Текст книги "На Зеландію!"

Автор книги: Максим Кидрук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 16 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Небавом розмова завершилася. Ватага пішла. Менеджер зачинив двері.

– Ну що там? – Марко згорав від нетерплячки. – Чого вони так верещали?

– Від учора зникла вся поліція, – пояснив єгиптянин.

– Їм що до того?

– З’явились мародери. За ніч грабіжники розбили й обчистили півсотні квартир та магазинів у різних районах Каїра.

Я згадав патрульного, якому дав притулок Хасан… Вони знали, що так буде, – ті, хто наказав вивести поліцію з Каїра, – вони все прорахували наперед. Залишене без стражів правопорядку місто захлинеться власними випорожненнями, покидьками, що виповзуть із найтемніших закапелків, у яких їх раніше втримувала присутність поліції, і тоді виступи непокірних зачахнуть самі по собі. Неможливо битись за країну, коли в цей час хтось грабує твій дім.

– Так що хотіли люди? – питаю.

– То нашвидкуруч зібраний демонстрантами загін самооборони. Вони ходять по місту і попереджають про небезпеку, шукають грабіжників… А ще вони застерегли, щоб віднині з восьмої вечора до восьмої ранку ніхто не виходив з готелю.

– Чому? – здивувався я, здогадуючись про відповідь.

Хасан відвів погляд.

– Бо в цей час такі загони патрулюватимуть Каїр, і, якщо хтось підозрілий або такий, кого можна сприйняти за підозрілого, трапиться їм на шляху… – Єгиптянин замовк.

– Вони вчинять суд на місці, – закінчив я.

Менеджеру це подобалося не більше, ніж мені, але він кивнув:

– Так… І я раджу їх послухати. За відсутності поліції цим людям належить реальна влада.

Ми піднялись назад у готель, коли Марко смикнув мене за руку.

– Пішли на Тахрір, – запропонував флорентієць.

– Та ти довбанувся, чувак!

– А що тут робити?

– Це небезпечно! – Бог тому свідок: я намагався діяти розсудливо. Не моя вина, що диявол підсилає мені надто багато зміїв-спокусників.

– Ти помиляєшся. Зараз там багато народу. Мабуть, це найбезпечніше місце у Каїрі.

У тому щось було. Я не думав, що серед білого дня в людному місці хтось ризикне на нас напасти. Крім того, в «Cairo Stars» закінчилася хавка, тож лишатися в готелі сенсу не було. Потрібно знайти їжу. Добути її, якщо хочете, – як у старі добрі часи.

– Ходімо, – сказав я.

І ми з італійцем прошмигнули на вулицю.

Було дико і лячно. Адлі виглядала вулицею мертвого, давно покинутого міста.

* * *

Прямуючи до площі, ми пройшли повз кілька банкоматів. Жоден з них не працював. Не просто не видавав грошей – всі до останнього були відімкненими. Правда, турбувало не це. Я мав з собою трохи готівки, як доларів, так і єгипетських фунтів, та хвилювало інше: на що цю готівку витрачати? Починаючи з 28 січня долари в Каїрі стали звичайними папірцями. Я б не пожалкував десяти баксів за великий гамбургер із беконом, сиром і овочами (два варені яйця і тост безслідно випарувалися зі шлунка), але гамбургерів ніде не було. Я став серйозно задумуватись над тим, чим набиватиму пузо решту часу в Каїрі…

На Каср-аль-Ніл нам двічі зустрілись гурти озброєних єгиптян. Перший нараховував чоловік десять, другий був більшим – не менше тридцяти осіб. Усі, неначе неандертальці, що вибралися на мамонта, – голодні й гіперактивні – тримали в руках ломи або загострені дерев’яні палки. Чоловіки сунули назустріч, непривітно зиркали на нас, але не займали.

Проходячи повз єгиптян, я почувався так, наче посеред відкритого поля наразився на залишену без нагляду вівчарку. Душа шмигонула в п’яти, але довелося вдавати, що ніскілечки не злякався, і тупо чимчикувати далі. Було страшно. Страшно, бо не знаєш, хто перед тобою. Демонстранти? Прихильники Мубарака (незабаром вони дадуть про себе знати)? Мародери?

Один «неандерталець» таки причепився до нас. Піднявши над головою дрючок, почав щось кричати. Здається, про те, що ми не маємо тут знаходитися і взагалі куди це ми йдемо. Ні я, ні Марко не реагували. (Все так само, як і з вівчаркою: не дивитися в очі, не пришвидшувати ходи, вдавати, що «неандертальця» не існує, і топати далі, тримаючи дулю в кишені.) Це подіяло: чоловік вгамувався і, буркочучи під ніс, приєднався до товаришів. Цього разу пронесло… Але як буде далі?

Ближче до Тахріра людей більшало, і це заспокоювало. Рештки хвилювання остаточно стерлися з голови, коли ми з Марко вийшли на площу. Народу було сила-силенна! Згодом по «Аль-Джазірі» я почую, що того дня чисельність демонстрантів на Тахрірі сягнула мільйона. Стільки людей, зібраних разом, я ще ніколи не бачив. Справляла враження не тільки масовість, а й поведінка єгиптян. Зрозумійте правильно, але вони чимось нагадували хом’яків, яких пересадили в меншу клітку: кричать, штовхаються, лазять один одному по головах і радіють без причини. В той час, коли околиці Каїра терзали мародери, центральна площа галасливо святкувала. Власне, святкувати ще не було чого, та демонстрантам було байдуже. Вони вважали відхід поліції якщо й не повною перемогою, то принаймні вагомим кроком на шляху до неї.

Ми з Марко стояли і спостерігали звіддалік, не занурюючись у вариво з людських тіл. Нас не зачіпали. В той же час щось змінилося. Якщо вчора демонстранти з радістю вітали іноземців, кликали їх до себе, просили знімати, то сьогодні я раз за разом зауважував, що люди намагаються не зустрічатися зі мною поглядом. Ніхто не проганяв ні мене, ні італійця, проте ясно відчувалося: ми чужі на цьому «святі».

Схоже, Марко теж вловив тьмяний негатив, що сочився, мов гній, від натовпу.

– Щось це не дуже схоже на… – флорентієць замислився, – …на демонстрацію.

Я знизав плечима.

– Це араби, Марко. У них усе не так. Вони інші.

Італієць похмуро озирав стовписько. Ми стояли і гаяли час.

– Пошурували назад, – зрештою озвався я.

– Ти чогось боїшся?

– Ні… Мені просто нудно.

То була брехня. Насправді я второпав, що на Тахрірі нічим їстівним не розжитися. Ну і звісно – я почувався непевно посеред такої кількості неконтрольованого люду.

А ще я усвідомив, що в той самий момент доля революції вирішується в іншому місці, не на Тахрірі. Хосні Мубарак, поцарювавши в країні протягом тридцяти років, не міг просто так відступитися від трону. Демонстранти зробили свій хід, тепер черга була за владою. Чи розуміли це демонстранти? У той момент – навряд…

* * *

У «Cairo Stars» на нас чекали приємні новини. З’явився власник готелю. Височенний, трохи одутлий араб, одягнутий цілком по-європейськи, з коштовним годинником «Omega» на зап’ястку і трьома золотими каблучками на пальцях лівої руки. Він розповів, що в’їзди та виїзди з міста заблоковані, транспорт не ходить. Він ледве допросився, щоб його пропустили. Єгиптянин також переповів чутки, що Мубарак збирається сьогодні виступити зі зверненням до народу.

Хасан, зі свого боку, описав катастрофічну ситуацію з їдлом. Бос «Cairo Stars» скликав усіх, хто був у готелі, і сказав, що згоден приготувати вечерю, якщо ми за це йому заплатимо. Йшлося про одну вечерю. Араб вірив, що Мубарак от-от зречеться президентського поста і в понеділок-вівторок столиця повернеться до нормального життя. Ми погодилися, навіть не питаючи, що нам готуватимуть і скільки за це доведеться викласти. Їсти хотілося до чортиків. Я боявся, якщо так триватиме далі, почати обгризати шкіряну оббивку на диванах.

Отримавши добро від постояльців, власник кудись вшився. Його не було цілу годину, зате повернувся він з великим паперовим мішком жовтуватого рису, помідорами і кульком заморожених курячих стегенець – одна проблема вирішилась.

Опівдні владналася інша – ввімкнули мобільний зв’язок. Оскільки більшість народу уже й так зібралась на центральній площі, блокування стільникового зв’язку більше не було ефективним засобом протидії демонстраціям. Правда, Інтернету, як і раніше, не було.

Роумінг на моєму телефоні не ввімкнувся (певно, не вистачало коштів на рахунку), тому я звернувся до Хасана – попросив його мобільний, щоб подзвонити батькам в Україну. Я третій день не виходив на зв’язок, відтак усвідомлював, що вдома, у Рівному, ситуація близька до панічної. Тож я мусив подзвонити і сказати татові й мамі, що живий-здоровий, а також запевнити, що не маю ніякого стосунку до того, що почалося в Каїрі. Менеджер залюбки погодився. Більше того, коли я спитав, скільки можу говорити і скільки треба буде заплатити за дзвінок, Хасан бурхливо замахав руками.

– Ні! Ти що! – закричав він на мене. – Дзвони скільки хочеш і не думай про гроші. У такий час ми мусимо допомагати один одному.

– Але я не можу дзвонити в Україну з твоєї мобілки і не заплатити тобі, – наполягав я. – Це ж бісова купа грошей!

– Бери телефон і не гай мого часу! А то зараз знову зв’язок обірвуть.

Приємно вражений, я подякував, узяв мобілку і вибрався на вулицю. На передпліччі теліпалася камера. Тими днями я майже не розлучався з нею.

Каїр, здавалося, оживав. На вулиці Фаріда з’явилися люди. Маю на увазі нормальні люди: без палиць, ломів і транспарантів. Я набрав мамин номер і мимоволі почимчикував у напрямку станції метро Наґіб.

Кілька разів виклик переривався. За третім разом мені таки вдалося додзвонитися.

– Алло! – кричу в трубку.

– Алло… – трохи здивовано. Мама не впізнала мене: незнайомий номер, поганий зв’язок…

– Це я, мамо!

– О, привіт! Як ти? Де ти зараз? – Голос миттєво помінявся.

– Та все нормально! Я у Каїрі… Тут трохи революція… – Я зам’явся, не знаючи, що далі казати. – Але зі мною все гаразд. Усе добре.

– Де ти зупинився? – Мама не здавалася надто стурбованою чи наляканою. «Мабуть, ще не дивилася новин, – міркую, – і ще не усвідомлює, наскільки тут усе серйозно».

– В одному готелі. Мій хостел виявився зачиненим. Тут узагалі все зачинено. Навіть поїсти нема де, але власник готелю пообіцяв приготувати вечерю. Так що з голоду не помру, не переживай. – Я перевів подих і взявся розказувати далі: – Тут учора трохи билися…

– Хто бився? – йойкнула мама.

– Ну, єгиптяни з мєнтами місцевими, – терпляче пояснив я, а тоді з гордістю додав: – Я вперше в житті сльозогінний газ понюхав. Приїду – покажу відео.

– А де твій готель?

– У центрі.

– Він хоч не біля площі тієї… як її?… забула назву… ні?

Я втямив, що помилився: батьки таки дивились новини.

– Тахрір. Вона Тахрір називається. – І замовкаю, наче мартишка з повним писком бананів.

– Відповідай на запитання!

– Ну так… близенько…

– Наскільки близенько? Ти хоч зараз не на самій площі?!

Ледве стримався, щоб не бовкнути: «Щойно звідти».

– Навіть не близько. І готель теж у стороні. Якщо вийти з готелю, то Тахріра навіть не видно. Треба пройти три квартали… – Я прикусив язика: – ну, не три, а два… майже два квартали, і тоді Тахрір уже видно. – Насправді від «Cairo Stars» до центральної площі лише шістсот метрів.

Мама з шумом випустила з грудей повітря.

– Мамо, тобі нема чого хвилюватися, – заторохтів я. – Зараз усе спокійно. Вони нормально до білих ставляться. Навіть до мене, незважаючи на те що на американця схожий. Кличуть до себе, кажуть: знімай. Я радий, що у таке встряв. Буде про що писати… Ну все, прощатимусь. Батьку привіт передавай!

– Я можу дзвонити на цей номер?

– Ні. Це телефон менеджера з готелю. Мій тут не ловить.

– Добре. Бережи себе…

– Па-па! І ще раз кажу: не турбуйся за мене. Тут усе в ажурі. Я контролюю ситуацію!

Той момент запам’ятається надовго. В моїй голові бриніло відлуння власних заспокійливих фраз: «усе спокійно», «не турбуйся», «тут усе в ажурі» і т. п., коли я почув наростаючий гуркіт у себе за спиною. Я стояв на перехресті вулиці Фаріда і проспекту Каср-аль-Ніл, лицем на південь, спиною до «Cairo Stars». В обличчя світило сонце. Футболку надимав м’який вітерець. Усе б чудово, якби не оте несамовите грюкання позаду.

«Що за?…» Я обернувся, одночасно опускаючи руку з мобільним телефоном, і вкляк, відваливши нижню щелепу до тротуару. Просто на мене по вулиці Фаріда сунув танк. За ним – ще один. Далі – ще, ще і ще. Колона бронетехніки, дроблячи гусеницями асфальт, в’їжджала до центру Каїра.

О так, мамо, тут у нас усе в ажурі…

Єгипетські війська беруть під контроль столицю

Танки М60 прямують до Тахріра

* * *

Із заціпеніння мене вивів єгиптянин. Точніше, не сам єгиптянин, а те, що він робив. Чоловік стовбичив праворуч від мене і спокійнісінько знімав на мобілку колону бронемашин. Побачивши, що я витріщаюсь, араб ледь повернув голову і стримано всміхнувся. Мовляв: «Ти не переживай, чувак, у нас тут кожної суботи танки їздять. Це нормально! Махни рукою, може, хто зупиниться і підкине до Тахріра».

Я раптом згадав за свою «Sony». Сховав телефон Хасана у кишеню шортів, ввімкнув камеру і теж став знімати. Так ми й стояли, два бевзі, витягнувши праві руки вперед, а повз нас, стогнучи потужними тисячесильними моторами, сунули жовтувато-сірі гусеничні монстри (згодом я дізнаюсь, що то були американські М60[15]15
  Бойовий танк, розроблений у США в 1957–1959 рр. на основі середнього танка М48. Завдяки модернізаціям М60 знаходився у серійному виробництві до 1987-го. Стоїть на озброєнні США, Італії, Ірану, Єгипту, Ізраїлю, Австрії та Йорданії.


[Закрыть]).

Приголомшувала реакція жителів Каїра. Більшість єгиптян вітали армію. Мені чомусь здавалося: більш логічною була б цілком протилежна реакція. Танки мали б зустріти градом каміння і зливою прокльонів. А тут…

Я пройшов за колоною важкої техніки до Тахріра. Поява бронемашин викликала серед демонстрантів справжній фурор. Вони махали руками, плескали в долоні, кричали: «Армія з народом!», заледве не розціловували танки. Юрма на Тахрірі непохитно вірила, що війська перейдуть на їхній бік.

Військові ніяк не реагували на вітання. Здавалося, з броньованих люків витикаються манекени.

Танки розповзлися по площі, перекривши всі в’їзди та виїзди. Кілька бронемашин посунули в напрямку моста 6 Жовтня.

Із заходу донеслося вертолітне ухкання гвинтокрила, і за хвилину над Тахріром завис бойовий гвинтокрил, такого ж, як і танки, піщаного кольору.

Я не розумів, що відбувається. Мубарак нібито готується виступити по телебаченню, у той самий час на площу вводять війська, а демонстранти захлинаються в екстазі. Щось не дуже схоже на переможний для революції розвиток подій, хіба ні? Вони сліпі чи що?

Незважаючи ні на що, юрба тріумфувала. Сторонньому могло здатися, що єгиптяни святкують перемогу своєї збірної у Кубку Африки з футболу чи щось таке.

Мутно-жовті панцерники зайняли позиції і стали, позадиравши жерла в небо. Вертоліт почав намотувати кола над центром міста. Отоді я вперше сказав собі: «Чувак, пора валити». До дідька Каїр. До біса революцію. Плювати на гроші, які втрачу, здаючи білет. Перебування у столиці Єгипту більше не скидалося на пригоду, форсованими темпами набуваючи ознак нічогенької халепи. Розумію, певно, зараз хтось викрикне: «Агов, Кідрук! А як же солоний дух авантюризму, булькання адреналіну в животі і твоє фірмове поколювання в задниці, про яке ти стільки розводився в інших книжках?» Дурня це все. Одне діло купатися з піраньями в Пантаналі, лізти без спорядження на вулкан Котопаксі чи чухати за вушком дикого гепарда у Намібії. Це контрольований ризик. Ти не залежиш від долі, від випадку, від зовнішніх сил. Ти тримаєш небезпеку за горлянку. Зовсім по-іншому поверталися справи у Каїрі.

По дорозі до «Cairo Stars» мені знову трапився загін озброєних дрючками єгиптян: чи то патруль, чи то замаскований під патруль загін мародерів – я не знав. У чому не було сумнівів, так це у їхній ворожості. Поки що вона не проявлялася активними діями, але я чомусь відчував, що з настанням пітьми все зміниться. Небезпека – це круто, але не тоді, коли твої кишки може випустити на асфальт зграйка арабів, не замислюючись над наслідками, тому що, власне, ніяких наслідків через це не буде.

Біля готелю мене наздогнав тайванський студент.

– Максе! – гукнув він. – Зачекай!

– Що там, чувак? – Його імені я не знав. Забув, якщо чесно. А питати зараз було незручно.

– Демонстранти напали на Каїрський музей! – прогорлав китаєць (будівля музею межує з площею Тахрір на півночі).

– Коли?

– Не знаю. Ще вчора, здається. Я щойно ходив туди, хотів у музей потрапити, але там живий ланцюг, єгиптяни женуть усіх геть, купа камер, усе знімають, а на горішньому поверсі вибиті вікна.

– Ти хотів у музей?

– Ага.

– Зараз?

– Ну так, а що?

Важко сказати, що мене більше вразило: мародерський напад на одну з найбільших родзинок туристичного Каїра чи те, що тайванець поперся до музею.

В готелі Хасан і його помічники поприлипали до телевізора. По «Аль-Джазірі» саме йшов сюжет про спробу пограбування Каїрського музею.

Напад було здійснено в ніч з 28 на 29 січня. Нападників було щонайменше півтора десятки. Вони проникли в приміщення музею через дах. Показували інтерв’ю з генеральним секретарем Вищої ради зі старожитностей Захі Хавасом. Простою, але правильною англійською він розказував, куди вторглися зловмисники і які зали постраждали найбільше. Чоловік обурювався, що в єгипетському народі є настільки «безчесні, ниці й нерозумні» люди. Наостанок Захі Хавас із гордістю повідомляв, що жодного експонату не було вкрадено, адже були й інші, як він назвав їх, «very good Egyptians[16]16
  Дуже добрі єгиптяни (англ.).


[Закрыть]», які вчасно помітили мародерів і зупинили пограбування. Кількість пошкоджених експонатів іще встановлюється експертами, але абсолютно всі, стверджував Захі, підлягають відновленню.

Дев’ятьох грабіжників затримали.

На тлі пограбування музею новина про те, що демонстранти спалили вщент штаб-квартиру правлячої Національно-демократичної партії (НДП) Єгипту, не викликала значного ажіотажу.

Крім того, я дізнався, що за час моєї відсутності Мубарак виступав на телебаченні. Він висловив занепокоєння ситуацією, оголосив про відставку уряду, пообіцявши невдовзі назвати новий склад кабінету міністрів, і в той же час заявив, що не збирається залишати свій пост. «Я залишаюсь для того, щоб підтримувати стабільність у країні». Він говорив багато: про реформи, що чекають Єгипет, про неможливість вирішення проблем шляхом хаосу і насильства, бла-бла-бла… Та це вже не мало значення. Основним у повідомленні було те, що він лишається на посту.

Тахрір оскаженів, в один голос горлаючи: «Мубарака геть!»

Армія, взявши під контроль центральну частину міста, не втручалася у перебіг подій. Військові не ставали ні на бік демонстрантів, ні на бік влади, заявивши, що готові виступати нейтральною стабілізаційною силою, котра забезпечуватиме мир у столиці.

…Підходив до завершення другий день єгипетського повстання. Мубарак не виконав основної вимоги демонстрантів і більше не показувався на екранах. Правда, під кінець дня, коли Хасан готував вечерю з принесених власником готелю харчів, надійшло повідомлення про те, що все керівництво НДП подало у відставку. Не з державних посад – поки що лише з партійних. Пішли з постів син президента Гамаль Мубарак (очолював політичний комітет), секретар партії Сафуат аш-Шериф та сам Хосні Мубарак, який обіймав посаду голови НДП.

Новина викликала хвилю екзальтованої радості серед опозиціонерів, яка, втім, швидко згасла. Головне протиріччя не було вирішене. Мубарак залишався на чолі Єгипту.

Протистояння тривало…

* * *

Смачнюща була вечеря. Божественна! Ми плямкали так голосно, що чути було, певно, аж у Судані.

Насправді їдло було таке собі. Рис сухуватий, стегенця недосмажені й прісні, салат – з самих помідорів (я запропонував хоча б для запаху покришити туди вичахлого представника флори, який животів у вазончику на рецепції, – там росло щось схоже на петрушку, – але пропозиція не пройшла, не набравши достатньої кількості голосів). Але ж ви знаєте, як воно після двох днів на одних яйцях і воді. Ми апетитно рохкали, не перестаючи розхвалювати «Cairo Stars» і кулінарні здібності Хасана.

Дивно, як усе-таки міняється сприйняття світу, коли в тебе повний шлунок. Настрій піднявся. Ми жартували з приводу виступів, нахабства Мубарака, сьогоднішнього введення танків. Коли шлунок повний і мило воркоче, неначе налаштувавшись на душевну розмову, проблеми більше не здаються такими великими, а небезпеки – такими страшними. Я передумав покидати Каїр. Принаймні не зараз. Танки на площі поки що не стріляють, у готель ніхто не ломиться, їсти є що. Цікаво було, чим воно закінчиться…

У кімнату зайшов власник готелю. Нібито попрощатися. Сказав, що заночує сьогодні у товариша, той живе десь неподалік. Ми хором побажали йому доброї ночі. Араб подався до виходу, але в дверях зали обернувся – згадав щось.

– Я тут порахував, скільки ви винні за вечерю. – Я помітив, що він тримає у руках вирваний з блокнота аркуш. Говорячи, хазяїн готелю чомусь дивився не на нас, а на Хасана. – Хоча можете не квапитися. Це почекає до завтра.

– Усе гаразд, – озвався росіянин, витираючи хусточкою руки. – Кажіть, скільки з нас.

Араб розплився у посмішці, театрально перерахував усіх, хто сидів за столом, по тому, морщачи лоба, зобразив напружені обрахунки й оголосив:

– Ну, з кожного… приблизно по двадцять два долари. – Він зиркнув на аркуш у руці і, всміхаючись іще ширше, уточнив: – Гаразд, не буду таким дріб’язковим. Двадцять один.

Якби не телевізор, у кімнаті стало б тихо, немов у труні. Я зиркнув на Марко. Італієць отупіло втелющився у стіл. Перевів погляд на Хасана. Менеджер аж згорбився і почервонів. Що він міг зробити?

Зрештою озвалась Мійя (так звали дружину Марко).

– Двадцять один долар з кожного? – перепитала дівчина.

– Так, – безсоромно дивлячись їй у вічі, підтвердив араб.

Я зиркнув на миску, з якої ми всі накладали рис. Скільки його там? На долар-два, не більше. А курячі стегенця? Ще доларів вісім, навіть якщо рахувати по тарифу «для туристів». За столом нас було дванадцятеро (менеджер, його помічники, постояльці і полісмен, що переховувався у готелі). Навіть припустивши, що працівники «Cairo Stars» не платитимуть за вечерю, власник готелю отримував за один вечір сто п’ятдесят баксів. Неслабий підйом.

Решту вечора провели мовчки. Хазяїн «Cairo Stars» безповоротно зіпсував кінцівку дня. Звісно, ніхто з нас не нарікав, інших варіантів просто не було. Не хочеш платити – не їж. Проте гіркий осад, що лишився після інциденту, ніяк не проходив.

– Він гірше за тих, хто грабував Каїрський музей, – пробурчав Марко.

Флорентієць говорив достатньо голосно, аби його почули.

* * *

Я сидів перед телевізором, заклавши ноги на сусідній стільчик, і переглядав події дня, що минав. «Аль-Джазіра» показувала добірку моментів, відзнятих журналістами каналу: введення військ, святкування на Тахрірі, палаюча штаб-квартира НДП, інтерв’ю Захі Хаваса і розбомблені горішні поверхи головного музею країни. Далеко за стінами готелю, певно, над центральною площею, глухо чахкав гвинтокрил…

І попри все то був непоганий день. Не було бійок, кровопролиття, сльозогінного газу. Не було безпідставних погроз іноземцям, яких випадково занесло в Каїр. У повітрі витала надія, що Мубарак невдовзі зречеться президентського поста і стовписько на Тахрірі вгамується, розсмокчеться саме по собі, як доброякісна пухлина.

То був хороший день. Субота, 29 січня. Останній спокійний день у Каїрі.