Текст книги "Калейдоскоп часу"

Автор книги: Лариса Денисенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

– Ой, тільки тихо, Арсеній прокинеться, – пискнула я й пригнула голову.

– Перше, чого вчиться самотня жінка, – це відкорковувати шампанське, – сказала вона зі своєю лукавою посмішкою.

Свєта розлила напій по келихах, підсунула до мене таріль із канапками.

– За нас?

Я кивнула. І раптом зрозуміла, що зовсім не гніваюся на неї. Образа зникла. Розчинилася, як бульбашки в келихах. А разом із нею вивітрилася й моя провина перед чоловіком.

– Полегшало? Я так і знала. Юлю, відпусти свою усмішку, що ти тримаєш її, як пітбуля на строгачу [9]9
  Жорсткий нашийник.


[Закрыть], невже вона така страшна?

Я засміялася. Тихо.

– Будеш завтра відзначати Восьме березня?

– А зараз ми що робимо? Ні, знаєш, я й раніше вважала цей день більше чоловічим, ніж жіночим, а тепер уже…

І ми розсміялися, одночасно прикладаючи вказівний палець до губ, щоб не розбудити Арсенія.

2011

Щасливо-нещасна я і сукня

Ви відразу впізнаєте себе на фотографіях? Я ніколи не замислювалася над цим, бо найчастіше очікувала побачити себе на тій чи іншій світлині. Мій портрет, ця беззуба усмішка, котрої боїшся більше за щось ікласте (пам’ятаю, як я лякала нею свого маленького брата), доводила до сказу. Я серед однокласниць – зграйка бабок та метеликів. Мама притискає мене, дорослу, до серця, так уміють робити тільки мами, знову відчуваючи нас, маленьких, під серцем, у собі. Ми з чоловіком – урочисті, але ледь стримуємося, щоб не закружляти чи не засміятися; я жбурляю оберемок крихітних троянд подружкам. Ми з малим на дитячому майданчику. Я на велетенському слоні: невідомо, хто з нас мріє пристрасніше, щоб то швидше закінчилося. Я на конференції, серйозна. Я на відпочинку – грайлива та яскрава. Ми з чоловіком у Грузії, п’яні від повітря, гірського відлуння та щирості більше, ніж від молодого вина…

Але цього разу все було не так. Спочатку я впізнала свою сукню. Іншої такої не могло бути ні в кого. Білу сукню з візерунком у вигляді ніжно-зеленого листя конюшини мені привіз чоловік зі свого відрядження до Ірландії. Тоді він іще був моїм чоловіком. Хоч ми обоє не з тих людей, котрі запам’ятовують та відзначають дати, проте святкували річницю нашого шлюбу. Напевне, так мусило збігтися. Ми випили по келиху привезеного ним ірландського віскі «Jameson», Юрко поклав туди листячко конюшини – на щастя. В ірландців це зветься «осушити трилисник», а ми так осушили свій шлюб, який незабаром розпадеться на клаптики позову про розлучення, котрий я не змогла не пошматати.

Потім я впізнала своє волосся. Воно завжди поглинає моє обличчя, особливо коли схилити голову; зримим залишається тільки кінчик носа та обрис підборіддя, але це була, безперечно, я. Упізнала місце, хоча на фотокартці його не було видно, тільки три чверті дівчини в конюшиновій сукні, біле, наче ватяне, небо – так буває, коли сніжить тополиний пух, – і Київ, насичений червневим соковито-зеленим кольором листя дерев. А ще грона акації та свічки каштанів. Досконала біло-зелена гармонія. Ніжна та чуттєва. Спокуслива і вразлива.

Власне, так називався фотоконкурс, котрий проводив фонд, де я працюю. «Гармонія кольору, думок, руху, почуттів». Щоранку я, як і більшість наших співробітників, заходила на сайт, щоб подивитися нові роботи, і от саме зараз розгублено дивлюся на своє нещасне плече під щасливою сукнею. Фотограф – drum. Драм-бам. У перекладі з англійської – барабани. Дивно, що на деякі слова відгукується пульс серця, може, це стосується тільки музичних інструментів? Щось усередині заторохкотіло… Коли я почула, що Юра від мене йде, досередини наче увірвалися два стрічні потяги. Щоб не вибухнути і врятуватися, довелося вивести один із них у легені: поважчало дихання, було щемко, лячно й болісно. Але я залишилася живою.

Тоді, на мосту, я не помічала, що мене фотографують. У такі моменти рідко фотографують, це не весілля, не корпоративна п’янка і не мандрівки. Люди нікого не помічають у щасті та нещасті. Бо в нещасті бачать тільки себе, а в щасті – також себе, але ще й того, хто причетний до цього стану. Я стояла на мосту, де Юра вперше освідчився мені в коханні, де ми прив’язували стрічки зі смішними побажаннями і випускали в повітря сміх, котрий, якби його пофарбувати, нагадував би феєрверки.

Цього дня я дізналася, що він іде. Навіть не йде – пішов. Я стояла і дивилася на воду. Ні, Боже збав, я не думала топитися. Зриватися вниз із криком відчайдушної чайки. Не те, щоб я дуже чіплялася за життя, життєвим альпіністом мене ніколи не можна було назвати, але в мене був син, обов’язки та кумедна клишонога жіноча надія: а раптом він повернеться? А ще смішна віра в те, що я хороша, і наївна образа – як можна мене кидати?

Уперше відчуження чоловіка я відчула, коли на стадіоні ми галасливо вболівали за футболістів київського «Динамо». Я залюбки складала Юрасеві компанію, ми обидва любили футбол. Але на мить він перетворився на стадіонну масу, котра завжди мене трохи лякала тим, що була схожа на шершневий рій. Гудінням, агресією, однаковістю. Хлопець, що сидів вище за нас, кілька разів пройшовся стягом по моїй голові, я скрикнула, але Юра ніяк не відреагував, мене наче не було поряд. Ніби я навіть не німе кіно, де зник звук, а втратила для нього і зображення.

Якось непомітно для Юри зникли «ми», раз у раз він промовляв «мій син», а не «наш малий», саме його запрошували в гості, а не нас. Дедалі частіше наша квартира перетворювалася на «мій дім», наче зла чаклунка-лінгвістка прибирала «ми, нас, нами, нам» з усіх Юркових підручників.

У Юри було прізвисько «Гагарін». Власне, уся моя родина і я також вважали, що так його звуть через ім’я та відкриту усмішку, котру називають хлопчачою, ніби всі дорослі без винятку всміхаються згідно з даними паспортів. На одній вечірці його приятель, дуже масний тип (після його погляду я почувалася шпротиною, вимоченою в олії), вкрадливо сказав мені: «Слухай, а ти взагалі знаєш, чого Юрка звуть Гагаріним?» Я знизала плечима, не хотіла грати з цим типом не те що у відвертість, але й у пляжний волейбол. Утім, він продовжив, є такі люди: тишком-нишком скоріше, ніж на повен голос, вони висловлять тобі все, що кортить сказати.

«Його так звати, бо жіночу піхву він називав космосом. І віддавав перевагу цнотливицям, ну, ти розумієш?» Я мовчала. «А ми все думали, якого біса він обрав тебе, який у тебе космос, га?» – «Знаєш, дорогенький, одне тобі можу сказати: песиків першими я туди точно не запускала. Я за гуманізм у всьому світі!» Він оторопів, навіть не вичавив із себе своє гидке реготіння, схоже на те, як хтось захлинається літерою «и». Він сміявся в себе. Мовби жер. Сподіваюся, що процес дефекації в нього відбувався як у всіх інших людей. Хоча краще б такі люди тримали своє лайно при собі.

Звичайно, немає сенсу питати в чоловіка, котрий від тебе йде, чому він це робить, але дуже важко стриматися і не запитати. Я не стрималася, спитала. Юра впився в мене іронічним поглядом і промовив, що в мені залишилася тільки «іночність» замість «жіночності». Думаю, що це була домашня заготовка. Судячи з його задоволеної пики, він тішився, що я дала йому шанс обіграти це. Мене звати Інна. Він звинувачував мене в егоїзмі, зайвій концентрації уваги на синові, а ще йому не подобалося, що я припинила носити спідниці та сукні.

Можливо, саме тому я вдягнула цього дня нашу щасливу конюшинну сукню. І хоч я не погладшала, все одно вона була ніби трохи затісною. Це, мабуть, через те, що сукня звикла обіймати моє щасливе тіло (адже щастя дуже легке!), а зараз, певне, відчувала важкість мого нещастя. Раніше я думала, що не спідниця робить жінку жінкою. Видно, помилялася. Юра думав саме так, бо сказав своїм друзям: «Я пішов від цих штанів». Звучало, наче він був гомосексуалістом, а не в міру порядним гетеросексуалом. Хоча чесніше було б, якби він сказав: «Я пішов від цих штанів та підгузків». Бо після того, як кинув мене, він не прагнув бачити сина.

На світлині я стояла на мосту і ні про що не думала. Мої міркування були розмиті водою, небом, вони відносилися разом із хмарами та тополиним пухом у космос, у Всесвіт, у безмежність. Тепер розумію, що я лікувалася там, мені було добре; я трохи плакала, трохи сміялася, і це не було істерикою – лише проживанням мого шлюбного життя у зворотному порядку. І останнім кадром ішли наші руки. Його рука, котра вперше накрила мою долоню своєю, і цей його великий палець, котрим він відразу починав розминати м’якоть між моїми великим та вказівним. Моя подруга вважала цю його звичку огидною та похабною, а я відгукувалася на це чуттєвістю й бажанням близькості. Хоча візуально зазвичай все сприймається не так, як доторково.

«Барабанова» світлина набирала все більше голосів. Вона впевнено просувалася в лідери. Хтось із наших влаштував тоталізатор: ставки на цю світлину як на переможця були високі. Мене ніхто не впізнав… За цей час я дізналася, що в мене ваблива сукня, так і хочеться знайти щасливе конюшинне листя – так вважали і чоловіки, і жінки. Гарне волосся, жіночна постава, тонкий зап’ясток… Мене вперше обговорювали при мені – і як арт-об’єкт, і як жінку. О, як іноді хотілося гукнути: агов, а це ж я! І подивитися на ці недовірливі мармизки. Я не сказала тоді. Я зробила інакше.

На церемонію нагородження я вдягнула цю сукню. І навіть тоді багато хто відмовлявся впізнавати мене на знімку, запитували, чи не зробила я це навмисно «під подію». І де я взяла таку тканину? Шеф сказав, що я надзвичайно творчо мислю, хоча всім своїм виглядом виказую переможця. Але перевдягнутися не попросив, йому подобалися моя сукня та зухвалість.

Драм-бама звали Романом. Він розповів, що вигадав собі банальне псевдо, бо дійсно працює перкусіоністом в одному не надто популярному, але відомому гурті. Роман також мене не впізнав, це виглядало смішно – знайомство фотографа та його моделі. Він сказав, що бачив тільки чарівливу для нього гармонію кольорів, і я не звучала нещасною. Я зауважила, що, певне, тієї фотомиті згадувала щасливі моменти, вони тоді були основною мелодією і перекривали загальний фон.

Він попросив, щоб на концерт я вдягнула саме цю сукню. І сказав, що буде відбивати моє ім’я: Іннн-на, Ін-на-на, Інннн-ннна! – бо це надзвичайно барабанне ім’я і воно має класно відстукуватися. Юра від самого початку називав моє ім’я карою та порятунком для заїки. Схоже, воно отримує нове звучання, як і моя сукня, як і я.

2011

Дев’ятий місяць

Наближалося перше вересня, і я розуміла, що час нарешті змінити свій п’ятирічний маршрут: піти не на цвинтар, до чоловіка, а на шкільну лінійку, до сина. У нього починався новий шкільний етап, старша школа, і він потребував моєї уваги й підтримки.

Про це мені постійно повторювали мама й молодша сестра Анька, через яку п’ять років тому, у день похорону Бориса й «перший раз у перший клас» Борьки, відбулася подія в манері фільмів Еміра Кустуріци. Я лише нещодавно почала згадувати про це спокійно, без стискання десь у районі сонячного сплетіння. А от мої рідні й друзі дозволяли собі регулярно сміятися, згадуючи цей випадок у дні народження Борьки або на нечастих сімейних посиденьках.

Борис помер 30 серпня. Це трапилося на пікніку. Обвітрювався недоїдений шашлик; оси тонули у в’язкому вині; на гілках сушилися дитячі плавки; діти крутили матрац, підставляючи під прямі промені сонця мокрі боки, щоб швидше можна було піти купатися. В одну мить обличчя Бориса перетворилося в наливне яблуко, у таке ж яблуко перетворилося і його серце, він завалився на мене, і життя його визріло й обірвалося, скотилося до рук ангелів…

Навіть зараз, згадуючи його смерть, я чую глухі удари не свого серця, а пляжного волейбольного м’яча й плескіт води. Думка про те, що я могла щось зробити, врятувати його, не залишає мене дотепер. Спочатку вона, як щеня, терлася на руках, потім опинилася на короткому повідку, зараз уже на довгому, але завжди вертається до мене. До своєї хазяйки.

З похоронами нас квапили, серпень видався невгамовним і спекотним, а я була настільки збентежена й розчавлена, що погодилася на дату похорону – перше вересня, зовсім забувши про те, що наш із Борисом син мав іти до першого класу.

Утім, жодних проблем син не створював. Школа стояла фактично під будинком, Борька завжди був самостійним, він не зовсім розумів, що діється зі мною і куди подівся батько, чому в нас дивні, нібито завмерлі обличчя, – він просто поспішав дорослішати і дуже хотів швидше піти до школи.

Зборами Борьки займалася моя сестра Анька. Збиралися просто: Анька мала купити йому букет, разом із ним скласти рюкзак, випрасувати костюм і сорочку, розбудити його в потрібний час і допомогти одягтися. Практично все те саме я робила з Борисом у морзі: надягала на нього випрасувану сорочку, новий костюм, не довіряючи штатним працівникам, навіть відштовхуючи їх. Тільки Борис уже не міг прокинутися ні в потрібний час, ні взагалі, хоча мені страшенно хотілося його розбудити…

З квітами Анька вирішила не заморочуватися, розсудивши, що їх у хаті, з огляду на ситуацію, і без того дуже багато: Бориса любили всі. Вона сказала Борьці, що той може взяти будь-який букет, котрий йому сподобається. Борька вибрав гербери соковитого червоного кольору, він і не глянув на чорно-золотаву стрічку, що зміїлася між стеблами квітів, та напис на ній: «У добру путь. Уболіваємо й будемо пам’ятати завжди». Анька сфотографувала його, і син, задоволений, ошатний і дорослий, попрямував до школи.

На стрічку не звернула уваги й Марина Миколаївна, молода вчителька Борьки, яку просто завалили квітами першоклашки. Вона знайшла стрічку вдома, пізно ввечері, коли, наспівуючи, емоційно насичена першим вересневим днем, подарунками, новими знайомствами й шампанським, яким вони з подружками насолоджувалися в кафе після занять, розставляла букети по вазах. Вона згадала, хто подарував цей букет тільки тому, що їй завжди подобалися гербери й сподобався Борька в гарному пурпурному костюмі, який ретельно випрасувала Анька.

Марина Миколаївна не знала, що робити – верещати чи сміятися. Запідозрила, що над Борькою могли так пожартувати батьки або старший брат-гот. Її неможливо було здивувати подібними жартами: незважаючи на свою молодість, вона давно працювала з дітьми й знала, що від них можна очікувати чого завгодно. Потім вона подумала, що хтось вирішив налякати саме її, отже, потрібно було викликати батьків і в усьому розбиратися.

До школи мене викликали другого вересня. Марина Миколаївна ошелешено дивилася на мою чорну сукню й стрічку у волоссі і не знала, як до мене заговорити. Я в той час узагалі не могла розмовляти інакше, ніж починати будь-яку бесіду плачем. Я не знала, навіщо вона мене викликала, і не відала, для чого сюди прийшла. Але мені легше було або сидіти на могилі Бориса, або ходити.

Вона висловила мені співчуття й обережно розповіла історію з герберами. Незважаючи на те, що мені було нестерпно боляче, я усвідомила весь жах і комізм ситуації, перепросила й обіцяла, що таке не повториться.

– Моя дитина більше ніколи не принесе до школи похоронний букет. Я дуже на це сподіваюся, – сказала я.

– Я теж. Тримайтеся.

Марина Миколаївна кілька разів попросила вибачення й провела мене до шкільних воріт, притримуючи за лікоть. Це теж виглядало кумедно, бо я була високою й міцною, вона – маленькою і худенькою, але горе додає будь-якій людині стільки крихкості, так куйовдить і згинає її, що на подібний дріб’язок не звертаєш уваги, хоча механічно й фіксуєш його.

Анька заходилася сміхом, довідавшись про цю історію. Вона заявила, що тепер у Борьки є перша шкільна легенда: «Борька й похоронні квіти». Сказала, що сама ніколи б до такого не додумалася, але фотографію Борьки з похоронними герберами сховала до часу.

З третього класу сміх моєї сестри розділяв і сам Борька, який уже усвідомлював, що відбулося і що саме він подарував своїй першій учительці. Він любив розглядати першовересневу світлину й зберігав її в шухляді разом із найкоштовнішими для себе речами. Я не сміялася, хоча намагалася всміхатися, бо щораз відчувала на собі їхні вимогливі погляди. Усвідомлений Аньчин і неусвідомлений Борьчин. Їм хотілося, щоб я стала такою, як була: живою, бешкетною, гучною та іронічною. Вони в мені загубилися. Я це розуміла, але нічим не могла зарадити. Мала таке відчуття, наче всередині хтось затягує на шиї петлю, – важко й безглуздо сміятися, виношуючи повішеника.

У наступні роки першого вересня я вирушала на цвинтар до Бориса, а Борька йшов на шкільну лінійку сам.

– Не можна так ставитися до власного сина, – напучувала мене Анька.

– З Борькою друзі, йому весело, а Борис там сам-один, – затято повторювала я.

– Яка ти вперта! Бориса там немає. Немає, розумієш? Він зовсім в іншому місці. І думаю, що там значно більш людно, ніж на лінійці Борьки. І ти сама це чудово знаєш, – Аньку важко було приборкати. Так, і я сама це чудово знала.

З Борисом ми познайомилися на третьому курсі університету. Він перевівся до нас із Дніпропетровська. Великий, гучний, майже на голову вищий за мене. Я завжди була високою, хлопці мене цуралися, можливо, тому, що себе завдяки «старанням» мами я сприймала не високою, гарною й ставною, а тільки рослою. Точнісінько так про мене говорив і наш учитель фізкультури, єхидно поглядаючи, як я починаю сутулитися, але все одно височію над хлопчиками в загальній шерензі.

– От, Богданець, якщо до тебе в гості приїде хтось, хто тебе ніколи не бачив, варто показати йому Батьківщину-Матір, і він безпомилково впізнає тебе в натовпі, – казав фізрук, і всі сміялися.

Я сама не очікувала, що Борис у мене закохається, але так сталося. У ньому мені подобалося все: лункий сміх, гучний голос, незграбність і зріст. Навіть після нашого одруження моя мама, дивуючись із ведмежатості Бориса, продовжувала думати, що він приїхав із Сибіру. Він сміявся, згрібав мене в оберемок і ревів, що от такі вони, прості дніпропетровські хлопці, монолітні й потужні, як ракети «Південмашу». Ми вдвох були схожі на ведмедів. Велика і Мала Ведмедиці.

Борис був дуже теплий і надійний. Він завжди був зліва від мене, тому я дотепер здригаюся, коли зауважую ліворуч не його такий рідний профіль, а щось чуже й незрозуміле. Ліворуч сидів за столом, ліворуч лежав у нашому ліжку. Я й зараз сиджу за столом праворуч, а з лівого боку тягне холодом: Борис був таким теплим, що відчувався навіть на відстані. Може, цей холод і винний у тому, що моє серце змерзло й зменшилося? Борис не відчувався на відстані смерті. Я дотепер сплю на правому боці ліжка, а коли повертаю голову ліворуч, усе намагаюся зрозуміти, чому я не чую тепло його плеча і не бачу вм’ятину в подушці, по якій я завжди «проїжджалася носом», якщо він вставав раніше за мене… Він любив стояти позаду, міцно притискав мене до себе, ледве погойдуючи, цілував у маківку.

Анька каже, мовляв, несправедливо, що я люблю його більше зараз, ніж тоді, коли він був живий. Але я любила його завжди. Проблема в тому, що й зараз я люблю його і готую вечерю на трьох, геть забуваючи про те, що ми лишилися вдвох. Сина я назвала на його честь, хоча чоловік обурювався, говорив, що це маячня і ганебний культ особистості.

– Дружино, сім’я не витримає двох Борисів, – жартівливо гримів він, цілуючи мене в ніс.

Він мав рацію. Сім’я не витримала. Один Борис пішов назавжди, а другий – залишився. І зараз він терпляче чекає, що я стрепенуся і ми разом підемо до школи.

– Ти не розумієш, яка ж ти дурепа! Ти не розумієш, як малий старається заради тебе! Ти думаєш, ти йому там потрібна? Він уже дорослий. Ти провалялася то на могилі, то в постелі, коли він дорослішав. Він це робить заради тебе, щоб ти не почувалася самотньою й покинутою. Йому прикро, розумієш? І нам із мамою теж. Нам набридло почуватися нічим, це ми – кинуті, а не ти, – Анька вирувала й кипіла.

Тому я натягала на себе джинси й легку волошкову блузку під колір очей – збиралася на урочисту лінійку.

Напевно, уперше така кількість людей не злякала, хоча найчастіше, коли я потрапляла в натовп, мене починало нудити. Зараз я занурилася в юрбу, обставилася людьми, закопалася. Я помахала рукою синові, щоб він побачив мене й зрадів, що я тут, із ним, що він виконав свою місію повернення матері до життя.

Якийсь чоловік ледь не поцілив у мене камерою, я відхитнулася, інстинктивно пригорнувшись до того, хто стояв позаду. Але це був не Борис, а інший чоловік, трохи нижчий від мене на зріст, він тримався лівою рукою за щелепу, видно, я вдарила його потилицею.

– Вибачте, – я почувала, що паленію.

– Нішого, – промовив чоловік із закритим ротом. – Усе номано, – продовжив він, при цьому підтягуючи мене до себе правою рукою, щоб до мене не дістався різкий чоловік із камерою, що проріджував юрбу, вибираючись на волю.

У спортивному костюмі, підтягнутий і міцний, він дивно виглядав у натовпі ошатних батьків.

– Олег, – відрекомендувався він.

– Дочка, син? – запитала я для годиться.

– Молодша сестра пішла до третього класу, – усміхнувся він. – Сильний у вас удар. Золота голова, – знову всміхнувся й потер вилицю.

Я зніяковіла. Повертатися мені не було куди, і я розглядала Олега. Дивно, що в нього восьмирічна сестра, він виглядав моїм ровесником.

– Виглядаю я так тому, що фізрук і в мене третій урок, – відповів він на мій пильний погляд.

Я терпіти не могла фізруків, бо вони бездушні шовіністи. Якщо людина не вміла управлятися з канатом або козлом, вона блискавично перетворювалася в їхніх очах на хробака. А ті, хто не міг зробити «берізку» або «пістолетик», списувалися з бортів їхньої уваги.

– Богданець, дивна справа, ти така добротна каланча, а всередині якийсь хирляк, – почула я підбадьорливий голос фізрука з мого шкільного дитинства.

– Насправді я не думала про ваш маскарадний костюм. Я гадала, як у вас може бути така маленька сестра. Мама народила вас у школі? – бовкнула я.

Я помітила, що завжди починаю грубіянити, коли почуваюся злою чи розгубленою.

– Помилкове припущення, маму встигли довезти до пологового, – він усміхнувся. – Мені двадцять вісім, матері моїй п’ятдесят, Кароліна – це моя сестра, пізня дитина. До речі, їй дев’ять. Я готовий ділитися з вами своєю життєвою історією й далі, але краще не тут, добре було б випити зеленого чаю, як ви вважаєте?

Я не встигла сказати, як я вважаю, і що мені тридцять три, і я жахливо стара й утомлена вдова й не хочу ніякого чаю з молодим фізруком, що я взагалі ненавиджу всіх фізруків із дитинства; мені не вистачило часу на всі ці висловлювання, бо він підхопив мене за лікоть і спритно вивів із щільних батьківських рядів.

– Кораблі лавірували, лавірували та й вилавірували, – так само спритно проговорив він. Я мимоволі засміялася. Ми дійсно були схожі на кораблі, обидва місткі: баржа й пароплав…

Анька запитувала, як так вийшло, що ми стали зустрічатися. Анька була ошелешена, вона всі очі вигляділа, дивлячись на мене й на Олега.

– Він же фізрук! – волала моя сестра. – Як таке може бути? Ти ж ненавидиш фізруків!

Я знизувала плечима: вона була абсолютно права.

– Він молодший за тебе на п’ять років! Ти що собі думаєш? Він в атлетичній формі, у «качалку» ходить, а ти гойдаєшся тільки на хвилях, як загублена гумова качка. Він тебе кине й розіб’є тобі серце!

Я їй відповідала, посміюючись, що вони хотіли, аби я повернулася до життя, от я й повернулася. І Борька теж. Йому з Олегом просто, надійно й весело. І мені.

– Я лише хотіла, щоб ти була уважнішою до дитини й пішла на лінійку! Щоб ти не вила на могилі Бориса, перетворюючи вересень на казна-що! От чого я хотіла. Я боялася цього дев’ятого місяця, розумієш? Я боялася за тебе. Я приходила до тебе в гості, ховала ножі, зривала з балкона мотузки, щоб ти нічого собі не заподіяла! Але я не хотіла, щоб ти підчепила якогось малолітнього спортсмена, що тебе постійно тискає за талію, мабуть, перевіряючи, скільки кілограмів ти наїла.

Анька – взагалі невгамовна людина, а вже коли їй щось або хтось не подобається, зупинити її неможливо! Утім, легко переналаштувати, якщо доручити якусь важливу справу. Тому саме вона зайнялася нашим весіллям, раз у раз на нас покрикуючи. Діставалося всім: і мені, й Олегу, і Борьці, і мамі. Ніщо так не поєднує й не здружує, як лемент дорогих родичів.

Весілля наше відбулося в лютому, а 30 серпня мене забрали до пологового будинку. Лікар сказала, що народити я маю 31-го, просто зобов’язана, а як ні, то вони будуть вживати заходів. Погрози мене стимулювали краще, ніж окситоцин, тому Дениса я народила в ніч на 31-ше без стимулюючого втручання.

З пологового мене мали забирати першого вересня. Такий от дев’ятий місяць. Задзвонив телефон. Анька. Хіхікає:

– Слухай, нам знову не треба витрачатися на квіти вчительці. Уявляєш? Борька вже відібрав собі букетик, який йому сподобався. Цього разу теж гербери. Правда, жовтогарячі.

Я засміялася.

– Ти смієшся, – пошепки сказала сестра. – Ти знову смієшся, як це здорово!

2012