Текст книги "Біла сукня Попелюшки"

Автор книги: Кир Булычев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 4 страниц)

Кір Буличов
Біла сукня Попелюшки

Переклалено за виданням: Булычев К. «Поселок»: Эксмо; Москва; 2005

ГУСАР І ПОПЕЛЮШКА

Гусар Павлиш у синьому картонному ківері з коротким плюмажем з мідного дроту, білому ментику та виблискуючих театральних еполетах, яких гусарам носити не годилось, виглядав безглуздо, з сумом усвідомлював це, але не міг нічого поробити. Чужий монастир…

Він ішов спорожнілим центральним тунелем.

На естраді оркестранти під проводом шумного метушливого товстуна з чорними мишачими очицями встановлювали рояль. Біля дверей до залу юрбилися ті, кому не дісталося місця. Павлиш поглянув поверх їх голів.

На сцені під білим щитом з написом «Селенопорту 50 років», обвитим вінком із синтетичних ялинових гілок, стояв, не знаючи куди подіти руки, знаменитий професор із Сорбонни. Він заплутався в урочистій промові, і численні творіння карнавальної фантазії, що заповнили зал, лише насилу зберігали відносну тишу. Глибоко вкорінене почуття обов’язку змушувало професора детально інформувати присутніх про досягнення в селенології та суміжних науках і суттєвий вклад місячних баз в освоєння космічного простору.

Павлиш оглянув зал. Найбільше там виявилося мушкетерів. Чоловік сто. Вони поглядали один на одного недоброзичливо, як жінки, що випадково зустрілися на вулиці, в однакових сукнях, бо до останньої миті кожен з них вважав, що така світла ідея прийшла в голову лише йому. Між мушкетерами погойдувалися високі ковпаки алхіміків, заважаючи дивитися на сцену, нечасті чалми турецьких султанів і квадратні скерли марсіан. Щоправда, повної впевненості в тому, що це карнавальні марсіани, а не співробітники місячних лабораторій з Корони або П-9, не було.

Павлиш протиснувся крізь натовп арлекінів і гномів, яким не вистачило місця в залі. З білої стелі тунеля звисали намиста ліхтариків і ґірлянди паперових квітів. Оркестр на естраді вже пробував інструменти. Безладні звуки котилися по порожньому коридору. У такт дробу ударника затремтіли квіти над головою. Дві циганки пройшли мимо, кутаючись у шалі.

– Ти не врахувала анігіляційний чинник, – сказала строго циганка в чорній шалі з червоними квітами.

– І ти мене цим докоряєш? – обурилася циганка в червоній шалі із зеленими огірками.

Товстун, який керував установкою рояля, наздогнав Павлиша і сказав йому:

– Галагане, ти несеш повну відповідальність.

– За що? – запитав Павлиш.

– Спіро! – покликав з естради саксофоніст. – Чому не включено мікрофон? Гелій не може співати без мікрофона.

Павлишу захотілося палити. Він дійшов до сходів на нижній ярус, спустився на один марш. На майданчику стояла канапка, і над нею, в ніші, була витяжка для курців. На дивані сиділа Попелюшка в кришталевих черевичках і гірко плакала. Попелюшку образили: не взяли на бал.

Коли людина плаче, це ще не означає, що її треба негайно втішати. Плач – справа інтимна.

– Здрастуйте, – сказав Павлиш, – я з палацу. Принц збився з ніг, розшукуючи вас.

На майданчику було напівтемно, лампа поряд з канапкою, схожа на старовинний вуличний ліхтар, не горіла. Дівчина завмерла, замовкла, немов хотіла дотерпіти, поки Павлиш піде.

– Якщо вас образили злі сестри і мачуха, – Павлиша несло, він не міг зупинитися, – то досить одного вашого слова, навіть кивка, і ми тут же відправимо їх на Землю. На місяці немає місця кривдникам і наклепникам.

– Мене ніхто не кривдив, – відповіла дівчина, не обертаючись.

– Тоді повертайтеся в палац, – запропонував Павлиш, – і признайтеся в усьому принцові.

– У чому?

– У тому, що ви вже заручені з бідним, але чесним пастухом і не потрібні вам діамантові палати й шовкові алькови.

– У вас поганий настрій? – запитала дівчина.

Вона могла запитати що завгодно, зажадати, щоб гусар пішов, відстав. Вона запитала несподіване.

– Я веселий і задоволений життям.

– Тоді чому ви зі мною заговорили?

– Мені прикро. Ви сидите тут зовсім одна, коли з залу доносяться урочисті промови, а оркестр налаштовує труби. Тут можна палити?

– Паліть, – відповіла дівчина. Голос її був настільки рівним і спокійним, ніби й не плакала.

Павлиш сів на канапку, дістав запальничку. Йому хотілося поглянути на обличчя дівчини. У неї був дивний голос, глухий, бідний інтонаціями, і в той же час усередині нього щось дзвеніло, ніби він міг ставати іншим, і дівчина стримувала його навмисно, щоб звучав приглушено. Павлиш клацнув запальничкою так, щоб вогник спалахнув між ним і дівчиною. На секунду висвітилися профіль, щока, око, мочка вуха з-під білого парика.

Дівчина протягнула руку й увімкнула лампу, схожу на вуличний ліхтар.

– Якщо вам так цікаво подивитися на мене, – сказала вона, – навіщо хитрувати? До того ж вогник у запальнички слабенький.

Вона повернула лице до Павлиша і дивилася на нього не посміхаючись, як дитина, що позує фотографові, очікуючи, що з об’єктиву зараз вилетить пташка. У дівчини була вилицювате широке обличчя з великими, трохи розкосими очима, яким слід було виявитися чорними, а вони були світло-сірими. Дуже повні, майже негритянські губи підводилися в куточках, готові посміхнутися. Білий парик з діадемою трохи зсунувся, і з-під нього вибилося пряме чорне пасмо.

– Тепер здрастуйте ще раз, – вимовив Павлиш. – Я дуже радий з вами познайомитися. Павлиш.

– Марина Кім.

– Якщо я справді можу вам чимось допомогти.

– Паліть, – нагадала Марина. – Ви забули дістати сигарету.

– Забув.

– Ви з якого корабля?

– Чому ви вирішили, що я нетутешній?

– Ви з Далекого флоту.

Павлиш промовчав. Він чекав.

– Я почула, як стукають підкови на ваших каблуках.

– У кожного планетольотчика.

– …магнітні підкови. Ось і брюки від повсякденного мундира ви не змінили на гусарські лосини. І ще перстень. Данина курсантської молодості. Такі смарагди гранує кухар на Землі-14. Не пам’ятаю, як його звуть.

– Ганс.

– От бачите.

Нарешті Марина посміхнулася. Одними губами.

– Врешті-решт, нічого в цьому немає дивовижного, – сказав Павлиш. – Тут кожен десятий з Далекого флоту.

– Тільки ті, хто затримався заради карнавалу.

– Їх немало.

– І ви до них не належите.

– Чому ж, Шерлоку Холмсе?

– Я відчуваю. Коли у тебе поганий настрій, починаєш відчувати чужі біди.

– Це не біда, – поправив Павлиш, – це дрібна неприємність. Я летів на Корону, і мені сказали на Землі, що мій корабель стартує з Місяця після карнавалу, як і всі. А він відлетів. Тепер невідомо, як добиратися.

– Ви мали летіти на «Аристотелі»?

– Ви й про це знаєте?

– Єдиний корабель, який пішов у день карнавалу, – пояснила Марина. – Я теж до нього квапилася. І теж запізнилася.

– Там вас хтось… чекав? – От уже не думав Павлиш, що так засмутиться картинкою, що підказала уява: Марина біжить до трапа, біля якого розкриває їй обійми могутній капітан… чи штурман?

– Він міг би залишитися, – сказала Марина. – Ніхто б його не осудив. Він не хотів мене бачити. Він підняв корабель точно по графіку. Напевно, команда була невдоволена. Отже я винна в тому, що ви не потрапили на Корону.

– Боюся, що ви перебільшуєте. – Павлиш намагався побороти в собі атавістичні, негідні цивілізованої людини почуття.

– Я не здаюся вам фатальною жінкою?

– Ні в якому разі.

– І все-таки я злочинниця.

Павлиш погасив сигарету й поставив найбезглуздіше з можливих питань:

– Ви його любите?

– Сподіваюся, що й він мене теж любить, – відгукнулася Марина, – хоча зараз я почала сумніватися.

– Буває, – вимовив Павлиш порожнім голосом.

– Чому ви засмутилися? – запитала Марина. – Ви побачили мене вперше в житті десять хвилин тому і вже готові влаштувати мені сцену ревнощів. Безглуздо, правда?

– Безглуздо.

– Ви смішна людина. Зараз я зніму парик, і мана пропаде.

Але Попелюшка не встигла зняти парик.

– Ти що тут робиш? – театрально заволав римський патрицій у білій трагічній масці. – Це просто диво, що я пішов по сходах.

– Познайомтеся, – Павлиш піднявся, – мій старий друг Саліас. Він мене пригрів тут і навіть забезпечив карнавальним костюмом.

– Не я, а мої добрі медсестри, – поправив Саліас, простягаючи руку. – Я працюю ескулапом.

– Марина, – сказала дівчина.

– Мені ваше обличчя знайоме.

Марина повільно підняла руку й стягнула з голови білий кучерявий парик. Пряме коротке чорне волосся відразу перетворило її обличчя, але внесло в нього гармонію. Марина труснула головою.

– Ми з вами бачилися, докторе Саліасе, – нагадала вона. – І ви все знаєте.

– Парик вам іде, – промовив добрий, м’якотілий Саліас.

– Хочете сказати, що мене в ньому важче впізнати?

– Чи тактовно мені втручатися в чужі справи?

– Чудесно! – засміялася Марина. – Я вас заспокою. Моя пригода добігає кінця. До речі, ми вже давно розмовляємо з вашим другом, але я про нього майже нічого не знаю. Крім того, що він смішна людина.

– Смішний? Я швидше сказав би, що він погано вихований, – явно зрадів зміні теми Саліас.

– Так, добре вихований гусар не видаватиме себе за прекрасного принца.

– Він навіть не гусар. Він просто доктор Слава Павлиш із Далекого флоту, судновий лікар, геній біології, що не відбувся, банальна особа.

– Я мала рацію, – кивнула Марина.

– Я з вами не сперечався, – вимовив Павлиш, відверто милуючись Мариною.

Саліас кашлянув.

– Вам треба йти, – сказала Марина.

– А ви?

– Мені пора. Б’є дванадцята.

– Я питаю серйозно, – наполягав Павлиш. – Хоча я розумію…

– Ви зовсім нічого не розумієте, – відрізала Марина. – Я постараюся прийти до естради, де оркестр, тільки спочатку візьму в кімнаті маску.

Марина підібрала поділ довгої білої сукні й побігла вниз по сходах. В іншій руці, як живе пухнасте звірятко, сіпався білий парик.

– Я чекатиму! – крикнув їй услід Павлиш. – Я вас знайду навіть в іншому вигляді, навіть біля плити в бідній хатинці.

Вона нічого не відповіла.

Саліас потягнув Павлиша за рукав.

– Послухай-но, – сказав Павлиш, коли вони пішли вгору, – ти справді з нею знайомий?

– Ні, не знайомий. Краще забудь про неї.

– Ще чого не вистачало! Вона заміжня?

– Ні.

– Ти так упевнено говориш про незнайому людину?

– Я старий, мудрий ворон.

– Але чому я маю про неї забути?

– Так краще. Зрозумій, ти зустрічаєш людину, тобі хочеться побачити його знову, але обставини складаються таким чином, що більше ти її ніколи не побачиш.

– Ти мене недооцінюєш.

– Можливо.

Вони вийшли в коридор. У нього вливався натовп із залу. Оркестр зустрічав карнавал нерівним ритмом модної пісеньки.

– Вона прийде до естради! – кивнув Павлиш.

– Можливо, – відповів Саліас.

Людський потік розтікався по широкому тунелю. Прожектори з різноколірними стеклами водили променями над натовпом, і тому створювалася ілюзія літнього вечора й відкритого простору. Важко було повірити, що події відбуваються на місяці, в тридцяти метрах під її мертвою поверхнею.

Хвилин через десять, вислизнувши від щебечучих медсестер, Павлиш пройшов до естради. Над його головою круглилися ніжки рояля, і він бачив, як черевик піаніста мірно натискає на педалі, немов керує старовинним автомобілем.

Марини Кім ніде не було. Не може ж бути, щоб вона обіцяла прийти тільки для того, щоб спекатися Павлиша.

Чорний чернець в низько насунутому капюшоні, підійшов до Павлиша.

– Ти не впізнав мене, Славо?

– Бауер! – вигукнув Павлиш. – Звичайно! Гліб Бауер. Ти що тут робиш, стара перечниця? І чи давно ти пішов зі світу?

– Не лихослов, сину мій, – відповів Гліб. – Хоч бога і немає, я залишаюся його представником на Місяці.

– Ви танцюєте, ченцю? – запитала вимогливо жінка в лускатому костюмі русалки. – Ви не чули, що оголошено білий танець?

– Із задоволенням приймаю ваше запрошення, – схилив голову Бауер. – Постарайтеся без потреби не вводити мене в гріх.

– Подивимося, – пообіцяла русалка.

– Славо, – сказав Бауер, якого тягнули вже від естради, – не йди!

– Я почекаю, – відповів Павлиш.

Мушкетери котили діжку з сидром і запрошували охочих пройти до столиків. Голова танцюючого Бауера височіла над натовпом. Алхімік у халаті з наклеєними на нього фольговими зірками підскочив на естраду й заспівав. Хтось запалив поруч бенгальський вогонь. Марини все не було.

Павлиш вирішив чекати до кінця. Іноді він бував дуже впертий. Вона прилетіла сюди, щоб побачити капітана «Аристотеля». А той не захотів її бачити і навіть не дозволив команді затриматися на карнавал. Жорстока людина. Чи дуже скривджена. Треба запитати Бауера, який усіх знає, як звуть капітана. Саліасу щось відомо, але він уникає розмови. Ну, нічого, змусимо його признатися, коли залишимося удвох у кімнаті.

Павлиш вирішив повернутися до сходів. Якщо Марина прийде, він її зустріне там. Але, пройшовши кілька кроків, Павлиш озирнувся й побачив, що Бауер повернувся до естради і крутить головою, мабуть, розшукуючи Павлиша. До Бауера пробився маленький товстун із чорними мишачими очицями, піднявшись навшпиньки, почав наполегливо й серйозно щось вимовляти йому. Бауер нарешті побачив Павлиша й підняв руку, закликаючи його до себе. Павлиш ще раз окинув поглядом танцюючих. Попелюшки не було.

– Він лікар? – запитав товстун Спіро, коли Павлиш підійшов до них. – А я думав, що він Галаган. Навіть завдання йому дав. Ну гаразд, я побіг далі. Ви йому самі повідомите. Мені треба терміново розшукати Сидорова.

– Ходімо, Славо, – запропонував Бауер, – я тобі по дорозі розповім.

Над головою гримів оркестр, і ніжки рояля трохи здригалися. Навкруги танцювали. Та все ж Павлиш уловив у загальних веселощах якусь чужу нотку. Серед масок з’явилося кілька чоловік, одягнених буденно, діловитих і поспішаючих. Вони розшукували в цьому скопищі людей тих, хто був їм потрібний, шепотіли їм щось, пари розділялися, і ті, з ким вони говорили, швидко покидали коло.

– У Шахті вибух, – промовив Бауер тихо. – Кажуть, нічого страшного, але є обпечені. Оголошення не буде. Свято нехай триває.

– Це далеко?

– Ти не бачив Шахту?

– Я тут перший день.

Біля ліфта зібралося чоловік п’ять-шість. Павлиш відразу зрозумів, що вони про усе знають. Усі зняли маски, і з масками зник безтурботний дух свята. Мушкетери, алхімік, неандерталець у синтетичній шкурі, прекрасна фрейліна забули про те, що вони на карнавалі, забули, як одягнені. Вони були лікарями, вакуумниками, механіками, рятувальниками. А карнавал залишився в минулому. І музика, яка хвилями докочувалася до ліфта, і розмірений шум залу були не більш, ніж тлом у тверезій дійсності…

* * *

Вже під ранок Павлиш стояв біля носилок, винесених з медвідсіку Шахти, і чекав, поки місяцебус розвернеться так, щоб зручніше було занести в нього потерпілих. Крізь прозору стіну куполу світила смугаста Земля, і Павлиш розгледів циклон, що збирається над Тихим океаном. Водій вискочив з кабіни й відсунув задню стінку місяцебуса. За ніч він осунувся.

– Ну і нічка була, – сказав він. – Трьох відправляємо?

– Трьох.

Носилки були накриті надутими чохлами з пластику. Чергові нижнього ярусу Шахти, що отримали важкі опіки, спали. Їх сьогодні ж евакуюють на Землю.

Саліас, щоки якого були покриті рудою щетиною, що виросла за ніч, допоміг Павлишу й водієві навантажити носилки в місяцебус. Він залишався в Шахті, а Павлиш супроводжував потерпілих в Селенопорт.

Тільки за годину Павлиш остаточно звільнився та зміг повернутися у великий тунель міста. Прожектори були вимкнені, і тому повітряні кулі, гірлянди квітів і згаслих ліхтариків, що звисали зі стелі, здавалися чужими, незрозуміло, як потрапили туди. Підлога була всіяна конфетті й обривками серпантину. Подекуди валялися загублені паперові кокошники, напівмаски та зім’ятий мушкетерський капелюх. Самотній робот-прибиральник в розгубленості водив розтрубом у кутку. Йому ще не доводилося бачити такого безладу.

Павлиш підійшов до естради. Кілька годин тому він стояв тут і чекав Марину Кім. Навкруги була безліч людей, а Бауер у чорній сутані танцював із зеленою русалкою…

До ніжки рояля липкою стрічкою була прикріплена записка. На ній великими квадратними літерами було написано: «ГУСАРОВІ ПАВЛИШУ».

Павлиш потягнув записку за куточок. Серце раптом стиснулося, що він міг сюди й не прийти. На листку навкіс бігли квапливі рядки:

«Пробачте, що не змогла підійти вчасно. Мене знайшли. В усьому я винна сама. Прощайте, не шукайте мене. Якщо не забуду, постараюся відшукати вас через два роки. Марина».

Павлиш перечитав записку. Вона була немов з якогось іншого, незрозумілого життя. Попелюшка плаче на сходах. Попелюшка залишає записку, в якій повідомляє, що її наздогнали, і просить її не шукати. Це вписувалося скоріш у якийсь старовинний, обтяжений таємницями ґотичний роман. За відмовою від зустрічі мало ховатися безмовне благання про допомогу, бо викрадачі прекрасної незнайомки стежили за кожним її кроком, тому, побоюючись за долю свого обранця, нещасна дівчина під диктування одноокого негідника писала, обливаючись слізьми, на клаптику паперу. А в цей час обранець…

Павлиш усміхнувся. Романтичні таємниці ростуть на благодатному ґрунті карнавалу. Нісенітниця, нісенітниця…

Повернувшись до Саліаса в кімнату, Павлиш прийняв душ і приліг на диван.

Його розбудило дзеленчання відеофону. Схопившись, Павлиш поглянув на годинник. Восьма двадцять, Саліас так і не повертався. Павлиш увімкнув відеофон. З екрану посміхався Бауер. У відпрасованому мундирі штурмана Далекого флоту, свіжий, поголений, діловитий.

– Ти встиг поспати, Славо? Я тебе не розбудив?

– Години три спав.

– Слухай, Павлишу, я говорив із капітаном. Ми йдемо з вантажем до Епістоли. По судновій ролі ми маємо місце лікаря. Можеш полетіти з нами. Ну як?

– Коли стартуєте?

– Катер іде на стартовий пункт о десятій. Встигнеш?

– Так.

– Ну й чудово. До речі, я вже повідомив диспетчера, що ти летиш з нами судновим лікарем.

– Отже, наша розмова була порожньою формальністю?

– Авжеж.

– Дякую, Глібе.

Павлиш вимкнув відеофон і сів писати записку Саліасу.

ПРОЕКТ-18

Через півроку, повертаючись на Землю, Павлиш застряг на планетоїді Аскор. Туди мала прийти «Прага» з устаткуванням для експедицій, працюючих у системі. Від Аскора «Прага» робила великий стрибок до Землі.

Павлиш сидів на планетоїді третій день. Він усіх уже там знав, і його всі знали. Він ходив у гості, пив чай, провів бесіду про успіхи реанімації та сеанс одночасної гри в шахи, в якому половину партій, на сором Далекого флоту, програв. А «Праги» все не було.

Павлиш помітив за собою дивну особливість. Якщо він приїжджав кудись, де мав провести місяць, то перші двадцять вісім днів пролітали непомітно, два останніх розтягувалися в тужливу вічність. Якщо він потрапляв куди-небудь на рік, то жив нормально одинадцять з половиною місяців. Так і з цією подорожжю. Майже півроку він не думав про дім – ніколи було. А от останній тиждень виявився суцільними тортурами. Очам набридло дивитися на нові чудеса, вухам – слухати пісні далеких світів… Додому, додому, додому!

Павлиш коротав час у буфеті, читаючи безсмертну працю Мак’явеллі «Історія Флоренції» – це була найтовща книга в бібліотеці. Геолог Ніночка за стійкою ліниво мила келихи. У буфеті чергували по черзі.

Планетоїд гойднуло. Блимнули лампи під стелею.

– Хто прилетів? – з боязкою надією запитав Павлиш.

– Місцевий, – відповіла Ніночка. – Вантажівка четвертого класу.

– Швартуватися не вміють, – кинув механік Ахмет, що жував за другим столиком сосиски.

Павлиш зітхнув. Очі Ніночки горіли співчуттям.

– Славо, – вимовила вона, – ви загадковий мандрівник, якого зоряний вітер несе від планети до планети. Я десь читала про таке. Ви полонені злої долі.

– Чудово сказано. Я полонений, я блукач і страдник.

– Тоді не переживайте. Доля сама за вас усе вирішить.

Доля показалася в дверях буфету, прийнявши образ низенького кремезного чоловічка з пронизливими чорними очицями. Чоловіка звали Спіро, і Павлиш його пам’ятав.

– Так, – сказав Спіро голосом героя, що тільки-но повернувся із сусідньої Галактики, – чим тут пригощають? Чим зустріне ваш салун самотнього мисливця?

Ніночка поставила на стійку келих з лимонадом, і Спіро перевалюючись підійшов до стійки.

– Чогось міцнішого не тримаєте? – запитав він. – Я віддаю перевагу азотній кислоті.

– Уся вийшла, – повідомила Ніночка.

– Тільки-но прилітали космічні пірати з Чорної Зірки, – втрутився в розмову Павлиш. – Викрали три бочки рому й підірвали перегінний апарат. Переходимо на сухий пайок.

– Що? – стривожився Спіро. – Пірати?

Він завмер із келихом лимонаду в руці, але тут же впізнав Павлиша.

– Слухай! – заявив він. – Я тебе знаю.

У цей момент зашаруділо в динаміці, і голос диспетчера вимовив:

– Павлишу, піднімися до мене. Докторе Павлишу, ти мене чуєш?

Слова Спіро наздоганяли Павлиша, штовхали в спину:

– Я тебе тут чекатиму! Нікуди ні кроку. Ти мені до зарізу потрібен. Навіть не уявляєш – як.

Завжди сумний маленький таміл, що другий рік сидів тут диспетчером, повідомив Павлишу, що «Прага» затримується. Як мінімум ще на п’ять днів.

Павлиш зробив вигляд, що переживе цю новину, але злякався, що не переживе. Цокаючи підковами, він спустився в буфет.

Спіро стояв посеред кімнати з порожнім келихом. Його чорні очки метали блискавки, немов намагалися пропалити пластик буфетної стійки.

– На що це схоже? – допитував він Ніночку. – Я їм усім повідриваю голови. Зірвати велику справу, підвести товаришів! Ні, це небачено! Такого ще не було в історії флоту. Вони просто забули, розумієш, забули два контейнери на Землі-14. Врахуй, не один, а два! У документах вони є, а в трюмі їх нема. Бачили таке?

– Важливий вантаж? – запитав Павлиш.

– Важливий? – Голос Спіро затремтiв.

Павлиш злякався, що він зараз розридається. Але Спіро не розридався. Він дивився на Павлиша. Павлиш відчув себе мишею, яка попалася на очі голодному котові.

– Галаган! – сказав Спіро. – Ти нас врятуєш.

– Я не Галаган, а Павлиш!

– Правильно, Павлиш! Ми з тобою вибух на місячній шахті ліквідовували. Сотні загиблих, бушує вулканічне полум’я. Я тебе виніс із вогню, правда?

– Майже.

– Так от, ти мені зобов’язаний. На Сентипері в другому пакгаузі лежать запасні контейнери. Я не знав, що вони знадобляться, але нікому не віддав. Я передчував, чим усе скінчиться. Ти летиш на Сентиперу, витрачаєш день, щоб вибити їх у Геленки. Спочатку вона тобі скаже.

– Не бентеж людину, – зупинила його Ніночка. – Невже комусь не ясно, що це не твої контейнери?

– Мої!

– Чужі, – підтвердив механік Ахмет.

– Вони більше ніж мої! – обурився Спіро. – Без них усе загине, без них зупиниться робота всієї лабораторії. Замре наукове життя на цілій планеті.

– Ось і лети сам за своїми контейнерами, – сказала Ніночка.

– А хто відвезе вантаж на Проект? Ти?

– Ти знаєш, що тут усі зайняті.

– От саме про це я й кажу.

Спіро підійшов до столика, за який сів Павлиш, і кинув перед ним великий тугий пакунок.

– Це тобі.

Пакунок розкрився, і з нього випало кілька листів і пакетів. Конверти, мікрофільми, відеокасети повільно розповзалися по полірованій поверхні й намагалися сплигнути на підлогу. Павлиш з буфетником кинулися збирати їх і запихати назад в пакунок.

– Завжди він так з поштою поводиться, – сказала Ніночка. – Стільки шуму, а потім кине усе і втече.

Павлиш укладав листи. Спіро був кумедний. Ще тиждень на планетоїді не витримати. Може, ризикнути й злітати на Сентиперу?

– Ось іще один упав. – Ніночка передала Павлишу вузький конверт з відеолистом. На конверті було написано: «Проект-18. Центральна лабораторія. Марині Кім».

Павлиш три рази повільно перечитав адресу, потім акуратно поклав конверт у пакунок.

– Отже, так, – вирішив Спіро, – я зараз сходжу на Сентиперу. Без контейнерів мені краще не повертатися. Ти не знаєш Дімова! І краще тобі ніколи його не знати. Часу в мене двадцять хвилин. Зараз я дам тобі список вантажів, покажу, де пришвартована моя шхуна, потім ти отримаєш овочі в садівника, усе навантажиш і відвезеш на Проект. Не турбуйся, вантажівка на автоматиці, мимо не провезе. Ясно? Тільки не впирайся, бо все вже вирішено, і ти не маєш права підвести старого друга.

Спіро погрожував, благав, переконував, махав руками, бігав по буфету, обрушував на Павлиша лавини фраз і знаків оклику.

– Та послухайте, нарешті! – гаркнув Павлиш на всю міць свого неабиякого голосу. – Я згоден летіти на Проект! Я й без ваших умовлянь вирішив летіти на Проект! Врешті-решт, я, може, давно мріяв полетіти на Проект!

Спіро завмер. Його чорні очки зволожилися. Він поперхнувся, але тут же впорався зі своїми почуттями і швидко промовив:

– Тоді ходімо. Швидко. У нас кожна хвилина на рахунку.

– Правильно зробите, що полетите, – сказала Ніночка. – Я сама б полетіла, тільки ні́коли. Там, кажуть, такий океан…

* * *

Вантажівка вийшла до планети Проект-18 з неосвітленого боку, і минуло кілька хвилин, перш ніж сонце, назустріч якому мчала вантажівка, освітило нескінченний рівний океан. Павлиш погасив перевантаження і перейшов на стабільну орбіту. Потім, клацнувши тумблером, вийшов на зв’язок зі Станцією.

Він знав, що Станція веде вантажівку, і чекав, коли пролунає знайоме шелестіння, що означає, що смуга вільна для пілота.

Чорні крапки виникли на поверхні океану. Із сітки приймача донісся сухий шум.

– Станція, – покликав Павлиш. – Станція, йду на посадку.

– Що у тебе з голосом, Спіро? – запитали знизу.

– Це не Спіро, – відповів Павлиш. – Спіро пішов на Сентиперу.

– Ясно, – сказала Станція.

– Переходжу на ручне керування, – попередив Павлиш. – Машина перевантажена. Аби не пролетіти мимо.

Справа над пультом на екрані повільно обертався глобус планети, і чорна крапка над глобусом – вантажівка – поступово зближалася з зеленим вогником Станції.

– І не мрій, – відповіла Станція.

– Не турбуйтеся, – сказав Павлиш. – Я з Далекого флоту. На цих вантажівках налітав більше, ніж Спіро.

Група островів, розсіяних по пласкій гладі океану, пройшла внизу. На горизонті в серпанку лежала Станція. Вантажівка занадто повільно втрачала висоту, і Павлиш на мить вимкнув автоматику, дав гальмування. Його втиснуло в крісло.

Павлиш знову клацнув рубильником на пульті зв’язку.

– Що одягати? – поцікавився він. – Яка у вас погода?

Він увімкнув відеофон. На екрані виникло широке пласке обличчя поголеної наголо людини. Очі його були вузькі, до того ж примружені, тонкі брови стояли галочкою, і взагалі він являв собою образ Чингісхана, що тільки-но дізнався про поразку його улюблених тисяч біля стін Самарканду.

– Хто таких присилає? – запитав Чингісхан, очевидно, маючи на увазі Павлиша.

– Я заощадив півтонни пального, – скромно відповів Павлиш. – Я привів корабель на годину раніше терміну. Вважаю, що не заслужив ваших докорів. Так що ж ви одягаєте, коли виходите на свіже повітря?

– Там Спіро усе своє залишив, – сказав Чингісхан.

– Сумніваюся, що влізу в його костюм.

– Добре, через три хвилини я буду у вас.

Павлиш відстебнувся, встав з крісла, дістав із бічної ніші пакунок із поштою, обтрусив пил з костюма. Рухатися було легко, тяжіння на планеті не перевищувало 0,5. Люк у кабіну керування від’їхав убік, увійшов Чингісхан в утепленому комбінезоні, з кисневою маскою, що закривала пів-обличчя. Услід за ним в кабіну втиснувся високий сухорлявий чоловік з бляклими очима під густими чорними бровами.

– Здрастуйте, – вітав їх Павлиш. – Я випадково опинився на планетоїді, коли Спіро був вимушений відправитися на Сентиперу. І він попросив йому допомогти. Я доктор Павлиш.

– Моє прізвище Дімов, – відрекомендувався худий чоловік. – Димитр Дімов. Я керую тутешнім відділенням нашого інституту. Ми, коли дозволите, колеґи?

Він вказав тонким довгим пальцем піаніста на змію й чашу на грудях Павлиша, якраз над планками з назвами кораблів, на яких Павлишу доводилося служити.

– Ванчидорж, – представив Дімов Чингісхана. І відразу продовжив: – Ви одягайтеся, одягайтеся. Ми вам дуже вдячні. У нас завжди виникають деякі труднощі зі Спіро. Він дивовижна людина, добра, відмічена чудовими діловими якостями. Його з величезним трудом відпустили до нас з Місяця…

Чингісхан, тобто Ванчидорж, гмикнув, виражаючи таким чином незгоду зі словами свого начальника.

Дімов допоміг Павлишу закріпити кисневу маску.

– Сподіваюся, ви у нас затримаєтеся на кілька днів?

– Дякую, – відповів Павлиш.

Він увімкнув обігрів у комбінезоні та поправив теплий шолом. Кисень поступав нормально. Костюм Дімова був вузькуватий, але загалом у ньому було зручно. Павлишу хотілося запитати про Марину Кім, але він стримався. Тепер Попелюшка нікуди від нього не дінеться.

Вони вийшли на гладку, ніби відшліфовану поверхню острова. У ста метрах за долинкою піднімалися стіною обривисті скелі. По інший бік починався океан, хвилі прибою розбивалися об чорний берег, здіймаючи стовпи білого пилу. Павлиш поправив шоломофон, щоб посилити шум прибою, але доносився він глухо, неадекватно силі хвиль – звуки гасли в розрідженому повітрі. Сіра напівпрозора хмарка закрила на хвилину сонце, і тіні, різкі та глибокі, стали м’якше.

Ванчидорж пішов уперед, закинувши на плече пакунок із поштою. Дімов відстав. Він закривав люк вантажівки. Ванчидорж увійшов до тіні від скелі й розчинився в ній. Павлиш пішов слідом за ним і опинився перед металевими дверима, що повільно відповзали вбік, приховувуючи вхід у печеру.

– Заходьте, – запросив Ванчидорж, – застудимо камеру.

Павлиш озирнувся. Великий білий птах поволі спускався до Дімова, і Павлиш ледь не крикнув йому: «Обережно»! Дімов бачив птаха, але не збирався ховатися.

Птах зробив коло над головою Дімова, і той підняв руку, ніби вітаючи його.

У птаха були величезні крила й маленьке пухнасте тіло.

– Ви їх підгодовуєте? – запитав Павлиш.

– Певна річ.

У Ванчидоржа була неприємна манера саркастично гмикати. І незрозуміло було, сміється він чи гнівається.

Трохи вище першим показався другий птах. Він склав крила і м’яко спланував, усівшись на скелю поряд із Дімовим. Дімов простягнув руку й поторсав птаха по шиї.

– Ходімо, – повторив Ванчидорж.

Усередині Станція була влаштована зручно. Зали просторої печери були перетворені на житлові й робочі приміщення, і Павлиш згадав страшні картинки до роману Жуля Верна «Таємничий острів», герої якого любили діловий комфорт. Павлиш подумав, що в його кімнаті має бути вирубане в стіні вікно, в яке вриватиметься океанський вітер.

Дімов сказав:

– У нас із житлом тут туго. Минулого місяця приїхала група фізіологів, шість чоловік, зайняли всі вільні приміщення. Вам доведеться пожити в кімнаті з Ваном. Ви не заперечуєте?

Павлиш поглянув на Ванчидоржа.

Той відвернувся до стіни.

– Я, зрозуміло, не заперечую. Але чи не заважатиму…

– Я рідко буваю в кімнаті, – швидко відповів Ван.

Кімната Ванчидоржа була простора – не пара коміркам на інших станціях. У товщі скелі було вирубано високе вузьке вікно, крізь яке вривалося сонячне світло.

– Ось ваше ліжко, – сказав Ван, вказуючи на справжнісіньке, в міру широке, зручне ліжко, спинкою якого служила порізана складним візерунком зеленувата кам’яна плита.