Текст книги "Іван Петрович і Феліс"

Автор книги: Леонід Скрипник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 3 страниц)

Іван Петрович дивився на себе з призирством вперше за життя. А для людини в цьому, можливо, – межа страждань...

Іван Петрович пішов на лекції машинально. Так само бездумно пробув він у школі до кінця роботи. Машинально з'їв обід в студентській столовці й попрямував додому.

Ввійшовши до своєї кімнати, Іван Петрович побачив, що в креслі біля столу, зібгавшися купкою, снить Феліс.

Вона приїхала вранці, побувала в школі, не знайшла його там, дізналася адресу і довгі часи чекання – чекання присуду, цілком невідомого, можливо смертельного, – втомили її. Крім того, вона не могла заснути від хвилювання і весь час подорожи від Київа до Москви. І зараз, підібгавши ноги й поклавши руку під щоку, вона спала непокійним, тривожним сном.

Іван Петрович завмер, спинився в кількох кроках від кресла...

Феліс була тут. Феліс – його ніжна дівчина – казка, його ясна перша пристрасть, його божевільна, покірна коханка, – Феліс тут, в його кімнаті.

Її поза – це та сама улюблена її поза, в якій вона, знесилена ласками – його ласками – засинала в короткі перерви між двох обіймів поруч нього в його номері в Михайлівському манастирі.

Феліс – тут. Це її кохана, єдина кохана голівка лежить на спинці крісла, спершися щокою на вузьку, слабку руку. Їй безперечно незручно і мабуть від цього губи стиснуті суворо й скорботно.

І вона схудла – бідна кохана дівчинка. Щоки й губи їй зблідли і під очима темні кола. Її друга рука, що безвільно лежить на колінах, бліда й прозора...

Дурна дівчинка – чому вона заснула в кріслі? Її треба віднести до ліжка, віднести страшно обережно, не дихаючи – адже вона ніжніша за найніжніший хрусталь і вона дорогоцінніша й прекрасніша, – треба покласти її, вкрити чимось легеньким і теплим, а самому сісти обережно-обережно віддаль і дивися на неї, розчинивши душу в побожній ніжності... Як це жахливо, що ліжко таке погане – не матрац, а якийсь млинець на залізних ґратах!..

Іван Петрович, затаївши подих, навшпиньки зробив два кроки до крісла. Несподівано рипнула дошка долівки. Іван Петрович знову завмер на місці.

Феліс поворухнулася, ледве чутно простогнала, підвела руку з колін і поклала її теж на спинку крісла. Широкий рукав її сукні при ньому впав і заголив руку по лікоть...

Широкий рукав визначив долю кохання Івана Петровича і Феліс, визначив її близьке страшне майбутнє...

На руці коло ліктя було видно хоч і пожовклі вже, але цілком явні сліди міцних пальців. Це були результати недавньої палкої розмови з паном Потєєвим, якому набридло вередливе й недосить ніжне поводження його «petite amie»...

Сьогодні вночі п'яна повія з Страсного бульвару, заголивши перед Іваном Петровичем своє кволе зважніле тіло, слабко обтягнене блідою й нечистою шкірою сірожовтого коліру сала, що крізь неї просвічувало, гордо, як безперечні докази любови до неї якогось Фімки, показувала Івану Петровичу оттакі самі синяки...

Іван Петрович сьогодні цілий день відчував призирство до себе, а для людини, можливо, в цьому – межа страждань..

Душа Івана Петровича була давно розп'ята і сьогодні він переживав передсмертні муки.

Ці муки принесла йому любов – любов ось до цієї жінки, що сидить в його кріслі. Це її брехня, її розпуста – це вона, Феліс, проститутка – вона єдина причина його нелюдського страждання. Нею ображений – він дійшов призирства до себе, останнього відчуття, здатного жити на попелищі його душі...

Ця сонна жінка – його ворог страшний і огидний, як липкий смердючий бруд, що його не можна змити і не можна зчистити. Цього ворога варт убити, розчавити, але доторкнутись до нього надто огидно.

Іван Петрович різко підійшов до столу, різко відсунув стільця і сів в одному кроці від крісла.

Феліс скинулася всім тілом і розкрила очі. Коли вона побачила Івана Петровича, в очах спалахнула така радість, яку може відчувати тільки заживо похований, що раптом побачив знову світло, небо і ввесь світ. Бліді губи посміхнулися і посмішка ця безслідно знищила скорботу...

Радість і посмішка прожили кілька секунд.

Очі Феліс побачили погляд Івана Петровича. Радість і посмішка вмерли в жахові.

Феліс стиснула плечі, притиснула, захищаючись від цього жаху, руки із зціпленими кулаками до грудей і відкинулась назад.

Іван Петрович непорушними очима дивився на неї...

Феліс зрозуміла, але, зрозумівши, не повірила до кінця. Не можна було повірити до кінця – надто страшно.

Похолола, тремтлива, вона підвелась, обійшла круг крісла, поволі наблизилась до Івана Петровича й спустилась долу йому в ногах. Їй до болю хотілося обійнять ці ноги, але вона боялась це зробити, вона була вся просякнена жахом, вона намагалась щось вимовити, але її губи не слухались і тремтіли. Вона раптом скинула руки вгору, очі її напівпримружились, зуби конвульсійно стиснулися, розкриті губи негарно скривилися. Феліс застогнала – протяжним, нестримним стогоном тварини, що її вбивають.

Іван Петрович скочив і швидко відступив за ріг столу.

Руки Феліс упали, очі закрились і вона поволі й кволо, наче раптом розм'якли їй кості, впала долу.

В кімнаті не чути було ні звуку. І Іван Петрович і Феліс не рухались...

Вулицею повз вікна кімнати, проторохтіла прольотка візника. Потім стало чутно чиюсь п'яну пісню: очевидно, з трактиру «Перепутье» на ближчому розі повертались після обід робітники. Іван Петрович подумав про те, що сьогодні субота, день получки. П'яні більш за все намагалися співати, як мога голосніш. Співи наближалися. Не доходячи вікон Івана Петровича, п'яні припинили співи і голосно й незвязано, що-секунди брудно лаючись, перебиваючи одне одного, почали договорюватись про дальшу програму вечора – про жінок. Образи цих жінок, що виразно виникли з цих балачок, пройшли повз вікна Івана Петровича. Скоро стало чутно вигуки: «Извозчик!», потім невиразні звуки торгу, потім заторохтіла прольотка і знову зазвучали п'яні співи, що поступово доходили все слабше і врешті завмерли в кінці перевулку...

Між Іваном Петровичем і Феліс знаходився тільки стіл. Іван Петрович перегнувся через нього і подивився на Феліс. В сутінках, що наповнили кімнату, Феліс здавалася темною безформеною плямою. Вона ждала мовчки і не ворушилась.

Іван Петрович підійшов до неї і тихо сказав: «Встань».

Феліс важко підвелася і сіла. Вона дивилася вниз, обличчя їй було непорушне, і з очей котилася одна по другій повільні важкі сльозини. Такими сльозами плаче звичайно людина, коли біль надто великий, такий великий, що сльоз цих вона сама не помічає.

Іван Петрович відчував якийсь чудовий покій. Страждання його дійшло до межі І перейшло її і перестало бути стражданням. Коли біль переходить призначені людині межі, його душа вмирає. Мерці ж завжди спокійні...

Спокійна була і Феліс. Вона підвела голову, стала на ноги і, відчувши на свому обличчі сльози, витерла їх пальцями.

Потім, не дивлячись на Івана Петровича, вона спитала рівно й глухо:

– Значить ти мене зовсім тепер не любиш?

Іван Петрович здвигнув здивовано плечима і відповів дуже спокійно:

– Звичайно, ні...

Страшно збрехав Іван Петрович! Ніколи потім за все своє життя не вимовив він страшнішої брехні... І ніколи, до самої смерти, цієї брехні не подарував він собі...

Феліс поволі схилила голову, поволі підійшла до вішалки. Поволі й машинально одяглася.

Потім вона схилилася до свого чемодану, що стояв тут же біля вішалки, і взялася за вішалку. Чемодан став надто важким для її знесиленого тіла. Вона безпорадно повернулася до Івана Петровича.

Іван Петрович підійшов, взяв чемодан і відчинив двері.

Феліс, не дивлячись на нього, вийшла перша. Іван Петрович пішов за нею.

Разом вийшли вони на вулицю і обидва зупинились в короткій розгубленості.

Але чемодан був цілком реальна річ, що вимагала самим фактом свого існування реальних же заходів, відповідних даному випадкові.

Іван Петрович поставив його на тротуар і пішов на ріг по візника. Під'їхав назад до Феліс, зійшов з прольотки, передав візникові чемодан і спитав її «куди?», бо не зміг відповісти візникові на це запитання.

Феліс розгублено глянула на Івана Петровича й підвела в ваганні плечі.

Іван Петрович звелів візникові їхати до якоїсь гостиниці, допоміг Феліс сісти в прольотку, трохи відійшов і хитнув головою. Візник чмокнув і рушив слабкою риссю.

Темна постать Феліс заколихалася в усі боки від стрибків коліс по булижному бруку.

Іван Петрович дивився вслід. Прольотка доїхала до «Перепутья» і повернула праворуч. В зеленкуватому світлі гасокалільного лихтаря, що висів над входом до трактиру, похилий профіль Феліс виділився мертво-блідою плямою. Прольотка сховалася за рогом. Бліда пляма похилого профілю зникла.

Феліс зникла...

Зникла Феліс! Феліс – та, що тільки оце була тут. Зникла зовсім, назавжди, поїхала невідомо куди, в темряву безкрайнього лабіринту вулиць, де знайти її не можна... Іван Петрович раптом кинувся бігти...

На розі біля «Перепутья» він спинився і глянув у провулок. Стало вже зовсім темно і нечасті жовті вогні робили морок цілком непроникливим. Іван Петрович прислухався. У віддаленні торохтіла прольотка візника. Іван Петрович кинувся туди.

Двома кварталами далі провулок виходив на широку вулицю. Іван Петрович добіг до рогу і подивився праворуч і ліворуч.

Вулицею котилися в обидва боки багацько прольоток і ні в одній з них не було темної постати, що безвольно колихалася б на всі боки від стрибків коліс по булижному брукові.

Феліс зникла... Розтанула безслідно у зрадливих вечірніх вогнях темних вулиць, в торохтінні візників...

Іван Петрович не повернувся додому цієї ночи.

Без думок, нічого не відчуваючи, скам'янілий, він до ранку ходив вулицями. Його кроки були швидкі і напружені, його очі впивалися в кожну прольотку. Десятки разів він бачив самотні темні постаті і кожного разу кидався за ними. І кожного разу, переконавшися в помилці, він не відчував розчарування, бо не міг відчувати нічого. Він продовжував впинатися очима в чужих людей, що проїздили повз нього і знову кидався за черговою темною самотньою фігурою, що могла бути єдиною рідною йому людиною.

Вулицями великого міста, все більш безлюдними, не відчуваючи втоми, швидко й напружено, иноді бігом, кидався Іван Петрович, шукаючи самого страшного, самого огидного свого ворога – свою єдину рідну, кохану жінку.

Не Феліс навіть шукав Іван Петрович. Він, як нещасний з старої казки, що шукав свою тінь, – він шукав свою душу. Страждання покинуло її і душа стала мертва. Страждання пішло разом з Феліс, – і Феліс потрібна була Івану Петровичу, щоб жити...

Іван Петрович не пам'ятав, чим були заповнені його наступні дні. Він пам'ятав тільки, що страждання повернулось на другий же день і повернулось воно грізним в своїй помсті за вбите щастя...

Феліс повернулася згодом. Точніше – він знайшов і побачив її за три дні.

Історія життя Феліс ще не закінчилася, коли Феліс зникла з життя Івана Петровича. Доля вирішила за потрібне бути послідовною до кінця.

Феліс не могла попасти вночі до гостиниці. бо, рятуючись з Київа втечею, вона не подумала про необхідність здобути паспорт. Візник одвіз її до якихось темних меблірашек. Тут її, розгублену, змертвілу, нездатну нічого бачити й чути, перш за все обікрали. Хазяйка гостиниці, ледве чи не з відому якої було це пророблено, виказала увагу, охала, розпитувала і годувала Феліс обідами, смаку яких Феліс не відчувала. За два дні хазяйка переконалась, що вся ця підготовка цілком зайва і пізнього вечора впустила до Феліс пристойного пана, подібного до пана Потєєва...

Другого дня, коли Іван Петрович повернувся додому, він знайшов у себе незнайому, скромно одягнену сувору й сіру літню дівчину. Дівчина коротко запропонувала йому їхати з нею в нагальній і важливій справі.

Іван Петрович відчув холод в серці і ледве міг попросити пояснень. Дівчина відмовилась розмовляти. Сувора і стримано-гнівна, вона різко й сухо запропонувала йому поспішати.

Іван Петрович метушливо виконав її наказ. Вони швидко дійшли до трамваю, і в трамваї дівчина сіла насупроти Івана Петровича і протягом довгого шляху кілька разів починала розглядати його впертим суворим поглядом. І тоді в її очах з'являвся вираз такого жорстокого й безщасного засудження, що вона сама, збагнувши це, відводила очі вбік.

Іван Петрович не робив спроб розпитувати. Мовчки вони доїхали до своєї мети і дівчина привела Івана Петровича до дверей великого будинку. В просторому вестибюлі було темнувато й пахтіло так, як пахтить в вестибюлях усіх лікарень.

Дівчина коротко наказала роздягтися, і Іван Петрович послухався, як автомат. Сама вона десь пішла і скоро повернулася, зодягнена в білий халат. Другий халат вона принесла для Івана Петровича і допомогла йому надягти його.

Потім вона повела його на другий поверх і там повернула ліворуч у довгий білий і тихий коридор. Коли вони наблизились до дверей в кінці коридору, з цих дверей вийшла друга сестра – літня, товстенька й доброзичлива. Перша сестра зупинилась і запитливо глянула на старшу. Та скоса подивилась на Івана Петровича, звично скорботно зітхнула й коротко похитала головою.

Дівчина відчинила двері й пропустила Івана Петровича вперед, сказавши тихо скрізь зуби – «Заходьте»...

Тіло Феліс лежало на ближчому до дверей ліжкові. Голова її була так забинтована, що з-під бинтів видко було лише вуголок шоки, ніс, кінчик губ і одне око.

На оці лежав темний мідний п'ятак...

Іван Петрович смутно пам'ятав потім окремі слова, шматочки фраз короткого й сухого оповідання суворої сестри. Він зрозумів, що коли скалічену трамваєм Феліс привезли до лікарні, вона була ще жива і невпинно благала, забуваючи про страшні болі понівеченого тіла, послати за ним, Іваном Петровичем. Зрозумів, що Феліс вмерла хвилин за десять до його приходу. Зрозумів, що із слів Феліс сестра довідалась, що він – причина її смерти. І запам'ятав останнє, що сказала сестра, що вирвалось у неї, переборовши стриманість:

– Любуйтеся!..

В тоні сестри була така ненависть, що Іван Петрович підвів голову й подивився їй в очі. В цих безбарвних очах палала злість. Півтора мільйони років жіночого рабства зникли в присутності трупа жінки, вбитої лише за те, що любила. Літня сіра дівчина повстала проти мужчини, володаря життя, чиє право давати житія і вбивати.

Як колись сам Іван Петрович зробив з старим небесним богом, так зараз ця дівчина, нащадок тисяч поколінь рабинь, жорстоко осудила його – мужчину, і мужчина-володар, мужчина-вбивець, не витримав тягаря вироку і схилив голову...

На цьому спогади Івана Петровича припиняються надовго...

Тільки місяця через півтора Іван Петрович усвідомив, що знаходиться в незнайомій, порожній кімнаті. Коли він спробував поворухнутись, виявилось, що він звязаний і прив'язаний до ліжка. Млява думка довго не могла знайти причини цьому. Врешті, Іван Петрович згадав те, що для нього безпосередньо було перед цією кімнатою. Встиг ще усвідомити, що починає дико, по звірячому ревти, – і знову на свідомість його спустився морок...

Місяців через три Іван Петрович повернувся до себе в кімнату. Його квартирна хазяйка, товста й дурна, як телиця, але сварлива баба, дивилась на нього новими переляканими очима і була надзвичайно услужлива. Кинувшись готувати йому чай, вона спіткнулась і різко нахилилась вперед, при чім безглуздо майнув у повітрі брудний поділ її спідниці і обтягнувся дурний, товстий зад.

Іван Петрович посміхнувся. І хоч була ця перша посмішка такою слабкою, що ледве чи хтось сторонній зміг би її помітити, все ж таки це була посмішка впертого людського життя.

Ще місяців через три Іван Петрович прийшов, на зовнішній вигляд, зовсім до норми.

Хворість притупила його біль, і життя спішно попіклувалось обтягнути кровоточиве місце міцною плівкою клопоту, інтересів, потреб і обов'язків...

Не мало ще було страждань і в дальшому житті Івана Петровича і вони завжди одне по одному увіходили в глибину і там завмирали, ізольовані життям від життя... Немає людини вільної від таких захованих страждань, що вже забуті, чи поступово забуваються...

І багато, дуже багато важких спогадів так само зникли назавжди із душі Івана Петровича, а всі останні – поступово, день-у-день губили свою гострість і болючість, – всі, крім спогаду про перше кохання. Цей тяжкий спомин Іван Петрович проніс крізь все своє складне життя і вмер, не забувши нічого з того, що тут розказано.

__________________________

Примітки

Текст Леоніда Гавриловича Скрипника «Іван Петрович і Феліс» представлений тут за публікацією у харківському часописі «Червоний Шлях» № 11, 1928 р. Збережено правопис тієї публікації, котрий дещо відрізняється від сучасного.

Цей текст є фрагментом незакінченого роману «Епізоди з життя чудної людини». Передчасна смерть автора 23 лютого 1929 року від туберкульозу у віці 36 років не дала йому змоги завершити цю працю. У вищевказаному журналі «Іван Петрович і Феліс» було надруковано з підзаголовком «З роману «Епізоди з життя чудної людини»».

Чотири роки тому вмерла маленька дитяча казка його почуття до Льолі. – Про це йдеться в оповіданні Леоніда Скрипника «Перше кохання Івана Петровича», що, як і «Іван Петрович і Феліс» є фрагментом незакінченого роману «Епізоди з життя чудної людини». «Перше кохання Івана Петровича» було надруковано у київському часописі «Життя й революція» № 10, 1928.