бо я ж так хотіла цього, а він так любить дивитися, коли на мене находить задоволення. І він голубив мене, і дивився на мене, і кликав мене, як свою дитину. Ми вирішили більше не зустрічатися, але це було неможливо, абсолютно неможливо. Щовечора я знову бачила його біля ліцею в чорному автомобілі, він сидів і ховав від сорому лице.
Настав час відплиття, корабель дав три гудки, дуже протяжні, дуже гучні, їх було чути на все місто, і небо над портом почорніло від диму. Потім до пароплава підпливли буксири і потягли його на середину, до головного фарватеру ріки. Зробивши справу, буксири віддали швартові і повернулися в порт. Тоді пароплав ще раз попрощався, ще раз пролунав оглушний рев, сповнений такої таємничої журби, що люди готові були розплакатись, і не лише ті, хто відпливав чи провожав своїх близьких, а й ті, хто прийшов просто так, подивитися, хоч їм і не було з ким прощатися. Запрацювали мотори – і пароплав сповільна рушив униз по ріці. Ще довго було видно його високий силует, що віддалявся у напрямку моря. Люди усе ще проводжали його поглядами, махали шарфами й хусточками, але все рідше й рідше, усе з меншим і меншим запалом. І врешті силует пароплава остаточно зник за горизонтом. День був ясний і здавалося, що пароплав повільно занурюється у воду.
Коли пароплав дав останній прощальний гудок, коли забрали трап і буксири потягли пароплав, віддаляючи його від землі, вона також заплакала. Ніхто не повинен бачити її сліз, адже він був китаєць, і таких коханців не личить оплакувати. Перед матір’ю і молодшим братом вона не могла показати, що їй боляче, у їхній родині так не було заведено. Вона бачила його великий автомобіль, довгий і чорний, з одягненим у біле водієм. Автомобіль стояв трохи осторонь від паркування машин «Мессажері марітім», стояв окремо. Вона одразу впізнала його. Впізнала і ледь видимий силует на задньому сидінні, нерухомий і пригнічений. Дівчина стояла, спершись на поруччя парапету, як і тоді на поромі. Вона знала, що він дивиться на неї. Вона теж на нього дивилася, вона його вже не розрізняла, але не відводила очей з чорного автомобіля. А потім зник і він. Пропав удалині й порт, і вже не було видно землі.
Китайське море, Червоне море, Індійський океан, Суецький канал – прокинувшись якогось ранку, ми зрозуміли, що ввійшли в канал: пароплав більше не хитало, мовби він плив через піски. Але спочатку був океан. Велетенський, найдовший, найширший, він сягав аж до Південного полюса, по ньому пролягав найдовший відтинок нашої подорожі – від Цейлону до Сомалі. Часом було так спокійно, а погода така ясна, така приємна, що здавалося, ніби ми не в океані, а на якійсь морській прогулянці. У такі дні на пароплаві усе відчиняли навстіж – салони, коридори, ілюмінатори. Пасажири втікали зі своїх задушливих кают і навіть спали на палубі.
Під час подорожі, коли ми перетинали океан, пізно вночі знайшов свою смерть один пасажир. Вона вже точно не пам’ятає, коли це сталося, – тоді, чи під час другої подорожі. Декілька чоловік грали в карти у барі першого класу, серед цих картярів був і один юнак, який мовчки поклав свої карти, вийшов з бару, пробіг через палубу і кинувся в море. Пароплав ішов на повному ходу, і поки він зупинився, знайти тіло було вже неможливо.
Ні, вона пише ці рядки і бачить не корабель, а інше місце, там, де вона почула цю історію. То був Садек. Юнак був сином адміністратора Садеку. Вона знала його, він також ходив до ліцею в Сайґоні. Вона пригадує: такий високий, напрочуд привітне обличчя, темноволосий, в окулярах з роговою оправою. У його каюті не знайшли нічого, жодного листа. Жахливо: він був її ровесником, і його вік залишився в пам’яті незмінний – сімнадцять років. На світанку корабель рушив далі. І це було найстрашніше. Схід сонця, порожнє море, пошуки вирішено припинити. Ще одна розлука.
Під час цієї подорожі, у тому ж океані, у нічних сутінках, з великого салону на головній палубі зазвучав вальс Шопена – саме той, який вона колись намагалася вивчити, але безуспішно, їй ні разу не вдавалося зіграти його без помилок, і після цього мати дозволила їй кинути заняття музикою. Ту ніч, одну з багатьох ночей, дівчина провела на пароплаві, це вона точно знає; вона була на палубі, коли раптом під сяючим у корабельних вогнях небом зазвучала музика Шопена. Тихо, вітер ані шелесне, і музика ширилась по всьому темному пароплаву, ніби послання з неба, але невідомо кому, як Божа заповідь, зміст якої невідомий. І дівчина стрепенулася, так, ніби теж хотіла кинутися в море і звести рахунки з життям, а потім довго плакала, думаючи про мужчину з Шолена; вона вже не була впевнена в тому, що не любила його, може, вона й сама не знала про цю любов, яка пропала, як вода в пісок, і це відкрилось їй лише тепер, саме в ту мить, коли зазвучала музика над безмежним морем.
Так само потім їй відкрилося безсмертя молодшого брата посеред безмежної смерті.
Навколо неї спали люди, музика накривала їх, але не будила. І дівчина подумала про те, що це найспокійніша в світі ніч, таких ночей ще ніколи не бувало в Індійському океані. Здається, саме тієї ночі вона бачила, як на палубу піднявся її молодший брат з якоюсь жінкою. Він сперся на поруччя, вона обійняла його, і вони поцілувалися. Дівчина заховалася неподалік, щоб мати можливість краще їх розгледіти. Вона впізнала ту жінку. Уже певний час її з молодшим братом годі було розлучити. Та жінка була заміжня, але нещаслива в шлюбі. Чоловік, вочевидь, нічого не помічав. Останні дні подорожі брат цілі дні проводив у каюті з тією жінкою, вони виходили лише надвечір. Протягом цих самих днів брат дивився на свою матір і сестру так, ніби не впізнавав їх. Мати стала відлюдькувата, мовчазна, ревнива. А сестричка плакала. Вона була щаслива за брата, та водночас боялася за нього. Їй здавалося, що він покине їх і поїде від них з цією жінкою, але ні, прибувши до Франції, він знову приєднався до них.
Вона не знає, скільки минуло часу після її від’їзду, перш ніж він нарешті скорився батьківській волі і погодився на шлюб з дівчиною, яку той вибрав для нього: сім’ї домовилися про це ще десять років тому, вона теж купалася в золоті, в діамантах, у нефритах. То була китаянка, як і він, з Півночі, вона приїхала з Фушуня у супроводі своєї родини.
Напевне, він ще довго не міг бути з нею, довго не міг подарувати їй спадкоємця їхніх статків. Напевне, лежачи в ліжку, він уявляв свою білу дівчинку. Напевне, ще багато днів і ночей він жадав тільки її, до неї одної були спрямовані всі його помисли, його любов, його безмежна ніжність, його лякаюча тілесна чуттєвість. А тоді якось настав такий день, коли близькість з дружиною стала можлива. Того дня він так пристрасно, так нестерпно жадав білу дівчинку, що раптом, неначе в гарячці, побачив її перед собою і оволодів іншою жінкою, охоплений потягом до білої дівчинки. Це була брехня, але він увійшов у тіло своєї дружини і завдяки цій брехні зробив те, чого чекали від нього обидві сім’ї, і Небо, і духи його предків на Півночі – він зміг зачати спадкоємця свого роду.
Можливо, вона знала про існування білої дівчини. У неї були покоївки родом із Садека, вони знали цю історію і, вочевидь, мали б їй розповісти. Вона не могла не бачити його страждань. Дівчата були ровесницями, їм обом було по шістнадцять. Чи бачила вона, як тієї ночі плакав її чоловік? А якщо бачила, то чи намагалася його втішити? Але чи могла шістнадцятирічна дівчина, наречена-китаяночка тридцятих років, знайти безпомильні слова утіхи для мужчини, який страждає від усвідомлення своєї зради, наслідки якої вона відчувала на собі? Хтозна? А може, все було не так? Можливо, вона проплакала разом з ним цілу ніч, не зронивши ані слова. І, можливо, потім, після сліз, прийшла любов.
Але біла дівчинка так ніколи й не дізналася про це.
Після війни минуло багато років, були одруження, діти, розлучення, книжки, і ось він зі своєю дружиною приїхав до Парижа. Він зателефонував до неї. «Це я». Вона одразу впізнала його. Він сказав: я тільки хотів почути ваш голос. Вона відповіла: так, це я, добрий день. Він знітився, він боявся, як і колись. Нараз його голос затремтів. І через тремтіння вона відразу вловила китайський акцент. Він знав, що вона пише книжки, він знав це від її матері, яку зустрів у Сайґоні. Знав і про молодшого брата, він поспівчував їй. А далі він не знав, що казати. І тоді він сказав їй. Він сказав, що все так само, як було раніше, що він і досі любить її, що ніколи не зможе її розлюбити, і що любитиме тільки її до самої смерті.
Нофле-ле-Шато – Париж
Лютий-травень 1984 р.