Текст книги "На Зеландію!"

Автор книги: Максим Кидрук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 16 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Мало коли в житті я був настільки далеким від істини.

Частина ІІ
Велика дамаська неприємність

Віза

Події, в які мене затягло у Сирії, втовкли мені в голову одну просту істину. Не зразу, звісно, втовкли. Поступово. Остаточно цю істину я засвоїв аж у Окленді, проте вперше вона постала переді мною саме під час прильоту до столиці Сирії. Звучить вона просто: пригода не закінчилась доти, поки вона не закінчилася. Іншими словами, розслаблятися можна тоді, коли ти зняв труси і заліз до ванни у себе вдома. Аж ніяк не тоді, коли тобі хочеться.

Банально? Може, й так. Але чомусь ми завжди ігноруємо очевидні істини, раз за разом вступаючи у лайно, яке можна легко оминути, просто дотримуючись загальновідомих правил.

* * *

…Стюардеси готували салон до посадки. Збирали пластикові келишки та обгортки від ленчу, нагадували застебнути ремені і вирівняти спинки крісел. «Boeing 737» компанії «Egypt Air» знижувався на підході до столиці Сирії.

Я почувався казково. Добре поїв, покуняв у польоті. З кожною хвилиною гостроносий літак відносив мене все далі й далі від Каїра. Тиждень у Каїрі обернувся на спогади. Став ще однією пригодою, котру успішно пережив. Я розслабився, радіючи, що жахи єгипетського повстання танули в минулому. Попереду на мене чекали три дні в Дамаску (літак з Дамаска до Києва літає лише раз на тиждень, тому цю частину маршруту я ніяк не міг перенести). Як тоді думав, цілком безтурботні дні… До приземлення лишалися лічені хвилини, а я навіть не підозрював, що найбільша халепа моєї близькосхідної мандрівки тільки починається.

Я вже відвідував Сирію раніше, провівши в ній два незабутні тижні наприкінці 2010-го. Сирія підкорила мене. Далеко не найбагатша серед арабських країн, вона однозначно має власний шарм. На відміну від більшості арабів, сирійці не вирізняються набридливістю. Ніхто не намагався розвести мене на гроші, намахати під час купівлі сувенірів, торговці не лізли на голову, пропонуючи товар, таксисти не хапали за руки, щойно я витикався з готелю. Сирія вигідно вирізняється серед сусідів своїми незабутніми руїнами. Замок хрестоносців Крак-де-Шевальє, який зберігся практично неторканим з часів хрестових походів; руїни Пальміри, квітучого міста-держави посеред сирійської пустелі; загадкова Апамея, столиця держави Селевкідів (найбільшого осколка імперії Олександра Македонського) та багато інших міст римської доби переважають красою і монументальністю надміру туристичну Петру в Йорданії. Їх відвідини коштували копійки. Сирія також запам’яталася хлопчиками-пастушками, разом з якими довелося приймати пологи у кози акурат біля підніжжя поховальних башт Пальміри. А ще групою студентів, з якими познайомився у мікроавтобусі з Латакії в Хаму і які потім цілий вечір пригощали мене всілякими східними делікатесами. Якийсь літній сирієць, здибавши мене посеред довжелезних колонад Апамеї, запросив до себе на обід, за який не попросив у мене жодного фунта. Сирія була знайомою. Після Каїра вона здавалася надійним острівцем, на якому можна відпочити перед вильотом додому. Під час попереднього візиту я звикся з країною, пізнав людей. Знав, у який хостел подамся зразу з аеропорту. Там буде дешево, і затишно, і…

Словом, усе було так само, як і два місяці тому, коли я прибув у Дамаск, перетнувши кордон із Ліваном. Усе, за винятком однієї дрібниці. У мене не було візи.

Точніше, віза була. Я отримав її у Києві, у сирійському посольстві, за три тижні перед вильотом на Близький Схід. Двадцять вісім доларів, коротенька анкета, двохвилинна розмова з послом – і віза у мене в кишені. Чи то пак, у паспорті. Весь процес зайняв двадцять хвилин. Щоправда, віза була одноразова і, відповідно, не діяла після виїзду з Сирії.

Ще в Каїрі, розуміючи, що мені доведеться кілька днів перебути в Дамаску, почав дізнаватися, чи можна буде отримати візу на кордоні. Досить швидко знайшов інформацію про те, що «громадяни України можуть отримати сирійську візу просто в аеропорту прибуття або ж на будь-якому наземному пункті переходу». Ніяких документів не потрібно. Достатньо пояснити мету поїздки і заплатити митний збір. Враховуючи наявність квитка до Києва на шосте лютого, проблем не мало бути. Взагалі. Тому я безжурно, мов немовля, спостерігав за тим, як авіалайнер торкається посадкової смуги і котиться до терміналу.

Пригода не закінчилася, поки вона не закінчилася… За якусь годину я проклинатиму рішення драпати з Каїра через Дамаск.

* * *

Приблизно о пів на шосту вечора аеропортовий автобус підвіз пасажирів до входу в термінал. Міжнародний аеропорт Дамаска виглядав найбіднішим, найубогішим і найбільш неохайним аеропортом з усіх, які мені довелося бачити. Він гірший навіть за Бориспіль до реконструкції. Якоїсь миті у моїй голові промайнула думка: «А що, як не пустять до країни і доведеться три дні сидіти у транзитній зоні?» Я посміхнувся. На той момент такий розвиток подій здавався нереальним. Я мав зворотній квиток, вагому причину для зупинки у Дамаску і не мав жодної ізраїльської відмітки у паспорті. Мені просто не могли не дати візи.

Оскільки я не знав, як воно працює, коли прилітаєш до Сирії без візи, то попрямував до лінії паспортного контролю. Простояв кілька хвилин у черзі, підійшов до худорлявого митного офіцера і вручив йому паспорт. Сирієць швидко знайшов використану візу, потім двічі передивився паспорт у пошуках нової. Зрозуміло, нічого не знайшов. Звів очі на мене:

– Why you came?[29]29
  Чого ти приїжджав? (непр. англ.)


[Закрыть]

Я розгубився. Зовсім трохи. Здивувала не так убога англійська, як неприязний тон.

– Розумієте, я перед цим був у Каїрі, подорожував, – заторочив я, якомога чіткіше вимовляючи слова. – А ви ж знаєте, що зараз відбувається у Каїрі? Я мав би летіти додому в неділю, шостого лютого, з пересадкою в Дамаску: Каїр – Дамаск – Київ. У зв’язку з подіями в Єгипті вирішив вилетіти раніше і поміняв квиток на ділянці Каїр – Дамаск. Штука в тому, що з Дамаска до Києва літак літає лише раз на тиждень, по неділях. Відтак мені доведеться перечекати у Дамаску три дні… Ви розумієте?

Сирієць не слухав.

– Ось мій квиток до Києва, можете переконатися. – Просовую під склом кабінки роздрукований електронний білет на рейс до Києва.

Офіцер навіть не глянув на папірець. Кошлаті чорні брови з’їхались на переніссі:

– У тебе немає візи.

Я починав втрачати терпець.

– Шановний, знаю, що в мене немає візи. – Намагаюсь погамувати роздратування, але після тижня у Каїрі нерви натягнуті, мов гітарні струни. – Я вам щойно пояснював, що минулий тиждень провів у Каїрі, де мене один раз ледь не прибили. За звичайних умов я не зупинявся б у Дамаску. Просто мав би трансфер в аеропорту, не заходячи на територію Сирії. Але через нестабільність ситуації змушений прилетіти сюди, і тому…

Несподівано я зрозумів, що митний офіцер не розуміє англійської. Точніше, розуміє її недостатньо, щоби вникнути в мою історію. Я теревенив сам із собою.

Вилицюватий офіцер ще раз проглянув паспорт. Практично всі сторінки заповнені: візи в Бразилію, Чилі, Мексику, Китай, Ліван, Йорданію, Шенген, штемпелі з острова Пасхи.

– Хто ти? – похмуро запитав він.

– Пробачте? – вдаю нерозуміння.

– Чим ти займаєшся?

Те ж саме питання мені поставили три місяці тому в посольстві Сирії в Україні. На щастя, питала мене українська співробітниця посольства. Я чесно відповів: письменник. «Ви, мабуть, і для преси пишете? – уточнила тоді жіночка. – Журналіст?» Я відповів ствердно. «Дозвольте дати вам одну пораду, – схилившись до мене, зашепотіла вона, – ні за яких умов не представляйтеся в Сирії журналістом і ніде не згадуйте, що ви працюєте на ЗМІ. Журналісту для в’їзду в Сирію потрібен спеціальний дозвіл із міністерства інформації (Ministry of Information). Отримати його проблематично. Та навіть із дозволом за вами постійно стежитимуть. Дихнути нормально не дадуть. Затямили?» Певна річ, затямив і в посольській анкеті в графі «Occupation» написав «Student».

– Чим ти займаєшся в Україні? – повторив митник. – За що живеш?

– Я студент.

Сирієць підозріло зиркнув на паспорт, у якому лишалися вільними дві сторінки, але нічого не сказав. Підняв трубку і викликав по телефону старшого офіцера.

Черга за мною потроху розсмоктувалася. Пасажири, розуміючи, що я застряг надовго, невдоволено бурчали і переходили до інших черг.

Через хвилину з лишком до скляної кабінки підійшов інший офіцер. Чорна уніформа, по дві великі зірки на погонах, військова виправка, виголені до блиску щоки. Молодший та старший офіцери обмінялися кількома фразами арабською. Затим сирієць у чорній формі взяв мій паспорт і ретельно переглянув усі візи.

– Чому ти прилетів у Дамаск? – дивлячись мені в очі, спитав він.

«Драстє, – подумав я, – приїхали!» І почав усе розказувати спочатку.

– Весь минулий тиждень провів у Каїрі. Я мав би добиратися до Києва шостого лютого з пересадкою в Дамаску, але… – Принаймні старший офіцер мене розумів. Єдине, що мене насторожувало, – це чорна уніформа. Сирієць не був звичайним митником. Наскільки мені відомо, чорну форму в Сирії носить таємна поліція.

Офіцер уважно вислухав мене. Коли я закінчив, він віддав мені паспорт і сказав:

– Ось там каса, бачиш?

Я озирнувся. Справа від вишикуваних у ряд скляних будок стояв невеликий кіоск із написом угорі:

«CURRENCY EXCHANGE».

– Обмін валют? – уточнюю. Більше в залі нічого не було.

– Так. Іди туди і заплати за візу. Потім повертайся сюди.

– Тобто все гаразд? – просяяв я. – Я отримаю візу?

– Так, ти отримаєш візу.

Я посміхнувся і почесав платити за візу. Коштувала вона стільки ж, скільки в Києві, – двадцять вісім американських доларів. Знаючи, що мені знадобляться гроші в Дамаску, просунув клерку у віконце стодоларову банкноту:

– Двадцять вісім доларів за візу, будь ласка. А решту поміняйте на сирійські фунти.

Щокатий араб окинув мене поглядом і почав щось набирати за своїм допотопним комп’ютером. Чекати довелося довго. Зрештою я отримав на руки дві квитанції (одну про візу, іншу про обмін валюти) і 4100 сирійських фунтів. Бадьоро почимчикував назад до стійки паспортного контролю.

Старший офіцер чекав на мене. Я сподівався, що зараз віддам квитанцію, отримаю візу і спокійно вступлю на територію Сирійської арабської республіки.

Але не так сталося, як гадалося.

– Ходімо, – покликав він і повів мене за собою.

Ми зайшли в офіс, що знаходився відразу за залою, де перевірялися паспорти.

– Давай свій паспорт, – наказав офіцер.

– Будь ласка. – Я вперто не хотів усвідомлювати, що ситуація виходить з-під контролю, і продовжував посміхатись.

– Квитанцію теж.

Вручив йому папірець з печатками, де все було нашкрябано арабською.

– Чекай тут, – розвернувся він і пішов.

Чоловік залишив мене у кімнаті з голими стінами і однією кострубатою тумбочкою в кутку. Там не було вікон. Не було де сісти. Трохи здивований, я знизав плечима і став чекати.

Час спливав, але ніхто по мене не приходив. Страшенно хотілося пити. Я не нервував. Тоді ще навіть не хвилювався. Якраз навпаки – я починав дратуватися.

Арабський «welcome»

Минуло ще чверть години, і я вирішив діяти. Посмикав ручку: двері незамкнені. Легше від того не стало, оскільки без паспорта я не міг ні вийти з аеропорту, ні зайти назад у транзитну зону. Визирнув у коридор. Повз мене снували полісмени, всі до одного в чорній уніформі. Вони бачили мене, але ніяк не реагували. Набравшись сміливості, я вийшов у коридор і почав зазирати у всі двері підряд. Поліцейські проводжали мене здивованими поглядами. Зрештою в одній з кімнат натрапив на офіцера, який відправляв мене платити за візу і згодом забрав мій паспорт. Сирієць заповнював якісь папери. Виглядав заклопотаним.

Приборкавши образу, що клекотала під горлом, я чемно звернувся до нього:

– Перепрошую, пане…

– Так? – Він на секунду відірвав погляд від паперів. Удав, що не впізнав мене.

– Ви забрали мій паспорт. Я хотів би дізнатися, що з моєю візою. Минуло більше ніж півгодини…

– То й що?

Гаряча кров ударила в обличчя.

– Я чекаю. – Чеканив кожне слово. Це було великою помилкою, проте стримуватися більше не міг. Я наривався. – Якісь проблеми з візою?

– Ні, все добре, – холодно відрубав сирієць, – ти отримаєш свою візу. – І ткнувся носом назад у папери.

Він мовчав, не піднімаючи голови. Я переступав з ноги на ногу, тримаючи двері напіввідчиненими. Здогадувався, що слід було б зробити: підібгати хвіст, попросити назад свій паспорт і вкласти в нього банкноту п’ятсот фунтів (приблизно дванадцять доларів). Можливо, навіть меншу. Проте я вирішив упертися лобом. Після двох місяців на Близькому Сході арабська звичка повсякчас клянчити гроші стояла у мене в горлі, мов риб’яча кістка. До неї додались малоприємні картини єгипетської революції, коли спецназ труїв своїх же співвітчизників сльозогінним газом, розстрілював демонстрантів гумовими кулями. На денці живота досі ниділа образа після того, як ледь не наклав у штани, вперше в житті зіткнувшись з F-16 на бриючому польоті. Я не збирався давати хабара. Нізащо.

– Я чекатиму, – процідив крізь зуби і пішов.

Сирійський офіцер знизав плечима, не піднімаючи голови. Важко сказати, що коїлося в його голові. Певно, він дивувався. Думав, що я страшенно впертий. Або ж просто дурний.

Я повернувся у «свою» кімнатку і став чекати.

* * *

На годиннику набігло 19:00. Я понад годину скнів у аеропорту Дамаска без паспорта і без речей, віра в порядність сирійських поліцейських поступово згасала, мов багаття без кисню.

Ніхто не приходив за мною. Паспорт лежав на столі якогось чинодрала, якому не було до мене діла. Багаж крутився на конвеєрі за межами транзитної зони. Без паспорта не можна було нічого вдіяти. Довелося знову вирушати на побачення до суб’єкта в чорній уніформі.

Цього разу я знав, куди йти, і подався навпростець до потрібного кабінету. Сирієць сидів на місці, з тим самим заклопотаним і самовдоволеним виразом передивляючись якісь папірці, поцятковані витіюватими арабськими печатками. Двері були відчинені. Я подумки наказав собі не психувати, постукав кісточками пальців по одвірку, а тоді зазирнув у кабінет.

Офіцер звів очі і посміхнувся. Зверхньо і самовпевнено. Усвідомлював, зараза, що діватись мені нікуди.

Мої щелепи стислися. У грудях, немов сухий хмиз, спалахнула злість.

– Що з моєю візою? – пру в наступ.

Сирієць посміхнувся ще ширше.

– Поки що нічого… Нічого… Потрібно почекати підтвердження від начальства. Я подзвонив, але мені, розумієш, іще не відповіли. Але ти не переймайся, все буде гаразд. – Він глузував з мене. Відчувалось це напрочуд ясно. Самовдоволена посмішка не сходила з лиця.

– Я чекаю вже півтори години, – пробурчав я.

– Ну-у-у… така процедура, розумієш. Нічим не можу допомогти. Вже пізно.

– Що значить «пізно»?

– Зараз заступає нова зміна. Твоєю справою займатиметься інший офіцер.

– Що?!

Сирієць розвів руками, мовляв, раніше треба було думати.

– Ви не можете так поводитися зі мною, – зашипів я. – Я іноземний громадянин, у міжнародному аеропорту, і ви повинні…

– Нічим не можу зарадити. Через двадцять хвилин заступить на чергування мій колега. От з ним і розмовлятимеш.

Я сердито сопів. Тупо не знав, що робити. Тицяти йому подачку було запізно.

Вже зібрався йти, коли чоловік у чорній уніформі стрепенувся. Згадав щось.

– Ей! – окликнув він мене. – Ти ж студент?

– Так, – не змигнувши, збрехав я. – Київський політехнічний інститут.

– Добре… Чудово! Можеш йти.

Мені не лишалося нічого, як скоритися.

* * *

Передача зміни тривала годину.

Я не панікував. Анітрохи. Навпаки – настрій мав бойовий. У буквальному розумінні цього слова: брови насуплені, зуби зціплені, вуха відстовбурчені і горять – дурнуватий Дон Кіхот, що ладнається виступити проти незламних вітряків сирійської бюрократії.

Переконаний, що правда на моєму боці, я палав від справедливого обурення. І це було найбільшою помилкою. Гнів – поганий порадник. Нині, відпустивши від себе емоції, я об’єктивно визнаю, що причиною подальших перипетій стала моя поведінка, а не зумисні дії сирійських офіцерів. Сам нарвався. Коли ти в іншій країні, за тисячі кілометрів від домівки, іноді краще стулити пельку, заштовхати якнайглибше емоції і діяти так, як вимагає ситуація, а не вселенське почуття справедливості…

Зрештою нова група поліцейських заступила на чергування. Я виткнувся у коридор. Аеропорт спорожнів. Ліворуч тяглися будки паспортного контролю; перед ними – нікого. Нові рейси не прибували. «Обробивши» новоприбулих, митники нудьгували.

Подумки побажавши собі удачі, посунув до знайомого кабінету. За столом висився огрядний митник у білій сорочці і недбало зав’язаній краватці. Вугільно-чорний кітель висів на спинці крісла. Погонів не було видно. Краєм ока я помітив свій паспорт. Залишений без уваги, він валявся на краю стола, привалений папками з документами.

– Пробачте, пане. Я прибув рейсом MS721 з Каїра. Заплатив за візу і чекаю на неї більше двох годин. Ваш попередник так і не спромігся до пуття пояснити, чому досі її не видали.

Чоловік почухався у вусі і недбало зиркнув на мене.

– Ти хочеш отримати візу в аеропорту?

«Ні, я хочу взяти пляшку віскі, надертися до втрати пульсу, а потім заблювати до дідькової матері весь ваш відділок!»

– Так.

Він зиркнув на годинник:

– Єгипетський літак приземлився дві години тому. Чому ти досі тут?

Я подумки обілляв його найбруднішою лайкою, на яку тільки був здатен. Мабуть, з моїх вух почала валити пара. Погодьтеся, деякі люди досі живі тільки тому, що пристрелити їх протизаконно.

– Сподіваюсь, це ви мені поясните.

– Я ці питання не вирішую, – відмахнувся сирієць. – Йди до полковника.

– Полковника? – здивовано вигинаю брову.

– Так. Він начальник зміни. Двері в кінці коридору.

– Гаразд. Можна мені забрати паспорт? – подумки додаю: «Поки ви, чорти, його не посіяли».

– Бери.

– Дякую!

Я метнувся до стола і схопив свій документ. Усередині лежала згорнута квитанція, що засвідчувала оплату 28 USD за візу.

Паспорт додав мені сил. Відчуття було таке, наче підібрав аптечку, що приплюсовує здоров’я у комп’ютерних стрілялках. Принаймні тепер я міг повернутися назад у транзитну зону.

Залишаючи кабінет, згадав про свої речі. Зазвичай я свідомо не здаю рюкзак у багаж. Таким чином унеможливлюю ситуацію, коли я лечу до пункту А в Сирії, а мій багаж везуть до пункту Б в Індонезію чи Судан. Проте цього разу я віддав наплічник. Політ був прямим, без пересадок, крім того, у мене з собою був пакет із сувенірами. Не хотілось тягатися по салону авіалайнера з двома клунками. Відтак мій рюкзак уже добрих дві години крутився на конвеєрі. Хтозна, що з ним зараз.

Я спинився і заговорив знову:

– Перепрошую ще раз… Мій багаж зараз на конвеєрі у залі прильотів. Ви не могли б послати когось, щоб забрати його? Моє прізвище Kidruk. – Для певності диктую по буквах: – Кей-Ай-Ді-Ар-Ю-Кей… Ось тут квитанція. Боюся, що рюкзак може загубитись або його заберуть кудись.

Офіцер навіть не глянув на мене. Я перестав для нього існувати.

– Вибачте, я звертаюся до вас. Прошу вас допомогти.

– Я зайнятий. Залиш мене у спокої.

Сердито чмихнувши, я ретирувався і попрямував шукати полковника.

Двері останнього кабінету стояли відчиненими навстіж. Ще з коридору я запримітив дебелого сирійця з квадратним обличчям, грізно вигнутими бровами і глибоко посадженими вепрячими очиськами. Та ж сама форма. Так само ідеально вибрите підборіддя. На погонах блищать три здоровенні зірки. Крім полковника в кімнаті було ще двоє офіцерів.

Я застиг у нерішучості. Півхвилини вони розмовляли, вдаючи, що не помічають мене. Зрештою я відважився і (не переступаючи поріг) розтулив рота:

– Я за візою.

Важко було вигадати щось більш нахабне і прямолінійне.

– Ти з України? – Голос полковника був низьким, густим і тягучим. Схоже, йому вже доповіли про мене.

– Так, з України, щойно прибув із Єгипту. Мені потрібна віза лише на три дні.

Сирієць жестом запросив зайти. Сісти не запропонував.

– Для чого ти прилетів сюди?

Мене аж заціпило. «Ви що, всі змовилися?!»

– Я вже розповідав це вашому колезі, перед тим – клерку на паспортному контролі. Цілком випадково опинився у Каїрі в розпал революції… – Далі в деталях виклав свою історію.

– А що ти робив у Каїрі?

– Е… Подорожував. Майже місяць провів у Західній пустелі.

– Покажи паспорт.

Я неохоче розлучився з паспортом. Полковник покрутив його в руках. Взявся гортати сторінки, пильно роздивляючись усі візи.

– Ти був у Ізраїлі? – Він шукав, до чого прискіпатися б.

– Ні… Звісно, ні.

Тут я вперше замислився над тим, що справді можу залишитись без візи і сидітиму три дні у транзитній зоні аеропорту. Я не знав, що буде далі, а тому не розумів, що такий варіант був би далеко не найгіршим.

– Ти студент?

Цього разу я не поспішав із відповіддю. Бажання переконатися в тому, що я студент, насторожувало. Студенти – найбільш вразливий і малозахищений прошарок серед мандрівників. Я почувався б значно впевненіше, якби представився журналістом. От тільки казати таке не можна було.

– Так, я студент.

– Добре.

Полковник відклав мій паспорт і відвернувся. Встромивши руки в кишені, я м’явся на порозі кабінету. Клубок злості вкотре поліз угору стравоходом. Манера обривати розмову, перекладаючи на мене ініціативу, страшенно бісила. Фактично мене примушували благати. То був мовчазний шантаж. Сирійці чудово розуміли, що у мене немає вибору. Проте що більше на мене тиснули, то більше я паленів.

Помовчавши трохи, спитав:

– Можна дізнатися, коли нарешті удостоюся візи?

– Я повинен отримати підтвердження від начальства.

«Дурня! – Я кипів. – Ти ж полковник! Яке ще начальство? Невже через кожного, хто отримує візу безпосередньо в аеропорту, ви піднімаєте на ноги генералів?»

Знаю, що це неправильно, та все ж не стримався:

– Полковнику, у вас там що, консиліум? Ви скликаєте парламент, щоб вирішити, чи можна мене впустити в країну?

Сирієць учепився в мене поглядом. Його нижня губа випнулася. Щось кольнуло мені в грудях. В очах полковника виразно читалося: хлопче, ще трохи, і ти дограєшся.

– Вийди, – холодно наказав він.

Втрачати мені було нічого:

– Мій багаж майже три години на конвеєрі в залі прильотів. Не могли б ви послати когось, щоби…

– Вийди!

Знову довелось відступити ні з чим.

* * *

Протягом наступної години я ще тричі вчащав до полковника з тим самим запитанням: що з моєю візою? Офіцер щоразу відповідав, що відповіді поки що немає. Одного разу він подзвонив при мені до «начальства». Трохи погавкав арабською. Поклавши трубку, пояснив, що «начальства» немає на місці. Я не був певен, що він говорив із кимось. Швидше за все, він прогундосив щось у трубку, в якій звучали короткі гудки.

Ця гра могла тривати вічно. Я виснажувався. Страшенно хотілося пити. Без візи я навіть у туалет не міг сходити (найближча вбиральня знаходилася у залі прильотів). Відтак о 21:10 я вирішив виступити в «послєдній рєшитєльний бой» і не відставати від полковника, поки не доб’юся візи.

– Вечір добрий, полковнику. – Постукавши, ввалююсь у кабінет. – Це знову я. Коли буде віза?

Офіцер повернувся до мене, картинно, просто по-ковбойськи якось, поклавши руку на пістолет на поясі:

– Тобі вже пояснювали: я не можу пропустити тебе, поки не отримаю підтвердження від начальства.

– Я громадянин України і маю право отримати сирійську візу в аеропорту. Ви не можете поводитися так зі мною. Я не якийсь собака. Ви утримуєте мене більше трьох годин, при цьому я навіть у туалет сходити не можу.

Містер Подивіться-Який-У-Мене-Файний-Пістоль розплився у зарозумілій посмішці. Щоки розтягнулися, шкіра довкола губ стислася в зморшки. Він відчув, що я налаштований серйозно, але потрактував це на свій лад. Відкинувся на кріслі, зиркнув мені за спину, переконався, що ми самі, і заговорив:

– Знаєш, я намагаюся тобі допомогти. Подзвонив, куди треба, чекаю відповіді. – Він тицьнув пальцем на телефон. – Бачиш? Я стараюся. – Коротка пауза. – Ти не думаєш, що треба якось допомогти мені?

Ось так просто – прямо в лоб. Я глибоко вдихнув і напнувся.

Не хочу, щоб ви подумали, що я такий чесний і правильний. За будь-яких інших умов я б заплатив. Тицьнув би в кулаку кількасот фунтів (при цьому тихо примовляючи: «Хай це буде тобі на ліки, мавпо»), і ми розійшлися б миром. Практично друзями. Полковник порадів би надбавці до зарплати, а я поїхав би в хостел до теплого ліжечка. І це було б правильно. Логічно і безпечно. Проте після сутичок у Каїрі, після трьох годин у поліційному відділку в аеропорту і, головне, – після такого безцеремонного вимагання грошей мій здоровий глузд винесло геть, кудись на задвірки галактики. Хвиля обурення затопила мене:

– No way! I’m not gonna pay you![30]30
  В жодному разі! Я не платитиму вам! (англ.)


[Закрыть]

– Як знаєш, – знизав плечима полковник. – Воля твоя. Зайдеш до мене через десять хвилин.

* * *

Я повернувся до нього о 21:20. З цього моменту події почали розвиватися з космічною швидкістю.

Полковник жбурнув у мене паспортом і зневажливо відкарбував:

– Тобі відмовлено у візі.

– Можна дізнатись причину?

– Ніякої причини! Тобі заборонено в’їжджати в Сирію. Забирайся геть!

– Але…

– Ти три дні сидітимеш у аеропорту! Нічого не хочу чути! – Він кричав. У той момент він нічим не відрізнявся від задрипаного торговця на ринку.

– Зачекайте!

– Пішов геть!

– Не гарячкуйте. Зараз піду. Просиджу три дні у транзитній зоні, це не проблема. Але мій багаж на території Сирії. Я фізично не можу його забрати. Ви повинні повернути мені наплічник. Там усі мої речі.

– Забудь про свої речі, ти їх більше ніколи не побачиш!

Мене трусило.

– Тоді віддайте гроші! Я заплатив за візу двадцять вісім доларів! Ось квитанція.

Містер Великий-Пістоль замислився. Підвівся, виглянув у коридор, гукнув когось. На заклик з’явився молодший офіцер. Полковник заходився щось йому пояснювати, час від часу тицяючи на мене пальцем. Підлеглий кивав головою і посміхався. Коли полковник закінчив, він махнув мені рукою:

– Come! Come! Пішли.

Стискаючи в одній руці паспорт, в іншій – квитанцію, я рушив назирці за молодшим офіцером. Ми повернулись у транзитну зону і попрямували до кіоску, в якому я міняв гроші і платив за візу. Наблизившись, сирійський офіцер безцеремонно вирвав квитанцію з моїх рук і передав клерку. Вони перекинулись кількома словами арабською. Я похмуро спостерігав за тим, що відбувається. Зрештою конторник по-армійському відсалютував. Офіцер розсміявся, крутнувся на місці і… закрокував назад до відділку.

– Ей… ти куди? – Я гнівно скривив рота.

Сирієць віддалявся.

Вивергаючи блискавки з очей, я повернувся до клерка. Квитанція все ще лежала перед ним на столі.

– Віддай мої гроші!

Чоловік подивився на мене, згріб рукою квитанцію і сховав її під стіл.

– Які гроші? – ховаючи посмішку під вусами, здивовано запитав він.

Голову наче у гідравлічному пресі сплющило. Об мене у буквальному сенсі витирали ноги! Треба було бути мертвим, щоби мовчки проковтнути таке. Лють гуркітливою лавиною змела останні захисні механізми. Я більше не думав про самозбереження. Я жадав помсти.

– You, fuckin’ prick! – горлаю. – Віддай мені мої гроші! Негайно!

– Не розумію вас, містер… е… айм вері соррі. – Араб різко «забув» англійську. Я спробував просунути руку, та вічко було надто вузьке. – Go away! Іди звідси! Забирайся!

Я почувався повним лохом. Образа випікала очі. Розумів, що мені потрібно забрати назад хоча б квитанцію, інакше шанси довести свою правоту скочувались до нуля. Можливо, я погамував би емоції і зрештою придумав щось конструктивне, проте крізь міцно стиснуті губи клерка виразно пробивалась глумлива усмішка. Бачачи її, я просто не міг стримати оскаженіння.

– Go away! Go away! – повторював араб, відмахуючись від мене і стримуючи сміх.

Все, після цього думок у мене більше не було. Залишилися одні імпульси. У мозку спалахнуло тисячоградусне полум’я, як у сталеплавильній печі.

– Та ти дірка у задниці! – зарепетував. – Я цього так не залишу! Я ще повернусь! Ти чуєш мене, невмиванцю? Ти ще запам’ятаєш цей день! – Щось у моєму голосі чи то в моїх очах насторожило клерка. Він не був наляканий, радше здивований. Та все ж якоїсь миті – можу в цьому заприсягтися – в його макітрі крутнулася думка: а може, не варто? Втім, далі роздумів справа не пішла. Ні грошей, ні квитанцію він не повернув.

Ось так, коли я не погодився платити хабар у розмірі десяти доларів, мене «взули» на цілих двадцять вісім, забрали всі речі та ще й лишили на три дні в аеропорту. На цьому все могло б закінчитися, якби не моя дурнувата холерична натура, що неухильно тягла мене далі – назустріч новим, значно більшим неприємностям.

…Попри імпульсивність та розгнівані викрики сирійці не вбачали у мені справжньої загрози. Вони вірили, що я клаповухий студент. То було нескладно, бо після місяця у Сахарі я скидався на бомжа, а не на студента. Якщо не сильно придивлятися і принюхуватися, мене можна було прийняти за грибника, який заблукав у Поліссі і три тижні пробивався додому, харчуючись одними грибами й мухами. У пустелі не було можливості випрати одяг. Часто-густо я не мав де помитися. Забув, коли востаннє голився. У Каїрі, як ви розумієте, мені було не до того, щоб чепуритися. Відтак я прибув у Дамаск у жалюгідно-потріпаному стані. Браві сирійські полісмени взялися традиційно витрушувати хабара, а коли я вперся лобом, зметикнули, що можуть видурити з мене гроші будь-яким іншим способом, і їм за це нічого не буде. А й справді, що може вдіяти замурзаний сопляк з України? Поліцейські не знали, що за неповних двадцять хвилин цей обідранець примудриться підняти на ноги Міністерство закордонних справ України, посольство України в Сирії, міністерство внутрішніх справ Сирійської республіки та головне сирійське медійне відомство.

Хоча – треба бути відвертим – «обідранець» сам цього не знав.

* * *

Дев’ята двадцять вечора. Втративши надію забрати квитанцію, я розвернувся і попер до будок паспортного контролю з твердим наміром якщо не забрати назад свій наплічник, то принаймні зіпсувати вечір бундючному полковнику.

Підлога палала піді мною. Митники, побачивши, як якийсь пасажир, вирячивши очі і висолопивши язика, несеться вскач на їхні редути, насторожилися і повитягували шиї. Я щось прокричав їм (зараз уже не пам’ятаю що, та це й не важливо – кричав українською), тицьнув «факи» з обох рук і з розгону перелетів через парапет, здійснивши перший у своєму житті незаконний перетин кордону. Митники переполошилися, наче я був терористом-смертником, що розпочинає теракт. Ледь не збивши з ніг найближчого поліцейського, я погнав далі.

– Егей! Стій! Ти куди?! – понеслося вслід. – Тримайте його!!!

Поліцейські повискакували з будок, намагаючись зупинити мене. Вони інстинктивно гуртувалися з правого боку, думаючи, що я помчу до виходу з аеропорту. От тільки замість того, щоб рвонути праворуч, до виходу (куди зазвичай прямують усі пасажири), я почесав наліво – туди, де знаходився поліційний відділок, у якому мене утримували протягом трьох годин. Це збило офіцерів з пантелику. Вони щось залопотіли арабською і тісним табунцем посунули слідом за мною. Гнатися і поспішати не було сенсу – відділок мав лиш один вихід.