Текст книги "Хроніки Нарнії: Небіж чорнокнижника"

Автор книги: Клайв Стейплз Льюис

Розділ 13. Несподівана зустріч

– Прокидайся, Диґорі, прокидайся, Полетуне, – лунав голос Поллі. – Цукеркове дерево вже виросло. І ранок просто чарівний.

Ліс був прошитий нитками вранішніх променів, трава посивіла від роси, павутиння було геть як із срібла. Поряд пишалося дерево із бурим стовбуром, не вище за яблуню. Гілки його були білими, радше паперовими, а на них висіли маленькі брунатні плоди, схожі на фініки.

– Ур-р-а-а! – вигукнув Диґорі. – Але спершу я викупаюся.

Він рушив навпростець через квітучі хащі вниз до річки. Чи доводилось Вам колись купатись у гірській річці, яка піниться у дрібних водоспадиках, весело струменить по червоному, блакитному, жовтому камінню та мерехтить сонячними блискітками? Незгірш як на морі, а може, й ліпше. Після купання Диґорі, звісно, довелося одягатися на мокре тіло, але ж забава була того варта! Коли він повернувся, Поллі пішла і собі вмитись, а потім розповідала, як гарно поплавала, але нам відомо, що плавець з неї ніякий, тому найкраще, мабуть, було не ставити зайвих запитань. Полетун також спустився до річки, забрів на середину течії, щоб досхочу напитися, а потім талапав гриву у воді й іржав собі, пустуючи.

Поллі та Диґорі почали збирати врожай із цукеркового дерева. Плоди були геть казкові: не такі, як іриски, а м'якші та соковитіші і тільки трішки нагадували їх за смаком. Полетун також влаштував собі розкішний сніданок. Кінь таки скуштував цукеркового плода, і той навіть припав йому до смаку, але врешті Полетун визнав, що о тій порі ранку трава набагато смачніша. Потім, не без деяких труднощів, діти повилазили йому на спину і – розпочалася друга частина подорожі.

Було навіть цікавіше, ніж учора, почасти тому, що всі почувалися свіжими, а почасти тому, що за їхніми спинами сходило вранішнє сонце і все попереду, освітлене його промінням, виглядало гарнішим. Звідусіль здіймалися велетенські засніжені вершини. Долини, далеко внизу, сяяли усіма відтінками смарагду, а потічки, що збігали до річки з високих льодовиків, були такими блакитними, що складалось враження, немов летиш над велетенськими брилами коштовного каміння. Нашим мандрівникам хотілось, аби та подорож тривала чимдовше. Незабаром вони почали принюхуватись, запитуючи одне в одного: «Що це?» – «Ти відчуваєш якийсь запах?» – «Звідки так пахне?» – бо їх огортав потужний, теплий і п'янкий аромат, наче від найніжніших на світі фруктів чи квітів.

– Він долітає з тієї долини, де озеро, – здогадався Полетун.

– Очевидно, – погодився Диґорі. – Погляньте, он там, на тому кінці озера, видно пагорб. Вода така синя!

– Це має бути наше Місце, – дійшли висновку всі троє.

Полетун широкими колами почав опускатися нижче і нижче. Крижані скелі здіймалися чимраз вище. Щомиті повітря робилося теплішим та солодшим – дітям ледь сльози на очі не набігли. Тепер Полетун ковзав на своїх велетенських, завмерлих, здавалося, крилах і готувався до приземлення. Зелений пагорб стрімко наближався. За мить, дещо незграбно, кінь торкнувся ногами крутого узгір'я. Діти скотилися і попадали у теплу духмяну траву На щастя, ніхто не зазнав жодних ушкоджень. Трішки засапані, вони позводилися на ноги.

Від місця, де опинилася наша компанія, до вершини залишилося ще три чверті шляху, і вони одразу подерлися на маківку. (Не знаю, чи подужав би Полетун це урвище без своїх крил. Завдяки їм він зберігав рівновагу, як орел, що вмощується на шпилястій скелі.) Верхівка пагорба була оточена високою стіною із зеленого дерну. Там, усередині, за стіною, росли дерева. Гілля звисало назовні: листочки були зелені, а коли ними грався вітер, то здавалися блакитно-срібними. Діставшись до маківки, мандрівники обійшли зелену стіну геть довкола, доки надибали вхід – високу щирозлоту браму, міцно зачинену і звернену на схід.

Досі, гадаю, Полетун та Поллі сподівалися, що увійдуть до саду разом із Диґорі. Але тут ці сподівання розвіялися: ніколи ще вони не бачили такого таємничого місця. Воно було призначене тільки для вибраних – досить одного погляду, аби зрозуміти це. Тільки дурень міг плекати надію потрапити досередини, якщо його не було скеровано туди зі спеціальною місією. Диґорі одразу зметикував, що інші не зможуть увійти туди разом із ним, тож рушив далі сам.

Коли він підійшов упритул до брами, то побачив золоті та срібні літери, що були викарбувані на мій. Письмена повідомляли:

 
Увійди через злоту браму,
а як ні, то вертай назад.
Якщо зірвеш ти плід з цього саду,
не куштуй же його одразу —
іншим плід донеси без втрат.
Бо оті, хто його украдуть
чи пролізуть сюди через мур,
віднайдуть своє щастя, мабуть,
а разом із ним запопадуть
лише відчай сердечних мук.
 

«Не куштуй же його одразу, іншим плід донеси без втрат, – промовив сам до себе Диґорі. – Гаразд, ось так я і маю робити. Це означає, мабуть, що мені не слід тут нічого куштувати. Але я не розумію, до чого тут оце: «Увійди через злоту браму». Та ж хіба останній бевзь полізе через стіну, якщо можна увійти через браму! Але як вона відчиняється?»

Він поклав руку на ворота і вони легко відхилилися, відкриваючись досередини. Обидві стулки рухались на завісах без найменшого скреготу.

Тепер, коли він зміг зазирнути в саме осереддя таємниці, усе це здалося ще більше таємничим. Диґорі дуже повільно, урочисто ступив уперед, роззираючись навсібіч. У саду було надзвичайно тихо, не чути й шелесту листя. Навіть фонтан, що вигравав посеред саду, плюскотів ледь чутно. Звідусіль струмували чудові пахощі. Це було щасливе місце, але й дуже поважне.

Хлопець одразу впізнав потрібне дерево: воно росло в самому центрі саду і лиш на ньому висіли великі срібні яблука – такі променисті, що відкидали сяйво у найдальші закутки, куди навіть сонце не сягало. Диґорі рушив до яблуні, зірвав одне яблуко і поклав до нагрудної кишені свого норфолцького піджака. Проте він не втримався від спокуси оглянути і понюхати плід, перед тим як сховати.

Ох, ліпше би він цього не робив: зненацька хлопця охопила страхітлива спрага та голод і ним оволоділо пристрасне бажання скуштувати забороненого плоду. Диґорі похапцем сховав його до кишені, але ж довкола було повно інших плодів. Хіба це злочин, якщо він скуштує одне яблуко? Зрештою, подумав хлопець, ті письмена на брамі не обов'язково мали означати наказ. Вони могли бути тільки своєрідною порадою… а хто ними серйозно переймається? А навіть якщо це і справді наказ, то хіба порушив би його хлопець, з'ївши одне яблуко? Він же не відмовляється виконати ту частину, що веліла: «Іншим плід донеси…»

Вагаючись, Диґорі підвів очі догори і глянув на верхівку дерева. Там, просто над хлопцем, на гілці вмостилася дивовижна птаха. Схоже було, що вона заснула, хоча, може, і не зовсім: крізь ледь помітну щілинку між повіками одне око все ж стежило за тим, що діється внизу. Птаха була більшою за орла, мала шафранові груди, голову увінчував яскраво-червоний гребінь, а хвіст вигравав багрянцем.

– І я ще раз пересвідчився, – казав згодом Диґорі, розповідаючи цю історію іншим, – що не можна втрачати пильності у таких чарівних місцях. Адже невідомо, хто чи що може за вами спостерігати.

Однак я впевнений, що Диґорі не зірвав би для себе яблука за жодних обставин. Такі правили, як «не вкради», мені здається, втовкмачувалися у хлопчачі голови в ті часи ліпше, ніж тепер. А втім, ніколи не можна бути у чомусь певним до кінця.

Диґорі саме повернувся, аби рушити назад до воріт, і затримався, щоб востаннє поглянути довкола. Та й закляк, мов громом уражений. Він був не сам! Там, за кілька ярдів од нього, стояла чаклунка! Вона якраз викинула геть, недогризок яблука, яким щойно ласувала. Дивно, але сік яблука був доволі темним і жахливою плямою розплився навколо її рота. Диґорі одразу здогадався, що чаклунка перелізла через мур. У цей момент хлопець почав усвідомлювати прихований зміст останніх рядків, у яких ішлося про сповнення найпотаємнішого бажання та про відчай і безнадію потому. Адже чаклунка виглядала дужчою і величнішою, ніж будь-коли, і навіть, можна сказати, тріумфувала, проте обличчя її було крейдяно білим як у мерця.

Усі ці думки миттєво промайнули у голові Диґорі. Далі він узяв ноги на плечі і щодуху помчав до поріг. Та чаклунка метнулася за ним. Як тільки він вискочив назовні, брама сама по собі зачинилася. Це дало змогу хлопцеві відірватися від переслідування, але ненадовго. Поки він добігав до друзів і гукав до них: «Поллі, швидше! Полетуне, злітай!» – чаклунка чи то перелізла через стіну, чи то перестрибнула її і знову його наздоганяла.

– Ані руш, стій на місці, – вигукнув Диґорі, обернувшись обличчям до неї, – інакше ми всі зникнемо. Не підходь ні на крок.

– Дурний хлопче, – заговорила чаклунка, – чого втікаєш від мене? Я не завдам тобі шкоди. Якщо не спинишся і не вислухаєш мене тепер, то втратиш знання, які можуть зробити тебе щасливим на все твоє життя.

– Досить, я не бажаю слухати про це, – відповів Диґорі. Та він слухав.

– Я знаю, яке доручення ти повинен виконати, – продовжувала чаклунка, – бо то я була минулої ночі поряд із вами і чула всі ваші розмови. Ти зірвав плід із того саду. Він у твоїй кишені. І ти збираєшся, не скуштувавши, принести його левові? Щоб вінз'їв його, щоб він його використав? О простота, о глупота! Та ти хоч здогадуєшся, що то за плід? Тоді я розповім тобі. Це яблуко молодості, яблуко життя! Я знаю, бо скуштувала його й одразу відчула у собі такі зміни, які говорять мені, що ніколи не постаріюся і не помру Покуштуй його, хлопче, покуштуй. І ми з тобою житимемо вічно, і будемо королем та королевою всього цього світу… або твого, якщо забажаємо туди повернутися.

– Ні, дякую, – відповів Диґорі. – Не знаю, чи так уже схочеться мені нескінченного існування, коли всі, кого я люблю, вже повмирають. Ліпше проживу належне мені життя, помру і піду на небо.

– А як твоя мама, яку ти, кажеш, дуже любиш?

– Але нащо їй те яблуко? – запитав Диґорі.

– Ти що, вдаєш дурня чи не розумієш, що один-єдиний шматочок того яблука зцілить її? Воно у твоїй кишені. Ми тут самі, а лев далеко. Скористайся своєю магією і повертайся у свій світ. За хвилину ти вже будеш біля маминого ліжка і віддаси їй яблуко. За п'ять хвилин ти побачиш здоровий рум'янець на її обличчі. Вона скаже тобі, що біль полишив її. Потім скаже, що почувається ліпше. А далі засне міцним здоровим сном… Подумай про це. Кілька годин солодкого природного сну без болю, без снодійного. А наступного дня тільки й розмов буде про її чудесне зцілення. Незабаром вона цілком одужає. Все знову буде чудово! У твою домівку знову повернеться щастя! Ти будеш таким, як інші хлопчаки.

– О! – зсудомлено видихнув Диґорі і схопився рукою за голову. Хлопець розумів, що тепер перед ним постав найжахливіший вибір.

– Що зробив для тебе лев, що ти став його рабом? – не вгавала чаклунка. – І що він зможе заподіяти тобі, коли одразу втечеш у свій світ? А що подумала б твоя мама, якби знала, що ти міг звільнити її від болю і повернути назад до життя, міг урятувати від розриву серце свого бідолашного батька, але не захотів… і все задля того, аби ви конати доручення дикого звіра, до якого тобі немає жодної справи, у геть невідомому світі?

– Я… я не думаю, що він дикий звір, – у хлопця пересохло в горлі. – Він… я не знаю…

– Та він навіть гірший, – наполягала чаклунка. – По-глянь, що він уже зробив із тобою, поглянь, яким безсердечним ти став. Таке діється з кожним, хто його слухає.. Жорстокий, безжалісний хлопчисько! Ти радше дозволиш матері померти, аніж…

– О, припиніть, – нещасним, захриплим голосом перебив Диґорі. – Ви що, думаєте, я не бачу? Але ж я… я обіцяв!

– Так, але ти не усвідомлював, що обіцяв. І ніхто тут не може стати тобі на заваді.

– Мама може, – відповів Диґорі, ледве вимовляючи слова. – Вона б так не вчинила… вона дуже суворо ставиться до виконання обіцянок… і до крадіжок… і до всіх таких речей. Вона б мені цього не радила, напевно… якби була тут.

– Але ж їй не конче знати, – дуже солодко заперечила чаклунка (годі навіть було подумати, що хтось із таким лихим обличчям міг так солодко говорити). – Ти міг би не розказувати їй, звідки у тебе це яблуко. І батькові не обов'язково знати. Ніхто у твоєму світі не мусить знати всієї історії. Та й, зрештою, можеш не брати зі собою назад оте мале дівчисько.

Ось тут чаклунка і припустилася своєї фатальної помилки. Бо, зрозуміло, Диґорі знав, що Поллі може вибратися звідси за допомогою своїх перстенів так само легко, як і він за допомогою своїх. Але ж чаклунка про це не здогадувалась. І припущення, що він може покинути Поллі напризволяще, раптом виявило: все, про що говорила чаклунка, насправді було фальшивим і облесливим. Навіть попри усе страждання, голова Диґорі вмить просвітліла і він озвався інакше, набагато впевненіше:

– Послухайте, а звідки це все Вамвідомо? З якого дива Вираптом так ніжно полюбили мою маму? Що це, в біса, відбувається? Що за гру Ви провадите?

– Браво! Молодець, Диґу, – прошепотіла йому на вухо Поллі. – Не барись! Негайнотікаймо геть.

Упродовж усієї суперечки Поллі не наважувалася зронити і слова, адже це не їїмама помирала.

– Давай, – сказав Диґорі, допомагаючи дівчинці вилізти на коня. Потім швиденько видряпався сам. Полетун розпростав крила.

– Забирайтеся звідси, телепні! – крикнула чаклунка. – Думай про мене, хлопче, коли лежатимеш старий та хворий, думай про мене, коли помиратимеш. Згадаєш, як знехтував шанс здобути вічну молодість, та іншого разу не буде.

Вони піднялись уже так високо, що майже не чули її. Чаклунка також не стала довго дивитись їм услід. Діти бачили, як вона спустилася з крутого пагорба і попрямувала на північ.

Їхня подорож сюди розпочалася нині рано-вранці, те, що відбулося в саду, багато часу не зайняло, отож і Полетун, і Поллі в один голос заявили, що легко доберуться назад до Нарнії ще до настання ночі. Всю дорогу Диґорі мовчав, а друзі боялися його рухати. Він був дуже сумний і досі сумнівався, чи правильно вчинив. Проте кожного разу, коли він згадував осяйні сльози ув Асланових очах, упевненість поверталася до нього.

Увесь день Полетун летів рівно, невтомно працюючи крильми. Річка, що текла на схід, провадила його через гори, понад дикими лісистими пагорбами, далі понад величним водоспадом і донизу, донизу, туди, де в тіні могутнього бескида темніли ліси Нарнії. Полетун летів доти, доки небо за ним не залилося багрянцем призахідного сонця і не стало видно, що на березі річки зібралося багато створінь. Невдовзі він зміг серед них розгледіти Аслана. Полетун ковзнув донизу, розчепірим ноги склав крила і приземлився, продовжуючи бігти галопом. Тоді зупинився. Діти злізли з коня. Диґорі побачив, що всі звірі, гноми, сатири, німфи та інші створіння розступаються, звільняючи йому дорогу. Він підійшов просто до Аслана, подав йому яблуко і промовив:

– Я приніс Вам яблуко, яке Ви хотіли, сер.

Розділ 14. Садження дерева

– Молодець, – грімко проказав лев, аж земля стряслася. Диґорі знав, що всі нарнійці чули ці слона і що історія про нього буде передаватися від батька до сина в цьому новому світі сотні років, а можливо, і завжди. Проте йому не загрожувало відчуття марнославства, бо він узагалі не думав про це тепер, коли стояв перед Асланом. Хлопець виявив, що цього разу може дивитися левові просто у вічі. Диґорі забув про свої клопоти і почувався цілком задоволеним.

– Молодець, сину Адамів, – повторив іще раз Аслан. – Бо плід цей ти здобув у голоді, у спразі, у сльозах. І не хто інший, а ти своїми руками посадиш зерно Дерева, яке повинно стати захистом для Нарнії. Кинь яблуко біля річки, туди, де пухкіший ґрунт.

Диґорі вчинив за словами лева. Всі довкола принишкли. Від ріки долинув легкий сплеск, коли яблуко впало у багно.

– Добре, – промовив Аслан. – А тепер давайте продовжимо коронацію короля Нарнії Френка та Гелен, його королеви.

Діти щойно тепер зауважили подружню пару. Обоє були зодягнені у дивовижно гарні шати. З рамен спадали розкішні мантії. Королеву мантію ззаду підтримували чотири гноми, а королевину – чотири річкові русалки. Голови короля і королеви залишались неприкритими. Волосся Гелен вільно в'юнилося по плечах, і це їй вельми пасувало. Однак справжньою причиною їхньої докорінної зміни не були ані пишне волосся, ані пишні строї: нового виразу набули їхні обличчя, насамперед обличчя короля. Скидалося на те, що він відмився від усіх своїх негарних рис – різкості, хитрощів та задерикуватості, яких нахапався за час праці лондонським візником. Натомість усе помітніше проглядались відвага та доброта, що зав-жди були у ньому. Можливо, це був наслідок дії цілющого повітря молодого світу або розмови з Асланом, а може, і того й іншого.

– Слово честі, – прошепотів Полетун до Поллі, – мій старий господар змінився майже так само сильно, як і я! Ну, чим не справжній володар, га?

– Так, але не хухай мені на вухо, – відхилилась Поллі, – бо мені лоскітно.

– А зараз, – промовив Аслан, – хтось із вас нехай розплутає той полукіпок, який ви зробили з отих дерев, і поглянемо, що там таке.

Тепер Диґорі зауважив, що у чотирьох дерев, які росли поряд, гілки були чи то зв'язані докупи, чи, може, просто крони переплелися між собою так, що утворилась халабуда, подібна на клітку. Два слони хоботами та кілька гномів зі сокирками дуже швидко зарадили справі. Всередині виявилося три речі: по-перше, молоде деревце, яке, здавалося, було зроблене зі золота, по-друге, ще одне деревце, на вигляд срібне, а третім там виявився гідний жалю суб'єкт у забрьоханій одежі, який, скулившись, сидів між тими деревцями.

– О Господи! – прошепотів Диґорі. – Дядько Ендрю!

Щоб пояснити все це, ми повинні трохи вернутися назад. Звірі, як собі пригадуєте, спробували були посадити та підлити дядька Ендрю. Коли підливання привело його до тями, він виявив, що промок до нитки, вкопаний вище колін у землю (яка, до того ж, швидко перетворилась на багно) та оточений такою силою диких звірів, яка не снилася йому за всеньке життя. Тому не дивно, що він почав пронизливо верещати та завивати. Це було навіть незле, бо остаточно переконало кожного (навіть кабана), що мають справу із живою істотою. Звірі, звісно, відкопали дядька, але його штани мали після того вигляд просто безнадійний Як тільки ноги звільнилися, він спробував було накивати п'ятами, але тієї ж миті хобот слона гнучкою петлею обхопив його і повернув назад. Тепер усі розуміли, що дядька Ендрю необхідно десь надійно сховати, аж доки в Аслана з'явиться нагода підійти, подивитися і сказати, що з ним робити. Ось тому вони злагодили навколо нього таку собі клітку. Потім намагалися запропонувати йому все, що, на їхню думку, він міг би їсти. Віслюк вирвав величезний оберемок будяків і запхав його до середини, та дядько Ендрю, вочевидь, не звернув на нього жодної уваги. Білки обстрілювали його залпами горіхів, але він тільки прикривав голову руками і намагався ухилитись од них. Деякі пташки літали туди-сюди, старанно кидаючи йому хробаків. Та особливо прихильним до дядька Ендрю був ведмідь: пообіді він надибав гніздо диких бджіл. Замість того, щоб поласувати самому (а він дуже це любив), вельмишановний вуйко приніс його дядькові Ендрю. Та скінчилася ця затія дуже невдало: ведмідь проштовхнув липку масу згори поміж гілля і вона, на превеликий жаль, чвакнула просто на обличчя дядька Ендрю, а там іще були бджоли! Ведмідь навіть не зауважив, як випали стільники, відтак не міг уторопати, чому дядько Ендрю шарпнувся вбік, послизнувся і гепнув на землю. Дядькові й тут не поталанило, бо приземлився він на оберемку будяків. «Принаймні, – зауважив кабан, – чимало меду таки потрапило цій істоті до рота, а саме цього ми й хотіли». Звірі щиро прагнули якнайніжніше догодити своєму пестунчикові і сподівалися, що Аслан дозволить їм залишити його собі. Найкмітливіші з них були тепер цілком переконані, що звуки, які видавав його рот, мали своє значення. Звірі нарекли дядька Ендрю йменням Бренді, бо саме це слово він уживав найчастіше.

Врешті-решт, їм довелося залишити його самого там ночувати. Весь той день Аслан був зайнятий, даючи поради новим королю та королеві та полагоджуючи інші важливі справи. Він не міг навідатися до бідного старого Бренді. А що горіхами, грушками, яблуками та бананами дядька Ендрю закидали доволі щедро, то влаштував він собі непогану вечерю, хоча, звісно, годі було стверджувати, що нічка, яку він ото провів, була приємною.

– Виведіть цю істоту звідти, – сказав Аслан. Один слон підняв дядька Ендрю хоботом і поставив до Аслано-вих ніг. Старий був занадто переляканий, щоб рухатися.

– Будьте такий ласкавий, Аслане, – попрохала Поллі, – не могли б Ви йому сказати щось таке, щоб він перестав боятися? А згодом ще щось, що перешкодило б його поверненню сюди знову.

– Ти гадаєш, він захоче повернутися сюди? – запитав Аслан.

– Аслане, – відповіла Поллі, – він може послати ще когось. Він був таким збудженим, коли побачив, як уламок вуличного ліхтаря виростав у ліхтарне дерево, що подумав собі…

– Він уявляв собі великі дурниці, діти, – зупинив Аслан Поллі. – Цей світ вибухнув життям за ці декілька днів тому, що пісня, якою я його покликав до життя, все ще бринить у повітрі та стрясає землю. Проте це триватиме не дуже довго. Але я не можу розповісти цього старому грішникові, ані не можу його чимсь потішити. Він із власної волі зробився нездатним розуміти мій голос. Коли я звертаюся до нього, він чує лише вуркіт та рик. О сини Адамові, як майстерно ви захищаєте себе від усього, що може зробити вас добрими! Проте я зроблю йому подарунок, саме такий, який він іще здатний прийняти. – Лев дещо засмучено нахилив свою велику голову і хухнув у нажахане обличчя чорнокнижника. – Спи, – сказав Аслан, – спи і звільнись на декілька годин від усіх мук і жахів, яких ти сам на себе накликав.

Дядько Ендрю одразу заплющив очі, скрутився калачиком і вмиротворено засопів.

– Перенесіть його далі і покладіть на землю, – промовив Аслан. – Гаразд. А тепер, гноми, покажіть-но своє ковальське ремесло. Побачимо, як ви викуєте корони для вашого короля та вашої королеви.

Незліченне плем'я гномів рушило просто до золотого дерева. Діти не встигли й оком змигнути, як всі до одного листочки були обірвані, а попри них іще й деякі гілки. І тоді діти змогли переконатися, що дерево не тільки здавалося золотим, а насправді було із чистого м'якого золота. Воно піднялось догори з того місця, куди впали соверени з кишені дядька Ендрю, коли слониха поставила його на голову У такий же спосіб із півкрон виросло й срібне дерево. Немов із повітря звідкілясь узялися оберемки хмизу для багаття, маленьке ковадло, молоточки, обценьки та ковальські міхи. Наступної миті (ох, як ті гноми любили свою роботу!) вже палахкотів вогонь, гуділи міхи, золото плавилося, молоточки дзвеніли. Два кроти, яких Аслан зі самого ранку послав із дорученням і яке вони з великим задоволенням виконали, висипали перед ним купку найгарніших коштовних каменів. Під умілими пальцями маленьких коваликів обидві корони набували своїх форм. Це не були потворні, важкі макітри сучасних європейських корон – це були легкі, вишукані, пречудових обрисів вінці, що їх справді можна носити, а одягнувши – прегарно виглядати. Корона короля була всипана рубінами, а королеви – смарагдами.

Коли корони охололи в річці, Аслан наказав Френкові та Гелен приклякнути перед ним на коліна. Потому він поклав вінці на їхні голови. А тоді промовив:

– Підведіться, королю та королево Нарнії, батьку та мати багатьох королів, які будуть у Нарнії, на Островах та у Верхоландії. Будьте справедливими, милосердними та відважними. Благословення моє на вас.

Усі довкола загукали «слава!», загавкали, заіржали, затрубіли, залопотіли крильми. Королівська пара стояла, виглядаючи дуже урочисто і трішки зніяковіло, а втім, була ще шляхетніша у цьому замішанні. І в той час, коли Диґорі продовжував у захваті вигукувати «слава», він почув поряд зі собою глибокий голос Аслана:

– Погляньте!

Веселе товариство разом повернуло голови і всі затамували подих від зачудування і захвату. Недалечко височіло дерево, якого вочевидь тут раніше не було. Воно виросло так швидко і так безшумно, як прапор, який ковзає догори по флагштоці. І сталося це тоді, коли всі були поглинуті коронацією. Розложисте гілля дерева, здавалося, відкидало радше світло, аніж тінь, а срібні яблука виглядали як зорі з-під кожного листочка. Пахощі, що струменіли від нього, примусили забитися серця у кожного з присутніх навіть більше, ніж його вигляд. У ту мить ніхто не думав ні про що інше.

– Сину Адамів, – промовив лев, – ти гарно засіяв. А вашою першою турботою, нарнійці, нехай буде охороняти це Дерево, бо воно – ваш Щит. Чаклунка, про яку я вам говорив, утекла на Північ. Вона житиме там, набуватиме сили у чорній Магії. Але доки дерево буятиме цвітом, чаклунка не повернеться в Нарнію. Вона не насмілиться наблизитися до Дерева й на сотню миль, бо ці пахощі, які є радістю, життям і здоров'ям для кожного з вас, для неї обернуться у смерть, жахіття та відчай.

Усі з благоговінням дивилися на Дерево, коли Аслан зненацька рвучко повернув голову (його грива при цьому заяріла золотими лелітками світла) і пильно подивився своїми великими очима на дітей.

– Що таке, діти? – запитав він їх, коли вони саме збуджено перешіптувалися та підштовхували одне одного.

– О Аслане, сер, – густо зашарівніись, сказав Диґорі, – я забув сказати Вам: чаклунка з'їла одне яблуко з того дерева.

Він не сказав усього, що думав, Поллі далі розповіла це замість нього, бо Диґорі завжди більше, ніж дівчинка, побоювався виглядати по-дурному.

– Ми собі так думаємо, Аслане, – промовила Поллі, – що тут мусить бути якась помилка, бо вона насправді не боялася запаху тих яблук.

– Чому ти так думаєш, донько Євина? – запитав лев.

– Тому, що вона з'їла одне.

– Дитино, – заспокоїв її Аслан, – через це тепер усе стало жахіттям для неї. Таке трапляється з тими, хто їсть плоди невчасно і здобуває їх неправедним шляхом. Плід добрий, а проте вони завжди відчуватимуть до нього відразу.

– О, я розумію, – сказала Поллі. – Гадаю, через те, що яблуко вона здобула нечесно, воно не подіє, тобто не бачити їй вічної молодості, правда?

– На жаль, подіє, – заперечно похитуючи головою, мовив Аслан. – Речі завжди діють згідно зі своєю природою. Вона сповнила своє потаємне бажання і тепер володіє незламною силою. Їй, немов богині, належать нескінченні дні. Але коли у тебе зле серце, нескінченні дні є лише нескінченним нещастям, і чаклунка вже починає це розуміти. Так, звичайно вони отримують те, що хочуть, але ніхто з них потім не тішиться.

– Я… я сам ледь не з'їв одне яблуко, Аслане, – при-знався Диґорі. – Це вплинуло б і на мене?

– Так, дитино, – відповів Аслан, – бо плід завжди діє… він повинен діяти. Та він не зробить щасливим того, хто зірве його з власного бажання. Якби будь-який нарнієць, непрошений, украв яблуко і посадив його тут для захисту Нарнії, воно би діяло на Нарнію, але Нарнія перетворилась б на іншу державу: на сильну та жорстоку імперію на зразок Черну. Маю на увазі, це була б недобра земля. А чаклунка спокушала тебе зробити інший вибір, правда?

– Так, Аслане. Вона радила мені забрати яблуко зі собою додому для мами.

– Розумієш, – продовжував Аслан, – воно би вилікувало її, але не для твоєї чи її радості. Настав би день, коли вона – або ви обоє – озирнувшись назад, зрозуміли б, що краще було померти у тій хворобі.

Диґорі мовчав, бо сльози душили його: він уже відмовився від будь-яких сподівань урятувати маму Але він також знав, що леву відоме майбутнє і що може трапитись щось жахливіше, ніж утрата коханої людини. Та лев знову заговорив:

– Ось що трапилось би, дитино, через украдене яблуко. А тепер усе інакше. Те, що я дам тобі зараз, принесе радість. У твоєму світі воно не дасть безсмертя, але принесе зцілення. Іди, зірви яблуко з Дерева для неї.

Ще добру хвилину Диґорі нічого не тямив. Йому здалося, що увесь світ вивернувся навиворіт і перекинувся. А потім, мов уві сні, він попрямував до дерева, а король із королевою кричали йому навздогін «слава!» і всі створіння радісно вітали його. Він зірвав яблуко і поклав до кишені. Потім обернувся до Аслана:

– Будь ласка, – попрохав він, – можна нам тепер повернутися додому?

Хлопець навіть забув сказати «дякую», проте мав це на увазі, й Аслан зрозумів його.