Текст книги "Біла сукня Попелюшки"

Автор книги: Кир Булычев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 4 страниц)

– Знаю, – сказав Пфлюґ, – місяць тому ми з Ваном туди літали.

Сандра заснула.

– Нільсе, виклич Вана. Він має пам’ятати про ці скелі.

Але спочатку в динаміці виник голос Єрихонського:

– Як Сандра?

– Сандра спить, – відповів Нільс. – Чого ти турбуєшся? Дімов сказав, що все гаразд, а ти турбуєшся…

Купол здригнувся, земля на мить пішла з-під ніг, і діагност відкотився від столу, натягнувши дроти й щупи. Сандра застогнала. Дімов кинувся до столу, повертаючи діагност на місце та прикриваючи тілом Сандру, ніби побоювався, що згори посиплються камені.

– Що? Що там у вас? – крикнув Єрихонський тонким голосом.

– Нічого особливого, землетрус триває, – відгукнувся Нільс. – Де Ван?

Єрихонський, передаючи мікрофон Вану, сказав:

– Вони не уявляють, як мені тут, коли нічого не можеш зробити.

І його голос пропав, розчинився в тиші куполу.

– Ване, – вимовив Нільс, – ти знаєш дві скелі в двадцяти милях на південний захід від сховища?

– Щось не пригадаю. Ми приблизно в цьому квадраті. Але не пам’ятаю. На карті їх нема?

– Ми ж місяць тому туди з тобою літали! – вигукнув Пфлюґ.

– Пробач, Гансе, – спокійно відповів Ван. – Місяць тому ми з тобою літали на північ від сховища. Ти збирав своїх черепашок.

– Але приблизно ти ту точку уявляєш? – спитав Нільс.

– Двадцять миль?.. У межах десяти миль від нас. Я підніму катер вище, вони мають бути на локаторі… Може, хтось із птахів знає?

– Виклич птахів, – запропонував Дімов. Він звільняв Сандру від приладів.

– Навіщо їх викликати, – сказав Нільс, – птахи тут.

– Вони тут, – підтвердив Павлиш. – Один біоформ зі мною прилетів. Той, який Сандру знайшов. А рацію він викинув.

– Павлиш, ви зараз вільні? Вийдіть назовні, запитайте у них про скелі.

Павлиш натягнув маску.

Усі три птахи сиділи на великій пласкій скелі недалеко від куполу і тихо переговорювалися, повертаючи витончені голівки. Над ними підіймалася чорна крива гора, оповита димом і облямована помаранчевим сяйвом. Давно Павлишу не доводилося бачити такого казкового видовища. Схоже було на скандинавську сагу – величезні білі птахи, вулкан і голий холодний берег.

Побачивши Павлиша, птахи поспішили назустріч.

– Як Сандра? – спитав один із них.

– Сандра опритомніла, – відповів Павлиш, – і повідомила Дімову, що підводників завалило в якомусь гроті в двадцяти милях звідси до південного заходу. Там мають бути скелі. Дві з них піднімаються над водою. Але Ван таких скель не пам’ятає.

– Там немає скель, – підтвердив другий птах. – Ми весь цей район облітали. Ти не бачив там скель, Сен-Венане?

– Ні, Алане, – відповів другий птах. – Ніколи не бачив.

Алан обернувся до третього птаха.

– А ти?

Третій птах сказав:

– Здається, я бачила там два рифи. Вони з’являються тільки під час відпливу. Самі верхівки між хвиль.

– Дякую, Марино, – сказав Алан.

– Марина? – повторив Павлиш. – Марина?

Але птах різко змахнув крилами і злетів угору до димової хмари.

– Марина Кім? – запитав Павлиш у Алана.

– Так. Так що ж ви втрачаєте час?

…Три білі птахи летіли попереду флаєра, трохи вище від нього. Від великої кількості вулканічного попелу повітря стало червонястим, зловісним, і крила птахів відсвічували пожежею.

Один з птахів був Попелюшкою, яка змінила вигляд і не хотіла, щоб Павлиш про це дізнався…

– Хто піде з аквалангом? – запитав Нільс.

Він займав середину кабіни, а інші сиділи навколо, немовби оточили величезний святковий пиріг. Нільс відкинув усі заперечення Дімова, який побоювався, що йому важко працюватиметься під водою:

– Ви без мене навряд чи зможете розібрати завал і пробитися вглиб. Ви висаджуватимете в повітря скелі? Ви їх розбиратимете голими руками? Чи чекатимете, поки з диспетчерською планетоїда вам перекинуть підводного робота?

– Ми маємо свій. Його можна змонтувати, якщо потрібно, за кілька годин.

– Ото ж то. Кілька годин. І привести його туди на катері. І він в результаті візьметься за роботу, коли буде вже пізно.

– Ти маєш рацію, Нільсе, – погодився Дімов.

– А Марина давно на станції? – запитав Павлиш через хвилину.

– Вона новенька, – сказав Дімов. – Місяць як у небі.

Внизу показався катер.

Катер розтинав хвилі, виставивши над ними голову-рубку.

Павлиш сказав Вану по рації:

– Йди на найменшому ходу.

– Навіщо?

– Я сяду до тебе на палубу.

– Навряд чи це можливо.

– Іншого виходу немає.

Птахи летіли високо, здавалися білими точками під пурпурною стелею хмар. Потім пішли вниз і вбік.

– Павлишу, – повідомив Алан, – дві скелі над самою водою в півтора кілометрах від тебе. Ми йдемо вниз. Дивися.

– Гаразд, – відповів Павлиш. Він став поступово знижуватися, щоб зрівняти свій хід зі швидкістю катера. – Рівніше йди, – попередив він Вана.

– Як по ниточці, – відгукнувся Ван.

– Тримайся!

Флаєр опустився на палубу катера за рубкою. Палуба була мокрою й похилою з боків. Павлиш випустив страхувальні ноги флаєра, і рубчасті присоски стиснули боки катера.

– Деякий час утримаюся, – кинув Павлиш тим, що сиділи в кабіні. – Відкрийте нижній люк.

Нільс зіскочив на палубу першим і, акуратно переставляючи кінцівки, пішов до рубки. Щупальця звисали з боків панцира – ними Нільс підстраховувався. Він не вмів плавати і пішов би на дно каменем. А глибина тут чимала. Катер із флаєром, що сидів на ньому, немов вершник, неспішно летів над хвилями.

Павлиш підняв голову, розшукуючи птахів. Але не побачив їх.

Гогія завмер біля люка, не знаючи, що робити далі. Пасажири по черзі сховалися в рубці. Павлиш спитав Вана:

– Усе благополучно?

– Так.

– Дай мені Дімова.

– Я слухаю тебе, Славо.

– Я хотів би піти вниз із Нільсом. Я хороший нирець, сильніше за багатьох. Можу знадобитися.

– Ні, – вирішив Дімов, – залишайся, де ти є. Може статися, що ти будеш потрібніший як пілот, ніж як нирець.

Павлиш увімкнув двигун. Флаєр, сівши від напруги, відірвав ноги від похилої спини катера й різко злетів угору.

Катер сховався під водою.

Піднявшись на сто метрів, Павлиш розгледів білі буруни, в центрі яких чорними крапками стирчали вершини скель.

Павлиш викликав Алана. Рація була лише в нього.

– Дякуй Марині. Вона вивела нас точно до місця.

Йому хотілося зайвий раз повторити це ім’я. Він раптом зрозумів, що ніякого шоку, жаху, відрази, болі – нічого подібного не відчуває. Чи то був підготовлений до такого повороту подій за останню добу, чи то мав таки рацію Дімов: біоформ залишається людиною, тільки екзотично одягненою. Марину було жалко. Півроку тому… півроку тому вона вже почала біоформування. І чомусь їй потрібно було обов’язково зустріти ту людину на Місяці, того капітана, який не захотів її побачити. Можливо, той капітан уважав за краще відмовитися від Попелюшки в хатині. Звісно, що вона вважала себе злочинницею. Втекла з інституту… її взагалі могли зняти з експерименту.

Павлиш почув голос Дімова:

– Вони тут, під осипом.

– От бачиш, – сказав Гогія, – я в цьому не сумнівався.

– Слухай, Павлишу, – промовив Дімов, – ми зараз на глибині сорока двох метрів. Ван залишається в катері. Ми з Нільсом виходимо до зсуву. Єрихонський страхуватиме нас зовні. Про всяк випадок увімкни запис, реєструй усі наші рухи.

– Ясно, вмикаю запис.

– Ми виходимо.

– Далеко їм іти до завалу? – спитав Павлиш Вана.

– Ні, я їх чудово бачу.

Павлиш уявив собі цю сцену. Катер завис біля самого дна над камінням, серед уламків коралів і переплутаних водоростей. Поряд із катером у кількох кроках Єрихонський. Промінь його шоломового ліхтаря висвічує сутулого Дімова в облягаючому помаранчевому скафандрі й черепаху, що упевнено крокує попереду.

– Ми дійшли до осипу, – продовжував Дімов. – Нільс шукає вхід. Тут має бути тріщина, крізь яку вибралася Сандра.

Настала довга пауза.

Павлиш зв’язувався з островом. Там усе було як і раніше. Сандра спала. Пфлюґ відповів, що стан у кратері стабілізувався. Йде в’язка лава. Якщо швидкість витікання збережеться попередньою, то до ранку площа острова значно збільшиться. Років через скількись можна буде саджати тут цитрусові.

Гогія відірвався від своїх приладів, сів поряд із Павлишем.

– Все-таки я не заздрю Єрихонському, – сказав він. – Кохати жінку, яка, по суті, наполовину риба…

– Але вона завжди може повернутися в попередній стан.

– Важко. Вона ж не зовсім біоформ. Підводників готували ще до Геворкяна. До того ж вона й не захоче. Сандрі подобається її життя. Вона схиблена на океані. Колись вам напевно розповідатимуть їхню історію. Дуже романтично. Вони познайомилися, коли Сандра вже працювала на Наїрі. Вона прилетіла якось до нас у Тбілісі на конференцію, там зустріла Єрихонського… ну й уявляєте… Він, коли про все дізнався, намагався її відрадити. Безрезультатно. Так що ж ви думаєте: в результаті він сам перейшов працювати на Проект, щоб бути поруч.

Гогія зітхнув.

– А ви могли б полюбити підводницю? – запитав Павлиш.

– Звідки мені знати, якщо в мене в Кутаїсі молода дружина живе? Звичайнісінька дружина. Дуже гарна. Я вам у лабораторії фото покажу. Листа прислала – три кілограми.

– Ну, а ось… – Павлиш показав на птахів, що майоріли в небі.

– Це зовсім інша справа, – сказав Гогія. – У Алана в самого дочка в нашому інституті працює. Це тимчасово. Це як маска. Прийшов додому, зняв маску і живи.

– Ага, – пролунав голос Дімова, – є щілина!

Павлиш тримав рацію на прийомі, вимкнувши передачу, щоб його розмова з Гогією не заважала іншим.

– Та що там казати, – продовжував Гогія, – ви у Вана були?

– Мене там поселили.

– Правильно. Велика кімната. Світла. Там на полиці портрет Марини Кім стоїть. Не помітили?

Гогія не дивився на Павлиша і не помітив, як той почервонів.

– Ми з Нільсом відвалили камінь, – сповістив Дімов. – Є хід. Дуже вузький. В глибині ще завал.

– Ну то й що? – спитав Павлиш у Гогії. – Ви сказали, що у Вана є портрет Марини Кім.

– Так. Він в неї смертельно закоханий. Він знав її ще на Землі, коли вона стажувалася в інституті. Мене тоді в інституті не було, я тільки тут до них приєднався. А тут ще в Марини почалися неприємності…

– Є! – крикнув Дімов. – Пішов камінь! Обережніше!

Павлиш завмер.

«Раз, – вважав він про себе, – два, три, чотири, п’ять…»

Дімов голосно зітхнув.

– Ну й сила величезна у тебе, Нільсе. Він таку брилу утримав, просто розумом не осягнути.

На зв’язок вийшла Станція. Запитували, чи вислати другий флаєр.

Павлиш велів чекати і поки змонтувати підводного робота. Може, доведеться його доставляти сюди.

– Правильно, – підтвердив Гогія. Потім продовжував свою розповідь: – Я деталей не знаю. Тільки вся справа в її батькові. Він моторошний педант. Він заборонив Марині йти до нас в інститут. Сказав, що не захоче її більше бачити… Загалом, боявся за неї, пробував впливати, але на Марину дуже важко впливати. Коли вона все-таки не підкорилася, він, як людина слова, сказав, що більше її не побачить. Правильно сказав. Батько завжди батько. Треба поважати.

– Тріщина відкрита, – повідомив Дімов, – я залишаюся поки тут. Нільс спробує до них дістатися.

– А далі? – кинув Павлиш.

– Вам, напевно, нецікаво.

– Нічого, все одно чекаємо.

– Ван допоміг Марині втекти з інституту на один день.

– На Місяць? – вирвалося у Павлиша.

– А як ви здогадалися?

– Це було півроку тому?

– Так, якраз півроку. Вона вже пройшла курс підготовки, з неї зняли біокопії й почали обробку терапевтичними засобами, щоб знизити опірність організму. Не могла вона втікати. Не мала права. На місці Геворкяна я б її обов’язково звільнив. А вона полетіла на Місяць. Звідти мав стартувати її батько. Він капітан «Аристотеля».

– Нільсе? Це ти, Нільсе? – почувся голос Вана.

– Він передає, що знайшов їх, – сказав Дімов, – знайшов.

– У якому вони стані?

– Не знаю. Чекайте.

– Ну й чим усе кінчилося? – спитав Павлиш.

– Га? Ми про Марину? Нічим. Пробачили. Ван усю провину взяв на себе. Марина усю провину взяла на себе. Дімов усю провину узяв на себе, Геворкян подивився на них, старий чоловік, м’який став… і пробачив. Романтична історія. Тільки батько не пробачив. Відлетів, розумієте? Але пробачить. Куди подінеться…

– На якій вони глибині? – спитав Павлиш Вана, увімкнувши передачу.

– Двадцять метрів нижче мене, – відповів Ван.

На катері заповнили водою вантажний відсік, помістили в нього біоформів-акул і пішли до Станції.

Павлиш тим часом повернувся до острова, щоб евакуювати звідти Сандру і Пфлюґа і вивезти устаткування.

Потік лави змінив напрям і погрожував затоці та сховищу. Сандра все ще не прокидалася.

Поки Пфлюґ з Гогією влаштовували в кабіні Сандру, Павлиш повернувся у сховище. Він витягнув прилади, вимкнув живлення рації, задраїв люк. Тепер сховище буде порожнім доти, поки природа не втихомириться. Гогія вискочив із флаєра, взяв один із ящиків, побіг назад. Залишався ще один контейнер – такий важкий, що понести його можна було тільки вдвох. Павлиш сів на край ящика, чекаючи, поки хто-небудь повернеться допомогти йому.

Усе навкруги змінилося. Добу тому затока була мирним, тихим куточком, навіть хвилі не добиралися до берега. Тепер низько над островом висіли хмари попелу, раз у раз сипав крупний каламутний дощ. Вулканчик на схилі гори плювався багном, потік лави з вершини, димлячи, досяг уже затоки й утворив язик півострова. Струмені пари виривалися крізь тріщини на схилі. Через них пробивалися зловісні відблиски помаранчевих сполохів над вершиною гори.

Один із птахів повернувся до острова вслід за флаєром і кружляв над головою. Павлиш помахав йому рукою. На птаху не було передавача, і він не міг запитати, хто це.

Грязьовий вулкан раптом викинув високо в небо струмінь рідини, немов хотів збити птаха на льоту, і той, склавши крила, пішов убік.

Підійшов Гогія.

– Давай візьмемо контейнер.

Павлиш встав, нахилився, підхопив контейнер, і вони потягнули його до флаєра. Земля під ногами дрібно тремтіла.

– У мене таке враження, – промовив Гогія, – що острів у будь-який момент може злетіти в повітря.

– Не турбуйся, – відповів Павлиш, – маємо встигнути.

– Алан про всяк випадок нас страхує, – сказав Гогія, – він теж побоюється.

– Це Алан? Ти як розрізняєш?

– Я так думаю, що це Алан. Він справжній чоловік.

Звичайно, це не Марина, подумав Павлиш. Їй же не хочеться зі мною зустрічатися.

Шолом заглушав гуркіт вулкану. До Павлиша доносився лише рівний, глухий, утробний гул. Але у цей момент у надрах гори зародився такий пронизливий і зловісний звук, що він проник усередину шолома.

Людина, що стає свідком катастрофи, раптової й швидкої, діє інстинктивно. І уявлення про те, в якій послідовності відбувалися події, складається вже потім, коли все мине і на власні враження накладаються оповідання очевидців. І якщо Павлишу показалося, що по схилу гори вдарила невидима сокира, і вона, немов дерев’яна колода, почала розвалюватися під цим ударом, то Пфлюґ, що бачив усе з відкритого люка флаєра, подумки порівняв вибух з театральною завісою, що розсувається в сторони в мить, коли оркестр гримить останнім акордом увертюри, а крізь щілину, що розширюється, проникає зі сцени яскраве світло.

Певно, Павлиш стояв нерухомо не більше секунди. Чомусь він навіть не впав, не втратив рівноваги, і мозок його встиг помітити, що гора розпадається занадто повільно. І тут повітряна хвиля штовхнула його й кинула до флаєра. Сейсмолог висів у люку і щось кричав, але Павлиш не чув. Він дивився на декорацію, що руйнувалася, і бачив, як велетенський вихор підхопив птаха, білу пір’їнку, кинув його вгору, закрутив і поніс до води…

– Швидше! – гукав Гогія. – Піднімайся!

Усередині гори було видно жовту розжарену масу, м’яку й податливу. Вона повільно вивалювалася крізь зуби скель.

Павлиш не міг відірвати погляду від грудки білого пір’я, від пушинки, що падає в воду.

– Куди? – кричав Гогія. – Ти з глузду з’їхав!

Павлиш біг до води. Птах, несений повітряною хвилею, падав мов лист із дерева, безсило обертаючись у повітрі.

Він мав упасти метрах у ста від берега, але порив зустрічного вітру кинув його ближче до суші, і Павлиш, навіть не подумавши, чи глибоко там, побіг, угрузаючи в багні, ковзаючи й намагаючись утримати рівновагу, а земля здригалася, йшла з-під ніг.

Спочатку дно знижувалося положисто, і брудна вода досягла колін лише кроків через двадцять.

Птах упав у воду. Одне крило його було притиснуте, інше білим простирадлом розпласталося по воді. У птаху відчувалася якась ватність, бездушність. Дно уступом пішло вниз, і Павлиш провалився до пояса в воду. Кожен крок давався важко, вода в затоці клекотіла й ходила вирами, хоча на поверхні в’язкий шар попелу сковував хвилювання, як піна в каструлі закипаючий суп.

Птаха повільно відносило до центру затоки, і Павлиш поспішав, розуміючи, що плисти у своєму комбінезоні він не зможе, і благав долю, щоб дно більше не знижувалося, щоб вистачило сил і часу дістатися до білого простирадла.

Він дотягся до краю крила, і в цей момент його ноги втратили дно. Не випускаючи крила й боячись у той же час, що пір’я може не витримати, Павлиш тягнув птаха до себе, все глибше йдучи у воду. Невідомо, чим би закінчилася ця акробатична вправа, якби Павлиш не відчув раптом, що хтось його тягне назад. Кілька секунд він продовжував утримувати нестійку рівновагу, потім нарешті здолав інерцію, і птах легко поплив по воді до берега.

Не відпускаючи крила, Павлиш обернувся. Гогія стояв до пояса в воді, вчепившись ззаду в комбінезон Павлиша. Очі в нього були скажені, перелякані, і він кілька разів відкривав рот, перш ніж зміг вимовити:

– Я… ви ж могли… не встигнути…

Вони підхопили легке тіло птаха, що вислизало з рук, і понесли його до берега. Голова птаха безсило поникла, і вільною рукою Павлиш її підтримував. Очі були затягнуті напівпрозорою плівкою.

– Його оглушило, – сказав Павлиш.

Гогія не дивився на нього. Він дивився вперед, на берег.

Павлиш поглянув у ту сторону. Лава, що виливалася через тріщину в горі в’язким язиком, мала намір відрізати їм шлях до берега.

– Бери лівіше! – крикнув Павлиш.

Флаєр знаходився по той бік лавовго язика і здавався мильною бульбашкою на заході.

Їм довелося знову зайти вглиб майже до пояса, щоб не потрапити в закипаючу воду, обігнути стіну пари на межі лави й води.

Павлиш насилу потім міг згадати, як вони дісталися до флаєра і занесли всередину птаха – крило ніяк не бажало складатися й застрявало в люкові…

Павлиш підняв машину над островом і кинув її в бік моря.

– Ну все, – сказав він, – вибралися, тепер якось доплентаємося додому.

Гогія задраїв люк. Пфлюґ оглядав птаха.

Павлиш увімкнув рацію.

– Скільки можна! – обурювався хтось знайомим голосом. – Скільки можна мовчати? Ми викликаємо вас уже півгодини!

– Ніколи було, – пояснив Павлиш, – довелося затриматися на острові. Дімов повернувся?

– Вони на підході, – відповів той же голос. – Ні, ви мені дайте відповідь, хто вам дав право порушувати правила підтримки радіозв’язку? Що за хлоп’яцтво! Хто керує флаєром? Це ти, Гогія? Я тебе усуваю від польотів, і навіть Дімов не зможе тебе захистити. Варто на два дні покинути Станцію, і все летить шкереберть!

– Це ти, Спіро? – спитав Павлиш.

– Я, а хто за кермом, я питаю?

– Павлиш.

– А, от хто! Вас у Далекому флоті не вчать, що треба підтримувати зв’язок із центром?

– Та почекайте ви, Спіро, – сказав Павлиш стомлено. – Я йду зараз на малій швидкості. Чекайте нас через півгодини. Підготуйте операційну.

– Стій, не відключайся! – крикнув Спіро. – Вислати тобі на допомогу другий флаєр?

– Навіщо? Щоб летів поруч?

– А хто потерпілий?

Павлиш обернувся до Пфлюґа.

– Що там у Алана? Напевно, треба повідомити.

– Це не Алан, – відповів Пфлюґ, – це Марина. У неї зламано крило. Дай-но мені мікрофон…

* * *

Вершиною на Станції називався великий, вирубаний над основними приміщеннями зал, спеціально обладнаний для птахів-біоформів. У залі був бокс для обстеження біоформів, запаси їжі для них, тут стояли їх диктофони та прилади, якими вони користувалися.

Павлиш із Мариною сиділи в залі Вершини. Павлиш на стільці, Марина в гнізді з легкої частої сітки, яку спорудив для біоформів Ван.

Павлиш ніяк не міг звикнути до її механічного голосу. Він розумів, що це не більш як приставка – дзьоб Марини не був пристосований для артикуляції. Але, слухаючи її, він намагався собі уявити справжній голос Попелюшки, яку зустрів на Місяці.

Білий птах підвів крила, розпрямив їх знову.

– У мене з’являються дивні рефлекси. Іноді мені здається, що я завжди була птахом. Ти не уявляєш, що це таке – ширяти над океаном, підніматися до хмар.

– Мені це снилося в дитинстві.

– Я хотіла б політати над Землею. Тут порожньо.

– Не залишся назавжди птахом.

– Захочу – залишуся.

– Не можна, – відповів Павлиш. – Я тебе чекатиму. Ти дозволила мені шукати тебе, коли пройдуть два роки твого самітництва.

– Ти знайшов ту безглузду записку.

– Вона не безглузда.

– Я почувала себе тоді такою самотньою, і мені так хотілося, щоб хто-небудь мене чекав.

– Поглянь. – Павлиш дістав з кишені вже потерту на згинах записку. – Я перечитую її вечорами.

– Смішно. І знайшов мене тут.

– Нічого не змінилося. Ти не позбавлена привабливості і як птах.

– Отже, якби я була черепахою, все було б інакше?

– Напевно. Я з дитинства не любив черепах. Вони не поспішають.

– Я, мабуть, все-таки дурна. Я була впевнена, що будь-яка людина, побачивши мене у такому вигляді, буде… розчарована. Я хотіла сховатися.

– Отже, тобі й моя думка не була байдужа?

– Не була… я навіть не можу соромливо похнюпитися.

– Прикрийся крилом.

Марина розпрямила біле крило й підняла його, закриваючи голову.

– От і чудово, – сказав Павлиш. – Ти хотіла передати зі мною листа твоєму батьку?

– Так. Зараз. Він уже готовий. Я його наговорила. Тільки жаль, що він не впізнає мого голосу.

– Нічого страшного. Я все поясню. Я йому скажу, що передаю лист, і тут же попрошу офіційно твоєї руки.

– Ти з глузду з’їхав! У мене немає руки!

– Це військова хитрість. Тоді твій батько повірить, що ти до нього повернешся живою й неушкодженою. Навіщо інакше мені, блискучому космонавтові з Далекого флоту, просити руки його дочки без упевненості, що цю руку я врешті-решт отримаю.

– Ви самовпевнені, космонавте.

– Ні, я так приховую свою несміливість. Мій суперник мене перевершує по всіх статтях.

– Ван?

– З першого моменту моєї появи на Проекті він здогадався, навіщо я сюди завітав. Ти б чула, як він накинувся на мене за те, що я йшов до Станції на ручному керуванні.

– Дурний, він думав про нас. Ми спимо на хмарах. Ти міг мене вбити.

– Тим більше він перевершує мене благородством і вірністю.

– Він мій друг. Він мій найкращий друг. Ти зовсім інше. До побачення, гусаре Павлиш.

Птах дивився через плече Павлиша на двері.

У дверях стояв Ван. Він, видно, стояв давно, усе чув.

– Вантажівка готова, – вимовив він, – ми відлітаємо.

Обернувся, і його підошви відбили дріб, що затихав удалині, по сходинках кам’яних сходів.

– Видужуй, – побажав Павлиш, доторкнувшись до м’якого крила…

Коли вантажівка приземлилася на планетоїді, Ван сказав:

– Ти йди, там корабель чекає, а я залишуся тут. Потрібно пригледіти за розвантаженням.

– До побачення, Ване. Мабуть, ми з тобою ще побачимося.

– Мабуть. Галактика стала тісною.

Павлиш протягнув руку.

– Так, – сказав Ван, – я зовсім забув.

Він нагнувся, дістав із ящика під пультом загорнутий у пластик плаский квадратний пакет.

– Це тобі. На пам’ять.

– Що це?

– Подивишся на кораблі.

Коли Павлиш розгорнув на кораблі пакет, виявилось, що це портрет Марини в тонко вирізаній з нефриту рамці.