Текст книги "Іван Петрович і Феліс"
Автор книги: Леонід Скрипник
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 3 страниц)
Леонід Скрипник
ІВАН ПЕТРОВИЧ І ФЕЛІС
Улюблену кішечку вдови камер-юнкера графа Езельсберга, кавалерчої дами Явдохи Карловни, уродженої фон-Зааль, – звали Сюсею.
У кавалерчої дами Явдохи Карловни, графині Езельсберг, було в середньому не менш за п'ятнадцять кішечок, з яких одна завжди посідала місце фаворитки. Кішечки мали наймення ніжні, французькі: Фіфі, Зізі, Мімі, Нініш, Бляншет і т. д. Фаворитку ж завжди звали Сюсею, яке ім'я, очевидно, було для Явдохи Карловни матеріялізованою в звуках квінтесенцією ніжности.
Кавалерча дама Явдоха Карловна, вроджена фон-Зааль, все своє життя світилася ясним сяйвом великої ніжности, що хронично переливалася через край навіть її місткого серця.
Упокоєний в бозі в наслідок апоплексичного удару, що застав його в найбожественніший мент єднання з божественною Блянш (не кішечкою), незабутній чоловік Явдохи Карловни, Фридрих Іванович, за життя свого бувши добре зазнайомлений із зайвою ніжністю своєї дружини, кваліфікував цю її властивість виразами негідними для друку, що в його аристократичних вустах пояснювались тільки властивим йому бурхливим темпераментом. Проте й цим, власне кажучи, виправдати Фридриха Йвановича важко, бо самою смертю своєю він довів, що заборгованим своїй дружині він не лишався.
Чесно й сповна сплачуючи Явдосі Карловні, граф Езельсберг, як це виявилось швидко по його блаженній смерті, дотримувався трохи инакших метод що до решти своїх кредиторів. В наслідок цього викрилось, що його молодій вдові – їй ледве минуло сорок п'ять років – неможливо надалі лишатися в Петербурзі, бо продовжувати життя достойним чином немає можливости.
З відчаєм у своєму життєрадісному серці Явдоха Карловна, чарівна графіня Eudoxie згадала про випадково забутий Фридрихом Івановичем невеличкий будинок з флігелем, що прийшовся їй від якоїсь тітки у-третіх, і що містився в глухій провінції – в Київі. Це був єдиний вихід. Явдоха Карловна зібрала речі (кішечок тоді ще не було), переїхала до Київа і почала життя домовласниці – провінціялки.
Точність вимагає зазначити, що будинок цей, власне кажучи, належав не Явдосі Карловні, а небозі тої самої тітки у третіх, круглій сироті, яку звали Феліцитатою, а скорочено – Феліс. Графіні Езельсберг Феліс приходилась якоюсь онукою в-четвертих, але, зважаючи на складність родства й нетактовність слів «онука» і особливо «бабуня», – графіня прозивалася просто тьотьою – «ma tante».
Феліс попала під опіку графіні Езельсберг підлітком восьми років. Вона була тиха, задумлива й м'ягка дитина.
Живучи з ранньою дитинства в сугубо-аристократичному оточенні, під доглядом виховательки-англічанки, схожої на засушений у гербарії чортополох, Феліс звикла вважати демонстрування на людях своїх внутрішніх переживань в такій же мірі непристойним, як і демонстрування голого тіла.
Життя її у Явдохи Карловни швидко дозволило їй зробити деякі істотні поправки в цьому переконанні.
Вперше приводом до цих змін була сама Явдоха Карловна, яку Феліс, забігши якось несподівано в якійсь хатній справі до її будуару, побачила за якоюсь грою з одним з постійних одвідувачів їх дому. Гри цієї Феліс тоді не зрозуміла, але переконалась, що категорична заборона демонструвати тіло инколи має винятки.
Ще серйозніші поправки вніс у світогляд Феліс її дядя Фридрих Іванович. Виявляючи ввесь час велику ласкавість до дівчинки, він легко завоював її палку відданість. Ласки вона не знала зовсім і тому всяку ласку могла сприймати тільки як ласку.
Його ясновельможність граф Езельсберг, визначений великим апетитом до життя, не проминув примітити в чарівній Феліс ще не куштовану відміну цього ж ріжнобарвного життя. Володіючи дуже великим життєвим досвідом, його ясновельможність легко урахував жадобу до ласки Феліс і невинну нерозбірливість її що до характеру виявлень цієї ласки. Отже йому нічого не варт було примусити Феліс приймати від нього саме ті ласки, якими він сам мав бажання її ощасливити.
І Феліс приймала їх і, будучи нащадком довгої низки поколінь, що культивували своє тіло для вишуканих і достатніх любовних вправ, Феліс приймала ласки дяді Фридриха з задоволенням, що зростало раз-у-раз.
Зазнавши до десяти років свого життя всі таємниці кохання, в якому таким знавцем був її дядя і вихователь, Феліс також переконалась, що заборона демонстрування хоч би деяких з таємних людських емоцій також не обов'язкова за надійно замкненими дверима.
Зрозуміло, що ці замкнені двері, так само, як і цнотливі зодяги, не були, на її думку, покровами соромливости, що мали ховати од чужого зору щось ганебне, але просто були поступкою прийнятим у суспільстві звичаям. Цей погляд Феліс я підкреслюю тому, що він у майбутньому відограв значну ролю в житті її й Івана Петровича.
По переселенні його ясновельможності в селища праведних, Феліс пережила щире почуття втрати, – у всякому разі її сльози були щирішими за обережні з косметичних міркувань риданння невтішної вдови, Явдохи Карловни.
Явдоха Карловна, переїхавши до Київа, в міру сил і коштів, влаштувала своє світське й особисте життя порівняно пристойно. Вона мала належну їй, кавалерчій дамі, повагу й увагу з боку суспільства, а перші роки не лишалась також і без дорогої її серцю інтимної уваги з боку ріжних молодих людей, на яких впливали її розкішні в своїй дозрілості жіночі чари.
Можливо, Явдоха Карловна, що лишилася вільною жінкою, трохи надто використовувала свою свободу, можливо, роки відогравали свою ролю, – але щасливий період її самітнього життя був короткий. Років під п'ятдесят майже не можливо стало затримати біля себе легковажних юнаків, нездатних цінувати всієї розкоши її багатодосвідченого кохання.
Лишок ніжности, що не вмішувався навіть у її місткому серці, примусив Явдоху Карловну вживати матеріяльних засобів посилення своєї принадливости. Невдячні й нерозумні юнаки почали одержувати дарунки, коштовність яких доводилося збільшувати раз-у-раз.
Урахувавши, що молодь її кола стає їй не по коштах, Явдоха Карловна вперше за своє довге життя звернула увагу на плебеїв, серед яких можна було знайти бажаних благодійників по ціні більш сходній.
Однак і ці видатки стали швидко не під силу. Будинок було закладено й перезакладено, проценти по закладних забирали майже ввесь прибуток, становище погіршувалось день-у-день. Її ясновельможність спробувала вжити героїчних зусиль над самою собою і скоротити видатки. Щоб полегшити тягар стриманости, її ясновельможність завела собі кілька кішечок. Кішечки певною мірою задовольняли високі поривання її ніжного інтелекта, а одна з кішечок, що пройшла спеціяльну школу, була призначена задовольняти почасти й бурхливіші прагнення зів'ялого, але все ще просякненого духом вічної юности розкішного тіла Явдохи Карловни.
Звичайно, все це були тільки сурогати, гідні викликати лише щире співчуття. Її ясновельможність відчувала в собі це співчуття до своєї особи в досконалому ступені і швидко її бадьорий розум знайшов ще один вихід: вона взяла до себе на виховання з виховального будинку хлопчика років чотирнадцяти.
Хлопчак був надзвичайно талановитий, і Явдоха Карловна була щаслива цілий рік. Це був останній рік її безхмарного щастя. Одного разу Яндоха Карловна викрила, що її хлопчик вживає свої таланти і по відношенню до Феліс. Ображена перш за все як жінка, її ясновельможність надавала ляпасів Феліс, кинула тремтливим голосом декілька драматичних докорів своєму вихованцю, втекла до спальні, схопила свою Сюсю і зайшлася сльозами, щирість яких цього разу не викликала жодних сумнінів.
Почуття її до зрадливого коханця по цім випадкові виросло за законом збільшення для нас цінности не тільки втраченого, але й того, можливість втрати чого стає очевидною.
Кавалерча дама, графіня Езельсберг перетворилась на щиросердо закохану самовіддану рабу свого п'ятнадцятирічного володаря. Володар наказав купити собі чоботи «бутилками» замість дорогих штиблет, що були в нього. Потім вивчився палити цигарки й шикарно плювати і, врешті, почав тягати на базар усе, за що можна було вторгувати кілька карбованців, потрібних йому, щоб підтримати авторитет серед знайомих парубчаків, що невідомо звідки з'явилися в скорий час.
Феліс, що нічого не мала против скромного хлопчика, яким вихованець був раніш, припинила тепер усяку близькість з ним, бо грубість викликала в ній щиру огидливість. Одного разу, увечері, коли хлопець з'явився додому п'яний з декількома п'яними ж товаришами і виявив цілком відвертий намір потішити товаришів задоволенням за її, Феліс, допомогою, вона – сумирна й лагідна дівчина – дала йому ляпаса в присутності всього товариства.
Після цієї образи хлопчак тієї ж ночи, загрожуючи її ясновельможності кухонним ножем, почав вимагати реабілітації. Її ясновельможність приволочила до себе напіводягнену Феліс, вимагаючи покірности. Її ясновельможність була зовсім обурена опором своєї завжди покірної небоги, але подолати цього опору не змогла. Феліс утекла знову до себе й замкнулась, а вихованець, примирившися з фактом і сплюнувши призирливо з приводу благальної пози своєї виховательки, діловито зібрав у вузол усі портативні коштовності, що залишилися ще в хаті і, не глянувши навіть на напівзомлілу свою коханку, зник назавжди з її дому і з її життя.
Графіня була глибоко стурбована й кілька днів посилено молилася, жаліючись богові на несправедливість долі й випрошуючи в нього нових милостей.
Нові милості й після цього, звичайно, час від часу посилалися їй, але вони коштували все дорожче, а грошей ставало все менше.
Її ясновельможність відчувала, що самі справжні злидні все ближче підступають до неї. Плоть її ставала день-у-день немічнішою, але дух лишався ще надто бадьорий, щоб задовольнятися навіть з п'ятнадцяти кішечок. На довершення нещастя її Сюся, та сама, що я згадував про неї на початку, захворіла й потрібувала курячого бульйону й свіжих вершків.
Графіня вперто молилася, вимолюючи спасіння. І нарешті її молитви дійшли.
Кость Степанович Потєєв, видатний судовий урядовець і ще видатніший мужчина, що був колись жагучим красунем і переможцем багатьох, значно більше навіть впертих серць, ніж серце Явдохи Карловни, переїхав на посаду до міста Київа й наніс візиту колишній чарівній Eudoxie.
Чарівній Eudoxie було вже п'ятдесят сім років, бувшому красуневі – шістдесят. Красунь був лисий, товстий і хворів на астму, але по старому, вийшовши з під рук перукаря, синьочорними були його вуса, по старому він, як справжній лев, старанно голився і пудрився.
Чарівна Eudoxie почастувала старого друга чаєм. Підчас цієї процедури старий друг відзначив декілька фактів: убогі меблі, ріжномастні чашечки, ложечки фраже, чай, що тхнув віниччям, і – чудесна молода постать шістнадцятирічної Феліс і її вишукане обличчя, що, здавалося зійшло з полотен прерафаелітів.
Залишившись вдвох з чарівною Eudoxie, старий друг з сердечної розмови легко пересвідчився, що його колишня подруга лишилась такою ж жадібною до благ життя, як і він сам, і що вона, позбавлена їх, провадить свої дні, висихаючи від жорстокої самотности.
Взявши на увагу всі ці факти, Кость Степанович на другий день прийшов з цукерками й квітками і дуже просто запропонував її ясновельможності передати йому опіку над її небогою за певну, досить пристойну, винагороду.
Швидко визначивши за цифрою винагороди можливий еквівалент життєвих радостей, що чекали на неї, пригадавши особливо курячий бульйон і свіжі вершки для хворої Сюсі, графіня подякувала богові й вдячно оповила свого друга обіймами, цілком невинними.
Її ясновельможності вдалося без великих труднощів прийти до переконання в надзвичайній шляхетності своєї поведінки відносно Феліс, яка була безприданницею і тому не могла й мріяти про розкішніше положення, ніж положення «petite amie» такого заможнього й поважного пана.
Що ж до самої Феліс, то життя її в домі її ясновельможности було так позбавлене всяких радощів і так рясніло всякою мерзотою, що вона ладна була піти куди завгодно й на яких завгодно умовах.
Угода сталась.
Її ясновельможність отримала досить даних, щоб дякувати милосердному небові цілком щиро. Феліс отримала чарівну окрему кімнату, купу туалетів і білизни і п'ятдесят карбованців на місяць «на шпильки». Добродій Потєєв отримав «petite amie», що поєднувала в собі безпосередність і невинність шістнадцятирічної дівчини з досвідченістю, що рекомендувала її, як гідну вихованку небіжчика графа Езельсберга.
Її ясновельможність була щаслива, оскільки може бути щасливий смертний. Рози її щастя, звичайно, не були позбавлені цілком зрозумілих, на такі випадки, шипів. Але це – закон існування.
Добродій Потєєв був щасливий, оскільки щасливий може бути смертний. Шипами на його радощах була непоборна огида до його особи з боку Феліс. Цієї огиди вона не могла инколи приховати, не зважаючи на всю свою вихованість.
Феліс? – Феліс найбільше щаслива була тим, що її коханцю було шістдесят років і тому, якими б молодими не були його почуття, тривалість їх виявів була обмежена...
У Феліс було багато вільного часу. Феліс переодягалася по десять разів на день, ходила гуляти – завжди самітня, бо для знайомих свого кола вона вмерла, – багато й без вибору читала й сумувала без кінця.
Сумувала невимовним дівочим сумом, що не має пояснень, боліла душею, що не розуміла свого покалічення, сумувала тілом, що не усвідомлювало свого забруднення...
Випадково в трамваї вона познайомилася з гарним юнаком підлітком і скоро голод її досвідченого тіла звів їх.
Юнака звали Федором Сукіним – прізвище хоч і немилозвучне, але дуже поважне в місті, батько Сукін був великим підрядником і лічився в мільйонах.
Син Сукін вихований був аристократично й тримався з товаришами погордливо, вважаючи, що йому, сину мільйонера, вчитися в такій плебейській установі, як реальна школа, куди його віддав батько, бажаючи зробити з сина інженера, – не личить.
Федір Сукін був на клас молодший за Івана Петровича. Безсилий подолати науку, він потребував репетитора і директор порадив Сукіну-батькові взяти Івана Петровича.
Івана Петровича пригнітила розкіш помешкання, колосальне утримання – двадцять п'ять карбованців на місяць – і дивовижний блідо-жовтий чай, що ним що-дня частували його підчас лекції у Сукіна.
Проте він дуже швидко зробив оцінку свого учня і зневажав його зі всією щирістю, на що учень відповідав цілковитою взаємністю...
З кожним написаним рядком я переконуюсь все більше, яке складне завдання я взяв на себе, зважившись написати історію життя однієї людини. Людські життя так тісно переплітаються між собою в своїх шляхах і ці сплетіння підлягають таким складним і непередбаченим випадковостям, що відокремити нитку життя однієї людини з цього неймовірно заплутаного клубка абсолютно неможливо. Неминуче доводиться зачіпати й витягувати більшою чи меншою мірою і инші нитки і деякі з них доводиться обривати.
Іван Петрович ніколи не знав ні графа Езельсберга, ні її ясновельможности його удови, ні Костя Степановича пана Потєєва, ані кішечки Сюсі. Але всі вони визначили життя Феліс, а її життя, хоч і на короткий час, але дуже тісно переплелося з долею Івана Петровича й залишило на душі його глибокий слід, що не зник ніколи. Кішечка Сюся також була одною з причин, що обумовила таким чином великі події в житті Івана Петровича, і тому й вона мусить увійти в його історію. І кожен з нас, коли придивитися уважно, може чимало знайти отаких кішечок Сюсь, йому відомих, а ще більше з них – лишаються невідомими...
Іван Петрович, блискуче закінчивши цього року свою реальну школу, потрапив на літо в родину дідичів, в маєток, як репетитор двох оболтусів, – гімназиста років вісімнадцяти й гімназистки років шістнадцяти. Івану Петровичу було сімнадцять років, але на вигляд він здавався молодшим, і це примушувало його потай страждати й компенсувати цю уявлену молодість особливою солідністю поведінки.
Оболтус гімназистка кокетувала з Іваном Петровичем і зовні подобалась йому, але непереможна огидливість, яку викликала в ньому її глупота, нищила будь-яку можливість будь-якої близькости. Іван Петрович був сухий, холодний, діловитий – і учениця швидко його зненавиділа.
Оболтус-гімназист, безнадійно безсилий в царині наук, де господарем себе відчував Іван Петрович, був зате хорошим фахівцем в справах, узаконених звичаями розваг молодих поміщицьких синків. Простодушно побоюючись Івана Петровича, дорослий юнак не раз домагався спокусити цими розвагами свого вчителя. Спроби ці не мали наслідків, не зважаючи на старанну підготовку, тому, що Іван Петрович, залишаючись на самоті з сільською спокусницею, кожного разу ніяковів, замикався в собі, соромився своїх бажань, що инколи мимохіть прокидалися в ньому, йому неприємна була примітивна активність підготованої спокусниці і кожного разу він – більш-менш швидко, але обов'язково – тікав.
По таких випадках його напосідала чудна мішанина відчуттів: огидливість, сором, збудження, що прокидалося від спогадів про подробиці пригоди, задоволення з власної витривалости й мимовільний жаль за невикористаними можливостями, що його він не міг приховати від себе.
Крім того, цілком зрозуміло, що такі експерименти лишили слід на всій психіці Івана Петровича, загостривши й конкретніше визначивши ті невиразні поривання до незнаного кохання, на які так багаті ці роки життя людини.
До того, як їхати до Москви, де Іван Петрович вирішив учитися надалі, він на декілька день заїхав до Київа.
Того часу улюбленим місцем прогулянок середнєшкільної молоди був Миколаївський сад проти університету. Серед саду на високому гранитовому цоколі стояла двохсажнева бронзова фігура Миколи І, одягненого в довгополий мундир. Фігура була показна й монументальна. Права рука фігури була засунута під борт мундира, а ліва вільно бовталась.
Внизу біля пам'ятника на круглій площадці що-вечора стояв завжди той самий городовик на прізвище Карюк.
Він на небагато був нижчий за Миколу І і одягнений був у довгополу шинелю. Права рука городовика була засунута під борт шинелі, а ліва не бовталась вільно, а завжди лежала на шаблюці не дозволяючи бовтатись і їй. Вуса в городовика були значно ефектніші за Миколини. Пухнаті й руді вони не потребували допомоги підвусників і вільно та пишно виходили по обидва боки далеко за межі фізіономії, на ґрунті якої зростали.
Того часу поліція великих міст старанно європеїзувалася. Основою європеїзації була «ввічливість із публикою», що її суворо навчало захисників громадського спокою відповідне начальство.
Городовик Карюк, займаючи таку відповідальну публичну посаду, також був досконало європеїзований.
Головним його завданням було слідкувати за «неприсутністю в саду учнів середньошкільних установ по восьмій годині по півдні». Учні, прогулюючись, звичайно, з дамами, вважали за свій обов'язок бути хоробрими і не тільки не робили спроб заховатися у більш темній алеї, але навпаки, демонстративно прогулювались головною алеєю, що-разу повз городовика Карюка.
Карюк мав прекрасну зорову пам'ять. Перше попередження гімназисту, чи реалісту, що продовжували розгулювати, він робив мовчки – правим оком і відповідним вусом.
Коли винний не звертав уваги й проходив удруге, – Карюк підходив до нього, ляскав обережно по плечі й казав:
– Просю ж вас, уходьте сцюдова...
Коли ж і цього разу хоробрий не слухався і знову потрапляв Карюкові на очі, той закипав стриманою люттю, монументальними кроками наближався до нього й заявляв голосно, з гнівним докором:
– Ну вєжліво ж вас просю – уходь сцюдова ік чортовій матері...
Карюк не тільки знав з обличчя декількасот учнів, але він також слідкував за тим, коли вони кінчають навчальний курс і негайно приносив свої щирі й шанобливі поздоровлення майбутнім студентам. Одержавши «на чай», він привітно говорив, підморгуючи оком і вусом:
– Ну, тепер прогулюйтесь...
Якби Карюк був тюремником, він напевне вітав би так само звільнених з-під догляду...
Коли Іван Петрович увечері зайшов до Миколаївського саду, Карюк відразу його пізнав, дружньо привітав і сказав «прогулюйтесь». Цим безперечно він зробив приємність Івану Петровичу, для якого, як і для всіх, городовик Карюк був постійним пугалом.
Ввічливо вклонившись Карюкові у відповідь на його козиряння, Іван Петрович повернув, щоб іти далі й напнувся лицем до лиця на Федора Сукіна. Хоч зустріч і не була приємністю а ні одному з них, але колишні колеги привіталися досить щиро.
Поздоровкавшись, Іван Петрович хотів уже залишити Сукіна, але в цей мент помітив, що Сукін не сам.
Іван Петрович глянув на Феліс, на півслові обірвав розмову і прикипів до місця. Добре вихований хлопець, Федір Сукін познайомив їх. Іван Петрович стиснув вузьку, слабку руку Феліс і відчув, як до серця йому підступає незнана ще хвиля ніжности. Веселе й вільне поводження Феліс аж ніяк не могло дати приводів відчувати жаль до неї і тому дивніше за все, що в ніжності, яка захопила Івана Петровича, цілком очевидною була велика частка саме жалю й співчуття.
Іван Петрович мовчав, а Сукін і Феліс жваво й весело балакали. Розмова була нерозумна, але Сукін говорив Феліс «ти» й поводився з нею фамільярно. Іван Петрович внутрішньо хмурився і несвідомо заздрив цій нездарі – своєму учневі. Потім Іван Петрович зловив себе на цьому, невластивому йому, почутті, обурився на себе й замовчав ще впертіше.
Справа підсувалася до восьмої. Сукін одержав уже перше й друге попередження. А Іван Петрович в ці моменти переживав, стоючи поруч, непозбавлені приємности почуття вільної людини.
Не бажаючи одержати знаменитого «ввічливого» припрошення, Сукін вирішив піти й простяг руку Івану Петровичу. Іван Петрович трохи розгубився, пам'ятаючи, що належить прощатися раніш із дамою, зробив вигляд, що не помітив нетактовности Сукіна й схилився перед Феліс.
Тоді Феліс, здивувавши обох юнаків, заявила, що їй ще неохота йти і вона сподівається, що Іван Петрович згодиться бути її кавалером ще якийсь час.
Сукін перший отямився від здивування, вирішивши, що Феліс хоче побавитися з його мовчазного й серйозного вчителя. Правда, вони вмовлялись, що він піде до Феліс, бо сьогодні вона була вільна від Костя Степановича... але чого ви хочете од жінки? – Сукін по-молодецькому випростався, ввічливо розпростився з Іваном Петровичем, фамільярно чмокнув руку Феліс і пішов, посвистуючи...
І знову передо мною труднощі, здолати які майже неможливо, коли ти не поет. Якими словами передати всю значність порожньої беззмістовної балаканини, що її продовжувала Феліс і після того, як пішов Сукін? Як я можу примусити вас відчути, що коли, хвилин через десять, балаканина ця припинилася і вони почали розмову про його подорож до Москви й про майбутнє навчання, – цей факт обома був сприйнятий, як великий крок до зближення і потай у обох викликав світлу й велику радість. Кохання в своєму народженні має властивість в будь-які слова, в будь-які вчинки вкладати цілком своєрідний зміст, що не має ні найменшої залежности від прямого, загальновживаного змісту цих слів і вчинків.
Тому цитувати розмову закоханих, якщо вони дійсно закохані, немає жодної рації. Оповідати ж про те, що вкладено в цю розмову, про сприйняте обома значіння її – невдячне завдання. Воно бралося багатьома, і кожен, хто хоч раз на житті кохав, може ствердити, що розвязати це завдання ще нікому не пощастило.
Не пощастить на цьому й мені. Навмисне роблю спробу.
Феліс питає – яка форма в тій навчальній установі, де має вчитися Іван Петрович. Іван Петрович сповіщає: синьо-зелене сукно, чорний оксамитовий комір, сині канти і золоті ґудзики й нараменники.
Феліс вигукує:
–Але ж це дуже гарно. – Синє з золотом і чорний оксамит
Феліс в цей момент почуває:
– Який ти любий, мій серйозний хлопчику і як ти добре будеш вчитися, зодягнений в цей гарний мундир, і який ти будеш добрий інженер і добра людина... Проте ти й зараз дуже хороший.
Іван Петрович у цей момент почуває:
– Феліс, невимовна, чудесна, неземна дівчино, що зійшла з полотен прерафаелітів. Ти говориш про красу синіх кантів і золотих нараменників, що будуть мене прикрашати, – ти радієш, що я буду носити цього чудесного мундира, тобі це не байдуже, тобі – світлому й рідному чуду, що невідомо звідки з'явилося на нашій брудній і самітній землі.
... Я ручуся, що точно передаю те, що вони обоє сказали. – Але як я можу ручитися за вірність запису їх почуттів?
Стенографію душі ще не винайдено і справа це важка і дуже відповідальна. Не історику цим займатися...
І все ж мені здається, що душі Івана Петровича й Феліс розмовляли приблизно так, як я навів у своїй спробі. Знаючи всі події надалі, в них я знаходжу ствердження цій думці.
За годину Феліс переповнила чашу щастя Івана Петрозича, запросивши його до себе на чай. Дорогою вони завернули до цукерні і Іван Петрович вперше відчув радість придбання разом з коханою людиною цінностей, призначених до спільного ж використання. Даного разу цими цінностями були тістечка...
Чаю не було – був, здається, нектар, невдало замаскований під чай. Проте Іван Петрович смаку його не відчув.
Тістечок теж не було, дивна цукерня безперечно торгувала чимось неуявним, що не має земного ймення. Смаку цих неземних речей Іван Петрович теж не відчув, хоч, через збентеження душі, і з'їв їх штук із п'ять.
Іван Петрович перебував у атмосфері, що насичена була пахощами раю і хмарками кольору ніжного сходу. Кімната Феліс була затягнена рожевою тканиною і в ній пахло шипром...
Кімната містилася на другому поверсі і недалеко на вулиці горів дуговий лихтар.
Феліс запропонувала Івану Петровичу показати, як гарно цей лихтар освітлює її кімнату вночі, – зовсім як місяць.
Вона загасила світло в кімнаті і світло дугового лихтаря залляло її кімнату таким невимовним чаруванням, якого не могла б досягти й тисяча місяців.
Феліс, очевидно, забула знову запалити світло і прилягла на канапі.
Світло лихтаря, що гойдався од вітру, беззвучно ходило кімнатою, вихоплювало випадкові деталі, перетворювало їх на щось цілком неуявне, таємниче й прекрасне і затоплювало непроникливим мороком решту кімнати.
Морок цей теж був таємничий і прекрасний.
Промінь світла періодично набігав на обличчя Феліс, і в ці моменти перед очима Івана Петровича виникла примара такої казкової й зворушливої краси, що дихання втиналося і хотілося плакати й молитись. Такій красоті, звичайно, можна було молитися...
Феліс запропонувала Івану Петровичу сісти поруч неї на канапі.
Іван Петрович підійшов з поважністю і сів з таким же внутрішнім прихованим напруженням в рухах, з яким він став би навколюшки.
Казкова краса була зовсім близька. Примара матеріялізувалася. Він відчував живу теплінь тіла, слабкий і ніжний його аромат, чув, як дихає Феліс...
Казка стала дійсністю... але хіба дійсність може бути такою чарівною? – Звичайно, ні. Просто – дійсність стала казкою...
Івану Петровичу і Феліс було лише по сімнадцять років.
Час припинив свій одвічний біг... В казці це цілком можливо.
Іван Петрович, не відриваючись, дивився в обличчя Феліс.
Вона не могла зрозуміти його погляду, але відчувала, що так на неї ще ніхто не дивився. В погляді цьому було щось надто дивовижне, надто дивно хороше, від чого починало томитися тіло й до горла підкочувавсь нуднувато-солодкий клубок...
Феліс не могла зрозуміти цього погляду. Вона знала Фридриха Івановича, потім тітчиного вихованця, потім Костя Степановича, потім Федора Сукіна. Хто з них міг так дивитися на неї? Звідки Феліс могла знати, що можуть бути инші погляди, ніж ті, якими її розглядали, починаючи з восьмирічного її віку?
Її вабило до Івана Петровича не так, як це було з Сукіним, але звідки Феліс могла знати, що існують инші методи виявлення свого потягу, ніж ті, що їх її навчили її вихователі.
Правда вживаючи цих метод, вона відчувала незвичне замішання, але ж инших метод вона не знала і замішання свого не могла пояснити.
Вона прошепотіла Івану Петровичу, щоб він сів ближче, попестила його руку, потім взяла її й поклала собі на груди...
Іван Петрович перестав дихати. Незграбно, мимоволі він мішком зсунувся долу і, стоючи навколішки, уткнув обличчя в диванну подушку, поруч з обличчям Феліс.
Феліс підвелась стурбовано, обома руками охопила голову Івана Петровича, намагаючись підвести її, потім швидко почала цілувати його коротко підстрижене волосся.
Іван Петрович повільно звів голову. Він відчував щастя, болісне, як катування. Це щастя притупило його відчуття – инакше він не зніс би його тягара.
Феліс, ніби погляд Івана Петровича вдарив її, різко відкинулась на подушку, примружила очі і, помацки знайшовши плечі Івана Петровича, потягла його до своїх губ.
Іван Петрович поцілував Феліс...
Тисячі, мільйони кур'єрських поїздів мчались навколо, перетворюючи ввесь світ на нестримний скажений ураган.
Іван Петрович, звичайно, не усвідомлював дійсности. Ця передумова, так, як і повна відсутність досвіду, спричинилася до деяких незручностей і затримок.
Феліс, простодушно радісна й щаслива, ні трохи не вагаючись, цілком природньо вжила свого досвіду.
І хоч як захоплений був Іван Петрович, хоч як приголомшений божевіллям своєї першої пристрасти, але поводження Феліс він запримітив.
Потім Іван Петрович підійшов до вікна і зупинився при ньому, дивлячись на вулицю.
Чи думав про щось Іван Петрович? – О, так! Думок була незчисленна кількість і вони буяли в його голові, билися об стінки його круглого черепа з лютою силою.
Чи почував будь-що Іван Петрович? – Цілий потоп почуттів до щенту зім'яв його душу...
Вулицею простували юрби людей, звонили й гули трамваї, вигукували газетярі, продавці «Последних Новостей», але ні один з цих людей, що йшли, їхали, бігли, ні один із звуків галасливої вулиці не дійшли свідомости Івана Петровича.
Так само не дійшли його свідомости його власні думки й почуття...
Феліс гукнула на Івана Петровича. Він машинально повернувся до неї. Феліс лежала на канапі, блаженно розкидавшися, повна цілковитого нового щастя, якого ще ніколи не зазнавала. Сукня Феліс була в непорядкові й холодне біле тіло світилося фосфорично в холодному білому світлі дугового лихтаря...
Іван Петрович поволі підійшов і поправив спідницю Феліс...
Феліс різко звелася й сіла на канапі. Солодка усмішка зникла з її вуст, в очах застиг вираз болісного здивування. Феліс повільно схилила голову, присунулася на край канапи і глянула знизу на Івана Петровича.
Іван Петрович мовчки стояв біля канапи, дивлячись просто перед себе. Феліс обійняла його, притислась, схопила його руку й почала цілувати її частими, гарячими поцілунками. Уста їй були сухі і дихання поривчасте й гаряче.
Іван Петрович не забрав руки. Він звільнив другу руку, поклав її на плече Феліс і примусив її знову лягти.
