Текст книги "Нова стара баба"

Автор книги: Лариса Денисенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

– Мы же культурные люди, вроде как не рогули. Славика я не обделяю, но мне нужно больше, у меня пик гормональной формы. Постарайтесь меня понять. У меня привычка – быть полезной. Я не упускаю выгод.

– У нього (я кивнула у бік «мальчіка», котрий спокійно зайнявся ванною), певно, теж.

А далі мій заслаблий організм уже не зміг стриматися і висловив цим двом все, що я про них думала.

Я про ту історію не розповіла Славіку, але була у відчаї. Віку Петрову навряд чи можна було налякати лампочкою у вагіні, вона сама кому завгодно могла ту лампочку встромити й витягнути. Бо ж це не якась там шмаркліжуйка Тася. Сили Віки Петрової та Зої були нерівними.

Утім, Віка Петрова, як виявилося, була не тільки з практичних, а й з азартних людей, вона легко пожертвувала козирним валетом – Славіком – заради більш удалої карти, їй запропонували побратися. Справжній майор. Вдовий із «тойотою». Ми із Зойкою святкували цей день.

– Варка, слушай, я вот понимаю, что мальчишки всегда тянут в дом какую-то дрянь. Но, ёп-папало-ногу, почему он выбирает и тащит домой таких страшных баб? Каждая его новая баба – страшнее старой, – дивувалася Зоя.

Стосовно цього у мене якраз була версія. «Мальчики всегда тянут в дом какую-то дрянь», – як ці слова, ця інтонація нагадали мені доньку. Якби я точно не знала, що сама народжувала Наталю, легко б повірила в те, що саме Зойка є її матір’ю.

Наталя була дуже гарною. Брюнетка з холодними сірими очима. Навіть усі кавалери (із романтичних бабіїв) порівнювали її красу з північним морем. Сіро-синім, місцями чорним, бунтівним та небезпечним, що затягувало у свої води та топило. Славік поруч із нею ніколи не почувався спокійним та захищеним, тому гарні жінки асоціювалися з небезпекою, нехтуванням та труднощами. Життєвих складнощів Славік щосили уникав. До вродливих жінок мій онук не наближався, принаймні на таку відстань, щоб про це знала я, а негарні жінки його кидали.

І тут я пригадала одну бульварну статтю й подумала: ця короткострижена нова стара баба Славіка може виявитися новим старим мужиком. Адже Славіка ніколи не надихали жінки, вони його кидали, зраджували, використовували, брехали та нагинали. А раптом він зневірився остаточно і тепер зустрічається з чоловіками? Недарма «жополавочные бабки» (за визначенням Зойки) нашого під’їзду уїдливо цікавляться, що ж він не одружується і коли ж це я замість «кравчучки» із розсадою балконної петунії почну возити візок із немовлятком?

Я навіть не встигнула жахнутися через таку разючу зміну життя Славіка у своїх помислах, коли збагнула: відтак думка про те, що онук приведе до хати не нову стару бабу, а мужика, – мені не видається огидною. Мені це навіть подобається. Так буде спокійніше. Чоловік не лізтиме на мою територію, не буде зі мною змагатися за Славіка, а якщо і стане – не звичними мерзенними жіночими методами. Чоловіки займають менше місця, вони компактніші у побуті. З ним можна буде поговорити про Сибір (жінок розмови про Сибір майже ніколи не надихають), про репресії, про старе життя. Можливо, він багато мандрував, знає неймовірні історії. Можливо, у нього хороша пенсія, та й заробляють чоловіки більше, малоймовірно, що Славік притягне додому утриманця.

Може, у нього була чи є героїчна професія, Зойка завжди мріяла про чоловіка героїчної професії. От вона здивується, що мріяла вона, а зустрічається з таким чоловіком – мій Славік. Мабуть, скаже, що він примудрився «насрати і в її душу».

Я вже вирішила зателефонувати Зойці, щоб поділитися «новою віхою у житті Славіка» та й запросити на оглядини, як у двері подзвонили. Може, то Зойка сама прийшла, чуйка у неї – дай Боже кожному. Я глянула в каламутне очко, за дверима стояв мужик, навіть не запитуючи «хто то є», я відчинила. То був мій Славік.

– Ба, ти чого зсередини замкнулася? Хтось діставав? – запитав він, за своєю старою звичкою не став чекати на мою відповідь, не дивився в очі, а почав роздягатися, стягувати із себе куртку, шарф, розкидати-розвішувати по місцях. Коли він зняв кепку – я помітила, що він зістриг своє довгувате хвилясте волосся. Славік подивився на себе в люстро, пригладив коротке сиве волосся на скронях:

– Я вчора зачіску змінив, як тобі? Треба подивитися вчорашній піджак, почистити.

І я збагнула: поки що він не приведе ані короткострижену нову стару бабу, ані нового старого мужика, на мить мені стало прикро, «насрал в душу», а потім я звично пішла за його рокотливим голосом, котрий закликав із глибин кухні зробити йому міцний чай.

* * *

Будучи маленьким, Славік часто запитував, як мені жилося тоді, коли не було його мами та його самого, а потім вже – коли мама з’явилася, а його ще не було, чи почувалася я щасливою, чого боялася. Наталю він також діставав питаннями про життя у «зимових краях», вона відповідала, що це наче постійно жити у сніговому заметі. Але Славік залишався невгамовним, він хотів це чути ще раз і ще.

Наталя ніколи не цікавилася розкриттям такої теми, як потреби малої дитини. Вона дослухалася до своїх проблем. Якщо їй була потрібна відповідь і вона її не отримувала або не могла осягнути, вона застосовувала більш зрозумілішу для себе методу, в усьому моя донька прагнула досягати однозначності та точності. Манера спілкування малих дітей її обтяжувала, вона геть не хотіла усвідомлювати, що оці повторення, однакові запитання, однакові відповіді допомагають малим краще відчути картину світу, підтримують їхні несміливі перші порухи думок. Так само, як вони спираються об стіни, стіл, стільці, коли вчаться ходити, тримають дорослих за руку, їхній світогляд також потребує своїх опорних стовпів.

Але Наталя цим не переймалася, вона вивела чотирирічного Славіка взимку на вулицю, наліпила на нього круглими валиками сніг, перетворивши сина на снігову бабу, потім витягнула його звідти, червоноокого, зарюмсаного та нещасного, і сказала: «Короче, щось приблизно таке. Втовкмачила я це тобі, неслух?»

Славік більше не ставив їй запитань про зимове життя, обережно щось запитував у мене, але з того часу він боявся снігових баб, думав, що всередину хтось заховав неслухняну дитину. І захлинався від страху та жалю, й просив мене підійти та розмотлошити снігові фігурки – а що, коли раптом ми ще зможемо врятувати неслуха?

Не знаю, чи була я тоді щасливою. Я потрапила у дивні краї, про котрі тільки читала. Дерев тут більше за людей, принаймні – вільних. Я не відала, чого мені не вистачало для щастя. Передовсім тому, що не знала своїх потреб, коли не знати потреб – неможливо зрозуміти, чого тобі бракує. Чоловіка мого, Олексія, запроторили у Вятлаг, тому я оселилася неподалік, була надія, що дозволять довгострокове побачення, ми зможемо зблизитися, я вірила у те, що зрештою завагітнію. Так і сталося, певно, це й було щастям.

Після війни важко знайти чоловіка, просто мужчину, вже не кажучи про свого – чоловіка на все життя. А мені того хотілося. У мене не було нікого та нічого, щоб на все життя.

Ми зустрілися в клубі одного з військових училищ на танцях. Спочатку я подумала, що він військовий, просто вдягнений у цивільне. Але тоді були такі часи, що всі чоловіки здавалися військовими, усі знали, що таке війна. Блідий сіроокий брюнет, старший за мене на сім років. Мені виповнилося двадцять п’ять, мене вважали гарною та тендітною. Соромно, але нема, що розповідати, нічого ліричного, про що мені мріялося, у наших стосунках не було. Так, були почуття, а можливо, й кохання, але все замело сибірськими снігами, завалило сосновими голками, поховало під ялинковими лапами.

Хоча, у нього, як і в мене, було шалене бажання склеїтися з кимось так, що якби тобі відірвало одну руку – було б ще дві запасні. Таку спрагу до життя я помічала у різних рослин, однак, не дивлячись, що за своєю природою вони є більш мудрими та схильними до самозбереження, людина також може відчувати оцю свою рослинність і заради продовження життя чинити опір обставинам, власному характеру, примхам та досвіду.

Я не знала, який він у побуті, чи мій він чоловік, не встигла усвідомити, яким буде моє родинне життя, майже нічого не знала про його минуле – мало хто розповідав про своє дитинство, котре підгребла під себе війна, що багатьом замінила собою всі спогади юнацтва.

Звичайно, він потроху ожив би, відтанув, але не встигли ми зжитися одне з одним, як його запроторили у табір. Висунутим обвинуваченням дивувався навіть слідчий, однак за тих часів ніхто не суперечив обвинуваченням – ні ті, хто розслідував справу, ні ті, стосовно кого вона порушувалася. Якщо звинуватили – винен. Корися долі.

Я так злякалася, що залишаюся сама, що не встигла народити собі дитину (як я заздрила вдовим жінкам, самотнім, які наважилися народити від коханого і тепер тримали у руках невід’ємне від свого – інше життя). Тому я попрямувала за чоловіком у невідоме (бо таке саме невідоме чекало на мене й тут, без нього). За своїми мріями. Та й щоб не залишатися самій. Знову самій.

Спочатку я спілкувалася тільки з людьми у формі. Це спілкування нагадувало мені допити, свою біографію я проговорювала як не щось прожите, а щось вивчене, поділене на абзаци, заформалізоване. Можна сказати, що біографію я декламувала. Коли вони мовчали, а ледь не у кожного була така манера – замовкнути на дві-три хвилини і роздивлятися тебе, виманювати покази, зайві слова, половину мене змивало панічною хвилею. Я думала, що всі вони липкі від того, що на них налипає людський страх…

Інколи я говорила з поселянами. У них була дивна говірка, слова мовили, ніби пили, – маленькими ковточками. А душу відводила тільки тоді, коли дивилася на сосни. Неймовірно величні, я ніколи таких не бачила, здавалося, що вони починають зростати ще у небі, а потім спускаються до нас, грішників. Сосни вміли шепотіти та гудіти. І я також шепотіла до них та гула.

Мені необхідна була робота, за освітою я біолог, працювала у Ботанічному саду Києва, займалася квітами, духмяними травами та декоративними овочами. Але з роботою тут було важко. Я подалася проситися в помічниці єгеря, однак мені заборонили – могла скласти схему втечі для ув’язнених.

Я непогано готувала, але до їдальні мене також не допускали, мабуть, непокоїлися, що можу психанути та всіх потруїти.

Нарешті мені дозволили влаштуватися до школи, вчити дітей природознавства й читання. Дітей їм було не шкода, більшість зі школяриків – марійці, котрі не дотягували до почесного звання радянської людини, тому їхньою безпекою та мораллю можна аж так не перейматися.

Спочатку на мої уроки приходили понурі чоловіки, тепло вдягнені, у бушлатах, шапках, рукавицях. Діти та я постійно хукали собі на руки, ми мерзли, але не обурювалися, бо знали: люди у формі тут найголовніші, а ми – щось вторинне. Потім до мене звикли, зрозуміли, що я звичайна баба, у котрої не склалася доля, чоловік – ворог народу, то й усе.

Наталю я народжувала в атмосфері лютого холоду, з рота випаровувалися мої стогони та крики, медичний персонал зігрівався спиртом. Спирт був першим рятівником, а ще вміння правильно обмотуватися, загортатися, використовувати папір, бинти, ганчір’я.

Посеред операційної зали стояли повітряний калорифер і примус, на якому смажилася риба – лікарю та сестрам треба було їсти. Усі ці нагрівальні прилади виробляли відносне тепло, часто оманливе, але цілком відчутний сморід. Сестра-господарка баба Устінія ще кудись підмішувала ладан, щоб додати події народження святості та вказати на нас Богові. Ладан смердів рибою. Бог, певно, почувався ошуканим. Я відчувала запах спирту, риби, ладану, крові, ліків та холоду, котрий посилював усі ці запахи, змішував, а потім виокремлював, ніби грався.

Поряд зі мною оперували Зойку. Власне, так ми і познайомилися. Зойці робили гемороідектомію, прибирали гемороїдальний вузлик. Як вона потім казала: «Меня в тот день избавили от геморроя, а Варка получила геморрой на всю свою оставшуюся жизнь».

Зойка працювала продавчинею, до своєї роботи ставилася скептично, а до людей – ще гірше. Ще у неї був баян, тому саме вона відповідала за нашу культурну програму. Вміла грати «вальсок» (дуже популярний серед тутешніх), народні пісні та матерні частушки.

Чоловік її вже тоді дременув у теплі краї. «Говно будет подбирать за ешаками, ешачим говном и согреется», – ділилася своїм баченням чоловікових планів Зойка. Я запитала її, хто такі єшакі, вона сказала, що це маненькі віслючки, але серуть стільки ж, як великі.

У Зойки був кудлатий собака Блоховець. Я його спочатку боялася, валяється на подвір’ї таке велетенське кошлате одоробло й жере морожену рибу. Блоховець та Зойка були подібні – великі, маслакуваті, кудлаті, набурмосені рибожери.

Блоховець, немов злочинець, крав убитих мисливцями куниць та приносив Зойці. Зойка і сама була вправною стрільчинею.

Вона знала одного марійця (звала їх черемисами), котрий спродував хутро на велику землю. Зойка та Блоховець мали свій відсоток. Час від часу Блоховця оголошували в розшук. Хоча шукали вони саме його, але всі думали, що це хтось із чоловіків, можливо, гребкорукий марієць, можливо, лісничий або ще якийсь хвацький.

Блоховець зневажливо, задньою лапою, струшував із себе кліщів, а потім залізав у буду, що її Зойка щотижня застеляла свіжим мохом.

Блоховець годував і мене, бо прожити на мою заробітну платню, враховуючи поїздки у більш цивілізовані міста з метою зібрати передачу чоловікові та зважаючи на малу дитину, було нереально. Цим ніхто не переймався, навіть я. Цим переймалася Зойка та Блоховець.

Зойка тягала додому рибу всім нам. Діставала консерви, жир та цукор грудками. А ще чай, правда, чай ми берегли для мого Олексія, а собі заварювали різне зілля. На лікарських травках розумілася я, це був мій родинний внесок. Трави і варення з брусниць.

А ще я робила мед та варення з молодих зелененьких соснових шишечок. Інколи вимолювала поступки та передавала це варення чоловікові. Воно багатьох врятувало від цинги, трохи знімало симптоматику сухот, допомагало вилікувати бронхіти. Ще потім я дізналася, що дехто з табірників викликав за «допомогою» шишкового варення пієлонефрит, а гепатитчики посилювали симптоми, щоб швидше піти із життя…

Шишки були універсальними помічниками, вони зігрівали нас у холоднечу, лікували застуди, але коли у своєму вільному, уже київському житті я зробила на пробу варення з молодесеньких зелених шишечок, а потім скуштувала його, мене знудило. Цей смолянистий запах нагадав мені про часи, коли я жила з відчуттям своєї вторинності та не уявляла, що маю майбутнє.

Наталя народилася дикункою, вона починала плакати, якщо я наближалася до неї, щоб помилуватися, взяти на ручки. Вона допускала мене до себе (навіть вимагала), тільки коли хотіла їсти.

– Ты глянь на неё, от горшка и вершка нет, а понимание скотской сути человеческой – есть, – зворушливо примовляла Зойка. Вона дивувалася, що серед багатьох дорослих людей її однодумцем виявилося моє немовля, яке викликало у Зойки щирий подив та повагу.

Більше за все Наталі подобалося, коли її ніхто не чіпав, дитині не потрібні були співрозмовники. Інколи Зойка щось промовляла до неї, зазвичай ділилася враженнями від місцевих покупців, мисливців. Мала́ у відповідь надувала та здувала щічки, переймаючись почутим.

У мене було два залицяльники. Один – росіянин Паша Корабльов. Гарний, як актор Василь Лановий. Колишній військовий льотчик, списаний на землю доживати. Жодне земне заняття його не влаштовувало, тому він уже зранку починав глушити спирт. Я його жаліла. Він підходив до кожного і питав, похитуючись від випитого: «Скажи, вот для чего я выжил, для кого?» Він не міг виборсатися зі своєї розпачливості, а може, й не хотів. Він ходив до мене та казав: «Ты б могла полюбить меня? Раньше все меня любили, и ты бы смогла. Ты можешь полюбить меня сейчас? Я хочу почувствовать, что у меня хотя бы что-то оживает: душа или хер».

У нього була дружина, Ізабелла. Золотокоса та неймовірно приваблива. Вона була такою легкою, а ми ледь пересували ноги у важких чоботах, що ув’язнювали нашу жіночність. Будучи молодими жінками, ми почувалися та виглядали, наче баби.

На Ізабеллі чобітне життя ніяк не позначалося, вона пурхала. Вона щось перекладала та писала статті до обласної газети, тим і жила.

Паша був подібний до підстреленого лося, високий, міцний та ніби підкошений. Зойка уїдливо на це говорила: «Так давай его добьём-то, а? Чего ж пьяной скотине мучиться?» Її обурювало, що він ходить до мене. Раніше вона палицею гнала його від свого магазину, зараз гнала з мого подвір’я. «Изыди, чёрт крылатый, бабе своей мозги компостируй, трахаль ты недоделанный».

Ізабеллу вона з хати не гнала, жінка часто приходила до нас на чай, приносила шоколадні цукерки, зітхала та повсякчас вибачалася за поведінку Павла. Ізабелла була полькою, донькою польського комуніста, це допомогло їй не згнити в таборах, мати роботу й жити в нестерпних умовах голчастих лісів. Вона досі неправильно ставила наголоси в російських словах: «Я не лю́блю е́го. Вовсе́ не лю́блю. Но я е́го ме́ханик».

Від Ізабелли ми дізналися, що Паша – імпотент, тому його слова про «душу і хер» були цілком чесними. Ізабелла хотіла взяти дитину з дитячого будинку, але ніяк не могла отримати дозволу. Вона його здобула того дня, коли Паша Корабльов утопився в річці. Задля того, щоб це не завадило забрати дитину, ми певний час робили вигляд, що Паша не потонув, а десь подівся, полює, чатує на звіра в засідці або вирушив на велику землю.

Іншим моїм залицяльником був марієць Ємиш, котрого всі звали Мішка. Цей був тихий, як скошена трава. Опадав на табурет, приносив хліба, дрова на розтопку, вбитого шилохвоста чи тетерука. Він навчив нас робити гороховий кисіль, ця рецептура також допомогла моєму чоловіку й табірникам, бо кисіль виявився простим у приготуванні, дешевим та ситним. Тепер я туди щоразу передавала горох.

Ємиш також мав родину, але на нього Зойка не гарчала, бо відчувала, що з марійця є зиск, поважала його за мовчазність. «Мишка, иди в семью. На следующей неделе приходи, рыбный пирог будет».

У Ємиша був дивний ніс, наче вдавлений в обличчя, чорні очі – вуглинки, пергаментна шкіра. На день народження Зойки Мішка подарував їй дерев’яний, ним самим зроблений, капкан. Я давно не бачила її такою розчуленою.

Дружина Ємиша Настальче, котру всі звали Настя, була Зойчиною приятелькою. Зойка привозила жінці нитки, мило, миски. Настя була такою ж мовчазною, як чоловік. Мене виводив із рівноваги її погляд, вона складала руки на фартуху, на голові її була хустка з гарно вигаптуваною «сорокою», а погляд вона наче складала на моєму обличчі. Важкий. Зойка мене виправдовувала, кажучи, що чоловіки так влаштовані – вони потребують нової дичини. Настя кивала і до мене не чіплялася. Вона вірила у те, що Зойка насторожі і відповідає за своїх людей. За мене, за Настю.

Інколи мені хотілося прихилити голову, вкластися комусь із них на плече, притиснутися, прилипнути, кохатися до забуття. Зойка влаштовувала мені показові істерики: «Они к тебе придут, кукурузу свою попарят, а есть её будут другие бабы, и сеять её они будут не тут». Так вона говорила, коли ще не дізналася, яку проблему має красень Павло.

Спочатку я думала: вона переймається тим, що я заміжня, мій чоловік страждає у казематах, а я, бач, хочу розважитися. Але одного разу, коли я саме збирала передачу Олексію, Зойка видала своє пояснення: «Я не мужиком твоим перенимаюсь, больно надо. А тобой, дурой. По тебе же видно, что нечестная жизнь не для тебя. Ты шо, совсем тупая, этого не понимать? Эти все сторонние мужики для тебя как поезд для Карениной, втовкмачь это себе в башку. А ещё у тебя дитё. Девка растёт, оно ей надо, шоб в мамках была потаскушка?»

Я тоді подивилася на дочку, вона гралася своєю п’яткою, булькала та гигикала, інколи у мене складалося враження, що Наталі взагалі не потрібна мати, тому я могла собі дозволити бути якою завгодно. Але Зойка, як водиться, була права, вона добре мене відчувала. Як інших людей, як тутешню природу, як Блоховця.

Завдяки Блоховцю та паскам, зв’язаним із його пуху, Зойка врятувала мою спину від радикуліту та його наслідків. Олексій отримував справді теплі шкарпетки, у Наталки був собачий комбінезон із капюшоном на люті морози та для «повзушок».

У мене уже там почав псуватися зір, іноді, коли Наталка в цьому комбінезоні вчилася повзати вкритою усім, чим можна, підлогою (це ми звали «повзушками»), мені здавалося, що до хати забіг Блоховець, я встигала, притупцюючи ногою, крикнути, як Зойка: «Блох, пшёл вон, ну!», за мить до того, як розуміла, що це – моє маля, і до вечора тягала на собі свій сором.

Чоловіка мого реабілітували, коли він помер від запалення легенів. Ми дізналися про його хворобу із запізненням, Зойка навіть просила Настальче, щоб та поворожила на його одужання, Настя мала дар зцілювати. Але ж не на відстані, хоча у кожного слова кожної людини є своя сила та ціна, я це усвідомлювала.

Я навіть не знаю, якою була послідовність: чи то чоловік спочатку помер, а потім його реабілітували, чи навпаки. Дуже швидко мені дали дозвіл повертатися до Києва, я розгубилася: здалося, що тепер назавжди, як би не склалося життя, я прив’язана до цих суворих країв, де посеред холодного мовчання гудуть височезні сосни. Можливо, дозволять переїхати в іншу область, але не додому.

Я й гадки не мала, що Зойка подарувала дружині того офіцера, котрий вирішував мою долю, розкішну шубу з куниці, розкльошену, що аж подолом мела підлогу. Дізналася я про це вже у Києві, від нашого двірника Миколи Тарасовича, Зойка йому проговорилася під час їхнього двобою «Вчинок проти вчинку». Це був атракціон марнославства, Зойка пригадувала свої пригоди, Микола Тарасович – свої, голосували тільки вони, самі обираючи «героїчний вчинок».

Шуба справила на Тарасовича суттєве враження, мені він обмовився про це випадково, не подумав, що я того не знаю. Я ледь приповзла додому, вклалася в постіль, загорнулася Зойчиною ковдрою та плакала. Цю навіжену могли запроторити туди ж, де сконав мій чоловік.

* * *

Київ шістдесятих років зустрів нас пахощами біло-рожево-пелюсткових абрикосових дерев. Зойка зачманіла, вона відкрила вікно тролейбуса та закричала: «Ох, и ё-ё-ё-ё-ё-ё-ё-ё!!! Летом будет оранжевая жизнь, ёп-папало-ногу! У меня счас почки прорастут и жопа вспреет!»

Наталя в розквіт свого чотириріччя добре відчувала зміни настрою, залізла мені на коліна і також кричала у вікно безсловесне, але життєрадісне: «А-а-а-а-а-а-а-а-а! Ай-ай-ай!!!»

Зойка відразу дізналася, де знаходяться київські пошивні фабрики, комісійні магазини, скупки, ринки, та познайомилася з Валєрою (хутро, золото, ікра). Її записник був сповнений іменами людей, основну інформацію щодо яких можна було прочитати в дужках. Я звала це – Зойчини дужкові люди. Наприклад: (марочный кирпич), (свежие торты, пироженки, кулебяки), (пошив перчаток), (колбаса), (импорт, мебель), (икра, лосось, копчёная рыба – по чётным, парикмахеры – по нечётным), (остатки царского фарфора), (редкие книги, эротика, любовные, билеты в оперный), (хор. евр. детский врач) і таке інше.

Коли я трохи наївно запитала, навіщо то їй треба, Зойка різко відповіла: «Жить как-то надо. И девку поднимать. На какие шиши?» Я сказала, що спробую влаштуватися на роботу. До себе, у Ботанічний сад.

Мене радо прийняли до колективу, котрий дуже змінився, я б навіть сказала, істотно русифікувався. Зойка підводила соболині брови: «Не может называться работой богадельня, как у вас».

Зойка одного разу пройшлася садом із розвідницькою метою, а потім водила туди Наталю – гратися, дихати свіжим повітрям та для профілактики бронхіту. У Ботанічному саду Зойка вгледіла кілька цікавих рослин, цікавих не на її погляд, а на погляд людей, що розуміються на красі та комфорті.

Звідки Зойка відчувала потреби цієї публіки – уявлення не маю, але так само, як вона могла вцілити білці в око на відстані в десятки метрів, так само безпомилково підстрелювала потрібних людей.

Цікавими рослинами були японські троянди та різні декоративні деревця, що їх усі називали «пальмами», а я втомилася постійно озвучувати їхні назви латиною. Зойці вдалося поцупити та прилаштувати згадані рослини до родин одного академіка, народного судді, дружинам двох партійних діячів, директорові одного з центральних гастрономів та навіть доставити ці крадені пальми до санаторію ЦК КПУ.

А ще вона домовилася з дирекцією Байкового цвинтаря, що постачатиме квітучі кущі, насіння гарної «гладенькой» травиці та різні «благородные дорогие цветы». Усім цим бізнесом вона пречудово займалася за моєю спиною, я навіть не здогадувалася. «Меня это не удивляет. Ты в озеро смотришь, не себя видишь, всё лилии, ярких рыбок да утопших. Цветочкам сюсюкаешь, ах, какие прекрасные, рыбкам улыбаешься, а над мертвяками слёзы льёшь крокодильи».

Я тільки зараз збагнула, що Зойці на той час було тридцять років. Вона, завжди ширококоста, висока, йшла, ніби марширувала, вимахуючи здоровенними руками. Чорні тугі коси вкладала наче корону, посивіла рано, це й не дивно, бо спалахувала миттєво, переймалася усім і до всього мала справу. Її сиві хвилясті волосини нагадували мені громовиці, та й Зойка сама була мов блискавка. Певно, якби вона, як моя мати, працювала у підпіллі, її могли б так наректи.

Її не можна було назвати огрядною, вона була значущою. Як імператриця. Хоча, відверто кажучи, більше нагадувала мені Петра Першого, а не Катерину Велику.

Вона ніколи не знайомила мене зі своїми чоловіками, часто здавалося, що у неї нікого нема. Хоча стосунки були. Із м’ясником Яшею, котрий хотів забрати її до Ізраїлю, через що почув про себе багато цікавого, наприклад, ніби його ступні смерділи гнилим м’ясом. Із масажистом київського «Динамо», вона його, здається, любила, але ще більше боялася, що він її кине, тому в любові так і не зізналася.

Ще були чоловіки, деякі з них – бандити, із якими Зойка ніколи не зустрічалася в себе вдома, тільки на чужих квартирах та складах.

Наталю вона балувала, хоча нізащо в цьому не зізнається. На мої закиди відповідала так: «Гной только цветочкам твоим расти помогает, а девке нужно другое. Коли ты в этом с хрен комариный понимаешь, другим дело делать не мешай».

Вона купувала Наталі пухнасті кофтинки, водила її співати в хорі, готувала котлетки на пару, коли один із лікарів указав на можливі проблеми з нирками, діставала кроликів, мандарини, оливкову олію (від якої сама плювалася), козине молоко та навіть шила малій сукні й теплі сарафани на замовлення у модних кравчинь.

Одного дня до нас прибули гостювати Ємиш та Настальче, з ними – їхня старша донька Марина. Дивно було бачити їх у цілком звичайному міському одязі, я збагнула: нізащо не упізнала б. Ми там усі маскувалися. Тварини, табірники, зневолені-вільні люди. Настальче роздивлялася мене, хихотіла, казала, якби побачила мене там у цій картатій сукенці з грайливою оборкою, пущеною подолом, та в білих босоніжках із квадратними підборчиками, вона б чоловіка тим самим рябчиком відхльостала, що нам у дар призначався.

Вони привезли сибірські скарби, мені подарували намисто, Зойка затарилася мороженою рибою, хутровими шкурками, ікрою, а також ще чимось, на що подивитися мені не дали. Згодом я дізналася: це було маленьке лайченятко. Зойка сумувала за Блоховцем.

Настальче розповіла, як один зайда минулого року знайшов тіло Паши Корабльова, а Ізабеллу звинуватили у вбивстві, тоді їй довелося вийти заміж за якогось табірного постачальника, смердючого мужлана, однак заради сина вона була готова витримати все. «Собачья у ней жизнь. Такую красу сморил, ирод».

Ми згадували тодішнє життя, плакали, навіть Зойка потайки терла очі носовичком, і я бачила, як тремтить її рука.

Наталі подарували шубку з хутра білок. Я почала нервуватися, раптом дитина стане плакати, жаліти вбитих пухнастиків, але Наталя була не щемкої породи. Вона вдягнула шубу, крутилася перед люстром, оглядаючи себе з усіх боків, аж потім сказала: «Ай, яка ж дивовусенька ця Натусенька!» Ми засміялися й ще довго звали її так.

Якось я набралася сміливості й висловила Зойці своє незадоволення її махінаціями, крадіжками та перепродажем дефіцитних або рідкісних товарів. Окрім того, що я не сприймала такого способу життя, ще непокоїлася за подругу, постійно побоювалася: її «заметуть».

Зойка щиро обурилася: «Ты за кого это меня держишь, сучка? За воровку? Да никогда такого не было и не будет. У меня просто чуйка на нужных людей и нужные вещи. И потом, я не краду, а разумно использую, ясно тебе? Я не виновата, что вокруг одни тугодумы. И за всё всегда плачу. Так или иначе».

Більше до цієї розмови ми не поверталися, але я собі уявила реакцію слідчого на подібну відвертість та бачення своїх занять і життєвого призначення. Зойку не можна було назвати людиною, котра не має світоглядної філософії, однак я не сумніваюся, що вона б слала на три літери кожного, хто б підкотив до неї з подібною думкою.

Саме Зойка вирішила: мені треба просуватися кар’єрними щаблями. Завдяки її підштовхуванням я почала викладати в Університеті, захистила кандидатську дисертацію, зробила собі ім’я в науковому світі.

Зойка займалася Наталею, вона обрала школу для неї, зі скандалом, але перевела у клас до тієї вчительки, котра їй сподобалася схильністю до компромісів. Вона ніколи не говорила з малою «дитячим голосом», була чіткою, суворою та послідовною. Зойчині правила Наталя пам’ятає дотепер і, мені здається, продовжує ним слідувати.

«В человеке есть твердыни, а есть болото. Ты должна постоянно тычкой пробовать, где у тебя увязает, а где – нет. Сама! Не жди, пока кто другой тыкнёт. Думай, чем ты сама можешь себе помочь. Действуй разумно. Думай о прибыли, просчитывай риск, умей брать ответственность и уважать твёрдость других, а мягкостью пользуйся. Уроды не смогли затвердеть – их проблемы, не наши».

Бувало, що на мене навалювалася провина, буцімто я зовсім не виховую власну дитину. Я винилася, просила Зойку, щоб вона дозволила мою участь. Я хотіла відводити Наталю на хор або перевіряти вправи з української мови, ходити на батьківські збори, шити доньці новорічні костюми.

Зойка підводила брови та відказувала: «Ты ж только люлюшничать умеешь. Люлюшничество твоё нам без надобности, с остальным мы справляемся. Твори свою жизнь, делай что-то. А собрания родительские так и вовсе не для твоей поросячьей натуры, там что ни разговор – о деньгах».

Удень, коли я поверталася з лекцій, на мене чекала свіжа гаряча їжа. Під акапельні розспівування Наталі я солодко засинала, увечері писала статті та ходила на побачення із залицяльниками. У мене завжди були кавалери, Зойка з цього не дивувалася, вона дивувалася з іншого: де я беру такий непотріб. Усі вони видавалися Зойці кошмарними. «Знаешь, когда ребёнок тащит домой хромого голубя, – это одно. Но когда это всякий раз недоделанный мужичонка – это слишком. Включай мозги. Тебе вообще есть, что включать, сучка ты, кроме своего залюлёканого сердца?»