Текст книги "Гра триває. Літературна критика та есеїстка"

Автор книги: Костянтин Москалець

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 16 страниц)

Відчитування алергії

Дозволю собі нагадати, що четверта збірка поезій Наталки Білоцерківець «Підземний вогонь» з'явилася друком у 1984 році – у минулому столітті, в іншій державі, так, наче в попередньому народженні. Відтоді ми мали змогу зустрічати вірші поетеси в часописах та антологіях, однак цілісного зібрання її нових творів не було, як не було й вибраного, укладеного, скажімо, на основі попередніх збірок. У найбільш затятих прихильників поезії Білоцерківець (а коло їхнє значно розширилося після знайомства з такими «хітами» як «Підземний вогонь», «Сто років юності», «Спотикаючись між зірок» або покладеному на музику й широко представленому на інтертекстуальному рівні «Ми помрем не в Парижі»), – отже, у прихильників ці напівмовчання та напівприсутність викликали складне почуття браку чогось істотного в обов'язковій лектурі, а водночас таємної гордості. Щойно на тлі втоми від уседозволеного, сповна необов'язкового базікання, круто замішаного на національно свідомих прокляттях та пророцтвах, які враховували політичну кон'юнктуру, люди, що не дозволяли собі говорити, ба більше – писати – зайве, стали помітнішими, а способи їхнього мовчання та нечисленні твори – цікавішими, насущно потрібними. І тоді з'явилась «Алергія» – струнко скомпонована книжка викшталтуваних віршів, книжка, яка вже з перших сторінок захоплює сяйвом майстерно відшліфованих діамантів – «Поїзд 2000», «В'язень», «Вино ангелів», «Гербарій»… Читаючи цю книжку, ми переконуємося, що відчуття браку чогось істотного було обґрунтованим, і можна нарешті на певний час полегшено з ним розпрощатися, зробивши натомість свою таємну гордість явною. Дискурс «Алергії» збирає розпорошені по різних виданнях вірші в єдине ціле, презентуючи артефакти першорядного майстра; до того ж, тут нема жодного «старого» вірша з попередніх збірок. Відчитуючи «Алергію», ми приходимо до висновку, що це повністю новий вираз знайомого обличчя.

Втім, метафора з діамантами хибує одним недоліком: одночасно з конотаціями цінності й довершеності вона мимохіть закладає до сподіваної рецепції відчуття чогось неживого, хоч-не-хоч властивого камінню та остаточній досконалості. Тому слід уточнити: ці діаманти живі. Життям їх наповнює палкий темперамент поетеси, який за аналогією до підземного вогню палаючої юності пробивається то тут, то там, переступаючи своєю спонтанністю аскетичну вутлість форми, озиваючись несподіваними, але при глибшому вчитуванні вмотивованими вкрапленнями живої розмовної мови, ламанням ритму (як от у «Починається знов алергія…» або в «Саксофоністі») чи ж деструкцією штампів мислення, які одноманітно-наполегливо вбиваються «державницько»-олігархічними медіями до голів здичавілих, винародовлених мас:

 
Цю схему, що нав'язують мені,
я не люблю. За що її любити?
За чорне листя і червоні квіти?
За марну кров, пролиту, мов у сні?
(«Вишивка»)
 

Безугавно нав'язувані стереотипи народницького штибу викликають спротив інтелектуала, яким є Наталка Білоцерківець, і в цьому опорі посяганням мітичного та магічного мислення на її автономію та приватність, у дистанції до ідентифікації з формами племінної, напівкримінальної «культури» (коли «садист ростовський співає: „Розпрягайте, хлопці, коней“»), у критицизмі й суто міській багатокультурності полягає її складна й неоднозначна заангажованість. Немає сумніву, що у Франції або Америці 60-х ця розумна жінка-підліток була би активісткою студентського руху, протестувала би проти візитів Брежнєва до Парижа разом із Мішелем Фуко або ж укупі з ордами гіпі мандрувала би до підніжжя Гімалаїв:

 
Я також маю дві руки свої
і зір, що гасне, дивлячись на Схід,
і слух, що чує лиш слова Твої,
як мушля чує корабельний слід.
(«Де мушля, ніби вухо, на піску…»)
 

Життя та письмо в Україні на краю тисячоліть було не менш ризикованим заняттям. Ця, за поетесою, «сестра моя, вітчизна, ангел мій», ця дитина з «приюту», яка співає українську колядку в різдвяному хорі європейських дітей, ця «пава між пав» – і непорушна та важка мати-земля з порожнім лоном, ця кривенька качечка, «безцінна й непотрібна річ» у дусі дзенської легенди (цілий ряд метафор і символів, які виходять за межі синонімічності, утворюючи інший, антиномічний ряд) – вона також провокує до чину. Але яким може бути чин інтелектуала, представника й творця культури, в оточенні загрозливих гримас тих, що ось-ось вийдуть із печер і кому нічого втрачати, окрім кайданів умовностей? Наталка Білоцерківець пропонує три варіанти відповіді щодо цього, які створюють діалектичну напругу взаємовиключності: страх безпорадності («Боюся тих, що вийдуть із печер…»), суто даоську (або ж суто жіночу) вищість поступливості («Хто сильний, той ламається; слабкий – він тільки гнеться, щоб устати знов») і, нарешті, незламність рівностояння:

 
Постави цілість, виразу виразність,
одвага жесту —
оце твої можливість і дочасність,
твій шлях протесту.
(«Чин»)
 

Якраз оця виразність постави здається найцікавішою в новій збірці Наталки Білоцерківець і – позаяк не існує такої думки, яка не впливала би на дійсність – найпродуктивнішою. Зокрема, з огляду на безхребетне минуле багатьох мешканців України. Поміж тим, у цих в'юнких аж до віртуальності симулякрів останнім часом з'явилося немало власних апологетів і адвокатів, котрих важко назвати маломовними – і котрі зі зрозумілих причин обрали своїми улюбленими жертвами якраз визначеність, відповідальність та поведінку, яка виводиться з добре продуманих принципів. Постава може бути чинною та виразною щойно тоді, коли вона глибоко осмислена. Градація культурних рівнів від вищих до «печерних» – або навспак – є емпіричним фактом, який встановлюється за посередництвом соціометричного тесту й базується не на одному лиш економічному підґрунті. Мабуть, саме тут доречно буде згадати слова Томаса Стернза Еліота з його значною мірою актуальних і сьогодні «Нотаток до визначення поняття культури» про те, що вищі культурні рівні слід вважати не власниками більшої культури, а культури більш усвідомленої та спеціалізованої. У цьому контексті стає зрозумілим відверте захоплення Наталки Білоцерківець постаттю такого складного письменника й мислителя як Ернст Юнґер, якого, попри всю проблематичність окремих творів або життєвих вчинків, невиразним не назвеш. Витончений дух цього представника консервативної революції, воїна та біолога, автора роману «На Мармурових скелях» (якому в Україні поталанило отримати конгеніальну інтерпретацію Євгена Поповича) присутній у найкращих віршах збірки «Вино ангелів», «Гербарій», «Чин» і, безумовно, у «Хорі хлопчиків», присвяченому пам'яті Ернста Юнґера:

 
Це хлопчики, що приручають змій.
Вони безстрашні, і вони співають,
їх білі сорочки, неначе сніг
над свіжою могилою, літають.
 
 
Під чорним оксамитом їх штанців
горять коліна, зідрані в походах
на мармурових скелях. Голоси
тонкі, але ще тонший чистий подих.
…………………………………………………
 

Імператив виразності й тонкий чистий дух не єдині риси, які поєднують вірші української поетеси з творами німецького відлюдника й «анарха»; ще однією спільною, може, родовою ознакою бачиться їхнє відношення до трансцендентного. Нема чого гріха таїти – ряд чудово виконаних Миколою Кумановським старих і молодих ангелів, які супроводжують нас у процесі читання книги, важко пов'язати саме з християнським віровченням; це радше побратими неконвенційних, суто «літературних» ангелів Рільке, Маркеса, Івана Малковича – або ж до невпізнаваності змінені аватари древнього Ероса. Так само, і цього Бога, який подеколи зустрічається в «Алергії», неможливо ідентифікувати як Бога Ветхого або Нового Завіту (сам Христос у поетеси – чи то гуцул, чи то румун [«Різдво в Європі»] – чи просто українець [«Ніжки – пелюстки рожеві…»]). Це просто Бог, риторична умовність, фігура поетичного мовлення, троп. Натомість миттєві сполохи трансцендентного, яке мало пов'язане з конвенційними релігійними формами, створюються у віршах Білоцерківець (як, переважно, і в романах Юнґера) насиченою символізацією буденних речей, фіксацією неможливого, однак присутнього: буденність еротичних стосунків («Старі коханці») або їхня жахливість і злочинність («Кохання в Києві»). Це трансцендентне стоїть за місімівським пієтетом до холодного сталевого інструмента войовника, науковця, вівчара, коханого хлопця («Я пам'ятаю довгу юну спину…»). Людина світська й сучасна, якою є наша поетеса, зустрічає свої теофанії не в церкві (або ж: не тільки в церкві), начебто спеціально для таких нагод і призначеній, а в купе новорічного поїзда, між цигаркового паперу гербаріїв, у підземному переході, де грає нічий, нікомуненалежний саксофоніст, саксофоніст як явище саме по собі; сюди ж, либонь, можна долучити й політичні відміни релігії повсякдення («Кривенька качечка», «Ні, не з Уралу», «Починається знов алергія»); врешті символізується й таке неприємне явище як алергія, перетворюючись у назві книги на місткий концепт. Ніж, яким добивають скалічене ягня, копіє, яким священик у Святій Літургії проколює просфору, голка колекціонера, яку він «у серці зразка, як меч, повертає», і кишеньковий ніж, яким коханий вирізає її ім'я, – однаково прекрасні для поетеси, ба більше – «прегарність» робить їхній емпіричний плюралізм єдністю різноманітностей, одним і тим самим предметом, чимось небесним. А якщо ні – бо всі ми маємо аж задосить цього збирання соборності – тоді самі небеса збагачуються атрибутами ножа:

 
Це вже не просто слова —
це та поезія
без
слів,
де трава омива
лезо небес.
(«Ніж»)
 

Згодом цей «ніж» і любов до нього переходять за таємними законами містичної етимології поета в «ніжність», бо «жодна благодать не спить в сокирі ніже в револьвері» («Старі коханці»), бо ніж «підлий» («Кохання в Києві»). Ця ніжність нічим не нагадує розчуленості, вона ясна та вимоглива, подеколи навіть сухувато-дидактична – як от у «Вужах» або у вірші «Очі», де у відповідь на зникання ясминової еластичності шкіри подруги з'являється вимога своєчасності й вірності неуникненному розвоєві в'янення. Інколи ця ніжність обертається не позбавленим патетики закликом до новітнього українського Месії зглянутися над отруєним і поржавілим світом, нагадуванням про його материнську ідентичність цілим віялом пестливих слів, які, правду кажучи, незвично бачити в такої загалом стриманої поетеси:

 
Плоде дівочих ночей, голуб'ятко, пташатко, надіє,
квітко, стеблинко, росо усесвітніх пелюшок-лахміть —
Пасторе вічних долин, Ти ж усміхнений хлопчик Марії!
Не забувай, хто Ти є, озираючи зганьблений світ…
(«Ніжки – пелюстки рожеві»)
 

Ця пізня – і тому трохи сором'язлива – ніжність, яка прямо називається-викликається на ім'я («Ніжність як сон…»), присутня не лише в небаченій для попередніх збірок кількості зменшувальних форм; вона проникає до віршів і непрямим чином, то асоціюючись із розтаванням нічного снігу, яке вгадується втомленою любовним безсонням жінкою («Сонет у грудні»), то просвічуючи в легкій усмішці тієї жінки, яка споглядає відображення двох силуетів у ранковому дзеркалі, суміщаючи його зі спогадом про наперед-знання, притаманне юності, – а тодішнє яснобачення включає до сьогоднішньої реальності образ із картини («Старі коханці»).

Ще одна прикметна риса «Алергії» – зменшення культурологічних і літературних ремінісценцій, властивих дискурсові такої ерудованої поетеси як Наталка Білоцерківець. Звичайно, вона й тут залишається поетесою «книжною», входячи бажаним гостем у горизонт радше інтелектуальних, ніж чуттєвих сподівань. Але в нових віршах ця книжність органічна, вона просякає саму атмосферу поезій як свого роду «алергійність» до недостатньої начитаності й водночас перестає сприйматись як звучання окремішніх голосів улюблених авторів. Про такий діалогічний підхід до попередніх текстів, про рівноправність співрозмовників свідчить «Хор хлопчиків», який можна читати без жодних алюзій із романом Юнґера – і насолоджуватися віршем, не читавши роман. Невипадково ж і «мармурові скелі» тут перестають бути топонімічною назвою, стаючи просто скелями з мармуру, на яких підлітки обдирають коліна (інша річ, що мармур – той самий, як «той самий» ніж, як «та сама» ніжність). «Прочитавши достатньо багато, перестаєш плутати літературу з життям; натомість приходить розуміння того, що для викшталтуваних людей література може бути життям, а життя – літературою», – писав уже згадуваний Томас Стернз Еліот у передмові до вибраного Павнда.

Підсумовуючи все вищесказане (а ще краще – читаючи «Алергію» самостійно), можна зробити висновок, що сучасна українська література збагатилася своєрідною перлиною інтелектуальної та ліричної поезії. У час переоцінки всіх цінностей, коли більшість орієнтирів виявилися непридатними, а новоявлені – сумнівними з етичного боку, коли гігантичний масив графоманської продукції, наштампованої радянськими віршоробами та їхніми ранньоукраїнськими спадкоємцями викликає байдужість – тобто нічого не викликає – ця перлина з дратівливою назвою бачиться особливо потрібною. Адже «Алергія» Наталки Білоцерківець чутливо резонує з нашою сучасністю, з нашою замотаністю та знервованістю, ніжністю та книжністю, з нашими реакціями на культурні та політичні події – з усім тим, що без решти складається на ціле людське життя.

Громадянка високогірньої вітчизни

«Книга перевтілень» Людмили Таран, нещодавно видана київським «Фактом» у серії «Зона Овідія», – це спокійна обсервація жаху старіння, історія старіння, яку кожний із нас переживає вперше й востаннє. Досі тобі всього було замало – мандрів, любові, непрочитаних, ненаписаних книг – і ось, сталося, ти сама шепочеш слово «досить». Досі ти була зграбною та майже невагомою, як летюча риба, а тепер почуваєшся старим неповоротким псом, у якого сльозяться очі, « і побитим, Невмитим поглядом він просить: „Не женіть…“». Старіння, як і смерть, кожний здійснює наодинці. Розповісти про власне старіння вголос, записавши дію знедійснення в мереживах поетичних слів – для цього потрібна неабияка буттєва відвага. Особливо ж тоді, коли про старіння розповідає жінка. Жінка гарна, розумна, чуттєва, сповнена еротичного чару, вона не визнає знехтуваності людей, що старіють, як і тієї несправедливої правди, що в епоху перенасичення інформацією її неінформативні повідомлення можуть видатися необов'язковими, надто сентиментальними або наївними. Старість стається з кожним, і тому Людмила Таран прилучає нас до неї не як до біологічного факту, а як до життєво важливої Таїни. Можливо, цю Таїну можна порівняти зі святою Таїною Подружжя, невипадково ж один із циклів книги має назву «Вірші про старість. Вона і він». Невипадкові й численні мотиви, пов'язані з еротичною насолодою. Старіння й еротика переплітаються в загадковому шлюбі, наче ті двоє коханців, що вже непотрібні одне одному, але жити окремо не в спромозі («Колекція життя – рясна і небезпечна…»). Підтримуючи себе навзаєм, старіння й еротика просуваються буттям як таємничий синтез, де в'янення та згасання межують із любовною насолодою, а часом перевершують її.

Разом із тим, розвиваючи поширену метафору, що подає старіння як надвечір'я, Людмила Таран інтерпретує схиляння віку як цілковиту ніч, з одним, проте, істотним застереженням: ця ніч – без сну. Омріяний  с п о к і й  і довгождане розчинення у водах засвідомої благодаті – не настають. Свідомість триває в безперервному сприйнятті вражень, у безплідній фіксації власного не-до-кінця згасання. Раніше саме так описували пекельні муки нерозкаяних грішників: безвихідь самосприйняття й самозаперечення свідомості, кара без прощення триватиме повсякчас. Тепер так описують старіння. Сповільнений до абсурду розпад ланок часу врешті викликає спротив, чинність котрого полягає в рішучому розриванні спутаності, в евтаназійному розчакловуванні заклятого нічного часопростору старості. Треба встати й вийти. Ніч – пора переходу; старіння – також, позаяк воно винагороджує кожну істоту, включно з людьми й неповороткими псами, останньою цінністю: можливістю назавжди покинути межі іманентного концтабору. І цей перехід до трансцендентного, тобто до свободи, здійснюється не віртуально, як у принагідному витті, молитві або містичній візії, а реально, всім собою сповна. Тому лірична героїня одного з кращих віршів «Книги перевтілень» нічого не сповіщає нам про повернення до безсонного покою; після ретельнішого вчитування враження обірваності цього тексту змінюється відчуттям безмежної відкритості потойбіччя і, як не дивно, його архітектурної структурованості:

 
Скрипуче, потайне життя вночі виповнюється. Звуки
Вузькі, але такі проникні – у саме серце. Не дочуй, —
Кажу собі, – не дослухайся, як після маківки, засни,
Ввійди в ласкаві коридори любовей, злетів і пригод.
Але не слухає мій слух – і нашорошується серце.
…Коханець у жадану дзюрку вставляє темного ключа.
Вода зітхне, сплакне раптово в крані… Скрикне під вікном
Розбещена шалена кішка…
Я вийду у зимову ніч, нечутно причинивши двері,
У срібних шерехах і шовку моїх невтілених жадань.
Роїння снігу з ліхтарів, рипіння радісне морозу
І теплі запахи вугілля із непоснулих димарів.
І втягує тебе огром небесної архітектури —
Склепінь, аркад і переходів до вічності.
Нічний трансфер.
(«Скрипуче, потайне життя…»)
 

Читаючи «Книгу перевтілень», часто зауважуєш оцю багату смислами недомовленість, обірваність на півслові. Саме вона робить вірші Таран (насичені європейськими культурними реаліями та способами версифікації) дуже схожими на японські хайку. Цитувати поодинокі, найбільш «вдалі» рядки хайку – недоречно, тому що вони складають єдиний образ. Так само з багатьма поетичними рядками Таран, чітка мисленнєва каліграфія та своєрідність яких найадекватніше прочитуються в добре продуманому контексті цілого твору, циклу, всієї книги. Часто навіть назва окремого циклу звучить як місткий концепт: «Летюча риба й ангели», «Нова колекція коханок», «Щоденник самотньої», «Запізнілі мандрівки»… Аркадне перевисання одного циклу до іншого стає серією перевтілень, які, відтак, складаються на «Книгу…». Не-до-кінця згасання, почергове спалахування напівзаснулого жару створює феєричну, заворожливу картину – може, драму, – інтенсивного життя тонкої та вразливої душі («наскрізної», за визначенням поетеси). Пташиний профіль, летюча риба, русалка із дзеркальною лускою, єгиптянка з котячими очима й ніжна книга, босонога душа на темному снігу – вервиця цих та інших улюблених зображень і самозображень Людмили Таран замикається в смислове коло єдиного образу ідентичності, образу до смерті тендітного й незламного. Жінка, яка впокорюється власному тілу й повстає проти нього, жінка, яка відчуває інтимну насолоду від свого старіння – і тужить за юністю, жінка, закохана в подорожі й повнозвучні екзотичні слова, подеколи створені самотужки (ось хоча б і цей дивовижний «ангеларій»), ця повністю начебто земна жінка з милим лепетанням і схильністю до вчування у світогляди черепах, саламандр, чоловіків та інших чудернацьких істот, – отже, ця багаторазова жінка не забуває з усією можливою серйозністю наголосити на тому, що хоча вона й порох, але порох  б о г о н а т х н е н н и й. Її особлива гідність криється в невигаданій і невдаваній причетності до безсмертних сутностей, у громадянстві, котре належить Речі Непосполитій, високогірній вітчизні:

 
Зблисне у грудях кристал невідомою гранню —
Впіймано промінь, послання, уловлено звістку
Мовою ангелів.
Високогірня вітчизна чиста і вічна.
(«Знову – це буйне шаленство…»)
 

Чи не внаслідок отакої виразно прочутої приналежності до високогірньої вітчизни у віршах Людмили Таран з'являється неприхована і, сказати б, ранньохристиянська відраза до грішного падолу, де безупинно розширюється « майдан залежності і рабства», « де сюжети облич – як олжа, що з усіх проступає шпарин…» Гострі доторки безсмертя й позачасся формують відмінний від поширеного штиб чуттєвості та моралі, коли еротична насолода постає ієрофанією («Гарячим язиком – по шовку…»), одночасно викликаючи непереборне почуття провини перед ангелами, котрі « почувши наші стогони любовні, Зіжмакались зі страху, як папір». З часом здобутий досвід коливань між крайнощами вихолоняє в прозору перлину сталості й знову-неторканості, в остаточну свободу:

 
Я – вільна від самої себе,
І в тиші строгій і стрункій
Я чую: ангели на небі
Перегортають сторінки
Книжок улюблених.
(«Я – заспокоїлась. Я – тиха…»)
 

Довершений закон свободи відкриває для душі нові потреби – скажімо, потребу смирення, тримаючи її в повсякчасній готовності до відгуку на вищі поклики й незримі провідини:

 
Не озиратись – озиватись: в пітьмі, у сяєві софітів,
У натовпі, самотині – я скинусь, Отче мій, мов риба.
Бо що в мені моє? Скелет?
Чи дихання моє в легенях?
Чи кров у венах? Тільки нить
Незрима, що сягає неба.
(«Я знаю, Господи: щодня…»)
 

Свобода від самої себе – це нова тотожність, не менш правдива за зужиту попередню. «Книга перевтілень» сприймається як відверта сповідь про сходження, про болісне й солодке прилучення до таємничих джерел душі, які, на відміну від скороминущого Его, підвладного змінам, старінню, смерті, залишаються постійними, юними й безсмертними. Таке прилучення, однак, не означає розлучення з буденними планетами людей. Навпаки, тільки воно й дає змогу пильної любові до найнепомітніших, найминущіших виявів тутешнього перебування. Відстороненість утворює простір, де сакральними та святковими постають усі речі та явища: від колоній моху в Карпатах – до пралісу темної папороті в Грузії, від ніжних пахощів дитини – до благісного, всепрощаючого розчулення, викликаного звуками улюбленого блюзу або ж тими перетвореннями, що відбулися в тобі:

 
…Раювання – це вертикаль.
У цих синкопах, що стискають горло, —
Вітчизна.
Похмуре море, Mare terrebrarum,
Відхлинуло.
І простір – непорочний. Ангеларій.
Сферична таїна, що розрослась
До вічности.
(«Улюблений блюз…»)
 

«Книга перевтілень» Людмили Таран є вагомим внеском до сучасної української поезії. Її місце на поличці – поруч із не менш цікавими збірками Ірини Жиленко, Наталки Білоцерківець, Теодозії Зарівної, що з'явились останнім часом. Тут немає ексгібіціоністського «розверзання ложесн», яким зловживають ті, кому взагалі нічого сказати й показати, ця поезія достатньо герметична, щоби відлякати так званого «масового» читача. Натомість вона сповна відкрита для тих, хто зважується на самостійне прочитання й осмислення. Безмежна ніжність і лякливість, раптова мудрість і екстатична відвертість віршів Людмили Таран іще не раз спонукатимуть повертатися до них, перечитувати, перевтілюватись і хтозна-чого почувати себе щасливим.