Текст книги "Калейдоскоп часу"

Автор книги: Лариса Денисенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Попутниця

Усе-таки приємно, коли твоїм сусідом у літаку виявляється не володар п’яної пики, який тільки-но закусив цибулею, а миловидна тендітна дівчина із солом’яним волоссям, від якої пахне дамськими сигаретками й трав’яними парфумами. Ще й тому, що двом приємним освіченим панянкам завжди є про що поговорити годину-другу, притлумлюючи біль у вухах чи то плітками про Ксюшу Собчак, чи то спогадами про безіменних мужиків, чи то здоровим дитячим сміхом, або й просто джином. Забігаючи трохи наперед, хочу відзначити, що наша бесіда була б набагато приємнішою, якби не Саня. Він виник практично відразу після чобіт Ксенії Собчак, замшевих, трохи нижче коліна, блакитного кольору, з блакитними топазами.

– А в мене любов пристрасна, – сказала моя попутниця. – Санею кличуть. Знаєш, він який?

І я практично переглянула короткометражний фільм про життя-буття Сані. Саня народився під Уманню, дитинство його було босоногим, тому, мабуть, замолоду Саню посадили за крадіжку армійських чобіт, а вже в зрілі роки він зайнявся взуттєвим бізнесом. З моєю запашною попутницею він познайомився, коли служив в армії під Ленінградом. «Високий, сильний, упевнений у собі». Таким вона його пам’ятає, любить і знає. На якийсь час вони розсталися, а зустрілися знову, коли в нього за плечима була в’язниця, а в неї нижче талії – аборт. Усе це називається одною фразою – «життєвий досвід».

– Тепер живемо в мене, у Пітері. Квартира окрема, не велика, але й не маленька. Для однієї мене вона взагалі величезна, але Саня такий високий, гучний, великий, що поруч із ним усе дрібнішає. Мені здається, що я зникаю, коли він поряд.

Вона усміхалася. Я теж. Ми, жінки, знаємо, як це буває приємно: зникати, коли поруч із тобою коханий чоловік.

– Він бізнесом займається. Купив взуттєву фабрику. А я працюю агентом із нерухомості. Якщо тобі буде потрібна квартира в Пітері, завжди звертайся, обов’язково щось підшукаємо.

– Дівчата, совість у вас є? Узагалі можна трохи помовчати? – ісусоликий гівнюк визирнув через спинку крісла. – У мене голова від вашого тріску розколюється.

– А чого ти підслуховуєш? Не подобається – не слухай! – хором обурилися ми.

– Якусь годину летіти, а він розвиступався тут, терплячішим слід бути, чоловіче. Нерви берегти, – сказала вона.

– Для більш неприємних зустрічей, – додала я. І простягнула йому Уельбека. – Почитайте. Букви відволікають від слів, – подобрішала я, жінка, що побажала незнайомому, нехай і не надто приємному чоловікові бридких зустрічей у його неясному майбутньому. Він фиркнув, але книжку взяв.

– Саня, звичайно, не цукор, – продовжувала моя попутниця з тієї ж цифри. – Буває, що й дубасить мене. Але я все розумію: втомлюється, бізнес на ньому, життя непросте, та однаково нариваюся. Скільки разів собі казала: не чіпай, хай наореться. А я оце помовчу хвилини дві, а потім усе одно лізу. Мені ж його різкість стосовно інших подобається, так чому зі мною він має бути іншим? Адже він цільна натура. Саня вже другий тиждень на батьківщині бухає, вчора ввечері подзвонив, сказав, що дуже скучив, кричав, щоб прилітала негайно. Довелося вилітати через Москву, уявляєш? З Пітера ніяк не можна було вилетіти, якісь чиновники злітаються, повітряні коридори перекриті.

– Зате зараз зустрінетеся, обійметеся, і все у вас буде добре, – зауважила я, відчувши втому.

– Ні. Зараз ми не зустрінемося, – сказала вона. – Він мені дзвонив, попередив, щоб я до Умані сама добиралася. У якогось його друзяки день народження, всі п’яні, не розуміють, у який бік кермо крутити.

Я подивилася на годинник. Майже 23:00.

– Умань від Києва близько? – поцікавилася вона.

– Як тобі сказати… не дуже. І пізно зараз, потрібно ще водія знайти, що візьметься до Умані їхати. У тебе грошей із собою досить?

– Нє-а. Я зірвалася в чому була, майже все, що взяла із собою, витратила. Подарунки мамі, сестрі, сувеніри всякі, горілка пітерська – пацанам, пиво, туди-сюди, квитки до Москви, квиток до Борисполя, стільки грошей полетіло…

«Завидна легковажність», – подумала я. І відразу побачила, як у її очах пронеслося занепокоєння, до неї починало доходити, в якому становищі вона опинилася.

– Не переймайся, щось вигадаємо, – необачно послала розраду мати Тереза, яка безвилазно сиділа в мені. Під «чимось» розумівся мій приятель Арсеній, що мав зустріти мене в Борисполі.

– Дивися, що мені видали. Картку якусь. Що мені в ній писати?

– Це всім негромадянам України видають, – заспокоїла я її. – Допомогти тобі заповнити?

Я виводила «Олена Баракіна», переписувала номер і термін дії її паспорта, придумувала мету її візиту в Україну, а вона розповідала про заходи, які заплановані на трьохсотріччя Санкт-Петербурга. І запрошувала в гості. Ввічлива така Лєна Баракіна.

До Арсенія ми підійшли вдвох.

– Привіт, любий! Почекай-почекай. Та стій ти! Розумієш, тут яка справа… От, до речі, Лєна, знайомся, нам потрібно щось придумати, щоб довезти її до Умані. У Лєни намалювалися несподівані проблеми.

– Це жарт такий? Уже північ, якщо ви не помітили, – влучно відреагував сонний Арсеній, злегка торкаючись губами моєї щоки.

– Яка я свиня, – повідомила нам Лєна. – Поцілуватися по-людськи не дала.

Арсеній нахилився до мене:

– Хто це? Що ти їй наплела? Якого милого нам із тобою цілуватися? Чи я чогось не знаю? Я тобі хто?

– Не знаю, – чесно знизала плечима я.

– Спасибі, – пролунав поруч противний голос. – Початок досить примітивний, а потім захопився. Усе-таки краще, ніж ваші одноклітинні Санєчка та Ксюша.

Мені простягали книжку. Лєна нервово засміялася. А я повернулася до Арсена:

– Сеню, ти ж не злий, – дорікнула.

– Я? Ні, я – не злий. Я просто хочу спати і їсти.

Ми переминалися з ноги на ногу.

– Добре, дівчатка! – підозріло бадьоро сказав Арсеній. – Піду зістикую питання з таксистами. Куди нам, значить, потрібно їхати? До Умані? Уночі, правильно я розумію? Угу. І скільки ми можемо заплатити?

– Скільки ми можемо заплатити? – перепитала мене Лєна Баракіна.

– Ну… – я трохи розгубилася. – У межах розумного.

– Чийого розумного? – знову влучно поцікавився Арсеній.

– Скільки в тебе із собою готівки? – збила я його усмішку.

Лєна Баракіна почувалася вкрай незатишно.

– У мене п’ять гривень на стоянку й кредитка.

– І в мене кредитна картка… Ще подарунки є. З дьюті фрі [4]4
  Дьюті-фрі (англ. duty-free) – місця безмитної роздрібної торгівлі.


[Закрыть]… Японські чаї в гарних коробочках, два шовкові жакети й дві шаманські маски.

– Добре, у Сені – машина, виходить, все саме собою влаштується.

– Правда? – безгучно запитала Лєна Баракіна.

– Так!

– Слухай, спасибі вам, тобі велике спасибі. Ой, яка я дурна. А як тебе кличуть? Ти мене все «Лєна» та «Лєна», а як твоє ім’я?

– Вона не знає, ЯК ТЕБЕ ЗВАТИ? – Арсеній охрінівав.

Точно. «Лариса», – усміхнулася я.

Перший раз Саня намалювався по телефону, якраз коли Лєна Баракіна проходила прикордонний контроль і так нервувалася, що відключилася. Другий раз він дістав її вже в машині Арсенія, щойно вона ввімкнула телефон.

«Заю, так, все нормально! Я отут познайомилася з одними… Так вдало, що… Вони мене везуть до тебе. Так, гарні… Що? Які хлопці? Що-що? Скільки? Двоє. Що ти говориш? Які козли? Тут дівчина є. Ніхто нікого не зняв. Заю, я ж розповідаю, а ти гиркаєш і не даєш слова сказати. От. Чого ти перебиваєш? Не козли. Заспокойся. Чому обов’язково козли? Я що, тільки козлів і здатна при… Я й кажу, а ти не… Я познайомилася з однією дівчиною в літаку, а тут її хлопець або чоловік підійшов. Так, не знаю. А що, це нормально – у незнайомих людей таке запитувати? Яке тобі діло, хто він їй? Що? А де мені взяти тут знайомих? Я що, тут була хоча б раз, ти мене возив, чи що, сюди? Ти з глузду з’їхав взагалі? Немає в мене грошей. Це не вони забрали. Що? У мене батарейка сідає. Кажи швидше. Заю? Ти мене чуєш? Ні, я гроші взяла, але вони скінчилися. Сам пішов. Ну, Санєчко, я тебе теж люблю. Чого-чого? Вистрибувати з машини? Що ти таке кажеш? Я не можу, я ж поб’ю коліна. Ти ж сам казав, що обожнюєш мої коліна, що, вже не обожнюєш? Я тебе взагалі-то, Саню, падлом не називала. А ти мене при друзях своїх… Може, ти когось встиг завести собі отут, поки я?… Якусь уманську телицю, га? Так ти скажи, полегши душу, давай, може, я ще на літак встигну. Чого ти злишся, заю? Яке таксі? Ти знову за своє? Саню, зараз ніч, у вас там що – не ніч? У мене грошей немає. Я ж тобі сказала вже. Що? Безкоштовно, так. Напевно. Ну, ми про це не говорили ще. Який мінет, тут дівчина. Що, він при дружині, ти вважаєш, буде мене лапати? Вона? Ти що дурень, так? У літаку вона мене не лапала, а тут почне? Та хто мене буде трахати?! Це тобі одне в голові. Скучила страшно. Саню, батарейка… Що-що? Кажу ж тобі, вони – нормальні люди, везуть мене в Умань. Ти б краще спасибі їм сказав, ніж репетувати. Іномарка в них. Заю, звідки я знаю, які номери. Які у вас номери?»

Ми не відразу почули, що вона в нас запитала, бо кожний був зайнятий своїм. Арсеній рипів зубами, а я міркувала на тему, чому зі мною постійно відбувається якась хрінь.

– Не знаю, – сказала я.

– Ти що, не знаєш номери машини чоловіка? – поцікавилася Лєна Баракіна.

– Я їх теж не знаю, ясно? – вибухнув Арсеній. – На фіга мені запам’ятовувати номер своєї машини, можете мені пояснити, а? У техпаспорті, якщо потрібно, подивлюся. І взагалі, що я вам – хлопчик із феноменальною пам’яттю? Затрахали! – Його несло, але «чоловіка» проковтнув.

– Саню, вони не знають номер машини. Ні, начебто не викрадена, сам будеш із ними розбиратися. Коли ми доїдемо. Ти б щось заплатив, так. А? Нічого не трапилося, Саню. Просто хотіла тобі сказати, що я вже прилетіла і їду по… Яка це траса?

– Одеська.

– Чув? Добре, а то сідає батарейка. Бувай, я теж тебе люблю, зайко!.. Батарейка сіла, – сумно сказала Лєна Баракіна. – Якийсь Санєчка нервовий, ви звернули увагу? Це тому, що він дуже за мене переживає. У Сані така тонка нервова система. Надірвана. Я так думаю, що я, звичайно, дуже безвідповідальна, так. У мене часто таке буває: я спочатку роблю, а потім уже думаю. Та й то не завжди… Тобто роблю завжди, а от щоб подумати… Слухай, а можна я з твого телефону подзвоню йому, бо мені щось за нього тривожно. Я швидко!

І понеслося. Саня горлав, вона виправдовувалася й кричала, що ніколи більше до нього не приїде, потім вони цілувалися, а потім трубка опинилася в моїх руках.

– Хоче з кимось із вас поговорити, – сором’язливо повідомила Лєна.

Не знаю я, що думав про своїх жертв маніяк Чикатило, але Саня розумівся на збоченнях. Він відразу ж повідав мені, що він зі мною зробить, якщо на Лєні буде «торкнута хоч одна дірка». От би подивитися, як він буде це перевіряти. Саня віддавав перевагу дієсловам «підвішу», «вирву», «попатраю», «виколю», «відхерачу», «розхерачу», «захерачу». Давненько ніхто не називав мене «соскою» і «біксою», не обіцяв вирвати матку й не розповідав про те, що він зробить при нагоді з моєю піхвою.

– Хочеш поговорити із Санею багатослівним? – м’яко запитала я Арсенія.

– Нема дурних, – відмовився він.

Позбавити себе такого чудового спілкування? Не розумію. Під час моєї чуттєвої бесіди із Санею Лєна Баракіна переповідала Арсенію, щоб він не заснув, двосерійний епос про Саню та його непросте життя з нечастими перервами на рекламу.

– Як ти там, мала? Мовчиш? У мене гроші кінчаються. Ну що, зустрінемося тоді біля таблички на в’їзді в Умань?

Саня олюднювався на очах, що не кажіть, а гроші псують людей.

– Домовилися, – сказала йому я.

– До зустрічі, подружко, – пригрозив мені Саня.

Їх було семеро. Зовсім не гномів.

– Може, не зупинятися? – запропонував Арсеній.

– Краще все-таки зупинитися, – прийняла рішення я.

– Почекайте, мені потрібно поправити пудру, – взялася припудрюватися Лєна Баракіна.

– Санечко, коханий! – кинулася вона до нього, випурхнувши з машини та потираючи занімілі сідниці. Арсеній клацнув запальничкою. До нього підтяглися троє. Я глибоко вдихнула відносно віддалік, повітря було свіже, незважаючи на те, що ми зупинилися на курному узбіччі. Повітря тут було просто чудове! Інтуїтивно я зрозуміла, що мені варто робити ноги по малознайомій місцевості, а не тішитися з возз’єднання сім’ї. Саня штовхнув Лєну Баракіну ліктем, гримнув: «Ми з тобою потім розберемося, бікса безпутна», – і рвонув за мною. Не розумію, чим йому не підходив Арсеній, що сумирно стояв? «Добре, що він п’яний, як чіп», – промайнула наступна думка, мені стало легко й приємно, я зрозуміла, що такими темпами він мене нізащо не наздожене.

– Хулі тобі треба? – дозволила собі крикнути я.

– Чиста пагаваріть! – схитрував Санечко.

– Ага-ага, – засумнівалася я. – Мало ти зі мною по телефону говорив?

З боку нашої машини почулося добродушне іржання.

– Подруго, у мене це, правий бік ниє. Може, це, пригальмуєш?

– Саню, я вже другу добу в дорозі. Затямив? Утомилася страшно, три години тому, по ідеї, я, обцілована й щаслива, мала би продавлювати тілом свій диван.

Я могла пишатися своїм рівним диханням. Щоранковий біг спростить вашу втечу!

– І шо? – Саня виявив розуміння.

– Замість цього я повезла твою кохану жінку до тебе сюди, у твою хрінумань, а ти за це письку мені вирвати пообіцяв? І це справедливо?

– Охрініти. Чого ж ти відразу не сказала? – обурився Саня. – Повертай давай взад. Будемо відзначати-миритися.

І ми відзначили. І помирилися.

– Не боїсь, Арсене, пий, скільки тре, от бачиш, прийшов до нас Миколка. Миколка служить у нас у ДАІ. Він тепер із вами поїде, жодна сука дорогою не докопається. Що ж, я своїх гостей та й не вшаную?

– Слухай, Арсене, а ти чого такий білий? Ти ж грузин? Нє? Фігасє. А хто?

Лєнка Баракіна гладила Санечку по спині, задумливо жувала стрілку зеленого часнику.

– Подруго, я в тебе навік у наймах. От чого хочеш – відразу й засандалю. Чого хочеш, для тебе – бля буду, ВСЕ!

Щуплий місяць прощався з нами.

У багажнику торохкотіла горілка. Мої коліна зігрівав загорнений у целофан шашлик. На задньому сидінні похропував Миколка, що час від часу підбивав носом козирок кашкета.

– Правильні такі пацани, скажи? – усміхався Арсеній. – Спочатку я думав: ну все, попав я з тобою. А потім дивлюся – нє, а все нормальок! Шашлики чудові!

Я теж усміхалася, ранок наливався світлом.

– Тебе вдома не прикінчать? – стурбувався безтурботно п’януватий Арсеній.

– Не повинні. Звиклі вони. Я ж їм подзвонила, окреслила ситуацію.

– Попали вони з тобою, матінко. Ох, і попали, – Арсенію було смішно.

Я витяглася свій мобільний і стерла з пам’яті Санин номер.

2005

Провідниця

Вона подзвонила, коли ми із Серьогою грали в нарди. Я вигравала, а Серьога злився, чухав потилицю, випинав нижню губу й приговорював:

– Що таке? От що це таке, я питаю? Ти ж не вмієш грати, ти взагалі не вмієш грати!

Грати я справді не вміла. А вигравати виходило! Він півгодини мене уламував, щоб я зіграла з ним у нарди. Я все відмовлялася:

– Не хочу грати в ці твої дебільні нарди, я не вмію в них грати й не бачу сенсу. Мені вони нецікаві!

– Правила дуже прості, зовсім не важко запам’ятати, дивись. І що тут складного? – поблажливо посміхався Сергій, покручуючи в руках плямисті кубики.

– Давай краще грати в «кості»! – тицьнула в кубики пальцем я. – Я вмію грати в «кості». Або давай у кістяний покер, га? Теж дуже прості правила, дивися, креслимо таблицю. От це школа. Щоб її закрити, потрібно викинути три рази по три кубики від одного до шести. Незрозуміло? Три рази по три одиниці, по три двійки, по три п’ятірки… ну й так далі, зрозумів? Якщо ти її не закриєш, буде мінус сто балів… А потім ідуть ігри. Пари, дві пари, великий стрит, малий, карі, флеш…

– Навіщо розводити писанину, я не розумію. Ти взагалі пояснювати не вмієш. А ще мама – учителька. Я от ні біса не зрозумів. Але ж ти зрозуміла, що ж тобі тоді незрозумілого в грі в нарди? Граємо в нарди!

І ми почали грати в нарди, тепер він злився, що я виграю. Що в людини за натура така? Який сенс грати із супротивником, що не вміє грати? І який сенс злитися на те, що він виграє?

– Фарт. Це просто фарт. Пре тобі, – заспокоював себе Серьога, невідривно спостерігаючи, як я кручу в руках кубики.

– Ні, це просто жах. Знущання якесь. Знову дубль! Ще й показувати тобі, що й куди переставляти й відкидати?

І тут подзвонила вона.

Розмова Сергія була такою:

– Так, це я. Привіт. Що? Дівчино, ви не… Так, я – Серьожа. Їздив, ну й що? Я вас не… Дівчино, ви помилилися. Так, мене кличуть Сергій, послухай, коза… Дівчино, припиніть істерику взагалі, я не розу… Що? Це взагалі маячня. Не може такого бути. Ні, не може. А я тут до чого? Ну, так. Сергій. Їздив, так і що? Півкраїни туди їздило, ще їм подзвони, мля, дістала. Я культурно говорю, ага. Звідки ви взагалі мій теле… Припиніть! Швидко кажи, давай, коза, хто тобі дав номер цього телефону? Я? Так, ясно, не дзвони сюди більше, зрозуміла? Та тому, що нічого такого не було, я не знаю, хто ти така, зрозуміло тобі? Та пішла ти в дупу!

– Дуже мила розмова. Душевна. Ти буваєш таким зворушливим у розмові з ближніми, друже мій Сергію, – зазначила я, швиденько складаючи нарди.

Серьога буравив поглядом нардову дошку.

– Ще зіграємо?

Задзвонив телефон.

– Це ти знову? Я ж пояснив, що не знаю, хто ти така, Іро, чи як там тебе, зрозумій, не знаю й знати не хочу. І не потрібно сюди дзвонити, зрозуміло? Подруго, слухай, це все – твої проблеми, ясно? Я їх не вирішу. Навіщо ти все це мені розповідаєш? Та манав я це, усвідомила ти чи ні? Усе, бувай здорова.

– Дурниця якась. – Серьога скривився й вимкнув телефон. – Та забери ти ці нарди. До біса! – Він злився.

Я знизала плечима й засунула нарди під дитячу диванну подушку. Маленьку й плоску. Сергій стежив за моїми нардозбиральними маніпуляціями, але це не перешкодило йому підійти до дивана, гепнутися на диванну подушку й загорлати:

– Ви що, змовилися всі мене дістати? Боляче ж!

– Це нарди, – вирішила пояснити я.

Він голосно вдихнув повітря.

– На кого це ти так гиркав по телефону?

Серьога подивився на мене уважно й жорстко випалив:

– А тобі яке діло?

– Цікаво. От приблизно таке, – схарактеризувала я своє діло. Буду я ще злитися на психів. Він зненацька завив і почав розгойдуватися на дивані:

– Скільки разів я собі казав: не бухай у поїзді, Серьоженько, хлопчику, не бухай! Буде тобі гидко по всіх статтях! Бухай або до, або після. От воно й гукнулося. І що я Оленці своїй пояснюватиму, якщо ця тварина постійно буде мені надзвонювати?

Я сиділа незрушно, виражаючи розуміння й співчуття його раптовому прозрінню.

Якийсь час він розмірено погойдувався на дивані та скрипів зубами. Я тихенько прослизнула на кухню, щоб заварити трав’яний чай. Дружина Сергія Лєнка займалася аптекарством: збирала, сушила всілякі травички, щоб додавати в чайок, відновлювати нервову систему. Лєнка піклувалася про здоров’я своїх рідних і близьких. М’ята, меліса, шафран, липовий і акацієвий цвіт та багато інших дбайливо висушених травичок, про існування яких я навіть не підозрювала.

– Пий.

– Не можу, – на диво виразно відповів Серьога. – Розумієш, потрібно щось робити. Я тут порозкинув мізками…

– Підмести за тобою? – спробувала пожартувати я, але мій жарт був зустрінутий крижаним поглядом. Як я могла забути, що не можна отак по-ідіотськи жартувати над чоловіком, якого відвідало злощасне прозріння і якого, між іншим, ти нещадно обіграла в нарди.

– Ну, я в тому сенсі, що розкидані мізки потрібно б підме…

– Та я зрозумів, у якому ти сенсі. Що за жарти дурні?

Іноді давні друзі дивують: виявляється, вони можуть бути істериками. Мені довелося затулити вуха.

– Припини верещати! – закричала я. – Хто це тобі дзвонив?

– Провідниця, – спокійно відповів Сергій.

– Хто?

– Провідниця, блін. Іра.

– Ти щось загубив у купе? Чи підсклянник із простирадлом спер?

– Я загубив? Я спер? Я ніколи нічого не гублю, щоб ти знала. І не краду. Ні, вона, Іра ця, провідниця, щось загубила в купе.

– Що?

– Каже, що втратила голову від любові. Каже, що зі мною.

Такий поворот подій мав би змусити мене замовчати, але – сама не знаю чому – я не мовчала, а наспівувала:

«Когда над планетой этой стелется ночь и человечество отходит ко сну, она уже на посту, готова людям помочь, и провожает на покой Луну, она стоит королевой, машет ручкою левой, в синем кителе она хороша, её важное дело, её нежное тело и до ужаса большая душа, если ты веришь в чудо и ставишь на свою звезду, ты во что бы то ни стало познакомишься с ней, а также всё, что я имею в виду. Какой это кайф, кайф, проводница, проводн…»

У мене полетіла подушка. А потім і нарди. Це було боляче.

– Ах, ти так! Ну, бувай тоді, – розвернулася я.

Сергій підскочив, він був прудким парубком. Розчепірив руки й почав Віциним стрибати біля вхідних дверей.

– Чого ти стрибаєш козлом? Ще в нарди пограти хочеш?

– Лариско, не йди. Я ж практично пропав, ти розумієш? Лєна мене… Так, усе, забули все, ну їх, ці нарди, пішли на кухню, потрібно випити! Так-так, потрібно обов’язково випити.

І був коньяк. Сергій старанно домальовував на етикетці четверту зірку, щоб не дивитися мені в очі, і розповідав, що «Ірця – провідниця поїзда Київ – Москва й навпаки», яким Сергій досить часто їздив у відрядження.

– Говорить, що я з нею переспав, наобіцяв, що зустрінемося, коли вона наступного разу прибуде до Києва, і залишив телефон.

– От вона як людина слова й подзвонила, так?

Він тужно кивнув:

– Подзвонила. Жахливо, що я часто напиваюся в поїзді так, що наступної доби можу нічого не згадати… Ну не міг я… Якого біса б, га? З якоюсь провідницею, навіщо мені це потрібно?

Я знизувала плечима, мені звідки знати, навіщо?

– Слухай, я от що подумав. Треба, щоб ти підійшла до неї й поговорила. У сенсі довідалася, чого вона хоче і взагалі.

– Ще чого, – сказала я.

– Ти що, не розумієш? Вона буде сюди постійно дзвонити, це ж щоденний поїзд, навіть якщо ця коза їздить через добу, то двічі на тиждень, як мінімум, вона буде мені дзвонити й коли-небудь обов’язково нарветься на Лєнку. Лєнка майже завжди вдома! А було щось між мною й Ірою цією чи не було, Лєнка не розбиратиметься, просто влаштує мені вирвані роки.

– Влаштує-влаштує. Зате припиниш пити в поїздах і насильничати, теж користь, – захихотіла я. І затнулася.

– Мені подобається твій оптимізм. Смішно їй і весело. Я б на тебе подивився в такій ситуації.

– Подивився б, коли я трахаю провідника?

– Припини знущатися. Тобі ж неважко сходити й прошарити ситуацію.

– Може, ще й грошей їй запропонувати, га, як ти гадаєш?

– Грошей? А скільки?

– Серього, не будь тупим жлобом, сам сходи і розберися в усьому. Якщо ти сам ні в чому не впевнений, то найкраще, що можеш зробити, це піти й на місці все з’ясувати. З фігуранткою. Ну, або не звертай на це уваги.

– Я дупою відчуваю, що вона ще подзвонить. І не раз!

– Тоді піди й поговори по-людськи. Поясни їй, що ти людина сімейна, що дружину свою любиш, кидати не збираєшся, розумієш, що з нею, з Іриною, ти вчинив погано, навіть підло, але зручного для неї виходу не бачиш. Що напився, повело тебе, з ким не буває? Заспокой її чимось таким, що вона любить…

– Що ти несеш? Звідки, по-твоєму, я знаю, що вона любить?

– Звідки ти це знаєш, мені невідомо. Але в чому я значно більше впевнена, так це в тому, що я цього знати взагалі не можу.

– Слухай, невже тобі важко це зробити, а? Підійди до неї, почни розмову, жіночу якусь. Дріб’язкову. Про те та про се. Скільки коштує вдягачка в Москві? А в Москві теж так задушливо? П’яте, десяте. І ненав’язливо так запитаєш: «А чому ви така сумна?» І отут вона тобі все викладе. Вам же, бабам, аби тільки кому розповісти! А ти постарайся її правильно настроїти, щоб вона мені більше не дзвонила.

– Ти, виявляється, Серього, геніальний стратег. Як ти при таких здібностях примудряєшся справи в суді вигравати – не розумію, – фиркнула я.

– Яка ж ти… Слухай, адже ми друзі, матінко, давні друзі. Усяке ж було, не сваритися ж нам через це? Якби раптом щось подібне з тобою сталося, то я б для тебе таке обов’язково зробив.

– Невже? Саме таке? Так і хочеться поїхати в Москву, переспати з якимсь провідником, умудритися дати йому свій домашній, Серьоженько, телефон, а потім просити тебе, щоб ти від чоловіка мене відмазував. І на вокзал бобром метнувся. Можу собі уявити, як би ти намагався, турботливий мій.

– Я на коліна стану, хочеш?

– Угу, як же такого не хотіти? Ми, баби, завжди такого хочемо. Тільки не на мої.

…Вона була маленька й худенька, ця Іра. Можна було назвати її витонченою. Я зовсім не так уявляла провідницю, мені чомусь здавалося, що вона повинна бути вульгарною, погано пофарбованою, гладкою блондинкою з голінастими ногами в яскравих тупоносих пантофлях на високій платформі. А в цієї темне волосся зібране назад, якийсь маленький носик, що зовсім загубився на обличчі, і величезні синці під очима. Такі ж, як у мене. «Люди тіні купують, а в нас – своє», – говорила про синці моя бабуся. Ірця взяла передачу, оформила квитанцію, сховала двадцятку в пухку барсетку, яка бульдожою мордою висіла на її тоненькій талії, в’яло відповідала на мої надумані запитання.

– Адже ви – дружина Сергія? – раптом запитала вона.

– Не те, щоб дружина, – чесно відповіла я.

– Зрозуміло. Знаєте, я якось відразу зрозуміла, що ви маєте до нього відношення, ви так мене розглядали. Пильно. Звичайні пасажири на нас уваги не звертають, якщо тільки чай не потрібний, або здача, або кондиціонер не працює. Або от повозитися в купе не хочеться, – вона посміхнулася. – Ви не переживайте. Він так нервувався по телефону, що я все зрозуміла, що ви в нього є, а може, і діти. Шкода, що він одразу про це мені не сказав, я б тоді по-іншому… Та що там казати. Дурня якась. Ви не зліться на нього, він випив тоді, це все по п’яні. Буває таке. Ви тільки не беріть дурного в голову.

Я кивнула. А що мені було робити?

– За передачею вашою хтось підійде, чи це ви так, аби привід був?

– Підійде, – відповіла я.

– Серйозна ви жінка. До побачення! – вона привітно махнула рукою. Як проводжаюча.

Йому я написала СМС: «Не переймайся. Іра тобі дзвонити не буде».

Він, звичайно, відразу взявся мені надзвонювати:

– Привіт! Як усе пройшло? Ну, що там? А яка вона? Симпатична? А що тобі казала? І як? Плакала, кричала? Що там було, розповідай! Давай я до тебе приїду!

– Серього, усе нормально, я тобі написала. Приїжджати до мене не потрібно. Мені емоційно відригнути тобою хочеться, розумієш ти, друже? Усе, бувай, побачимося в суді.

– Привіт, матусю! А я теж їду на конференцію! – пролунав у трубці Сергіїв голос.

– І що, теж до Москви?

– Ага. Давай я за тобою заїду.

– О’кей. Заїдь. Допоможеш подарунки допхати.

Щоразу, коли я чула цей голос, мені хотілося відхльостати його по щоках, дуже важко було з тим бажанням упоратися.

…Минуло більше року, але вона зовсім не змінилася. Стояла біля дверей вагона, нервово перебираючи стрункими ногами: «Пред’являємо квитки, пасажири, паспорти у відкритому вигляді!»

Я стала навшпиньки й пригнула голову Сергія.

– Слухай мене уважно. Зараз ти тишком-нишком звідси йдеш.

– Що таке? Голову відпусти!

– Не перебивай, козел ти блудливий, вона тут.

– Та хто? Можеш говорити нормально?

– Провідниця Іра. Чи ти її побачити хочеш?

– Хто? А, ну так. Московський поїзд… От чорт. Невдача.

– Угу. Саме так. Ти йдеш, відстоюєшся за кіоском до відправлення поїзда, потім підбігаєш до іншого вагона, начебто ти спізнюєшся, давай до сьомого, я тебе всередині зустріну й до цього моменту постараюся щось придумати, щоб поміняти для тебе місце. Зрозумів? Швидко давай, бо вона…

Вона дивилася на нас. Усміхалася. Мені.

– Доброго вечора!

– Доброго.

– У відрядження?

– Угу. Конференція.

– Ви з… колегою в одному купе! Приємної дороги.

Вона дивилася на нього байдуже. Він здавався напруженим.

– Зовсім її не пам’ятаю. А вона нічого. Треба ж такому трапитися, начебто не зі мною було. Тільки не починай знову на мене злитися, мамцю, я все зрозумів, – шепнув він мені. Відвернувся. Дивився у вікно. Червонів. Йому було соромно. А ще я його дратувала.

Я пішла замовляти капучино. Не тому, що хотіла це пити. Мені потрібно було перекинутися з нею словом.

– Іро, хоч ви й назвали мене серйозною жінкою, але й у вас витримка залізна.

Вона дивилася на мене здивовано.

– Слухай, я все розумію, якщо тобі неприємно його бачити, я відправлю його до іншого вагона, це не проблема, наші колеги мають їхати в сусідньому вагоні або через один. Він поміняється з кимось із них місцями.

– Ви про кого? – запитала вона.

Я підвела очі, мовляв, Ірцю, тільки не треба розводити тут фіті-міті.

– Про вашого колегу, я правильно розумію? Але навіщо його кудись відправляти?

Було не схоже, що вона знущається.

– Тому, що це і є Сергій.

Вона зблідла.

– Сергій? Сергій?… Це не той.

– Не той?

– Ні.

– Ти впевнена?

– Повір мені, я його, ну, того Сергія, дуже добре пам’ятаю.

Так урятували мою дружбу. «Когда над планетой этой стелется ночь, и человечество отходит ко сну, она уже на посту, готова людям помочь, и провожает на покой Луну… Какой это кайф, кайф, проводница, проводница, проводница!»

Його телефон їй дав один дотепник. Теж Серьожа. Він потім розповідав про цей «анекдот». Дуже сміявся.

2006