Текст книги "Хроніки Нарнії: Небіж чорнокнижника"

Автор книги: Клайв Стейплз Льюис

Диґорі вже був готовий схопити персня, коли зупинився.

– Слухайте, – захвилювався він, – а що буде з мамою? А якщо вона запитає, де я?

– Швидше підеш – швидше повернешся, – бадьоро відповів дядько Ендрю.

– Але ж насправді я не впевнений, чи зможу повернутися.

Дядько Ендрю знизав плечима, попрямував до дверей, відімкнув їх, рвучко відчинив і процідив:

– Ну що ж, чудово. Як бажаєш. Спускайся донизу і йди собі обідати. Покинь дівчинку на розтерзання диким звірам. Нехай потопає або вмирає від голоду в Іншому Світі і згине назавжди, якщо ти це допустиш. Мені однаково. Можливо, перед підвечірком зайдеш до місіс Пламмер і поясниш їй, що вона вже ніколи більше не побачить своєї донечки, бо ти злякався одягнути перстень.

– О, – вирвалось у хлопця, – як би я хотів уже зараз бути дорослим, щоб засадити тобі у писок!

Тоді застібнувся на всі ґудзики, глибоко вдихнув і підняв перстень. Далі подумав – і потому завжди так думав, – що інакше вчинити не міг.

Розділ 3. Ліс поміж світами

Дядько Ендрю та його кабінет одразу зникли. На хвильку все довкола скаламутилось. Наступне, що усвідомив Диґорі, було м'яке зеленаве світло, яке падало на нього згори, і повна темінь знизу. Хлопець ніяк не міг збагнути, чи стоїть він на чомусь, чи сидить, а чи лежить. Здавалося, ніщо не торкається до нього. «Я, напевно, у воді, – пробурмотів Диґорі, – або під водою». Тут він злякався, але тієї ж миті відчув, що піднімається догори. Його голова раптом вихопилась на повітря, і він почав видряпуватися на пологий берег невеликої калюжі, порослий густою зеленою травою. Коли хлопець звівся на рівні ноги, то зауважив, що ані не змок, ані не засапався, як того можна було очікувати після перебування під водою. Одяг був цілком сухий. Диґорі стояв на березі невеликої калюжі, що мала не більше десяти футів у діаметрі, посеред лісу. Дерева росли так щільно і були такими густими, що він не зміг побачити жодного клаптика неба. Усе світло довкола було зеленаве, бо пробивалося крізь листя. Там, нагорі, мабуть, світило дуже яскраве сонце, бо це зеленаве світло було насичене і тепле. Це був найтихіший ліс, який тільки можна собі уявити. В ньому не було ні пташок, ні комашок, ні звірів, ані вітру Здавалося, було чути, як ростуть дерева. Та калюжка, з якої щойно вистрибнув Диґорі, не була єдиною. Де лиш сягав зір, усюди рясно виблискували десятки інших. Здавалося, чуєш, як дерева п'ють своїм корінням воду. Цей ліс був дуже живий. Коли згодом Диґорі намагався описати його, то сказав: «Він був розкішний, як сливовий торт».

Найдивніше, що не встиг іще Диґорі роззирнутися як слід довкола, а вже наполовину забув, як потрапив сюди. У кожному разі, він зовсім не думав ні про Поллі, ні про дядька Ендрю, ані навіть про свою маму. Він не чув жодного страху, хвилювання чи зацікавлення. Якби хтось за-питав його: «Звідки ти взявся?» – він, мабуть, відповів би, що був тут завжди. Попри те, що нічого у ньому не змінилося, хлопець зараз почував себе гак, ніби завжди перебував саме тут і ніколи не народжувався. Як розповідав він пізніше, «то не було місце, де трапляються якісь події: дерева собі ростуть, от і все».

Диґорі досить довго вдивлявся у ліс, коли врешті помітив сонну дівчинку, яка лежала горілиць під деревом за декілька кроків од нього. Її очі були заплющені, але не зовсім, немовби вона перебувала поміж сном та явою. Якийсь час він дивився на дівчинку і нічого не казав. Тут вона розплющила очі і її погляд зупинився на хлопцеві. Дівчинка також мовчала. Потім, усе ще уві сні, задоволено промовила:

– Здається, я тебе раніше бачила.

– Мені також так видається, – відповів Диґорі. – Ти вже давно тут?

– О, завжди, – сказала дівчинка. – А взагалі я не знаю… дуже давно.

– І я теж, – мовив Диґорі.

– Ні, ти – ні, – заперечила дівчинка, – адже я щойно бачила, як ти вистрибнув із тієї калюжі.

– Так, можливо, – відповів Диґорі неуважно, – я забув.

Потім вони знову надовго замовкли.

– Слухай, – зненацька запитала дівчинка, – а ми справді колись раніше здибалися? У моїй голові крутиться один спогад… як картинка… про хлопчика і дівчинку, схожих на нас… які жили деінде… і щось там собі робили. Мабуть, то був просто сон.

– По-моєму, я теж бачив схожий сон, – сказав Диґорі. – Про хлопця і дівчинку, які були сусідами… і про якусь подорож поміж балками. Я пригадую, у дівчинки було замурзане личко.

– А ти нічого не переплутав? У моєму сні вимазаний був хлопець.

– Я не пам'ятаю хлопчачого обличчя, – відповів Диґорі, а потім додав:

– Гей! А то що таке?

– О, та це морська свинка, – відповіла дівчинка. Справді, то була вгодована морська свинка, яка щось нюшкувала серед трави. Свинку було перев'язано стрічкою, до кінця якої прив'язано яскравого жовтого персня!

– Поглянь! Поглянь, – закричав Диґорі, – перстень! Подивися: у тебе на пальці такий самий! І в мене теж!

Тепер дівчинка сіла, на її обличчі врешті з'явилося якесь зацікавлення. Діти пильно вдивлялися одне в одного, намагаючись пригадати, а потім одночасно вигукнули: «Містер Кеттерлі!» та «дядько Ендрю!» Тепер вони знали, хто вони такі, і почали пригадувати всю історію. Після кількох хвилин жвавої розмови все було з'ясовано. Диґорі розповів, яким мерзотником виявився дядько Ендрю.

– Що ми будемо тепер робити? – запитала Поллі. – Візьмемо морську свинку і майнемо додому?

– Ну, це не горить, – широко позіхнув Диґорі.

– А я вважаю, що горить, – заперечила дівчинка. – Це місце таке тихе, таке сонливе. Ти майже спиш. Якщо ми раз поступимося, то залишиться тільки лягти і поринути у вічну дрімоту.

– Тут так до-обре, – протягнув Диґорі, широко позіхаючи.

– Я знаю, – сказала Поллі, – але нам необхідно повертатися.

Вона підвелася і почала обережно підступатися до морської свинки. А потім раптом передумала.

– Може, ліпше залишити її тут? – запитала. – Поглянь, яка вона тут щаслива. А твій дядько тільки знущатиметься з неї, якщо ми візьмемо її зі собою додому.

– Дійсно, так і буде, – відповів Диґорі. – Згадай лишень, як він повівся з нами. До речі, а як ми повернемосядодому?

– Стрибнемо назад у калюжу, гадаю.

Вони підійшли до краю калюжі і стали поруч, вдивляючись у спокійне плесо води. Вода відбивала рясне зелене гілля, і це справляло враження, що калюжа дуже глибока.

– Ми не маємо купальників, – несміливо пробурмотіла Поллі.

– В цьому не виникне потреби, дурненька, – заспокоїв її Диґорі. – Ми стрибнемо туди в одязі. Хіба не пригадуєш, що коли ти опинилася тут, то одяг твій не був мокрий?

– Ти вмієш плавати?

– Трохи. А ти?

– Гм… не дуже.

– Я думаю, що нам не доведеться плисти, – сказав Диґорі. – Адже ми хочемо пірнути, правда?

Думка про стрибок у ту калюжу нікому з них особливо не припала до смаку, проте вони не зізналися у цьому одне перед одним. Діти взялися за руки, полічили: «Раз… два… три… пішли!» – і стрибнули. То був великий стрибок, і тому вони, звичайно, заплющили очі, а коли розплющили, то виявили, що стоять, тримаючись за руки, в тому ж зеленому лісі посеред тієї ж калюжі, що ледь доходила їм до кісточок. Діти похапцем вистрибнули на сухий берег.

– Що ж, до біди, не так? – сполохано спитала Поллі, але не аж так перепуджено, як Ви собі уявили, бо в тому лісі було важко чутися справді наляканим. Той ліс був надзвичайно мирним.

– О, я знаю! – вигукнув Диґорі. – Ясно, що так не вийде. Ми все ще носимо жовті перстені. Ти ж знаєш, що вони призначені для подорожі сюди. А додому нас повернуть зелені. Ми мусимо замінити перстені. В тебе є кишені? Добре. Поклади жовтого персня до лівої кишені. Я маю два зелених. Один – для тебе.

Вони натягнули зелені перстені і знову повернулися до калюжі. Але перед тим як знову стрибнути, Диґорі раптом голосно зітхнув: «О-ох!»

– Що сталося? – здивувалася Поллі.

– Щойно мені спала така гарна думка, – відповів хлопець. – Як гадаєш, що то за калюжі?

– А ти як думаєш?

– А те, що коли ми можемо повернутися у свій світ через цю калюжу, то чому б не потрапити деінде, стрибнувши в іншу калабаньку? Напевно, кожна з них ховає у собі інший світ.

– Так, але я думала, що ми вже побували в іншому світі, чи іншому місці, чи як там твій дядько все це називав. Хочеш сказати, що…

– О, дядько Ендрю! – перебив Диґорі. – Я не певен, що він щось знає про це. Йому завжди бракувало мужності податися сюди самому. Він тільки розводився про інший світ. Але чи припускав він, що тих світів десятки?

– Думаєш, цей ліс може бути тільки одним із них?

– Ні, я маю сумнів, чи цей ліс узагалі є якимсь світом. Мабуть, це щось схоже на перехідне місце.

Поллі розгублено озирнулась.

– Хіба не бачиш? – перепитав Диґорі. – Ну то поміркуй. Пригадай собі наш тунель під черепицею. Його не можна назвати кімнатою жодного з будинків. По суті, він не є справжньою частиною ні одного з них. Отож, коли опиняєшся в тунелі, можеш пройти через нього у будь-який із будинків. Чи не може цей ліс бути чимось таким?.. Місцем, що не належить до жодного зі світів. Але якщо ти вже опинився тут, то можеш звідси потрапити у всі інші світи.

– Ну добре, навіть якщо можна… – почала було Поллі, але Диґорі продовжував, немовби і не чув її.

– Це, звичайно, все пояснює. Ось чому тут так тихо і сонно. Тут ніколи нічого не стається. Як удома: в будинках люди розмовляють, їдять, роблять різні речі, а в перехідних місцях – за стінами, над стелями, у підвалах або у нашому тунелі – не відбувається нічого, Але коли вийдеш із тунелю, то зможеш опинитися у будь-якомубудинку. Я думаю, що ми можемо потрапити звідси в якесь чудове Куди-Завгодно! Просто нам не треба стрибати у ту саму калюжу, через яку ми сюди прибули. Принаймні поки що.

– Ліс поміж Світами, – мрійливо озвалася Поллі. – Звучить досить гарно.

– Давай, – промовив Дигорі, – яку калюжу оберемо?

– Стривай, – зупинила його Поллі, – я не стрибну у жодну з калюж, доки не пересвідчимось, що зможемо повернутися додому через нашу стару. Ми ж навіть не знаємо, чи вона пропустить нас назад.

– Еге ж, – сказав Диґорі, – й одразу потрапимо в лапи дядька Ендрю, котрий повідбирає у нас перстені, і ми навіть ними не побавимося. Ні, дякую.

– А може, спробуємо пройти хоча б частину шляху назад через нашу калюжку, – наполягала Поллі, – тільки б побачити, чи вона пускає. Щойно ми переконаємся, що все гаразд, змінимо перстені і повернемося сюди ще до того, як по-справжньому опинимося в кабінеті дядька Ендрю.

– Але чи зможемо пройти тільки частину шляху?

– Ну, наш шлях сюди забрав небагато часу. Думаю, повернемося також швидко.

Диґорі спробував було посперечатися, але зрештою пристав на пропозицію Поллі, бо та навідріз відмовилася досліджувати будь-які нові світи, доки не впевниться, що може повернутися назад у свій. Як і Диґорі, вона не боялася небезпек (наприклад, ос), та її зовсім не цікавило розв'язування загадок, про які дотепер ніхто не чув. А от Диґорі, навпаки, належав до тих людей, які прагнуть усе знати, і коли виріс, став знаменитим професором Керком, з яким ми ще зустрінемося в інших книжках.

Після тривалої суперечки вони погодилися випробувати зелені перстені. («Зелений для повернення, – нагадав Диґорі, – щоб ти часом не забула, який є який».) Діти взялися за руки і стрибнули. Але як тільки їм здалося, що вони повертаються у кабінет до дядька Ендрю, ба ні, ще лиш у їхній світ, Поллі гукнула: «Міняєм!» – і вони по-скидали зелені перстені й натягнули жовті. Диґорі дуже хотілося першому подати команду, але Поллі не погодилась би.

Потім вони знову одягнули зелені перстені, взялися за руки, ще раз вигукнули: «Раз… два… три… рушили!» Цього разу вийшло ліпше. Дуже важко пояснити Вам, як воно виглядало, бо відбувалося все так швидко. Спочатку по чорному небу промайнули яскраві цятки світла. Диґорі завжди вважав, що то були зорі, і навіть присягався, що бачив зблизька Юпітер… так близько, що розгледів його супутники. Майже одразу по тому з'явилися цілі квартали дахів із димарями, стало видно храм святого Павла, і діти зрозуміли, що під ними Лондон. Можна було роздивитися крізь стіни і те, що діється всередині будинків. Згодом діти побачили дядька Ендрю, правда, спершу дуже невиразно, як у тумані, який, проте, поволі розсіювався, ніби наводили різкість окуляра. За мить до того, як обриси дядька Ендрю мали стати зовсім чіткими, Поллі скомандувала: «Міняєм!» – і вони перемінили перстені. Наш світ розвіявся як мариво, а зелене світло, що лилося згори, ставало чимраз сильнішим, аж доки їхні голови не вихопилися з калюжі, а вони самі не видряпалися на берег. І знову опинилися в лісі, що обступив їх звідусіль, такий же зелений, яскравий та безмовний, як завжди.

– Ми тут! – вигукнув Диґорі. – Все гаразд! А тепер – за пригодами! В будь-яку калюжу. Пішли. Давай спробуємо он ту.

– Стій! – зупинила його Поллі. – Хіба ми якось не позначимо нашукалюжу?

Вони прикипіли поглядом одне до одного й умить зблідли, усвідомивши, якої жахливої помилки ледь не припустився Диґорі. У лісі було безліч калюж, і всі вони були схожі одна на одну, а всі дерева були як близнята. Отож, якби діти раптом віддалилися від тієї калюжки, що вела у наш світ, не позначивши її якоюсь міткою, то шанси віднайти її знову були б один до ста.

Рука Диґорі трусилася як у лихоманці, коли він відкривав свого складаного ножика і вирізав ним смужку дерну на березі, відкочуючи її набік. Ґрунт гарно пахнув і був насиченого червонувато-коричневого кольору, тому вирізнявся на тлі зеленої трави.

– Як добре, що бодай одиніз нас не завсім позбавлений глузду, – сказала Поллі.

– Гаразд, досить вихвалятися, – насупився Диґорі. – Пішли далі, я хочу подивитися, що там ув одній із тих калюж.

Поллі щось різко відказала йому. Хлопець не залишився у боргу, відповів іще різкіше. Сварка тривала кілька хвилин, та, звісно, було би нудно описувати її до кінця. Давайте перейдемо до того моменту, коли вони зупинилися перед невідомою калюжею. Серця їхні калатали, а обличчя були радше перестрашені, коли, натягнувши жовті перстені, вони взялися за руки і знову вигукнули:

– Раз… два… три… рушили!

Плесь! Знову нічого не вийшло. Ця калюжа виявилася звичайною калабанею. Замість того, щоб потрапити у новий світ, вони тільки забризкалися по коліна, вдруге за цей ранок (якщо це був ранок: здавалося, що у Лісі поміж Світами весь час була та сама пора дня).

– Прокляття! – заволав Диґорі, – Що знову не так? Ми натягнули жовті перстені. Все правильно – він говорив, що жовті призначені для подорожей в інший світ.

Але правда полягала в тому, що дядько Ендрю, не знаючи достеменно про Ліс поміж Світами, мав хибне уявлення про перстені. Жовті перстені не переносили «за межі», а зелені не повертали «назад додому», і взагалі, він обрав хибний напрямок для своїх міркувань. Усі перстені були зроблені з деревини. Речовина жовтих перстенів мала силу перенести вас до лісу, бо хотіла повернутися на своє природне, тобто перехідне, місце. А те, з чого було зроблено зелені перстені, навпаки, прагнуло полишити своє природне місце – саме через це зелені перстені переносили вас із лісу у світ. Як бачите, дядько Ендрю працював із речами, яких по-справжньому не розумів. Але так чинить більшість магів. Звичайно, Диґорі теж не знав повної правди ні тоді, ні пізніше. Проте, коли діти поміркували над тим, що сталося, то вирішили випробувати зелені перстені і подивитися, що трапиться.

– Як ти, так і я, – мовила Поллі. Але насправді вона це сказала тому, що в глибині душі була тепер цілком певна, що жоден із перстенів не спрацює в новій калюжі і тому не станеться нічого гіршого, ніж черговий «чвак» у болото. Не буду стверджувати, що Диґорі думав інакше. Так чи інак, але коли вони натягнули зелені перстені, стали перед калюжею і знову взялися за руки, то були значно веселішими і не такими поважними, як уперше.

– Раз… два… три… рушили! – гукнув Диґорі. І вони стрибнули.

Розділ 4. Дзвін і молоток

Цього разу, без сумніву, магія подіяла. Вони мчали донизу, чимраз нижче, спершу крізь темряву, а потім крізь щось незрозуміле, проте майже відчутне на дотик, що вирувало і клубочилося навколо них. Воно світлішало. Раптом мандрівники відчули, що стоять на чомусь твердому. За мить усе набрало чітких обрисів, і діти змогли оглянутися.

– Яке дивне місце! – вигукнув Диґорі.

– Воно мені не подобається, – сказала Поллі, при цьому її голос зрадливо затремтів.

Першим, що вони помітили, було світло. Воно не було схожим ні на сонячне, ні на електричне, ні на світло гасової лампи або свічок, ні на будь-яке інше світло, яке вони коли-небудь бачили. Воно було якимсь тьмяним, радше червонуватим, і зовсім невеселим. Світилося рівно, без мерехтіння. Наші мандрівники стояли на вимощеній площі, а навколо них догори здіймалися споруди. Без дахів. Діти перебували у своєрідному подвір'ї. Небо було надзвичайно темне – синє аж до чорноти. Коли вони це побачили, то здивувалися, що тут узагалі ще може бути якесь світло.

– Ну й кумедна ж тут погодка, – пожартував Диґорі. – Цікаво, ми що, опинилися тут якраз перед грозою чи затемненням?

– Мені це не подобається, – повторила Поллі.

Обоє, не знати чого, заговорили пошепки. І хоча після стрибка вже не було жодної причини триматися за руки, діти, однак, долонь не роз'єднували.

Подвір'я звідусіль оточували височені стіни. Вони мали багато вікон, але ті вікна були без скла, і крізь них іззовні лилася лише глупа темінь. Нижче прозорали велетенські арки, чорні пащі яких зяяли, немов вхід у залізничний тунель. Було досить прохолодно.

Каміння, з якого все навколо було споруджене, здавалося червоним, але причиною могло бути оте дивне світло. Все виглядало дуже старим. Бруківка, що нею вимощено подвір'я, у багатьох місцях вищербилася. Камені не прилягали щільно одне до одного, а краї були добряче вичовгані. Один із проходів під аркою був до половини завалений щебенем. Двоє дітей крутилися на місці, оглядаючи усе подвір'я довкола. Причиною, мабуть, був їхній страх перед кимсь… чи перед чимсь… що спостерігало за ними з вікон, коли діти стояли до них спинами.

– Як гадаєш, тут хтось живе? – врешті, все ще пошепки, запитав Диґорі.

– Ні, – відповіла Поллі, – тут суцільні руїни. Ми не чули жодного звуку, відтоді як опинилися тут.

– Давай постоїмо тихенько і послухаємо ще трохи, – запропонував Диґорі.

Так і вчинили, але єдине, що вони могли почути, було стукотіння їхніх власних сердець. Це місце, щонайменше, було таким самим безмовним, як Ліс поміж Світами. Та це безмов'я було інше. Тиша Лісу була багатою, теплою (здавалося, було чути, як ростуть дерева) та сповненою життя, а ця була мертвою, холодною та пустою. Годі уявити собі щось, що могло б рости тут.

– Вертаємося, – мовила Поллі.

– Але ж ми ще нічого не побачили, – заперечив Диґорі. – Тепер, коли опинилися тут, ми просто зобов'язані оглянути все довкола.

– Я певна, що тут узагалі немає нічого цікавого.

– Ні, це не найліпша ідея: маєш чарівного персня, який може перенести тебе до інших світів, і боїшся їх пізнавати, коли там опиняєшся.

– Хто би вже говорив про страх, – обурилася Поллі, висмикнувши руку.

– Мені просто здалося, що ти не дуже хочеш дослідокувати це місце.

– Я так, як і ти.

– Ми можемо втекти звідси одразу, коли захочемо, – заспокоїв її Диґорі. – Скинь зеленого персня і поклади до правої кишені. Усе, що нам необхідно пам'ятати, – це те, що жовтий перстень у лівій кишені. Ти можеш притримувати кишеню, лиш не пхай руки досередини, а то ненароком зачепиш перстень і зникнеш.

Так вони і вчинили, а потім поволі рушили до великої брами, що вела вглиб будинку. Коли ж зупинилися на порозі і зазирнули всередину, то побачили, що там не так уже й темно, як вони спершу думали. Брама вела у величну напівтемну залу, яка, видавалося, була порожня. Навпроти виднівся ряд колон. Колони увінчувалися арками, крізь які просочувалося трохи більше отого немовби втомленого світла. Діти ступали якомога обережніше, щоб не впасти у яку-небудь яму або не зашпортатись об щось. Цей шлях здавався дуже довгим. Коли вони нарешті дісталися протилежного боку і зайшли поміж колони, то опинилися в іншому, ще більшому подвір'ї.

– Воно не виглядає надто безпечним, – сказала Поллі, показуючи на одне місце, де частина стіни випнулася назовні і, здавалося, от-от упаде на землю. Далі, між двома арками, бракувало колони, тільки шматок її верхівки нависав, нічим не підтримуваний. Було ясно, що площа ця стояла пусткою сотні, якщо не тисячі років.

– Якщо це все витримало аж дотепер, то, гадаю, протримається ще трохи, – прошепотів Диґорі. – Але ми мусимо поводитися дуже обережно. Знаєш, іноді шум спричиняє обвали, такі, як снігові лавини в Альпах.

Діти покинули подвір'я і зайшли до іншої брами. Там вони піднялися по величезних сходах і пішли через галерею велетенських порожніх кімнат, що переходили одна в одну. У малих дослідників аж голови почали паморочитися від усвідомлення справжніх розмірів цієї споруди, Переходячи з кімнати до кімнати, діти очікували, що от-от вийдуть назовні і подивляться, що ж за країна лежить довкола цього велетенського палацу, але щоразу, виходячи із приміщення, вони знову опинялися у черговому подвір'ї. То мали бути прегарні куточки, ті двори, у часи, коли тут жили люди. Ув одному з них натрапили на водограй, що зображав велику кам'яну потвору із широко розпростертими крильми і роззявленою пащею, у глибині якої виднівся кінчик трубки, звідки колись струменіла вода. Нижче розмістився здоровецький кам'яний басейн, тепер зовсім висхлий. В інших закутках подвір'я траплялися сухі пагони в'юнких рослин, що щільно пообвивали колони, – деякі з колон, очевидно, саме через це й позвалювалися. Однак усе воно було давним-давно мертве. Ніде не видно ні мурах, ні павуків, ані будь-яких інших живих створінь, що їх можна б сподіватися побачити на румовищі. Крізь побиті кам'яні плити прозирала лише суха земля без трави та моху.

Все, що їх оточувало, було таким похмурим, сумним та одноманітним, що навіть Диґорі почав було подумувати, чи не ліпше б його натягнути жовті перстені та й повернутися до теплого, зеленого, живого лісу у перехідному місці, коли ж вони опинилися перед двома величезними дверима, зробленими з якогось металу, схожого на золото. Одна полонина була прочинена. Ясно, що діти вирішили зазирнути до середини. І відразу ж подалися назад, затамувавши подих: там, усередині, нарешті виявилося щось, варте уваги.

Діти зазирнули вдруге і їм здалося, що кімната вщерть заповнена людьми. Сотні людей сиділи, зберігаючи при цьому цілковитий безрух. Поллі та Диґорі – як Ви, мабуть, здогадалися – на якийсь час також завмерли, вдивляючись у цю з'яву. Та хутко вони дійшли висновку, що ті постаті не можуть бути справжніми людьми, бо від них не долинало жодного звуку, жодного подиху, не видно було жодного пороху. Вони радше були схожими на чудово виконані воскові фігури, якщо Вам доводилося щось таке бачити.

Цього разу ініціативу перебрала на себе Поллі. Було в тій кімнаті щось таке, що зацікавило її значно більше, ніж Диґорі: всі постаті були в розкішних строях. Якщо б Ви, як Поллі, цікавилися одягом, Вам би також закортіло роздивитися ті шати зблизька. Розмаїття барв і їх перелив робили цю кімнату не те щоб веселою, але, у кожному разі, яскравою та величною, порівняно із тими запилюженими порожніми залами. Кімната мала багато вікон і в ній, зрозуміло, було значно світліше.

Мені важко описати ті шати. Всі постаті були в мантіях та з коронами на головах. Ті мантії були і малинові, і срібно-сірі, і темно-пурпурові, і яскраво-зелені. На них були вигаптувані взори, квіти і дивовижні звірі. З корон і важких разків намиста холодно визирало яскраве коштовне каміння вражаючих розмірів – воно проглядало з будь-якого кутка, де лиш сягало око.

– Як цей одяг міг так добре зберегтися? – запитала

Поллі.

– Магія, – прошепотів Диґорі. – Хіба ти не відчуваєш її? Присягаюся, що, ціла кімната просякнута нею. Я відчув це, як тільки ми увійшли сюди.

– Будь яке з цього вбрання вартує сотні фунтів стерлінгів, – замислено промовила Поллі.

Та Диґорі більше цікавили обличчя. Дійсно, там було що роздивлятися. Люди сиділи рядами на кам'яних лавах попід стінами, від стін лави амфітеатром спускалися до середини кімнати. Середина кімнати лишалася порожньою. Можна було зійти додолу й оглянути всі обличчя по черзі.

– Думаю, то були гарнілюди, – сказав Диґорі.

Поллі кивнула на знак згоди. Всі обличчя, які їм вдалося роздивитися, справді були гарними. І чоловіки, і жінки здавалися добрими, мудрими. Скидалося на те, що всі вони походили з надзвичайної раси. Коли ж діти спустилися дещо нижче, їм відкрилися інші лиця, сповнені величі. Якщо Ви коли-небудь зустрінете живих людей, схожих на них, то зможете собі уявити справжніх принців та королів. Діти ступили ще кілька кроків й опинилися серед облич, які справляли враження дуже вольових, гордих, щасливих, але безжальних. То було вже майже посередині кімнати. Далі – ще нещадніші. Потому були теж невблаганні, але вже не такі щасливі. На тих лицях навіть позначився відчай, немов ці люди вчинили жахливі речі і страждали через це. Найбільше зацікавлення викликала остання постать – жінка, одягнена найрозкішніше з-посеред усіх, дуже висока (хоча всі постаті в цій кімнаті були вищими, аніж люди у нашому світі) і така жорстока та пихата, що дітям просто перехопило подих. Однак вона також була прекрасною. Багато років по тому Диґорі, ставши поважним чоловіком, говорив, що ніколи у своєму житті не зустрічав жінки, прекраснішої за неї. За-ради справедливості слід додати: Поллі натомість твердила, що не змогла запримітити в ній якоїсь особливої принади.

Як я казав, ця жінка була останньою, проте навколо неї було багато порожніх лав, ніби кімната була призначена для значно більшої колекції фігур.

– Мені так кортить дізнатися, що ж тут дійсно трапилося, – загорівся Диґорі. – Давай повернемося і прочитаємо таблицю, що на тій штуці посеред кімнати.

Та штука не була властиво таблицею. То була квадратна колона близько чотирьох футів заввишки, увінчана миленькою золотою аркою. З арки звисав невеличкий золотий дзвін, а поруч лежав маленький золотий молоточок, щоб дзвонити.

– Цікаво… цікаво… дуже цікаво, – бурмотів Диґорі.

– Схоже, тут щось написано, – промовила Поллі, нахилившись додолу й оглядаючи один бік колони.

– Оце так, справді написано, – кивнув головою хлопець. – Шкода, ми, певно, не зможемо це прочитати.

– Чому ні? Не думаю, – відповіла Поллі.

Вони обоє придивилися пильніше, та – як Ви й сподівалися – літери, викарбувані на камені, були незнайомими. Але тут сталося щось надзвичайне: як тільки вони вдивилися у ті письмена уважніше, то виявили, що розуміють їх, хоча обриси літер ніби і не змінилися.

Якби Диґорі пригадав собі, що він говорив декілька хвилин тому, а саме що ця кімната зачарована, він здогадався б, що магія почала діяти. Але в ту мить він був до нестями захоплений, аби на це зважати. Він далі міркував про той напис на колоні. І незабаром вони обоє його збагнули. Зміст послання був приблизно таким… принаймні мого суть, хоча сама поезія звучала вочевидь краще:

 
О Незнайомцю, спраглий чину й слави,
зроби свій вибір, вдаривши у дзвін.
Діждися Долі, що зійде на кін
ув образі нещастя чи навали,
а може, одкровення й перемін.
Діждись її – й пізнаєш чар Безумства,
що зведе тебе у тлін.
Стривожиш дзвін —
Погибелі примару розбудить він.
 

– Нізащо! – вигукнула Поллі. – Не треба нам ніякої навали!

– Ох, ну чому ти вважаєш, що це погано?! – спалахнув Диґорі. – Ми ж не можемо зараз піти звідси. Нас завжди мучитимуть докори сумління, що ми так і не довідалися, що могло статися, коли вдарити у дзвін. Я не маю наміру повертатися додому, аби пізніше збожеволіти через цю думку. Нізащо!

– Не будь таким дурним, – заперечила Поллі. – Було б чого. Ну і що з того, що може щось статися?

– Я вважаю, що тільки зовсім звихнутий обмежує себе в пошуках істини. Розумієш, тут діє магія. Я вже відчуваю на собі її вплив.

– А я ні, – роздратовано заявила Поллі. – Так чи інак, а я тобі не вірю. Ти просто вдаєш.

– Оце й усе, на що ти здатна, – відповів Диґорі. – Це тому, що ти дівчина. Дівчата ніколи не прагнуть щось знати, тільки пліткують і варнякають казна-що про зайнятих справою людей.

– Ось-ось, зараз ти нагадуєш мені твого дядька Ендрю, – вколола його Поллі.

– Чому ти ухиляєшся від суті? – перебив її Диґорі. – Все, про що йдеться, є…

– Як це схоже на чоловіків! – у свою чергу криком обірвала його Поллі, а потім швиденько додала, вже звичайним тоном:

– І не кажи мені, що я геть чисто як жінка, а то будеш останнім перебрехою.

– Й уві сні мені не наснилося б назвати таку шмаркулю, як ти, жінкою, – насупився Диґорі.

– О, то це я – шмаркуля?! Я? – по-справжньому розгнівалася Поллі. – Гаразд, тоді тобі більше немає потреби морочитися зі мною: я забираюся. З мене досить цієї діри. І ти мені також остогид… ти, груба, пихата, вперта свиня!

– Досить! – гарикнув Диґорі голосніше, ніж сам того хотів, бо побачив, як рука Поллі потяглася до кишені по жовтий перстень. Я не можу виправдати його наступного вчинку, за який він пізніше так каявся (зрештою, так чинить дуже багато людей): Поллі не встигла й торкнутися кишені, бо Диґорі ухопив її за зап'ясток і викрутив руку дівчинки за спину аж під самі лопатки. Далі, заволодівши так само і другою рукою, він рушив уперед, схопив молоточок і легенько тенькнув у золотий дзвін. Аж тоді відпустив дівчинку. Розлетівшись у різні боки, вони попадали на землю і свердлили одне одного неприязними поглядами, важко відсапуючись. Поллі почала було щось кричати, не гак від образи чи сильного болю в руці, як від лютого гніву, коли щось змусило їх цілком забути про суперечку.

Як тільки дзвін було розбуджено, він озвався такою солодкою нотою, що Вам і не снилося. Звук був негучний, але не завмирав, бринів далі. Мало того, він наростав і за якусь хвильку дзвін загудів сильніше. А невдовзі діти, якби спробували щось сказати, просто не почули б одне одного. Вони, правда, і не думали про це, бо стояли з роззявленими ротами. Ще трохи – і звук сягнув такої сили, що заглушив би і їхні крики. І продовжував наростати: на одній ноті, безперервним чарівним бринінням. Але та чарівність крила у собі щось страхітливе. І справді, повітря у кімнаті затремтіло, а кам'яна підлога задрижала просто у дітей під ногами. Тоді почав долучатися інший звук, неясний і теж якийсь згубний. Спершу він нагадував тарахкотіння далекого потяга, а пізніше – падіння зрубаного дерева. Дітям учувався скрегіт величезних брил. У цю ж мить несподівано загуркотіло вже зовсім близько. Дослідників мало не звалило з ніг, бо в одному кутку кімнати обвалилося майже чверть стелі; великі уламки кам'яної кладки всіяли підлогу довкола, а стіни захиталися. Нараз гудіння дзвону припинилося. Хмари пилу осіли. Все знову затихло.