Текст книги "Хроніки Нарнії: Небіж чорнокнижника"

Автор книги: Клайв Стейплз Льюис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 8 страниц)

Дядько Ендрю зупинився. Він тремтів і смикався то в один, то в другий бік, бо ж і в ліпші часи не любив звірів, радше боявся їх, а за роки своїх немилосердних експериментів над тваринами став ненавидіти та боятися їх іще більше.

– А тепер, шановний, – промовив бульдог сухим діловим тоном, – скажіть, хто Ви – тварина, рослина чи мінерал?

Це те, що він насправді сказав. Та дядько Ендрю почув лише: «Гар-р-р!»

Розділ 11. Дигорі і дядько потрапили у скруту

Тут Ви, напевно подумаєте: звірі такі дурні й одразу не помітили, що дядько Ендрю належить до тих самих істот, що двоє дітей та візник. Алє маєте пам'ятати, що звірі нічого не знали про одяг. Вони вважали, що сукенка Поллі, норфолцький костюм Диґорі і капелюх візника є такими самими невід'ємними частинами їхніх тіл, як і їх власне хутро чи пір'я птахів. Звірі не могли собі уяснити, що ці троє належать до одного племені, оскільки не встигли з ними порозумітись, а Перчик, як їм здалося, думав так само. До того ж, дядько Ендрю був набагато вищий за дітей та цибатіший за візника. Дядько був увесь у чорному, білою була хіба камізелька (зараз, щоправда, не надто чиста), та з великою кучмою сивого волосся (що тепер, правда, була не надто пишна). Тому він не здавався їм чимось схожим на тих трьох істот. Отож не дивно, що звірі були дещо розгублені. Найгіршим було те, що об'єкт, здавалося, не здатен був говорити.

Та він намагався. Коли бульдог звернувся до нього (чи, як йому здалося, загавкав, і ще загарчав), дядько здійняв до неба тремтячу руку і, мов у гарячці, видихнув: «Добрий псюнчику, пожалій старого!» Та звірі розуміли його не більше, аніж він їх. Вони не розібрали жодного слова, окрім незрозумілих шиплячих звуків. Мабуть, таке звертання було недоречним, бо жоден пес, наскільки мені відомо, а тим більше Речистий Пес Нарнії не захоче називатися Добрим Псюнчиком, – так само, як Вам би не хотілось бути істотою на ім'я Мій Маленький Чоловічок.

Наступної миті дядько Ендрю втратив свідомість і впав як підкошений.

– Ну що ж, – заявив кабан, – це тільки дерево. Я так і думав.

Розумієте, звірі ще ніколи не бачили втрати свідомості чи навіть просто падіння. Бульдог, який обнюхав дядька Ендрю з ніг до голови, підняв голову і заперечив:

– Це тварина. Без сумніву, тварина. Цілком можливо, така сама, як і ті решта.

– Я не бачу цього, – сказав один ведмідь. – Звір не перекидався б так, як оте, що впало. Ми – звірі і ми не перекидаємося. Ми зводимося на ноги. Ось так.

І він звівся на задні лапи, подався назад, перечепився через низьку галузку і гепнувся на спину.

– Третій жарт, третій жарт, третій жарт! – у несамовитому захваті загорланила галка.

– Я таки гадаю, що це своєрідне дерево, – стояв на своєму кабан.

– Якщо це дерево, – втрутився інший ведмідь, – то в ньому має бути бджолине гніздо.

– Я переконаний, що це не дерево, – заговорив борсук. – Мені здається, воно намагалося щось говорити перед тим, як звалилося.

– То був тільки шум вітру в його гілках, – наполягав кабан.

– Ти нічогісінько не тямиш, – звернулась галка до борсука, – коли думаєш, що воно є речистою твариною! Воно ж не промовило жодного слова.

– І все ж, знаєте, – вступив у розмову слон (звісно, то була слониха, бо її чоловіка, як пригадуєте, Аслан забрав зі собою), – воно таки може бути якоюсь твариною. Може, ота найбіліша ґуля скраю і є обличчя? А ті дірки – очі і рот. Не ніс, звісно ж. Але тоді… гм… ніс не може бути таким маленьким. У багатьох із нас є те, що точно можна назвати носом, – і вона, хизуючись, кокетливо відвела вбік кінчик свого хобота, скоса гордовито поглядаючи на нього. Та їй можна вибачити ті безневинні гордощі.

– Я рішуче заперечую проти цього зауваження, – набурмосився бульдог (йому, вочевидь, нічим було по-хвалитися).

– Слониха має цілковиту рацію, – озвався тапір, у якого також був довгий ніс.

– Ось що я вам скажу, – жваво втрутився у дискусію віслюк. – Мабуть, це тварина, яка не вміє говорити, але вміє думати.

– Чи можна його підняти догори? – замислено промовила слониха. Її хобот делікатно обхопив обм'якле тіло дядька Ендрю і поставив його, але, на жаль, сторчма, на голову. 3 дядькової кишені випали два півсоверени, три півкрони й один шестипенсовик. Але зусилля виявилися марними. Дядько Ендрю знову звалився лантухом.

– Отак! – вигукнуло декілька голосів. – Це, зовсім не тварина. Воно неживе.

– А я кажу вам: це – тварина, – стояв на своєму бульдог. – У нього такий же запах, як і у вас.

– Запах – це ще не все, – заперечила слониха.

– Як це не все? – обурився бульдог. – Якщо хлопака не може довіряти своєму носові, то на що тоді йому покластися?

– Ну, мабуть, на розум, – м'яко відповіла слониха.

– Я рішуче заперечую проти цього зауваження, – відказав бульдог.

– Гаразд, ми змушені з ним щось робити, – вела далі слониха. – Бо воно може виявитися тим Алихом, а його слід показати Асланові. Що про це думає більшість? Це тварина чи якесь дерево?

– Дерево! Дерево! – загукав із десяток голосів.

– Дуже добре! – схвально хитнула хоботом. – Тоді, якщо це дерево, воно хоче, аби його посадили. Нам треба вирити яму.

Цю частину роботи досить швидко виконали двоє кротів. З приводу ж того, яким кінцем слід запихати дядька Ендрю в яму, виникла невеличка суперечка, і, відверто кажучи, шансів бути посадженим не униз головою у нього було дуже мало. Деякі звірі стверджували, що ноги мусять бути гілками, отож сірий розтріпаний кінець (вони мали на увазі його голову) не що інше як коріння. Але тут інші звірі зауважили, що розгалужена частина дядька Ендрю доволі брудна і досить розвинена, як і пасує корінню. Врешті посадили дядька таки головою догори. Коли яму закидали землею, то дядько Ендрю був закопаний по коліна.

– Воно виглядає страшенно зів'ялим, – стурбовано промовив віслюк.

– Так, звичайно, воно хоче, аби його підлили, – погодилася слониха. – Я гадаю, і хочу вас про це сповістити (без наміру образити будь-кого із присутніх); що, мабуть, для такої роботи мій ніс…

– Я рішуче заперечую проти цього зауваження, – знову не погодився бульдог, але слониха, м'яко ступаючи, вже пішла до річки, наповнила хобота водою і повернулася, щоб заопікуватися дядьком Ендрю. Кмітлива тварина взялася до роботи і вода потужним струменем вилилася на дядька, стікаючи геть за обшивку сюртука, ніби дядько отак ув одежі приймав ванну. Це відродило пана Ендрю до життя. Він остаточно прийшов до тями. Але що то було за пробудження! Та мусимо облишити його: хай трохи подумає про свої «подвиги» (якщо, звісно, він зараз здатен бодай щось усвідомити) і повернутися до важливіших речей.

Перчик із Диґорі мчали галопом. Гомін звірів поступово завмирав удалині, а невеличкий гурт Аслана з вибраними радниками щораз наближався. Диґорі знав, що не наважився б порушити урочистих зборів, коли звірі заговорили, але тепер у цьому і не було потреби. За словом Аслана слон, ворони та й усі решта відійшли вбік. Дигорі зіскочив з коня й опинився віч-на-віч з Асланом. Лев виявився ще більшим і ще гарнішим, ще золотосяйнішим і ще страшнішим, ніж собі думав хлопчик. Диґорі навіть не насмілився поглянути йому у вічі.

– Даруйте… пане леве… Аслане… сер? – запитально глянув на нього Диґорі. – Чи не могли б Ви… можу я… вибачте, чи не дали б Ви мені трохи чарівного плоду цієї країни на ліки для моєї мами?

Він одчайдушно сподівався, що лев відповість «так» і до нестями боявся, що той може сказати «ні». Та Диґорі розгубився, коли не сталося ні того, ні іншого.

– Це хлопець, – промовив Аслан, дивлячись не на Диґорі, а на своїх радників. – Ось хлопець, який учинив це. Через нього все і сталося.

«О, шановний, – подумав Диґорі, – що такого зробив я на цей раз?»

– Сину Адамів, – сказав лев, – зла чаклунка проникла в мою новонароджену землю Нарнію. Поясни цим добрим звірам, як вона сюди потрапила.

Десятки розмаїтих можливих виправдань зароїлися у голові Диґорі, але йому вистачило розуму розповісти чисту правду.

– Це я привів її, Аслане, – тихо відповів хлопець.

– Нащо?

– Хотів вигнати її з нашого світу у її світ. Я думав, що веду її назад, на її власне місце.

– А як вона опинилася у вашому світі, сину Адамів?

– Через… через магію.

Лев нічого не відповів і Диґорі подумав, що розповів замало:

– Це мій дядько Ендрю, – сказав хлопець. – Він послав нас поза наш світ за допомогою чарівних перстенів. Зрештою, я був змушений, бо спершу він послав Поллі, а потім ми зустріли чаклунку, у місті під назвою Черн, і вона якраз ухопила нас, коли…

– Ви зустріли чаклунку? – перепитав лев низьким голосом, який, вдавалося, от-от перейде у погрозливе рикання.

– Вона пробудилася, – нещасним голосом відповів Диґорі. Хлопець зробився блідий як крейда. – Маю на увазі, то я розбудив її. Бо хотів знати, що станеться, коли вдарю у дзвона. А Поллі не хотіла цього. Вона не винна. Я… я скрутив її. Знаю, мені не слід було цього робити. Думаю, я був трохи зачарований по тому, як прочитав напис під дзвоном.

– Справді? – запитав Аслан таким же низьким і глибоким голосом.

– Ні, – зашарівся Диґорі. – Тепер розумію, що це неправда. Я тільки вдавав.

Запала довга пауза. І Диґорі думав собі: «Я все зіпсував. Тепер уже нічого не можна буде зробити для мами».

Коли лев заговорив знову, то звернувся не до Диґорі.

– Бачите, друзі, – промовив він. – Ще перед тим як сім годин тому я подарував вам новий чистий світ, сюди вже увійшли сили зла: їх розбудив і привів сюди цей син Адама. – Всі звірі, навіть Перчик, звернули свої погляди до Диґорі, і бідоласі захотілося чимскоріш провалитись крізь землю. – Та не варто засмучуватися, – продовжував лев, звертаючись до звірів. – Лихо таки прийде сюди, та спливе ще багато часу, заки на меневпаде найгірше… А зараз запровадьмо такий порядок, із яким тут іще сотні років буде радісна земля радісного світу. Й оскільки раса Адамова нанесла рану цьому світові, то вона й допоможе зцілити її. Підійдіть-но ближче, І ви теж.

Останні слова стосувалися до Поллі та візника, що саме надійшли. Поллі, широко відкривши рота й очі, пильно вдивлялася в Аслана, все міцніше тримаючи візника за руку. Візник, кинувши погляд на лева, зняв свого капелюха. Ще ніхто не бачив його без капелюха, а без нього він виглядав молодшим, гарнішим і справді більше був схожий на селянина, ніж на лондонського візника.

– Сину, – звернувся Аслан до візника, – я давно знаю тебе. Чи знаєш ти мене?

– Гм… ні, сер, – відповів візник, – у кожному разі, не в звичайному розумінні. Та якось відчуваю, ніби можу поводити себе дуже вільно, тому що ми вже раніше зустрічалися.

– Це добре, – промовив лев. – Ти знаєш більше, ніж думаєш. І житимеш, щоб пізнати мене ліпше. Як тобі ця країна?

– Чудова учта, сер, – відповів візник.

– Тобі б хотілося жити тут завжди?

– Гм, бачите, сер, я одружений чоловік, – відповів візник – Якби моя дружина була тут, то, мені здається, ніхто з нас не захотів би повернутися до Лондона: ми ж обоє сільські люди.

Аслан закинув догори свою гривасту голову, розтулив рота – і з нього вихопилася одна протяжна нота. Не дуже гучна, а проте повна сили. Серце підстрибнуло у грудях Поллі, коли вона почула її. Дівчинка була цілковито впевнена, що то був поклик і що кожен, хто його почув, захотів би йому підкоритися, мало того, здатен був це зробити, хоч які світи та століття лежали б поміж ним і левом. Ось чому Поллі, хоча й була зачудована, анітрохи не здивувалась, коли зненацька молода жінка з добрим та чесним обличчям вийшла нізвідки і стала поруч. Поллі одразу зрозуміла, що це дружина візника, і перенеслася вона з нашого світу не після втомливої подорожі з чарівним перснем, а швидко, просто і делікатно, – так, як птаха прилітає до рідного гнізда. Молода жінка, очевидно, саме прала, бо на ній була запаска, рукави закочені по лікті, а на руках мильна піна. Якби вона мала час перебратися у святочне (її найкращий капелюшок мав на собі штучні вишеньки), то виглядала б недоречно, а так була досить мила.

Звісно, жінка подумала, що спить. Ось чому вона не підійшла відразу до свого чоловіка і не спитала його, чому вони обоє тут опинилися. Проте, коли вона поглянула на лева, то, здається, уже не була певна, що спить, та все ж чомусь не виглядала дуже перестрашеною. Жінка присіла у коротенькому реверансі, як часто у ті дні при зустрічі чинили сільські дівчата. Після того вона підійшла до візника, узяла його за руку і трохи сором'язливо озирнулася довкола.

– Діти мої, – промовив Аслан, глянувши на них обох, – ви нарікаєтесь першими королем і королевою Нарнії.

Візник од здивування розкрив рота, а його дружина почервоніла як півонія.

– Ти будеш керувати і правити всіма цими створіннями, чинити між ними справедливість, захищати їх од ворогів, коли буде потреба. А потреба буде, бо у цьому світі перебуває зла чаклунка.

Візник двічі чи тричі судомно ковтнув повітря і прокашлявся:

– Уклінно перепрошую, сер, – почав він, – дуже Вам дякую, проте я думаю, і моя господиня також, що я негодящий чоловік для такої роботи. Я, знаєте, не вельми грамотний.

– Добре, – промовив Аслан, – ти вмієш користуватися лопатою, плугом? Умієш вирощувати на землі овочі?

– Так, сер, я міг би робити таку роботу, бо у цьому виріс.

– Чи зможеш ти правити цими створіннями добре і справедливо, пам'ятаючи, що вони не є рабами, як ті безмовні звірі, народжені у твоєму світі, але Речистими Звір-ми та вільними особами?

– Розумію, сер, – відповів візник – Я б спробував завести справедливі стосунки поміж ними усіма.

– А виховав би своїх дітей та онуків так само?

– Я б намагався, сер. Я б робив усе якнайліпше – правда, Неллі?

– І не мав би мазунчиків серед власних дітей або серед інших створінь? І не дозволяв би нікому підминати під себе інших або використовувати їх у своїх інтересах?

– Я ніколи терпіти не міг подібних учинків, сер, і це правда. Я б відплатив їм, якби зловив їх – відповів візник. (Із плином цієї розмови голос візника робився чимраз повільнішим та багатшим: у ньому з'являлося більше дзвінкості сільського юнака і меншало гостроти та похапливості кокні – жителя лондонських кварталів бідноти.)

– Ну а якби вороги напали на край (бо вороги таки будуть) і розпочалася війна, чи був би ти першим у наступі та останнім у відступі?

– Гм, сер, – поволі, зважуючи кожне слово, відповів візник, – чоловік не знає напевно, на що здатен. Наважусь сповістити, що цілком можу виявитися таким, як м'якенька булочка. Я ніколи не воював, хіба що навкулачки. Я спробував би… тобто сподіваюсь, що спробував би… виконати свій обов'язок.

– Тоді, – промовив Аслан, – ти зробиш усе, що має робити король. Коронація відбудеться негайно. Отож, ти, твої діти та онуки будуть благословенними. Одні з них будуть королями Нарнії, інші – королями Верхоландії, яка лежить за Південними Горами. А ти, маленька доню, – тут він повернувся до Поллі, – запрошена на свято. Чи простила ти хлопця за насильство, скоєне у залі постатей безлюдного палацу проклятого Черну?

– Так, Аслане, ми помирилися, – відповіла Поллі.

– Це добре, – промовив Аслан. – А тепер дещо для хлопця.

Розділ 12. Перчикова пригода

Диґорі міцно стиснув губи. Він почувався щораз більш ніяково. Бідолаха хіба сподівався, що, хай що б там сталося, він не розреветься і не втне жодної дурниці.

– Сину Адамів, – звернувся до нього лев, – чи ти готовий виправити зло, яке заподіяв моїй милій країні Нарнії у день її народження?

– Так. Лише не знаю, що міг би зробити, – відповів Диґорі. – Бачите, чаклунка втекла і…

– Я запитав: чи ти готовий? – повторив лев.

– Так, – відповів Диґорі. На мить у нього виникло шалене бажання сказати: «Так, я спробую допомогти Вам, якщо пообіцяєте зарадити моїй мамі», – але вчасно схаменувся, бо лев був зовсім не тою особою, з якою можна було б поторгуватися. Коли ж хлопець мовив «так», то подумав про свою маму і про ті великі сподівання, які у нього були, і як усі вони розвіялися. У горлі йому застряг клубок, а на очі навернулися сльози, і він, більше не зважуючи, бовкнув:

– Але будь ласка, прошу Вас… не дали б Ви… не могли б Ви мені дати що-небудь, що вилікує мою маму?

До цього моменту він дивився на велетенські передні лапи Аслана та його здоровенні кігті, а тепер у відчаї глянув просто йому в очі. Те, що хлопцеві відкрилося, здивувало його більше, ніж будь-що за все попереднє життя. Бо рудувато-брунатне лице схилилось до нього й (о чудо із чудес!) з Асланових очей котилися великі сяючі сльозини. Вони були такі великі і яскраві, що Диґорі на мить здалося, ніби левові шкода його мами сильніше, ніж йому самому!

– Сину мій, сину мій, – вимовив Аслан. – Я знаю: горе велике. Поки що тільки тобі і мені на цій землі це відомо. Давай же будемо один до одного добрими. Та я мушу думати про сотні років життя Нарнії. Чаклунка, яку ти привів зі собою у цей світ, повернеться знову. Лишень не відразу. Я хочу посадити в Нарнії дерево, до якого вона не насмілиться наблизитися, і це дерево захищатиме Нарнію впродовж багатьох років. Отож ця земля матиме довгий, яскравий ранок перед тим, як сонце затягнеться хмарами. Ти ж мусиш принести мені зерно, з якого проросте і зросте це дерево.

– Так, сер, – відповів Диґорі. Він не знав, яким чином це зробить, але наразі був цілковито впевнений, що може це здійснити. Лев глибоко зітхнув, нахилив свою голову нижче й обдарував Диґорі поцілунком. Хлопець одразу відчув, як нові сили та відвага наповнили його.

– Любий сину, – промовив Аслан, – я розповім тобі, що ти повинен зробити. Обернись, поглянь на захід і скажи мені, що ти бачиш?

– Я бачу неймовірно високі гори, Аслане, – сказав Диґорі. – Я бачу річку, яка водоспадом спадає з бескидів та стрімчаків. Ген там, за бескидами – зелені лісисті пагорби, а за ними ще вищі гори – вони майже чорні. А далі, дуже-дужс далеко – високі засніжені вершини, нагромаджені одна на одну… як на картинах Альп. А далі немає нічого, окрім неба.

– Ти добре бачиш, – сказав лев. – Отож, земля Нарнії закінчується там, де зривається водоспад. Як тільки доберешся до вершини стрімчака, то опинишся за межами Нарнії, у Західних Нетрищах. Ти мусиш перейти через ті гори і віднайти там зелену долину їз голубим озером. Та долина оточена стіною крижаних гір. На березі озера побачиш стрімкий зелений пагорб. На вершині пагорба росте сад. Посередині саду знайдеш дерево. Зірви яблуко з того дерева і принеси його мені.

– Так, сер, – знову сказав Диґорі. Хлопець не мав ані найменшого уявлення, як буде видиратися на стрімчак, шукати шлях поміж тих гір, однак не хотів признаватися в цьому Асланові, щоб не виглядало, ніби він відмовляється. Та все ж додав:

– Сподіваюся, Аслане, тобі не дуже спішно. Я не зможу швидко дістатися туди і повернутися назад.

– Маленький сину Адамів, ти отримаєш підмогу, – відповів Аслан. Він повернувся до коня, який від початку весь час стояв тихенько збоку і відганяв хвостом мух. Кінь схилив голову набік, немов прислухаючись до не зовсім зрозумілої йому розмови.

– Любий мій, – звернувся Аслан до коня, – хочеш стати крилатим?

Бачили б Ви, як струснув кінь гривою, як роздулись його ніздрі і як він тупнув об землю копитом! Зрозуміло, що йому страшенно хотілося бути крилатим. Натомість він тільки відповів:

– Якщо ти бажаєш, Аслане… якщо дійсно маєш намір… Не знаю, чому це випало мені… Я не вельми розумний кінь.

– Будь крилатим! Будь також батьком усіх крилатих коней, – від голосу Аслана сколихнулося повітря. – Твоє ім'я відтепер буде Полетун.

Кінь сполошився, як колись у ті давні нещасливі дні, коли тягав кеба. Потім здибився на задні ноги. Його шия вивернулася назад, немов у спину його жалили ґедзі і йому захотілося почухатись. А тоді із плечей Полетуна вирвалися криля – так, як звірі сполохано зриваються із своїх лісових лігвищ. Вони розгорталися і росли, і стали більшими, ніж в орла, більшими, ніж у лебедя, більшими, ніж у янголів на церковних вітражах. Пера засяяли гнідими та мідними барвами. Кінь широко і потужно змахнув крильми і стрибнув у повітря. На висоті двадцяти футів він пустував над головами Аслана та Диґорі: фуркав, іржав, долав стрибками уявні перешкоди. Згодом, зробивши кілька кіл, він м'яко опустився на землю на всі чотири ноги, зніяковілий та здивований, однак безмежно вдоволений.

– Добре, Полетуне? – запитав Аслан.

– Дуже добре, Аслане, – відповів Полетун.

– Хочеш доправити цього маленького сина Адамового до гірської долини, про яку я розповідав?

– Що? Тепер?! Одразу?! – радісно здивувався Перчик, чи то пак Полетун – так ми повинні надалі його називати. – Ур-р-а-а! Ходи сюди, малюче. Я колись возив таких хлопчисьок, як ти, на своїй спині. І тоді поля були зелені. І був цукор.

– Про що там перешіптуються двоє доньок Євиних? – запитав Аслан, несподівано обертаючись до Поллі та дружини візника, які вже встигли потоваришувати між собою.

– Коли Ваша ласка, сер, – промовила королева Гелсн (нею тепер стала Неллі, дружина візника), – я гадаю, що маленька дівчинка з великим задоволенням полетіла б також, якщо не буде ніяких заперечень.

– А що Полетун скаже на це? – поцікавився лев.

– О, та я й не зауважу цих двох пташенят на собі, – засміявся Полетун. – Але, сподіваюсь, слон не захоче і собі перевезтися.

Слон не виявив такого бажання, і новий король Нарнії допоміг обом дітям вилізти на коня, тобто він дав можливість Диґорі самому погріти чуба, а Поллі підсадив так м'яко і делікатно, ніби дівчинка була із крихкої порцеляни.

– Обоє сіли, Перчику… о, Полетуне, я хотів сказати.

– Не лети надто високо, – давав останні поради Аслан. – Не намагайся перелітати через снігові вершини. Шукай долини, зелені ущелини і лети туди. Там завжди знайдеться прохід. А тепер уперед із моїм благословенням!

– О, Полетуне, – захоплено сказав Диґорі, нахиляючись, аби поплескати коня по лискучій шиї, – оце так забава! Тримайся за мене міцніше, Поллі.

Наступної миті земля під ними немовби кудись провалилася і все закружляло перед очима: Полетун, немов голуб, зробив зо два кола, перш ніж розпочати тривалу виправу на захід. Дивлячись униз, Поллі ледве розрізняла короля та королеву, та й сам Аслан уже перетворився на яскраву золотисту плямку на зеленій траві. Незабаром вітер овіяв їхні обличчя, а помахи Полетунових крил стали плавнішими і розміренішими.

Уся барвиста Нарнія, з галявами, скелями, вересовими луками, розмаїтими деревами, розлого простяглася під ними. Ріка звивалася, мов стьожка щирого срібла. Видно було також вершини невисоких пагорбів, які лежали на півночі праворуч від дітей. За пагорбами щораз вище, до самого горизонту, м'яко стелились вересові зарості. Ліворуч горн були набагато вищими, але подекуди там траплялися ущелини, крізь які поміж сосновими лісами на крутосхилах можна було побачити смужки південних земель, що лежали за тими горами ген у голубій далечі.

– Там починається Верхоландія, – зауважила Поллі.

– Так, але глянь уперед! – сказав Диґорі.

Перед ними якраз виріс великий скелястий хребет: мандрівники були вражені несамовитим танком сонячних променів у струменях водоспаду, що із ревом та мерехтінням зривався додолу. З нього якраз і починалася ріка Нарнії. Сам водоспад живився водами західних гір. Мандрівники летіли дуже високо, грім водоспаду ледве долинав до їхніх вух, проте підкорити верхівок скель таки не могли.

– Доведеться трохи попетляти, – мовив Полетун. – Тримайтеся міцніше!

Він почав виписувати віражі, набираючи висоту на кожному повороті. Повітря позимніло, а знизу долинали крики орлів.

– Гей, обернися! Подивись назад! – гукнула Поллі, їхнім очам відкрилася вся долина Нарнії, що широко розкинулась аж до смужки моря далеко на сході горизонту. Тепер вони перебували на такій висоті, що побачили, як ген там за вересовим чагарником на півночі височіли гострі шпичасті хребти гір – вони були такі маленькі, наче іграшкові. А на півдні виднілися степи, схожі на піщані пустелі.

– Я б хотів, аби хтось розповів нам про всі ті землі, – мовив Диґорі.

– А мені здається, що ніде іще нікого немає, – заперечила Поллі. – Гадаю, там ніхто не живе, і тому нічого не станеться. Адже цей світ усього один день як народився.

– Так але люди доберуться сюди, – відстоював свою думку Диґорі. – І тоді з ними відбудуться всілякі історії, от побачиш.

– Як добре, що їх іще немає, – сказала Поллі. – Бо ніхто не мусить усе це вивчати – баталії, події та інші дурниці.

Тепер вони були над бескидами. За кілька хвилин долина Нарнії зникла з поля зору. Мандрівники пролітали над дикою країною скелястих вершин та похмурих лісів, усе ще прямуючи проти течії ріки. Попереду невиразно бовваніли справді величезні гори. Проте очі мандрівників засліплювало сонячне проміння, і вони не могли до пуття роздивитися те, що попереду. А сонце чимраз нижче хилилося до овиду, й усе небо на заході було як одне велетенське горнило із розплавленим золотом. Нарешті світило зайшло за зубчастий пік, який на фоні неба, що яскріло позолотою, виглядав пласким і гострим, немовби вирізаним із картону.

– Не сказала б, що тут надто тепло, – озвалася Поллі.

– І крила починають боліти, – мовив Полетун. – Щось тут не видно долини з озером, про які розповідав Аслан. Як ви ставитесь до того, аби приземлитися і підшукати пристойне місце для ночівлі? Ми не зможемо нічого знайти, коли споночіє.

– Так, – відповів Диґорі, – тим більше, що саме надійшов час на вечерю.

Отож Полетун спускався все нижче і нижче. Коли вони опинилися при самій землі поміж пагорбами, повітря стало теплішим. Після тривалої подорожі, коли не було чути майже нічого, окрім шурхоту Полетунових крил вуха знову тішили затишні земні звуки: перехлюп ріки у її кам'яному ложі, шепіт дерев на легкому вітрі. Мандрівників огорнули солодкі пахощі землі і трави, нагрітих сонцем. Урешті Полетун приземлився. Диґорі зіскочив додолу і допоміг злізти Поллі. Обоє були раді нарешті розім'яти затерплі ноги.

Долина, на яку вони приземлилися, була розташована у самому серці гір. Над ними височіли снігові вершини, одна з яких у променях призахідного сонця здавалася рожевою.

– Я голодний, – оголосив Диґорі.

– То давайте їсти, – озвався Полетун, напихаючись травою на весь писок Він підвів голову, продовжуючи ремигати. Жмутки трави, немов бакенбарди, звисали з обох кутків його морди. – Гей, ви двоє, приставайте. Не соромтеся. Тут вистачить для всіх.

– Але ж ми не їмо трави, – сказав Диґорі.

– Гм, гм, – відповів Полетун з набитим писком, – не знаю, що вам тепер робити. Але така вже добра трава, що аж ну.

Поллі та Диґорі збентежено глянули одне на одного.

– Гаразд, я гадаю, декому слід було потурбуватися про їжу для нас, – сказав Диґорі.

– Я впевнений, що Аслан зробив би це, якби ви його попрохали, – мовив Полетун.

– А хіба він не знав цього без прохань? – запитала Поллі.

– Без сумніву, знав, – відповів кінь (усе ще з повним ротом), – але, мені здається, він хотів, аби його попросили.

– І що ж, до лиха, нам тепер робити? – спитав Диґорі.

– Не уявляю, – сказав Полетун. – Може, все ж таки скуштуєте трави? Може, вона і вам припаде до смаку?

– О, не будь дурним, – тупнула ногою Поллі. – Та ж ясно, що люди не їдять трави, так само як тобі не полізла би в горло бараняча відбивна.

– Заради всього святого, не говори нічого про відбивні чи фрикадельки, – попрохав Диґорі, – бо це тільки погіршить справу.

Хлопець запропонував Поллі гайнути на своєму персні додому і принести щось, попоїсти, бо сам він не може цього зробити, оскільки пообіцяв чимскоріш виконати Асланове доручення. Якби він раптом знову опинився вдома, хтозна, чи не трапилось би чогось, що завадило б йому повернутися. Однак Поллі сказала, що не хоче залишати його самого, на що Диґорі зауважив, що це дуже ґречно з її боку.

– Слухай, – пожвавішала Поллі, – у мене в кишені у паперовому пакетику є кілька ірисок. Це все ж ліпше, ніж нічого.

– Набагато ліпше, – зрадів Диґорі. – Але обережно виймай їх, щоб не зачепити перстень.

То виявилась дуже важка і делікатна робота, а проте вони врешті дали собі раду. Коли діти витягли той маленький паперовий пакетик, він був розм'яцьканим та липким, отож постало питання – відривати папір від цукерок чи цукерки від паперу. Деякі дорослі (а ви знаєте, якими недоладними вони можуть бути у подібних ситуаціях) воліли б залишитися без вечері, аніж споживати такі іриски. Після підрахунків виявилося дев'ять цукерок. У Диґорі виникла чудова ідея: з'їсти по чотири іриски, а дев'яту – посадити, бо, як він сказав, «якщо зламана верхівка вуличного ліхтаря перетворилася на ліхтарне дерево, то чому б цьому цукеркові не перетворитись на цукеркове дерево?» Отож вони видлубали в дерні маленьку ямку і закопали там іриску. Потім з'їли свої цукерки, смокчучи їх так довго, як тільки могли. То була скромна їжа і навіть обсмоктування паперових обгорток не допомогло втамувати голод.

Полетун завершив свою розкішну вечерю і влігся на землю. Діти підійшли до нього і повсідалися обабіч, припавши до його теплого тіла. Кінь розпростер над ними крила і їм зробилося зовсім затишно. Коли на небо висипали яскраві зорі цього молодого світу, діти заходилися обговорювати всяку всячину: про те, як Диґорі сподівався добути щось для своєї мами, а натомість був посланий із цим дорученням, а потім укотре нагадували одне одному прикмети того місця, яке розшукувано, – блакитне озеро та пагорб зі садом на чубочку. Розмова вже добігала кінця, дрімота склеювала повіки, коли Поллі раптом стрепенулася:

– Чш-ш-ш!

Усі чимпильніш прислухались.

– Мабуть, то вітер у верховітті, – одразу зауважив Диґорі.

– Я не певен, – заперечив Полетун. – У будь-якому випадку – пильнуйте! Ось знову! В ім'я Аслана, там щось є.

Зчиняючи великий шум і гам, Полетун миттю зірвався на рівні ноги. Діти також повставали. Кінь почав гасати туди-сюди, він нюшив повітря й іржав. Діти навшпиньки скрадалися по галявині, оглядаючи кожен кущ та дерево. Вони були певні, що таки щось бачили. Поллі якусь мить була цілком переконана, що зауважила високу темну постать, яка безгучно і швидко віддалялась на захід. Проте вони нічого не знайшли. Полетун урешті-решт знову влігся на траву, а діти перевклалися (якщо це правильне слово) під його крильми й одразу позасинали. Полетун чатував найдовше: він пряв вухами, вслуховувався у темряву й іноді посіпував шкірою, неначеб його кусали ґедзі, – але зрештою теж заснув.