Текст книги "Останній світ"

Автор книги: Кристоф Рансмайр

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 16 страниц)

Тим часом свічки та лампади на стінах догоряли, гасли, нових натомість ніхто вже не ставив, і грот утратив колишній свій блиск, знов обернувся на звичайнісіньку комору. Епілептик спостерігав, як на стіні спалахують і гаснуть речі світу й, здавалося, вже не годен був вирватися з полону своєї невтолимої спраги до все нових і нових безплотних світлових картин так само, як і звільнитись від тієї страшної сили, що іноді хапала його, починала трясти й тіпати, а тоді кидала ним об підлогу й видавлювала йому з рота піну.

Після довгих спекотних тижнів, коли сухе повітря зволожувала тільки роса, однієї вересневої ночі за вікнами залопотів перший осінній дощ, і тоненький шар ґрунту на терасних полях усмоктував важкі краплі доти, доки його потріскана, неродюча кірка нарешті наситилась водою й перетворилася на баговиння, що вийшло з огороджених кам’яними мурами садків та городів і поповзло вниз до моря.

Тої ночі Феме зненацька прокинулася зі сну. Стояла тиша – така, що аж у вухах дзвеніло. За вікном шумів дощ, а в домі було тихо, мовби в утробі гори. Гуркіт і чавкання дизельного двигуна вже змовкли. Жінка встала, накинула на плечі хустку й притьма рушила сходами вниз до крамниці. Двері до задньої кімнати стояли відчинені. Світло ніде не горіло, тільки попереду ледве жевріло тьмаве сяйво. Феме ступила в пропахлу воском темряву й розгледіла сина, що як завжди, нерухомо сидів біля епіскопа,– холодної, чорної залізної скриньки. На виду й на руках у хлопця, здавалося, ще дотліває сіре світіння – відблиск погаслих картин, не набагато виразніших, ніж обриси скелі в пітьмі.

І тоді Феме скрикнула. Бо ще до того, як нажахано й ніжно торкнулася рукою синового чола, вона збагнула, що це нещасне створіння, яке вона в муках привела на світ і в якому всі ці роки підтримувала життя, обернулося на камінь.

X

Щоб перевезти скам’янілого Батта із задньої кімнати до крамниці, довелося покликати п’ятьох кремезних, як різники, чорноробів. Під його вагою одне колесо у візку зламалось, і далі чоловіки мусили нести Батта на шкіряних шлеях та вірьовках, мов упольованого звіра; поряд із їхніми розпашілими від натуги обличчями камінь видавався ще блідішим і холоднішим.

Усі спроби повернути епілептика до життя виявилися марними. Щоб утішити вбиту горем крамарку й збудити в ній бодай кволий промінь надії Діт-германець заходився натирати застиглого хлопця всілякими мазями та екстрактами з міцним запахом. Терей, на пораду одного пастуха, облив камінь свинячою кров’ю, а один із доброзичливих сусідів вирішив запустити генератора й осяяти скам’янілого Батта благодатним світлом епіскопа.

Та поки той сусід колінкував біля двигуна, смикаючи й торгаючи за пас, Феме охопив такий розпачливий гнів, що вона почала гамселити молотком по епіскопу й проклинати Ясона з його судном, а тоді подалася на Арахнину скелю й висипала мішок уламків та битого скла від епіскопа в море.

А Батт стояв тепер у крамниці поміж діжок із капустою, кісь та слоїків з льодяниками – такий самий камінь, як і решта на цьому узбережжі: аж чорний від патьоків свинячої крові. Вилискуючи Дітовими мазями, він бовванів серед світу живих, мов спаплюжений жертвопринесеннями ідол на бойовищі.

Коли Феме вже втратила останню надію збудити життя в цьому камені, вона зачинила на сім жалобних днів крамницю і не виходила ні на оклики покупців, ні на стукіт стурбованих жінок, що приходили її втішити. Феме повиносила геть усе із задньої кімнати, вимила водою з оцтом та попелом кам’яну долівку, як це роблять там, де лежав небіжчик, а тоді забила ті двері дубовими дошками. Вночі люди чули крізь зачинені віконниці, як крамарка молиться. Вона поставила півколом у ногах перед скам’янілим сином свічки та лампади, які потім горіли вже вдень і вночі, пов’язала його жалобною стрічкою, прикрасила вінками з квітів, а тоді ще й гірляндою із свіжозірваної кропиви, що росла в бузині на подвір’ї. Батт, якому за життя кортіло до всього доторкнутись, усе помацати й переконатися, що та чи та річ справді існує, Батт, який жалив собі руки об такі кропив’яні гірлянди, тепер сам опинився під їхнім захистом від людської цікавості й настирливості.

Вранці восьмого дня крамарка підняла жалюзі на дверях і виставила напоказ залізному місту пам’ятник рідному синові. Жителі узбережжя підступали до скам’янілого Батта спершу недовірливо, з острахом і навіть підповзали навколішки. Та коли ні ще одного лиха, ні ще одного s4yfla не сталося, люди почали підходити сміливіше, поки один селянин з Лімірського плоскогір’я кінець кінцем зірвав з каменя кропив’яну гірлянду й, добряче пожаливши собі руки, пересвідчився, що крамарчин сни перетворився на звичайнісінький вапняк.

– Валун валуном! – кричав той чоловік згодом у винаревому погрібку. – Таких валунів на всіх відвалах хоч греблю гати! Що ж тут такого, коли людина, проживши життя, перетворюється на камінь не в темній могилі, а в напівтемній крамниці?

Отак і епілептикова доля помалу втрачала свою незвичайність, ставала легендою, а потім і взагалі канула в забуття – так само, як і доля решти людей, котрим судилося жити на Чорному морі. Бо хоч той сірий камінь і зостався стояти серед діжок та ящиків, хоч пломінці свічок та лампад, мов стрілки незгасної, багряно-золотої пам’яті, щоразу й повертались від протягу в глибину крамниці, ця статуя зрештою стала для покупців всього лиш громіздким, неоковирним інвентарем, таким звичайним, як і залізні вішалки при вході, де часом висіли довгі, мокрі від дощу плащі. У калюжках брудної води, що накапувала під цими плащами, віддзеркалювалося Баттове зображення – тремтливий силует, який від найменшого поруху калюжки кривився в гримасі, так ніби до нього верталося життя.

Засуха минула. І хоч осінь настала така сама м’яка, сонячна й тепла, яким у попередні роки зрідка видавалось лише літо, траплялися й грозові ночі, і знов пускався короткий, однак такий рясний дощ, що вигорілі під сонцем барви узбережжя помалу перетворювалися в глибоку, темну зелень; навіть на глибокі западини й відвали породи, здавалося, напливають зелені тіні. На скелях і дахах залізного міста цвів мох. А павуки та змії щезали.

Перші осінні тижні Котта просидів у линваревому будинку, і навіть пияки з Фінеєвого погрібка про нього забули. А його мансарда вже давно нагадувала занедбану оселю якогось ливаря.

Відколи зникла Ехо, ознаки запустіння день у день виразніше проступали і в линваревому домі. Ніхто вже не висмикував паростків плюща та бур’янів зі швів у мурах, шви розходились і перетворювалися на широкі щілини. Незакріплені віконниці билися на вітрі об стіну доти, доки спадали з завісів або доки вщухав вітер. У коридорах та коморах пилюга, що лишилася після посухи, змішувалася з піском та тиньком, утворюючи пухкий ґрунт, і тепер на скринях, полицях та ящиках проростали бліді стеблинки. В одній із кімнат горішнього поверху рій шершнів приліпив до сволока гніздо, схоже на химерний світильник, і жити в кімнаті стало небезпечно. Та линвареві Лікаону було байдуже. Він метр за метром віддавав свою оселю природі, що вперто наступала й наступала.

Іноді вночі Котта чув, як Лікаон виходить з дому, а вранці, зморений і виснажений, повертається всіяним жорствою схилом додому. Досі Котта сприймав ці Лікаонові нічні мандрівки як химери старого дивака, що вижив з розуму. Не дуже здивувався б навіть годі, коли б линвар дістав із своєї залізної шафи побиту міллю вовчу шкуру, вбрався в неї й знову подавсь у гори. Що ж, закортіло чоловікові побавитись у вовка, повити. Але після скам’яніння крамарчиного сина Котта ніби прокинувся від сну.

Як і багато політутікачів, що приймали мову, звичаї, а згодом і спосіб мислення тих підкорених, диких народів, серед яких шукали захистку від жорстокого Риму, Котта цілком пристосувався до життя в Томах і тепер навряд чи й відрізнявся від решти мешканців залізного міста. Одягався так само, як і вони, розмовляв їхньою говіркою, а часом декотрі загадки узбережжя йому навіть щастило сприймати з в’ялою байдужістю місцевого жителя. Листів до Рима Котта більш не писав. Мабуть, тільки Баттове скам’яніння показало йому, що тепер він не в залізному місті і не у «вічному», а потрапив до якогось проміжного світу, де закони логіки вже не чинні, і де, однак, не діє й жоден інший закон, який би його тут утримав і захистив од божевілля. Баттова статуя бентежила не тільки світ тубільців, а й здоровий глузд римлянина, який умів заявити про себе в кожному столичному палаці, в кожній імператоровій битві і який тут, у крамниці Феме, спромагався лише на нічого не варті слова.

І хоч би коли Котта в ці дні засинав чи бодай на хвилинку впадав у дрімоту, його щоразу починали діймати сни з «Книги каміння». Образи й постаті історій, які Овідій Назон читав для Ехо, дивлячись у багаття, не давали йому, Котті, спокою. Йому вчувався голос Ехо, що промовляв з пітьми про рай ущелин та схилів, про метеорні, нетривкі розкоші органічного життя й незаперечну гідність каміння... Довкола здіймалися мегалітичні споруди, вали, в яких відлунював м’який голос зниклої Ехо, виростала все вища й величніша архітектура, аж поки небо вгорі оберталося всього лиш плетивом невиразних пасмуг. Тоді він усвідомлював, що неоднорідне склепіння, яке тепер змикалося над ним, зведене все з кам’яних брил, конгломератів, скам’янілих голів, рук та ніг, із застиглих тіл людей, котрих він у своєму житті знав, любив чи боявся. І коли Котта прокидавсь і виборсувався з того лабіринту, лещата, що ввесь час міцно тримали його, однаково не попускали. В крамниці Феме сірим холодним каменем так само стояв Батт – оздоблене лавандою та ломикаменем грізне нагадування про те, що межу між дійсністю й сном, певне, назавжди втрачено.

Іноді, як Лікаон виходив з линварні, Котта крадькома його розглядав і з полегкістю зітхав, коли старий був небалакучий, насуплений, але без найменших слідів шерсті, ікол чи лап. Це був тільки згорблений сивоголовий чоловік, що йшов до криниці вмитися.

Скам’яніння крамарчиного сина для линваря було не що інше, як рідкісний випадок занесеної здалеку хвороби – можливо, невилікований правець, яким хлопець заразився від отої наволочі з «Арго» або коли порпався в мотлосі, викинутому морем на берег; одне слово, болячка, не варта уваги, а як для того малого пришелепка, то ще й, мовляв, найкращий вихід, адже так він нарешті позбувся отих своїх корчів... Скам’янілого Батта Лікаон не хотів ні торкатись, ні навіть бачити – за своє життя, він, мовляв, набачився каміння доволі. Лікаон залишався Лікаоном.

Та однієї місячної ночі, коли Котта лежав без сну і йому здалося, ніби десь у горах, на осипах пролунало вовче виття, він не зважився зазирнути до линварні. У ліжку Лікаона, мабуть, не було. Заспокоївся Котта аж тоді, як те вовче виття потонуло в глухому рокоті селевого потоку чи кам’яної лавини; таке в Томах іноді було чути, зрештою, й серед білого дня. Напоєний осінніми дощами родючий шар крутосхилів одділявся від кам’янистої основи, сповзав униз, покраяний струмками та рівчаками, й осідав на гірських рівнинах новим пластом, що пахнув живицею потрощених дерев, свіжою кров’ю звірини, мохом, землею і знов укривався зеленню та квітом.

Під одним таким оповзом у вузькому зворі загинуло двоє чабанів разом з майже всією отарою. Про цю трагедію здогадався Діт, коли на гірській стежці назустріч йому кинулися перелякані, закривавлені, вимазані глиною вівці. Він покликав на допомогу рудокопів та шукачів бурштину, вигріб з ними понівечені трупи чабанів і поховав їх на широкому гребені селевого потоку, ще й поставив пам’ятний надгробок. Побитих овець люди перевезли мулами на пристань і, посмаживши їх на двох величезних багаттях, справили поминки. А м’ясо, для якого не вистачило жаровень та рожнів, Терей посолив і приготував з нього вудженину.

В ці дні Котта вже не міг усидіти в тісній мансарді й виходив на вулички залізного міста поглянути в бік ущелин та повитих хмарами гірських кряжів. У такі хвилини в нього часом з’являлося відчуття, ніби всі його колишні й нинішні сни та страхи народжувалися в глибині цих громохких, лиховісних гір. І осердя цих гір мало назву Трахіла. Після отої жахливої карнавальної ночі перед великим постом Котта уникав трахілських схилів і щоразу знаходив нові вагомі причини, аби не повертатися до пошуків Овідія Назона в сповненому небезпек останньому пристанищі вигнанця. Та хоч би які таємниці крилися там, угорі, серед повалених підворіть, порожніх зіниць вікон та зарослих бур’янами підмурівків, ніщо вже не могло викликати глибшого, гнітючого враження, ніж статуя в крамниці Феме.

Був ясний жовтневий ранок. Уночі пройшов дощ, край синього, як море, неба танули останні громаддя хмар, а повітря пахло мокрим листям. Котта вийшов з линваревого будинку, певний, що тільки одна-однісінька людина може врятувати його від божевілля, повернути впевненість у собі й здоровий глузд римлянина. І ця людина була Овідій Назон.

Вигнанця пригнічували загадки цього узбережжя, певна річ, так само, як і його, Котту. Але за роки свого заслання Назон довідався про ці загадки і їхні розгадки, мабуть, набагато більше. І хоч Котта пустився шукати поета і його обгоріле творіння просто з шанолюбства, потягу до пригод чи з нудьги, цього жовтневого ранку він таки усвідомив, що вибору в нього більш нема. Він мусить знайти вигнанця.

Отож Котта вирушив у гори. На нього сонно дивилася корова, що лежала, жуючи жуйку, на одному з терасних полів. Вона витріщалася вслід йому доти, доки він зник з її очей. З багатьох можливих шляхів, які він обирав собі ще на борту «Трівії», тепер у нього зостався тільки один: шлях до Трахіли.

XI

Селеві потоки не пощадили жодної долини в горах. Наче допотопні чудовиська, обтикані вирваними з корінням соснами, гуркочучи, сунули з повитої хмарами височини потоки щебеню та глею, заливаючи пасовища, хатини й устя вироблених копалень.

Крутосхили, немов карнавальні костюми, поскидали з себе все, що на них росло, і тепер світили голими скелястими спинами. Звори, де колись паслись отари, пересохлі річища були заповнені селем, який тепер звивистими каскадами тік до моря... Що вище підіймався Котта, то страшніші спустошення поставали перед його очима. Гори, які Котта вже трохи знав, перетворилися на пустища. Перед ним раз у раз виникали нові перепони, втягаючи його в тяжку боротьбу, каміння й колючі чагарі роздирали ножами руки.

Котта, цей блукалець, плазун, комашка, темна рухома цятка, що загубилася серед хаосу, на цілі хвилини зникав у ярах та западинах, потім вигулькував знов, сходив вище, знову щезав і знову з’являвся. Та хоч який плутаний був його шлях, Коттині супутники – стерв’ятники, що кружляли в нього високо над головою,– знали, де він перебуває щохвилини. Байдуже, спокійно виписували вони свої петлі над змученим мандрівником; це були сипи – Котта розгледів їх, коли після гуркітливої кам’яної лавини вони цілою зграєю зависли над місцем катастрофи і, розпростерши крила, чекали, коли внизу знов стане тихо, збіжить вода, розвіються хмари куряви й з’являться трупи.

Котта зводив до неба погляд, утирав з чола піт, кляв своїх супутників, але вітер, однак, одразу зносив його прокльони. А коли птахи, розпростерши крила, облітали гостроверху скелю, а тоді з клекотом сідали на неї, він жбурляв у них камінням. Незворушно й пильно спостерігали стерв’ятники за кожним порухом цього змученого подорожнього, чиї безсилі камінці не долітали до них.

Один із рудокопів, які допомагали Дітові вигрібати з-під селю й ховати чабанів, розповідав у Фінеєвому погрібку, що, коли вони знайшли ті два трупи, один із них був уже без очей, навіть без обличчя, хоч руки й ноги ще не зовсім охололи. Чабани лежали, присипані камінням, з поламаними руками й ногами, безпорадні перед дужими птахами. А очі тому бідоласі стерв’ятники повиймали, певно, ще живому. Те, що найм’якше й найніжніше, вони викльовують насамперед.

Котта вже п’ять годин піднімався в гори, а був ще далеко від тієї заваленої стежки, що кілька місяців тому привела його до Трахіли. Напрямок тепер можна було визначити лише за сонцем. Коли від жбурляння камінців у Котти заболіло плече, він завважив, що птахи вже не намагаються підлетіти ближче. Кінець кінцем вони знялися й почали здійматися все вище й вище, поки на очі їм трапилась інша здобич. Раз у раз ховаючись за гнаними рвучким вітром, пошматованими хмарами, птахи кружляли над гірським пасмом, тоді стали виписувати дедалі вужчі й вужчі кола, і Котта подумав, що вони кружляють не десь там, а вже над Трахілою. Саме зграя підказала йому, що він дуже збився з дороги: від останнього Назонового притулку його відділяв цілий лабіринт розколин, западин та зворів. І Котта ввійшов до цього лабіринту.

Пополудні хмари розійшлися, не стало видно й птахів. Досягнувши плоскогір’я, зритого напівзруйнованими часом і негодою копальнями, Котта обминув один-єдиний прохідний схил і нарешті підійшов до руїн Трахіли. На прямовисних скелях зяяли штольні, біля підніжжя розкривного відвалу стояв зарослий колючим чагарником каркас стрічкового транспортера, перекинуті вагонетки валялись обабіч вузькоколійки, що закінчувалась у калюжі води. А на купі каміння досі бовваніли гондоли, нанизані на обірвану линву підвісної канатної дороги. Перед Коттою були рештки мідної копальні загиблого міста Ліміри. У Томах ще жила пам’ять про це місто, про нього розповідали з покоління в покоління, бо така доля, казали люди, зрештою спіткає всі гірничорудні міста.

Лімірійські рудокопи за кілька сторіч спорожнили ціле гірське пасмо, виробили останні рудні жили і потягли штольні від свого схованого в горах міста все ближче й ближче до узбережжя, поки порода вже стала така пуста, як рінь, і над Лімірою нависла загроза занепаду. Зникла мідь, зник і добробут, а разом з добробутом – і мир та злагода.

І коли комори та склади спорожніли й люди вирізали всю худобу, ті, хто ще зоставався в місті, почали нападати одне на одного вже навіть за окраєць хліба, поки якоїсь серпневої ночі один бік гори, поточений штольнями та штреками, завалився й поховав під собою майже збезлюдніле місто. Другого дня над горами стояла страшна золотаво-червона хмара куряви, яку зрештою пошматував південний вітер і погнав у бік моря.

Поїдений іржею автобус, який у літні місяці іноді привозив до лімірійських руїн прадавнім, прокладеним серед скель шляхом орду шукачів скарбів, ставав на ті кілька днів гримучим архівом усього, що було відомо про це загибле місто. Поки пасажири, сидячи в автобусі й намагаючись перекричати ревіння двигуна, розповідали один одному про те, як роздовбували гострими кайлами та розгрібали лопатами завали, про свої успіхи в пошуках домашнього бронзового начиння, прикрас, зброї, мідного дроту й усіляких інструментів, а потім кінець кінцем знов поверталися в тому напхом напханому автобусі на узбережжя, Ліміра ще раз поставала із забуття.

Здавалося, шукачі міді гребуться не просто в завалах, не просто там, де колись сталася катастрофа, а в самому часі. На кожній укритій мідянкою пряжці наче прозирав спогад про жінку, що взяла з собою ту оздобу не тільки в могилу, а й у вічність; із кинджалів та сокир, що зітліли й обернулися на позублені чорні пилки, немовби скрапувала кров давно забутих бойовищ, а в казанах без дна доварювалося м’ясо вимерлих тварин. Із кожної копальні курілася минувшина.

Шукачі розривали могили так само незворушно, як і кошару чи комору якогось лімірійця, що його гірський обвал застав сонного в ліжку. Незалежно від того, що, коли і як було поховано – кам’яною лавиною чи людськими руками ще задовго до катастрофи,– все те шукачі виносили на денне світло, бо в знайдених речей від багатьох значень, які вони, певно, мали колись у лімірійському світі, тепер залишилося тільки одне: вартість міді. Дріт, статуетки, браслети, талісмани, які захищали людей у глибині копалень від біди,– шукачі перетоплювали все, що знаходили, на пласкі виливки тут-таки серед руїн, а потім, коли їхали назад, ці виливки на кожній баюрі бились один об один і видавали такі звуки, наче згори з гуркотом котяться камінці.

Котта не раз чув у Фінея та в крамниці Феме про ті наїзди, про пом’ятий автобус, що належав якомусь механікові з Констанци, але сам того автобуса ніколи не бачив. Він щороку з’являвся в залізному місті на кілька тижнів – перед першими осінніми бурями – й здебільшого був уже заповнений галасливими пасажирами. Бо перед кожною такою подорожжю механік об’їздив якнайдальші села та хутори на чорноморському узбережжі доти, доки в автобусі не зоставалося жодного вільного місця. Але цього року його марно чекали в Томах.

Котта обмив свої побиті, подряпані руки та натруджені ноги в зеленкуватій калюжі, забрів затопленою колією по коліна у воду, а тоді знеможено сів, прихилився спиною до однієї з перекинутих вагонеток і довго дивився спершу вниз, а потім поверх гірських хребтів у небо, що помалу згасало. До ночі йому тепер було не дістатися ні в Трахілу, ні в Томи.

Хоч Котта перебував у ніби підвішеному стані між незаперечною імперсько-римською дійсністю і загадками залізного міста, ніщо не викликало в нього такого страху, як перспектива самому заночувати в горах. Та він зрештою змирився й підготувавсь до цього випробування: спорудив із каміння та всілякого брухту перед входом до заваленої штольні захисток од вітру, набирав хмизу на багаття, не маючи ні відкривачки, ні ножа, розітнув гострим камінцем дві іржаві бляшанки з консервами, що їх купив у крамниці Феме, й просто руками, з яких скрапувала оливкова олія, почав їсти м’яку рибу, консервовану кукурудзу та хліб.

Сонце зайшло. З моря встала оксамитово-синя темрява, знебарвила речі, денних звірів та птахів позаганяла до печер та крон поснулих дерев, а нічних повиманювала зі схованок. І коли в глибоких сутінках тепер щось і шастало, лазило чи пролітало, то робило воно це дуже обережно, нишком, і Котта не чув довкола нічого, крім мирної тиші.

Загорнувшись у ковдру, він лежав на піску в чорній пащі штольні, перегородженій обваленою породою та потрощеними підпорами, спокійно лежав серед ночі. Десь глибоко внизу була рівнина моря, невидимий берег, а він мав таке відчуття, немовби його плечі, спина, все тіло прилипло до склепіння величезної зали, і дивився він уже не вгору на зорі, а вниз, у бездонну, всіяну міріадами іскор глибінь...

Цієї ночі його сон ніщо не потривожило. Він прохропів до самого світанку при вході в штольню, звідки час від часу вихоплювався подих гори – затхлий, гнилий, запертий обвалом протяг. Заколисаний літніми снами, пригадати яких Котті ніколи не щастило, він не бачив, ні як сходив, ні як заходив місяць, не чув навіть виття, що знялося в одному із залитих місячним сяйвом зворів і змовкло аж тоді, коли це сяйво згасло.

Сни у цій останній з покинутих лімірійських копалень були для Котти таким самим надійним сховком, як колись у сульмонських садах, чиї кам’яні огорожі, сходи та мармурові статуї цілу ніч дихали теплом літнього дня. Котта чув дзенькіт склянок, гомін і сміх людей на заквітчаних рожево-ліловим бужевілем терасах, лагідні звуки, що губилися в оливкових та помаранчевих гаях. Серед неосяжних кам’яних пустель чорноморського узбережжя він був ніби личинка, що, покладена в пісок, мох чи ніжно-зелений лишайник, чекає свого пробудження.

Котта прокинувся вдосвіта. Перший, про кого він подумав, був Овідій Назон, який, звичайно, кожну ніч проводив у цих горах,– римлянин, що поміняв на голе небо не тільки пишноти Рима, а й кам’яний дах над головою в своєму останньому притулку. Цієї глушини Котта вже не боявся.

Коли жовтневе сонце підбилося над гострими гребенями хребтів і безживну кам’яну пустелю затопило невблаганне світло, Котта вже був далеко від обваленої мідної копальні. Вперто, так ніби за одну цю ніч він поріднився з горами, римлянин уже кілька годин простував до своєї мети. Цього ранку птахи знов кружляли над тими прямовисними скелями, де мала бути Трахіла.

Перед Коттиною рішучістю падали всі перепони; він так затято крокував, що аж злякався, коли вже над полудень наштовхнувся на першу ознаку Трахіли – оту розбиту скульптуру собаки, яка колись уже трапилася була йому на шляху. Перед ним був останній Назонів притулок. І все ж серед цього краєвиду Котта навіть не міг собі уявити могилу. Стрімчаки на тлі сірих обвітрених гір були тут такі білі, немовби щойно відкрита каменярня. Там, де колись стояли голі, понівечені ерозією хребти, тепер зяяло плетиво чорних розколин, а на рівних, наче опалі намети, осипищах лежали величезні, мов будинки, кам’яні брили.

Котта здолав останній перед трахілськими руїнами підйом, і стерв’ятники підлетіли до нього так близько, що він почув навіть шурхіт їхніх крил. Німотно виписували птахи коло за колом над Назоновим притулком. І тоді серед уламків потрощеної сосни Котта нарешті побачив і здобич, яку вони щойно довбали, наче кайлами, своїми дзьобами. Там лежала – без очей, з роздертими боками, тельбухи геть виклювані, а нутрощі обліплені роями лискучих мух – вовча падаль.