Текст книги "На запах м’яса"

Автор книги: Люко Дашвар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 21 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

3

Якби хто з капулетцівських побачив Майку до її пришестя на Лупин хутір, здивувався б: звідки вороги в наївної гамірної цокотухи? Як та трава – проростає довірливо від доброго слова.

У південному Генічеську моря, сонця, бичків, камбали, помідорів, черешні – від пуза. Коли сумувати? Усім тут одна турбота: влітку копійку з курортників вицідити, узимку до наступного сезону облуплені квартири підготувати. Майці в літі й зимі свої зиски. Узимку з мамою удвох у двокімнатній хрущовці неподалік моря розкошували – з газом, комунальними зручностями: лежиш у теплій ванні, розслабляєшся, аж мрії народжуються. Щоби влітку мама добре на відпочивальниках заробила, купила Майці новий мобільний, італійські чобітки, дала грошей поремонтувати старий комп і на Інтернет, Майка заради того згідна влітку переселятися до дощатого сараю на тітчиному подвір’ї – хай їхню квартиру окупують відпочивальники. Аби платили! Мама пиріжки смажитиме, у місті продаватиме чи з дрібним крамом на Арабатську стрілку подасться по пансіонатах і базах відпочинку, а Майка вареною кукурудзою торгуватиме біля ринку – усе ж копійка. Одна біда – мама увесь заробіток докупи складає. І де Майчиним мріям здійснитися?

У чотирнадцять років свій гаманець завела. Прилаштувалася до приморського ресторанчика – і офіціантка, і посудомийка, і прибиральниця, як треба. Крутилася дзиґою – чайові у фартушок, а пізно вночі, коли натхнення пити й гуляти вивітрювалося навіть з останнього найзавзятішого відвідувача, бігла на море, де чекали однокласниці й найкращі подружки Вітка з Лількою. Дупами на хвильоріз, ноги в море. Курили тонкі цигарки, волоока красуня Лілька демонструвала пахучі презервативи, худа Вітка матюкалася по-дорослому, пухкенька Майка рахувала чайові, переповідала про витівки п’яних гостей, а Лілька просила запримітити найбагатшого, бажано зі столиці чи іншого великого міста.

– І щоби без баби! – наполягала.

– Я б зі старим ніколи не лягла! – плювалася Вітка.

Лілька усміхалася зухвало: «І скній тут, дурепко!» Вітка ображалася, матюкалася ще вигадливіше: «Скорше за тебе заміж вискочу! По любові!» Майка штовхала дівчат із хвильорізів у море: «Як же ви мене дістали вашими суперечками!» Дівки не гнівалися, вилітали з моря, ганялися за Майкою по піщаному берегу: «Стій, Гілка! Гілю… Та не втечеш!» – хапали за руки, тягли в море… Животи від сміху надривали.

Та під ранок, повертаючись до дощатого сарая, де на шести квадратних метрах ліпилися одне до одного два металеві ліжка з панцирними сітками, Майка все частіше думала: «Мені отут усе життя бути? До смерті? Чому я не народилася в Парижі? Чи, приміром, у Болгарії?… Чи хоча б в Криму, де курортників у сто разів більше?… Скоріше б на новий мобільний заробила. І взагалі… Ятку б завела. У ресторані б обідала, а не гостям відбивні подавала». На відстані подиху билося безкрає, як мрії, море, – крок зроби і пливи, – та Майчин човник рухав вузьким засміченим потічком, схожим на каналізацію ресторанчика, куди щовечора виливали помиї. Ніби геть поряд, та ніколи в море не впаде.

– Чому я тут народилася?…

Просолена, розгублена, зажурена, відрубалася лише до опівдня, щоби підхопитися і мчати в ресторан, бо хазяїн-вірмен запізнень не пробачав, а охочих на Майчине місце – пів-Генічеська. Нічого… Зате вночі на морі чекатимуть Вітка, Лілька і мрії, що їх повно – як дрібних креветок у долоні. Сидітимуть на хвильорізі, болобонитимуть – не зупинити – про таємну змову, що вона тут і народилася в Лільчиній голові, оселилася у Вітчиній, і тільки Майка все лякалася: страшно…

– Відкладаємо гроші, закінчуємо школу і втрьох тікаємо з Генічеська, бо до скону пиріжками й кукурудзою торгуватимемо, – Лілька завжди починала першою.

– Може, ми тут якось… – губилася Майка.

– Ні, Гілю! Тут шансів нема. – Лілька за головну. – Ти ким після школи стати мріяла?

– Не знаю, – признавалася Майка.

– А я дизайнеркою стану! – пнулася Вітка. – Мама мене шити навчила, фасонів придумати можу мільйон.

– Дурні ви! – пхикала Лілька. – Жити треба з мужика. Інше – фігня.

– А давайте до Києва поїдемо, – пропонувала Вітка. – Там тих дизайнерів… Прилаштуюся біля когось.

– Може, краще до Одеси? Чи Ялти? – безнадійно встрявала Майка, бо ж море і від мами недалеко.

– Гілю, яка Ялта?! Вітко! Слухайте мене! До Москви, а потім у Європу! – Лілька вже все вирішила.

– А що ми там робитимемо? – губилася Майка.

– Те, що і всі інші! Шанс ловитимемо! – пояснювала Лілька. – Втрьох легше. Знімемо одну хату на трьох. Як мені пощастить, вам поможу, а ви мені, як вам вигорить.

– Кажуть, у Москві модельні агенції просто з вулиці дівчат висмикують. Підемо в моделі? Чи до шоу якогось на телебачення. Щось утнемо таке, щоби нас помітили… – звивалася Вітка.

– Дівки! Давайте заприсягнемося. Що ніколи не покинемо одна одну, – одної ночі виголосила Лілька. Навіть страшну клятву придумала: «Хай та, хто слово порушить, до скону на стрілці китайськими сонцезахисними окулярами торгує…»

Сама першою клятву й порушила – чкурнула з Генічеська за рік до закінчення школи, коли Майці виповнилося шістнадцять. Разом із сорокарічним москвичем, що в нього просто посеред Генічеська зламалася файна тачка, якою він мчав до Криму, а Лілька якраз поряд тирлувалася. Згодилася показати мужчині станцію техобслуговування. Він натомість пообіцяв їй показати цілий світ. Лови шанс…

Вітка – ще одна зрадниця! – того ж літа по великій любові зійшлася з випадковим відпочивальником із Вінниці. Так літала – тільки восени докумекала, що вагітна, а аборт робити вже запізно. Кинулася вінницького кавалера видзвонювати, бо ж обіцяв повернутися за три місяці з обручкою – де там. І слід прохолов.

Майці наче руки-ноги обрубали: куди без подруг пнутися?… Образилася смертельно, пішла на базар, витратила відкладені на втечу гроші на шкіряне пальто з лисячим комірцем: прощавайте, красні мрії.

До школи не повернулася, хоч мама благала: «Вчися, бо бігатимеш з крамом по стрілці, як я…»

– А що краще?

– Бухгалтером можна…

– Гроші чужі рахувати?

– Зате в теплі. В офісі.

Майка вдягла шкіряне пальто, подибала на околицю міста, де місцевий підприємець Зима цех із виготовлення пельменів відкрив. «Пельмені від Зими!» Красиво… До весни місила кляте тісто, у березні перестріла класну керівницю.

– Ну, що ви витворяєте, дівчата?! – дорікала Майці, ніби вони втрьох із Лількою й вагітною Віткою перед учителькою стояли. – Одна в мандри подалася, друга народить із дня на день, третя рукам дає роботи, не голові. Хоч останні місяці до школи походи, Гілко. Хіба тобі атестат не згодиться?… Після школи що робитимеш?

– Не знаю, – призналася Майка. – До інституту не збираюся.

– Скоро без атестату й у прибиральниці не братимуть! – налякала вчителька. – Повертайся негайно! Як допоможеш в оформленні школи до випускного – буде тобі атестат. Ми вже й ескізи підготували.

От і згодився Майчин талант один в один перемальовувати будь-що з готових зразків. Розривалася: зранку за партою позіхала, після обіду розмальовувала шкільні стенди, увечері пельмені ліпила. Та все мріяла: «Скоріш би сезон…» Ресторан, чайові, море… Заробить – тоді вже і за життя подумає. Ятку, може… З морозивом.

Атестат отримала за тиждень після того, як Вітка народила безбатченка Славка. Припхалася з ним до подруги.

– Вітко. З нас трьох тільки я школу закінчила.

– І що воно тобі дасть? – Вітка відірвала немовля від грудей, поклала до колиски, сховала в кишеню пачку цигарок. – Гайда на море… На наше місце. Бо за годину мама на роботу піде, до малого маю повернутися.

Курили на хвильорізі – а все не те. Лілька втекла, у Вітки молоко з грудей тече, мрії без крил – усі під ногами дрібними камінцями валяються, наче відібрали в мрій шанс. Туга хвилями.

– Тепер поїдеш із Генічеська? – спитала Вітка.

– Аби з тобою. І Лількою. Як мріяли. А так – куди? – пробурмотіла Майка, ніби без подруг усі шляхи їй – з Генічеська в Генічеськ.

– А малюєш… Могла б до цих… До художників якихось прибитися.

– Ти ж знаєш, не малюю. Тільки перемальовую з готового.

– І що з того? Може, і таке комусь згодиться.

– Куди я сама?

– І що робитимеш?

– І так без діла не сиджу. Пальці від пельменів попухли. Скоріше б сезон.

Вітка усміхнулася нахабно, вщипнула Майку за живіт.

– «Сезон, сезон»… Давай худни, Гілю, бо жодний мужчинка на тебе не гляне.

Майка насупилася, ляснула Вітку по долоні.

– На тебе вже глянув. Носишся тепер…

– А, то пусте. Малий – не завада. От побачиш, ми з тобою тут ще таких крутеликів собі відірвемо, Лілька помре від заздрощів. Припхається зі своїх мандрів, а ми тут такі… У шоколаді.

– Дівчата в ресторані казали: курортники досвідчених люблять. Щоби все вміли, – поділилася Майка достовірною інформацією.

– А ти не вмієш? – здивувалася Вітка. Глянула на Майку із прикрістю. – У тебе що – й досі ні з ким не було?

– Сто разів було! – збрехала Майка.

– І з ким?

– Ти його не знаєш… – ледь відкараскалася. Та Вітка і за тиждень, і за два все цікавилася: «Хто ж там такий у тебе завівся, Гілю? Відкрийся подрузі!» Аби задовольнити настирливу Вітку, Майка вигадала технолога з пельменного цеху, що він нібито приїхав із Херсона, закохався в Майку й навіть вирішив заради неї навіки залишитися в Генічеську. Для переконливості тягала по Вітчиній кімнаті важке крісло – «вагітність скидала»…

Та одного дня вирішила: ну, скільки можна брехати?! Час уже якось надолужувати… Однокласниці з тринадцяти років як не про кунілінгус, так про фалоімітатори… А Майка тільки й того, що цілувалася із сусідським Олегом рік тому, коли хлопець навідався до матері з Одеси, де навчався в морехідці. І ще два місяці по тому трусилася від безпідставного гидкого страху завагітніти. Вітка б відрубилася від сміху.

Доля відгукнулася на Майчині жадання тієї ж миті – на, спробуй. Саме сезон розпочався, Майка кинула пельмені, знову побігла до ресторану. А там такий собі Арсен, племінник хазяйський, глянцева реальність: окуляри «Рейнбоу», шмотки з крокодилами, капці «Гуччі»… За дупку не щипав, як дебіли місцеві й гості п’яні, парфуми подарував, на катері в море вивіз разом із компанією гучною і не потяг до каюти – шампанським частував, у вічі заглядав. Так зачарував, Майка навіть збрехала Вітці, що кинула херсонського технолога заради гарячого кавказця. А що робити, аби сподобатися Арсенові, і гадки не має. Вітка тицьнула Майці жменю презервативів, веліла купити сексуальну білизну – і вперед!

Того ж дня Майка побігла на місцевий базар, передивилася купу трусів і ліфчиків, засумувала: не те, не те… Заскочила в крамничку з пафосною назвою «Венеція», де місцеві ніколи нічого не купували, бо ціни ломові, а приїжджі не цуралися. Тільки наблизилася до стійки з жіночою спідньою білизною, серце завмерло: є! Напівпрозорий біло-рожевий комплект, ідеальний, як… саме кохання.

– Дві тисячі! – хазяйка «Венеції» поруч. – «Вікторія-сікрет»! Для тих, хто має гарний смак!

«Хто має гроші!» – бідкалася Майка, бігла додому стрімголов: перевдягтися, причепуритися і на роботу. Хазяїн не прощає запізнень, а Майці зараз ніяк не хотілося вилетіти з ресторану. Арсен…

Він чекав. Перехопив Майку біля вхідних дверей.

– Завтра… Опівдні… В Ялту на три дні. Поїдеш зі мною?…

Мамо рідна! От він, шанс! Гостям усміхалася, тарілки літали – не билися. Хазяїн – людина! Відпустив, не скривився: «Відпочинь! Еля тебе підмінить». Арсен бісики очима пускав, серце калатало. До дощатого сараю увірвалася:

– Мамо! Дві тисячі гривень! Благаю! У тебе ж є! Квартиранти ж тільки розплатилися…

– Сама знаєш. Колонку газову міняти треба. І батареї.

– Я зароблю й віддам! Присягаюся!

– Що за пожежа?

– У Крим! На три дні!

– Тобі тут моря замало?!

– Мамо! – крикнула відчайдушно, аж тітчині собаки загавкали. – Благаю. Іншої нагоди не буде!

Мама зітхнула з прикрістю, полізла до кишені… Дістала з неї шоколадну цукерку, простягнула доньці…

– Буде, буде… – сказала.

– Ненавиджу… твої цукерки! Твою сірість! Твої батареї… – Майка вискочила із сараю, оббігла навколо дому, впала на лавку під акацією: та бути не може, щоби вона по всьому Генічеську завтра до опівдня дві тисячі не назбирала! Напозичає й поїде! До тітки звертатися марно – скупа до усцячки, хоч мамина сестра рідна. Сама у великому домі тирлується, їм із мамою на літо у своєму сараї жити дозволяє. Ще й за електрику їй плати. А от сусіди по п’ятиповерхівці…

Наступного ранку ледь сонце зійшло, стукала в сусідські двері. Брехала безбожно – аналізи треба терміново здати, є підозра на онкологію. Сусіди знизували плечима, а заможна підприємиця Нікончук, що в неї на місцевому базарі п’ять яток у ряд, ще й виматюкала всю українську владу.

– Дожилися! Нема грошей – помирай! – обурилася. А грошей не дала. Ніхто не дав.

О пів на дванадцяту Майка ридма ридала на хвильорізі в порту, уявляла зажуреного Арсена – тупцяє біля свого «Мерса», косує на годинник: «Де ти, моя кохана Майє?»

– Ненавиджу! – послала матінці привіт. Замовкла. Додала недобро: – Ти мені і не матір зовсім… З рідними дітьми так не вчиняють…

Уява понесла. На батька не схожа. Чорнявий, горбоносий… Добре, що в альбомі лишилася одна світлина, де тато Міша тримає на руках новонароджену Майку, бо за рік втік, ніхто й досі не знає, де вештається. І на матір аж ніяк не скидається. Мама – тендітна, мов дівчинка, а Майка міцненька – кров із молоком. Джинси сорок четвертого розміру на стегеньцях потріскують. Сто разів схуднути пробувала – марно!

Дістала з кишені люстерко, увіп’ялася поглядом у власне віддзеркалення: світлі сірі очі – перлини, вії й брови чорні-вугільні. Ні в кого з дівчат немає таких чорнющих довгих вій! Носик нормальний такий, вуста пухкі, волосся русяве до стегон. А може, Майку народила не мама, а сіроока красуня, що сама звідси, а заміжня була за іноземним мільйонером? А сюди колись була приїхала родичів провідати, а тут пологи! А в пологовому будинку Майку підмінили! І от тільки тепер сіроока красуня дізналася страшну правду й хоче повернути свою дівчинку…

Із мрій та розпачу до реальності повернув мобільний: дзень у кишені.

– Слухай! На роботу виходь, а! – почула голос хазяїна ресторану. – Елька с Арсеном до Ялти подалася. Хто клієнтів обслуговуватиме?

Майка усміхалася п’яним гостям, щоби не розревтися посеред зали, збирала тарілки на тацю, все озиралася в бік вхідних дверей, наче того дня таємнича сіроока красуня обов’язково мала припхатися по неї. От тоді б вони всі… І мама! І Арсен! І Еля, і хазяїн ресторану… Вони всі вмерли б від заздрощів!

Так повірила, здригалася від кожного стуку у двері. Навіть новини по телевізору дивитися стала. Та серед сотень репортажів запам’ятався чомусь сюжет про жінку-касира залізничного вокзалу, яку звільнили за те, що притримувала квитки, продавала їх «своїм» людям за вищою ціною. Відтоді в Майчиній голові поселилися дві рівноцінні химери: щоби її знайшли іноземні батьки-мільйонери і влаштуватися касиром у залізничні каси. Усе голову сушила: куди витратити мільйон, який невдовзі подарує сіроока красуня і її багатий чоловік… Чи в касі на хабарах назбирає…

– Ну, що, Гілю… Прощавай! – Вітка втекла з Генічеська, ледь молоко в грудях скінчилося.

Майка ще шарахалася від Арсена: після Ялти забрав Елю до своєї оселі, усміхався Майці зухвало: «Що, дівко, пролетіла?…» А тут Вітка…

– А малого на кого? – питала Майка, наче в порожнечу. «Куди ж усі тікають?…»

– Мамі з татом лишу на виховання.

– Що робитимеш у Києві?

– В офіціантки спочатку піду, – сказала хоробра Вітка. – А потім у дизайнери.

Майка стояла на вокзальній платформі, дивилася, як Вітка обціловує малого, тягне до плацкарти важкі торби… Сама лишилася. Сама-самісінька… Море брудне, лиман пересохлий, бички ненависні, улітку ресторан-ярмо, узимку пельмені від Зими і вічно заклопотана мама, що геть не розуміє Майчиних бід… Їй з усім тим тут до скону?…

– Влаштуюся – маякну, – пообіцяла Вітка. – Приїдеш до мене, разом шанс ловитимемо.

– Я й тут офіціантка… – буркнула Майка.

Уже наступного дня слухняно ліпила пельмені в холодному цеху на околиці міста. Ще… не урвався терпець чекати подарунка долі, що він обов’язково мав звалитися до Майки з небес у вигляді чи то сіроокої красуні з мільйоном у зубах, чи то принца на білому коні… з мільйоном у зубах.

Сюрприз зробила мама. У лютому, у переддень свята воїнів, знайома попросила, щоби мама підмінила її в приватному готелі, де та покоївкою працювала. Кому ж копійка зайва? Мама пішла. Надвечір, коли повернутися мала, зателефонувала Майці, повідомила схвильовано – тут роботи багато, затримаюся, лягай…

Наступного дня в хрущовці ганяла чаї та сама «робота», заради якої мама на ніч у готелі залишилася – сивий підстаркуватий столичний чиновник Григорій Іванович Луцик. Сяяв, як те сонце, називав маму Надюсею, хвалив її золоті руки: мовляв, жодна масажистка так йому ступні не розминала, як Надюся…

– Капєц! – сказала Майка, коли за Луциком приїхала автівка і він подався щось там інспектувати-перевіряти. – Він же старий, мамо!

– Сказав… в інститут влаштувати тебе зможе. І мене… до Києва забере.

– Скільки йому років?!

– Каже – п’ятдесят вісім.

– Щось він надто підтоптаний як на п’ятдесят вісім, – буркнула Майка. І так шкода мами стало.

Та підстаркуватий дядько не на жарт захопився Надюсею. І оскільки вже бачив те саме небесне світло в кінці тунелю, яке перекреслює будь-які віддалені життєві перспективи, із пропозицією не забарився. Усе виклав на третій день знайомства.

– Я людина холоста. Квартиру в центрі маю! Посаду вагому обіймаю! Заробляю непогано… Виходь за мене, Надюсю! А тут у нас дача на морі буде…

З тим і поїхав за тиждень, бо мама так розгубилася – все знизувала плечима: «Ну, не знаю, Григорію Івановичу…»

– І не згадає! От побачиш! – дратувалася Майка, бо так дістав старий повчаннями, ледь стримувалася.

Та Луцик знову здивував. Зателефонував за три дні, безапеляційним тоном наказав Майці негайно записатися на ЗНО, пройти його в будь-якому разі, а інше – Луцикові турботи, зробить Майку студенткою.

Шанс, шанс! Занурилася в шкільні підручники за два роки після закінчення школи, усе гадала: невже не обдурить старий? Невже вона житиме в Києві?…

– Ма… У який виш він мене пропхне?

– Тобі не однаково?

– Однаково…

– Казав: шукатимете, де конкурс найменший.

– Тебе шкода. Такий старий…

– Зате з квартирою в центрі столиці. Я й не сподівалася, а воно, бач, як усе гарно… І для тебе. І мені…

У розпал літа Майка трусилася в плацкарті, дивувалася карколомним змінам. Усе старий Луцик вирахував: Майку до вишу і в гуртожиток. Після такої послуги Надюся, як совість має, не відмовиться – до нього переїде, борщі варитиме, ступні масажуватиме і не тільки…

– Гілю, блін… Так і не схудла! – Вітка примчала на вокзал зустрічати подругу. Обхопила Майку, відірвала від землі. – Бомба ти моя генічеська!

Майка роздивляється подругу – ще худішою стала, перефарбувалася на білявку.

– Ти змінилася.

– А ти така ж корова!

Майці тепло од тих слів. Усміхається, як дурна:

– Вітко! Я в тебе переночую, добре?

І досі пам’ятає ту першу ніч у столиці. Їхали на маршрутці з правого на лівий берег, Майка прилипла до вікна. «Скільки вогнів! – бентежилася. – Скільки людей… Хрести. Мости. Реклама, річка, гори… Хоч би не провалилася та авантюра з вишем! Не хочу повертатися… Тут хочу… якось! Вітка ж змогла…»

* * *

Вітка відчиняє двері крихітної однокімнатної хрущовки на Воскресенці жестом владичиці світу – оціни, Гілю! З темної кімнати доноситься заливисте хропіння.

– Хто тут? – пошепки питає Майка.

– Дівчата з Полтави. Разом працюємо в ресторані. І житло разом винайняли. Так дешевше.

– І скільки їх?

– Алка й Тонька.

– А ти де спиш?

– На підлозі. Матрац надувний купила. Тсс! Гайда на кухню, бо ще дівчат побудимо, а їм завтра до світанку прокидатися. – Вітка кидає Майчині речі в коридорчику, суне до п’ятиметрової кухоньки. – Хочеш сьомги?

– Давай…

Вітка дістає зі старенького «Дніпра» кілька тарілок: на одній кілька шматочків солоної сьомги, чималий шмат печінкового паштету, сирокопчена ковбаса дивної еліпсоподібної форми. На другій – жовте присохле олів’є, на третій – обкусаний десерт.

– Це торт? – питає Майка.

– Я ж у ресторані працюю! – Вітка вже курить. Всілася на підвіконня, димить у відчинене вікно.

До Майки доходить.

– То недоїдки?

– Ти в ресторані не працювала? Не знаєш, як це робиться?! – психує Вітка.

Усе Майка знає, та сама жодного разу з чужих тарілок не брала… І Вітку образити не хочеться. Підхоплює двома пальцями середній шматочок сьомги, що він лежить поміж двох інших, ніби то гарантує – ніким не обслюнявлений.

– І ким будеш? – питає Вітка.

– Не знаю. Завтра документи до аграрного понесу. На кілька спеціальностей. На захист рослин, на тваринництво, ще щось таке, не пам’ятаю. – Майка сьорбає гарячий чай, усміхається подружці. – Мама діда київського перестріла. Він… типу закохався в неї. Обіцяв мене в інститут прилаштувати заради того, щоби мама погодилася до нього переїхати. Завтра о дев’ятій маю біля аграрного бути.

Вітка регоче: «Блін, доярка!» Дістає з шафки пляшку «Мартіні»: «Відзначимо, Гілю, якщо до вишу потрапиш!»

Так і не відзначили. Вітчина халупка – на лівому березі, усі Майчині інтереси на березі правому зосередилися: виш, гуртожиток, нові друзі. І за рік після вступу не могла визначити: дійсно Луцик допоміг чи встряла туди, де того року логічний недобір виявився?

– Як називається спеціальність, Майє? – питала мама. У вересні наважилася – здала генічеську хрущовку квартирантам, переїхала до Луцика. Старий наступного ж дня Надюсю до рагсу потяг, бо, казав, то дозволить суттєво розширити їхню житлову площу: у міністерстві, мовляв, саме розглядають його заяву на нову квартиру. Майка сиділа на чистенькій кухоньці стандартної однокімнатної квартири на Харківському масиві, з вікон – ліс, труби якісь. А старий брехун казав – квартира в центрі.

– «Технологія виробництва і переробки продукції тваринництва»…

– Я особисто просив! Щоби саме на цю спеціальність! – похвалився Луцик, відсунув порожню чашку. – Ближче до м’яса…

Мама одразу підхопилася чашку мити. Майці на душі зашкребло.

– Це ж тобі години дві до гуртожитку добиратися, – натякнув дід.

Майка вискочила надвір, поклялася більше жодного разу не потикатися до Луцикового гніздечка. Не сильно й страждала. Передзвонювалися з мамою, раз зустрілися в місті, бо з Генічеська надійшли гроші від квартирантів і мама більшу частину доньці віддала.

– Трохи на ліки для Григорія Івановича залишила, – пояснила винувато.

– А собі? – спитала Майка.

– А що мені? У мене все є. Їздили з Григорієм Івановичем у село до його рідні. Молока нам дали, сметани, курку… – Мама звикала жити новими реаліями.

– Працювати не підеш?

– Григорій Іванович проти.

– Не нудно?

– Григорій Іванович дві контрамарки до театру приніс. На вихідні підемо. – У маминому голосі зазвучали нотки гордощів.

Ну, і добре! Бо в Майки справ по горло. Уперше після вступу група першокурсників із гуртожитку збиралася в центр міста: Хрещатик подивитися, себе показати, і Майці до дідька сильно хотілося встигнути перефарбувати русяві коси у щось ектремально-прекрасне. Щоби той Київ вмер!

Чи то фарба виявилася простроченою, чи то Майка перетримала її, але коли вимила голову, злякалася: щось воно… надто жовте!

– Гілко! Може, поголити тебе? – запропонував котрийсь із гуртожитських, коли жовта Майка наздогнала однокурсників на зупинці маршрутки.

– Краще перефарбуватися спробую, – відказала.

За тими спробами уважний міг би відстежити метушню Майчиних сподівань. Попервах яскраві фарби змінювали одна одну, а Майка безбожно косячила, бо розгубилася вкрай – після загубленого в степах при морі райцентру гамірний, сяючий вогнями Київ вабив тисячами принад. Майка спішила напитися столичного життя, розривалася – прогулювала лекції, аби помріяти перед вітринами дорогих бутиків чи знайти дешеві аналоги на «Даринку» і в секондах, недосипала, аби повеселитися з друзями на вечірці чи закрутити швидкоплинний роман, а то зривалася в пошуках підробітку, щоби не просити грошей у мами і Луцика. І вкотре мастила голову чудернацькою фарбою.

Іноді це навіть допомагало. На першій же сесії перед іспитом із хімії повернулася до гуртожитку перед світанком, у голові каша: «Не готова, провалюся й поготів!» Рішення вилупилося вкрай несподіване. Замість продивитися конспект чи принаймні хоча б поспати кілька годин, Майка дістала з рюкзака яскраво-руду фарбу для волосся й вирішила – погибель теж має бути красивою.

Дідок-професор Орест Костянтинович Кухарчук куняв, як той Вій. І повік не підняв, коли Майка першою зайшла до аудиторії, витягла білет, пополотніла.

– Можете відповідати без підготовки? – запитав чемно.

– Можу, – сказала Майка, упала на стілець навпроти професора.

Кухарчук врешті розплющив очі й… остовпів: перед ним сиділа міцненька дівчинка з наполоханими сірими очима і яскраво-червоним волоссям, на якому подекуди проступали фіолетові плями.

– Що у вас із волоссям, Гілка? – здивувався.

– Пожежа, – ляпнула Майка, почервоніла і від того перетворилася на суцільну червону істоту.

– І довго горіли, пані? – витримано запитав Кухарчук.

– Та чимало… Прагнула опанувати… хімію. Але в гуртожитку надто складно сконцентруватися.

– І чому ж? – Професор іронічно підняв брову. – Що ж там за проблеми такі карколомні?! Війна?

– Та ні. Усе мирно. Любові забагато. Можна відчинити двері до кімнати закоханих, поставити навпроти стілець, усістися і спостерігати – серіали відпочивають. Одного разу я навіть плакала, – Майка болобонила, сама дивувалася: хіба допоможе?

– Ну… То світлі сльози радості, – Професор махнув сухенькою долонькою, мовляв, сентиментальний відступ закінчено, переходимо до предмета іспиту.

– Радості мало! – відчайдушно видушила Майка. – Знаєте, чим така любов закінчується?

– Здогадуюсь.

– Не думаю.

Дідок ошелешено вирячився на нахабу.

– Перепрошу, Гілка, але упевнений, що здогадуюся, – відказав із натиском. – Вагітністю.

– Якби ж, – сказала Майка. – Тоді б у гуртожитку не вирувала напруга, а я б училася на підвищену стипендію.

– Не бачу зв’язку між вагітністю студенток і вашими особистими успіхами в навчанні. Якщо ви, звичайно, не приймаєте пологи в подруг за сумісництвом.

– Пологи… Це ж будь-хто міг би… Тобто я хотіла сказати – ні! Не приймаю! Тобто… Любов у нашому гуртожитку існує за іншими правилами.

Кухарчук скривив пику, зиркнув на Майку з прикрістю.

– Любов у вашому гуртожитку відрізняється від загальновідомих уявлень про кохання?

– Безумовно, – кивнула. – Поза стінами гуртожитку – як? Люди закохуються, потім одружуються, потім уже заводять спільне господарство. Так же?

– Ви не відкрили для мене нічого нового!

– А в нас усе навпаки. Спочатку двоє молодих, практично незнайомих людей раптом починають вести спільне господарство.

– Не розумію…

– Це просто! Знаєте, ідеш собі коридором, стукаєш у всі двері, питаєш сіль, чашку чи трохи кефіру. І хоч одні двері обов’язково розчахнуться. І тут з’ясовується, що в тебе є чашка, а в нього кефір. І ось ви вже сидите на одному ліжку і по черзі сьорбаєте кефір з однієї чашки. Хіба це не спільне господарство?

– Малувато, – скептично відказав професор.

– А далі – гірше! Оці чашка і кефір породжують довіру. І ось ти вже береш у нього джинси, щоби вискочити в них на лекцію, а він залишається в гуртожитку, бо йому нема в чому вийти. Віддав тобі свої улюблені штани. А ти ж… така вдячна! Повертаєшся і дозволяєш йому вдягти свій светр. І скоро твої і його речі перемішуються в одній купі. А це хіба не спільне господарство?

– Припустимо. А далі що?

– Далі ти з ним урешті знайомишся. І стосунки стають взаємовідповідальними. Як у шлюбі. І в один прекрасний день ти розумієш: він хлопець твоєї мрії. Отут і починається любов… І проблеми.

– Так у чому, власне, суть проблем? – роздратувався професор.

– Невже ви й досі не зрозуміли? – остаточно знахабніла Майка. – Ось уявіть. Ви – закоханий у мене студент. Я – закохана у вас студентка. Ми кохаємо одне одного, у нас одні джинси на двох. Одна чашка й один кефір. Але ми живемо на різних поверхах, з чужими людьми. Ми зустрічаємося біля кухні, терпляче чекаємо, поки наші сусіди дременуть із кімнати в пошуках свого кефіру… Тобто щастя… І головне – треба ж постійно бігати на інший поверх! За тими самими джинсами чи чашкою. І яке кохання те витримає?

– Але чашку можна взяти в подружки, а не в того… вашого коханого! – видав професор наукоподібну гіпотезу.

– Ось! – усміхнулася Майка. – Це і є початком кінця! Ти виявляєш слабкість! Стукаєш у найближчу кімнату, мовляв, позичте чашку. Та чомусь завжди відчиняються ті двері, за якими стоїть новий той, хто готовий поділитися з тобою чашкою, якщо ти поділишся з ним кефіром. І ось ти вже сидиш із цим новим… І ви п’єте цей небезпечний спільний кефір із цієї небезпечної спільної чашки, і раптом ти бачиш, що джинси в нього майже нові і такі кльові… І ти кажеш: мовляв, нічого, якщо я один разок у твоїх джинсах… І все по новій! Спільне господарство, знайомство, майже сім’я, кохання…

Майка замовкла, з острахом зиркнула на професора. Кухарчук задумливо втупився в купу білетів, розкладених на стільниці: може, молодість згадував.

– Пане професоре…

Кухарчук глянув на Майку з прикрістю.

– А що ж колишній…

– А що йому робити? – прошепотіла Майка. – Посидить кілька днів голодним і почне стукати у всі двері підряд.

– Мда… Реалії… – Професор зітхнув, підсунув до себе Майчину залікову книжку. – Задовільна оцінка вас…

– Задовольнить! – випалила Майка.

– А добра?

– Добра… Це… взагалі відмінно!

Вилетіла з аудиторії, усміхалася азартно, тріпала червоними косами. Одногрупники оточили Майку, випитували, що до чого.

– Робіть нещасні очі і кажіть: готувалися так відчайдушно, що й не помітили, де ділася ваша чашка. І ваш кефір, – порадила.

– Який кефір? – здивувався патлатий Кібер. – А то преподи не знають, що ми тільки пиво…

– Кібере! Пароль – кефір! І чашка, – сказала Майка, побігла нову фарбу для волосся купувати.

На другому курсі поголила голову: яскраве волосся не робило життя яскравим. Не допомагало завоювати столицю чи хоча б зрозуміти шляхи до красивого, легкого й багатого життя, що воно кричало до Майки з кожного рекламного щита: «Твоя квартира в елітній висотці чекає на тебе!», «Не забула придбати тур на Балі?!», «Нова колекція хутра! Ти – королева!», «Купи “ауді” сьогодні!». Та з усіх столичних щедрот Майці випала лише одна – право бути тут, спостерігати чужі розкоші, поки з вишу не випхали назад у Генічеськ. Майка іноді думала: мама ж тепер у Луцика, а хрущовка біля моря приносила б їй зиск, якби повернулася… Та сама лише згадка про пельмені і приморський ресторан викликала відчуття відрази і скаженого опору – нізащо!