Текст книги "На Зеландію!"

Автор книги: Максим Кидрук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 16 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Бійка тривала недовго. Вершників швидко стягнули на землю і добряче їм всипали. Та після цього затишшя не настало. Втомлена безплідним очікуванням, засмикана вихилясами і заграваннями Мубарака, юрба озвіріла. Експерти попереджали про можливість провокацій, але ніхто їх не послухав. Нападники на верблюдах стали іскрою, що примусила вибухнути отруєний, просякнутий і перенасичений злобою Тахрір. Демонстранти з диким оскаженінням накинулися на прихильників президента. В усіх кінцях площі хтось когось бив, жбурляв у когось камінням, запускав коктейлі Молотова і трощив вікна. Довкола Тахріра горіло все, що тільки може горіти. Над містом розповзався прозірчастий саван з білого диму.

Ті демонстранти, які втекли з площі, оговталися і стали тинятися по місту, шукаючи іноземців. Відтепер будь-яких іноземців. Єгиптяни жорстоко гамселили всіх білих (байдуже – репортерів чи звичайних туристів), кого зустрічали, зганяли на них злість, звинувачували в усіх негараздах революції. Несолодко було журналістам на Тахрірі. Їм також перепало добряче. Більшість цих сміливців лишилися без камер, а ті, хто не встиг добігти і сховатися у готелях, – без зубів.

Сутички не припинялися до вечора. Опоненти і прибічники Хосні Мубарака настільки захопилися, що не переривались навіть на молитви. Поліції не було, а армія не втручалася – не робила нічого, щоб зупинити криваві порахунки.

Надвечір «Аль-Джазіра» повідомляла про сотні поранених. Загиблі також були, але їх кількість лишалась невідомою, чимало тіл зостались лежати просто на вулицях. Журналісти катарського каналу стверджували, що кількість загиблих протягом п’яти днів заворушень у Єгипті сягнула 300 чоловік.

Слідом за Александрією та Суецом Каїр сповзав у багряну безодню хаосу.

Втеча

Ввечері другого лютого я подумав, що з мене досить. Я не міг передбачити, у що виллються сутички між прибічниками і противниками Мубарака. Зате відчував, що нічого доброго з них не вийде. Будь-якої хвилини демонстранти могли прорватися до аеропорту і взяти його під контроль (як це згодом зроблять повстанці у Лівії) або взагалі рознести летовище на друзки, після чого покинути Єгипет буде значно важче. Відтак я вирішив вириватись із Каїра. За будь-яку ціну.

Посеред тижня в «Cairo Stars» лишилося тільки троє постояльців: флорентієць Марко, його дружина Мійя і я. Марко та Мійя не мали квитків узагалі. Вони планували продовжити медовий місяць у Японії, але через події у Каїрі не стали чекати вильоту до Токіо. Молодята скористались допомогою посольства Італії і третього лютого відлітали до Рима чартерним рейсом.

Ми домовилися, що ранком наступного дня всі разом їдемо до аеропорту. Я хотів ще раз спробувати поміняти квиток. Звісно, можна було пересидіти два дні у Каїрі і дочекатися четвертого лютого. Та мені не хотілося лишатись самому в «Cairo Stars». Виникало неприємне відчуття, якого неможливо було позбутися, що я буду єдиним європейцем, який ще не покинув єгипетської столиці (звичайно, якщо не брати до уваги відчайдушних репортерів з Reuters, France Press і т. п. без шиферу на голові і з кам’яними брилами замість яєць, які навіть після того, як араби почали їх дубасити, все одно лізли на рожен, намагаючись проводити зйомку на Тахрірі).

Хасан знайшов водія, який дав згоду відвезти нас до аеропорту, узгодив з ним час виїзду. Менеджер порадив рушати якомога раніше, о пів на восьму ранку – найспокійніший час у зовсім неспокійному Каїрі. Раніше виїжджати ми побоялися, остерігаючись нарватись на «дикі» патрулі чи, як вони себе самі називали, відділи самооборони, що слідкували за дотриманням комендантської години.

Інтернет працював стабільно, і я написав про рішення покинути Каїр на своїй сторінці у Facebook. Описав усе, як є: у Каїрі бійки, дубасять як своїх, так і іноземців, їсти нема чого, гроші кінчаються, квитки маю на п’ятницю, але завтра їду в аеропорт і спробую прорватись. Більшість моїх друзів відреагували нормально. Більшість, та не всі. Великий український мандрівник Артьомка Ч., незламний соціаліст, антимонополіст і борець проти всіх світових корпорацій, випорожнився коментарем під повідомленням: «Це ж треба, йому пощастило бути в Каїрі під час революції, а він тікає».

Прочитавши, я почувався дивно. Не те щоб розлюченим, а так – радше засмученим. Так бува, коли якась задрипана ворона підступно какне на тебе з недосяжної височини, і ніби ж нічого серйозного, розумієш, то не від великого ума, проте день безнадійно зіпсований.

Пригадую, колись Артьомка Ч. критикував мене через те, як у романі «Мексиканські хроніки» я описав селян. У якомусь місці я змалював оахацьких[27]27
  Оахака – один із найбідніших штатів Мексики, знаходиться на півдні країни.


[Закрыть] гречкосіїв, зазначивши, що чоловіки були брудними і, перепрошую, не дуже добре пахли. Не надто тактовно, згоден. Та поруч із тактовністю існує така річ, як об’єктивна правда. Досі вважаю мексиканців однією з найгостинніших, найвеселіших і наймиліших націй світу. Водночас якщо чоловік брудний і смердить, то він не стане чистим, коли я напишу, що він духмяніє, мов крапельки ранкової роси на пелюстках троянди. І тут немає значення, про кого йдеться: мексиканців, арабів чи українців.

Можна скільки завгодно посипати кульку з лайна цукровою пудрою, але вона від того все одно не стане пончиком.

Те ж саме з революціями. Не поділяю захоплення Артьомки всілякими повстаннями (більшість ні до чого не призвели, деякі, як-от славнозвісна Велика Жовтнева, взагалі закінчувались так, що хочеться ридма заридати), але розумію його. Революція, боротьба народних мас, свобода, рівність і справедливість – у цих словах стільки романтики. Про цю романтику легко патякати, сидячи в Києві у зручному фотелі перед телевізором і потягуючи чай. А на ділі все виглядає дещо інакше. Свобода, рівність, справедливість – це лише ідея революції. Реальна революція не має нічого спільного з цими поняттями. Каїр страждав через відсутність продовольства, мародерство і безглузде кровопролиття. Сотні тисяч єгиптян зчепилися не на життя, а на смерть, безжально шматуючи одне одного в центрі столиці. І не скидалося на те, що Мубарак найближчим часом збирається йти на поступки.

Я міг би написати лише про ідею єгипетської революції. Але від того безлад не стане взірцевим порядком, мародери не повернуть награбоване добро, а з вулиць Каїра, Суеца та Александрії нікуди не зникне кров тих, хто загинув за цю ідею…

Я залишав Єгипет без жалю. Хоча, якщо ми вже заговорили про об’єктивну правду, то мушу зауважити, що в дечому Артьомка Ч. таки мав рацію: я справді тікав з Каїру. Можна було б викрутитись і написати, що відступав під тиском обставин, зауважити, що залишав «Cairo Stars» останнім, немов капітан, що покидає судно, яке от-от піде на дно. Та це дурниці. Насправді я драпав, думаючи тільки про свою шкуру…

* * *

Пізніше того дня через Skype зі мною зв’язалися з «Нового каналу». Попросили розказати про ситуацію в Каїрі у прямому ефірі на завтрашньому ранковому шоу «Підйом». Я погодився.

Почали домовлятися про те, як краще зв’язатися завтра. Давати інтерв’ю по Skype незручно, тому я запропонував подзвонити зранку на мобілку Хасана (менеджер, дізнавшись, у чому справа, люб’язно погодився надати свій телефон). Редактор «Підйому» прийняла пропозицію і записала номер. Інтерв’ю призначили на 7:20 ранку, за десять хвилин до виїзду в аеропорт…

Ввечері ми востаннє зібрались за столом у «Cairo Stars». Хасан приготував незмінний рис із курячими стегенцями (21 USD за тарілку).

Їли, як завжди, під акомпанемент «Аль-Джазіри». Мовчали. Говорити не хотілося.

* * *

Ранок четверга сипав сонцем на чисті широкі вулиці. Було тихо. Як і домовлялися, о 7:15 всі були готові до від’їзду. Підтоптаний бежевий «фіат» стояв під дверима готелю. Окрім водія і його машини, на Адлі-стрит нікого не було. «Патрулі», які ревно охороняли проїзд центральними вулицями, тельбушачи кожного зустрічного, кудись заподілися. Певно, араби потомились і вляглися спати. То був дійсно найбезпечніший час для виїзду, проте я зволікав.

Італійсько-японське подружжя сиділо в машині. Мійя зайняла місце попереду. Марко сів справа на задньому сидінні. Чекали мене. А я вертівся коло «фіата», всіма можливими способами затягуючи відправку. Італієць хмурився, але мовчав. Мійя нетерпляче підганяла мене, гнучи літерою S акуратні тонкі брови. Стискаючи в руках мобільний телефон Хасана, я чекав на дзвінок з «Нового каналу».

Чесно кажучи, на той момент я розкаювався, що дав згоду на інтерв’ю для «Підйому». Час спливав, шосте чуття підказувало, що потрібно виїжджати, причому виїжджати негайно, але, пообіцявши, я мусив чекати дзвінка.

Зрештою о 7:35 я зрозумів, що гаяти час більше не можна. Якась незрима сила наче підштовхувала мене у спину.

– Рушаємо! – киваю водію.

Марко і Мійя полегшено зітхнули.

Мій наплічник уже лежав у багажнику. Хасан стояв на вулиці, готовий попрощатись. Лишалося забрати нетбук, який заряджався на рецепції. Все ще не тямлячи, чому мені так і не подзвонили, я забіг нагору і від’єднав свій «Hewlett Packard» від мережі. Закриваючи нетбук, помітив пропущений виклик у Skype. Зацікавившись, відкрив сторінку з переліком дзвінків і дізнався, що телефонували о 7:24 з «Нового каналу» (у той час я вже був біля машини, допомагаючи пакувати речі в багажник).

– Чорт! – розсердився я. – Ми ж домовлялись учора, що ви дзвоните на мобільний!

Не знаю, через що більше ярів: через інтерв’ю, що так і не відбулося, чи через безглуздо згаяні двадцять хвилин.

Забравши комп’ютер, я вискочив на вулицю. Нашвидку потис руку Хасану, неуважно вислухав його напутні поради і пірнув у машину. Рушили.

За хвилину готель «Cairo Stars» залишився далеко позаду. Ми без проблем проминули центральні квартали. Де-не-де посеред вулиць горіли вогнища; на асфальті траплялись плями крові, сріблясті розсипи розбитого скла, шматки арматури. Деякі вулиці мали на собі шрами від танкових гусениць. На тротуарах зустрічалися спалені поліцейські автомобілі. Поліції, як і раніше, не було видно. Військова бронетехніка зникла з поля зору, згуртувавшись довкола центральної площі. То тут, то там я помічав торговців, які через легковажність не подбали про металеві жалюзі для власних крамниць. За допомогою довгих щіток вони зафарбовували скляні вітрини (ті, які ще вціліли) білим кольором, ховаючи від очей мародерів і просто від очманілих демонстрантів нутрощі своїх магазинів. Деякі араби споруджували барикади з металевих ліжок, великих шаф, диванів і навіть автомобілів, таким чином захищаючи свою власність від небажаного вторгнення. Я впевнений, вони, як і всі, підтримували революцію. Вони також ненавиділи поліцію, яка ще кілька днів тому контролювала кожен аспект їхнього життя. От тільки ці люди навіть не припускали, що після зникнення ненависної їм поліції в місто прибредуть юрмиська голодранців, які протягом дня разом з усіма демонстрантами стоятимуть на Тахрірі, махатимуть прапорами, горлатимуть гасла, а вночі трощитимуть і грабуватимуть усе, що трапиться під руку.

Помалу я заспокоївся, коли раптом, перед самим виїздом на трасу, яка сполучає Каїр з аеропортом, дорогу перегородили завали з брухту і сміття. В єдиному місці, де можна було протиснутись автомобілю, зібралося тридцять-сорок єгиптян. Виглядали вони непривітно: одягнуті в лахміття, похмурі, злі. Приблизно половина з них була озброєна довгими ножами і сталевими ломаками.

Жестами чоловіки наказали нам зупинитися. Шофер послухався. Єгиптяни обступили «фіат». Один з них нахилився і заговорив до водія, час від часу тицяючи пальцем у наш бік.

По-моєму, шофер намагався нас захищати, кажучи, що ми прості туристи і прямуємо в аеропорт. На жаль, він не надто старався. Водія не послухали. Частина чоловіків лишились на місці, заступаючи дорогу, а решта пересунулася до багажника і почала витягувати наші речі.

– Що їм потрібно? – верескнула англійською Мійя.

Шофер щось невиразно пробурмотів.

– Агов, що відбувається? – нахилився до єгиптянина Марко. Італієць був наляканий. Ми всі були налякані. – Ти маєш довезти нас до аеропорту!

– Вони шукають білих людей, – роздратовано прокаркав араб.

– Яких білих людей?

– Пішла чутка, що вчора іноземці європейської зовнішності розповсюджували серед демонстрантів наркотики.

– Для чого? – не зрозумів я.

– Щоби збурити натовп на Тахрірі, дозволивши військовим діяти жорсткіше. І тепер повстанці шукають винних.

– Поясніть їм, що ми тут ні до чого.

– Я намагався.

– То спробуйте ще раз!

Тим часом єгиптяни викинули на асфальт мій рюкзак. Слідом за ним полетіли сумки молодят. Їх розкрили і почали потрошити. Ніхто з нас не ризикнув виткнутися з автомобіля і спробувати зупинити арабів. Мовчки сиділи в салоні, понуро чекаючи, що буде далі.

Обшук швидко закінчився, адже в багажі не виявилося нічого, крім особистих речей і дрібних сувенірів. Попри це єгиптяни не думали відпускати нас.

Неохайний юнак відділився від натовпу і схилився біля вікон з лівого боку машини. Його загострене, мов вістря спису, лице манячило просто навпроти мене. Він щось проказав.

– Він просить показати паспорти, – переклав водій.

– Оце мені вже не подобається. – Я зиркнув на Марко.

Знизавши плечима, італієць став витягати документи. Араб грюкнув кулаком у вікно і щось прокричав, підганяючи нас.

Марко і Мійя передали документи мені. Я вельми неохоче додав до них свій паспорт, опустив вікно і віддав усе юному єгиптянину. Нічого не сказавши, хлопець поніс паспорти до своїх.

– Не треба було цього робити, – бідкався я.

– То чому ти віддав йому свій паспорт? – саркастично озвався Марко. – Треба було з ним поговорити.

– Я б спробував… якби знав арабську.

У паспортах, як і в багажі, нічого підозрілого не виявилось. Та це нічого не означало. Демонстранти ніяк не могли заспокоїтися. Їм страшенно кортіло до чогось прискіпатися – відчути солодкавий присмак влади на губах.

Аж раптом хтось із них помітив невелику чорну сумку з нетбуком, яку я тримав між ніг. Окрім комп’ютера в ній лежали відеокамера, фотоапарат-мильниця, кредитки та рештки грошей. Араб закричав. До нього підбігли ще п’ятеро чи шестеро. Мене витягли з авто. По той бік машини інша група демонстрантів примусила вийти Марко. Мійю не зачіпали.

Хтось вирвав мою сумку. Її розкрили. Усе, що було всередині, вивалили на багажник.

– Звідки ти? US? Так? – бризкаючи слиною, що смерділа гниллю і тютюном, кричав той, хто першим помітив сумку. Звідкілясь у нього в руках з’явився мій паспорт. – Скажи мені, ти з Америки? – Він трусив закритим паспортом перед моїм обличчям.

Знов за рибу гроші…

– Ні, я з України, – відповідаю англійською.

Певна річ, це роз’ятрило араба ще більше.

– Україна? Де це Україна?! Ти американець! – розпалювався він.

Я зміряв його удавано незворушним поглядом. Неспокійні метушливі очі, футболка неприємного свинцевого кольору, пом’ята, наче небо, що набрякло грозою, погризені нігті.

– Подивись у паспорт. – Я потягнувся пальцем до паспорта. Араб різко відсмикнув руку, наче маленька дитина, в якої хочуть відібрати улюблену іграшку. – Там зазначено, що я громадянин України. – Я з останніх сил зберігав спокій. Зовсім не через витримку. Просто думав, що мені кирдик незалежно від того, як поводитимусь. За мить додав іще тихше: – Зрозуміло, якщо ти вмієш читати.

Зненацька надокучливого араба відштовхнув інший демонстрант. Я встиг помітити, як мій паспорт пішов по руках, знову загубившись у хаотичному натовпі, що оточував машину.

– Це твій комп’ютер? – агресивно спитав він, тицяючи на мій нетбук. Карі очі араба блищали, як у п’яного. Я чудово знав, що араби не п’ють. То було інше, значно небезпечніше сп’яніння. Хмільне відчуття безмежної влади у того, хто щойно вишкрібся із дна і ніколи не міг про таке навіть мріяти.

– Так, – підтвердив я.

– Увімкни.

Запускаю нетбук. Поки «Windows» вантажився, я роззирався, стараючись визначити, в якому напрямку потягли мій паспорт і куди розійшлися речі з випотрошеної сумки. Речі з наплічника мене більше не цікавили. Краєм ока нагледів, як єгиптяни витягли з потаємного відділення конверт із грішми. Там було небагато, двісті п’ятдесят доларів – усе, що лишилося після поїздки Близьким Сходом.

– Ей, там мої гроші! – не стримався я. – Не чіпайте!

– Це не гроші! – огризнувся він. – Це… – І відкрив конверт. – О… – Він підняв голову, криво посміхнувся і більше не вимовив ні слова.

Вони нагадували хлопчаків, які вирішили побавитись у «войнушку». Такі ж збуджені, розпашілі та неорганізовані. Зграйка дітлахів, котрі з усіх сил вдають, нібито займаються дорослими справами, при цьому підспудно визначаючи, хто з них найкрутіший. Усе б нічого, якби цим «дітлахам» не було по тридцять-сорок років і в їх руках не було ножів та сталевих дрючин.

У цей момент операційна система «Windows» завершила завантаження, оповістивши про це характерним звуком. Араб підсунув нетбук до мене.

– Показуй! – гримнув він.

– Що показувати? – не зрозумів я.

На моніторі була екранна заставка і більше нічого. І тоді єгиптянин вибухнув:

– Show me your file! Show me your file![28]28
  Покажи мені свій файл! Покажи мені свій файл! (англ.)


[Закрыть] – Він кричав мені просто в обличчя.

– Заспокойся, будь ласка. – Я намагався говорити стримано, але в голові, мов дзиґа, крутилась одна думка: «Все. Фініш. Доїздився». – Я покажу тобі все, що захочеш, тільки поясни мені, який саме файл ти хочеш побачити.

– Show me your file! Show me your file! – криком він накручував себе.

Разом з ним заводилися інші. Обступали тісніше.

«От і все», – майнуло в голові.

– Який файл? – у відчаї перепитав я, розуміючи: араб настільки неосвічений, що поняття зеленого не має про комп’ютери.

– Show me your file! Your file!

Тремтячими руками я запустив провідник «Windows». Відкрилося стандартне вікно: диск С, під ним – список жорстких дисків. Араби притихли.

Штовхаючись головами, єгиптяни намагалися зазирнути на екран. А тоді, побачивши типове вікно «Windows», вони… знітилися і один за одним відвели погляди. Чоловіки самі не знали, що шукали. Мабуть, вони очікували побачити картинки, на яких зафіксовано, як я роздаю демонстрантам підозрілі пакетики з кольоровими таблетками. А може – відеозапис, на якому директор ЦРУ віддає мені наказ дестабілізувати ситуацію в Каїрі. Біс його знає. Зрештою, коли я показав їм щось і в цьому «щось» не виявилося ніяких компрометуючих матеріалів, вони розгубилися. Ніхто з єгиптян не хотів признаватися, що не знає, як чинити далі. Вимагати інший «файл» було смішно. Вони не тямили, що робити з уже відкритим.

– А це що таке? – долинуло з іншого боку юрби.

Араб, який закінчував обшукувати сумку з-під нетбука, витяг з бокової кишені товсту пачку квитанцій, які залишилися у мене після відвідання всіх єгипетських храмів, починаючи з Каїра і закінчуючи Абу-Сімбелом. За час подорожі їх назбиралося майже два десятки. Храм Хатшепсут, храм Хоруса в Едфу, Луксорський храм, Карнак, Медінат-Хабу, Рамессеум, храм Хатора в Дендарі, храм у Абідосі, Незавершений обеліск та інші – я зберіг квитки від кожного з них. Квитанції нагадували банкноти – яскраво розмальовані, зі сріблястим тисненням, – на кожній був зображений відповідний храм і зазначена його назва. Через те я їх і залишив. Достатньо одного погляду, щоб відновити в пам’яті вигляд споруди, її місцезнаходження і назву.

– Що це в тебе? – повторив запитання єгиптянин, перебираючи в руках білети.

– Це квитанції, що залишились після відвідин усіх храмів, які розташувались уздовж Нілу, – відповідаю.

– То ти турист?

– Так, турист.

Запал в юрмиську потух швидше, аніж розгорався хвилину тому.

Мовчки, не дивлячись один на одного, араби почали заштовхувати речі назад до моєї сумки. За хвилину мені її повернули разом з грішми, нетбуком і квитанціями.

Якийсь молодик, який не міг змиритися з тим, що мене доведеться відпустити, в останній момент запримітив у сумці відеокамеру. («Sony DCR-SX63» має скромні розміри; ця модель менша за стаканчик з-під морозива, тож її справді непросто помітити.)

– У нього камера! Подивіться – там відеокамера! – заголосив хлопець, показуючи на сумку.

Але його ініціативного пориву не підтримали. Цього разу неорганізованість арабів допомогла мені. Більшість промовчали, і молодик заткнувся.

Я стояв перед натовпом, притискаючи сумку до грудей. Марко, щось бурмочучи італійською, абияк закидав речі зі своїх сумок і мого наплічника у багажник.

– Вибач, – буркнув хтось англійською з глибини натовпу демонстрантів, певно, думаючи, що я саме цього чекаю.

– Паспорт, – хрипко нагадав чоловікам.

Рот був сухий, немов натерте шерстю скло. Я тільки-тільки почав відчувати наплив адреналіну. Страх швидко здіймається, але задкує неспішно.

За кілька секунд з глибини стовписька передали мій закордонний паспорт. Нічого більше не сказавши, я заповз у «фіат» і хряснув дверцятами. Марко плюхнувся поряд, і ми продовжили подорож до аеропорту. Через виснаження ніхто не вимовив і слова.

Коли авто вибралося на трасу, я озирнувся. Жоден із єгиптян не дивився нам услід. Похнюпившись, вони без мети кружляли довкола виїзду на магістраль, чекали на наступну машину, готові шукати ефемерних недругів революції. Вкотре здалося, що їхній самовільно сформований патрульний загін змахує на зграйку неслухняних хлопчаків. Тільки цього разу вони мали вигляд дещо присоромлений. Чи надовго?…

А ще я подумав, що з революціями так завжди. Кипляче обурення в багатьох гарячих головах, високі ідеали, соковиті гуманістичні гасла і картинки сонячного майбутнього, від яких аж мурашки по шкірі. А потім – пшик! Звісно, арабська весна – це позитивне явище. Повалення режимів Каддафі, Мубарака, Бен Алі – перший і, безумовно, необхідний крок на шляху до встановлення демократії в арабському світі. Проте на ділі революції в Лівії, Єгипті, Тунісі та Сирії обернулися хаосом. Дорвавшись до омріяної свободи, араби виявилися не готовими до нового життя. У цих країнах тепер не знають, що з тією свободою робити.

Недостатньо просто проколоти гнійний чиряк – потрібно його вилікувати.

Як наслідок, життя у країнах Північної Африки погіршало. На зміну стрімкому тріумфу прийшло тягуче чорне розчарування. Через рік після швидких перемог у Тунісі та Єгипті незадоволення революціями почало переважати невдоволення, що було спричинене правлінням диктаторів, – відповідно, Бен Алі та Мубарака. Що ще гірше – в Лівії та Єгипті революції перейшли у мляву, але перманентну форму. Навіть після того, як Мубарак подав у відставку, демонстранти залишилися на Тахрірі. Вони не покидали площу протягом усього 2011 року. Вони стоять там і досі, коли я пишу ці рядки. І в цьому немає нічого хорошого. Народ помалу звикає, що добиватись свого потрібно не важкою працею, додаючи цеглинку за цеглинкою до свого добробуту, а галасуванням і масовими бійками на площах. Відносно легка перемога створила ілюзію правильності обраного шляху, додала сил і віри у те, що решта проблем вирішаться так само легко. Проте це маячня. Омана, що веде у глухий кут. За всю історію цивілізованого людства, починаючи з найдавніших фараонів, ніколи й нікому не вдавалося наповнити ілюзіями скарбницю.

Поки ми мчали до аеропорту, в моїй голові виникла цікава аналогія: революція – це наче гра у змійку на тетрісі. Розпочинається з найкращими намірами, помалу розкручується, росте, втягує у себе щодень більше народу. Але згодом змія розростається до розмірів, коли вже не поміщається на екрані, і кусає себе за хвіст. З того моменту революція починає жерти сама себе.

Одне слово, усе як завжди. У цьому світі більше не відбувається нічого нового.

* * *

На горизонті проступила плеската будівля аеропорту.

Я не міг передбачити, чи вдасться вилетіти сьогодні, але після оказії на виїзді з Каїра вирішив, що до міста не повернусь. Навіть якщо доведеться ночувати на голому асфальті на стоянці біля аеропорту.

Біля входу в міжнародний термінал ми висипали на вулицю. Водій став канючити чайові. Марко дав йому кілька фунтів, я ж демонстративно відвернувся. Як на мене, шофер не надто старався, захищаючи нас від своїх співвітчизників.

Зразу по тому ми розпрощалися. Італієць із дружиною заспішив до стовпа, на якому висів папірець: «Тут збираються громадяни Італії». Біля колони вже метушився працівник італійського посольства, реєструючи пасажирів на чартер до Рима.

Склавши руки, я спинився посеред зали відльотів. Біля офісу «Egypt Air» згуртувалося стільки народу, що самого офісу не було видно. Мало не вдвічі більше, ніж у понеділок. Можна навіть не намагатися поміняти квиток на сьогодні, третє лютого. Літак відлетить швидше, ніж дійде моя черга.

Тоді зиркнув на металеву загорожу, що відділяла залу від стійок реєстрації. Уздовж неї розташувалося чотири десятки військових. До проходів, обладнаних металошукачами, тягнулися черги пасажирів. Якийсь єгиптянин пристрасно просив, щоб його пропустили без квитка. Сержант єгипетської армії терпляче розтовкмачував, чому не може цього зробити.

Я довго стояв у нерішучості. Прокрутив у голові півдюжини варіантів, але не вигадав нічого кращого, ніж чекати. Доведеться сидіти ніч у аеропорту.

Піднявшись у ресторанчик, що нависав над залою від льотів, я перекусив сандвічем і запив його колою. Увімкнув нетбук, але так і не зміг підключитися до Мережі. Час спливав. Я нудився. Була лише дванадцята година…

* * *

Недарма кажуть: гірше смерті може бути тільки очікування смерті. Сидячи у кафе, я не переставав думати, намагаючись передбачити можливі варіанти розвитку подій. І що більше міркував, то похмурішими ставали картинки в моїй голові. Варто було заплющити очі, і я вже бачив, як до терміналу вриваються ісламісти і починають мочити європейців. Бездіяльність у напруженому стані – страшна штука.

Тож хвилювання погнало мене назад до зали відльотів.

О першій пополудні оголосили початок реєстрації на рейс «Egypt Air» до Дамаска. І тоді я вирішив, що мушу спробувати.

Надавши обличчю найбільш розслабленого й самовпевненого виразу, на який тільки був здатен, я прилаштувався в кінці черги, що впиралась у металошукач. Посуваючись, крадькома спостерігав за людьми, що проходили пост. Несподівано второпав, що пасажири пред’являють солдатам абсолютно різні документи: хтось показує роздрукований і затертий електронний квиток, інший надає білет на фірмовому бланку туристичної компанії. Річ у тім, що в еру електронних квитків паперовий білет більше не є офіційним документом. Це лиш папірець із нагадуванням про дату та час вильоту. Він може бути виписаний навіть від руки – це не має значення. Головне, щоб ваше ім’я було внесене до електронного списку, за яким і відбувається реєстрація на рейс.

У солдатів ніяких електронних списків не було. Вони не мали з чим звіряти прізвища пасажирів, відтак доводилось обходитися тим, що пред’являли самі мандрівники. А тепер гляньте на електронний квиток. Навіть мені, доволі досвідченому «літуну», не зразу вдається знайти код бронювання (BOOKING REF), номери рейсів, день та години вильоту. Що вже й казати про молодого єгипетського солдафона, який якщо і літав, то тільки на транспортних «Геркулес С-130». І тоді я зрозумів, що в мене є шанс.

Підійшов до рамки металошукача. Широко посміхнувся. Як кіт перед холодильником.

– Хай!

– Вер ду ю флай? – спитав ламаною англійською солдат, стомлено зирячи повз мене.

– Дамаск, – відповідаю. – Ось мій квиток. – Тицяю роздруківку, де вказано, що я справді лечу до Дамаска. Тільки не сьогодні, а завтра, о такій же годині.

Єгиптянин спробував розібратися в навалі скорочень та химерних цифр електронного білета. Прокашлявся:

– Вен ду ю флай?

– Уже почалася посадка. – Я показую рукою за спину. В напрямку екрану зі списком рейсів, що відлітають. А в самого серце завмирає, кров припиняє бігти по венах.

Солдат покосився на табло. Побачив напис «MS 721 – Damascus», кивнув і тицьнув мені роздруківку:

– Проходь.

І я проскочив до зали реєстрації, ховаючи посмішку за кулаком.

Стосовно того, що робити далі, сумнівів у мене не було. Пішов до стійки, де тривала реєстрація на рейс до Дамаска, і став чекати. Пасажири підходили, здавали багаж, забирали посадочні талони і йшли. Я стояв і вичікував.

Небавом реєстрація добігла кінця. Табло над стійкою погасло, і настав найголовніший момент. Якщо місць немає, мені кирдик. Ще вчора всі місця на цей рейс були продані, проте лишалась надія, що хтось із пасажирів не з’явився. Зовсім крихітна надія, зважаючи на те, що коїться у Каїрі, але…

Я підступив до працівниці «Egypt Air», яка працювала за стійкою.

– Є вільні місця на рейс до Дамаска? – Часу на розшаркування не було.

Дівчина зиркнула на монітор і сказала:

– Так. Хтось один не прийшов. У нас є вільне місце. А що?

– У мене квиток на завтрашній рейс. – Викладаю перед нею електронний квиток на четверте лютого. – Я ледве вирвався з міста і не маю бажання лишатися на ніч в аеропорту. Чи не могли б ви посадити мене на цей літак?

Єгиптянка забрала роздруківку і покликала старшого менеджера. Вони перекинулись кількома словами, після чого дівчина відповіла коротким ствердним кивком.

– Дякую! – проспівав я, скидаючи наплічник на конвеєр.

За кілька секунд у мене на руках був довгастий посадочний талончик.

Ось так просто: трохи нахабності, знання англійської мови – і я вилітаю з Каїра на день раніше!

Поспішаючи на посадку, міркував не про те, як мені пощастило. Згадувати те, чóму став свідком у Каїрі, не хотілося. В голові вертілася дзиґою інша, потішна думка: «Можна битися об заклад, я єдиний у світі мандрівник, який проїхав увесь Єгипет, включно з оазами Західної пустелі, відвідав усі відкриті для оглядин древньоєгипетські храми вздовж Нілу, але при цьому… не побував на пірамідах». Я розсміявся. Це дійсно було кумедно. Як найбільш попсовий сайт Єгипту, я залишав піраміди на кінець мандрівки. Думав, вони нікуди не дінуться. Ага.

Спустившись до аеропортового автобуса, я не поспішав заходити всередину. Чекав, поки підтягнуться інші пасажири. Роздивлявся літаки (це четверта річ на світі, на яку я можу дивитися вічно; перші три – вогонь, вода, що ллється, і люди, які працюють). А тоді звів очі, підморгнув розпеченому післяобідньому небу і прошепотів:

– Ціную Твоє почуття гумору, але… це не зовсім те, що я просив. На цей раз, гадаю, досить. Чуєш, Господи? Я зрозумів. І з мене досить… Справді досить. Наступного разу… я думатиму…

Тоді я не знав, що угоди, укладені з Господом (мабуть, і з Дияволом теж), мають одну специфічну властивість: після підписання скасуванню чи перегляду вони не підлягають.

Задоволено мружачись, підставляв усміхнений писок сонцю й очікував, коли автобус вирушить до авіалайнера. Я був певен, що вже все. Думав, що вихлебтав чашу так необачно випроханих пригод до денця. Наївний…