355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Лариса Денисенко » Нова стара баба » Текст книги (страница 1)
Нова стара баба
  • Текст добавлен: 8 октября 2016, 17:28

Текст книги "Нова стара баба"


Автор книги: Лариса Денисенко



сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Лариса Денисенко
Нова стара баба

Передмова
Літературні забавки не для забави

Як може бути новою стара баба? Що спільного в неї із забавками з плоті та крові? І про яку бабу та які забавки взагалі йдеться? Серед сучасних українських письменниць Лариса Денисенко вирізняється парадоксальністю мислення, несподіваними образами та іронічним стилем, тож ніколи не можна знати напевне, що мала на увазі авторка…

Пропонована вашій увазі книжка об’єднує тексти, написані в різний час. Із «Забавками з плоті та крові» Лариса Денисенко дебютувала 2002 року, коли виграла Ґран-прі конкурсу «Коронація слова». Відтоді були надруковані вісім її романів, мала проза входила до багатьох збірок та антологій, а сама письменниця, поза сумнівом, може вважатися однією з найуспішніших і найпопулярніших у сучасному літературному товаристві. Варто зазначити, що успішною й талановитою вона є також в інших сферах діяльності: Лариса Денисенко – фаховий юрист, телеведуча, авторка колонок на важливі теми суспільно-політичного та культурного життя. Чи то природна, чи то професійна спостережливість дозволяє письменниці раз у раз вихоплювати з навколишньої дійсності історії – язик не повернеться назвати їх матеріалами – для книжок, смішні до драматизму, іноді не надто пристойні, але завжди правдиві. Тому й персонажі Денисенко аж ніяк не пласкі й картонні манекени, а справжні люди з плоті та крові. Утім, не слід думати, що авторка просто переносить почуте чи побачене на сторінки своїх творів – її тексти є синтезом різних історій. Письменниця не нав’язує певної магістральної ідеї, зате сама відчутно насолоджується процесом творчості. Це забавка, але не в сенсі «малозначуща діяльність», а в сенсі «гра як пізнання світу», наслідком якої часто буває осягнення якихось простих вічних істин.

Понад десять років, які розділяють два тексти, відчутно позначилися на стилі. Історія кохання хлопця-трансвестита та сліпої дівчини більше скидається на казку, хоча в житті персонажів були свої випробування (авторитарна мати, схиблена на старигані Гемінґвеї, уже з дитинства травмувала психіку Еріка(-и), а Міру виштовхала за межі соціуму поступова втрата зору). Лейтмотивом роману є віра в диво, яке стається завжди несподівано й змінює все на краще. Тоді людина стає добрішою й дарує це добро іншим. «Забавки з плоті та крові» – світлий і легкий текст, написаний із добрим гумором.

У «Новій старій бабі» гумор суттєво гостріший, особливо в партії Зойки – доволі колоритної героїні, котра всім ріже правду в очі, щедро присмачуючи її виразом «ёп-папало-ногу» та подібними. У цілому ж тексти Лариси Денисенко останніх років – більш серйозні, а проблеми, підняті авторкою, – більш значущі. Скажімо, у недавньому романі «Відлуння: від забутого діда до померлого» (Харків: КСД, 2012) письменниця не боїться говорити про такі табуйовані й до сьогодні теми, як побутовий антисемітизм чи сприйняття спадщини фашизму сучасною суспільною свідомістю. У «Новій старій бабі» вона зазіхає на вироблений протягом останніх десятиліть штамп свідомості національної – подвиг українців, які «йшли на Сибір». Головна героїня Варка – удова репресованого, однак про подвиг свого життя вона говорить у категоріях не героїчних, а загальнолюдських: «Я вирушила за ним до Сибіру, не думаю, що через велике кохання (чим ми тоді вимірювали велич любові – трагедіями російських та американських прозаїків?), мені просто хотілося, щоб у нас були діти». Обидві героїні – Варвара та її подруга Зойка – втілюють різні типи темпераменту та життєвої позиції й водночас єдині в прагненні вистояти в найскрутніших життєвих ситуаціях і зберегти родину (улюбленого онука Славіка, котрий повсякчас намагається привести додому геть недолугу або навіть стару «нову бабу»).

Тож «старий» і «новий» тексти Лариси Денисенко під однією обкладинкою будуть цікаві і для тих, хто вже знайомий із творчістю письменниці, і для тих, хто лише відкриває її для себе. Невимушений гумор, легкий стиль і тонкий психологізм можуть задовольнити дуже різні читацькі смаки та зацікавити пошуком сенсу авторських «забавок»…

Тетяна Трофименко,

літературний критик

Нова стара баба

Так склалося, що на похоронах я не була. Ні на своїх, ні на чужих, «своїх» мається на увазі, якщо ховаєш рідних. Бо моїх рідних ховала не я. Батько загинув, коли я ще маленькою була, навіть фотокарток по собі не залишив. Кажуть, що у мене – його очі, я у дитинстві роздивлялася свої оченята в люстро та й віталася з ним: «Привіт, тату». І сама собі підморгувала – відповідала. Думаю, очі кращі, ніж фотокартки.

Мама моя загинула пізніше, під час окупації міста нацистами, я уже підлітком була. Її розстріляли, бо впіймали з політичними листівками. Знаю, що некоректно про таке навіть думати, але нині набагато гірші за змістом листівки мені підкидають до поштової скрині, нав’язують у метро, пропонують у наметах. Ніхто за них нікого не стріляє, навпаки – на цьому можна заробити. Зойка, наприклад, заробила собі на новий електрочайник, розрахувалася з консьєржем на рік уперед, заплатила за зуби двірника Тарасовича і ще щось поклала в подушку – Зойчин персональний банк.

Чоловіка мого поховала вітчизняна пенітенціарна система, як каже Зойка: «Не реви. Хоть тут сэкономила. Тратиться не довелось даже на гвозди от гроба, и за это большое спасибо коммунистической партии и нашему героическому трудовому народу».

Я роздивлялася невеличку групу близьких людей, що прощалися з моєю колишньою свахою (завжди у цьому плутаюся, не знаю, ким мені доводиться колишня свекруха моєї доньки).

Узагалі на цей похорон мене ніхто не запрошував, запрошували Наталю, але вона не змогла (можливо, й так) і не схотіла (100 відсотків) на цей похорон приїздити. Тому пішли я та Славік, мій онук. Хоча він якраз був і онуком померлої, хіба що ні вона, ні він про це ніколи не згадували, думаю, вони якби зустрілися, ні за що не впізнали б одне одного.

Наталя виписала нам одну рознарядку на двох. Мабуть, хотіла таки переконатися, що старенька не тільки померла – її глибоко зарили. Ще вона просила переписати номер дільниці та могили. Навіщо то було її практичній душі, я не відаю (хоча підозру маю), але доньчину настанову виконала.

Наш Славік вдався на зріст, тому серед інших чоловіків ніс труну своєї бабусі, котра була для нього незнайомкою, і це сприймалося мною як абсурд. Ніхто не представляв його онуком, я розумію, чому саме, забагато б тоді довелося пояснювати.

«Наконец-то этот трутень подставил плечо бабе. Правда, старой и мёртвой», – шепотіла Зойка. Славік скидався на людину, котра не розуміє, як і навіщо вона тут опинилася, утім, Славік часто мав подібний вираз обличчя. Моє ж ти курчатко!

Зойка стояла поруч зі мною, їй було надто нудно сидіти вдома, тому зі словами «шо-то я засиделася» вона почалапала на цвинтар. «Когда хоронят какую-то старуху, на ещё каких-то старух не обращают внимание. Может, я по пути к своей могилке – зашла, дай, думаю, посмотрю, а шо там и как там оно у людей». Зойку цікавив батюшка, котрий відспівував покійницю. Вона його уважно розглядала й усміхалася. «Ты глянь, какой красивый. Румяный да гладкий, как Масленица. На боярыню похож. Мне такого тоже пригласи, запиши, как его звать и с какого он прихода. Ещё и голос приятный».

Я сказала, що хочу швидко піти, нервуюся, не варто старим так зблизька дивитися на те, чим традиційно завершується старість. «Избалованная ты, смерти не нюхала. Это я тебя уберегла от разных дедов развратных. Не то пошла бы ты по рукам, как брехня селом, а потом по кладбищам, мужики – слабачьё, не успеваешь наораться на них, как раз и померли. Каждый год ходила бы хоронить: то одного, то другого. Гробовщики б на тя смотрели и переговаривались: гля, откудова мы её знаем, закапывали или выкапывали?» – Було ясно, що Зойка знудилася. Я гмикнула й потерлася об рукав її старенького пальта. «Если бы ты, сучка, об него не тёрлась, меня б в нём, как в новом, могли схоронить!»

Славік сказав, що на поминки не залишиться, бо поспішає. Зойка фиркнула й мовила, що також не залишиться, бо терпіти не може солодкий рис, та й борщ завжди подають рідкий, і котлети – хлібні. Не знала, що вона така обізнана в поминальних меню.

Я вже звикла до того, що зі мною мало хто рахується, тому попросила Славіка, щоб той супроводив Зойку додому. «Я тьоті Зої таксі викличу, я не додому», – буркотнув він і почав тикатися у свій мобільний, викликати машину. Зойка підвела брови. «Шо, даже пожрать не забежит? Ёп-папало-ногу! У него появилась новая баба, помяни моё слово, Варка. Всё, пришла нам пора – мучиться. Шо за жизнь? И не канонизируют же, суки, за эти мучения». Славік беззахисно усміхнувся і сказав, що машина буде на центральному вході за п’ятнадцять хвилин. «Машина, может, и будет, а я что, пятерых покойников запрягать должна, шоб успеть? Бестолочь ты тыквенная». Зойка зітхнула, поправила хустку, пнула мене кулаком – попрощалася, та й попленталася на вихід. Котлети дійсно були неймовірно жахливими.

* * *

Ось так ти це й розумієш, нове і невідворотне про себе, коли перетворюєшся на ревниву дружину, яка нишпорить кишенями та оглядає комірці сорочок зрадливого чоловіка. Такою ти ніколи не була, та й чоловік твій колись зрадив не тебе – він не розмінювався на малі форми, – а Батьківщину, що також нишпорила його кишенями, шурхотіла знайденими папірцями, підслуховувала й винюхувала, щоб упіймати на гарячому або тепленькому та заслати грішника до Сибіру. Таких несподіванок я не очікувала від звичайного інженера, із котрим побралася. У моєму хибному, як виявилося, уявленні зрада Батьківщини більш пасувала військовим. Однак доля вберегла мене від шлюбу з військовим, але от мого чоловіка від зради Батьківщини – ні. Утім, час після війни був майже військовим, тому всі ми могли вважатися армійцями.

Я вирушила за ним до Сибіру, не думаю, що через велике кохання (чим ми тоді вимірювали велич любові – трагедіями російських та американських прозаїків?), мені просто хотілося, щоб у нас були діти, і там у мене народилася Наталя, там помер мій чоловік. Додому, у Київ, я поверталася з довідкою про його посмертну реабілітацію та з двома істотами жіночої статі: донькою і подругою Зоєю.

У Зойки була анемія та астма, чоловік її давно подався шукати кращого життя у Таджикистан, де пахне динями, знайшов чи ні – невідомо, але до Зойки не повернувся. Зойка динями не пахла. У Києві вона підхопила алергію на молоде листя тополі, матюкалася, однак казала: «Твою мать, таки нигде житья нет. Но тут хоть земля жопу греет». У Сибіру вона кілька разів хворіла на цистит, тому не могла мати дітей. Утім, її це наче не обтяжувало. Якби ми із Зойкою були одружені – давно б відсвяткували золоте весілля. Попри мою м’якотілість та її агресивність.

Моя мама, котру я пам’ятаю дуже погано, залишила мені у спадок фразу: «Вихованість рятує бідних людей від ганьби». Я завжди намагалася чинити правильно, бути стриманою та вихованою. Довго залишалася бідною, але й не ганьбилася, думаю, що мати була мною задоволена. Правда, слово «ганьба» у мене досі асоціюється із втратою цноти поза шлюбом та шиплячими сусідами за зігненою спиною – не більше. Моя фантазія – бідна, стримана та вихована, майже як я сама. На відміну від Зойчиної, та починала шпигати людство, як тільки прокидалася. «Если вы думаете, что то, что вы мне подсовываете, это – курица, то подсовывайте лучше себя, у вас такие же мозги и шкура в жутких цыпках».

Зойка ходила на мітинги не заради ідеології або грошей (хоча все, що їй належало, забирала), вона ходила туди, бо там можна було скільки завгодно дерти горлянку.

Зараз мені вісімдесят п’ять, мій терапевт каже: «Ваш вік небезпечний для кісток». Лікар дуже оптимістично сприймає мій вік, якби я була менш стриманою – поділилася б із ним, як важко себе відірвати від землі, як може ні сіло ні впало заболіти будь-який орган, як з’являються зайві кістки, хрящі, зморшки, складки, кілограми, а тисковимірювач займає почесне місце на тумбочці. Взагалі, ти наближаєш до себе всі предмети та людей, котрі можуть тобі знадобитися, обкладаєшся ними. А деякі предмети та люди починають заважати та непокоїти – до сліз.

Так я дійшла до того, що нишпорю по кишенях піджака свого онука Славіка. Він учора прибіг додому, навіть не зазирнув до моєї кімнати, хутко перевдягнувся та втік. Певно, до жінки. Знову до якоїсь чужої жінки. На піджаку я знайшла кілька сивих коротких волосин. Не його. Він шатен із довгуватим волоссям, це така тепер офісна мода.

Коротке сивувате волосся, як кажуть, – сіль із перцем. І трохи наче підфарбоване. Перша думка – він зв’язався зі старою короткостриженою бабою. На те мені кілька разів натякала Зойка, залякувала, що це ось-ось має статися. І незабаром Славік приведе нову бабу до хати. За своєю постійною схемою – кілька ночей у неї вдома, іноді готелі або виїзд за місто, аж потім він запрошує пожити разом. До нас. Його нова стара баба терпіти не стане всю цю романтизацію, не буде сприймати самого Славіка та його життя такими, як вони є. Мабуть, їй уже кортить зайнятися ремонтом, а я не люблю, коли хтось вносить зміни, незабаром у мене буде головна зміна мого життя – смерть, це достатній аргумент, щоб не терпіти нові шпалери, меблі, унітаз чи ще щось. Наприклад, нову стару бабу. Славік до хати натягав достатньо матеріальних доказів своєї успішності, мужності та технічного прогресу.

А може, ця баба (чого у неї таке коротке волосся? Чого вона не фарбується? Зараз фарбуються всі, навіть Зойка) хворіє на рак? Доведеться тоді віддати їй свою кімнату. Я старіша, але нічого, адже так у мене не болить. Почнуть тиснути мені на совість, щоб я дозволила жінці провести свої останні дні у комфорті з коханим чоловіком. Хоча ні, не думаю, немає підстав підозрювати у Славіка запаси альтруїзму та добра. Його потягнуло до зрілості, усе інше він перепробував за свої тридцять чотири роки холостякування.

Зойка завжди говорила: «Вы с Наташкой зацеловываете вашего Славика в попу. Вот увидишь, насрёт он тебе в душу, Варка, насрёт! И полетит твоя засранная душа к Богу, и опозоришься ты там, тьфу!»

Стосовно зацілованості Славіка Наталею Зоя грішила проти істини, бо чудово знала мою доньку. Наталя не була прибічником поцілунків. «Навіщо розводити це мокротиння?» Славіка вона не цілувала навіть у маківку, уже не кажучи про попу. Взагалі, донька згадувала про його існування, коли профспілка Міністерства закордонних справ, де вона служила, а раніше – завгосп Екскурсійного бюро, видавали запрошення на ялинку, до театру ляльок, у цирк. Завжди одне. Завдяки цьому Наталя могла бути впевнена, що дитина в неї є, у кількості – одна штука. Коли запрошення припинили заносити в кабінет, Наталя помітила: синок – подорослішав. Свого чоловіка вона вигнала через півроку після народження Славіка, певно, не хотіла й далі «розводити мокротиння». Сама вона висловлювалася щодо цього так: «Хіба це чоловік? Додому приносить тільки сморід цигарок. Навіть трипера жодного разу не приніс».

Звичайно, я компенсувала Славіку прохолодне ставлення матері. Можливо, й залюблювала його, а кого мені було любити? Наталя не терпіла моєї ніжності (її відверто вернуло від проявів людяності та тепла). Чоловіка у мене не було, котів або собак я любила, однак не «заціловувала їх у попу», а Славіка, виходить, заціловувала.

Я полюбляла купати його, розминала смішні ніжки, першою помітила, що він – плоскостопий. Я читала йому казки, збирала до школи, купувала дорогі продукти, мені подобалося милуватися тим, як йому смачно. Я пам’ятала його перші слова та помилки, зберігала фотографії, щоденники, його перший вірш та старі іграшки. Я помічала, як змінюється його запах, голос, як він почав голитися, що його хвилясте волосся так росте – наче сходиться трикутником під шиєю…

Із чоловіками мені не щастило. Або на чоловіків. Зойка говорила: «Если б я тебя не знала, то по тебе вообще не скажешь, что у тебя были мужики, вся прилизанная такая, с улыбочкой этой твоей, будто тебя застали писающей в кустах. У тебя Наташка из уха вылезла, а не как у всех нормальных баб. Вся ты такая, будто и пальцем в тебя не тыкали, не говоря уже о чём-то пониже пуза. Вроде как никто не срал в душу. Но Славик, помяни моё слово, насрёт!»

Чоловіки у мене були, але щось заважало нам триматися разом. Я кохала щиро, без причин, тільки завдяки потребі – любити та віддавати, а вони шукали причину – через жалість, через корисливість, через зріст, через «щоб не піднімати одній дитину». І думали, що я ці причини приховую, я ж, якщо й уміла в житті щось приховувати, то це тільки гнів. Вони озвучували ці причини, я ніяковіла, вони відходили й знову наближалися. Коли все було добре, я відчувала: це ненадовго, зараз знову до мене підійдуть і почнуть обгризати моє молоде листя… У мене були свої щасливі та розпачливі історії…

Наталю я підняла самотужки. Хоча тепер грішу проти істини, це Наталя підіймала мене, вона завжди вирізнялася цілеспрямованістю, ніщо так не змушує молоду матір-одиначку жити та міняти щось на краще, ніж упертість власної дитини, ти б уже й скотитися зверху годна, а хтось тебе підбиває рогами догори, догори, знову й знову. Крім того, був потужний фактор Зойки, із яким не можна не рахуватися. Хай би хто спробував!

Тепер Наталя працювала у нашому посольстві в одній зі скандинавських країн. «Мама, не здивуюся, якщо тут у баб уже виросли яйця, вони розрулюють геть усе, – писала вона. – Навіть у мене щось там починає свербіти, можливо, то якраз і лізуть яйця». Я хотіла їй відповісти, що так може проявлятися клімакс, цей страшний свербіж якраз на нього вказує, але не втручалася.

Власне, Наталя не гарчала на людей (і на мене теж) тільки тому, що взагалі не любила розмовляти: вона писала довідки та листи, складала протоколи, вичитувала договори. Про Славіка запитувала тільки у контексті того, чи не привів він когось до хати. Коли я сердилася, що вона за нього геть не хвилюється, Наталя відказувала: «Мама, з людьми такого типу, як Славко, та такої статі – ніколи не відбувається чогось, що мені цікаво або слід було б знати, крім тих моментів, коли його чіпляє яка-небудь небезпечна баба».

І от знову нова баба. Варто йому подякувати за те, що першу він привів пізно, коли йому виповнилося двадцять дев’ять років. Її звали Людмила, й вона була такою гладкою, що коли сідала – більш скидалася на крісло, ніж саме крісло.

Зойка реготала й казала мені: «А ты представь, что это не Людку притащили в твою квартиру, а оригинал Рубенса». Предтечею до її появи служила нова пралька, котру Славік подарував мені. Власне, ця Людмила у його телефоні (я не підглядала, якось він голився, вона зателефонувала, і я піднесла йому телефон, мимоволі ж кинула оком на екранчик) була записана як «Люда – пралька». Коли я помітила цей запис – мене трохи попустило, я вирішила, що надовго вона тут не затримається, або Славік уже зовсім «чурбан неотёсанный» (так зве його Зойка), бо не можна навіть у записах так нарікати кохану жінку.

Не можу сказати, що я з нею конфліктувала, просто її було, як на мій смак, забагато. Ще їй постійно телефонували клієнти, скільки ж людей хоче придбати пральки, пилососи, рукомийники, диво-швабри; вона з ними спілкувалася цифрами та реготом.

– Звіть мене Людмилою, якщо не важко, – виправила вона мене, коли я звернулася до неї як до Люди.

– Людо, але ж у вас таке надмірне, довге повне ім’я, хіба не можна його зменшити?

– А ви зменшуйте прикметники, ви ними зловживаєте, так і сили для імен збережуться. Усі ці ваші «надмірний», «надзвичайний», «злочинно-прекрасний», – для чого вони, ті красивості? Людмила – гарне ім’я, а Людка – так хай звуть шавок підзаборних, навіть чути такого не хочу.

І вона мені усміхалася. А ще діставала мене майонезом. Бач, не може вона його їсти в салатах, бо від цього гладшають. Матір Божа, як вона ще здатна помічати, гладшає чи ні? А я любила майонез і ніколи не розжиралася до таких злочинно-жахливих та надмірних форм. Я мастила майонезом канапки, замість масла, викладала на майонез сервелат або шпроти й почувалася дуже задоволеною.

Славіка легко було помітити, але важко ухопити. Крупний, незграбний, освічений, балакучий. Не добрий і не злий. При цьому мало хто міг кількома словами розповісти про Славікову вдачу. Славік мімікрував, підлаштовувався, дослухався, тримав оборону, у наступ він на моїй пам’яті ніколи не ходив. Коли хтось вирушав у наступ на нього, він переконливо робив вигляд, що це його не стосується, а потім підбирав усе, що залишалося від атаки, тим і був задоволений. Більшість людей говорили про нього так: «Славик? Это большой такой, толстозадый, с мокрым ртом?»

У квартирі пролунав дзвоник, я підняла трубку.

– Варка, ты? Чегой-то там у тебя на подоконнике расцвело, кактус, что ли?

– Да.

– Сучка!

Щось гримнуло, вочевидь, Зойка кинула трубку. Вона терпіти не могла, як у мене щось розквітало, просила, щоб я нічого не ставила на те підвіконня, на той бік, куди виходять її вікна. А я їй казала, щоб вона менше зазирала у чуже життя. Зойка фиркала. Квіти її діставали тим, що вона прочитала, наче рослини квітнуть тільки у добрих людей, а у злих – мруть. У неї квіти не приживалися, а в мене – завжди квітнули. Хоча вона щоразу приговорювала до них: «Та шоб вы повыздыхали, сволочи зелепушные», – квіти Зойчиних прокльонів не боялися.

Зараз їй стане соромно, вона зателефонує і запросить на чай. Сподіваюся, що вона покінчила з аспіриновим періодом. Одного разу я помітила: Зойчин чай чимось віддає. А потім побачила, як вона у чайнику розчиняє дві пігулки аспірину.

– Ти нащо те робиш?

– Уроды, что за цветы в переходе втридорога сдирают, сказали, шоб розы не вяли, нужно добавлять в воду аспирин. Я, конечно, не роза, но увядать тоже не спешу. Смотри, как помолодела, видишь?

Я змовчала, бо Зойці не пояснити, що молодий крокодил від старого крокодила відрізняється лише розмірами. От тільки маразмів більшає.

– Але ж чай гидкий на смак, ти сама не відчуваєш, чи що?

– Ой, ёп-папало-ногу, чай вообще гадость и зло. Они его делают из костей мертвяков. А аспирин ещё кровь разжижает, я забочусь, шоб ты, дура грешная, от инфаркта не скопытилась.

Зойка не телефонувала, напевно, цвітіння кактуса – то був більший виклик, ніж я думала, тому я поринула у спогади про баб Славіка.

Ще була Тася. Взагалі, її звали Анастасія, але вона звала себе Тасєю. Дякую на тому, що ми її могли звати як завгодно. Я от тільки не розумію, як можна при здоровому глузді самій себе звати Тасєю? То у собак нема особливого вибору. Наприклад, Зойка свого кудлатого тер’єра зве Падла, Лохмотня, Мусєчка, хоча його звати Грім Другий. Він озивається, бо хоче жерти, вигулюватися та і взагалі любить цю стару негідницю. Але як юна дівчина може зватися Тасєю?

У Тасі, начебто, була легка вдача, вона весело клопотала по господарству, дарувала мені симпатичні кофтинки, однак увесь час хіхікала. Навіть коли розповідала про трагічні події. Це мене бентежило і дратувало, я вже не кажу про те, як на те хіхікання реагувала Зойка.

«Она что у вас, блаженная или просто дура? Чего ей надо? Нельзя верить бабам с оборками и хихиканьем, это невероятные падлы!» – попереджала мене Зойка, котра носила штани, перешиті із жалобної сукні, та спідницю, перешиту з військового пальта, а сміялася вона так, що всі довкола починали непокоїтися, чи раптом не хоче когось прибити.

Важко сказати, наскільки неймовірною падлою була Тася, але маніпулянтка з неї неперевершена. Славік на всі ці закидони вівся зі страшною силою. Тася могла вмовити його на все. Взагалі-то, це одна із запорук щасливого родинного життя, але мені не хотілося, щоб своє щастя Славік отримав саме у такий спосіб. Тася дивилася на нього замріяним поглядом, однак мені постійно здавалося, що вона примірюється, як пристосувати кожний міліметр його тіла собі на користь.

Я не вміла знешкоджувати таких підступних хижачок. Інтриги я пізнавала тільки з книжок, до того ж класичних, або з мелодрам. Але мені важко було уявити, як я замочую в отруйному розчині Тасіну нічну сорочку, підсипаю ціаністий калій до кави, звинувачую її у крадіжці коштовностей або ще щось.

За справу взялася Зойка. Вона також не вирізнялася майстерністю інтриганства, тому побила бідну дівчину в темному під’їзді й сказала, що «наступного разу засуне їй у вагіну лампочку і там розіб’є». Це все, що я знаю зі слів Тасі. У темряві нашого під’їзду Зойку вона не впізнала, однак жити тут далі не могла, її мучив «віктимний синдром».

Славік, було, рипнувся податися за коханою, але переїжджати до Вапнярки не схотів, як і витрачатися на винайняту квартиру. Я так і знала, що він не із жертовних людей і що це не було коханням.

Знову пролунав дзвоник.

– Ты? Я «Роксолану» у тебя забыла?

– Ні. Подивися на холодильнику.

– Без тебя знаю, ёп-папало-ногу, телепатка.

Ось така відповідь, а щодо словесної вдячності – годі було навіть сподіватися. «Благодарность должна быть сладенькой, занесу тебе кексов, старой сучке».

Зойка займалася тим, що порівнювала романи «Анжеліка і Султан» та «Роксолана» й звинувачувала європейських християнок у м’якотілості та розпусті. «Слабачьё, бабьё тупое. Жопой думают, стали жрать чужую веру половниками. Нет чтоб этих обратить. Кишка тонка, и та вся в жопе». «Зойка, ну які у дупі кишки?» «Ой, а то ты там была дальше, чем на палец? А то самая умная».

Зойка сподівалася, що напише трактат – план повернення хтивих турецьких чоловіків до християнства за допомогою наших бабів, із тих, у яких кишки товстіше. Вона була переконана: за це має отримати Нобеля, тоді зможе полагодити туалетний бачок та засклити балкон, грошей Славіка Зойка обурено не приймала. «Я ему не его бабы, чтоб купить меня за толчок и стекляшки!»

Ще була Віка Петрова. Думаю, вона мала невеликий шанс сподобатися Наталі, але, на відміну від інших, такий шанс у неї принаймні був. Віка Петрова служила капітаном у Міністерстві надзвичайних ситуацій. На думку Наталі: «Вона хоча б нормальною справою займається, а не тупо ногорозсувалка». Наталя також не була обдарована надмірною фантазією, тому не уявляла, що це можна поєднувати.

На пані капітанші МЧС була форма, і представилася вона по формі: «Вікторія Петрова, народилася в Новгородє Вєліком, живу тут, вчилася теж тут, маю офіцерське звання та кімнату в общазі, говорити буду російською, мене ця ваша мова на роботі затрахала». Віка не прогиналася під цей світ, вона вміла пригинати його під себе. «На раз-два-три».

Коли Зойка все те почула, жодних розмов із Вікою Петровою не розводила, берізки не обіймала і не висаджувала, натомість стала вітатися: «Добридень, пані Вікторіє, слава Ісусу! Як ся маєте?» Моя грішна душа зловтішалася, не знаю, чи зробила це Зойка через любов до мене, чи завдячуючи своїй непримиренній натурі «старої панкоти» (як каже Славік).

Віка Петрова була діловою жінкою. З речами вона принесла кілька кульків консервації: перці, зелені помідори, салати, кабачки, синенькі, варення, огірки різних сортів та у різних розсолах.

– Віко, у вас така рукаста мама, стільки всього для вас готує. – Я нічого не консервувала, не навчилася, ніколи у мене не було шматка землі, ані чужої, ані своєї.

– С чего вы взяли, что это – моя мама, Варвара Сергеевна? Мама не на черноземье живёт, ей не до разносолов. Это всё – утопленницы, – відкриваючи банку з маленькими патисонами, що ніби схожі на метеорити, відповіла Віка.

Я уявила, як до Віки Петрової у певні дні сходяться утоплениці, сіро-зелені, голі, притискаючи баняки до покусаних раками грудей, далі моя фантазія вдаряла по гальмах. Віка засміялася:

– Забываю, что говорю с гражданскими. Это пострадавшие от наводнений приносят, благодарят, лучше, само собой, деньгами, но у кого они сейчас есть, чтоб отдавать.

Гроші Віку Петрову надзвичайно цікавили. Перше, чим вона зайнялася після пригинання Славіка, була наша квартира. Квартира, як не дивно, дісталася мені у спадок від реабілітованого зрадника Батьківщини, державні хапуги якось її проґавили. Столична чотирикімнатна квартира на Шота Руставелі.

– Площадь нормальная, покатит на пару лет, но вообще запущенная. Это у вас что, кабинет? Кому оно сейчас надо? – резонно запитувала Віка Петрова про кімнату, котра нами використовувалася як бібліотека та комора.

Я знизувала плечима – не вміла спілкуватися з такими спритними людьми, не могла я пояснити цій жінці, що у кімнаті живуть книжки, улюблені казки Славіка, мої співрозмовники, чоловіки, що, на відміну від інших, залишилися зі мною, на старих книжкових сторінках. А ще маленькі шовкові мішечки, у котрі я складала зрізані верхівки новорічних ялинок, починаючи від дня народження Славіка (певно, його народження надало мені наснаги сприймати Новий рік як свято, як щось важливе для мене), щоб пам’ятати, коли ми ставили ялинку, коли – сосну, коли – піхту, коли – смереку. Та ще – маленькі саморобні прикраси, котрі спочатку робила я сама, потім ми разом зі Славком, потім він сам, аж потім знову – я сама. Навіщо то було мені потрібно? Не знаю. Наша родина віддавала перевагу ялинкам та зірочкам. Двадцять шість разів із тридцяти чотирьох.

Одного разу Зойка про мене висловилася так: «Ты такая сентиментальная слюнтяйка, ты из этих сентиментальных слюней могла б фаты невестам нашабашить и вуали вдовам, только и тут от тебя проку нету. Вся нация ваша такая, нация непрактичной сентиментальности. Это я о городских, село поживучее будет».

– Значит, так. Я вижу, что тут есть замо́к. Сдадим комнату одному мальчику, нам что, деньги лишние?

Так у нас оселився «одін мальчік», котрий також працював у МЧС. Нічого не можу сказати про нього поганого, він справно платив за кімнату, мив туалет і ванну, нарешті полагодив кран, котрий заганяв у ступор нашого сантехніка, виносив сміття та їздив закупляти парне м’ясо у село, де зростав. Я не думала, що так легко у квартирі може з’явитися «завгосп».

Одного разу я постукала до ванної кімнати, бо не мала сил терпіти через старечу жадібність, що спонукала мене з’їсти закисле картопляне пюре, а ванна була з’єднана з туалетом, «мальчік» якраз її чистив. Він не відчиняв двері, тоді я подала голос, уже без «вибачте» та «дуже прошу», двері відкрилися, і я побачила голу Віку Петрову. «Мальчік» не стільки чистив ванну, як бруднив ім’я моєї фактичної невістки. Її оголена статура мене нервувала, я не звикла роздивлятися голих людей.

– А ещё говорят, что люди вашего поколения умеют терпеть! – із викликом промовила Віка.

– Те, що у людей вашого покоління, зокрема у жінок, сверблячка-нетерплячка, також помітно.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю