Текст книги "Останній світ"

Автор книги: Кристоф Рансмайр

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 16 страниц)

МЕМНОН

В «Останньому світі».

Переселенець з Ефіопії, забобонний садівник у Назоновій віллі на п’яцца дель Моро. Вранці після знаменитого виступу поета підстригає в садку живопліт, очкує дику вишню і вбачає у величезній голубиній зграї, що пролітає над садибою, затьмарюючи небо, щасливу прикмету. Насправді ж у цій зграї, чия тінь пропливає над будинком, садком, над цілим міським кварталом, уже відчуваються барви Чорного моря.

У давньому світі.

Ефіопський цар; син богині вранішньої зорі Аврори та оберненого в безсмертну цикаду Тітона. Як один з останніх троянських героїв, гине від руки Ахіллеса. Поки його тіло згорає на поховальному вогнищі, Аврора слізно благає Юпітера полегшити її страждання.

Схвально всевишній кивнув. І як тільки, спаливши Мемнона, / Вогнище впало стрімке й на погідному небі прослались / Чорного диму клубки,– як туман, що його видихає / Річка і крізь пелену навіть сонце пробитись не може,– / Так, закружлявши, збивається сажа й стає поступово / Тілом, що має форму свою й од вогню переймає / Душу й життєве тепло; від легкого кружляння – ще й крила. / Начебто птиця була. Та за мить таки справдішня птиця / Вже лопотіла крильми. Ще хвилина – й кружляло їх безліч, / Сестер таких же прудких, що початок однаковий мали. / Вогнище тричі вони облетіли і тричі в повітря І Голос один подали...

МІДАС

В «Останньому світі».

Заголовний чоловічий персонаж Назонової комедії, яка викликає в Римі скандал. У п’єсі йдеться про одного захопленого музикою судновласника з Генуї, в якого від його шаленої жадоби все, до чого тільки він торкнеться, обертається на золото. В останній дії судновласник – худий, як тріска, весь брудний, з потворними ослячими вухами – серед золотої пустелі; в його довгому монолозі трапляються сховані за паліндромами та акрофонічними перестановками імена відомих у місті голів наглядових рад, депутатів та суддів. Після трьох вистав, що їх глядачі зустріли з тріумфом, з волі одного лігурійського сенатора, який володів у Генуї та Трапані корабельнями, комедію забороняють. Озброєний залізними палицями загін кінної поліції не дає глядачам увійти до театру, а акторам – вийти з нього; і акторів, і глядачів покалічено, і одні в своїх золотистих, а другі в святкових вечірніх костюмах лежать, спливаючи кров’ю та стогнучи, на сходах перед театром, поки їх звідти забирають. Цей скандал обертається для Назона цілком несподіваними наслідками: тепер його ім’я знають навіть торговці рибою та лимонадом, міняйла і зовсім неписьменні люди; він стає популярним.

У давньому світі.

Фрігійський владар, що його Вакх, бог вина й сп’яніння, наділяє силою перетворювати все, до чого він доторкнеться, на золото.

Ледве що вірить собі: відламав із вербички низької / Гілку зелену – й вона несподівано злотом сяйнула. / Камінь підняв із землі – заблищав несподівано й камінь. / Темної скиби торкнувсь – і вона золотим заясніла зливком. / Колосся зриває сухе – на долоні ж у нього – /Золото щире горить. Ось тримає він яблуко, справді / Наче з садів Гесперід. Лиш високих одвірків діткнеться / Пальцями – й тут же промінням до нього всміхаються двері / Навіть, коли він у воду джерельну занурював руки, / Хвиля, спливаючи з рук, обманути могла б і Данаю. / Радість йому переповнює груди. В уяві щасливця / Робиться все золотим. Йому стіл заставляла прислуга: / Різноманітне їство було, печиво, ласощі всякі. / Та, коли тільки рукою торкався дарунків Церери,– /Щедрі Церери дари непомітно ставали твердими. / Тільки-но пряника жадібним зубом хотів надкусити,– /Зуб на тверду натрапляв золотаво-червону платівку. / Спраглий, хотів закропитись водою розведеним Вакхом,– /Золото замість вина йому в горло струмилось із кухля. / Вражений лихом нечуваним цар,– і багатий, і вбогий,– / Прагне позбутись майна, про що марилось – те проклинає. / Голоду вже не вспокоїть ніщо. Пересушує горло / Спрага. Ненависне золото мучить його – й по заслузі!

НАЗОН, ПУБЛІЙ ОВІДІЙ

В «Останньому світі».

Римський поет. Відомий своїми любовними елегіями, знаменитий трагедією «Медея», але справжню популярність йому принесла комедія «Мідас». Унаслідок політичних конфліктів довкола його особи розквітає ціле суцвіття всіляких міфів: коли для одних він – ексцентричний поет, то інші вшановують його як революціонера, побоюються як ворога держави чи зневажають як опортуніста, що прагне до розкошів. Зрештою, в одному сумніву нема: поета висилають на Чорне море. З розпачу він спалює рукопис головного свого твору. Шанувальники поезії знають лише його назву – «Метаморфози» – та ще окремі уривки, які чули з вуст самого Назона. Після цього поет зникає на дикому узбережжі. Рим сумує й тріумфує. А ще намагається розгадати загадку: котра з Назонових помилок спричинилася до вислання, де почався його, поетів, шлях на край світу? Якщо це була не єдина причина падіння, тоді до нього значною мірою все ж призвела та недбалість, якої так необачно припустився Назон, виступаючи одним із одинадцяти промовців на відкритті нового стадіону. Адже на знак імператора, якому після сьомої промови вже, здавалося, стало нудно і який нарешті й восьмому промовцеві кивнув головою з такої далечини, що поет не розгледів і виразу блідого Августового обличчя... Отож після того стомленого, байдужого кивка головою Назон ступив тієї святкової ночі до цілого букета мікрофонів і цим одним кроком залишив позад себе всю Римську імперію. Він не виголосив – забув виголосити! – неодмінного й наголовнішого в світі привітання, забув схилити коліно перед сенаторами, генералами, зрештою перед самим імператором під балдахіном, забув про самого себе і про своє щастя, підійшов, не зробивши й найменшого поклону, до мікрофонів і сказав тільки: «Громадяни Рима!..»

У давньому світі.

Римський поет. Народився в сім’ї аристократа-землевласника 43 р. до н. є. в Сульмоні; вивчає у Римі риторику, подорожує з метою поглибити освіту до Малої Азії та Греції. Його недовга кар’єра службовця завершується тим, що він відмовляється від шансів стати сенатором і цілком присвячує себе (спираючись на батькові статки) літературній творчості. Після цієї його відмови та передчасної смерті брата, здібного промовця, родина облишає всі надії домогтися суспільного піднесення. Й тут усіх несподівано вражає Овідій: вже перша любовна елегія приносить йому великий успіх, і він кінець кінцем стає уславленим поетом. Але яку ж сенсацію викликає те, що цього знаменитого, екстравагантного чоловіка у 8 р. до н. є. без суду й слідства, самим указом імператорського кабінету висилають до міста Томів на Чорному морі – на край світу! Про справжні причини цього вислання (яке з юридичного боку нагадує всього лиш таке собі відрахування студента з університету) вже ось дві тисячі років пишуть книжки. Овідія офіційно звинуватили в тому, нібито його еротична поезія непристойна. Тепер багато хто доходить висновку, що поет, певно, був замішаний у світському скандалі з онукою Августа або в політчних інтригах Агріппи Постума (прямого наступника Августового) й мусив зникнути з Рима. Всі зусилля домогтися перегляду імператорового указу виявилися марними. Помер Овідій у 17 або 18 р. н. є. в Томах; місце його могили невідоме.

Твори.

Amores («Любовні елегії»), Ars amatoria («Мистецтво кохання»), De medicamine faciei femide («Як доглядати за жіночим обличчям»), Medea («Медея»; трагедія, рукопис якої пропав), Remedia amoris («Засоби від кохання»), Heroides («Листи до героїв від їхніх дружин»), Metamorphoses («Перетворення»; підготовлені аж до останньої коректури, але на той час, коли Овідієві довелося піти у вигнання, не вийшли, і він з туги та розпуки, що мусить прощатися з Римом, спалює один примірник рукопису), Fasti («Календар римських свят», незавершений), Epistulae ex Ponto («Послання з Понту»), Tristia («Скорботні елегії»)

Майже все, що нащадкам, на їхню думку, пощастило довідатися про Овідієве життя, взято з четвертої книжки «Скорботних елегій», яка містить його автобіографію і вважається першою в європейській літературі поетичною розповіддю про себе. А щодо свого значення Овідій, завершуючи «Метаморфози», попередив історію:

Ось і завершено труд. Ні вогонь, ні залізо, ні злобна / Давність не владні над ним, ані гнів руйнівний Громовержця. / Хай надлетить неминучий той день, що за правом одвічним / Тіло бере,– закінчиться лиш никле моє існування: / В день цей єства свого кращою часткою, звившись над світом, / Злину до зір, і ніщо не схитне, не затре мого ймення. / Всюди, куди б на землі не прослалася Римська держава, / Буду в людей на вустах і, якщо таки можна покластись / На прозорливість співця,– возвеличений, житиму вічно.

ОРФЕЙ

В «Останньому світі».

Головний персонаж третього фільму трилогії про героїв, що їїКипарис демонструє на страсному тижні в Томах. Фільм має показати мученицьку смерть поета, з якого закутані в шкури пантер та оленячі ковдри жінки здирають шкіру й четвертують його сокирами та серпами... Але кіносеанс уже на перших хвилинах перериває місіонер старовірців Ліхас.

У давньому світі.

Син бога віршування й музики Аполлона та музи Калліопи; найвідоміший співець давнини. Його дружина Еврідіка помирає від укусу гадюки, але Орфей домагається від володаря підземного царства звільнення Еврідіки, та знову втрачає її, бо порушує заборону озиратися, вертаючи з підземного царства. Запроваджує у фракійців гомосексуалізм, і ошалілі жінки роздирають його як жінконенависника.

...Як на жовтій арені, буває, / В амфітеатрі на оленя, жертву беззахисну, вранці / Люті накинуться пси, так в Орфея взялися вакханки / Тирсами, хоч не для того прибрала їх зелень, метати. / Ті в нього груддям шпурляють, а ці – вузлуватим галуззям; В інших – каміння в руці. Та замало й того ошалілим: / Саме в ту пору воли випадково там поле орали. / Неподалік же, спливаючи потом, селяни кремезні / Землю копали тверду, щоби міг на ній хліб зародити. / Вгледівши натовп жінок, утікають вони, полишили / Працю й знаряддя своє,– розкидані в полі безлюднім, / Заступи, кирки, мотики лежать і широкі лопати. / Ними озброївшись, вмить повалили шалені менади / Грізних рогами биків і спішать на розправу з Орфеєм. / Руки до них простягав він, і вперше тоді надаремно / Линуло слово дзвінке – не було в ньому звичної сили. / От і шматують, безбожні, співця. Крізь уста, яким щойно / Скелі покірні були, крізь уста, що до них дослухались / Звірі – Юпітере-батьку! – душа вилітає в повітря. / Всі в ту годину птахи, всі тварини тужили. Орфею; / Плакали скелі німі. Сумували гаї, що бувало / Йшли на чудовий твій спів. Осипаючи листя шумливе, / Дерево никло в журбі...

ПІРРА

В «Останньому світі».

Образ із переказів Ехо, яка розповідає Котті про «Книгу каміння», що її нібито писав вигнанець Назон. У тій книжці Пірра виступає останньою жінкою, що пережила загибель світу і разом із своїм коханимДевкаліоном пересиділа на плоту потоп, який усе знищив. Самотність тих, що зостаються живі, каже Ехо,– це, без сумніву, найстрашніша покара.

У давньому світі.

Дочка титана Епіметея; разом зі своїм чоловіком Девкаліоном переживає великий потом, у якому з волі Юпітера гине людський рід. Коли вода спадає, обоє сходять з плоту на схили Парнасу, і в замуленому храмі їм щось ніби підказує кидати через плече позад себе камінці. Не здогадуючись про наслідки цієї намови. Пірра з Девкаліоном так і роблять.

Що чоловік позад себе метнув, стало чоловіками, / Те ж, котре кинула жінка назад, – обернулось жіноцтвом. / Так появились ми, плем’я тверде, загартоване в праці. / Й роду твердого свого не один залишаємо доказ.

ПІФАГОР

В «Останньому світі».

Грек-переселенець. У залізному місті його мають за божевільного Назонового слугу; чіпляє в кроні сосни Еолові арфи, і з того, як вони бринять, визначає наближення бурі чи граду. Вірить у переселення душ, запевняє, нібито в очах корів та свиней бачить погляди перевтілених людей, і тому виголошує перед різницею промови, в яких вживання м’яса називає ганьбою; за це Терей вивертає йому на голову овечі тельбухи. У Назонових стражданнях упізнає власну долю, в його словах – власні думки і вважає, що в цьому збігові нарешті знайшов гармонію, яку варто підтримувати й передавати далі. Починає – спершу на столах у винаря, потім на стінах будинків та огорожах – робити написи й кінець кінцем ставить кожному Назоновому слову пам’ятник – кам’яний монумент, обвішаний пописаними полотняними клаптиками,– на знак того, що тепер Піфатор Самоський з його думками та міркуваннями про світ не самотній.

У давньому світі.

Вчений із Самоса, народився близько 570 р. до н. є. За владарювання Полікрата залишає близько 532 р. до н. є. острів і засновує в південноіталійському місті Кротоні релігійно-наукове товариство, політичну активність якого зрештою придушено за допомогою зброї. Внаслідок цього Піфагор у розквіті сил переселяється до Метапонтіона в Тарентській затоці і там близько 497 р. до н. є. помирає. Позаяк жодних записів про свої погляди Піфагор, щоб знання не дісталися невігласам, не залишив, то уявлення про ці знання можна скласти собі з загальних положеньпіфагореїзму (наприклад, вчення про пететворен-ня душ та про круглу форму Землі, фізичні й математичні закони тощо). У книзі п’ятнадцятій «Метаморфоз» Назон надає вченому довге слово, в якому змальовано філософсько-релігійне підґрунтя всіх перетворень.

Все – в перемінах; не гине ніщо. То сюди переходить / дух мандрівний, то туди. Будь-яке він у світі займає / Тіло: з тваринного може в людське перебратись, а звідти – /Знову в істоту якусь увійти, тож не гине ніколи... / В усім світі ніщо не є стале: / Все тут пливе; що не виникне – не переміні підлегле. / Навіть невидимий час течією струмить ненастанно, і Мов невсипуща ріка: )іі ріці, ні текучій годині / Не зупинитись вовік. Як за хвилею котиться хвиля, / Чуючи натиск сусідньої, кваплячи ту, що спереду. / Так і окрилена мить: утікаючи – наздоганяє...

ПРОЗЕРПІНА

В «Останньому світі».

Наречена томського цілителя й гробаря Діта. Любить, коли торговці худобою витріщаються на неї, мов на корову, а торговці бурштином – мов на коштовний камінь,– так каже про неї, затулюючи долонею рота, Феме. Рік у рік Прозерпіна марно намагається вмовити нареченого поїхати з нею до чудесного міста Рима. Іноді вони цілими днями сваряться, потім Прозерпіна кидає Діта, але щоразу повертається до його тихого, пропахлого миррою та тисячолистником будинку. Та хоч як вона дбає про Діта, палким коханням не може розвіяти його похмурої туги.

У давньому світі.

Богиня підземного царства; дочка Юпітера й Церери – богині родючості й хліборобства. Діт, володар підземного царства, покохав її й викрав, та зрештою дозволяє їй повертатися на родючу половину року на землю.

...Відтепер Прозерпіна / 3 матір’ю місяців шість і з мужем стільки ж проводить. / Тут же владарка полів і думками, й лицем просвітліла. / Щойно похмура, в журбі й перед Дітом посмівши постати, / Вся заясніла нараз, наче сонце, вповите недавно / В хмари важкі, випливає із них, золоте, переможне.

ПРОКНА

В «Останньому світі».

Дружина різника Терея, Ітісова мати, Філомелина сестра. Не живе з чоловіком, а мучиться, хоч ні на що й не нарікає. Терей часто б’є її – мовчки й без злості, немов худобину, яку йому привели на забій; кожним своїм ударом він ніби намагається заглушити в дружини нікчемні рештки її волі й відрази до нього. Єдине, що захищає Прокну від чоловіка – це її чимдалі більша повнота, отой жир, який вона плекає всілякими мазями та запашними оліями і в якому ця колись тендітна жінка помалу наче зникає. Коли стає очевидним, що Терей зґвалтував і скалічив Філомелу, Прокна божеволіє, забирає з часу свого сина й переносить його знов до свого серця.

У давньому світі.

Дочка афінського царя Пандіона,Філомелина сестра, Тереєва дружина; вбиває рідного сина Imica, щоб помститися Тереєві за те, що зґвалтував і скалічив Філомелу.

...Сина свого потягла, як тигриця з-над Гангу – /Лані молочне дитя в непроникливі, тіняві хащі... / Й поки до неї Ітіс витягує руку, сумну свою бачачи долю, / «Матінко! Мамо!» – кричить і до неї ще тягнеться, Прокна / Меч йому з розмаху вбила під ребра – і навіть обличчя / Не відвернула в ту мить. І цього, щоб життя відібрати, / Досить було. Філомела ж розтяла і горло, а члени, / Де тріпотіла ще ніжна душа, покидаючи тіло, / Ділить на кусні дрібні. В казані вже скипає частина, / Решта – сичить на рожні. Потемніла від крові долівка.

ТЕРЕЙ

В «Останньому світі».

Томський різник. Розвалює худобі голови на мілководді міського стумка. Коли його обух лунко опускається межи очі прив’язаній тварині, будь-який інший звук стає таким неістотним, що навіть дзюрчання води на мить ніби уривається й переходить у тишу. Теорей ґвалтує й калічить Філомелу, сестру своєї дружини Прокни. Глибоко вражена цим, Прокна вбиває свого сина Ітіса, єдине створіння, до якого Терей відчуває ніжність. Цілу ніч Терей шукає синову вбивцю, вдосвіта знаходить обох сестер у линваревому будинку, заносить сокиру, щоб ударити Прокну,– і тут Філомела злітає ластівкою, Прокна – соловейком, сокирище обертається на довгий дзьоб, Тереєві руки – на крила, чуб його – на бурі й чорні пір’їни. І вже одудом несеться він за двома врятованими пташками.

У давньому світі.

Фракійський володар, що допомагає Афінам захищатися від варварських орд і здобуває перемогу; за це дістає в дружиниПрокну, дочку афінсьского царя Пандіона. Закохується в Прокнину сестру Філомелу, ґвалтує її й вириває в неї язика, щоб вона не виказала його. Коли про це лиходійство все ж таки стає відомо, Прокна, щоб помститися Тереєві, вбиває і четвертує свого сина Ітіса, вдвох із Філомелою вони смажать і варять хлопчикове м’ясо і пригощають ним Терея.

Страви смакує вже – власним дитям набиває утробу. / Ще й посилає по Ітіса – так він обману піддався! / Прокна ж уся палахтить, не діждеться жорстокої втіхи. / Прагнучи стати вістункою лиха свого ж якнайшвидше,– «Те, чого хочеш ти,– каже,– всередині». Той озирнувся, / Сина ж не бачить ніде. Поки знов, оглядаючись, кличе,– /Простоволоса, якою була при нелюдському вбивстві, / Вбігла нараз Філомела й скривавлену голову хлопця / Кинула просто в обличчя Тереєві. їй ще ніколи / Так не потрібен язик був, щоб радість засвідчити словом. / Рикнув оглушливо, стіл одіпхнувши, фракієць і сестер / Змієволосих із дому стігійського кличе в розпуці. / То він наїдки страшні з-під грудей (та хіба це можливо?) / Вирвати хоче, нутра свого вміст, то, зітхаючи тяжко, / Плаче й себе називає живою могилою сина. / На Пандіонових дочок, роз’ярений, меч оголивши, / Кинувся. Ті ж, утікаючи, мовби на крилах повисли. / Справді – на крилах вони. Вже в ліси з них одна подалася, / Друга під крівлею місце знайшла. Ще й сьогодні у неї / мітка на грудях горить – про криваве нагадує вбивство. / Він же, в стражданні своїм, як і в прагненні помсти, поривний, / Теж у пернатого перемінився: на маківці – гребінь, / Дзьоб довжелезний прямий, мов у воїна спис, виступає. / Одудом став називатись той птах, войовничий на вигляд.

ФЕБ

В «Останньому світі».

Карнавальна личина на Тереї у процесії блазнів. Прикрашений клаптиками сухозлітки та хромованими бляшками, різник їде на возі, пофарбованому в біле й запряженому парою волів, вуличками залізного міста, розмахуючи підпаленим батогом. Котті здається, що ця личина – карикатура на бога сонця з його вогняною колісницею. Різник мріє бути Фебом.

У давньому світі.

Осяйний. Один з епітетів Аполлона, бога віршування, музики, пророцтва та лікування, а також бога сонця Соля. У «Метаморфозах» обидва виступають під цим ім’ям. Коли змія намагається проковтнути відтяту Орфеєву голову, Феб перетворює її в камінь.

Та перейняв її Феб; щойно зуб устромити збиралась – /Каменем стала нараз: для укусу роззявлена паща / Вже не зімкнулась, у вищирі хижому заціпенівши. / Тінню спустився під землю співець. Що там бачив раніше, / Все впізнає. На полях, де відведено праведним місце, / Він Еврідіку знайшов і, щасливий, обняв свою милу.

ФЕМЕ

В «Останньому світі».

Крамарка з Томів, удова бакалійника. Народжує від одного заїжджого гірника сина-епілептика; у годину розпачу за допомогою відвару з цикламенів та квіту вовчого лика намагається звести свого непутящого сина зі світу, але зрештою так до нього прив’язується, що коли справді його втрачає, всім розказує про своє лихо і від усіх чекає розради. Розповідає Котті про долі мешканців залізного міста.

У давньому світі.

Богиня поголосу.

...Є серединне місце у просторі... / Кожну подію відтіль, хоч і віддаль незмірно далека, / Видно, й усі голоси проникають у вуха чутливі. / Там – Поголоска живе; її дім – на вершині найвищій... / Навстіж усе там і вдень і вночі. Увесь дім – із дзвінкої / Міді, й гуде він увесь, і відлунням повторює звуки... / Неправдиві й правдиві впереміш повсюди / Там сновигають чутки, перепурхують з місця на місце / Незрозумілі слова; ці наповнюють вуха дозвільних, / Ті – з новиною далі летять. Щораз більшає доля Вигадки...