Текст книги "Нова стара баба"

Автор книги: Лариса Денисенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

– Он расслабляется, чтоб не напрягаться, – додала пояснень Зоя.

– Это система Станиславский? – поцікавився Йооста.

– Не. Это система Забухало-Похмелевский, – скривила вуста в усмішці Зойка.

Віка Петрова закотила очі.

Я тримала за руку Аллочку, боялася, що вона не витримає та дремене геть. Бідна дитинка – потрапити у такий гармидер. Долоня її була м’якою та сухенькою, вона не боялася й не переживала, взагалі вона навіть не дослухалася до розмов, а роздивлялася букет айстр, бузкових, синьо-пурпурових, червоно-багряних, білих та ніжно-золотавих, що ним було прикрашено стіл. Час від часу вона ніжно дивилася на Славіка, мені ставало від цього щемко, і раптом я збагнула, що наречена мого онука – вагітна.

Саме так. Тільки вагітна жінка відсовує усі неприємності (наче вже це чарівне пузо затуляє все несуттєве, зайве), не звертає уваги на перешкоди, принаймні на ті, які не можуть кардинально зашкодити її майбутньому материнству. Не здивуюся, що споглядаючи барви айстр у букеті, вона обирає колір для возика своєму немовляті.

Вона нічого не їла, я подумала: у бідної дитинки токсикоз, аж раптом збагнула, що тримаю її за праву руку, тому дитині залишається слину пускати, а сміливості вивільнити долоньку з мого ціпкого старечого полону в неї немає.

– Що тобі покласти, Аллусю? – схаменулася я.

– Індички, якщо можна.

Ласочка моя, та я покладу тобі все! Життя своє розкладу на твоїй тарілці.

Я так боялася. Пресвята Богородице, як я боялася, що піду з цього життя і не побачу, не дізнаюся про те, що у мене є правнук або правнучка. Не занурю свого старечого носа в пухке та тепленьке, як дріжджове тістечко, що піднялося, тільце. Не запарюватиму чебрець для ванночок. Не співатиму колискових, не переказуватиму легенди величних сосон далекого Сибіру, де почалася Наталя. А якби вона там не почалася, ніколи б не розпочався Славік, а якби не розпочався Славік – могла б закінчитися я. Правда, Зойка б цього не допустила. Вона зараз бачить, як я розм’якла, і думає: чого б це? Адже навіть із такими «люлюшницами», як я, розм’якшення також не відбувається без причини…

У вирі своїх пелюстково-колискових думок я все-таки помітила, як Щур підвівся та приєднався до Наталі на балконі, не знаю, про що вони говорили, я бачила тільки, як злітають підкинуті ними недопалки та летять униз, мертве і шкідливе, на ще зелену траву. Я думала, що їй було б легше пробачити його, якби він зрадив, кинув, поглумився над її жіночою природою, якби був колишнім коханцем, а не колегою-супротивником. Вона вміла пробачати чоловікам, котрі виявляли слабкість, коли закохувалися або захоплювалися нею. Але пробачення того, хто її переміг, хто виявив силу (і неважливо, якими він скористався методами, був підлотою чи лицарем), давалося моїй донечці важче.

Сашко Щур, на думку Наталі, був улюбленцем долі та майстром підпільної, підкилимної боротьби. Він ніколи не конфліктував напряму́ (на відміну від Наталі, котра не латала скандальні дірки, а виставляла голе тіло на людський суд), діяв крадькома, тому не мав жодного шансу сподобатися моїй доні. Він умів виплітати інтриги й пишався цим, вважаючи, що то не вада, а перевага будь-якого дипломата. Він грав за правилами протоколу, але загравав із тими, хто цей протокол порушував.

Наталя, котра вирізнялася недовірливістю до людей та несприйняттям чоловіків, не могла повірити та прийняти, що цю людину вона вже впустила в наше життя. До свого життя, до життя свого сина.

Вона казилася від того, що він, маючи тільки один козир на руках (власну доньку), переміг, здолав її упередження, зробив так, що навіть із минулим, котре Наталя нікому не пробачала, вона має миритися, спантеличена своїм материнством. Якби Славік зараз перебував поруч – вона б надавала йому ляпасів як навіжена істеричка.

Я щиро сподівалася: ця ситуація навчить її гнучкості, усе життя я непокоїлася, що моя тверда та неповоротка доня зламається, розлетиться на тріски і згорить.

Віка Петрова тихо повідомила: вони з Йоостою вже вирушатимуть на вокзал. Я також шепотіла, усім здавалося, що головна сцена зараз відбувається на балконі, а ми або глядачі, або перебуваємо за лаштунками, або застигли на малій сцені та чекаємо, як нас означить хтось із освітлювачів. Не знаю, чи цього Віка очікувала, коли просила нас утворити родину для неї, але мушу визнати, що ми не фальшували, крім побрехеньки про спільного батька Віки та Славіка, наша поведінка була абсолютно такою, як зазвичай.

Славік схаменувся, виявив братерську любов, викликав таксі. Допоміг із валізами й сумками, поцілував Віку в лоба, пригорнув на мить до себе та побажав щастя. Я за цим спостерігала з вікна, як завжди, коли чекала на повернення мого хлопчика з роботи. Ось він підняв своє личко та підморгнув мені, я не могла того бачити, але була переконана в тому, що він саме зараз торкнувся моєї душі.

Зойка не знала, чим займатися, жодної людини, котру б вона хотіла пожувати, насадити на своє ікло, за столом не залишилося. Алла на правах майбутньої родички також вийшла проводжати «сестру Славіка». Це Зойку веселило, але не настільки, щоб усіх здати та послати в жопу. Вона сумувала, Зойка ніколи не додивлялася до кінця фільм, не дочитувала книжку, тому й зараз вона кивнула мені, поклала до кишені кілька пиріжків та пішла до себе.

Поночі до мене зайшла Наталя. Щемка та юна у своїй коротесенькій сорочці з прозорого батисту. Така дівчача, безпосередня, маленька.

– Ма, як навчитися прощати, як навчитися скорятися? Ти це вмієш робити, Зойка – ні, але ви ж вижили, розумієте одна одну, підтримуєте. Як вам це вдалося, чому я зовсім не можу попуститися? Чому я не можу дати попуститися іншим? Що мені заважає?

Я не знала, що відповісти, якби я вміла все пояснювати або хоча б посилати всіх у жопу, як то вміє Зойка, але я не мала такого хисту. Тому просто посунулася ближче до стіни, щоб моя дитина вклалася поряд, притулилася до мене твердою, але такою беззахисною спинкою; мені здалося, якщо вона зрозуміє мене та вкладеться поруч, їй стане трохи легше жити. А чого мені ще бажати? Ось вона лежить, така тиха, майже сонна, дозволяє себе голубити, ніжити, не сахається, коли я гладжу її волосся, не пручається й не відштовхує мене. Здавалося, що я ніколи цього не дочекаюся, і ось ця солодка та гірка материнська влада розтікається усім моїм немічним тілом і, можливо, дає дитині най не зрозуміти, але прийняти життя таким, яким воно є, та відчути: ти не сама.

* * *

– За що мені такі муки? – запитувала Наталя, наче народжувати випало саме доньці. – Якби я працювала у посольстві, це начеб мене не стосувалося, але – ні, я повернулася до праці у цьому жахливому Міністерстві, мені підсунули Щура у свати, я мала терпіти тамаду на весіллі власного сина; ще й на довершення маю стати бабусею, казна-що. Славік знизував плечима та пошепки говорив мені:

– Через народження нашої дівчинки у маминому департаменті уже полетіло кілька голів, а скільки ще полетить…

Наталя трималася за голову:

– І все це на мій ювілей. У п’ятдесят п’ять років ти отримаєш у прижиттєві та довічні супутники кілька незнайомих людей, ще й малятко. Жах. Жах!

– Ма, малятко виросте, – заспокоював матір Славік. Вона тільки зиркала на нього, цілком у Зойчиній манері.

Я лише посміювалася, пригадуючи, що на моє п’ятдесятиріччя Наталя подарувала мені свою вагітність, своє весілля, свої клопоти, і я була щаслива. Зараз я сповнена впевненості у власному тодішньому щасті. Як воно виросло, моє щастя. Велике, незграбне, мокророте, що готується стати батьком. Ну як готується, просто приймає це без особливого напруження, гордощів та нервів.

Щур сприймав усі події філософськи, для своєї доні він не пошкодував нічого, вона обстежувалася у гарному медичному центрі, забезпечувалася усім належним, власне, в Алли була можливість народжувати за кордоном, але вона відмовилася. Не з почуттів патріотизму, у цьому намагався переконати мене Славік, а з точки зору прагматичності та комфорту.

Щур рвучко увійшов у дідівство, він уже був дідом, вибирав в Інтернеті британські вдосконалені візочки, замовляв необхідні вітаміни для молодих мам, склав і розіслав друзям молодят список подарункових бажань, себто того, що вони хотіли б отримати для своєї крихітки.

Зойка від процесу виношування та народження дитини усунулася. Вона не наполягала на тому чи іншому пологовому будинку і навіть не зателефонувала мені, щоб запропонувати акушерів зі свого записника. Вона образилася. Зойці важко було пускати у наше життя іншу людину, і якщо зі Щуром вона почувалася вільніше, хоча її непокоїло його вдівство, але вона могла шпигати його без докорів сумління, то вагітну Аллочку шпигати було намарно (а Зойка намагалася!). Аллочка була спокійною, наче слон, інколи просто опускала голову та підхоплювала Зойку на один зі своїх слонячих бивнів. А тоді погойдувала, думаючи, що приспить Зойчину агресивність, але Зойку від того нудило.

А я пригадувала всі народження. Наталчине, коли у мене відмерзали ноги, а всередині все палахкотіло, повітря смерділо смаженою рибою та ладаном, на сусідній кушетці Зойку звільняли від геморою, і вона сказала мені: «Меня в тот день избавили от геморроя, а Варка получила геморрой на всю свою оставшуюся жизнь». Сказала, однак розділила цей «геморой» зі мною і плекала його все життя.

Потім пригадала пологи Наталі, як вона страждала, як їй було важко, як молоденька сестричка, котру Наталя залякувала сповненими ненависті до чоловіків промовами, мастила зшиті розриви зеленкою і дмухала на них, щоб Наталі не було боляче. Боляче, однак, було, та було й зворушливо. Яким великим, круглим народився Славік, як ми обирали йому ім’я, згадували святці, як я просила для нього і для моєї доньки усіх Божих милостей.

Зараз Славіку запропонували народжувати разом із Аллочкою. Певно, вирішили, якщо він навчився тужитися та дихати, то повинен впоратися і з пологами. Славік категорично не хотів цього (я не сумнівалася в його боягузтві, з іншого боку – це була не його атака, він міг відсиджуватися на зручненькому стільчику і прийняти на руки те, що залишиться після бойовища – доньку). Він сказав, що боїться крові. Аллочка тільки зітхнула.

– Я можу тебе підтримати, – тихо запропонувала себе я.

– Ну ні, хай знає і відчуває, що він мене кинув, – і я зрозуміла, що маніпуляціям Тасі далеко до ніжної Алли, котра заводила спеціальний пульт для Славіка з усіма необхідними для комфортного життя кнопками.

Правду кажуть, якою б не була бабуся, але якщо хлопцю не вистачатиме матері, за дружину він візьме ту, котра нагадує матір, однак приділяє йому увагу, цікавиться його життям, карає та заохочує до усього, чого він був позбавлений у дитинстві та юності. Певно, так влаштовані чоловіки, можливо, й ми, жінки, мені важко судити, бо я не знала свого батька, майже не знала свого чоловіка і ледве пам’ятаю матір. Чого мені не вистачало у цьому житті? Мабуть, практичності, рішучості, твердості, цілеспрямованості (хоча наче все це у мені було, можливо, не у тій кількості, адже живуть якось люди з меншою кількістю гемоглобіну в крові, інколи почуваються недобре, але у цілому можуть витримати все, ось так і я, цілком здатна жити з мінімумом практичності, особливо якщо цією практичністю з тобою готова поділитися інша людина). Зойка. Стара бруква, ёп-п-папа-л-ло-ногу. До речі, цій примовці її навчив один північний рибалка, нічого після нього не залишилося, ні імені, ні фотографії, тільки ось це: «ёп-папало-ногу»!

Нам стільки років, що у те неможливо повірити навіть тоді, коли роздивляєшся себе в люстро. Бо ми там бачимо незнайомців. Колись я починала збирати некрологи, котрі стосувалися моїх відомих однолітків (акторів, режисерів, спортсменів, політиків – тих, ким цікавиться наша преса), які хворіли та йшли. Вони йшли, а я залишалася з усвідомленням того, що незабаром піду і я. Зойка знайшла цю папку і довго мене сварила, як тільки не називала. «Я готова терпеть в твоём доме эти божьи твои цветочки, тьфу, но не собираюсь терпеть тут филиял Новодевичьего кладбища! Убери немедленно! Чего удумала, ёп-папало-ногу».

Чи боюсь я смерті? Так. Я така прихилиста людина, чим довше живеш – тим важче прощатися із цим будинком, Наталею, Славіком, Зойкою (не уявляю, як можна жити деінде без Зоєчки?). Я поливала квіти, на мить заплющила очі й подумала, що ось так колись хтось поливатиме і мене…

Дзвінок.

– Ты? Погляди, кто за твоим окном с лейкой вместо головы прохаживается! Дрыхла небось? Писюха у нас родилась! 3 400, 53 сантиметра. Чего у тебя с мобилкой? Наташка дозвониться никак не может. Короче, ты покудахтай и вызывай такси, сейчас к тебе подойду и поедем в роддом.

Таксі я викликала, однак перед тим до мене додзвонився Славік:

– Ба, слухай, а у мене донька!

– Вітаю, мій соколику, як ти? Як Аллочка?

– Та все добре, лікарі кажуть, без ускладнень, утрьох чекаємо на вас. Щур із мамою вже їдуть.

– Ми із Зоєчкою також вирушаємо, тобі чаю міцного трав’яного привезти?

– Звичайно, привозь! Клас! Ще б молочка з цукриком. Ба, тут така справа. Ми з Аллою подумали, ми хочемо назвати малу Зоєю, Зойченятком. Ти ж не образишся, га, ба? Щур перевірив в Інтернеті, нині й іменини!

Він усе запитував, чи я не ображуся, а я не могла відповісти, бо такий уже мій організм – я або посміхаюся, або розмовляю. Звичайно, що сьогодні іменини Зойки, тому ще вранці, не зважаючи ні на що, я намастила кремом коржі Зойчиного улюбленого медового торта з мигдальними горішками, який випікала поночі, допомагаючи своєму безсонню взяти черговий раунд у сну.

Я визирнула у вікно, побачила Зойку ще здаля – зараз, позбувшись катаракти, я напрочуд добре її бачила (свят-свят-свят!). Ось вона повернулася до двірника, Миколи Тарасовича, свого довічного суперечника й приятеля, показала йому дулю, певно, попросив «гривночку на опохмєлочку». Вона наближалася, я бачила, що Зойка шкіриться, світить діркою між зубів – учора вибила семиренкою зуба-розхитанця, на старість зуби знову перетворюються на молочні та програють війну твердим яблукам. Зойка йшла й усміхалася, а значить, точно знала, стара бруква, як назвали Славкову малу.

У моєму віці майже все дається тяжко: сон, рухи, спогади, дихання, мрії та сподівання. Але щасливою бути легко, легше, ніж в юності. І я зараз щаслива.

Забавки з плоті та крові

Втільте у життя свої п’яні обіцянки на тверезу голову.

Це навчить вас тримати язика за зубами

Ернест Гемінґвей

* * *

Усі дати, назви, імена та обставини вважати виключно вигадками Авторки, які не мають нічого спільного із реальністю.

Частина перша
Ерік

Я з дитинства ненавиджу англійців. Тобто не зовсім ненавиджу, просто мені здається, що вони завжди щось до мене мають, прискіпливо ставляться до усіх моїх дій, навіть найневинніших; їм не подобається моє виховання, не подобається, як саме я вживаю їхній традиційний чай. Вони обурюються з того, що я не витримую навіть запаху вівсяної каші, а про те, що її треба їсти, – і думати не можу, інакше зіпсую собі весь ранковий настрій.

Я не опанував мистецтво верхової їзди. Я не вмію носити циліндра. Часто не маю в кишені носовика. Та що там, я взагалі ніколи не маю в кишені носовика. Така поведінка, як на англійців, до добра не доведе. Це сором: не мати при собі носовика. «Зараз пошматую на англійський стяг», – ось що мені постійно кортить їм сказати. Я їх дратую, тому вони дратують мене. Можливо, у такому протистоянні за схемою «я версус англійців, англійці версус мене» винна моя мати. Це вже я трохи кокетую. Насправді впевнений, що саме вона, моя свята матінка, у цьому винна, ну ще, може, Стариган Хем, то такий, але про нього трохи згодом.

Моя мама, заслужена вчителька англійської мови, котра у своєму професійному англійському світі відома тим, що винайшла нову хитру методику, яка має допомогти дітям (бідні діти, у наш час їх постійно змушують вчити іноземні мови) краще опанувати англійську граматику. Скільки я її пам’ятаю (звісно, маму, а не граматику, граматику я не те що не пам’ятаю, я її ніколи й не знав), вона завжди була й залишається прихильницею постаті та творчості Старигана Хема. Це такий видатний американський письменник. Якщо ви є культурною людиною, яка народилася у добу технічного прогресу і яку не минули одна чи дві культурні революції, то ви не можете не знати про Ернеста Гемінґвея. Саме так звати Старигана Хема. Такий собі Ернест Гемінґвей. От уже ті американці. Понавигадують бозна-яких імен. Але якщо ви цього не знаєте, то, як на мене, це невелика біда; як на мене, це навіть не вада, це характеризує вас як оригінальну та щасливу людину, людину не без шарму.

Стариган Хем був маминим Богом. Напевно, для мами він був навіть більше, ніж Бог. Я роблю такий висновок із того, що Бога вона згадувала набагато рідше. Стариган Хем у такий спосіб допомагав моїй матері дотримуватися заповіді «Не згадуй ім’я Господа нашого всує». Цікаве слово «всує», як на мене, мій погляд сучасного, вільного від комплексів чоловіка, у слові «всує» прихований сексуальний підтекст. Тут багато чого залежить від наголосу. Я давно підозрював, що Бог – найвідоміший жартівник у Всесвіті. І все моє подальше життя переконує мене у цьому.

Але повернімося до моєї мами. Мама назвала мене Ернестом. Не треба натякати на честь кого? Вона ніколи не скорочувала моє ім’я, наприклад, до Еріка, хоча всі її/мої знайомі робили саме так. Мені подобається ім’я Ерік. Є в ньому щось привабливе, щось таке, що дуже мені пасує. «Ернесте», – гуркотіла моя мати, відверто смакуючи оте саме «р». «Ер-р-рнесте». Мама примушувала мене вчити англійську мову, любити яйця, зварені «у мішечку» (це, напевно, тому, що більше нічого вона готувати не вміла й не мала до цього жодного бажання). «Ер-р-рнесте, припини викаблучуватися перед дзеркалом. Ти вивчив паст перфект, мій друже? А презент контініус? Ти зробив вправи, ти вивчив неправильні дієслова, сину?»

А я дуже любив викаблучування перед дзеркалом, на відміну від сумлінного виконання англійських вправ. Я викаблучувався голим або у яких-небудь чудернацьких лахах, вигадував собі ролі та знаходив підходяще вбрання. Я відпрацьовував ідіотський вираз обличчя, примоцовував щось на голові, наприклад, кудлатого капелюха. Мама зривала капелюха, срібні персні з величезними каменями, заламувала свої смагляві руки. Під час цього різкого руху, коли персні з гуркотом летіли на підлогу, мені здавалося, що моя тендітна мама от-от перетвориться на боксера середньої ваги й саме зараз, без зайвих слів, завдасть мені якогось знаного боксерського болісного удару.

Я відмовлявся вчити англійську, бо ненавидів цю мову, до того ж я ненавидів англійців, американців, усіх носіїв цієї мови, у тому числі й найвидатнішого письменника ХХ століття Ернеста Гемінґвея, на честь якого мене назвали. Можливо, я був роздовбаєм. Цілком можливо, але я не буду з піною у роті відстоювати версію щодо свого роздовбайства. Думайте, як хочете. Коли вам узагалі кортить про мене думати.

Однак, якщо замислитися над тим, що я вже встиг повідомити, можна дійти висновку, начебто я закидав Ернеста гнилими томатами чи навіть тухлими яйцями. Тепер треба віддати Ернестові трохи належного. Не дуже багато, але дещо треба віддати. Інколи Ернест допомагав мені зрозуміти, який у мами настрій. Коли вона залітала у кімнату, викрикуючи «Свято, яке завжди з тобою!», я розумів, що день у неї складається вдало, тому, можливо, вона не буде чіплятися до мене: зробив я уроки чи ні. А ще, ймовірно, візьме мене в суботу до театру, а в неділю – до бабусі. Коли ж мама волала «Прощавай, зброє!», так, що літера «з» каменюкою відлітала від її зубів, то я здогадувався: вона полаялася із завучем чи директором, чи якоюсь учителькою, а можливо, із продавщицею у нашому гастрономі. Мама відрізнялася вмінням сваритися з незнайомими людьми, близьких вона просто знищувала. У неї був безжалісний та невгамовний язик. Я хочу сказати, що вона завжди мала на прикметі особу, з якою не завадить трохи полаятися з користю для маминого здоров’я.

Варто наголосити, що мама пробачила б мені, якби я забув про день народження бабусі або навіть про її день народження, але ще з отакенького віку я мав чітко знати точну дату, коли народився клятий Стариган Ернест. Я й тепер це пречудово пам’ятаю, а от таблицю множення, порівняно з датою народження Хема, пригадую ледь-ледь. Єдине, що залишилося в пам’яті щодо таблиці множення, – це ті приклади, які помістилися у пісеньку «Дважды два четыре, дважды два четыре, это всем известно в целом мире». Пісні я хапаю на льоту. Більшість людей після цієї моєї заяви кажуть: «Краще б ти запам’ятовував на льоту щось інше». Зазвичай я вдаю, що недочуваю або не зовсім розумію, про що йдеться. Про що це ви, га?

Отже, дещо про Ернеста. Було б нечемно стільки теревенити про нього й забути повідомити його біографічні дані. Ернест народився 21 липня 1899 року в Оук-Парку, штат Іллінойс, США. Усі мамині знайомі милувалися, коли такий трирічний янгол, як я, хитаючись навшпиньках у центрі килима, виразно розповідав біографію Старигана Хема. У дорослих такі дивні забавки. Що у моєму виступі було кумедного? Нудота. На мій погляд, самісінька нудота. Як узагалі можна милуватися тим, що якесь мале патякало у деталях вантажить тебе, дорослу, зморену працею людину, біографією нікому не потрібного американського письменника? Важко зрозуміти логіку дорослих.

Судячи з дати народження Ернеста, він був Раком. Моя мама з’явилась на світ 21 червня, за місяць до дня народження Ернеста, тобто, відповідно до класичних астрологічних карт, вона була Близнюком. Та що там, моя мама була типовим Близнюком, у неї настрій змінювався сто разів на день, але вона вважала себе Раком. Воно й зрозуміло – це поєднувало її зі Стариганом Хемом. Я ніколи не говорив із мамою про її приналежність до табору Близнюків, тому завдяки своєму вмінню тримати язика за зубами цілком спокійно дожив до своїх двадцяти дев’яти років. За чим поки що не шкодую.

Якби Ерні не був Раком, то я зробив би з нього Рака, коли б моя воля. Маю на увазі, що перетворив би Старигана Хема на Рака в суто астрологічному сенсі. Мені здається, Рак – найкращий знак не лише для Ернеста, а й для усіх носіїв англійської мови. Ненавиджу цей знак, на мій погляд, усі Раки легко пасталакають англійською, усі вони тюхтії, схильні до розпачу, сліз та каяття. Це ж ким треба бути, щоб усе це спокійно терпіти? Особливо оте каяття. Треба бути іконою. А мене ніколи не приваблювала роль ікони. Бо вона мовчазна, велична і терпляча. Тому я спілкуюся переважно з представниками більш нахабних, але менш схильних до скиглення знаків Зодіаку. Як на мене, то краще ототожнювати себе зі стіною ліфта, на якій надряпано простого, мов стусан, матюка, ніж відчувати себе святою іконою, котра чула стільки фальшивих покаянь, що остаточно зневірилась у людстві. Якщо ти подряпана стіна ліфта, то нічого доброго від людства й не чекаєш, тобі не загрожує зневіра.

Коли мама схилялася до мене, щоб побажати доброї ночі, вона шепотіла: «На сон грядущий, малеча», – і лагідно посміхалася в очікуванні. Я так само мав їй посміхнутися і «вгадати» (тут я поставив лапки, бо, як на мене, вгадати чи не вгадати можна лише тоді, коли чуєш загадку вперше, а з кожним повторенням ця гра у вгадування перетворюється на ритуальний фарс), що «На сон грядущий» – це назва якогось геніального творіння Старигана Хема. От спритний усе ж таки стариган, писав лише геніальні речі. Утім, я любив мамині загадки, тому що вони стали звичаєм, традицією. Бо саме звичаї, навіть якщо вони дикі, брутальні, смішні чи незрозумілі для більшості сторонніх, роблять зі спільноти чужих людей те, що я називаю родиною.

Зараз я згадав про білих слонів. Білі слоники. Уся наша квартира була заставлена ними. Мені ці табуни слонів здавалися дивними, тому що моя мати терпіти не могла міщанства, а так само і його символів. Слоники були однозначним символом міщанства. «Сім слоників поставте на буфеті – і у вашій домівці запанує родинне щастя», – так казали люди, котрі любили усілякі забобони. Мама ненавиділа забобони, ненавиділа людей, що переймаються ними. Та й родинне щастя, якщо вже бути відвертим, не було їй до вподоби. Вона ненавиділа родинне щастя, бо ніколи його не мала. Важко любити те, чого не маєш, набагато простіше це ненавидіти. Відверто кажучи, важко любити й те, що маєш. У будь-якому випадку, ненавидіти взагалі простіше.

«В Ернеста є геніальне (!) маленьке оповідання про білих слонів, – замріяно казала мати, поліруючи тонкою шовковою хусткою чергове маленьке слоненя з порцеляни. – Тому у нас удома стоять ці слоненята, вони чудові, еге ж, мій друже?» Я тоді сказав мамі, що, як на мене, то це оповідання, власне, не про слонів, а про аборт. Про такий собі пересічний, можна сказати, побутовий аборт, а не про пагорби, схожі на білих слонів. «Яка ти зіпсована дитина», – сказала мама. «Ернесте, звідки у мене взялася ця дитина? Навіщо й за що ці муки?» – зверталася мама до стелі, ніби Стариган Хем ось так чув її краще.

Уже вкотре мама порушувала питання, те, що мене дуже цікавило й збуджувало, однак ставити його перед нею чи бабусею мені здавалося ніяково. Важко бути інтелігентною дитиною. Дуже важко. Я так само, як і Стариган Хем, не знав, звідки взявся у мами, жодної інформації про мого батька не було. Я нічого про нього не відав. Як і він про мене. У цьому, мабуть, і полягає гармонія. В обопільному незнанні.

Чому, власне, у моїй голові затовклися ці спогади про дитинство? Що спонукало мене згадати про те, що я ненавиджу англійців? А вже ненависть до англійців потягла за собою низку спогадів про Старигана Хема, маму і про моє дитинство золоте? Мабуть, це через те, що мене колола англійська шпилька. Саме англійська, ти бач! Це було неприємно, навіть боляче, крім того, змушувало мене крутити стегнами так, немов я був повією. Схоже, ця мала англійська потвора мстилася мені за ненависть до її англійських предків. Я смикався, наче наречена в радянському кінофільмі «Солом’яний капелюх», їй так само заважала гостра англійська шпилька. Англійська шпилька робила з порядної французької дівчини нервовий пошкоджений механізм. Це, мабуть, через те, що англійці ненавидять французів. Так було завжди, подумалося мені. В історії людства неодмінно хтось когось ненавидів.

Мене називають модником. Я дуже люблю епатувати представників людства. Власних громадян, іноземців і ще тих, хто «самі люди не місцеві». На мене повсякчас хтось дивиться. Інколи я думаю, що я досконалий і що на мене приємно дивитися.

Учора я надумав собі вбрання. Чорні вузькі штанці в мене були. Черевики з тракторною підошвою також. На ліжку чекала чорна шкіряна куртка, модна за часів співу бунтівника Віктора Цоя. «Перемен требуют наши сердца-а-а-а-а». Головним убором мені мала б служити бандана. Вона була така ж чорна, як моя рідна земля, на чорному тлі невідомий хлопчак недбало розкидав сірі черевики на тракторній підошві.

Чогось бракувало для довершення композиції, не вистачало металевого блиску. І я відразу згадав про англійські шпильки, бо вони дешеві, їх можна купувати практично вагонами, і це суттєво не позначиться на моєму бюджеті. До того ж ними можна обвішатися рясно. Так рясно, що аж…

І я поїхав їх шукати. Ви думаєте, що у наш кібернетичний час так легко знайти примітивні витвори радянської промисловості? Такі, скажімо, як англійські шпильки? А от і ні. Спочатку я подався до помпезних центральних магазинів – «Ґудзики», ще краще – «Європейські ґудзики», а ще є такий собі «Світ ґудзиків». Швендяв по них довго.

Коли я чую словосполучення «Світ ґудзиків», моя фантазія малює цікаві картини ґудзикового життя. Ось школа для маленьких ґудзенят, яких використовують для манжетів. Ось Інститут підвищення кваліфікації ґудзиків, там сидять сині та обтягнуті драпом набурмосені ґудзики, вчаться вирішувати важливі ґудзикові справи. Ось помпезна урочиста зустріч, на ній поважно виступають ґудзики-перли, клубні ґудзики та інші ґудзячі представники вищого товариства. Мені здається, що світ ґудзиків не є демократичним світом, скоріш за все, це буржуазне, таке собі замкнене класове суспільство, у якому не дуже люблять іноземців. З іноземців там лише англійські шпильки, ну, може, ще якісь запонки. У принципі, я мало знаю світів, у яких би шаленіли від іноземців.

Я так легко відволікаюсь від теми, жахливо, однак нічого не вдієш, бо це мені притаманно з дитинства. Отже, продовжуватиму. У якомусь центральному магазині я натрапив на шпильки зі слонової кістки, срібні шпильки і навіть шпильки з білого золота. Я відразу зрозумів, що це для мене занадто. На мій погляд, неінтелігентно обвішуватися золотими англійськими шпильками і в такому вигляді чимчикувати у метро, щоб уводити в ступор гегемон з електричок, державних службовців середньої ланки та офісних людей. Це не гуманно, а я вважаю себе гуманістом, ну, звичайно, не рівнею Камю чи там Сартра, але напрочуд гуманною людиною.

На огляд центральних ґудзикових магазинів я вбив півдня. Аж потім мене осяяла геніальна думка. Я згадав про галантереї. Ці невиразні крамнички все ж таки потроху ще де-не-де жевріють, на них можна натрапити у спальних районах, якщо ти непогано знаєш місто. Я знаю місто дуже добре. Якби ж воно мені ще й допомагало, це знання.

Галантереї, ці пам’ятки жіночих будуарів СРСР, досі існують, але чого там тільки не продають, у тих галантереях. Навіть алкогольні напої. Бігме, я сам купив там невеличку пляшечку такого собі рожевого «шмурдяку» (суміш підозрілої горілки з чимось, що вони видають за сік журавлини; тільки останній бовдур здатен повірити в те, що натуральний сік журавлини плюс горілка можуть коштувати трохи більше, ніж дві гривні, а щодо мене, то я давненько перестав вірити у подібні дарунки життя). Англійських шпильок я там не знайшов. Однак побачив шпильки жіночі – такі чорні металеві скоби, схожі на те, як перукар олівцем малює жіночу голівку з довгим волоссям чи як діти малюють гори. Про всяк випадок я купив собі три пачки. По 10 штук у кожній.

Аж потім припинив цю мандрівну кампанію «У пошуках втрачених шпильок» і вирушив на базар. Треба було відразу так зробити. Уже там я став власником чудових англійських шпильочок, купив у бабусі, котра спочатку роздивлялася моє довге волосся, приглядалася до шотландського кілту (це така чудернацька спідниця в червону, зелену та чорну клітину; можливо, занадто коротка для порядного чоловіка), а потім назвала мене «дорогенькою» та «онукою». Трохи принизливо для мене як для рятівника бабусі від зграй англійських шпильок, але хай. Якщо їй подобається, то чого ж.