Текст книги "Хроніки Нарнії: Небіж чорнокнижника"

Автор книги: Клайв Стейплз Льюис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 8 страниц)

Клайв Стейплз Люъс
Хроніки Нарнії:
Книга 1: Небіж чорнокнижника

Розділ 1. Не ті двері

Казка ця розповість Вам про те, що відбувалося у давні часи, тоді, коли Ваш прадідусь іще був малюком. Це дуже важлива історія, бо з неї видно, як пов'язалися між нашим світом та землею Нарнії всі теперішні та майбутні події.

У ті дні містер Шерлок Холмс усе ще проживав на Бейкер-стріт, а по Люїшемській дорозі у пошуках легкої здобичі нишпорили ватаги голодранців. Тоді хлопчикам щодня доводилося вдягати жорсткий накрохмалений ко-мірець і ходити до школи, яка переважно була гіршою, аніж сучасна. Але їжа таки була ліпша. Не хочу, наприклад, розповідати про цукерки, якими дешевими і смачними ВОНИ були, бо у Вас тільки слинка даремно потече.

У ті дні в Лондоні жила дівчинка на ймення Поллі Пламмер. Вона мешкала в одному з тих будинків, що приліпилися один до одного, вишикувавшись у довгий ряд. Одного ранку вона вийшла собі на подвір'я, коли раптом зі сусідніх дверей вибіг якийсь хлопчик і миттю видряпався на паркан. Поллі була здивована, тому що дотепер у тому будинку не було ніяких дітей. Там мешкали разом тільки пан Кеттерлі та пані Кеттерлі, брат і сестра, літні люди, й обоє неодружені. Дівчинка із зацікавленням глянула на паркан. Обличчя дивного незнайомця було дуже замурзане, неначе він спершу забруднив руки землею, а потім витирав ними сльози. Мабуть, так воно й було.

– Здоров, – привіталася Поллі.

– Привіт, – відгукнувся хлопчик – Як ти називаєшся?

– Поллі, – відповіла Поллі, – а ти? – Диґорі, – сказав хлопчик. – Ой, яке кумедне ім'я, – пирскнула дівчинка. – І наполовину не кумедніше, ніж Поллі, – відрізав хлопець.

– Ні, кумедне, – повторила Поллі.

– Ні, не кумедне, – відказав Диґорі.

– У кожному разі я таки вмиваю своє лице, – не здава-лася Поллі, – і тобі б не завадило. Особливо після… – і тут вона затнулася. Поллі вже готова була сказати: «…після того, як ти ревів», – однак подумала, що то було б неґречно.

– Так, я знаю! – голосно скрикнув Диґорі. В його вигуку був такий розпач, що стало зрозуміло: якесь нещастя спіткало хлопця, і йому зараз цілком байдуже, що про нього подумають. – Ти теж би такою була, – продовжував він, – якби перед тим усе своє життя провела на селі, де мала свого коника і річку за садом, а потім тебе привезли жити в цю смердючу діру.

– Лондон не діра! – обурилася Поллі.

Та хлопець почувався таким ображеним, що не звернув на це жодної уваги і далі нарікав:

– І якщо б твій тато поїхав до Індії, а тобі довелося перебратися до тітки і жити з нею та божевільним дядьком… тобі би це сподобалося? Бо вони змушені доглядати маму… І якби твоя мама захворіла і збиралася б… збиралася… померти.

Тут його обличчя скривилося так, як часом і у Вас, коли з усіх сил хочете стримати сльози.

– Вибач, я не знала, – збентежено промовила Поллі. Й одразу по тому, не знаючи, що сказати і прагнучи звернути увагу хлопця на щось веселіше, запитала:

– А що, пан Кеттерлі справді божевільний?

– Він або божевільний, – відповів Диґорі, – або там якась таємниця. В нього на горищі є кабінет, і тітка Летті попередила, щоб я за жодних обставин туди не ходив. Погодься, що виглядає підозріло, як на початок. І потім: кожного разу, коли ми їмо, він намагається мені про щось розповісти… а до неї навіть не пробує озватися… ніколи… Вона завжди його обриває. Наприклад: «Ендрю, дай хлопцеві спокій». Або: «Я певна, що Диґорі не захоче про це слухати». Або ще: «А тепер, Диґорі, чого б тобі не вийти та не побавитися на подвір'ї?»

– І про що ж він тобі намагається розповісти?

– Не знаю. Він ніколи довго не говорить. Мало того, якось уночі (це було якраз учора) я вже йшов спати до своєї кімнати і саме минав сходи на горище, – я зовсім не боюся туди ходити, – коли раптом почув звідтам пронизливий зойк! Побий мене грім!

– Напевно, він там тримає свою божевільну дружину.

– Еге, і я про це подумав.

– Або він фальшивомонетник.

– А може, він був піратом, як той старий з «Острова скарбів», і тепер увесь час переховується від своїх колишніх друзяк.

– Оце то так! – вигукнула Поллі. – Я ніколи б не по-думала, що твій будинок такий цікавий.

– Можеш собі думати що хочеш, – відповів Диґорі. – Але що б ти заспівала, якби довелося там переночувати? Цікаво, чи сподобалося би тобі серед ночі прислухатися, як по коридору до твоїх дверей підкрадається дядько Ендрю? У нього такі страшні очі!

Отак і познайомилися Поллі і Диґорі. Оскільки літні канікули саме розпочалися і ніхто з них не збирався того року їхати на море, то вони стали зустрічатися одне з одним майже щодня.

Їхні пригоди розпочалися, головним чином, через те, що того року було надзвичайно мокре та холодне літо. Це спонукало їх шукати розваг удома і, так би мовити, проводити внутрішні дослідження. Просто дивовижно, скільки всього можна побачити, коли із недогарком свічки вивчати закапелки великого будинку або горища, спільного відразу для цілої низки будинків! Поллі ще раніше відкрила для себе, що коли відчинити невеличку ляду у комірці на горищі її будинку, то там буде цистерна з водою. А далі – темне місце, схоже на довгий тунель, утворений цегляною стіною по один бік та похилим дахом по інший. Тунель проліг над коміркою, коридором, ще одною коміркою та кімнатою покоївки. Де-не-де його пронизували промені світла, що пробивалися крізь шпарки між черепицею. Там зовсім не було підлоги, і доводилося ступати з балки на балку, між якими лежала лише штукатурка. Тільки оступися – і провалишся вниз до кімнати. Поллі влаштувала там, якраз при цистерні, таку собі таємну схованку – як у контрабандистів. Дівчинка постягала туди старі картонні коробки, сидіння від поламаних кухонних крісел та інший мотлох. Потім усе це настелила від балки до балки так, що вийшла підлога. Тут Поллі тримала скриньку, у якій зберігала всілякі скарби, щоденник, який вела, і, звичайно, яблука. У тому кубельці вона частенько випивала цілу плящинку імбирного лимонаду. Пляшки нагромаджувалися і ще більше робили схожим її прихисток на печеру контрабандистів.

Диґорі цей сховок цілком припав до смаку (свого щоденника Поллі йому показати не захотіла), та ймовірні пригоди приваблювали хлопця ще більше.

– Слухай, – запитав він, – а куди тягнеться цей тунель? Маю на увазі, чи закінчується він там, де й твій будинок?

– Ні, – відповіла Поллі, – стіни не доходять до даху. Він тягнеться далі. Я не знаю, де його кінець.

– Тоді ми зможемо виміряти довжину усіх будинків.

– Так, звичайно, – відповіла дівчинка. – О, слухай!

– Що?

– Ми могли б навіть пролізти в інші будинки.

– Егеж, і нас би там накрили як злодіїв! Ні, дякую.

– Не будь таким сиромудрим. Я подумала про будинок, який відразу за вашим.

– А що таке?

– А те, що він порожній. Татко каже, що той будинок нічий, відколи ми сюди переїхали.

– Тоді, гадаю, ми мусимо оглянути його, – мовив Диґорі. Він справді дуже захопився цією ідеєю, хоча з тону, яким це було сказано, Вам би так не здалося. Справа в тім, що хлопець перебирав у голові всі причини, через які будинок міг так довго залишатися порожнім. Про це думала і Поллі. Ніхто з них не вимовив уголос «злодійське кубло», але обоє відчули, що думка, яка так несподівано зародилася, варта того, аби її перевірити.

– Ходімо, спробуєм сьогодні, – запропонував Диґорі.

– Ходім, – погодилася Поллі.

– Гм, а може, тобі ліпше залишитися? – засумнівався Диґорі.

– Як ти, так і я, – заперечила дівчинка.

– А як ми будемо знати, що потрапили саме в той будинок, а не в інший?

Вони вирішили спуститися назад у комірчину і виміряти її кроками від балки до балки. Так можна було дізнатися, скільки балок містить комірка. Потім так само виміряли би коридор між двома комірками будинку Поллі, а в кінці і кімнату покоївки. Це дозволило б визначити повну довжину будинку за кількістю балок. Коли вони подолають подвійну відстань, то доберуться до кінця дому Диґорі, до дверей, що ведуть на горище порожнього будинку.

– Хоча я сумніваюся, що він зовсім порожній, – сказав Диґорі.

– Маєш якусь підозру?

– Мені здається, що там хтось тихцем живе. Виходить тільки поночі, і то з потаємним ліхтарем. Певно, надибаємо там банду відчайдушних злодюг, і нас за це нагородять. А то плетуть усяке! Можна подумати, що той дім простояв би стільки років порожнім, якби там не було якоїсь таємниці.

– Татко каже, що то через вогкість, – згадала Поллі.

– Пхі! Дорослі вічно вигадують нецікаві пояснення, – знизав плечима Диґорі. Але зараз, коли вони говорили про це на горищі при денному світлі, а не при свічці у «печері контрабандистів», думка, що той дім може хтось навідувати, виглядала уже менш правдоподібною.

Діти виміряли все горище до кінця, взяли олівця і підсумували. При цьому вони часом сперечалися, та навіть якщо і погоджувалися, я не певен, що їхні висновки були правильними. Їм страшенно кортіло розпочати виправу.

– Ні пари з вуст, – прошепотіла Поллі, коли вони знову залізли за цистерну. Пригода здавалася їм настільки важливою, що кожен узяв собі по свічці – Поллі мала добрячий запас у своїй печері.

Тунель був дуже темним, запилюженим, із протягами. Вони переступали з балки на балку, не промовляючи ні словечка. Лише іноді шепотіли одне одному: «Зараз ми навпроти твого горища» або «це напевно половина нашого будинку». Ніхто з них не зашпортався, не впустив свічки і нарешті вони побачили праворуч маленькі дверцята у цегляній стіні. З їхнього боку двері не мали жодної засувки, бо відчинялися досередини горища, а не назовні. Але там була клямка, як ото часто буває на буфетах, і це підбадьорило мандрівників. Вони відчули, що зможуть відчинити ті двері.

– Ну що, спробуєм? – спитав Диґорі.

– Як ти, так і я, – відповіла Поллі, як і минулого разу. Обом було ясно, що їхня пригода стає дуже серйозною, але ніхто не відступав. Трішки натужившись, Диґорі повернув клямку. Двері прочинились і – раптом денне світло засліпило їх. Вражені, вони оглядали те, що їм відкрилося. Це не було занедбане горище, це була умебльована кімната! Але вона здавалася порожньою. Всередині панувала мертва тиша. Допитливість Поллі переважила обережність. Дівчинка загасила свічку і зробила крок до незнайомої кімнати, ступаючи тихше за мишку.

Це була звичайна комірка, тільки умебльована як вітальня. На стінах висіли полиці, вщерть заповнені книжками. У коминку палав вогонь (пригадуєте, того року було дуже холодне і мокре літо), а перед ним спинкою до наших друзів примостився високий фотель. Між фотелем та Поллі, зайнявши майже всю площу кімнати, стояв великий стіл, на якому була купа усякої всячини: стародруки упереміш із новими книгами, чорнильниці з ручками, сургуч і мікроскоп. Та увагу дівчинки насамперед привернула дерев'яна таця, пофарбована у яскравий червоний колір, і декілька кілець на ній, Вони лежали парами – одне жовте й одне зелене, потім маленький проміжок між ними – і знову жовте з зеленим. Кільця були не більшими за звичайні коліщатка, і якби не яскраве забарвлення, їх можна було б не помітити. Ви собі навіть не уявляєте, як гарно виблискували ці кілечка. Була б Поллі зовсім малесеньким дівчатком, то, певно, спробувала б запхати одне з них собі до рота.

У кімнаті панувала така тиша, що можна було чути цокання годинника. А втім, як виявила Поллі, повної тиші таки не було. Її порушувало тихесеньке, ледь чутне джумкотіння. Якби у той час уже були винайдені порохотяги, Поллі могла б подумати, що то був звук якраз від цього приладу. Складалось враження, що звук цей долинав здалеку, ніби той порохотяг працював на кілька поверхів нижче.

Проте цей звук був приємніший, мелодійніший, тільки дуже тихий, ледь-ледь чутний.

– Все гаразд. Тут нікого немає, – мовила Поллі через плече до Диґорі. Тепер вона говорила трошки голосніше.

Дигорі увійшов до кімнати – засліплений і страшенно замурзаний. Поллі, зрештою, теж була не ліпша.

– Нічого доброго, – сказав хлопець. – Цей будинок, узагалі-то, не порожній. Нам ліпше забиратися звідси, поки хтось не прийшов.

– Як ти гадаєш, що це таке? – запитала Поллі, розглядаючи кольорові кілечка.

– Та ні, пішли, – наполягав Диґорі. – Чим швидше…

Він так і не докінчив того, що хотів сказати, бо в цю мить щось трапилося: високий фотель, що стояв перед вогнем, раптом розвернувся і з нього, як чорт із табакерки, стрімко звелася стривожена постать дядька Ендрю. Діти, виявляється, опинилися не у порожньому будинку, а в будинку Диґорі, у тому таємничому кабінеті! Вони зойкнули: «О-о-ох!» – й усвідомили свою жахливу помилку: так, їм слід було весь час пам'ятати про те, що вони відійшли не так уже й далеко.

Дядько Ендрю був височенним сухорлявим чолов'ягою. У нього було чисто виголене худюще обличчя з гострим носом і пронизливими світлими очима, увінчане кучмою скуйовдженого сивого волосся.

Диґорі закляк мов укопаний, уп'явшись очима в дядька Ендрю, який виглядав у тисячу разів стривоженішим, ніж будь-коли. Поллі спочатку не дуже злякалась, але згодом і вона зіщулилась. Перше, що вчинив дядько Ендрю, то це метнувся навпростець до відчинених на коридор дверей, зачинив їх і повернув у замку ключа. Тоді обернувся, пронизавши дітей поглядом своїх світлих очей, і широко ошкірився на всі зуби.

– Тепер, – протягнув він, – моя немудра сестриця не зможе до вас дістатися!

Діти зовсім не сподівалися подібного вчинку від дорослого. Поллі перехопило подих. Вони з Диґорі почали задкувати до тих дверцят, через які увійшли до кімнати, та дядько Ендрю й тут виявився спритнішим за малих дослідників. Він випередив їх, затраснув дверцята, повернувся, став перед дітьми, потер руки і хруснув довгими і білими як крейда пальцями.

– Я просто в захваті, що бачу вас! – вимовив він. – Двійко дітей – це якраз те, що мені потрібно.

– Пане Кеттерлі, будь ласка, – попрохала Поллі, – мені треба йти додому. Чи не будете Ви такий ласкавий випустити нас звідси?

– Поки що ні, – відповів дядько Ендрю. – Це занадто зручний випадок, щоб його проґавити. Мені потрібні двоє дітей. Бачите, я дійшов до середини великого експерименту. Я проводив його на морських свинках і, здається, справа пішла. Але що з того, коли морські свинки не можуть нічого розповісти. А я не можу їм пояснити, як повернутися назад.

– Послухайте, дядьку Ендрю, – обізвався й Диґорі, – вже обідня пора і зараз нас почнуть шукати. Ви мусите нас відпустити.

– Мушу? – здивовано перепитав дядько.

Диґорі та Поллі блискавично переглянулися. Вони не наважилися заперечити жодним словом, проте їхні погляди промовляли: «Нічого страшного?» та «Треба його вблагати».

– Якщо Ви дозволите нам зараз піти на обід, – знову почала Поллі, – то по обіді ми зможемо повернутися назад.

– Але як я знатиму, що ви повернетеся? – запитав дядько Ендрю з хитруватою посмішкою. Потім він, здавалося, передумав. – Ну добре, добре, – мовив він, – якщо ви дійсно мусите йти… я гадаю, що таки мусите. Не можна ж сподіватися, що двоє таких молодих людей, як ви, знайдуть для себе щось веселе у спілкуванні з таким старим нікчемою, як я, – Він зітхнув і продовжив далі. – Ви собі не уявляєте, яким самотнім іноді я буваю. А зрештою, яке це має значення? Ідіть собі обідати. Але хочу зробити вам подарунок перед тим, як підете – не щодня ж у моє лігво приходить маленька гостя, особливо, якщо можна так висловитися, така приваблива юна панночка, як Ви.

Поллі почала схилятися до думки, що насправді він, мабуть, не зовсім божевільний.

– То як, моя люба, хочеш перстеника? – звернувся дядько Ендрю до Поллі.

– Ви маєте на увазі одне із тих жовтих чи зелених кілець? – пожвавішала Поллі. – Як гарно!

– Не зелене! – відповів дядько Ендрю. – На жаль, зеленого персня віддати не зможу. Але я дуже радо, від усієї душі, подарую тобі один із тих жовтих. Підійди і приміряй.

Тепер Поллі остаточно позбулася страху і була переконана, що старий добродій зовсім не божевільний. Окрім того, всі ті перстеники випромінювали якусь дивну звабу. Дівчинка рушила до таці.

– Ага! Тепер я знаю, – вигукнула Поллі, – той джумкотливий звук долинає звідси. Здається, це перстені так бринять.

– Яка багата уява, моя люба, – засміявся дядько Ендрю. Сміх звучав досить природно, але Диґорі побачив нетерплячий, майже жадібний вираз його обличчя.

– Поллі! Не роби дурниць, – вигукнув хлопець, – нічого не чіпай!

Але було запізно: якраз коли він це вигукнув, Поллі торкнулася до одного із перстінців і – миттєво, без спалаху, без шуму і взагалі без будь-якого попередження – дівчинка зникла. Диґорі і дядько залишилися у кімнаті вдвох.

Розділ 2. Дигорі та його дядько

Це сталося так раптово, так ні на що не було схоже (бо навіть у нічних жахах із Диґорі не траплялося нічого подібного), що з переляку хлопець аж зойкнув. Дядькова рука негайно затулила йому рота.

– Цить! – зашипів дядько Ендрю йому на вухо. – Якщо почнеш галасувати, то почує мама. А ти знаєш, що може вчинити із нею переляк.

Як розповідав згодом Диґорі, від такої небаченої капості йому аж стало зле. Та, звісно, більше він не кричав.

– Отак ліпше, – мовив дядько Ендрю. – Ти міг би все зіпсувати. Коли вперше спостерігаєш чиєсь зникнення, воно справді вражає. Навіть я здригнувся, коли це сталося із морськими свинками – якраз минулої ночі.

– Отоді, коли Ви скрикнули? – спитав Диґорі.

– А ти чув? Сподіваюсь, ти не шпигував за мною?

– Певно, що ні! – обурено вигукнув Диґорі. – Але що сталося з Поллі?

– Привітай мене, мій любий хлопчику, – урочистим тоном промовив дядько Ендрю, потираючи руки, – мій експеримент завершився успішно. Дівчинка щезла… пропала… геть чисто зникла із цього світу.

– Що Ви з нею зробили?

– Я перемістив її… гм, так би мовити… в інше місце.

– Що це означає? – запитав Диґорі.

Дядько Ендрю вмостився у фотелі і сказав:

– Добре, я розповім тобі. Ти чув коли-небудь про стару пані Лефей?

– Якась двоюрідна прабабця чи хто, – спробував згадати Диґорі.

– Не влучив, – відповів дядько Ендрю. – Вона була моєю хрещеною. Отам на стіні її фото.

Диґорі обернувся і побачив вицвілу фотокартку: там була стара пані в чепчику. Тепер він пригадав, що бачив одного разу світлину тої пані: картка лежала у старій шухляді вдома у селі. Він запитав тоді маму, хто це, але мама, здавалося, не бажала розповідати про цю жінку. «Ця пані зовсім негарна, – подумав Диґорі, – хоча, зрозуміло, серед тих давніх фотокарток одна могла і не вдатися».

– Дядьку Ендрю, – запитав хлопець, – було… чи не було в ній чогось недоброго?

– Ну, – захихотів дядько Ендрю, – то залежить від того, що ти називаєш недобрим. Люди такі обмежені… Вона, звичайно, зробилася дуже дивною наприкінці життя і чинила такі дурниці… За що її і запроторили.

– У психлікарню, певно?

– О, ні, ні, ні, – обурено заперечив дядько Ендрю, – нічого подібного. Лише в тюрму.

– Стривайте, – вигукнув Диґорі, – а що ж вона натворила?

– А-ах, бідна жінка, – відповів дядько, – вона була зовсім немудра. Там було стільки гарних розмаїтих речей… нам не треба було всім захоплюватись… Вона завжди була доброю до мене.

– Послухайте, як це все стосується до Поллі? Я наполягаю, щоб…

– На все свій час, мій хлопче, – спокійно продовжував дядько Ендрю. – Перед смертю пані Лефей випустили, і я був одним із небагатьох, кому в останні місяці життя вона дозволяла приходити. Розумієш, вона зневажала простакуватих невігласів. Я також. Але ми обоє цікавились певними речами. За кілька днів до своєї смерті вона сказала мені, щоб я заліз до старого бюрка у її будинку, відчинив там потаємну шухлядку і приніс їй маленьку скриньку, яку там знайду. Коли я підняв ту скриньку, то відчув легке поколювання у пучках. Щось підказало мені, що в моїх руках опинилась якась велика таємниця. Старенька віддала її мені, але взяла з мене слово: як тільки вона помре, я спалю ту штуку, не відкриваючи, здійснивши при цьому певний обряд… Тієї обіцянки я не додержав…

– Так ось, це було дуже негарно з Вашого боку, – сказав Диґорі.

– Негарно? – здивовано перепитав дядько Ендрю. – Ну звичайно, ти ж вважаєш, що маленькі хлопчики мають дотримуватися своїх обіцянок, правда? Дійсно: дуже справедливо і дуже правильно. Я теж так гадаю і радий, що ти цього навчився. Але мусиш зрозуміти, що правила такого роду, хай якими чудовими вони є для маленьких хлопчиків, челяді, жінок… і взагалі для всіх людей… не можуть слугувати мірилом для вдумливих студентів, великих мислителів та мудреців. Ні, Диґорі, люди мого ґатунку, люди, що пізнали вищу мудрість, є вільними від звичайних правил… і від звичайних задоволень теж. Наша доля, мій хлопче, висока і самотня.

Допоки дядько Ендрю це виголошував, то виглядав таким поважним, шляхетним, таємничим, що Диґорі якусь мить справді вірив: дядько повідає щось хороше. Та лиш хлопець пригадав той паскудний вираз на його обличчі перед зникненням Поллі, то відразу збагнув, що ховається за тими пишними фразами. «Все це лише значить, – подумав собі хлопець, – що він гадає, ніби може чинити все, що йому заманеться, аби досягнути того, чого прагне».

– Звичайно, – продовжував дядько Ендрю, – я довго не насмілювався відчинити скриньку, бо розумів, що у ній може критися щось дуже небезпечне. Що ж до моєї хресної, то вона була просто-таки визначна жінка. Кажу тобі, вона була останньою зі смертних у цій країні, в чиїх жилах текла кров феї. (Вона розповідала мені, що в той час жили ще дві, крім неї. Одна була герцогинею, а друга – звичайною двірничкою.) Справді, Диґорі, можливо, зараз ти спілкуєшся з останнім чоловіком, що є похресником феї. Отак-то. Будеш мати що згадувати, коли сам постарієш.

«Б'юсь об заклад, вона була недоброю феєю,» – подумав Диґорі і додав уголос:

– Ну а що з Поллі?

– Та що ти затявся на своєму! – вибухнув дядько Ендрю. – Ніби воно щось значить. Але продовжимо. Першим моїм завданням, без сумніву, було оглянути саму скриньку. Вона виявилася дуже старовинною. Але я вже тоді знав достатньо, аби дошолопати, що вона не належала ні грекам, ані стародавнім єгиптянам, ані вавилонянам чи хеттам, чи навіть китайцям. Вона була древніша за усі ці народи. О, то був величний день, коли я врешті пізнав істину. Скринька належала атлантам. Вона потрапила до нас із затонулого острова Атлантида, а це означає, що вона на цілі століття старша за будь-які рештки кам'яного віку, знайдені у Європі. До того ж, вона була зроблена без отого грубого несмаку, як тамті. У ті страшенно віддалені від нас віки Атлантида вже розвинулася у велику цивілізацію, що мала палаци, храми та освічених людей.

Він на мить зупинився, немов очікуючи, що Диґорі щось скаже. Та у хлопця з кожною хвилиною наростала відраза до дядька, отож він просто мовчав.

– Тим часом, – продовжував дядько Ендрю, – я прикладав немалих зусиль для вивчення інших напрямків магії (однак розводитися про них перед дитиною, гадаю, недоречно). Пізнавши ці науки, я прийшов до чудової ідеї щодо речей, які мали бути у тій скриньці. Шляхом багатьох дослідів я звузив коло пошуків. Мені довелося познайомитися із кількома…гаразд, кількома до біса підозрілими особами і пройти через кілька дуже неприємних ви-проб. Саме тоді я посивів. За задоволення стати магом треба було заплатити. Моє здоров'я підірвалось остаточно. Проте я досяг успіху. Нарешті я дійсно пізнав.

І хоча в кімнаті не існувало жодної реальної можливості до підслуховування, він нахилився і продовжував говорити майже пошепки.

– Скринька атлантів містила в собі дещо, що було принесено з іншого світу, коли наш світ лише зароджувався.

– Що там було? – запитав Диґорі, який мимоволі зацікавився знову.

– Тільки пил, – відповів дядько Ендрю, – дрібний, сухий пил. Нема на що й глянути, нема чого показати. Скажеш: і це – за працю цілого життя. Ох, але коли я подивився на цей пил, перед тим дуже старанно подбавши, аби часом його не зачепити, і подумав, що кожна дрібка його колись належала іншому світові… Розумієш, я не маю на увазі іншої планети. Планети є частиною нашого світу, і ти зміг би туди потрапити, якби подолав відповідну відстань… я маю на увазі справді інший світ… іншу природу… іншу світобудову… те, чого ти ніколи не досягнеш, навіть коли подорожуватимеш крізь простір цього всесвіту безмежно довго… світ, якого можна досягти лише за допомогою магії… ось! – Тут дядько Ендрю так сильно потер руки, що пальці захрускотіли як феєрверк – Я зрозумів, – продовжував він, – що якщо надати йому правильної форми, то цей порошок перенесе тебе назад, у те місце, звідки він прибув. Труднощі, однак, полягали в тому, щоб знайти ту форму. Мої найперші досліди виявилися невдалими. Я проводив їх на морських свинках: деякі з них просто вмирали, деякі вибухали, немов маленькі бомби…

– Це було дуже жорстоко так чинити, – перебив Диґорі, у котрого колись теж була морська свинка.

– І як тобі весь час вдається збивати мене з пантелику! – обурився дядько Ендрю. – Ці тварини призначені для подібних експериментів! Я придбав їх собі! Стривай… на чому я зупинився? Ага! Нарешті мені поталанило виготовити перстені, жовті перстені. Але тут виникли нові труднощі. Я був цілком переконаний, що жовтий перстень може перенести будь-які істоти, що торкнулися до нього, в Інше Місце. Але що з того, коли я не зможу повернути їх назад, аби дізнатися, що вони там знайшли?

– А що з отими істотами? – поспитав Диґорі. – В гарненьку ж історію вони влипли, коли не можуть повернутися назад!

– Ти далі продовжуєш дивитися на все під хибним кутом зору, – нетерпляче перебив дядько Ендрю. – Хіба так важко зрозуміти, що мова йде про великий експеримент? Мені необхідно дізнатися, яке воно, те Інше Місце, і якраз тому я їх туди посилаю.

– Гаразд, то чому Ви не перенесетеся туди сам?

Навряд чи бачив коли-небудь Диґорі когось, кого б настільки вразило й образило таке просте запитання, як його дядька.

– Я? Я?! – заволав дядько Ендрю, зірвавшись на рівні ноги. – Цей хлопець, видно, зовсім з'їхав з глузду! В мої літа, з моїм здоров'ям ризикувати, піддавати себе потрясінням та небезпекам, які чигають у чужому всесвіті? За все життя я не чув більшого безглуздя! Та ти усвідомлюєш, що мелеш? Лиш поміркуй, що то значить – Інший Світ… Це ж можна наткнутися на щось… щось…

– Я собі так думаю, Ви послали Поллі саме туди, – вимовив Диґорі. Його щоки палали від гніву. – Все, що я можу на це сказати, – додав хлопець, – хоч Ви й мій дядько, та повелися як боягуз, пославши дівчинку туди, куди сам боїтеся поткнути носа.

– Цитьте, сер! – обірвав його дядько Ендрю, гримнувши рукою об стіл. – Я не бажаю, щоб мене повчав якийсь замурзаний шмаркач. Ти нічого не розумієш. Я – великий учений, чорнокнижник, посвячений, який здійснюєексперимент. Без сумніву, мені потрібні живі істоти, приречені на це. О Господи, він мені радить, аби я поспитав у морських свинок дозволу їхвикористати! Глибин мудрості не осягнеш без жертовності! А твоя думка про мою особисту участь просто сміховинна – це те саме, що наказати генералові йти у бій як простому солдатові. Якби я загинув, що сталося би зі справою цілого мого життя?

– Годі, облиште теревені, – обірвав його Диґорі. – Ви збираєтеся повернути Поллі?

– Я намагався про це розповісти, коли ти так нечемно перебив мене, – ображено сказав дядько Ендрю. – Нарешті я відкрив можливість зворотньої подорожі: зелені перстені повертають назад.

– Але ж Поллі не має зеленого персня?

– Не має, – ствердив дядько Ендрю із жорстокою посмішкою.

– Тоді вона не може повернутися! – скрикнув Диґорі. – Це значить, що Ви послали її на погибель!

– Вона може повернутися, – сказав дядько Ендрю, – якщо хтось піде за нею, вдягнувши на руку жовтого персня і прихопивши зі собою два зелених: один – для себе, а другий – для неї.

Тільки тепер Диґорі усвідомив, у яку пастку потрапив. Він уважно подивився на дядька Ендрю. Уста хлопця широко відкрилися, але він не зронив ні слова, тільки дуже зблід.

– Сподіваюся, – заявив дядько Ендрю високим і гучним голосом так, начебто він був поважним дядечком, котрий роздає щедрі подарунки та добрі поради, – сподіваюся, Диґорі, що ти не будеш боягузом. Мене б вельми засмутила думка, що декому з нашої родини забракло честі та лицарства поспішити на допомогу… е-е… дамі у біді.

– Замовкніть! – вигукнув Диґорі. – Якби у Вас була хоч крихта честі і всього такого, Ви б самі туди подалися. Та я певен: цього не буде. Гаразд, бачу, що мушу йти. Ви – чудовисько! Гадаю, що все було сплановано заздалегідь, гак, щоб Поллі опинилася там, нічого не знаючи, і тепер мені доведеться йти по неї.

– Звичайно, – задоволено вишкірився дядько Ендрю у єхидній посмішці.

– Добре, я піду. Але є одна річ, про яку дуже хочу зараз сказати. Донині я не вірив у магію. Тепер розумію, що це – дійсність. Якщо так, то, гадаю, всі старовинні казкові оповіді є більш-менш правдивими. А Ви є просто злий та жорстокий чорнокнижник-лиходій, як деякі з них у тих оповіданнях. Так от, я ніколи не читав історій, у яких подібним типам урешті-решт не діставалося б на горіхи. Присягаюся, з Вами буде те саме. Катюзі по заслузі!

Зі всього, що говорив Диґорі досі, це була перша думка, яка спрямувала його до майбутнього щасливого кінця. Дядько Ендрю здригнувся. Його обличчя поступово опанував тваринний жах – пана Ендрю стало навіть шкода. Проте він миттю оговтався і витиснув, силувано посміхаючись:

– Ну годі, годі. Що ж, такі думки цілком природні для дитини, яка виховується серед жінок. Старі бабські байки, га? Не думаю, що тобі потрібно хвилюватися про моюбезпеку, Диґорі. Було би ліпше, якби ти потурбувався про свою товаришку. Вона зникла вже досить давно. І якщо там є якісь небезпеки… так-так-так, було би шкода спізнитися на якусь хвильку.

–  Не Вашатурбота! – люто відрубав Диґорі. – Мені остогидли Ваші теревені. Що я маю робити?

– Ти мусиш навчитися керувати собою, мій хлопче, – холодно мовив дядько Ендрю, – інакше виростеш геть як твоя тітонька Летті. Добре, перейдімо до справи. – Він підвівся, одягнув пару рукавиць і наблизився до таці з перстенями. – Вони спрацьовують тільки тоді, коли торкнеш їх голою рукою. В рукавицях я можу підняти їх… ось так… і нічого не станеться. Отож, якщо покладеш один із них у свою кишеню, з тобою нічого не трапиться. Але мусиш пам'ятати, щоб не запхати руку до кишені і випадково не зачепити його. Лиш торкнешся жовтого персня – зникнеш із цього світу А коли перебуваєш в Іншому Місці, думаю… звичайно, це ще не перевірено, однак я припускаю, що як тільки торкнеш зелений перстень, то зникнеш там і, гадаю, з'явишся знов у цьому світі. Далі. Я беру ці два зелені персні й опускаю у твою праву кишеню. Добре запам'ятай собі, у якій кишені зелені перстені: 3 – зелений та П – права. «ЗП» – зрозумів? Це значить «зелений у правій». Один перстень – для тебе, другий – для малої. А тепер сам підніми жовтий перстень. На твоєму місці я натягнув би його на палець – так не впустиш його на долівку.