Текст книги "Калейдоскоп часу"

Автор книги: Лариса Денисенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

3

Клоун продовжував розповідати мені свої історії. Починав одну, повертав на іншу, зупинявся ще на одній, знову повертався до першої – наче хлопчисько, що стрибає по сходах, – і так протягом усього часу нашого випадкового співіснування. І коли ми нарешті добігли до своїх воріт і нам повідомили, що виліт затримується, і коли ми сиділи на незручних крісельцях та чекали свого літака, і впродовж усього перельоту. Він час від часу дивився мені прямо в очі так, що я ніяковіла. Бо мало хто за все моє життя перевіряв у такий спосіб, плачу я чи ні і чи все зі мною гаразд. Я пам’ятаю, коли маленькою була чимось засмучена і такою вкладалася спати, згодом тихенько до кімнати входив мій батько, піднімав краєчок ковдри, придивлявся та прислухався – рюмсаю я чи ні. А я намагалася дихати рівно. Він тоді торкався подушки, зазвичай вона була волога, бо я таки плакала, цілував мене в маківку і говорив, що все минеться, і не такий уже то був страшний дракон, я сама набагато страшніша. Батько смішив мене. Незвичним було те, що зі мною зараз дійсно було все гаразд.

«Слухайте, а чому б нам не лишитися тут, у Парижі, на ніч? Вип’ємо вина, скуштуємо устриць, прогуляємося по території аеропортівського готельчика, поспілкуємося? Навіщо нам так поспішати до Києва, у вас версії є?» – пролунало несподівано. Я засміялася трохи нервово. «Це було б чудово, але ви не знаєте, яка в мене мама». – «Мама?» – він був здивований. Я розумію, що коли йдеться про жінку мого віку, про маму думаєш щонайменше, першими згадуються коханці, чоловік, діти, а не матір. Із чоловіками я розлучилася, дітей у мене не було, мій коханець паралельно був чиїмось чоловіком, йому ще бракувало за мене нервуватися, а от мама в мене дійсно була – одна, єдина і дуже нервова. «Я зараз вам дещо розповім про маму».

Одна історія про рідну матір від Шу

Мій батько – завзятий мисливець та рибалка. Полювати, щоправда, він припинив після одного випадку, коли заблукав лісовими-сільськими дорогами та виїхав на поле, яке було цвинтарем для корів. Після того, як батько тим полем пройшовся, надивився різних коров’ячих решток та проблювався так, що от-от виблював би внутрішні органи, він відмовився вживати м’ясо та припинив полювати. А рибалити продовжує досі. Цікаво, чи існують десь цвинтарі для риб? Але я трохи відволіклася.

У той час, коли стався цей випадок, батько з друзями поїхав на зимове полювання. Він виїхав традиційно в п’ятницю і сказав мамі, що повернеться в неділю, бо в понеділок йому слід було приступати до роботи.

У неділю ні батько, ні його друзі не повернулися. І в понеділок також. Зупинятися вони мали намір посеред лісу, тобто до будь-якого населеного пункту було бігти далеченько, а мобільних телефонів тоді ще ніхто не мав. Я не дуже хвилювалася, бо за ці дні стало зимніше, вдарив хижий мороз, батькова машина була доволі стара, тож я припустила, що вона в них не заводиться і зараз усі дружно розмірковують над тим, як виправити ситуацію. Дорослі кмітливі чоловіки, з рушницями, горілкою та харчами, що з ними може статися? Мати так не думала. Мати не вміла думати позитивно. Коли я затримувалася десь у друзів на годинку, у мамчиних думках мене вже було зґвалтовано, і саме зараз маніяк думав, куди діти моє розчленоване тіло. Під кущ кинути, скласти в лантух та втопити, чи зарити? Тобто подумки мати була з ним.

Одного разу ми з моїм першим колишнім чоловіком застрягли в ліфті з нарядом міліції та простирчали там близько години. За цей час мати встигла поставити на вуха дільничного інспектора. Міліціонери, що застрягли з нами, були їй за це вдячні, бо вони їхали за викликом на побутову бійку – «чоловік, дружина та сокира», їхнє керівництво матюкалося в рації, але ніхто допомогу не викликав та з ліфтерами не домовлявся. А мати майже врятувала їхню репутацію: вона збурила дільничного інспектора, він – ліфтерів, вони вивільнили міліціонерів, ті встигли вчасно, і сокиру побутової бійки було поховано. Коли мати не знала, де я або де батько, її фантазія слухняно підкидала жахливі картинки, що розважили б Чикатило.

Ще понеділок вона якось трималася, хоча діставала дзвінками дружин батькових друзів: її чомусь втішало, що й вони не повернулися з полювання. Не знаю, у чому вона вже підозрювала батька… У вівторок у її уяві вже все склалося. Це було помітно, вона була мрійлива, запивала «Персен» «Лідією» і навіть читала російські детективи.

У середу, коли я повернулася з роботи, то почула, що мати з кимось говорить по телефону. Вслухавшись у цю бесіду, я зрозуміла з ким. Мати спокійним голосом замовляла вінки. Вона погоджувала тканину, довжину стрічок, сорт квітів, тексти написів і яким кольором їх виконувати – срібним чи золотим. Щодо труни вона обіцяла зателефонувати трохи пізніше, їй було необхідно порадитися з донькою. З вівторка мати була вдовицею.

Я видрала телефонну слухавку та повідомила пані з відповідної контори, що замовлення я скасовую. «А ви, власне, хто?» – запитала вона. «Донька трупа». – «Маєте право». У четвер приїхав брудний батько, галасливий та веселий. Втяг до хати вепра. Вполювали. Звісно, що машина не заводилася, і всі вони шукали місцевих із вантажівкою, щоб зрушити її з місця, на це пішло багато часу, бо місцеві не надто охочі вештатися гаями по таких погодах. Про вінки я йому не розповідала, але вразило мене це на все життя.

«Мене б таке теж вразило, – сказав Клоун. – То коли б ми пили вино та ділилися спогадами про Париж (Ви ж уже були в Парижі? Я знав…), або уявляли, як ми прогулюємося його вулицями, привітно всміхаючись парижанам похилого віку, бо молоді всміхатися небезпечно, то ваша мати обирала б музику на ваш похорон?» – «Ні, – втішила я Клоуна. – Музику вона б не обирала. Бо я ще кілька років тому попередила її, щоб ніякої музики, мені від неї зле». «Амен», – мовив він, і ми зареготали.

Важко сказати, коли це сталося. Не знаю. Спочатку я усвідомила, що мені приємно на нього дивитися. Просто дивитися і все. Поки ми очікували на літак у відведеному закапелку, він домовився зі співробітниками авіакомпанії, і вони купили нам у дьюті-фрі дві пляшки якісного червоного вина. «Хоча б у такий спосіб, наче ми в Парижі…» – «У небі над Парижем», – відгукнулася я. У небі над Парижем із ним було добре.

Можливо, це сталося, коли він наливав мені вино в пластиковий келишок. Може, тоді, коли оповідав про специфіку своєї роботи: він мріяв удосконалити технології, щоб Інтернет і мобільний зв’язок були доступнішими, кращими й працювали швидше. А я не знудилася від цього! Можливо, коли усвідомила, що я від цього не знудилася…

Та ймовірніше, це сталося, коли він розповідав, як організував святкування свого дня народження. Він тоді працював із французами. І вони платили йому надзвичайно багато за радянськими мірками, до того ж валютою! Він міркував, як дати раду цим грошам з урахуванням того, що незабаром буде його день народження, аж один знайомець запропонував поїхати до Китаю. І він вирішив, що це чудова ідея. Тільки не подумав, що тоді до Китаю люди їхали щось продати та купити, а не щось роздивлятися, вбирати в себе східну культуру та святкувати свої дні народження.

Він опинився серед «човників». Це були цікаві люди, які вдягали по три вовняні пальта, а на голову примудрялися натягти по чотири капелюхи. Його тричі трусили митники, дивувалися, що в нього нічого немає, а тоді вимагали гроші. Кілька разів, уже в Китаї, вони забували назву свого готелю та понад добу намагалися його розшукати, тиняючись смердючими кварталами, аж доки хтось не згадав, що поклав у гаманець невеличку рекламку з назвою.

Мешкав він в одному номері з генералом у відставці та балериною на пенсії, які мали активне приватне життя, стогнали та гарчали ночами, а зранку разом ішли торгувати. З іншими вони не спілкувалися. Як сказала, усміхнувшись до нього осяйно, балерина: «Ми з Іванком – люди іншого соціального зрізу, ніж весь цей непотріб, тож тримаємося одне одного». А він усе думав, про який соціальний зріз вона верзе, якщо всі вони тут, окрім нього, торгаші.

А можливо, усе сталося тоді, коли він описував, як побачив схибленого комп’ютерника, який голим намотував кола довкруж будинку в капцях та в розіпнутому халаті, що волочився за ним, наче павичів хвіст, і дівочим голосом верещав матюки на мотив пісні з кінострічки про Червоний Капелюшок. Так той дивак знімав стрес.

А він тоді саме приїхав до США на запрошення однієї компанії, й аж тут виявилося, що компанією був один хитродупий американський чолов’яга, який за безцінь найняв геніальних радянських комп’ютерників, годував їх власним коштом, платив двадцять доларів на тиждень і не випускав із хати, де всі вони працювали та мешкали. У напакованому комп’ютерами будинку, що стояв на відлюдді, оселили десятеро комп’ютерників із Москви, Пітера та Києва. З цього й почалася його американська історія. Перші американські враження.

Ні, це, мабуть, сталося, коли він ділився історією про те, як з’їздив на екскурсію до Одеси. Існувала тоді така штука, як екскурсійна передплата. Я пам’ятаю тільки газетну та журнальну, у 90-ті почула про бандитську «подпіску», а виявляється, було ще й таке. От він передплатив екскурсію до Одеси. Сподівався, що добряче там колобродитиме, бо ж загальновідомо: в Одесі мешкають дівчата з найдовшими в усьому Радянському Союзі ногами, таких іще можна було зустріти хіба в Таллінні, Харкові та Новгороді. Для підкорення довгоногих красунь він вдягнув файний костюм, краватку та взяв кілька змінних сорочок. Ще кинув у сумку шкарпетки, щоб змінювати щодня, а не прати, та презервативи.

Річ у тому, що ця екскурсія виявилася не зовсім екскурсією, а туристичним походом. Складно собі уявити, що подумав чоловік, який відповідав за турпохід, коли побачив цілий автобус ідіотів у випрасуваних костюмах, шовкових шкарпетках і модельному взутті та високопідборних дуреп у вечірніх сукнях. Але нічого з усім цим вдіяти він не міг, тому розселив пихату столичну публіку в наметах на чорноморському узбережжі.

Народ призвичаївся до тимчасового місця проживання доволі швидко. Затарилися дешевим одеським вином. Але просто тишком-нишком пити було якось не по-столичному, тому почали шукати, з ким би з’ясувати стосунки. І, звісно, знайшли. Серед місцевих.

Хто і що першим сказав місцевим – історія замовчує. Пам’ятним було інше: якось уночі до наметів припхалося близько сотні морських піхотинців напідпитку, з одеськими напіводягненими красунями і шампурами. Розпочалася одеська корида. Бажання грати в биків із п’яними одеськими морпіхами ні в кого не виникало. Раптом схотілося спокійного життя з тихим споживанням вина. Декому надерли пики, та загалом усе закінчилося мирно, як завжди буває, коли алкоголю вдосталь, але не слід забувати, що його може випити хтось інший. Тому врешті-решт усі колобродили, браталися та пиячили.

А скоріш за все, зі мною це трапилося, коли він усміхнувся та сказав, що одеську історію майже всю вигадав. Ми саме стояли в черзі до вітчизняних прикордонників. «Але навіщо?» – «Щоб було цікавіше, ти посміялася». – «А насправді як було?» – «Насправді я зовсім не їхав до Одеси трахатися. А їздив туди з колишньою дружиною, тоді вона була не колишня. Культури хотілося, завітати до Оперного театру. Тому були костюм та краватка. А опинився в наметовому таборі в компанії з електриками та прибиральницями Будинку профспілок завдяки своєму куму-маляру, котрий займався тим, що творив стильні таблички, наприклад «Тягти до себе». Він нас там із дружиною фактично споїв». Я з цього реготала, як навіжена. І мені дуже не хотілося, щоб Клоун зникав. Напевне тому, що Клоун давно зник, а я опинилася в товаристві чоловіка, який мене дуже приваблював, із Євгеном Вітовським. Що це? Звісно, кохання.

«Вас підвезти?» – запитала я, бо мене зустрічав водій. «Ні, дякую. За мною має під’їхати Макс. Це мій син. Така в нас традиція». Він мовчав та дивився на мене. Я теж не знала, що говорити. «Ок, електронку вашу, Євгене, я записала, завтра спробую написати позов до «Ейр Франс», щоб вони повернули ваші гроші, та й узагалі не треба шити нас у дурні, правильно? Мені приятель допоможе, він має чималий досвід гризні з буржуями. Я вам тоді надішлю текст на погодження, добре? Українською та французькою». Мені було бридко, що доводилося говорити з ним так офіційно, але як про таке можна говорити інакше? «О’кей. Я буду чекати. Я вам завтра зателефоную, може, поснідаємо разом?» – «Точно. Я завинила вам вечерю!» – «Ні, це я зіпсував вам обід, ви тільки згадайте, яку гидоту нам пропонували в літаку… То давайте обідати?» – «Добре», – розгублено сказала я. Ми одночасно потягнулися одне до одного, поцілувалися, притиснувшись, та розійшлися. Я не знала тоді, що відчував він, але сама була щасливою.

Позов для мене написав Марлен. Він мав неабиякий досвід складання такого штибу паперів. Марлен працював за кордоном, тому позов надіслав мені електронкою. А колись ми з ним працювали в Міністерстві закордонних справ, він був юристом, а я дрібним керівником відділу, який займався проблематикою Великобританії, США та Канади. Звісно, я могла б стати й більшим керівником, якби на додачу до своєї перекладацької освіти здобула ще, скажімо, економічну або юридичну, ну й зробила б іще й операцію зі зміни статі. Думаю, доречно буде розповісти історію про те, як Марлен викачав із французів десять тисяч євро.

Історія про те, як Марлен своїм писком заробив десять тисяч євро

«Иіт, е я, я – тома, ия оухло, аеія, ошу ебе иїхати о ее», – видав мені якийсь араб, що мешкав у телефонній слухавці. У липні спека, про яку мрієш восени, узимку та навесні, перетворюється на ту саму мрію, здійсненням якої тебе може покарати Бог. Аналізуючи окремі слова, що здалися мені зрозумілими, я подумала, що мені телефонує невідома Тома, яку щось, пардон, їбе. «Це хто?» – про всяк випадок спитала я. «У я е! Я – тома!» Голос у цієї Томи був чоловічим, щось не те було з гормонами у Томи. «Хай щастить», – сказала я та відключилася. Телефон задзвонив знову. «Ну?» – «У е я!» Нарешті я впізнала його за екзальтованими інтонаціями: «Марлене, це ти?» – «А!» – відповів Марлен. То був саме він. «Тобі нема чого робити? Удома він стирчить. А ми працюємо, і нас тут «ошу ебе» за повною програмою й із самого ранку. Так уже всіх «оухло», ти собі уявити не можеш, ледацюго. Ти чого вдома взагалі? Захворів?» – «Я оі ау. У ее аеія». «От мала погань», – подумала я.

Катеринка, яка прикрашала папери відбитками пальців («Щоб не казали потім, що я до них і не торкалася!»), схопила слухавку паралельного апарату. «Марленчику, це ти? Це Катеринка. Привіт! Що трапилося?» – «У ее аеія, ия оухло». – «І що, сильно опухло? Може, нам до тебе приїхати, якось зарадити?» – «Ак! Ую!» Катеринка поклала слухавку. Я запитувала всіма бровами, кортіло дізнатися, що сталося. «У Марлена алергія. Каже, що обличчя опухло, просить, щоб ти приїхала». – «Ошу ебе?» – «Ак!» – відповіла Катеринка.

Обличчя Марлена дійсно опухло. «Здець», – привіталася я. «Груба бджоляча робота! У тебе що, радикуліт щік був?» – спитав Валера, який не довіряв нічому. «Нажерся чогось із того, що тобі не можна. Як завжди!» – Катеринка зналася на людських слабкостях. Тільки Сашко, який був натхненним та сентиментальним, аплодував мужності Марлена своїми довжелезними віями. Уся його зовнішність говорила: «Як людина з таким обличчям узагалі може жити, а Марлен живе і навіть устав із ліжка!» – «Тільки нічого не кажи, – злостиво кинула я Марленові. – Нема сил тебе, такого гарнюню, вислуховувати. Бери блокнот, будеш спілкуватися з нами епістолярно». І ми пішли пити каву на кухню.

Усі ми знали, що Марлен був алергіком. Незайве довідатися, які хвороби притаманні вашим постійним горілчаним посестрам та побратимам. Алергія в Марлена була на гірчицю. Звісно, можна поцікавитися, а навіщо він їсть гірчицю, якщо знає, що в нього на неї алергія. І варто зізнатися, що гірчицю він їсть рідко, частіше споживає майонез, куди цю гірчицю домішують, а от навіщо він усе це робить – спитайте при нагоді в нього, якщо вам своїх нервів не шкода.

«Ну то й що ми їли? – спитала я лагідно. – Овочеве рагу з майонезом, яйця під майонезом чи салатик “Олів’є”?» Марлен написав, що вчора він їв те саме, що й усі ми. «Горілку та абрикоси?» – перепитав Валерій. Марлен підтвердив, що саме так. «А чи може в горілці бути гірчиця?» – поцікавився довірливий Сашко. «Чи в абрикосах… – гигикнула Катеринка. – В абрикосових кісточках. Якийсь убивця наколов абрикоси цією гірчицею, щоб зморити нашого Марленчика».

У мене псувався настрій. Якби я перебувала в гарному гуморі, ми б почали гратися в Аґату Кристі, але ми не почали, тому про правила розповідати не буду. «Зізнавайся, чим ти ласував, коли приїхав додому. Майонезом?» – «Ти що, хіба я такий козел, що буду накачуватися майонезом? Чи я не знаю, чим це для мене обернеться?» Коли ми це прочитали, то заклякли, і ми мали всі підстави на це.

«Ну, ти, Марлене, це о, вмієш сказати, – першим не витримав Валерій. – А пам’ятаєш, як до нас приїздив Нікас Егге? Ти мусиш його пам’ятати. Такий прищавий видовжений білявчик із молочно-шоколадних скандинавій? Ну, пригадав? Йому ще біля Міністерства хтось втюхав запрошення «Молоді та здорові чоловіки запрошуються на роботу вантажниками, оплата лантухами». Ну той Нікас, який після нашої традиційної горілки з абрикосами не повірив, що в людей буває алергія на майонез? Пригадав? І ти не медичного довідника йому приніс, де було зафіксовано цей сумнозвісний медичний факт, а банку майонезу, котру з’їв. Це було найяскравішим враженням Нікаса від України, Марлене, і ти зараз кажеш нам у вічі, що ти б ніколи не…»

«А минулого місяця в клубі що трапилося, не пригадуєш? – встряла Катеринка. – Ти тоді зняв якусь повію, ще вихвалявся, що обійшлася вона дешево і що, на відміну від мене та Олександри, вона добра та вродлива. Було таке? Ви домовилися щодо орального сексу, але вона сказала, що «насуху» в рота це брати не буде, тьху, пригадалося ж! Що треба чимось намастити. І ти тоді приніс майонез. А вона запитала в тебе: «А ти впевнений, що майонез свіжий?» На її місці мене б свіжість іншого хвилювала, але я не на її місці. І що ти зробив? На підтвердження того, що майонез свіжий, ти намастив його на пальця й сунув собі до рота. Далі розповідати?»

«Зачекайте, це що, все правда? – мало не зомлів Сашко. Ми на нього шикнули. – Слухайте, а можна ще запитання? Він майонез ковтає, а не мастить ним обличчя, то чому в нього обличчя опухло, а не… ну, там?» – «Тому що, Сашку, у нього обличчя опухло з вивороту так само», – пояснила я.

І тоді теж пригадала, як буквально минулого тижня після важкої праці, горілки та абрикосів… Так, я думаю, що у вас уже склалося хибне враження, ніби ми постійно п’ємо горілку і закушуємо абрикосами, – ми б цього не робили, але від слив нас обдимає, а яблука нам не подобаються… Отже, після горілки та абрикосів ми пішли до американського пабу. Попоїсти. «Дивися, це, на твій погляд, привабливий бармен?» – звернувся до мене Марлен. «Та нічого», – сказала я, ласуючи кільцями цибулі, смаженими в соусі. «А давай його приголомшимо?»

Я не встигла нічого відповісти, як Марлен почав режисирувати. «Приголомшення бармена» – англійська п’єса в американському пабі. «Поскаржся на мене, що я твій чоловік і що я гомосексуаліст». – «Навіщо?» – «Щоб його приголомшити!» – «Може, чимось іншим його приголомшимо?» – «Не канюч! Роби!»

«А ви знаєте, парубче, що я дружина от цього хлопця вже третій рік, а він – гомосексуаліст?» «П’яні телепні», – подумав бармен, але ввічливо посміхнувся, з ким, мовляв, такого не траплялося. «Щось він не дуже приголомшений, – засмутився Марлен. – Це ти винна. Непереконливо зіграла. Немає в тобі щирого відчаю. Ану, дотисни його!»

«А ви знаєте, парубче, що це мій третій шлюб, і в усіх моїх шлюбах чоловіком був він, і він усі ці три рази був гомосексуалістом». Бармен рипнув келихом, він його протирав…

«Та до чого тут майонез?» – ох, ця невиважена Катеринка. «Зараз буде твій майонез, зачекай!»

«Ти бач. Він не приголомшується. Але ми просто так позицій не здамо…» – Після цих слів Марлен замовив собі гамбургер, у якому – так, Катеринко, – був майонез. «Що ти робиш, Марлене?!» – заволала я. Марлен схопив сірникову коробку і почав дряпати нігтем свою адресу, яку я постійно забувала. «Викликайте таксі, прошу!» – «А що з ним таке?» – «Алергія на майонез». – «Тееекс… Слухай, подруго, ти б із ним розлучалася, чи що? Я не знаю, який із нього чоловік і який із нього пєдріла, але те, що він у тебе шизік – це стовідсотково». Після інтенсивного домашнього обкларітинування та обсупростинування я запитала, навіщо він це зробив. І що він відповів? «Але ж ми мусили його приголомшити!» Ну, звісно!

«Ід оии уол. А и і». – «Ви – злі. А ми пішли робити укол», – оголосила Катеринка. Після чергового уколу Марлен почав розмовляти по-людськи: «Це не гірчиця і не майонез. Це – вода!» – «Так, припиняй це. Нам уже до роботи повертатися час». Марлен насварив мене вказівним пальцем та витяг спрей. Спрей для відсвіжування обличчя. «Ось воно! – виголосив він голосом володаря кілець. – Кляті французи!» – «Вони що, додали туди трохи гірчиці?» – здивувався Валерій. «А от і ні. Я оглянув усі написи, ніде не вказано, що вона шкідлива для алергіків, вони не протестували цю воду та не написали жодної перестороги, тому ми їх покараємо євро».

«Я вже дещо зробив, поки вас чекав». І Марлен продемонстрував свої здобутки. Спочатку він показав власне фото, підписане таким чином: «Я до відсвіжування обличчя вашим спреєм». На фотокартці було вказано дату. Потім він показав іншу, полароїдну, де розквітав його опухлий писок. На цьому знімку також був напис: «От що зробив із моїм обличчям ваш спрей». На третій картці був з усіх боків представлений спрей. «Це навіщо?» – «А я не хочу повертати їм спрей, він іще повний і ним можна користуватися. Отримають натомість цю фотокартку, чек та етикетку. А тепер я сідаю, пишу претензію, а ви спостерігаєте. Мені необхідна дружня підтримка. Ще можна горілки. Навіть без абрикосів». Претензія вийшла стислою, але з погрозами. Марлен сміливо витребував із французів десять тисяч євро за моральну та фізичну шкоду та натякнув на те, що в разі невиплати звернеться до суду.

Чесно кажучи, я захоплювалася Марленом. Він колись мешкав у Франції й відсудив в однієї бабці п’ять тисяч франків тільки за те, що її песик поламав собі зуби на Марленових черевиках. Фотокартка черевика, який постраждав, виглядала досить переконливо. Виробники спрею відразу збагнули, що мають справу з досвідченою наволоччю, тому гроші вони йому перерахували без зволікань. Та ще й пообіцяли, що проведуть усі обов’язкові тестування.

Я думаю, усім відтепер стало зрозуміло, що позов до «Ейр Франс» був у надійних руках.

З Євгеном ми зустрілися в невеличкому барі. Він виглядав невпевненим. Забагато жестикулював, це було йому непритаманно. Я теж нервувалася. Він спитав, що я буду пити, я чомусь замовила пиво, він спохмурнів. Але замовив пиво й собі. «Буду пити те саме. Чим закусюватимемо?» Я сказала, що нічого не хочу їсти. Насправді менш за все мені хотілося, щоб він подумав, ніби я використовую його. Чужі гроші – байдуже, позичені чи подаровані, – я відчувала краденими, це була стара проблема, але він про це не знав. Євген виглядав зовсім розгубленим, але замовив карпачо з риби. Половинки лимонів виглядали, наче здивовані брови. Карпачо з риби їли дві виделки. Ми його не торкнулися. Я постійно мацала своє волосся, він торкався краватки. Сказав, що не любить краватки, але зранку збирався у справах, а без краватки під час переговорів він почувається невпевнено. Я щось відповіла.

Навіть не пам’ятаю, про що ми говорили. Напевне, про Марлена, претензію, літаки, аеропорт. Потім він сказав, що почувається ідіотом, бо хотів мене пригостити як слід, а не пивом із рибою. «Мене це дратує, вибачте. Я, мабуть, поводжуся, як дурень». Яка в мене лиха вдача! Я не вмію балансувати на межі жіночної поведінки й адекватного сприйняття чоловічої уваги, коли треба всміхнутися, щиро зрадіти компліментам, та своєї клятої незалежності або невпевненості в собі, щоб ніхто не подумав, що я використовую, щоб ніхто не подумав, що я зловживаю почуттями, щоб ніхто не подумав, що я…

Але якби він так не ніяковів за цей обід, якби я не почувалася такою нездарою, то не насмілилася б подарувати йому відеокасету зі стрічкою «Історія кохання» з Жаном Рено та Жульєт Бінош у головних ролях, яку я купила для нього сьогодні. Не могла не купити, подумала, що це єдиний шанс для мене сказати йому про щось важливе. В інакший спосіб я просто не наважуся. Не зможу. І це далося мені зовсім не просто. Я зауважила цю касету на вітрині кіоску в метро. Раніше я бачила цю стрічку. І відчула, як у мене запалали вилиці, не пам’ятаю, коли востаннє в мене палали вилиці. Віддаючи йому касету в подарунковому пакетику, попросила, щоб зараз він це не роздивлявся. «Потім, добре? Я не люблю, коли подарунки роздивляються при мені. Така вже примха». Я кинулася б геть, якби зрозуміла, що він бачив цю стрічку і знав, чим закінчилося аеропортове знайомство стриманого Фелікса та балакучої Рози.

Він зателефонував за годину. Я боялася тиснути на кнопку із зеленою слухавкою на ній. Але натиснула. «Алло?» – «Слухай, це ж моя улюблена акторка, Жульєт. А тобі говорили, що ти на неї надзвичайно схожа?» – «Ну, якщо і схожа, то тільки на Жульєт Бінош-гриль». Я натякала на те, що була смаглява, на відміну від ніжно-рожевої Жульєт. Мені було так легко в цю мить! Тіло відчуває, відразу відчуває, що зараз має пролунати щось дивовижне. «А тобі говорили, що я в тебе закоханий?» – «Ні, – зізналася я. – Про це мені жодна наволоч не повідомила». І ми з ним зареготали.

Я розуміла, що на нас чекають складнощі та проблеми. Дві дорослі малознайомі людини як двоє сліпців. Усе навпомацки, заважає раціо, вадить досвід, надзвичайно важко бути щирими та довірливими, як діти. Ясніше бачиш кінець, ніж початок… Але, зізнаюся, менш за все я думала, що одну з проблем будуть звати Макс Вітовський. Двадцяти чотирьох років. Білий. Несудимий. Неодружений. Аналітик Хрінів.