Текст книги "На запах м’яса"

Автор книги: Люко Дашвар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 21 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

2

Була в Майки заповітна дрібничка – крихітне (у стиснутій долоні легко вміщалося), вирізане з невідомого білого каменю янголятко. Молилося навколішки – очі долу, рученята до грудей, на голові кучерики, за спиною крильця, а з-під одежинки – голі ступні з круглими п’ятами і пухкими пальчиками. У рідному Генічеську знайшла років десять тому. Бігла з моря босоніж по розпеченому піску, наступила на щось тверде, аж зойкнула. І не зупинилася б – камінець, не інакше, та вгледіла в піску крихітну круглу п’яточку…

Отак янголятко й оселилося в Майки. Стовбичило на письмовому столі, засинало в кишенях чи рюкзаку, губилося посеред подушок, знаходилося на підлозі і знову стовбичило на столі. До часу дівчинка ковзала по фігурці байдужим оком і лишень після того, як у чотирнадцять років із безнадійною нахабністю попхалася до приморського ресторану офіціанткою на курортний сезон влаштовуватися, ледь пробилася до кабінету господаря крізь матюки розмальованих конкуренток, хазяїн схвально кивнув – працюй! – вискочила щаслива, намацала в кишені різьблене кам’яне крильце і повірила: янголятко допомогло.

А воно наче чуло. Так уже старалося! І скоро Майка спершу клала до кишені крихітного кам’яного помічника, а тільки після того вії фарбувала. Та одного разу мама випрала Майчині джинси разом із янголятком, повісила штанці у ванній сушитися, а фігурку, що випала з кишені, – біла-білісінька, – поклала на кришку плетеного кошика для брудної білизни. Майка додому прилетіла, кинулася: де? На плетеній корзині – порожньо. Удвох із мамою весь дім перевернули догори дриґом: щезло сердешне. І хоч життя тої ж миті не дало тріщину, – котилося передбачувано вкрай, – Майка почувалася даішником, у якого відібрали смугасту паличку і вигнали на шлях автівки зупиняти. А як?

Білосніжне кам’яне янголятко несподівано повернулося за кілька років. Одного дня Майка повернулася додому – зморена, спітніла, – залізла під душ, потяглася до мильниці й побачила посеред різнобарв’я обмилків крихітну білу фігурку. Так розчулилася, аж заговорила до янголятка:

– Моя ти крихітко… Не ображайся. Вибач… Більше не загублю. Завжди при мені будеш. Нікому не віддам…

Висушила білий камінь, на радощах виклала янголяткові: «А в мене такі зміни в житті! Їду з Генічеська! До Києва! Може, навчатися буду. Ти допомагав, янголе? Не забував мене?» Поклала білу фігурку у внутрішню кишеню рюкзака, усміхнулася: тепер ще ліпше стане… Тож не випадково – білий янгол у руку, коли конче треба змити із себе гірку сіль…

Від спогадів – гірко. У забутій Богом сірій хатинці на Лупиному хуторі Майка вивалює з рюкзака весь мотлох, врешті намацує на дні холодну кам’яну фігурку, без вагань кладе до кишені пуховичка, передбачливо задуває свічу, виходить у двір. Сніг коле щоки, мороз прикладається, та Майчиним тілом ще вирує гаряче збудження – спонукає до дурниць. Гукнути, щоби аж луна… Бігти навпростець, упасти на коліна. Лице в небеса. Вити відчайдушно й моторошно, щоби аж вовки по ярах затрусилися.

Гасить тремтіння, роззирається: від ґанку – сліди у бік березового гаю. Майка уявляє худорлявого п’яного кульгавого хлопця. Ступає по слідах: крок у крок. У нього… сильні руки. Він… уміє. Після примхливої близькості минула година, та Майчине серце й досі б’ється-калатає. Хай він повернеться! Бо з ним болю не стало, ніби брав її і ворожив-зцілював.

Ніч – проти: ховає місяць за хмарами, замітає снігом хлопцеві сліди. Майка стискає в долоньці кам’яну фігурку, спустошено брьохає до Уляниної хати.

– Це вам. Із Різдвом…

Уляна наче чекала. На столі дві тарілки порожні, виделки при них.

– Дякую… – ставить янгола поряд із фотографією хлопчини в бейсболці. – Повечеряємо?

Майка не виламується. Скидає пуховичок, сідає біля столу.

– Ви не подумайте, що я… заради вечері… Подякувати хотіла. За кашу, за піч… Що людей покликали… на допомогу.

– Знову каша. – Уляна усміхається, накладає на тарілки гречку з м’ясцем.

Майка помічає на підвіконні вигадливі свічки.

– Класні свічки!

– То мій заробіток.

– Самі робите?

Уляна киває, ставить на стіл чорну пляшку.

– По чарці? За Різдво?

Густий кагор по мізках – дзень! Розвезло, розчервонілася.

– Уляно… Ви звідки?

– З Києва.

– Невже тут краще?

Уляна мовчить. Дивиться на фотографію хлопчини в бейсболці.

– Син? – питає Майка.

– Син.

– У мене теж… Мати. Була. – Майчині думки раптом дичавіють, скачуть мавпами, меле, не зупинити. – А… Пусте. Ви казали: «Зайду надвечір». І не зайшли. От я і… сама до вас. Бо, думаю, раптом трапилося щось… І про грубку обіцяли розказати… А ви як зранку пішли, то в мене цілий день двері не зачинялися. Поштарка така… Галя! З чоловіком приїжджала. Руки мені рятувала. А… Ви ж не знаєте – я пальці попекла!

Майка здирає носовички з долонь – дивіться, не брешу!

– У мене китовий жир є. – Уляна підводиться, дістає з полички скляну баночку, заповнену напівпрозорим зеленувато-жовтуватим еліксиром. Змащує Майчині пальці. – І з собою дам. При опіках китовий жир найкраще рани гоїть. – Обмотує пальці носовичками. – Краще?

Майка дивиться на Уляну розгублено.

– Стільки подій… І грубка, і сусіди ваші, і Галя… І каліка той за шпателем повертався. Знаєте?… – Майка згадує кульгавого хлопчину, щосили стискає ноги, вгамовуючи жадання.

– Ні, – хитає головою Уляна. І нащо дитині казати, що санчата з дровами до Майчиної хати приволокла, у віконце зазирнула і… повернула назад. Ще й Реп’яха завернула вчасно.

– Каліка… Чому він каліка? – питає гостя.

– Не знаю. Я ж не тутешня.

– Чому ви тут?

– А ти?

– Я?! – Майка кліпає повіками, дивиться на янголятко недобре: от і живи з Уляною, раз користі від тебе ніякої. Був би охоронцем, хіба б Майка так занепала?…

– А я – назавжди, – усміхається зухвало. Забула, як увечері божилася – тільки до наступної п’ятниці. – От тільки не питайте «чому»! Бо ляпну, а ви потім лаятимете себе подумки: «Навіщо спитала?! Краще б не знала!» І мене картатимете. Що не збрехала. А мені тепер… геть не брешеться!

– Не питатиму.

У кімнатці – тиша. Тільки дрова в печі потріскують.

– Ще по чарці?…

– Хочу! – Майчин язик – поперед думок. – А ви… Теж назавжди?

– Ні.

Майка лякається.

– А до літа… будете?

– Буду.

– Добре… Мені – щоби ви до літа…

– Навіщо?

Майка знизує плечима.

– Та так… – Дивиться на янголятко з ненавистю.

– У нас тут сусіди добрі, – чує Улянин голос. – І Валерій Михайлович Троянов. І Сашко… Та й у Капулетцях незлі люди живуть. Завжди допоможуть. Жир китовий баба Горпина дала. Той же Толя…

– Піду! – Майка раптом підхоплюється. Чому ж вона в Уляни й досі? Він же… повернувся. Він там. Біля Майчиної хати. Смішний, жилястий, кульгавий… «Та добре!» Чому він усе повторював: «Та добре»?

– Можеш у мене заночувати, – пропонує Уляна.

– Не можу. – Майка натягує пуховичок, суне до дверей.

– Зачекай! І я для тебе гостинець маю. – Уляна дістає з полички дволітрову емальовану каструлю, витирає рушником. – У тебе ж каструль нема? А тепер буде. І каші покладу, щоби порожню не дарувати.

Майка притискає до живота каструлю з теплою гречкою, суне до дверей.

– А як я закричу… у своїй хаті. То ви почуєте?

– У нас тут спокійно, – відказує Уляна. – Місцеві кажуть: усі, хто полюбляв по чужих обійстях шарудіти, померли. Улітку цигани гастролюють, а взимку сюди й захочеш – не доберешся.

– А як я закричу… ви ж почуєте? – уперто перепитує Майка.

– Почую.

– Добраніч…

Майка брьохає до темної сірої хати – холодно. Сніг наче з прірви. Зупиняється перед хвірткою. Ковтає хвилювання, поправляє волосся, пробує нахабно й зухвало усміхнутися: «За шпателем повернувся?…» Ступає на подвір’я і тільки тепер розуміє: сніг… Усе накрив, приховав, вичистив. Біля хатки – жодного сліду. Майка штовхає причинені двері, зазирає в кімнатку. Нікого…

– Куди всі поділися? – Реп’яхова Тома відчинила магазин о восьмій ранку. Стала на порозі – брови чорним наведені, вуста малинові, туніка п’ятдесят восьмого розміру на пишному тілі потріскує, фетрові уги камінцями виблискують. Краса!

Роззирнулася: вимерли Капулетці! Жодного покупця. А мали б об’явитися. Стара Горпина пенсію отримала, казала, купить цукру і десять літрових банок. Полканова Зойка до пальта для свого малого прицінювалася, Горох уже два дні по горілку не йде. Невже десь накалимив, зараза? І городські з Лупиного хутора запізнюються. Чому не йдуть? У них же засіки – як шлунок у голодного: і півкіла гречки не втримає. Невже й досі сплять?…

Матюкнулася на рудого облізлого собаку, – застиг за метр, в очі заглядає, – винесла лопату для снігу, заходилася поріг розчищати, аби без діла не мордуватися. А серце муляє: щось підозріле з Петром коїться. Ой, підозріле. Як материну хату продав, підмінили чоловіка. Гроші віддав, а очі й досі відводить. Наче скіпка в серці. І кохатися щось… не дуже рветься. На Різдво так і не злигалися, хоч Тома самогонки хильнула, чоловіка до дивана притисла: «Ну, що?… Ти – Чапай, я – Анка?» А воно кривиться: «Щось теє… стрес в організмі. Геть зморився». Зморився?! На Різдво?! Та мать твою!

Аж лопату спересердя кинула. Руки в боки: так… І що робити?…

Думку про іншу жінку, яка могла б у Петра завестися, першою відмела. Чоловік весь час перед очима, та й нема Томі конкуренток у селі й околицях. А водія рейсового автобуса послухати, то й на двісті кілометрів навкруги нема, бо як до Києва по товар їде, водій хоч як, та торкнеться Томиної дупи: «Ох, ти пишна…» Що є, то є. Наїла тіла – є чим похвалитися.

Почухала ляжку, засмутилася.

– Клімакс у нього! – поставила діагноз і тільки замислилася, як із тою бідою впоратися, а тут стара Горпина до магазину суне. Стиць, бабо! Згадала про цукор, банки!

– Христос народився, – бабі в’їдливо.

– Славімо, славімо, – стара Горпина усміхається беззбройно. І не присікаєшся.

– А скажіть, бабо… Ви діда вашого ще пам’ятаєте? – Томі своє болить. Цукор зважує, по Петрові жалем сходить: то все екологія клята… Якби не Чорнобиль та викиди, хіба мужики слабшали б у сорок років?!

– На Гробки до могилки піду. Згадаю…

– Та я не про те! Як жили з ним… пам’ятаєте?

– Добре жили. Не скубалися.

– Сексом займалися? Ну, не тоді, як молоді були, пізніше…

– Тьху на тебе! – обурилася баба.

– Та що це ви мені тут розпльовуєтеся? Я вас що – про космос спитала? Ще скажіть – не знаєте, що воно таке.

– Хіба старих людей про таке питають? Нащо тобі?

– Треба! Давайте… Помагайте молодим. Кажіть! Хто першим до сексу охолов: ви чи дід ваш?

– Ого! Та мій дід і перед смертю…

– Так! Ясно! – Бабі цукор у зуби – гуляйте! – По банки з тачкою якоюсь приходьте, бо в руках поки донесете – половину розіб’єте!

Горпина цукор до торби поклала, до прилавка притулилася.

– …А мені що робити? Терпіла! Бо жаліла, – призналася. – Казав: аж болить йому, як не теє… не зніме напруження. А я його обійму та й кажу: «Знаєш, Васильчику… Війну пережили, Сталіна з Хрущовим поховали… І тут не пропадемо. Олійки собі візьму…»

– Та досить уже, бабо Горпино! Бо вас зараз спогадами з ніг знесе! Мені ті деталі геть не цікаві!

Баба Горпина торбу на плече закинула, вицвілими оченятками на Тому з тривогою глянула.

– Невже на Петра твого мужська неміч напала?…

– Ще вигадайте дурного! Та по селу понесіть! – визвірилася Тома.

– А ти йому «Віагри» чарочку налий. Кажуть, така ловка штука для цього діла.

Томі терпець урвався. З-за прилавка вийшла, бабу Горпину попід руки та на вихід.

– Ідіть уже! Без вас розберуся.

– А Петро з виду так нічого… І не скажеш, що немічний. На Лупин хутір попер, як заведений, – не вмовкала баба.

– Коли це? – здивувалася Тома.

– Та щойно. Я оце до тебе по цукор, а Петро твій – на хутір.

Петро ледь діждався, поки жінка з хати. Третю ніч на нервах: хіба то діло – лежиш поряд із дружиною, а в трусах… заначка. І трусишся, Бога молиш: «Хоч би скоріш заснула, обніматися не лізла, бо триндець забаві!» Знайде гроші – кишки на лікоть намотає.

Тільки Тома за поріг, Реп’ях заначку з трусів витяг і поклявся: хоч усцуся, а схованку знайду! Вкотре хату облазив:

– Що за халепа? І гроші нема де заникати!

Присів на диван, у стінку очима увіп’явся – ремонт час робити. Онде край шпалери під стелею відклеївся. А що, як під шпалеру бакси засунути? І шпалеру заклеїти?

– Оце діло! – Звився, по шухлядах. Клей ПВА знайшов, на табуретку заліз, бакси обережненько під шпалеру засунув, тяп-ляп – є! Приклеїв кут шпалери, хвилин десять долонями попритискав, розрівняв. Відійшов, глянув.

– А фіг хто здогадається!

Аж до пляшки потягся – хильнути на радощах, та вчасно зметикував: зарано. На хутір змотатися, поки Тома в магазині… До Гілки тієї.

Шапку на вуха – і гайда. Так вправно сніг місив, аж баба Горпина зацікавилася:

– Куди це ти чешеш, Петре?

– На хутір треба!

Потічок перетнув – сумну Уляну зі свічкою згадав. Усміхнувся розгублено: «І що то було? Чого серце тьохнуло, аж дихалку забило?» Закрокував до старої материної хати, усе вигадував, як вмовити дівчину таємницю берегти. Уже й хвіртку відчинив, та озирнувся на Улянин двір: жінка відчайдушно махала малою сокиркою біля дровника, кидала на купу колотих дров.

Затупцював на місці: допомогти чи як?

– Ви до мене? – почув Майчин голос.

На ґанок вийшла – без вітру хитається. По снігу до хвіртки. Біля Петра стала, в очі дивиться. А худа ж. А бліда.

– Ти теє… не захворіла часом?

– Смішне питання, – скривилася глузливо. Ох, чудна!

– Що смішного? Думав – підмерзла, застудилася…

– То ви прийшли про здоров’я моє запитати?

– Діло в мене до тебе. Серйозне, – знітився Реп’ях. Потилицю почухав. – Я оце… жінці своїй сюрприза хочу зробити. Несподіваного… На день народження.

– І що?

– А їй сорок років аж після Великодня.

– А я до чого?

– Я жінці збрехав, що хату за півтори тисячі доларів продав. Щоби ж, значить, заначку мати… На цяцьку для неї. Оце й тебе прошу… Як спитає… Ти ж не підведи. Скажи: півтори тисячі за хату дала.

– Добре.

Отак просто?! Реп’ях повеселішав. «Це ж який я мудрий, – нахвалював себе подумки. – Щоби отак вчасно про сюрприз для жінки збрехати!»

– А купити їй що хочете? – спитала Майка.

– Так теє… Ще є час. Щось вигадаю.

Напружився, подалі від хиткої теми.

– А ти як тут? Не пошкодувала?

Майка хотіла було пригадати Реп’яхові, що в оголошенні хата дислокувалася в Капулетцях, а в реальності – на Лупиному хуторі, та передумала.

– Чого дзвінка на хвіртці нема? Дзвінок треба. І щоби хвіртка зачинялася. Бо прохідний двір, – відказала недобро. Пішла до хати. Навіть не попрощалася.

«Ох і стерво в материній хаті оселилося!» – вразився Реп’ях. Посунув з подвір’я.

– Стійте, дядьку! – Знов та швендя до нього чеше. І що за зараза? Певно, передумала Реп’яхову таємницю берегти, зараз грошиків потребує.

– Де ти ті дзвінки по селах бачила? – пробурмотів роздратовано.

Вона не чула. Бровки насупила, крізь Реп’яха очима сірими.

– Там у вас у Капулетцях хлопець живе. Кульгавий. Адресу дайте. Назву вулиці, номер дому. Шпатель маю йому віднести… Грубку лагодив і шпатель забув, – мовила байдуже.

– Яка ще адреса? – здивувався Петро. – За магазином до яру повернеш, повз ставок до верб дійдеш. За вербами – третя хата. Ворота з дошки необрізаної. Коричневі… – пояснив. – А дзвінка немає! Вибачай! – додав в’їдливо, подався з двору.

І весь настрій коту під хвіст. Так гарно діло владнав – крутнутися тепер до Капулетців, Тома й не здогадається, де був, а тут тобі те худе городське губи вигинає. Дзвінка їй бракує. Куди той дзвінок? Хіба в дупу засунути, щоби дзвонило, як пердіти надумає!

На вулицю вийшов, дратування під кадик. Понаїхало тих городських у села – проходу нема. Ще й командують, ніби знають, як на землі жити. А картоплі не садять – квіти, хай би їм грець! Сплять до восьмої, наче роботи немає, електрику не економлять – що не дачник, то свердловина, насос електричний, і дудлять ту воду із землі на дурні квіти, наче дощу їм замало…

Плюнув під ноги – усі вони однакові. На Улянин двір зиркнув: махає сокиркою. Матюкнувся сам на себе подумки, на Капулетці зиркнув і повернув до Уляниної хати.

– Давай уже… Підмогну.

– Та й сама в силі.

– Бачу, яка сильна. Онде аж світишся, така сильна.

Сокирку перехопив зручніше – лясь по дровиняці.

– І шо то ви, городські, села окупували?… Не сидиться вам по курятниках ваших.

– Та й ваших у містах не бракує, – Уляна йому. На лаву біля дровника присіла, піт із чола рукавичкою – втомилася, хай Бог милує.

– Наші там пашуть, як прокляті. А ваші тут чужі.

– Та й ваші в містах чужі.

– А шо до дурного звикати? Заробили – й додому, – Реп’ях їй.

– Аби на селі була робота, я б з радістю.

– Коровам хвости крутила б? А манікюру не шкода?

– Нема в мене манікюру, – так гірко відказала Уляна, у Реп’яха аж совість прокинулася: і нащо жінку дурницями сіпає?

– Ти теє… Чому тут живеш? – спитав сумирно.

– З роботи звільнили, квартиру винаймати дорого. А тут… багато не треба. Свічки роблю. Для однієї художньої крамнички в Києві. Вистачає.

Реп’ях напружився, знітився чогось, запитав ніби байдуже:

– А сім’я?… Щось ти на стару дівку не скидаєшся.

– З чоловіком давно розлучилася, а син… Звідси й до сина ближче. Навідуюся до нього.

– Навчається? У Сумах чи в Чернігові?

– …У Чернігові. – З лави підвелася. – Ти зачекай, Петре… – мовила лагідно. – Віддячити тобі хочу.

Реп’ях стояв посеред двору із сокирою, як той дурний, серце краялося: ох і худенька та Уляна, аж прозора. Чи то місто з них усіх соки висмоктує? Чи біда? Пригорнути, наче дитину, по спині погладити: тихо, тихо… Я ж бачу: очі сухі, серце у сльозах. І чого ж ви всі городські такі сумні й винуваті? Як ото пройдисвіти в церкві: як радість, то й не згадають про Бога, а як біда – схаменуться, припхаються, святі лики очима їдять, допомоги просять. Чом вас біда в села виштовхує? Бо на землі не пропадеш? То й раділи б…

– Оце тобі. На радість. – Уляна простягнула Реп’яхові вигадливу бузково-рожеву свічку, схожу на античну колону з різьбленням. – Дякую, що допоміг.

– А ти тільки гукни… – Здоровань знічується, як хлоп’я, кліпає повіками. І що то є?! Чому не йдеться з двору?

– Ні, Петре… Не ходи, – Уляна читає його думки. – Нащо людям на язики брехню класти?

– Ну… Тобі видніше, – геть губиться чоловік. Пхає свічку у внутрішню кишеню куртки, брьохає з двору. Й оптимістично міркує, що сьогодні точно звабить дружину: час-час… Заначки в трусах уже нема, жахатися від Томиного дотику нічого, інструмент до бою готовий. Час…

Та пізно увечері, коли надзвичайно ласкава Тома – гаряча-розчервоніла після ванни – ніби ненавмисно забула застібнути халат і так пройшлася повз чоловіка лебідкою, Реп’ях раптом засумував, очі долу.

– Томо… Із тебе б дві худі жінки вийшли, – ляпнув ні сіло ні впало.

– І де ти їх вгледів? Не на Лупиному хуторі? – ледь стримуючи гнів, спитала Тома.

– А треба ж було перевірити, як та дівчина в материній хаті хазяйнує. Бо ще замерзла б там… Чи угоріла б, приміром… А мені потім – відповідай. І стрес в організмі…

– І як? Перевірив?

– Та жива… – Петро дістав із кишені бузково-рожеву свічку, простягнув дружині. – Подарунок тобі купив… Для радості.

– І як мені з нею радіти? Обійняти чи що?! – психонула Тома. Закинула свічку світ за очі, завалилася на диван. – Світло вимкни! – гаркнула.

Згасла люстра, чоловік подався на кухню біля вікна курити. Тома брови звела, насупилася стривожено: раз Петро на її розкішне тіло не зреагував – значить, важкий ступінь клімаксу його виїдає.

– Нічого… – прошепотіла хоробро. – Впораюся…

Тільки третього дня на Лупиному хуторі Майка остаточно усвідомила, наскільки круто змінила своє життя. Довга дорога лишила сил, милосердні походеньки місцевих відволікли й обеззброїли, істерична близькість із незнайомим кульгавим хлопцем вивернула душу і так ясно окреслила тоскну Майчину самотність, що й за добу після забави отямитися не могла. Усю ніч очей не зімкнула, вірила – ось-ось хлопець повернеться. Постукає у вікно, скаже щось дурне, непотрібне, таз знайде, нагріє води…

– Знову захоче мене! – навіювала собі затято. Косувала в темне вікно – нікого?… Хоч би ніч скорше вмерла.

Разом зі світанком у мізках викристалізувалася очевидна безжальна ясність. Чотири стіни посеред лісу, піч хлипка, люди неподалік, та як хвіртку зачинити й вікна занавісити – ніхто й не поткнеться дізнаватися, чи б’ється ще тут серце. І кульгавий не повернеться… День минув, другий, а він не йде.

– А до біса! Нікого не хочу бачити! – Низ живота скрутило від болю. Витягла з рюкзака целофановий пакет із пігулками, потяглася до «Но-шпи»… Ні! «Кетанов»! Дві! І лягти…

Та полежати не вдалося. Спочатку грубка покликала – годуй! Потім сама їсти схотіла – обмотала поперек побитою міллю вовняною хустиною, що нею навіть Галя погидувала, поставила перед собою каструлю – набирала в долоню гречку, ковтала похапцем, ніби їжа мала вбити біль. Та біль не вщухав. Перед очі – вирок, зрада, мотузка хитається-манить, і так хочеться…

– Ні… Не зараз! – трусилася на тапчані від жахів, товкла собі. – Світанок, молоко… Олені вийдуть із лісу, ружі розцвітуть… Лелеки, трясця матері, прилетять… Скоро… Я… дочекаюся.

За півгодини пігулки почали діяти – Майка роздяглася до футболки і вперше за три дні нового життя уважно обстежила власну хату. Хіба були коли-небудь у неї такі хороми? Виросла у десятиметровій кімнатці батьківської хрущовки в Генічеську, потім до столичного гуртожитку перебралася: усієї розкоші – койкомісце. А тут – цілий світ…

Захопилася, потягла ноги по кімнатках. Одна маленька цілком під кухню підходить, у другій малій можна душ із туалетом облаштувати, велику кімнату з піччю видраїти до блиску, меблі порозставляти. І нащо поштарці віддала купу краму?

Вмостилася на скриню – гарна скриня. Замість шафи зійде, та й сидіти на ній прикольно. Тапчанчик твердуватий, то нічого. Онде подушки й ковдри попросихали, підстелить, укриється… Стіл крутий. Мов із казки про Машу й ведмедів. Лава твердонога, а стілець хлипкий.

– Моя барлога… – розтривожилася, затялася, ганчірку знайшла, почала пил збирати. – Ніхто сюди не поткнеться!

А людям де Майчині думки знати? Реп’ях припхався, потім бородань Санджив зазирнув.

– Можна?

– Ні!

Санджив усміхнувся:

– Я мило зварив… Натуральне мило з м’ятою. Візьми.

– Милом заробляєш?

– Ні, я айтішник.

– Не бреши. Тут електрики нема. – Майка раптом відчула несподівану дику волю. Рвалася назовні, змітала умовності… Надто багато слів! Хай краще забирається!

– У мене генератор.

– То й повертайся до свого генератора.

Санджив не образився. Усміхався в бороду. Поклав духмяне мило на стіл.

– Радісного тобі дня, Ілюзіє.

Майка зачинила за Сандживом двері на засув, заходилася далі красу наводити, та поява бороданя роздратувала вкрай. Який же він солодкий і фальшивий, цей Санджив! Та хто повірить, що він тут із доброї волі? Хто тут узагалі може опинитися з доброї волі?! Шифрується під Ісусика, екопоселенець хріновий! А сам, певно, трахнути Майку хотів… айтішник… Кому він локшину на вуха вішає?!

Витерла одне підвіконня, друге. На третьому – шпатель… Як перемкнуло – стоїть і дивиться. Аж раптом за вікном крук на все горло: «Кру!..» Шпатель вхопила, у пуховичок вскочила, вилетіла у двір.

– Капулетці! Третя хата. За вербами. Ворота коричневі…

До огорожі добігла, на крука кишнула – сидів, їв Майку чорним оком.

– Іди геть!

Крук піднявся на крилах, перелетів на метр, всівся на грушевій гілці, так і дивився на дівчину. Зупинилася – бігом назад до хати. З рюкзака геть усе на тапчанчик вивалила, знайшла люстерко, помаду…

– Подохнете від заздрості! – невідь кому.

Розмалювалася. Ох, цаца! Вуста червоні, сірі очі підведені, брови – стрілами. Шапку не вдягла. Вуха відморозила, зате волосся розвівається. Кульгавий побачить – вмре! Спершу швидко до Капулетців ішла та все простір очима промацувала: гайок, потічок, а там уже й село.

Хиткий місток подолала – зупинилася. Не йдуть ноги – уся хоробрість на Лупиному хуторі лишилася. Може, дарма пхається? Вона ж нічого про хлопця не знає. А як жонатий? Ще й дітки по двору бігають? Стуконе в коричневі ворота, їй відчинить товста неохайна жінка в засмальцьованому халаті: «Толя? Нема чоловіка вдома. А тобі чого?!» Чому вирішила, що в кульгавого дружина – неодмінно товста нечепура? Згадала сильні хлопцеві руки. Збудилася: він… уміє! І болю не було…

Уперед! Спершу магазин знайти. За магазином до яру повернути… Нема в нього нікого: ані предків, ані дружини, дітей!

Оминула облуплений капулетцівський клуб, пішла засніженою вулицею: а немале село ці Капулетці – хат тридцять назбирається, тільки розхристане якесь, розкидане. При асфальтівці ще хати в ряд, а від асфальтівки вглиб домівки, як гарбузи на городі, у довільному порядку стирчать. І тихо… Так тихо, ніби геть нема люду.

Тільки подумала – уздріла дебелу жіночку: пухову куртку розстібнула, ніби літо їй, з-під куртки довга туніка із блистками, гамаші вовняні, на ногах уги чудернацькі. Вийшла зі звичайної хати, замок на двері вішає.

– Добридень, – Майка їй. – А де тут магазин?

– Я – магазин! – Тома око примружила. – Купити щось хочеш? То я відімкну.

Майка намацала в кишені гаманець.

– У вас порошок пральний є?

– І мило господарське. – Тома оперативно замок зняла, двері розчахнула.

– А шоколад? – Майка услід за Томою ввійшла до невеличкого похмурого магазинчика, де впереміш – консерви, чоботи, ножиці…

– У мене тільки манни небесної немає, – похвалилася Тома. – Чого бажаєш?

– Пральний порошок, чорний шоколад… А ложки є? І виделки?

– Ніж туристський розкладний є. Один лишився. Там тобі і ніж, і ложка, і виделка, і штопор, і навіть пилка мініатюрна. Вісімдесят гривень. Береш?…

За дві пачки «Гали», п’ять плиток чорного шоколаду, кіло вівсяного печива і диво-ніж Майка виклала сто п’ятдесят дві гривні. Засмутилася.

– Націнка у вас тут чи що?

Тома брови звела, проштрикнула Майку поглядом.

– А ти часом не та городська, що в мого Петра материну хату на Лупиному хуторі купила?

– Та сама. А що? Не подобаюся?

– Чоловік казав – дитина зовсім, а ти така…

– Яка?

– Розмальована, мов на блядки зібралася, – спокійно відказала Тома.

Майка почервоніла до скронь, дихалку забило.

– Та що ви про мене знаєте… – прошепотіла розгублено.

– А що мені про тебе знати треба? – в’їдливо відповіла Тома. – У мене очі є!

Майка задихнулася, закліпала – земля з-під ніг.

– Протри свої очі! – кинула нахабно. – Корова!

Вискочила з магазинчика – у животі пече. Де вже ті коричневі ворота попід вербами шукати. Брьохала на Лупин хутір, сльозами вмивалася. І всупереч поширеному твердженню зворотний шлях здався Майці набагато довшим. Ех… Були б пальці не попеченими, кулькова ручка, чистий блокнот, записала б: «Друга спроба законтачити з аборигенами закінчилася провалом. І кульгавого не знайшла».

Як місток перетнула, зупинилася. Озирнулася в бік Капулетців, щосили жбурнула в кущі біля потічка файний італійський шпатель із жовтою гумовою ручкою: пропади ти пропадом! Добре, що ніхто не бачив, як вона з тим кульгавим…

Майка повернулася з магазину Реп’яхової Томи й прокляла одразу два населені пункти – Капулетці й Лупин хутір.

Якби гнівні слова в той же час влетіли Богові у вуха, то за дванадцять кілометрів від великого села Добрики, де є сільрада, школа, пошта, автостанція, перукарня, нотаріус Лариса Вікторівна, коноплі на городах і навіть нелегальні гральні автомати в забігайлівці за базаром, замість двох теплих осередків людської цивілізації розстелилися б неорані луки посеред лісів, і тільки одна сіра хатка стирчала б під старими грушами, викликаючи захоплене здивування заблукалих мандрівників: тут є люди?

Люди всюди, всюди люди. Розбурхана Майка драїла підлогу, товкла собі: «А пофіг!» Усередину її світу – чотири стіни – кордон! – ніхто не поткнеться. Навіть добра Уляна…

Випрала старий тюль, що знайшла його у скрині, мокрим – на вікна. І висохне, і розрівняється. Роззирнулася… Кімнатка дякувала, що їй спинку почухали, блищала-посміхалася.

– А круто…

Порозкладала на полиці продукти, що їх поштарка Галя приперла, поряд власні покупки – їжі вдосталь. Спати є де. Тільки впасти намірилася, бо втомилася й пігулки вже не діяли, на грубку зиркнула.

– Дідько! – Останні дрова спалила. А далі що?

Вискочила на ґанок… Хіба взяти іржаву сокиру, спробувати відрубати хоча б декілька гілок від найближчої сосни?

– Гілка гілку не рубатиме…

Обійшла хату, увіп’ялася поглядом у похилену огорожу господарського двору з кількома сараями й загородками. На вістрі відірваної дошки сидів чорнющий, аж синій крук. Дивився на Майку блискучим оком, не лякався.

– Що?! – кинула крукові, відірвала від огорожі прогнилу дошку. – Мені свиней не розводити!

Крук відлетів на метр, вмостився на даху сарая, спостерігав.

– Кльово тобі… Не мерзнеш! – позаздрила Майка крукові. Повалила огорожу, відривала дошки, звалювала на купу в маленькій кімнатці навпроти вхідних дверей.

Уляна до хвіртки підійшла:

– Дитино! Помогти?

– Впораюся!

Поважний Троянов не втримався, гукнув від колодязя:

– Як справи, юна пані?

– Нормально.

Санджив – нахабніший. Вскочив на подвір’я. У дошку вчепився, смикнув.

– Разом веселіше, правда?

– Іди в дупу, – буркнула Майка. – Я з тобою не спатиму.

– Не переймайся дурницями, – відповів. – Мені подобається…

– Що?

– Що ти палиш старі дошки, а не рубаєш дерева.

– Просто в мене нема сил рубати дерева.

– Прости їх… – сказав Санджив.

– Кого?

– Усіх, на кого гніваєшся. Гнів випиває твої сили.

– Хіба погано? Не рубаю дерева…

– А себе?

– Іди геть!

Санджив посунув до хвіртки, усміхався беззбройно:

– Заходь до мене.

– Нащо?

– Подивишся, як я живу.

– І не сподівайся! Не трахнеш!

– Ти – жахлива Ілюзія… – мовив Санджив наостанок.

Майка доповзає до грубки – Господи, та скільки ж уже можна бігати туди-сюди! Пхає в пельку ненажері холодні дошки, безсило валиться на тапчан: «Тепер даси полежати, Лупин хутір?!» Замість відповіді – гострий біль унизу живота. Майка сповзає з тапчана, вилущує з упаковки дві пігулки, та запити нічим: вода скінчилася.

Як жбурнула порожнє відро – миші поховалися. А щоби ти провалився увесь, клятий Лупин хутір! Сльози стерла, вуста зціпила:

– Тільки по воду… А потім… Аж до ранку відпочиватиму.

Відро в зуби – до колодязя. Рукавички забула, попечені пальці відморозила, та зі здобиччю. Повне відро до хати дотягла і так собою загордилася, аж у голові промайнула дурна думка: нагріти води, обмитися, бо потом тхне… Пігулки запила, як впала на тапчан – разом із думками відрубалась. Тільки біла свіча в іржавій консервній банці тріпотіла-тривожилася: задурно хату освітлюю, спить дівча.

Коли зимові присмерки з’їли день, не дали розгулятися вечору-сіроманцю – уже й ніч, від березового гайочка до Майчиної хати обережно наблизився худорлявий кульгавий хлопець у куртці, схожій на матроський бушлат. Тихо переліз через паркан, наштрикнувся на розібрану огорожу господарського двору, зупинився, дряпнув неголену щоку: «Оце так…» Підійшов до віконця, зазирнув – свіча догорала-блимала, освітлювала прибрану кімнатку. На тапчані біля грубки солодко спала дівчина – трохи розтулила вуста, розкинула руки.