Текст книги "Біла сукня Попелюшки"

Автор книги: Кир Булычев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 4 страниц)

– А ви? – спитав Павлиш. Другого ліжка в кімнаті не було.

– Принесу. Не встиг. Вас ніхто не чекав.

– Ось я й спатиму на тому ліжку, яке ви принесете, – вирішив Павлиш. – Гостинність не повинна супроводжуватися жертвами.

Він відійшов від вікна. Уздовж стіни кімнати тягнувся робочий стіл. На столі лежали пластини рожевого та ясно-зеленого прозорого каменю. Нефрит, здогадався Павлиш. На одній із пластин було накреслено малюнок – птах із широкими крилами. Нефрит тепло світився у відбитому сонячному світлі. Раковина, схожа на половинку велетенського волоського горіха, кидала на стелю перламутрові райдужні відблиски. Ван розкладав пошту на купки. Другий стіл було присунуто до бічної стіни навпроти ліжка. Над столом було кілька полиць. До стосу мікрофільмів на другій полиці було притулено фото Марини Кім у рамці з нефриту. Рамка була вирізана надзвичайно майстерно, погляд заплутувався в складному візерунку. Павлиш відразу впізнав Марину, хоча в пам’яті вона залишилася у білому завитому парику, який надавав рисам обличчя нелогічність, підкреслюючи невідповідність між розрізом очей, лінією вилиць і пишними білими кучерями. Справжнє волосся Марини було прямим, чорним, коротким.

Павлиш обернувся до Вана й побачив, що той перестав розкладати пошту і спостерігав за ним.

Двері відчинилися й увійшов чоловік у блакитному халаті й хірургічній блакитній шапочці.

– Ван, – сказав він, – невже пошту привезли?

– Як у вас справи? – спитав Ван. – Краще йому?

– Ласти є ласти, – відповів чоловік у блакитному халаті. – За один день не вилікуєш. Так що ж із поштою?

– Зараз іду. Трохи залишилося.

– А мені що-небудь є?

– Почекай трохи.

– Чудово, – вимовив хірург. – Іншої відповіді від тебе й не чекав. – Він пригладив короткі вусики, провів долонею по вузькій борідці. – Ви вантажівкою прилетіли? – обернувся він до Павлиша.

– Так. Замість Спіро.

– Дуже приємно, колеґо. Надовго до нас? А то підшукаємо вам роботу.

– Приємно усвідомлювати, – сказав Павлиш, – що, куди я не потраплю, мені відразу пропонують роботу, навіть не запитуючи, чи добрий я працівник.

– Добрий, – переконано заявив хірург. – Інтуїція нас ніколи не обманює. А я Єрихонський. Мій прадід був священиком.

– А чому мені про це треба знати?

– Я завжди кажу так, представляючись, щоб уникнути зайвих жартів. Це церковне прізвище.

Павлиш знову поглянув на фотографію Марини Кім, немов хотів переконатися, чи не розчинилася вона. Скоро він її побачить. Може, через кілька хвилин. Чи здивується вона? Чи згадає гусара Павлиша? Звичайно, можна запитати Вана, але не хочеться.

– Все, – підвів риску Ван, – ходімо. Ви йдете з нами, Павлишу?

Вони ступили в просторий зал, освітлений низкою вирубаних у скелі вікон. Підлога залу вкрита блакитним пластиком. У далекому кінці стояли довгий стіл і два ряди стільців, ближче до дверей – стіл для пінг-понгу з провислою сіткою. Ван поставив сумку на стіл і почав послідовно, немов виконуючи ритуал, виймати стоси пошти й розкладати їх у ряд.

– Я покличу людей, – запропонував Єрихонський.

– Самі прийдуть, – відповів Ван. – Не квапся.

Але Єрихонський його не послухався. Він підійшов до стіни, відсунув кришку невеликої ніші й увімкнув дзвінок, звук якого переривчасто понісся по коридорах і залах Станції.

Над пінг-понговим столом в ряд висіли портрети, ніби портрети предків у фамільному замку. І це було незвичайно. Павлиш почав роздивлятися їх.

Похмура вилицювата людина років сорока, з наполегливими світлими очима. Іван Грунін. За ним старий, очі якого затінені густими кущистими бровами, – Армен Геворкян. Наступний портрет зображував зовсім молодого хлопця з дивовижними блакитними очима й гострим підборіддям. Драч. Щось об’єднувало цих людей і робило близькими, шанованими на цій Станції. Вони зробили щось важливе в тому, чим займаються інші, може, вони були дружні з Дімовим чи Єрихонським… Зараз прийдуть люди, які почули дзеленчання дзвоника. Увійде й Марина. Павлиш відійшов чимдалі від пінг-понгового столу, але не спускав очей з довгого блакитного конверта, який призначався Марині. Він лежав поверх найтоншої купки.

Першими в залі з’явилися два медики в таких же блакитних халатах, як Єрихонський. Павлиш намагався не дивитися на двері й думати про сторонні речі: наприклад, чи зручно грати в пінг-понг при такій малій силі тяжіння? Чи то треба обтяжувати кульку, чи то звикати до уповільнених стрибків. Рухи в людей на Проекті були куди плавнішими й ширшими, ніж на Землі.

Медики відразу кинулися до столу, але Ван зупинив їх:

– Почекайте, поки всі зберуться. Ви ж знаєте…

Ван явно був формалістом і прихильником ритуалу.

На мить Павлишу показалося, що увійшла Марина. Дівчина була чорноволосою, стрункою, смуглявою, але на цьому її схожість з Мариною кінчалася. У неї було мокре волосся, а біле сарі подекуди прилипло до вологої шкіри.

– Ти обов’язково простудишся, Сандро, – сварливо сказав Єрихонський.

– Тут тепло, – відповіла дівчина.

Говорила вона повільно, немов згадувала потрібні слова.

Потім глибоко зітхнула, відкашлялася і повторила:

– Тут тепло, – дзвінкіше, ніж уперше.

Зал наповнився народом. Люди були в робочому одязі, ніби на секунду відірвалися від справ і негайно повернуться до них. Павлиш крутив головою, йому здавалося, що він упустив, втратив Марину, що вона вже в залі.

Ван священнодіяв. Він посунув купку офіційної пошти Дімову, потім почав брати листи й пакети з найбільшої пачки, читати вголос прізвища адресатів. Ця процедура явно була освячена традицією, ніхто не ремствував, окрім Єрихонського, який виявився записним бунтарем.

Люди підходили, брали листи й пакунки для себе та для тих, хто не зміг прийти, і натовп, оточуючий Вана, поступово розсмоктувався, люди влаштовувалися зручніше, щоб прочитати листа, або поспішали піти, щоб наодинці прослухати плівку. Купки добігли кінця. Марини Кім в числі адресатів, імена яких називав Ван, не було. Ван узяв передостанню пачку, простягнув Сандрі.

– Для морської станції, – сказав він. – Там є й тобі посилка.

Потім він поклав руку на останню, тонку пачку листів, на блакитний конверт Марини Кім.

– З Вершини нікого? – запитав він. І тут же додав: – Я сам віднесу.

«Звичайно, – подумав Павлиш, – ти зробиш це з задоволенням». Він подумав, що Марина без усяких до того підстав поступово перетворює його, бравого далекольотчика, у банального ревнивця.

– Павлишу, ви мене чуєте?

Поряд стояв Дімов.

– Мені зараз потрібно піти, а коли я повернуся, то приділю вам час для відповідей на питання. Здогадуюся, що поки питань немає. Але раджу вам провести Сандру. Вона йде вниз, на морську станцію.

– Я з вами, – кинув Єрихонський. Потім він обернувся до своїх колеґ і додав: – Деякі, замість того щоб повертатися на свої робочі місця, прямують до нашого гостя з корисливими намірами. Я відповім за нього. Він не з Землі. Він менше за нас знає, що діється вдома, він не займається спортом і не збирає марок. Він людина нецікава й неінформована. Все інше ви дізнаєтеся від нього за вечерею.

Закінчивши монолог, він шепнув на вухо Павлишу:

– Для вашого ж блага, колеґо. Далеко від дому люди стають балакучі.

Коли вони йшли довгим похилим тунелем, освітленим поодинокими світильниками під стелею, він розвивав свою думку:

– Якби наша робота була напруженою, якби нас на кожному кроці підстерігала небезпека, ми б і не помічали, як іде час. Але робота в нас монотонна, в лабораторіях розваг мало. От ми й тягнемося до нових осіб.

– Ти не зовсім правий, Ерику, – заперечила Сандра, – це у вас нагорі все спокійно. У інших не так.

Гвинтові сходи, по яких вони почали спускатися, вилися навколо вертикального стовпа, в якому знаходився ліфт. Але вони йшли пішки.

– Я доморослий філософ, – продовжував між тим Єрихонський. – І маю вам сказати, колеґо, що обставини моєї роботи схиляють до абстрактного мислення. За зовнішньою буденністю нашого сьогоденного життя ховається натиск майбутніх катаклізмів і вирів. Але, повторюю, це ми сприймаємо лише як тло, а до будь-якого, навіть найекзотичнішого тла швидко звикаєш. Ось Сандра сказала, що в інших тут життя не таке спокійне. Можливо… Коли вас чекає Дімов?

– Через півгодини.

– Тоді ми вам покажемо акваріум, і відразу назад. Дімова дуже цікаво слухати, але він не терпить, коли спізнюються.

– Дивно, – здивувався Павлиш, – тут говорять про Дімова як про самодержця. А він справляє враження дуже м’якої, делікатної людини.

– З нами не можна не бути самодержцем хоч би й у лайкових рукавичках. Я на місці Дімова давно б утік від цього збіговиська інтелектуалів. Треба мати неймовірну витримку.

– Ерик знову не правий, – зауважила Сандра, якій неначе подобалося в усьому заперечувати думку Єрихонського. – Дімов і справді мила і м’яка людина, але ми розуміємо, що останнє слово завжди за ним. Він не має права помилятися, бо тоді може статися щось дуже погане. Тут немає ніякого мирного життя. Це усе вигадки Єрихонського.

Шахта скінчилася. Павлиш кілька секунд стояв біля стіни, намагаючись перечекати запаморочення. Єрихонський помітив це й пояснив:

– Ми намагаємося якомога більше рухатися. По роботі нам не доводиться багато пересуватися…

– Кому як, – сказала Сандра, до якої Павлиш уже обернувся, чекаючи чергового заперечення. – Мені доводиться багато рухатися, іншим теж.

– Але я ж не кажу про вашу групу, – відповів Єрихонський. – Ваша група – інша справа.

– А Марина Кім? – запитала Сандра.

У Павлиша йокнуло серце. Уперше це ім’я було вимовлене тут просто й буденно, як ім’я Дімова або Вана. Принаймні, тепер можна бути упевненим, що Марина тут і їй доводиться рухатися. З цих слів виходило, що Марина не входить до групи, до якої належить Сандра. Але вона на Станції, близько, може, саме зараз Ван передає їй лист із Землі.

– До чого тут Марина? – здивувався Єрихонський. І звернувся за підтримкою до Павлиша, мабуть, вважаючи його куди більш інформованим, ніж було насправді. – Хіба можна порівнювати?

Павлиш знизав плечима. Він не знав, чи можна порівнювати Єрихонського та Марину Кім. Хоча це також підтверджувало його підозру, що Єрихонський живе спокійним життям, а от Марина ні. Єрихонський бігає по сходах, щоб не втратити форму, а Марині це не загрожує.

– Він же не знає Марину, – нагадала Сандра.

– Ах так, я зовсім забув.

– Я її якось зустрічав, – сказав Павлиш. – Давно ще, на Місяці, півроку тому.

– Не може бути! – вигукнув Єрихонський. – Ви помилилися!

– Так? А ти забув, що творилося в інституті? – запитала Сандра. – У тебе дірява голова.

Єрихонський не став заперечувати.

Вони ввійшли до великого приміщення, придавленого низькою стелею, укріпленою подекуди стовпами. Далека стіна залу була прозорою. За нею зеленіла товща води.

– А ось і наш акваріум, – промовив Єрихонський.

– Я вас залишу, – сказала Сандра. – Мені потрібно передати листи, а потім на роботу.

– Щасливо, – відповів Єрихонський, і голос його затремтiв. – Не перевтомлюйся.

Павлиш підійшов до прозорої стінки. Дрібна рибка зграйкою промайнула зовсім поряд, промені сонця пробивалися крізь воду й розчинялися десь угорі, створюючи враження величезного, заповненого туманом залу, під стелею якого, невидимі, світять люстри. Погойдувалися довгі руки водоростей. Дно океану похило йшло вглиб, ну а там, ледь помітні, підіймалися зубці чорних скель. Величезна акула з’явилася з темної глибини і повільно, велично підпливла до скла. За нею послідувала друга, трохи менша розміром.

Звідкись ізбоку, з невидимого Павлишу люка виплила Сандра. Вона була в легкому гумовому костюмі, ластах і великих окулярах. Вона не бачила акул, і Павлиш злякався за неї. Жінка поплила прямо до акули.

– Сандро! – крикнув Павлиш, кидаючись до скла.

Акула поменше граціозно повернула до Сандри. У граціозності її руху відчувалася страшна первісна сила.

– Сандро!

– Заспокойся, – сказав Єрихонський. Павлиш навіть забув про нього. – Мені теж іноді буває страшно.

Акула й Сандра пливли пліч-о-пліч. Сандра щось говорила акулі. Павлиш міг би присягнутися, що бачив, як відкривається її рот. Потім Сандра піднялася трохи вище, лягла акулі на спину, тримаючись за гострий плавник, і акула миттю слизнула в глибину. Друга послідувала за нею.

Павлиш упіймав себе на тому, що стоїть у незручній позі, майже притиснувшись чолом до скла. Він провів долонею по скроні, йому здалося, що розтріпалося волосся. Волосся було в порядку. Врешті-решт, цьому було правдоподібне пояснення: тут дресирували морських тварин.

Павлиш не знав, скільки пройшло часу. Потім він обернувся, щоб спитати Єрихонського, що ж усе це означає. Але Єрихонського не було.

Павлиш згадав, що не домовився, де зустрінеться з Дімовим.

Він піднявся вгору на ліфті, без зусиль знайшов великий зал з портретами. Але там нікого не було. Тоді він повернувся у свою кімнату, вважаючи, що Дімову легше буде відшукати його там.

Кімната теж була порожня. Павлиш підійшов до портрета Марини. Марина дивилася повз Павлиша, немов побачила щось дуже цікаве у нього за спиною. Куточки повних губ були підведені: це ще була не посмішка, але початок посмішки. Пройшло вже більше сорока хвилин. Дімов не з’являвся. Павлиш підійшов до вікна. За вікном гуляв вітер. Баранчики тягнулися до самого горизонту. У кімнаті було дуже тихо – скло не пропускало звуку. Тихо було й у коридорі. І тут почувся легкий скрекіт, неначе поруч прокинувся діловитий цвіркун. Павлиш озирнувся. На далекому кінці довгого робочого столу Вана стояла друкарська машинка. Вона працювала. Край листа показався над кареткою й вискочив на кілька сантиметрів, показавши надрукований рядок. Машинка клацнула, і відрізана записка вискочила в приймач. Павлиш чомусь вирішив, що записка може призначатися йому. Дімов його розшукує і в такий спосіб призначає йому рандеву. Він підійшов до машинки й підібрав листок.

«Ван, – було надруковано на листку, – як звуть людину, що прилетіла? Якщо Павлиш, не говори йому про мене. Марина».

Павлиш стояв, тримаючи в руці записку. Марина не хоче його бачити. Вона ображена на нього? Але за що? А як йому слід поводитися далі? Він-то знає, що Марина тут…

– А, ось ви де, – промовив Дімов. – Правильно зробили, що повернулися сюди. Я вас відразу знайшов. Ну як, були внизу?

– Був, – відповів Павлиш. Потрібно було покласти записку на місце. Він зробив крок до машинки.

– Що-небудь сталося? – запитав Дімов. – Ви засмучені?

Павлиш протягнув уже руку з запискою до машинки, але повернувся. Чи є сенс таїтися? Він передав записку Дімову.

– Ага, це їх приватне листування. – Дімов показав на машинку. – А ви випадково узяли записку, бо машина запрацювала, а ви вирішили, що це я вас розшукую, правда?

Павлиш кивнув.

– А прочитавши, природно, засмутилися. Бо кожному з нас неприємно, якщо його не хочуть бачити, навіть якщо до цього є достатні підстави.

Дімов перехопив погляд Павлиша, кинутий на фотографію в нефритовій рамці.

– Ви з нею були знайомі?

– Так.

– Коли ви познайомилися? Повірте, мною рухає не пуста цікавість. І якщо в цьому немає секрету, я хотів би знати, як і коли це було. Річ у тому, що Марина – моя підлегла…

– Ніякої таємниці тут немає, – пояснив Павлиш. – Півроку тому я був на Місяці, в Селенопорті. Там якраз відбувся карнавал. І зовсім випадково під час цього карнавалу я познайомився з Мариною.

– Ну, тепер усе ясно.

– Знайомство було коротким і дивним. Вона зникла…

– Не треба, я все знаю. Усе знаю.

Павлиш здивувався власному тону. Він немов виправдовувався перед Дімовим.

– І ви знали, що вона буде тут?

– Вона попросила мене її не розшукувати.

Павлишу показалося, що він уловив кепкування в очах Дімова.

– А як ви дізналися, що вона на Проекті?

– Я б все одно прилетів сюди. Спіро попросив мене перегнати вантажівку, а у мене був вільний час. Коли він зі мною розмовляв, з пакунка з поштою випало кілька листів. На одному конверті я побачив ім’я Марини Кім. І мені стало цікаво. Очевидно, я мав із самого початку запитати вас про неї, але я подумав, що вона прийде за поштою і тоді я її побачу. До того ж я не вважав, що маю право. Адже я з нею майже не знайомий.

– Я бачив її сьогодні, – вимовив Дімов, кладучи записку в приймач машинки. – Розмовляв. Але мене вона не попереджала.

– Вона має право не бачити мене.

– Авжеж, колеґо. До того ж ви все одно не змогли б її сьогодні побачити, вона відлетіла до себе.

– Це далеко?

– Не дуже. Отже, вона не хоче вас бачити… Так, до цього мають бути вагомі причини. І ми не маємо права порушувати волю жінки, чим би це не було викликано. Навіть якщо це примха, правда?

– Я згоден з вами.

– От і чудово. Давайте поговоримо про Станцію. Вам як біологові буде цікаво з нею ознайомитися. У вас напевно вже виникли перші питання.

Дімов явно не хотів продовжувати розмову про Марину.

– Ну що ж, раз Марина – тема заборонена…

– Ви занадто категоричні, колеґо.

– Я не наполягаю. Тоді я запитаю вас про Сандру. Я там не все зрозумів. Сандра попливла з акулами. А Єрихонський зник.

– Нічого дивного. Єрихонський страшно переживає за Сандру.

– Ви дресируєте місцевих тварин?

– Ви що конкретно маєте на увазі?

– Там були акули. Сандра попливла на одній з акул.

– Сідайте, – запропонував Дімов і сам усівся в крісло.

Павлиш наслідував його приклад. За що Марина ображена на нього? Чим він заслужив таку немилість?

– Почнемо з початку. Так завжди краще, – вирішив Дімов. – Ви палите. Я сам не палю, але люблю, коли палять у моїй присутності. Вам знайомі роботи Геворкяна?

Павлиш відразу згадав про портрет у великому залі… Кущисті брови над темними глибокими очними ямками.

– Лише в загальних рисах. Я весь час на кораблях…

– Ясно. Я теж не встигаю стежити за подіями в суміжних науках. Ну а про біоформування ви чули?

– Авжеж, – занадто швидко відгукнувся Павлиш.

– Ясно, – сказав Дімов, – в найзагальніших рисах. І не потрібно виправдовуватися. Наприклад, ви самі в чому спеціалізуєтеся? Я ставлю це питання, майже напевно знаючи, що відповідь буде позитивною. Інакше ви були б переконаним неробою, вічним пасажиром, який іноді лікує подряпини та вміє вмикати діагност.

– Минулого року я стажувався у Сінха по реанімації, – відповів Павлиш. – А зараз велику відпустку провів на Короні. Вони цікаво працюють. За цим велике майбутнє.

– Сінх, здається, у Бомбеї?

– У Калькутті.

– От бачите, світ не такий уже великий. Колись у нього працювала Сандра.

– Мабуть, після мене.

– А про Корону в мене найслабкіше уявлення. І не тому, що мені це нецікаво. Руки не доходять. Отже не осудіть, якщо я розповідатиму вам про наші справи дещо детальніше, ніж вам здасться необхідним. Коли ви що-небудь з моєї розповіді вже знаєте, то терпіть. Я не терплю, коли мене перебивають.

І Дімов збентежено посміхнувся, ніби просячи вибачення за свій нестерпний характер.

– Коли, – продовжував він, – створювався наш інститут, якийсь жартівник запропонував назвати нашу науку іхтіандрією. А може, й не жартівник. Був колись такий літературний персонаж – Іхтіандр, людина-риба, що має зябра. Не читали?

– Читав.

– Звичайно, іхтіандрія залишилася жартом. Ученим потрібні більш наукові слова. Це наша слабкість. Нас назвали інститутом біоформування… Нові науки створюються зазвичай на гребені хвилі. Спочатку накопичуються якісь факти, досліди, ідеї, і, коли їх кількість перевищує допустимий рівень, на світ з’являється нова наука. Вона дрімає в надрах сусідніх або навіть далеких від неї наук, її ідеї витають у повітрі, про неї пишуть журналісти, але вона не має назви. Вона доля окремих ентузіастів і диваків. Те ж сталося і з біоформуванням. Першими біоформами були перевертні. Казкові перевертні, народжені первісною фантазією, що бачила в тваринах своїх близьких родичів. Людина ще не вичленувала себе з природи. Вона бачила силу в тигрові, хитрість у лисиці, підступність або мудрість у змії. Вона своєю уявою переселяла в тварин людські душі і в казках наділяла звірів людськими рисами. Вершиною цього роду фантазії стали чарівники, чаклуни, злі перевертні. Ви слухаєте мене?

Павлиш кивнув. Він пам’ятав обіцянку не перебивати.

– Людям хочеться літати, і ми літаємо уві сні. Людям хочеться плавати, як риби. Людство, спонукуване заздрістю, стало запозичувати у тварин їх хитрощі. З’явився аероплан, який був схожий на птаха, з’явився підводний човен – акула.

– Заздрість, мабуть, не грала ролі в цих винаходах.

– Не перебивайте мене, Павлишу. Ви ж обіцяли. Я хочу лише показати, що людство йшло неправильним шляхом. Наших предків можна виправдати тим, що в них бракувало знань і можливостей, щоб обрати шлях правильний. Людина копіювала окремі види діяльності тварин, наслідувала їх форму, але саму себе завжди залишала в недоторканості. Певною мірою з розвитком науки людина стала занадто раціональна. Вона відступила на крок у порівнянні зі своїми первісними пращурами. Ви мене розумієте?

– Так. – Цікаво, ці лекції призначені тільки для приїжджих, чи співробітники Станції теж проходять через це випробування? І Марина? Які у неї очі? Говорять, що вже через кілька років після смерті Марії Стюарт ніхто не пам’ятав, якого кольору в неї очі.

– Але такий стан не міг тривати до безкінечності! – майже крикнув Дімов. Він перетворився. Худорба в ньому від фанатизму. Це м’який, делікатний фанатик, подумав Павлиш. – Медицина досягала певних успіхів. Почалася пересадка органів, створення органів штучних. Все більше значення в нашому житті стали грати генетика, генне конструювання, спрямовані мутації. Людей навчилися лагодити, реставрувати, навіть добудовувати…

Ні, він не фанатик, поправив себе подумки Павлиш. Він природний педагог, а його обставини поставили в оточення людей, які все знають і без тебе і не слухатимуть твоїх лекцій, навіть при всій повазі до начальника Станції. Марина в небезпечні моменти просто вислизає з кімнати й біжить до себе на Вершину. Потрібно буде пройти по Станції й подивитися, чи є сходи або ліфт нагору. Випадково піднятися, випадково зайти до неї в лабораторію… Зажди, а що, якщо вона теж працює з тваринами? Сандра з акулами, а Марина… Марина з птахами!

Замислившись, Павлиш пропустив кілька фраз.

– …Геворкяну доля призначила роль збирача. Він звів воєдино всі ті приклади, про які я тільки-но розповідав. Він сформулював завдання, напрям і цілі біоформування. Природно, що його не сприйняли серйозно. Одно справа – невеликі приватні зміни людського тіла, інше – корінна його переробка. Але якщо вченим у минулому столітті траплялося доводити свою правоту десятиліттями і геній, що обігнав свій час, отримував визнання десь до восьмидесятого року життя, то Геворкян мав у своєму розпорядженні океанську базу Наїрі, де вже працювало дванадцять підводників, забезпечених зябрами.

– Сандра – підводник? – здогадався Павлиш.

– Звісно, – сказав Дімов, навіть здивувавшись непоінформованості Павлиша. – Хіба ви не помітили, що в неї специфічний голос?

– Помітив, але не надав значення.

– Сандра перейшла до нас нещодавно. Вона колись працювала на Наїрі. Але ви знову мене перебиваєте, Павлише. Я розповідав вам про Геворкяна. Виходить парадокс. Люди-риби нам потрібні. Підводників ми забезпечуємо зябрами, і їм знаходиться безліч справ в океані. Журналісти вже легковажно пишуть про раси морських людей, а ми, вчені, розуміємо, що говорити про це рано, позаяк подвійна система дихання настільки ускладнює організм, що балансування його утруднюється. Геворкян із самого початку виступав проти того, щоб зябра підводників залишалися назавжди частиною їх організму. Ні, говорив він, нехай нове тіло буде лише оболонкою, яку визнає за потрібне прийняти розум. Оболонкою, яку при потребі можна скинути й повернутися до нормального життя. Тепер ви відчуваєте різницю між нирцями й біоформами?

Павлиш промовчав. Дімов і не чекав відповіді. Він продовжував:

– Біоформ – це людина, тілесна структура якої змінена так, щоб він міг краще виконувати роботу в умовах, в яких нормальна людина працювати не в змозі.

Павлиш уперше почув це прізвище – Геворкян – років п’ятнадцять назад, в студентські часи. Потім суперечки й пристрасті стихли. А може, Павлиш зайнявся іншими справами…

– Суперечки концентрувалися навколо проблеми номер один, – говорив Дімов. – Навіщо міняти структуру людського тіла, що дорого й небезпечно, якщо можна придумати машину, яка виконає усі ці функції? «Ви хочете створити Ікара? – запитували нас наші опоненти. – Ікара зі справжніми крилами? А ми обженемо його на флаєрі. Ви хочете створити людину-краба, яка могла би спуститися в Тускарору? Ми спустимо туди батискаф». Але…

Тут Дімов зробив паузу. І Павлиш зіпсував увесь ефект, продовживши фразу:

– Космос – це не продовження земного океану!

Дімов відкашлявся, замовк, немов переживаючи образу, як актор, якому якийсь нахаба підказав із залу: «Бути чи не бути»! Адже він, актор, готував, репетирував цю фразу кілька місяців.

– Даруйте, – зрозумів невибачність своєї репліки Павлиш, – я раптом згадав обривки дискусій тих часів.

– Тим краще, – вже впорався з собою Дімов. – Отже, ви сказали, що космос – це не земний океан. І тоді вам неважко здогадатися, де Геворкян отримав підтримку.

– У Космічному управлінні.

– У Далекій розвідці. Ви не уявляєте, скільки ми отримали заявок після того, як Геворкян надрукував свою основну доповідь! До Геворкяна поспішили хірурги й біологи з різних, часом несподіваних сторін. Проте це були важкі роки. Всім хотілося негайних результатів, а добровольців ми поки не брали. Але виник глибоководний собака. Вірніше, краб-собака. Потім ще три роки дослідів, поки ми змогли сказати з усією впевненістю, що гарантуємо біоформу-людині повернення її колишнього вигляду. І вісім років тому почалися досліди з людьми.

– А хто був першим біоформом?

– Їх було два. Сельвін і Скавронський. Вони були глибоководними біоформами. Працювали на глибині шести кілометрів. Вони не могли б переконати скептиків, коли б не випадок. Ви не пам’ятаєте, як урятували батискаф у Філіппінській западині? Ні?

– Коли це було?

– Виходить, не пам’ятаєте. А для біоформії це епоха. Батискаф утратив керування. Він потрапив у тріщину і був засипаний підводною лавиною. Зв’язок урвався. Загалом, стався той випадок, коли будь-яка техніка відступає. А наші хлопці пішли до нього. У мене десь зберігаються знімки й вирізки тих років. Якщо цікаво, я вам потім покажу…

Усе возить із собою, подумав Павлиш. І говорить про ті події, як про стародавню історію. А пройшло всього шість-сім років.

– У той час в інституті вже готувалися кілька добровольців. Розумієте, навіть для сьогоднішніх можливостей процес біоформування надзвичайно складний. Припустимо, працював у нас Грунін. Доброволець, штурман Далекого флоту. Йому треба було працювати на планеті з тиском удесятеро проти нашого, де радіація в сто разів вище за допустиму норму, а температура на поверхні плюс триста. До того ж додаються пилові бурі та безперестанні виверження вулканів. Звичайно, можна послати на таку планету робота, якому під силу такі умови, ба навіть всюдихід, настільки складний, що людина в ньому буде як муха в кібернетичному мозку. І все-таки можливості робота й людини у всюдиході будуть обмежені. Грунін уважав, що зможе сам пройти ту планету. Власними пальцями помацати, на власні очі подивитися. Він дослідник, учений. Отже, ми з’ясовуємо, яким умовам має відповідати нове тіло Груніна, які навантаження має воно витримувати. Ми обчислюємо програму такого тіла, шукаємо аналоги в біологічних моделях, вираховуємо екстремальні допуски. І на основі цих розрахунків ми починаємо конструювати Груніна. Ми усе це зробили.

Дімов замовк.

– Грунін загинув? – запитав Павлиш.

– Всього передбачити не можна. І найменше в цьому слід винити Геворкяна. Створюючи біоформа на основі конкретної людини, ми повинні пам’ятати, що в новому тілі залишається мозок саме цієї людини. Будь-який біоформ – людина. Не менше, але і не більше. Потім був Драч, і Драч теж загинув.

Павлиш згадав портрет Драча в залі Станції. Груніна згадати не зміг, а Драча згадав, бо той був дуже молодий і довірливий.

– Він повернувся, – продовжував після паузи Дімов. – Його чекала ретрансформація, повернення в людську особу. Усе мало скінчитися благополучно. Але на Камчатці, як на зло, почалося виверження вулкану, і потрібно було підірвати пробку в жерлі, а для цього спуститися в кратер, проникнути в жерло й підірвати, ви розумієте? Вони попросили наш інститут допомогти. Геворкян відмовився навідріз. Але Драч випадково почув цю розмову. Він пішов, усе зробив, а повернутися не встиг.

– Не хотів би я бути біоформом, – сказав Павлиш. – Як на мене, це не по-людському.

– Чому?

– Важко відповісти. У цьому є щось неправильне. Людина-каракатиця.

– А де межа ваших допусків, колеґо? Скажіть, у скафандрі виходити в космос не по-людському?

– Це одяг, який можна скинути.

– Черепахова шкура не відрізняється принципово від скафандра. Тільки панцир черепахи довше знімати. Сьогодні ви обурюєтеся біоформами, завтра повстанете проти пересадок серця або печінки, післязавтра зажадаєте заборонити аборти та пломбування зубів? Усе це втручання в справи високого Провидіння.

У двері заглянув Єрихонський, і це було до речі, бо Дімов не переконав Павлиша, але аргументів той знайти не зміг і не хотів виглядати ретроградом.

– Ось ви де сховалися! – вигукнув Єрихонський. – А я Павлиша розшукую. Ми зібралися піти на катері до Косої гори. Сандра зі Стасиком покажуть нам Синій грот. Вони туди поплили, завтра вранці там будуть. Ви відпустите з нами Павлиша?

– Я над ним не владний. Нехай він познайомиться зі Стасом Фере. Ми тут якраз вели бесіду про біоформію. Майже мирну.

– Уявляю, як ви його заговорили, – сказав Єрихонський. – Павлиш уже бачився зі Стасом.

– Коли? – здивувався Павлиш.

– Внизу, коли ми ходили в акваріум з Сандрою.

– Ні, я там не бачив Фере.

– Сандра з ним попливла, – нагадав Єрихонський. – З ним і з Познаньским.

– Акули? – запитав Павлиш.

– Так, вони схожі на акул.

– Так це біоформи?

– Фере вже пропрацював кілька місяців у болотах Сієни. Тоді він був зроблений для роботи в драговинах Сієни. Там моторошний світ, – додав Дімов.

– Стас говорив мені, – сказав Єрихонський, – що тут він почуває себе як на курорті. Ні небезпек, ні суперників. Він сильніший і швидший за всіх у цьому океані.

– Це ж повна перебудова всього організму!

– Зараз у світі існують два Фере. Один тут, в океані, інший на Землі, закодований клітина за клітиною, молекула за молекулою в пам’яті Центру.

– Добре, – Дімов піднявся з крісла, – поговорили, і досить. А то сюди поступово збереться вся Станція. Нам би тільки не працювати. Сподіваюся, тепер у найзагальніших рисах ви маєте уявлення про те, чим ми займаємося. А коли уляжеться перша реакція, може, зрозумієте більше…