Текст книги "Іван Петрович і Феліс"
Автор книги: Леонід Скрипник
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 3 страниц)
Потім він сів поруч і довго, мовчки, дивився їй у казкові очі. Очі були злякані й покірні. Очі несміливо благали ласки. Невимовна красуня з чарівної казки, світле чудо, що невідомо звідки з'явилося на нашій брудній і самотній землі...
Феліс – любовниця, перша жінка Івана Петровича...
Очі Феліс благали ласки. Іван Петрович незграбно провів рукою по її плечах. Потім, несподівано для себе самого, почав цілувати її обличчя невмілими, короткими поцілунками. Обличчя було холодне і, відчувши цей холод, Іван Петрович знову відчув, як його заливає велика хвиля ніжности й жалю. Іван Петрович відчув, що ось зараз він не витримає цього болю, закричить, заридає, стане битися головою об діл.
Він знову зірвався. Трохи постоявши, він підійшов до вішалки, взяв шапку й відчинив двері. Потім швидко повернувся, швидко підійшов до канапи, нахилився, поцілував вузьку, слабку руку Феліс і майже вибіг із кімнати. Феліс вже не мала сили гукнути на нього, зупинити...
Іван Петрович цієї ночи не спав. До світанку ходив він по своїм рубльовім номері в гостиниці Михайлівського манастиря. Инколи зупинявся біля вікна, за яким спочатку була чорна ніч, потім з передранкового сутінку почали виникати дерева манастирського саду. Потім заспівали пташки і на хмарному, високому й холодному небі цілком незрозумілим чином зажевріла одна хмарка. Івана Петровича зацікавила ця хмарка і він декілька хвилин намагався зрозуміти, яким чином далеке ще сонце могло освітлити одну її. Але швидко зашарілась і решта хмар і напружена думка Івана Петровича знову повернула до того, що було зараз найголовніше...
Инколи коняка, беручи гору, знесилена тягарем навантаження, пристає, не маючи сили рушити далі. Важкий віз немилосердно тягне її до низу. Коняці доводиться стояти, нахилившись уперед всім тілом, налягаючи на хомут. Важкий відпочинок. – За кілька хвиль батіг обшпарює коняці шкіру і вона, судорожним напруженням усіх сил, зрушує воза з місця і знову продовжує важкий підйом...
Хоч Іван Петрович і був практично цілком недосвідчений, але, звичайно, мав досить відомостей, щоб зробити відповідні висновки з поводження Феліс. Феліс не тільки не була дівчиною, але й безсумнівний був її значний досвід у любовних справах..
Поява нектара в чайних чашках, небесних пахощів і хмаринок світанкового кольору в кімнаті на Васильківській вулиці – все це речі не загадкові і пояснити їх можна легко. Далеко важче пояснити, звідки взявся добрий чай, шипр і рожевий штоф.
Іван Петрович пригадав, що йому й на думку не спало дізнатись, хто така Феліс, звідкіля вона взялася, хто її батьки, чи є вони, як вона живе і таке инше.
Батьки і кошти на життя – речі зовсім не обов'язкові для світлого чуда, що несподівано з'явилося на землю.
Але Феліс – його коханка. – Очевидно, світле чудо не може бути коханкою людини...
Далі – панібратство Сукіна, далі – якась особлива розвязність в поведінці Феліс. Далі – деякі погляди, кинуті на нею мужчинами, що їх запримітив Іван Петрович, гуляючи садом.
Мозок Івана Петровича працював лихоманково – швидко, але дуже старанно й точно. Мозок Івана Петровича лише инколи дарував його радістю своєї покірности, а звичайно працював цілком самостійно, аж ніяк не зважаючи, чи приємні, чи ні Івану Петровичу його висновки.
Критерії приємного й неприємного для розуму й почуття – далеко не завжди тотожні.
Критерії приємного й неприємного для розуму й почуття не сходились, і цього разу, і Іван Петрович, вірний друг і переконаний раб розуму, – тяжко й болісно страждав, не в силі бувши не бачити справедливости очевидних розумових висновків.
Розум не знає наших людських дитячих казок і руйнує їх. Казки ж розуму – приступні дуже небагатьом дорослим. Івану ж Петровичу було лише сімнадцять років...
Руйнування, щоб заново творити, смерть – неминуча передумова життя, – чи багато ж є сліпців, що не бачать і не знають цього першого закону життя? І чи багато ж зрячих, що здатні вбивати й умирати радісно?
Іван Петрович пізнав, що для того, щоб бути розумним, не досить мати сильний розум. Треба ще бути дуже сильним.
А йому ж було лише сімнадцять років. Чотири роки тому вмерла маленька дитяча казка його почуття до Льолі.* Лише два роки тому його розум зруйнував величезну й величну казку про бога. Сьогодні вмерла казка про перше кохання.
Іван Петрович, постоявши біля вікна, знову почав ходити по кімнаті. Раптом він згадав: один рух Феліс був точнісінько такий, який зробила одна з найактивніших сільських спокусниць Івана Петровича якось цього літа.
Іван Петрович зціпив зуби, конвульсійно скорчився і протяжно застогнав.
Біль серця, людський біль, спадщина тисячоліть, десятків тисяч поколінь наших прадідів, могутній двигун людської діяльности – завжди збуджує в людині прагнення відшукати його причину й знищити її. В цьому велика мудрість непорушних законів, що визначають шляхи людности до щастя і волі, бо біль – завжди рабство.
Але люди, найчудніші створіння з усього живого, люди, що засуджені пройти неосяжно довгий шлях від мавпи до людини-бога і що перебувають десятки тисяч років в перехідному періоді – найважчому і найбільш багатому безглуздями періоді всякого розвитку, – на кожному кроці невпинно обертають найпрекрасніші закони буття проти себе самих...
Двохрічна дитина, що забила коліно об ніжку стільця гірко плаче. Мати дитини, що розум її недалеко одійшов од двохрічного віку, по собі знає про інстинкт до відшукування причини. Двохрічному розумові потрібна причина конкретна, проста і цілком приступна безпосередньому впливові. Причина – стілець. Мати бере руку дитини, б'є ручкою по стільцеві й приговорює: «поганий стілець, нехороший стілець». Дитина, не тільки відшукавши причину, але й помстившися їй, заспокоюється.
Таким чином здорове й сильне бажання знищити причину свого болю часто підмінюється бажанням помститись їй. І це стається не тільки з двохрічними дітьми...
Я не хочу звеличати Івана Петровича. Він був людиною слабкою, як і решта людей. Але, стверджуючи це, я гадаю, що цим я й не принижую його...
Іван Петрович швидко відшукав причину свого болю – Феліс. Він почував себе ганебно й соромно обдуреним нею. Вона стала перед ним світлим чудом. Вона зійшла з полотен прерафаелітів, вона частувала його нектаром, вона запропонувала йому надлюдське щастя...
Він простяг до нього руки, сповнений побожністю, з серцем, що застигло молитовно. Він діткнувся щастя й узяв його. І це було те ж саме, що він міг узяти вже кілька раз у сільських дівчат.
Іван Петрович сів на стільця, випростався, крутнув головою, одривчасто зідхнув і в думках примусив себе вимовити: «Ну, що ж – значить це й є кохання».
Іван Петрович зробив героїчну спробу мужньо сприйняти факт. Він зробив спокійне й зневажливе обличчя і голосно й роздільно вимовив брутальне слово, що визначало тільки-но викритий ним зміст любови. Потім він одразу зібгавсь, спустив голову на коліна і знову завмер в безмежній, незносній муці.
Але цього разу плакати він не міг. Біль був надто великий...
Години біля сьомої він почув легкий стукіт в його двері. Іван Петрович цілком машинально відповів «так». Двері відчинилися, і до кімнати увійшла Феліс.
Було одразу видно, що цю ніч вона теж не спала. Вона була в тій самій сукні, що й напередодні, волосся їй було аби-як заховане під капелюха. Вона була навіть не напудрена. Очі їй були запалені й блищали і під ними залягла густа синя тінь.
Її сімнадцять років були причиною того, що ніч без сну, проведена в сльозах і стражданні, причина якого була їй самій невідома – не знищила її краси. Але це вже не була краса казки. До Івана Петровича прийшла дуже гарна молода жінка.
Іван Петрович мовчки підвівся і підійшов до вікна. Феліс, не здіймаючи капелюха, розгублено оглянулася, зробила один крок, схилила голову й зупинилась.
Вирішення піти до Івана Петровича вистигло ще вночі й вона в муках чекала на ранок, коли жінці можна було ввійти в невинну манастирську гостиницю. Протягом цих годин ні разу не спало їй на думку – чому й навіщо вона піде? Веління її почуття були так категоричні, що не те що обмірковувати, але й намагатись зрозуміти їх було нісенітницею. Вона прийшла тому, що любила.
Вона не знала, як її прийме Іван Петрович, не думала проте, чи спить він, чи ні. Проте, побачивши його зодягненим, побачивши незайману постіль, вона здивувалась. А мовчання Івана Петровича, видима ворожість, що почувалась у всій його фігурі, в його впертому розгляданні садка за вікном – зробила на Феліс вражіння несподіваного вдару.
Їй раптом схотілося закрити руками обличчя, що зашарілось з невимовного й незрозумілого сорому, і утікти бігцем з цієї затишної, крейдою вибіленої кімнати, з деревляною грубою меблею, з ненакритим скатертиною столом, вузьким залізним ліжком і образом суворого спаса у кутку. До дикости чужою була ця кімната і саме повітря її було вороже.
Феліс мимохіть звела плечі, заховала в них голову, ніби стояла під ударами. Кімната ображала її своєю видимою й холодною ворожістю...
Але в цій кімнаті при вікні стояв її коханий чистий хлопчик, коханий до болю, до сліз – її перший коханий чоловік.
Феліс підійшла до нього і несміливо поклала на плече йому руку. І вона, ця рука, знову викликала в ньому болісний і соромливий спогад. Іван Петрович різко здригнув і здвигнув плечем, ніби побачив на ньому щось брудне.
Феліс поволі, з руками, що кволо звисали вздовж тіла, повернулась і знов огледіла кімнату невидющими очима.
Біля ліжка долі стояла корзинка Івана Петровича. Це була простенька, за карбованець, базарна корзинка. Вона належала Івану Петровичу і Феліс раптом відчула, що в усій кімнаті це єдина річ, що не ворожа їй. Феліс підійшла до корзини, присіла долі, притислась головою і усім тілом до корзинки і тяжко й голосно заридала...
І сталося ще одне чудо. Ледве почув Іван Петрович перший звук як невідомо куди, миттю зникло почуття незмірно-тяжкої образи, почуття болісної ворожнечі до Феліс. Іван Петрович кинувся до неї, легко підняв на руки її безвільне обважніле тіло, переніс і обережно уклав на постіль, став на коліна поруч неї, зворушений, замішаний, захоплений пароксизмом ніжности, жалю й любови.
Короткими швидкими поцілунками він цілував її мокре обличчя, руки, волосся, що вибилося з під зім'ятого капелюха й прилипло до обличчя, цілував плечі, ноги, сукню. Не помічаючи цього, він сам плакав, плакала, голосно схлипуючи, Феліс і теж цілувала його мокрими й розм'яклими від сліз губами. Обидва тремтіли від хвилювання, посміхаючись крізь сльози й плачучи крізь щасливий сміх. Обидва були безмежно щасливі, безмежно дурні й безмежно блаженні. Іван Петрович обійняв Феліс і на цей раз вона була покірна й божественно-безвільна. Вперше в житті вона тільки віддавалася, а не брала...
Перша пристрасть, освячена й зміцнена великим стражданням, цілком захопила обох. Розлучитися хоч би на хвилину здавалося цілком немислимою річчю. Весь цей день, ніч і наступний день лишилися в пам'яті Івану Петровичу в вигляді якоїсь бурі, невгамовної, божевільно-радісної й сліпучої. Весь цей час вони були у нього. Ворожа чужа кімната стала для Феліс ласкавою й рідною, – і суворий спас із кутка дивився на неї з явним одобренням.
На вечір наступного дня Іван Петрович помітив, що Феліс захоплює незрозумілий непокій. Години біля восьмої вона сказала з очевидним великим зусиллям, що їй треба йти додому. Не дивлячись в очі Івана Петровича, вона пояснила, що до неї завітають. Знайомі. І тітка має прийти...
Феліс протягом її життя доводилось брехати не раз. В оточенні, де вони виросла, брехня була не менш обов'язкова, ніж зодяг, що приховує наше тіло, і зачинені двері, що приховують голість емоцій. Брехнею приховувалась голість фактів.
Як всі, що були в її оточенні, Феліс вміла брехати просто, природньо й звично.
Те, що сьогодні діялось в її житті – теж було просто й природньо. Але це була не тільки незвична – це була цілком незвичайна простота. Простота щастя. – І Феліс одразу загубила своє мистецтво брехати.
Іван Петрович відчув, що казка кохання, нова реальна казка, значно дорогоцінніша за попередню, теж руйнується. Брехню Феліс він сприйняв, як катастрофу, Його охопив тупий холодний відчай. Він одразу припинив розпитувати, замовчав, і обличчя йому стало спокійне, як у сонного.
Коли Феліс, кваплячись і ніяково хапаючись, впорядкувала себе і підійшла до нього з вимученою жалюгідною посмішкою, він поцілував її машинально й коротко. Феліс боязко і чомусь пошепки сказала, що прийде вранці. Іван Петрович мовчки хитнув головою...
Феліс пішла, відчуваючи себе грубо – побитою, зганьбленою, зловленою на чомусь надзвичайно соромному.
Феліс пішла в рожеву кімнатку, що дав їй Кость Степанович, бо вона ж була найнеобхіднішим предметом обстановки цієї кімнати.
Феліс пішла на невимовну муку жінки, що продає себе і що відчула вперше весь жахливий тягар продажности.
Своє тіло, просвітлене й очищене великою пожежею справжнього кохання, вона понесла, щоб кинути його знову в рожевий бруд своєї кімнатки, повної запаху шипра.
Є речі, про які говорити неможна. Є муки ганебніші й страшніші за муки Христові. Їх знають люди, яких душу розпинали...
Іван Петрович, в тупому й холодному відчаю, довго просидів біля столу, ні про що не думаючи, нічого, крім свого відчаю, не відчуваючи. Втома примусила його лягти на зім'яту й прохололу постіль і заснути.
Вранці його збудила Феліс. Вона була одягнена особливо вишукано, зачіска очевидно відібрала в неї чимало часу, обличчя було дбайливо напудрене і губи трохи підфарбовані карміном. Вона була чудесна й чарівна. Вона мужньо намагалася бадьоро ходити по кімнаті і посміхатися по вчорашньому, але в її очах захолов, як лід, надсильний і образливий біль, і це робило її всю, з голови до п'ят, фальшивою, жалюгідною, брехливою.
Іван Петрович, лежучи мовчки, не відриваючись, слідкував за нею. І Феліс кожної хвилини розгублювалась все більше Це видовисько ставало все нестерпніше для Івана Петровича, і він коротко сказав їй: «іди сюди», – просто, щоб позбавити її хоч би необхідности рухатись.
Феліс в безнадійних шуканнях виходу із положення могла обрати тільки один шлях. Поквапливо, плутаючись в зодягах, намагаючись не помічати здивованого погляду Івана Петровича, вона роздяглася, забралася до нього під ковдру і пригорнулась до нього всім своїм винуватим тілом...
З цього моменту любов Івана Петровича вступила в третій період.
Нова буря, що захопила його, спороджена тілом, що прокинулось для життя, була темна й жорстока. Їх обійми стали подібні до смертельних, лютих сутичок непримиренних ворогів. Непоборний потяг перетворився на предмет нестримної ненависти, – і ласки стали не вдоволенням, а вбивством цього потягу.
Вони говорили тільки про такі необхідні речі, як обід, чай, сон. І то говорили дуже коротко. Так само коротко й просто Іван Петрович попрощався з Феліс, якій і сьогодні ввечері треба було йти. А другого дня, прокинувшись рано, він чекав на неї з нетерпінням, створеним тією ж новою, ненаситною і лютою жадобою.
Так минув ще один божевільний день, і цей період їх кохання також дійшов кінця. Наступного дня вранці Івану Петровичу треба було їхати.
Цеї останньої ночи, напередодні розлуки, їх жадоба одне одного досягла справжнього божевілля. Безнадійне прагнення – насититись одне одним до кінця, до пересичення, на все життя – оволоділо безподільно їх душами. Їх кохання було диким, фанатичним і жорстоким святкуванням тіла. Спалюючи тіла в цім полум'ї любовного божевілля, вони прагнули спопелити душу.
Даремне прагнення. Їх душі жили, бо сповнені були стражданням, їх душі лишались самотніми. – Доки влада належить тілу – безнадійні спроби втекти від самотности. Іван Петрович і Феліс пересвідчились в цьому, повторивши досвід мільйонів і міліярдів коханців...
Феліс проводжала Івана Петровича на вокзал. Як завжди в таких випадках говорили про непотрібні й нудні дрібниці. Перед третім звонком обидва замовкли й їх погляди зустрілися. В очах Феліс стояв той самий нелюдський, німий біль. Іван Петрович раптом відчув, як на момент повернулась знову і світлим сяйвом засвітилася в ньому велика ніжність.
Їх останній поцілунок був тихий і довгий.
Коли Іван Петрович стояв на площадці вагону, що йшов все швидше, Феліс, доки можна було, йшла пероном, не відриваючи від Івана Петровича очей, що сяяли любов'ю і сльозами. Поїзд прискорював рух, і Феліс зупинилася. Вагон Івана Петровича був уже далеко. Феліс невмілим і наївним жестом кілька разів перехрестила поїзд, спустила долу заплакані очі і поволі пішла до виходу...
В Москві Іван Петрович, що-дня одержуючи на почтамті листи Феліс – написані невміло й з помилками, але просякнені любов'ю, в якій неможливо було знайти ніякої брехні, – відчував і далі те саме почуття повернення світлого періоду їх кохання, що вперше він його відчув підчас розлуки.
Іван Петрович сумував і страждав і кохав – і все це виливав у своїх листах, теж щоденних, написаних письменно й вміло, але насичених тим самим молодим коханням, здоровим і життєздатним, гідним залікувати будь-які рани.
Трудно сказати, чим закінчилась би історія першої дорослої любови Івана Петровича. Можливо – щастям, довгим і тривалим, – оскільки, звичайно, може бути довгим і тривалим людське щастя... Та й не має рації вирішувати це питання, бо низка подій, створена випадковостями, розвязала це питання цілком певним чином.
Світлим дням кохання Івана Петровича й Феліс не судилося повернутися.
Через тиждень приблизно Івану Петровичу видали з віконця «до востребования» не один, а два листи.
Другий лист був од Федора Сукіна і він заклав початок останнього й найтрагічнішого періоду всеї цеї історії.
Сукін писав:
«Дорогий Петров! Пишу тобі цього листа, щоб ти знав, як стоять справи. Я гадаю, що ти не знаєш. Я не зустрічав Феліску з того часу, коли познайомив тебе з нею і був дуже сердитий. Я тоді не думав, але тепер знаю, що вона пропадала з тобою, і ти не думай, що я сердитий на тебе. Я навіть гадаю, що ти молодець, бо вона дівчина перший сорт. Я навіть здивований! Ну, гаразд. Справа в тому, що коли я врешті побачив її, вона писала тобі листа. Таким чином я знаю, як тобі писати, бо прочитав на конверті. Тоді я почав розпитувати, але вона нічого не відповідала. Мені, звичайно, не так вже важно, і ти не думай, що я ревную всяку проститутку, але мені тоді дуже хотілось, а вона почала відбиватися й дряпатись. Я тоді дуже розсердився і вдарив її двічі кулаком. Я знаю, що ганьба мужчині бити жінку, але таких можна. Тоді вона дуже розсердилась і почала мене лаяти й сказала, що вона тебе любить і що ти її теж дуже любиш і що вона тільки збере трохи грошей і поїде до тебе жити. Мені звичайно все це не важно, але ти мені товариш і я обов'язаний попередити тебе, як порядна людина. Ти можливо не знаєш, що вона за проститутка. Вона хитра й вміє очі замазувати. Вона була з хорошої родини і цілком пристойна дівчина, але вже рік, як живе на утриманні у добродія Потєєва, дуже солідного пана, що знайомий з моїм батьком. Але їй замало й вона плутається з хлопчиками, яких дуже любить, бо дуже любить розпусту. Я з нею теж уже більше півроку ночую і буваю вдень, коли не навідується пан Потєєв. Так що ти, як майбутній інженер, що мусить бути в порядному колі, мусиш все знати й не зробити дурниці. Як порядна людина попереджую тебе, як товариша. Напиши мечі, як відбулися іспити. Думаю, що добре, бо знаю, який ти завжди був учений. Тато хоче, щоб і я поступив до Москви, і можливо на той рік будемо знову вчитися вкупі.
Лишаюся твій колишній учень Ф. Сукін».
Іван Петрович повернувся до номеру в своїй гостиниці, заперся і не виходив нікуди дві доби.
Лист Сукіна, акуратно розгладжений, лежав ввесь час на столі. Іван Петрович знав його на пам'ять.
І його душа була тепер також розіп'ята. Біль спустошив її, спалив усі думки, почуття і врешті – і себе самого.
Дві доби тривала ця пожежа. Дві довгі безконечні доби.
Іван Петрович лише багацько років згодом зрозумів, що саме трапилось тих днів. Зрозумів, що це були дні страшної боротьби, боротьби за життя майбутнього з минулим...
Сотні тисяч років зберігало в собі людство спороджені емоціями канони й принципи, що визначають життя, диктують світогляди, утворюють людство таким, яке воно є. Вкриті сивим мохом стародавности, такої великої, що людині вона стає за вічність, ці канони й принципи живуть і володіють світом. Сама їх вічність стала за непохитний доказ істиности. Це – справжні боги людства, бо вони реальні й живуть у самих людях.
Закони, створені чуттєвою природою, поступово освідомлювались розумом. Дитячий, слабкий і вбогий розум, з'являючись насамперед одним з струментів, що обслуговують людську діяльність, став з самого зародження свого рабом законів емоцій.
Мало того, він часто-густо забронював ці закони від себе самого, від обов'язкових в дальшому спроб своїх їх розвінчати. Він сам утруднив собі те завдання, яке виконати йому судилося непереможним законом розвитку людини.
Ці два дні в Івані Петровичі тривала велика боротьба. Два роки тому боротьба між стародавнім спорохнілим богом і юним людським розумом, боротьба, що закінчилася перемогою розуму – була дитячою грою в салдатики, порівнюючи з титаничною сутичкою між справжніми володарями людини і визвольником майбутнього світу – розумом.
Мужчина – життєдавець, творець і господар життя. Його звоюватель і захисник, мужчина, що творить його закони, носій найвищої безподільної влади, що здобув її могутніми мускулами свого предка – малпи, і проніс її крізь неоглядний простір часу до наших днів, – мужчина змагався за свої царственні прерогативи.
«Жінка, що я кохаю – мені належить». – Це – закон мужчини, закон самця, що непохитно існує з того часу, коли поділився на дві статі світ всього живого.
«Жінка, що я кохаю – не мусить належати нікому иншому». – Другий закон самця.
Сп'янілий з влади, з головою, що закрутилась від її безподільности й вічности, мужчина створив і третій закон, такий же непохитний, як і два перших, не зважаючи на все його безглузде беззаконня. Цей закон: «Жінка, що я кохаю, не мусіла була нікому належати і в минулому».
Всю необмежену міць цих законів Іван Петрович зазнав на собі цих днів. І його розум, що подолав так легко стародавнього бога, володаря всесвіту, виявив цілковите безсилля при зустрічі з божественною владою безглуздих людських почуттів.
Іван Петрович обмірковував те, що трапилось, спокійно, намагаючись взяти фортеці почуття правильною і спокійною облогою. – Даремно! Іван Петрович дикими поривами кидав всі сили розуму в бій за волю, – його зусилля були марні. Він закликав на допомогу свою людську гордість, гордість самоосвідомленого розуму, – але вона розбивалась об ображену й розпечену вогнем помсти гордість чоловіка. Іван Петрович в одчаї проклинав богохульственно страшні кайдани законів почуття, не в силах знести їх тягару, – але його богохульства не доходили до володаря людства, людського почуття, бо воно глухе.
І він знесилився і скорився...
Навіщо брехала Феліс? – Тисячі разів благав Іван Петрович відповіди на це запитання, – кого, він сам не знав.
Відчуття непробачної образи його любови захоплювало його цілком в ці моменти.
Перед своїм коханням чоловік вклоняється більш, ніж перед будь-яким виявленням свого божественного «я». Любов – найдорогоцінніше, єдине знаряддя його творчости, основа його права на владу – його найбільший дарунок жінці, золотий дощ отця богів Юпітера, божественне благовістя діві Марії...
Образа цієї любови – святотатство.
Образа ця страшна й незмивана, як ляпас, даний божеству. А образи, тяжчої, ніж брехня коханої жінки, – бути не може.
Охоплений жахом образи його любови, Іван Петрович не бачив нічого. Він не спробував запитувати себе самого, чи вистачило б у нього сил знести правду. Він не ставив питання, чи має він право вимагати у Феліс довір'я до своїх сил. Він забув навіть про те, що вона його любить, що дорожче за його любов у неї немає нічого, що в неї взагалі немає нічого, що вона старець, який знайшов незмірної цінности діямант. І забувши про це, Іван Петрович не зміг зрозуміти, який холодний жах охоплював Феліс при одній думці про можливість загубити його.
Вся душа йому стала стражданням. Він нічого не міг бачити, нічого не розумів.
Він відчував лише, що брехня спородила безнадійну самотність і його і Феліс. Він не зрозумів, що брехню породила самотність... Він знемігся і скорився...
Стародавні закони почуття впали на нього всією тисячолітньою вагою, розчавили й знищили його...
На третій день Іван Петрович, спокійний, блідий, з запалими очима, перемагаючи непевність рухів, вклав у чистий конверт лист Федора Сукіна, хвилинну подумав, заклеїв конверт і написав адресу Феліс. Лист він кинув в ближчу скриньку. На почтамт він більше не ходив.
Перші вражіння величезної Москви, нове студентське життя, товариші, професори, підручники, власна кімната – все це за всяких умов не могло не впливати на вразливу вдачу Івана Петровича. Цінність цих вражінь – перших вражінь вільного самостійного життя – сильно зменшувалась, звичайно, важким станом психики Івана Петровича, але не могла не впливати благодійно.
Правда, спочатку вплив цей був надто малий. Але, зловивши себе кілька разів на цілковитій зацікавленості тим чи иншим явищем, Іван Петрович зрозумів, що і його біль, який він не страшний, але все ж не вічний. Нове життя непомітною тонкою плівкою вже почало вкривати його страждання. Плівка ця проривалася дуже легко, але неминуче знову затягалась.
Таким проривом був, наприклад, студентський мундир. Коли Іван Петрович одержав його від кравця, він відчув до цього неживого предмету стільки любови і стільки справжнього страху, що доторкався до нього з особливою обережністю. З боку могло здатися, що мундир чи то розпечений до червоного, чи то заражений чумою. – Мундир був з синєзеленого сукна з чорним оксамитовим коміром, з синіми кантами і золотими ґудзиками й нараменниками. Чудесний мундир з казки. Проклятий мундир, про який не можна забути, бо він надягнений на тебе!..
Страшніш за все було завжди повертатися додому. До новизни своєї кімнати Іван Петрович звик дуже скоро, навчання йшло в такому темпі, що при здібностях Івана Петровича ніяк не могло відібрати в нього багацько часу, крім того Івану Петровичу й на думку не спадало зійтися будь з ким з нових знайомих, – і тому, як тільки закінчувався навчальний день, Івана Петровича охоплювала самотність.
Це була самотність усвідомлена і усвідомлювана невпинно – самий страшний вигляд самотности.
А ночами починав звучати могутній голос тіла, що прокинулось і прагне жити, прокидалися всі муки чоловіка, ображеного, зле просякненого жадобою. Потім неминуче хвороблива уява переносила Івана Петровича до Київа – і далеко не завжди до його кімнати в манастирі, але частіше, значно частіше – до рожевої кімнатки Феліс. І картини, що їх змальовувала уява в ці моменти, примушували Івана Петровича звиватися всім тілом, кусати руки й стогнати, і глухо в подушку вити, – саме вити по-звірячому, бо нелюдський був його дикий біль.
Одного разу Івана Петровича компанія товаришів запросила піти з ними до пивної. Іван Петрович до цього часу не пив, пиво здавалось йому огидною річчю, але зостраху перед своєю кімнатою він все таки погодився.
Випивши з огидою пляшку пива, Іван Петрович несподівано переконався, що плівка на його болю стала значно міцнішою. Тоді Іван Петрович вирішив продовжувати. Цього вечора Іван Петрович вперше за життя був п'яний і зазнав таємницю принадливости оп'яніння. Він сміявся разом з другими і свій сміх сприймав, як чудо раптового видужання.
Цього вечора він заснув без звичайних страждань, а на ранок чудо зникло.
Все таки другого дня Іван Петрович знову пив пиво. На третій день – теж.
Ранком четвертого дня заговорила гордість. Полегшувати тягар страждань здалося ганебним. Іван Петрович вирішив припинити пити пиво. Перед кінцем дня він зайшов у якійсь справі до канцелярії і на великому стінному календарі побачив велику чорну цифру «22». Сьогодні минув місяць з того дня, коли казка торкнулася Івана Петровича, освітила його життя невимовно сліпучим і ніжним світлом і того ж дня кинула його до непроглядного мороку.
Іван Петрович пішов до ближчого ресторанчику й замовив горілки.
Стародавні боги знову володіли його душею, а їхня влада коли вона безподільна, коли переможено знесилений розум, – може виявлятися тільки в руйнації.
Цього дня алкоголь впливав чудно. Іван Петрович злостився, в нього починала кипіти нестримна ненависть до Феліс, до себе, до свого кохання. Ганебні й образливі сцени, створені його уявою, викликали в ньому тільки звірячу злість і ця злість давала якесь нездорове задоволення. Її хотілося живити й далі. І Іван Петрович, сидячи, як завжди, спокійно й стримано і випиваючи чарку за чаркою, все більше загострював свою муку, все більшу кількість вбивчих подробиць змальовувала його уява. І все реальніші й мерзотніші ставали ці картини.
Іван Петрович відчув, що створені ним образи і випитий ним алкоголь починають збуджувати його, як мужчину. Тоді сповнений лютого призирства до себе, він зовнішньо спокійно замовив здивованому половому ще горілки і попросив замінити чарку шклянкою. Але не оголомшувати себе алкоголем хотів він, – навпаки, – ще посилити яскравість образів, довести їх до конечної безсоромности, до брудної похабности і таким чином насміятися, оплювати себе, свою душу, своє кохання.
Алкоголь впливав чудно. Покірний руйнацьким намірам стародавніх законів почуття, він впливав вбивчо.
Зовні Іван Петрович не здавався п'яним – цю властивість він, між иншим, зберіг на все життя. Спокійно й стримано він розплатився, вийшов, сів на трамвай до центру і зійшов на Страсній площі.
Іван Петрович знав, по що й куди він їде.
Не вагаючись, він пішов з першою ж повією, що його покликала. Через кілька кроків він запропонував їй піти випити.
Вперто й мовчки знову ковтав він алкоголь – і все скаженіше ставало кипіння розлютованих почуттів. Але змучена, обпльована й знесилена любов – все ж жила.
І Іван Петрович конче зважився на те, що в його затуманеному мозкові підсвідомо уявлялося йому останнім ударом любови...
Другого дня Іван Петрович, що ніколи не зазнавав фізіологичного похмілля, зазнав непорівняно гірше й паскудніше відчуття моральної нудоти. Огидність цього відчуття, його безперервність, через яку здавалося, що вся душа й все тіло просякнені смердючим брудом, таким липким, що його нічим не змити й не зчистити ніколи, – все це було гірше за кожну з його дотеперішніх мук.
