Текст книги "Останній світ"

Автор книги: Кристоф Рансмайр

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 16 страниц)

XV

Коли Терей увечері ввійшов на човні під легким західним вітром у гавань залізного міста й причалив до пристані, на берег уже впали густі сутінки. З самого ранку море було спокійне, і Терей, скориставшись цим, порозставляв у сусідніх бухтах верші та сіті. Томи зустріли його тишею. Вулички та майдани наче вимерли; на небі вперше за багато тижнів висіялися зорі.

Стомлено ніс Терей додому свій вилов – два кошики гарної риби; декотрі рибини ще хапали ротом повітря й марнували рештки життєвої сили, час від часу рвучко стріпуючись та б’ючи хвостами.

Різник не помітив, як ціла вервечка тіней сахнулася від нього в темні підворіття, ніші та під’їзди. У багатьох вікнах світло не горіло, щоб тіням із чорних кімнат було краще видно, як той нелюд простує вуличками.

Різник поставив кошик з рибою на кам’яну лаву біля воріт, штовхнув ногою хвіртку й привітався до пітьми. Але в його будинку було так само тихо, як у цілому місті. І тоді у вікнах спалахнуло світло. З будинку вислизнули дві тіні й розтанули серед руїн. Прокна потягла сестру за собою в ніч.

Терей машинально, мов розмальований блазень у годиннику, трибки якого то відчиняють, то зачиняють дверцята, виставляючи та ховаючи порцелянові фігурки, ступив у ворота свого будинку; він був тепер яскраво освітлений сам, ще й осявав подвір’я та вулицю.

Взявши сина на руки, на яких тьмяно вилискувала риб’яча пуска, різник обережно зійшов сходами до криниці. Але за кожним його кроком синова голівка перекочувалася з боку на бік, а босі ніжки теліпалися й бились одна об одну, і залізне місто, й не побачивши заюшену кров’ю дитячу сорочечку, здогадалося, що малий Ітіс мертвий.

Терей не кричав, не плакав. Той самий Терей, який міг перекричати в різниці навіть бика, охопленого смертельним страхом, тепер безтямно, геть безпорадно спускався до криниці, притискаючи до грудей мертве тільце; нарешті обережно поклав його на вишмугляний вірьовкою з відрами кам’яний зруб. Аж коли він стяг із хлопчика сорочечку і з темної різаної рани потекла кров, усі, хто стояв у темряві досить близько й заціпеніло спостерігав цю сцену, почули, як різник застогнав, почули вже зовсім інший, спотворений болем голос, такий самий чужий і моторошний, як скигління скаліченої Філомели.

Терей обмив сина, як обмивають небіжчика, притисся чолом до гострих країв рани, і принишкле в темряві місто збагнуло, що ця смерть – не тільки сліпа, безпорадна помста за Філомелине каліцтво, а й завершення десятирічного розпачу. Прокна забрала сина з часу й повернула його знов до свого серця.

Покинувши закривавлену сорочечку біля криниці, Терей поніс Ітіса до хати. Там він поклав хлопчика в ліжко, вкрив накрохмаленим білим простирадлом, взяв сокиру й назавжди покинув свій дім. Хто бачив, як він навмання гатить сокирою в усі ніші й кущі, ретельно освітлює ліхтарем усипані камінням долівки в руїнах та біля багать горян, зриває з поснулих людей ковдри, а тоді німо, недбало переступає й іде далі, той уже знав: різник шукає Прокну, він хоче її вбити. Але не звелася жодна рука, не озвався жоден голос, щоб його вгамувати чи втішити. Як ото дикі зарості сотнями очей зачаєно чатують на хижака, що висліджує здобич, так і Томи спостерігали за різником, що шукав жінку, якої вже й слід запався.

Жодні двері в залізному місті не витримали б тієї сокири. Захищений тільки пітьмою, Котта сидів біля вікна в линваревому будинку й стежив за світлом Тереєвого ліхтаря, за тривожними, миготливими відблисками, що перебігали з вулички на вуличку, зникали то в теміні повітки, то десь у печері, спалахували знов, пробиралися крізь густий садок і гнали перед собою по мурах та фасадах будинків тремтливі тіні.

І коли те світло спинялось, Котті починало здаватися, ніби він уже чує чиїсь крики, тупіт ніг, чує, як котиться каміння... Але в місті стояла тиша. І коли під дверима до линварні Котта почув розгніваний здавлений голос, то не зважився ні засвітити світло, ні одійти од вікна. Потім хтось обережно прочинив двері, і Котта розгледів оголену матово-білу руку. Це була Прокна, вона привела до цієї схованки свою нажахану сестру; різничиха пошепки заспокоювала Філомелу й затуляла ій долонею рота.

Філомела впиралася, не хотіла входити до темної линварні, не хотіла взагалі нікуди йти, хотіла спати. Біля розчинених навстіж дверей жінки – дві чорні тіні на темно-сірому тлі подвір’я – посідали на долівку. Котта мовчав – спершу приголомшений і розгублений, а потім охоплений страхом, що одне-однісіньке слово, один-однісінький крок може їх сполохати і вони кинуться навтіки або від жаху скрикнуть і цим накличуть на себе оте мерехтливе світло й сокиру. Отож він почав нишком відхилятися в густу пітьму ніші, аж поки відчув поза спиною подих вітру, що залітав до будинку крізь розбите вікно.

Філомела притислася до огрядного теплого сестриного тіла й невдовзі заснула; і хоч заспокоювати її вже не треба було, Прокна все шепотіла й шепотіла їй на вухо, так ніби тепер, через стільки років мовчання, прагнула ще раз згадати кожен утрачений день і збагатити згаслу Філомелину пам’ять ще однією розповіддю.

А потім на Котту налягла така втома, що тихий, на диво лагідний Прокнин голос часом долинав до нього вже немовби десь іздалеку-здалеку. Так вони й сиділи втрьох серед ночі, зв’язані самим цим неспинним голосом, що проникав у сни скаліченої Філомели й у Коттину втому. Цей чарівний, заспокійливий голос так його заворожував, що зрештою він почав слухати вже не слова й речення, а лише їхнє мелодійне бриніння, і помалу забув і про Терея, й про небезпеку. Так година за годиною спливла ніч.

Скоро мало світати, за ніч вітер розігнав і хмари, й туман.

Нараз Котта прокинувся з короткого сну, і йому здалося, що ввесь линварів будинок сповнений тихим лагідним голосом, співом таким чарівним, неначе до Прокни повернулась і її врода, й молодість, і втрачене щастя. Та коли Котта підвів голову, щоб розгледіти в темряві бодай натяк на це перетворення, раптом побачив у дверях різника. Побачив тьмавий полиск його сокири. Терей таки знайшов синову вбивцю.

Що сталося наступної миті, було тільки сповненням пророцтва, яке вже давно стояло на трахілських клаптиках та прапорцях.

Спів урвався. Терєй заніс над галовою сокиру, аби вчинити те, що йому наказувала вчинити скорбота й ненависть. Він підскочив до своїх жертв, але з-під стіни скинулися не руки двох жінок – спурхнули, розпростерши крила, дві сполохані пташки. їхні назви також були вже записані в трахілському хранилищі: ластівка й соловейко. Перш ніж криве Тереєве сокирище обернулося на довгий дзьоб, його руки – на крила, а чуб – на чорне та буре пір’я, врятовані пташки, шалено б’ючи крильми, перетнули линварню, вилетіли крізь розбиті шибки надвір і зникли у ще по-нічному синьому небі. А вслід за ними стрімко, хоч і плавно, шугнув, ніби здоганяючи Прокнин голос, одуд.

Цього ранку сонце вставало з блискучого, мерехтливого моря й осявало на узбережжі зовсім інші, перемінені гори. До неба зводилася нова гора, звільнена від туманів та хмаровиння дощової пори, обрамлена гостроверхими гребенями, осипами та завалами кам’яних лавин. Схили гори вкривала буйна зелень, а верх увінчували вічні сніги. Натужно спинаючись із земних надр до зір, це громаддя здіймалося над субтропічною рослинністю узбережжя аж до темно-синіх крижаних хмар. Будь-який гуркіт викидів, рокіт потоків ріні й навіть м’який шурхіт піску – все тепер змовкло. Зморена тиша залягла над зворами та схилами.

Нестямно, по-дитячому радий, сидів Котта самотою в линварні під своїм розпанаханим склепінням, перебирав клаптики гірлянд, вивільняв од вусиків та листочків берізки обписані прапорці й прочитував уголос у порожній кімнаті написи, як ото людина, що перебирає мотлох і востаннє називає речі, перше ніж навіки з ними розлучитися.

На тих клаптиках стояло, що Терей був одудом, Прокна – соловейком, Ехо – луною, а Лікаон – вовком... На трахілських каменях колись тріпотіли під вітром оці аж тут прочитані Коттою долі не тільки колишніх, а й майбутніх мешканців залізного міста. На одному з полотняних клаптиків трапялася й назва того увінчаного снігом громаддя, чиє мерехтіння Котта бачив з розбитото вікна,– Олімп. Він кидав на узбережжя Томів могутнішу тінь, ніж будь-яка інша гора, що здіймалася в усі часи над Чорним морем.

Коли залізне місто спроквола виступило з цієї тіні, а Котта вийшов з линваревого будинку, була вже обідня пора. Сонце стояло в зеніті, мов розпечений до білого образ вогню. Фіней саме вдобрював бурякову грядку деревним попелом. Побачивши римлянина, що простував вуличкою, винар покрутив пальцем біля скроні: мовляв, божевільний, та й годі. Атож, цей римлянин, либонь, таки стратився розуму. Він бурмотів щось сам собі під ніс, нічого довкола не помічаючи, на шиї – якесь плетиво зі шворок, ганчірок та берізки, що волочилося за ним, наче хвости паперових зміїв.

Котта не чув слів, які лунали йому вслід, не помічав і рук, що махали до нього; він, мабуть, дослухався до чаїного кигикання, гуркоту прибою, пташиного співу та шурхоту пальмових віял на вітрі. Але жоден людський голос уже не проникав у його свідомість. Перед очима стояли тільки картини, що їх провіщали йому оті написи на трахілських клаптиках: різників будинок тепер був усього лиш порослою мохом скелею, де зграя ворон чистила дзьоби; вулиці являли собою ущелини в розквітлих колючих заростях, а мешканці тих вулиць пооберталися в каміння, птахів, вовків та в порожнє відлуння. Над Арахниною скелею з галасом знялася величезна чаїна зграя: вивільнившись із петель попрілих гобеленів, птахи злетіли в безхмарне блакитне небо.

Сповнений утіхи, що з кожним кроком у ньому наростала й час від часу вихлюпувала тихеньким хихотінням, Котта підіймався всипаними рінню голими схилами в бік Трахіли, до тієї нової гори. Тут ступав Овідій Назон, це був його шлях. Вигнаний з Рима,, з царства необхідності й здорового глузду, поет розповів на Чорному морі свої «Метаморфози» до кінця, зробив голе круте узбережжя, де мерз і тужив за домівкою, своїм узбережжям, а тих варварів, що утискували його і зрештою вижили до занедбаної Трахіли, взяв за свої образи. Розповівши кожну історію до самого її кінця, Овідій Назон урешті звільнив власний світ від людей та їхніх звичаїв. А потім він, певно, й сам ступив до картини, на якій не було людей, невразливим камінчиком скотився зі схилів, бакланом шугнув над спіненими гребенями прибою чи пурпуровим мохом переможно примостився десь на рештках угрузлих у землю міськик мурів.

А те, що якийсь слуга-грек позаписував Овідієві оповіді й кожному його слову поставив пам’ятник, тепер уже не мало значення й у найкращому разі було грою для божевільних. Книжки пріли, згоряли, оберталися на попіл і порох; кам’яні монументи падали й знов розсипалися щебенем десь на схилі; і навіть викарбувані в базальті знаки щезали під навалою слимаків. Щоб осягти дійсність, написи вже не були потрібні.

В гори Котту вабив тільки один-однісінький напис, який ще треба було відкрити. І він знайде його й прочитає на прапорці, захованому в сріблястому трахілському сяйві або десь у ріні на схилах нової гори. Але той прапорець буде, без сумніву, зовсім невеличкий – адже на ньому стоятиме лише одне слово з двох складів. І коли Котта спинявся, щоб перевести дух, а тоді застигав – такий мізерний під навислими над ним скелями, він часом кидав ці два склади в кам’яну пустку, а тоді, як до нього поверталося відлуння власного вигуку, відповідав: «Тут!» Бо те уривисте слово з двох складів, що відбивалося від бескидів, було його власне ім’я.

ОВІДІЇВ РЕПЕРТУАР

Всі надруковані курсивом уривки в цьому додатку, за винятком трьох, запозичено з Овідієвих «Метаморфоз».

Винятки: в розділах «Август Перший», «Август Другий» та «Котта» наведено фрагменти з Овідієвих «Послань із Понта». Життєписи героїв давнього світу подано за міфологією Овідія.

АВГУСТ ДРУГИЙ

В «Останньому світі».

Август Перший усиновлює його під ім’ям Тіберій Клавдій Нерон і призначає своїм наступником. За геральдичну тварину й символ влади Август Другий залишає також носорога; не відміняє жодного закону й не скасовує жодного вироку про вигнання; наслідує своїх богорівних попередників в усіх державних питаннях і рішеннях так неухильно, що зрештою прибирає і їхні імена й наказує величати себеЮлієм Цезарем Августом. Велить перетягти на полозках та котках п’ятнадцять бойових кораблів імператорського військового флоту з Тірренського моря до Рима, аби довести, що кожен, хто носить ім’я Августа, навіть кам’янистий суходіл може обернути на море, а море – на дзеркало – свого тріумфу.

У давньому світі.

Август (42 р. до н. є. – 37 р. н. є.). Другий римський імператор, син Тіберія Клавдія Нерона та Лівії Друсілли з роду Клавдіїв. Спершу носить батькове прізвище, потім його всиновлює Август Перший – після того, як закохався в Лівію Друсіллу й узяв її за дружину. Ставши наступником вітчима, володіє його спадщиною під ім’ямТіберій Гай Юлій Цезар Август.

...Як з’являється Цезар, навіть гладіатори сходять з арени неушкоджені – стільки сили їм додає вже сам вигляд цього обличчя... Але я, о Цезарю, відколи й існує всесвіт, крізь усі часи, аж до твоїх, веду поезію...

АВГУСТ ПЕРШИЙ

В «Останньому світі».

Імператор і герой світу; з його волі носоріг – подарунок від правителя Суматри – стає геральдичною твариною і символом влади. Щодня цілими годинами Август спостерігає цього носорога з еркерного вікна свого палацу і роздратованим жестом проганяє вістуна, коли той приходить повідомити про скандал, пов’язаний із промовою поета Публія Овідія Назона. Чиновники й бюрократи кінець кінцем самі витлумачують цей невдоволений жест як присуд поетові – вигнання.

У давньому світі.

Август (63 р. до н. є. —14 р. н. є.). Перший римський імператор, син Цезаревої небоги Атії. Походить із заможної, не дуже знатної родини. Спершу носить прізвище рідного батька – Октавій, потім, коли його всиновлює і призначає головним своїм спадкоємцем Цезар, двоюрідний дід, дістає ім’я Октавіст; після вбивства в 44 р. до н. є. Цезаря називає себеГаєм Юлієм Цезарем, з 38 р. до н. є. – імператоромЦезарем Дівієм Філієм, з 27 р. до н. є. – Августом, з 12 р. до н. є. – Понтієм Максімом з 2 р. до н. є. – Патером Патрієм, а через місяць після смерті йогообожнено.

За його владарювання до підніжжя статуї Цезаря покладено відтяту голову Брута, Антоній і Клеопатра покінчили життя самогубством, народився Ісус із Назарета, вислано на Чорне море Овідія, відбулася битва в Тевтобурзькому лісі.

...Август, батьківщини батько, Цезар, він усім належить, дрібка цього загального блага – моя... Коли я дивлюсь на нього, здається мені, що я бачу Рим, такий схожий він величчю і вдачею на своє місто... Все долинає до вух йому, зір його помічає все, що діється в світі...

АКТЕОН

В «Останньому світі».

На ярмарку у Візантії художник-декоратор зранку розмальовує парокінний фургон заїжджому кіномеханікові Кипарису. До полудня на парсиновій халабуді постає картина в темно-червоних тонах, де зображено оленя, що його роздирає зграя собак. Кипарис просить художника розтлумачити зміст картини, і той розповідає історію мисливця Актеона, що обертається в цькованого псами оленя.

У давньому світі.

Беотійський герой; переслідуючи оленя, випадково потрапляє в скелястий грот і застає там богиню мисливства Діану, яка купається зі своїми німфами. Діана, розгнівана, що смертний побачив її голу, оббризкує його джерельною водою й перетворює в оленя.

Горе! Тікає від слуг своїх власних, гукнути їм хоче: І «Я – Актеон, ваш господар! Пригляньтесь до мене, впізнайте!» / Слів не знаходить однак. А гавкіт – усе голосніший.../ Бути б хотів глядачем, та коли б тих укусів не чути!/ Пси ж – його вірні пси! – йому в тіло зуби встромивши,/ Рвуть свого пана, бо де ж було знати їм, що то за олень!..

АЛКІОНА

В «Останньому світі».

Головний жіночий персонаж мелодрами, яку кіномеханікКипарис показує на стіні різникового будинку в Томах. Плакатний портрет римської актриси Антонелли Сімоніні, виконавиці характерних ролей, що в образі Алкіони уславилася далеко за межами Августової імперії, висить на дверях крамниці Феме.

У давньому світі.

Дочка бога вітрів Еола, Кеїкова дружина, цариця Трахіна. Марно намагається відговорити чоловіка від морської подорожі, коли той надумує пуститися в паломництво до святилищ Аполлона Клароського. Кеїк вирушає на вітрильнику до узбережжя Малої Азії, потрапляє в шторм і разом з усіма товаришами гине. Алкіона місяцями чекає чоловіка на кам’янистому березі Трахіна, а коли помічає нарешті в хвилях мертве Кеїкове тіло, кидається зі скелі в море.

Стрибнула щойно туди й – неймовірно! – нараз полетіла:/ Вже вона не на землі – вже в повітрі легкому ширяє,/ Жалісна птиця, крилом білосніжним чекраючи хвилю./ Поки летить, час од часу загострений дзьоб розкриває,/ Тишу морську мовби повним жалю прошиваючи зойком.

АРАХНА

В «Останньому світі».

Глухоніма ткаля, що живе в сторожці біля зруйнованого, давно погаслого маяка в Томах. Переносить на гобелени історії, які зчитує з Назонових вуст. Та коли одного ранку море в бухті коло залізного міста стає сірчисто-жовтим, тільки вона пояснює на мигах враженим мешканцям узбережжя причину такого забарвлення води: просто це – пилок від цвітіння пінієвих борів. «А що таке пінії?» – питають у неї. Арахна й сама прибилася до узбережжя залізного міста так, як отой сірчисто-жовтий пилок на воді: вона припливла на судні одного фарбаря й торговця пурпуром, який шукав серед рифів рожеві мушлі; але судно наскочило на підводний риф і затонуло, а глухоніма ткаля, вчепившись за корковий буй, дісталася до берега і єдина з-поміж небагатьох тих, хто врятувався, залишилася жити в Томах.

У давньому світі.

Дочка фарбаря пурпурових тканин Ідмона з Колофона; знаменита своїм мистецтвом ткати й гаптувати. Викликає позмагатися Афіну Палладу, незайману богиню війни: «Я, Арахна, тчу краще й вишуканіше, ніж сама богиня!» Арахнина тканина, на якій зображено любовні пригоди богів, і справді виходить бездоганна й перевершує роботу Афіни. Тоді розгнівана Паллада шматує ті Арахнині картини й б’є саму жінку ткацьким човником. Це приниження так прикро вражає Арахну, що вона намагається повіситись.

...Відв’язавши нещасну, Паллада мовила злобно: «Живи! Але висний й надалі: така вже/ Випала кара тобі, – щоб майбутнім журитися вічно,/ Й роду твоєму всьому, й того роду найдальшим нащадкам»./ А на відході це й соком із зілля Гекати на неї/ Бризнула – й разом із краплями згубними їй і волосся/ Миттю спливло з голови, вже не видно ні вух, ані носа,/ Вже й голова – наче макове зерня, зіщулилось тіло,/ Вже по боках замість ніг – мов карлючки якісь гачкуваті./ Видувся тільки живіт, але й з нього вона випускає/ Нитку тонку й усе тче, як колись, павутиння-тканину.

АСКАЛАФ

В «Останньому світі».

Торговець бурштином із Сульмони, що під час подорожі на Чорне море разом з поштою привозить із Томів до Рима також Назонів заповіт – барвисту листівку з видом залізного міста. В цій листівці, адресованій Кіані, вигнанець висловлює єдине побажання, яке в нього залишається насамкінець: «Бувай здорова!»

Удавньому світі.

Демон підземелля; виказує Прозерпіну, коли та скуштувала в підземному царстві гранатовий плід. Внаслідок цього Прозерпіна дістається царству тіней. Щоб помститися Аскалафові за цю зраду, вона обертає його в птаха.

Ось він, позбувшись себе, зодягається в крила рудаві,/ Більшою в нього стає голова, загинаються кігті,/ Ледве здіймає свої нещодавно оперені крила./ В птицю бридку замінився, в провісницю лиха близького -/Мляву сову, що похмурим знаменням засмучує смертних.

БАТТ

В «Останньому світі».

Син крамарки Феме й рудокопа, хворий на падучу. Він просто не в змозі витримати, щоб не пересвідчитись, що та чи та річ справді існує, отож мусить усього торкнутись, усе помацати, все назвати вголос. Щоб не допускати сина до краму на полицях, Феме розвішує скрізь гірлянди з жалкої кропиви, і епілептик раз у раз жалить собі руки, бо ні досвід, ні біль нічого, його не вчить. Наприкінці життя обертається в камінь.

У давньому світі.

Мессенійський пастух; бачить, як посланець богів Меркурій жене вкрадену худобу, і за хабар – корову – присягається не виказати його. Меркурій рушає далі, але потім у подобі іншого чоловіка вертається назад і вирішує перевірити пастуха. Батт не додержує слова.

Внук Атланти всміхнувсь: «Мене мені ж, віроломний,/ Видав, мене – мені ж?» І того чоловіка за зраду/ В камінь твердий обернув: що й донині «указником» зветься:/ Так от неславу чужу зберігає той камінь невинний.