Текст книги "Біла сукня Попелюшки"

Автор книги: Кир Булычев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 4 страниц)

ЗЕМЛЕТРУС

Катер відчалив від стінки підземного грота, промені світильників слизнули, відбиваючись від опуклих ілюмінаторів. Тут же катер пішов у глибину, і за ілюмінаторами стало чорно. Ван сидів за кермом, і відсвіт приладів зловісно грав на його обличчі. Катер підпірнув під скелю, що закривала вихід із грота, деякий час йшов на глибині, потім почав підніматися, і за ілюмінаторами вода набула синього, а потім зеленуватого, пляшкового кольору.

Катер вирвався на поверхню, струсив з себе воду і помчав, зрізуючи верхівки хвиль. Хвилі голосно і хльостко стукали по днищу, ніби жвавий коваль бив по ньому молотом.

Молодий, міцний, товстий зоолог Пфлюґ перераховував бляшанки в похідній валізці.

– Ви не уяввляєте, – сказав він Павлишу, – скільки там живності. Якби Дімов дозволив, я б оселився біля Косої гори.

– І харчувався б молюсками, – додав Єрихонський.

– На тому острові жити небезпечно, – промовив Ван. – Це сейсмічний район. Рай для геологів – там народжується континент.

– Для мене теж рай, – сказав Пфлюґ. – Ми тут присутні в казковий момент: утворюються ділянки суші, і тваринний світ тільки-тільки починає її освоювати.

Справа над обрієм показався чорний стовп.

– Підводний вулкан, – пояснив Ван. – Там теж буде островом.

– А чому вибрали цю планету? – запитав Павлиш.

– Вона краща за багатьох інших, – відповів Єрихонський. – Умови тут, скажімо, не екстремальні, хоча людині досліджувати її нелегко. Атмосфера розріджена, температури низькі, велика частина поверхні вкрита первісним океаном. Усе тут ще молодо, не встоялося. Взагалі, зручний полігон. Тут ми випробовуємо новітні методи, шукаємо нові форми, по можливості універсальні. Тут проходять тренування біоформи, яким належить працювати у важких точках. Поживете з нами, зрозумієте, як ми задоволені, що нам надали цю калюжу…

А калюжа тим часом котила назустріч пологі зелені вали, і її безбережжя пригнічувало уяву. Усвідомлення того, що, скільки ні пливи, не зустрінеш нічого, окрім острівців і скель, що стирчать із води, що немає тут материків і навіть великих островів, надавало океану завершеності. На Землі океани. Тут – Океан.

Сонце хилилося до заходу, захід був мирним, пом’якшеним шарами перистих хмар, що серпанком прикривали сонце. Лише далеко осторонь юрбилися чорні хмари, що ледве підіймалися над горизонтом. Найвірніше, там було пекло, там працювали вулкани.

Острів Коса гора з’явився через три години. Від Станції до нього було близько п’ятисот кілометрів. Острів був кривою горою, яка, здавалося, довго й натужно вилазила з океану і їй вдалося підвести над водою одне плече. Друге залишилося під водою. Тому голова гори була схилена набік, і від неї починався півкілометровий обрив у глибину. Зате інший край острова був похилений і обрамлений широким пляжем, усіяним камінням і невеликими скелями.

Ван розігнав катер і підняв його в повітря. Той перестрибнув через широку смугу бурунів, що крутилися навколо рифів, і шльопнувся на мілководдя.

Там, де кінчалася смуга пляжу і починався підйом на гору, стояв невеликий срібний купол.

– Це наша хатинка, – показав Єрихонський.

Вони наділи маски. Дув сильний вітер і ніс дрібні колючі сніжинки. Вода біля берега була вкрита тонкою кіркою льоду.

– Вранці лід буде в руку завтовшки, – сказав Ван. – Правда, солоність тут невисока.

– Тепер вечеряти і спати, – заявив Пфлюґ.

Він першим зіскочив на пісок з навислого над берегом гострого носа катера, потім протягнув руки, і Ван, нагнувшись, передав йому ящик з бляшанками. Щоки різало холодним вітром. Усі, крім Павлиша, опустили прозорі забрала. Вітер мав силу і свіжість молодого світу.

– Обморозитеся з незвички, – попередив Єрихонський. Його голос звучав в шоломофоні глухо, ніби здалека.

Ван відкрив двері сховища. Усередині купол підтримували масивні металеві ребра. Будиночок був розрахований на будь-які несподіванки.

– У гіршому разі, – пояснив Ван, – його скине з берега і викине в море. А там ми його підберемо.

Єрихонський увімкнув опалення. У будиночку відразу стало тепло.

Перегородкою сховище було розділене на дві частини. У передній, загальній, стояли робочі столи, машини, контрольна апаратура. За перегородкою були склад і спальня.

– Зараз приготуємо вечерю, – сказав Пфлюґ. – Грішний, обожнюю консерви. Усе б життя прожив усухом’ятку, але дружина не дозволяє.

– Хто їв моєю ложкою, хто спав на моєму ліжечку? – строго запитав Єрихонський, підходячи до столу. – Хто був у гостях?

– Ти знаєш, – відповів Ван, – навіщо запитуєш?

– Але я ж просив не чіпати мою машинку!

Єрихонський показав на портативний діагност, що стояв у кутку. З діагноста тягнулася стрічка. Купа стрічок валялася на підлозі.

– Ох уже ці любителі самолікування! – зітхнув Єрихонський.

– Мені дозволено погуляти по околицях? – спитав Павлиш. – Я все знаю, я далеко не відходитиму від будинку, не купатимуся в морі і не битимуся з драконами. Я тільки подивлюся на захід і повернуся.

– Ідіть, – дозволив Ван. – Тільки не займайтеся самостійними дослідженнями. Тим паче, що тут драконів раніше не було.

Павлиш зробив крок у перехідник.

Сонце притиснулося до схилу гори, що закривала половину неба. Сніг посилився, і довелося опустити забрало. Сніжинки з розмаху лупцювали по шолому, від чого світ став туманним, ніби Павлиш пробивався крізь хмару білих мушок. Він обернувся до вітру плечем і спустився до води. Лагуна, захищена грядою рифів, була спокійна, хвилі повільно наповзали на берег, хрускотіли льодком закраїн і відповзали назад, залишаючи водорості, дрібних черепашок і шматочки піни. За галечним пляжем стирчали чорні зуби каміння, кам’янистий осип теж здавався чорним через те, що сонце било в очі, вище по схилу підіймалися з чорноти світлі цівки пари, і ритмічно ухав маленький грязьовий кратер, випльовуючи згустки димлячого багна. Воно стікало до берега хвилястими, як тютюновий дим, струмочками, застигаючи біля води. Якщо на цьому острові і є якісь живі істоти, вони мають бути закуті в броню і пристосовані до того, щоб поглинати мінеральні солі гарячих джерел. Або ж вони спускаються до води і збирають на березі мізерні покидьки моря.

Павлиш пішов уздовж берега. Вітер бив у спину, підштовхував. Купол будиночка швидко зменшувався і став майже невиразним серед скель і каміння. Павлиш ішов з тією ж швидкістю, з якою скачувалося до схилу гори сонце. Він збирався дійти до коси і подивитися, як світило піде за обрій.

Хмари зникли, немов поспішили за сонцем туди, де тепло і ясно. Лід біля берега вже не піддавався ослабілим ударам хвиль, не ламався і не скупчувався довгою грядою осколків уздовж кромки води, а ніби олією прикрив лагуну, і лише подекуди в матовій олії проглядали відкриті плями кольору західного неба. Павлиш вирішив, що час повертатися.

Зі схилу гори зірвався камінь і, підстрибуючи, промайнув поруч, влетів у воду, підняв стовп води і крихт крижаної олії. Павлиш поглянув угору по схилу: чи не мчить звідти лавина? Ні, камінь зірвався тому, що з гори повільно спускався місцевий господар. Видно, вирішив поласувати черепашками на березі.

Господар був страшнуватий, але на Павлиша він не звертав уваги.

Павлиш не міг розгледіти його як слід, бо той пересувався по тіньовому схилу. Найбільше він був схожий на високу черепаху з метр ростом. Ніг її не було видно.

Тут Павлиш зміркував, що черепаха рухається не просто до берега, а до сховища, відрізуючи Павлишу дорогу додому. Він зупинився в нерішучості. Може, це було випадковим збігом, і черепаха його не бачила, а може, робила вигляд, що не помічає Павлиша.

Черепаха дісталася до двометрового обриву, і тут же з-під панцира зміями вилетіли блискучі щупальця, обхопили нерівності каміння, і черепаха легко сплигнула, повисаючи на секунду, погойдуючись на щупальцях, і м’яко опустилася на майданчик біля грязьового кратера. Павлиш зрозумів, що у черепахи кілька ніг – товстих, міцних, гнучких.

Черепаха виявилася обманщицею. Вона була зовсім не незграбною і не повільною. Вона лише прикидалася такою. Павлиш обережно, щоб не привертати уваги цієї тварюки, пішов уздовж кромки води, сподіваючись, що черепаха не встигне перетнути йому шлях. Черепаха, немов розгадавши наміри людини, швидко покотилася вниз по схилу, допомагаючи собі щупальцями й кінцівками, і тоді Павлиш, охоплений ірраціональним жахом перед первісною жорстокою силою, що виходила від чудовиська, кинувся бігти. Ноги роз’їжджалися по гальці, сніг хлистав по забралу.

Він біг по кромці берега, під ногами хрускотів лід, йому здалося, що в чорному ілюмінаторі сховища промайнуло чиєсь обличчя. Якщо його побачили, то встигнуть відчинити двері.

Люк був відкритий. Павлиш закрив його за собою й притулився до нього спиною, намагаючись перевести дух. Тепер залишалося лише натиснути на кнопку, впустити в перехідник повітря, відкрити внутрішній люк, розповісти про усе й почути рівний голос Вана: «Я ж попереджав про обережність».

Але Павлиш не встиг протягнути руку до кнопки повітродуву, як відчув, що люк за спиною повільно відкривається.

Найрозумнішим у цей момент було знову закрити люк. Потягнути за важіль і закрити. Але Павлиш утратив цілковите самовладання. Він побачив, що за край люка тримається чорне блискуче щупальце. І він кинувся вперед, щоб відкрити внутрішній люк і сховатися в сховище. Він знав, що внутрішній люк не відкриється, поки перехідник не наповниться повітрям, але сподівався на те, що усередині вже знають про те, що відбувається і тому відключать автоматику.

Люк не піддався. У перехіднику стало темніше. Черепаха заповнила собою зовнішній отвір. Павлиш обернувся, притиснувся спиною до внутрішнього люка і підняв руки перед грудьми, хоча розумів, що щупальця черепахи куди сильніші за його руки. Справу вирішували секунди. Чи зрозуміли нарешті там, усередині, в чому справа?

У перехіднику спалахнуло світло. Павлиш побачив, що черепаха вчепилася щупальцем у важіль зовнішнього люка, замикає його. Інше щупальце кінцем лежало на вимикачі. Виявляється, світло увімкнула черепаха.

– Я за вами від самого гейзера гнався, – вимовила черепаха. – Ви що, не бачили? Чи, може, злякалися?

Повітря з шелестінням заповнювало перехідник. Голос черепахи виходив з-під півкулі на її панцирі.

– А на вулиці я кричати не можу, – пояснила черепаха, – у мене говорилка малопотужна. Ви тут новенький?

Внутрішній люк пішов убік. Павлиш не втримав рівноваги, і черепаха підтримала його щупальцем.

– Ну й гнали ж ви, – сказав Ван, не приховуючи зловтіхи, – ну і мчали. Місцеві форми життя страхітливо діють на відважний Далекий флот.

– Не біг, а планомірно відступав, – поправив його Пфлюґ. Він був у фартусі. Над каструлями піднімався апетитний димок. На столі були розставлені тарілки. – Ти вечерятимеш з нами, Нільсе?

Біоформ-черепаха відповіла глухим механічним голосом:

– Не знущайся, Гансе. Ти що, не здогадуєшся, як мені іноді хочеться нажертися? Чи хоч би сісти по-людськи за стіл. Дивна річ: організму це не потрібно, а мозок усе пам’ятає, навіть смак черешні або березового соку. Ти коли-небудь пив березовий сік?

– Хіба в Норвегії є берези? – здивувався Єрихонський.

– У Норвегії багато чого є, у тому числі берези, – відповів біоформ. Він протягнув Павлишу довге щупальце, доторкнувся до руки й додав: – Вважайте, що ми знайомі. Нільс Хрістіансон. Я не хотів вас налякати.

– У мене тремтять коліна, – признався Павлиш.

– У мене теж би тремтіли. Я винен, що не розповів про Нільса, – сказав Єрихонський. – Коли живеш тут місяць за місяцем, настільки звикаєш до буденності біоформів і взагалі усього, що нас оточує. Тим більше що я сильно розсердився на тебе, Нільсе. Ти навіщо ганяв діагноста? Турбуєшся про здоров’я? Що тобі варто було викликати мене зі Станції? Я б негайно прилетів. До речі, Дімов теж тобою невдоволений. Ти вже три дні не виходив на зв’язок.

– Я сидів у кратері вулкану, – пояснив Нільс, – лише годину тому повернувся. А користувався діагностом, бо доводилося випробовувати себе при великих температурах. Я тобі все потім викладу. А тепер ви мені скажіть: що нового? Листи з Землі були?

– Лист у мене, – відповів Пфлюґ. – Закінчу з обідом, дам.

– Добре. А я доки скористаюся рацією. – І біоформ швидко підкотився до рації в кутку. – Мені треба поговорити з Дімовим і сейсмологами. На Станції зараз хто із сейсмологів?

– Усі там, – сказав Ван. – А що? Буде землетрус?

– Катастрофічний. Взагалі-то весь цей острів може злетіти в повітря. Ні, не сьогодні, напруга ще терпима. Мені треба звірити деякі цифри з сейсмологами.

Нільс увімкнув передавач. Він викликав Дімова, потім сейсмологів. Він сипав цифрами й формулами, немов вони лежали у нього в мозку шарами, акуратно пов’язані мотузкою, і Павлиш подумав, як швидко зникає страх. Ось він уже сам собі сказав: «Нільс увімкнув передавач». А ще п’ятнадцять хвилин тому він мчався з усіх ніг від цього Нільса, щоб Нільс його не з’їв.

– Драч був на нього схожий. І Грунін теж. Ви пам’ятаєте, Дімов вам розповідав? – промовив тихо Єрихонський.

– Вдосвіта прийде флаєр із сейсмологом, – оголосив Нільс, вимикаючи рацію. – Дімов просив попередити підводників.

– Ти можеш їх запеленгувати? – спитав Ван Єрихонського.

– Ні. Сандра ніколи з собою рацію не бере. Їй вона, бачте, заважає. – Єрихонський був стривожений.

– А ви де живете, Нільсе? – запитав Павлиш біоформа.

– Мені ніде не треба жити, – відповів той. – Я не сплю. І майже не їм. Я ходжу. Працюю. Іноді приходжу сюди, якщо скучу. Завтра, напевно, з’їжджу з вами на Станцію.

Вони швидко повечеряли, потім влаштувалися на матах у задньому відсіку сховища. Нільс теж залишився у сховищі зовні біля рації. Він читав. Йдучи спати, Павлиш поглянув на нього. Метрова півкуля, подряпана, роз’їдена жаром і кислотами, побита камінням, підкотилася до стіни, притиснула до неї щупальцями розкриту книгу і час від часу перевертала сторінки третім щупальцем, що вискакує блискавкою з панцира і зникає в ньому.

У спальному відсіку було напівтемно. Сопів Пфлюґ, Єрихонський спав спокійно, склавши руки на животі. Ван посунувся, звільняючи місце Павлишу.

– Спати пора, – сказав із-за загородки Нільс.

– Ти став піклуватися про наш режим? – спитав Ван.

– Ні. Мені просто приємно, що я можу комусь щось сказати. І не формули або спостереження, а щось буденне. Наприклад: Машо, передай компот. Чи: Ване, спи, завтра рано вставати.

Павлиш промучився ще кілька хвилин, потім спитав Вана:

– А Марина Кім далеко звідси?

Ван не відповів. Напевно, заснув.

* * *

Павлиш прокинувся від підземного поштовху. Інші вже встали. Пфлюґ гримів бляшанками, збираючись на полювання.

– Павлишу, ти прокинувся? – запитав Єрихонський.

– Іду.

З-за перегородки тягнуло пахучою кавою.

Павлиш підійшов до вікна, що виходило до моря. Берег дивно перетворився за ніч. Він був покритий снігом. Затока замерзла до самих рифів, об які билися хвилі, а по запоні снігу, що вкривала крижаний панцир затоки, тягнулися чорні нитки тріщин. Уздовж берега по снігу брів Нільс, залишаючи за собою дивний слід, немов по цілині проїхав віз.

Поснідавши, Павлиш одягнувся і вийшов назовні. Сонце вибралося з-за хмар, і сніг почав танути. Над чорним, покритим багном схилом підіймалася легка пара. Сніг похрускував під підошвами.

Пфлюґ сидів навпочіпки, щось виколупуючи ножем зі снігу.

– Сьогодні ми з вами зробимо принаймні три великі відкриття, – сказав він Павлишу. Голос в шоломофоні звучав захоплено.

– Чому тільки три? – запитав Павлиш.

– Я сюди приїжджаю восьмий раз і кожного разу знаходжу по три незнайомі науці сімейства. Хіба це не прекрасно?

Чорною точкою позначився на небі флаєр. Сонце припікало, і Павлиш зменшив температуру обігріву. Біла хмарка повільно повзла по небу, і флаєр підпірнув під неї, спускаючись до сховища.

Прилетів Дімов із сейсмологом Гогією.

– Де Нільс? – запитав він Павлиша, привітавшись.

– Напевно, поліз у кратер.

– Погані новини, – вимовив Гогія. Він був молодий, худий і легко червонів. – Нільс має рацію. Напруга в корі росте швидше, ніж ми вважали. Епіцентр кілометрах у ста звідси. Станції не торкнеться.

Гогія показав у бік сонця. Океан був спокійний, в затоці утворилася ополонка, над нею підіймалася пара.

– Я спробую зв’язатися з Нільсом. – Гогія пішов у сховище.

Дімов з Павлишем пішли слідом за ним.

– Хто міг припустити, – сказав Єрихонський, побачивши Дімова, – що ви влаштуєте землетрус саме сьогодні?

Він тримав у руці чашку з кавою, від якої піднімалася пара, як від гейзера.

– Передайте мені, будь ласка, – попросив Дімов. – Адже ви варили каву для гостей, чи не так?

Дімов випив каву залпом, обпікся, кілька секунд сидів, втративши дихання. Нарешті відсапався і промовив:

– Ось зараз би я загинув, і усі зітхнули б з полегшенням.

– Ми б не дали вам загинути, – заперечив Павлиш. – Я реаніматор. У крайньому випадку заморозили б вас до Землі.

Гогія відправився на гору й обіцяв повернутися через годину Дімов вийшов на зв’язок зі Станцією, віддаючи поточні розпорядження, які не встиг залишити, бо дуже рано вилетів звідти. Єрихонський знову заглибився у вивчення стрічок діагноста. Ван розбирав якийсь прилад. Дії людей, що залишилися в сховищі, були буденні, але з кожною хвилиною під куполом росла напруга, невисловлена, але яка відчувалася навіть Павлишем. Підводників чекали вже годину тому, але їх усе ще не було.

* * *

Другий поштовх землетрусу розлігся приблизно за годину після прильоту Дімова. Ван, що чергував біля рації, сказав Дімову:

– Нільс передає, що збільшилося виділення газів. Екскалація вища за розрахункову.

– Може, нам евакуювати сховище? – запропонував Єрихонський. – І тут залишилися б тільки ми з Нільсом.

– Абсурд, – відрізав Дімов. – Ване, спитай сейсмологів, які перспективи для острова.

Земля під ногами дрібно здригалася, ніби хтось просився назовні із замкнутого підвалу.

– Якщо тут буде виверження, потік має піти в інший бік. Хоча, звичайно, гарантувати нічого не можна.

Повернувся Гогія з плівками, знятими з самописців.

– Здуріти! – вигукнув він, не приховуючи захвату. – Ми свідки катаклізму справжнього масштабу. Яке скидання! Ви не уявляєте, що твориться в океані!

Дімов несхвально спохмурнів.

– Пробачте, – обернувся він до Павлиша, – слід було б дати вам можливість повернутися на Станцію. Тут може бути небезпечно. Але ми обмежені в засобах транспорту.

Павлиш навіть не встиг образитися. Дімов вже не дивився на нього.

– Ван, – продовжував Дімов так само буденно, – негайно викликайте Вершину, нехай летять сюди.

– Навіщо? – не відразу зрозумів Ван.

– Шукати. Їх шукатимемо. Тут глибини невеликі.

– Не терплю неробства, – промовив Єрихонський. – Я піду на катері їм назустріч.

– Катер поведе Ван, – наказав Дімов. – Єрихонський піде з ним. Ви, Павлише, залиштеся біля рації і, якщо потрібно, вилетите на флаєрі.

Павлиш підійшов до рації й став за спиною Вана.

Ван вимовив, піднійаючись:

– Усі позивні тут. Рація стандартна. Знайомі?

– Проходили.

Ван знизив голос і сказав на вухо Павлишу:

– Не сперечайтеся з Дімовим. Він зараз – суцільні нерви. Катаклізм на носі. Єрихонський в істериці, а підводники шукають перли в Синьому гроті, не знаючи, що їх чекає, коли вони сюди являться.

– Ви впевнені, що тривога не помилкова?

– Упевнений, – відповів лаконічно Ван. Він узяв свій комбінезон і маску.

За вікном майнуло щось біле, ніби там махнули простирадлом.

– Агов, – зрадів Ван, виглянувши назовні, – на ловця і звір біжить. Це ж Алан!

– Де? – спитав Дімов.

– Сам прилетів. Тепер ось доводьте, що телепатії не існує.

Вікно було прямо перед Павлишем. По чорному, мокрому від талого снігу, по березі повільно брів величезний білий птах.

Такий же, як той, що Павлиш бачив у день прильоту.

Єрихонський уже був одягнений, він відкривав люк. Дімов теж натягнув маску.

– Павлишу, залишайтеся тут. Не відходьте від рації. Якщо щось термінове, покличте мене. Я пішов поговорити з Аланом.

Зі Станції повідомили, що флаєр вилетів на пошуки підводників. Запитували, що нового в сховищі. Павлиш відповів, що поки нічого.

За вікном Дімов розмовляв із птахом. Птах ледве діставав йому до поясу, але його крила, навіть складені, тягнулися метра на три, і кінці їх спиралися на широкий хвіст. У птаха була невелика голова з коротким дзьобом і нерухомі блакитні очі.

Ще один поштовх змусив задзвеніти неприбраний посуд.

Підключився Нільс.

– Слухай, Ване, – сказав він своїм тихим механічним голосом, – де розташований цей Синій грот?

– Ван пішов на катері. Певно, туди. А я точно не знаю, де цей грот.

– А, це Павлиш? Тоді запиши точні нові дані.

За вікном Дімов кутався в куртку. Йому було дуже холодно. Птах, погойдуючись, незручно вибіг на довгу плиту, що здіймалася над затокою, і розправив крила. Тут же він перетворилася на шестиметрове вітрило і не встиг добігти до краю плити, як зустрічний вітер підняв його в повітря, і, щоб не втратити рівноваги, Алан сильно змахнув крилами й почав набирати висоту.

Дімов возився в перехіднику, потім відкрив люк, впустив клуб пари. Він намагався угамувати тремтіння.

– Думав, помру, – сказав він. – Молодець Алан.

– Чому? – запитав Павлиш.

– Йому не сподобалися хвилі в тому секторі. У нього своя теорія – географічна. Характер і місце землетрусу, що наближається, він розраховує по малюнку хвиль. Йому добре – згори усе видно. З сейсмологами він через це страшенно сперечається. Вважає, що його теорія – панацея від усіх бід, а вони вважають, що вона схожа на ворожіння на кавовій гущі. Мабуть, вони мають рацію, вони фахівці… Мене хтось викликав?

– Нільс просив передати вам дані по прогнозу.

– Давайте. Ні, що за молодець Алан! Прилетів саме сюди. А знаєте, Павлишу, я більше вірю птахам, ніж нашому катеру. Якби Алан не прилетів, довелося б вас на флаєрі посилати.

– Говорить Вершина. Вершина викликає Сховище, – увімкнувся приймач. – Хто на зв’язку?

– Сховище слухає, – відповів Павлиш.

Дімов підійшов ближче.

– Говорить Сен-Венан. Ми вилітаємо.

– Добре, – відгукнувся Дімов. – Не забудьте передавач. Розумієте, – Дімов обернувся до Павлиша, – наші передавачі добрі для геологів та інших наземних жителів. Приторочив до грудей і тупай. А біоформам вони незручні. У будь-який слушний час вони намагаються від них позбавитися. А насправді, навіщо літаючому біоформу зайві триста грамів ваги? Для нього кожен грам зайвий.

У сховище повернувся Пфлюґ. Він довго возився в перехіднику, зітхав, гримів бляшанками, потім насилу протиснувся в люк.

– Дивовижний день, – вимовив він, розставляючи на столі своє господарство. – Три норми, три норми принаймні. Рідкісні екземпляри самі лізуть на берег.

Він помітив, що Павлиш сидить за рацією, і сказав:

– Я бачив, як ішов катер. Тільки не встиг запитати. Що, підводники ще не приплили?

– Про всяк випадок підготуйте медпункт, – велів Дімов.

– Мабуть, краще це зроблю я, – помітив Павлиш, – а ви поки почергуйте біля рації.

– По-перше, Пфлюґ нікудишній радист, – заперечив Дімов. – По-друге, ви, Павлиш, підозрюю, нікудишній ветеринар. Ви забуваєте, що біологічно наші друзі і колеґи не відносяться до антропоїдів.

– Так, – підтвердив Пфлюґ, – правильно, як це не прикро. Але я впевнений, що нічого поганого не станеться.

Він відкрив ящик у кутку біля перегородки, став перебирати блискучі інструменти й ліки, поглядаючи при цьому на бляшанки зі своїми трофеями.

Поступили повідомлення з флаєра, який вилетів зі Станції. Флаєр пройшов уже п’ятдесят кілометрів. Нічого в океані поки не помічено.

У вікно Павлишу було видно, як зі схилу гори біжить Гогія. За ним, навантажений контрольними приладами, йшов слідом Нільс.

– Що там на катері? – спитав Дімов.

Павлиш викликав катер.

– Увесь час подаємо сигнали, – відгукнувся Ван. – Поки відповіді немає. А у вас що нового?

– Нічого.

– Сховище! – наклався на ці слова рівний високий голос одного з птахів. Павлиш ще не навчився розрізняти голоси біоформів. Видно, насадки у усіх були однотипними. – Сховище! Бачу Сандру!

– Де? – запитав Павлиш.

– Південь-південь-захід від Косої гори. Тридцять миль. Ви мене чуєте?

– А що вона? – крикнув Єрихонський. – Що з нею?

– Вона тримається на воді, але мене не помічає.

– Катер, повідомите ваш квадрат, – зажадав Дімов.

– 13-778, – відповів Ван. – Північний захід від острова.

Дімов увімкнув екран-карту.

– Сімдесят п’ять миль, – сказав він. – Навіть якщо точно вийдете в квадрат, вам знадобиться півгодини.

– До зв’язку. – Ван вимкнувся.

– Півгодини, – тихо повторив Дімов. І тут же викликав птахів: – Ви зможете надати їй допомогу?

– Ні, – відповів голос. – Я тут один. Мені її не підняти. Вона, по-моєму, непритомна.

Павлиш швидко натягував комбінезон.

– Де маска?

– Візьми мою, – велів Пфлюґ, – он вона лежить.

Дімов побачив, що Павлиш майже одягнений.

– Ти знаєш цей флаєр?

– Ще б пак.

– Я з ним, – сказав сейсмолог Гогія. – Добре, що я не встиг роздягтися.

Дімов повторив:

– Тридцять миль на південь-південь-захід. – Потім обернувся до мікрофона. – Через дві хвилини до вас вилітає флаєр. Буде хвилин через десять. А катер не встигне раніше, ніж через півгодини.

Коли Павлиш закрив за собою зовнішній люк, він устиг здивуватися тому, як змінилося освітлення. Сонце було затягнуто червонястим серпанком, і чорна гора підсвічується ззаду, немов там таївся театральний прожектор.

Сейсмолог першим ускочив у флаєр. Павлиш підняв ногу, щоб піти за ним, але тут двері в сховище відкрилися, вилетів Пфлюґ, що не встиг ні одягнутися, ні натягнути маску. Він відкрив рота, намагаючись вдихнути повітря, і кинув в їх сторону маленький медичний контейнер.

– Тепер тримайтеся, – попередив Павлиш, сідаючи за пульт і дивлячись через бічне вікно, як Дімов допомагає Пфлюґу забратися назад у сховище. – Коли розповідатимете онукам про сьогоднішній день, не забудьте згадати, що вів машину екс-чемпіон Москви по вищому флаєрному пілотажу.

– Не забуду, – відповів сейсмолог, уклавши контейнер і вчіплюючись у крісло.

Павлиш вийшов з віража і пішов на максимальній швидкості так, щоб залишити ліворуч стовп рожевого й бурого диму, що встав над далекою від сховища стороною острова.

Через сім хвилин вони побачили самотнього білого птаха, що кружляв метрах у двохстах над хвилями.

Птах, помітивши флаєр, злетів вище і завмер у повітрі, немов показуючи точку, в якій знаходилася Сандра. Павлиш кинув флаєр униз і завис метрах у десяти над верхівками хвиль. Але навіть з цієї висоти він не відразу розгледів Сандру – її тіло губилося серед бризок, які вітер зривав з верхівок хвиль.

– Бачите? – запитав сейсмолог, виглядаючи назовні.

Вітер зносив флаєр, довелося ввімкнути двигун і маневрувати, щоб не загубити Сандру з поля зору. Павлиш випустив сходи. Вони м’яко розгорнулися й пішли у воду в метрі від Сандри.

– Що в тебе, Павлиш? Чому мовчиш? – заговорила рація.

– Нема часу. Ми її знайшли й підніматимемо.

Птах пролетів зовсім поряд із кабіною. На грудях у нього була видна чорна овальна коробка передавача. Птах піднявся трохи вище, і його тінь час від часу закривала від Павлиша сонце.

Сейсмолог, захопивши моток троса, спускався до води, і Павлиш усю увагу зосередив на тому, щоб не дати вітру знести флаєр убік. Сандра, розкинувши руки, погойдувалася на хвилях, немов у люльці, і здавалося, що її рухи осмислені.

Гогія вчепився однією рукою за сходи, інший намагався підвести під Сандру петлю. Це йому не вдавалося. Павлиш пошкодував, що не може залишити керування. Він зробив би все простіше й швидше. Видно, Гогія ніколи не займався альпінізмом. Трос знову зірвався, Павлишу показалося, що хвилі відчаю, що охопили сейсмолога, досягають кабіни флаєра.

І у цей момент птах-біоформ наважився на ризикований крок. Він м’яко і швидко спланував проти вітру і, знайшовши момент, коли Сандра ковзала по зовнішній стороні хвилі і її тіло виступило назовні, схопив дзьобом петлю троса у миттєво завів її за плечі Сандри.

– Тягни! – закричав Павлиш сейсмологові.

Той насилу утримував рівновагу на сходах, але відразу потягнув, петля рушила нижче й охопила Сандру за лікті. Птах насилу примудрився ухилитися від наступної хвилі. Коли він пролітав перед флаєром, Павлиш помітив, що передавач він усе ж скинув. Павлиш підняв вгору великий палець, і птах різко пішов у небо.

Удвох з Гогією вони втягнули Сандру в кабіну. Пройшло двадцять хвилин після вильоту.

– Говорить Павлиш, – увімкнув він передавач. – Сандру ми підняли на флаєр. Вона непритомна.

– Слухай, – сказав Дімов, – Сандру не чіпайте. Надіньте їй кисневу маску і накрийте її чимось теплим.

Сейсмолог дістав запасну маску й балон. Очі Сандри були закриті, обличчя здавалося блакитним. Сейсмолог прибрав з обличчя Сандри мокре волосся і став приладнувати кисневу маску. Його руки трохи тремтіли. Павлиш ішов до сховища на бриючому польоті. Попереду, як маяк, підіймався стовп диму. Птах летів угорі, майже не відстаючи від флаєра. Рація була ввімкнена, і Павлиш чув, як Дімов наказує катеру залишатися в тому ж районі й до острова не повертатися.

Пфлюґ чекав їх на самому березі затоки. Закутану Сандру обережно винесли з флаєра й бігом перенесли до куполу. Люк був відкритий, і через хвилину Сандра вже лежала на столі. Дімов чекав їх у хірургічному халаті й рукавичках. Діагност був увімкнений, і його щупи ледь тремтіли, погойдуючись над столом.

– Мені асистуватимете, – велів Дімов Павлишу.

Біля рації стояв Нільс.

– Все гаразд, – говорив він, – не хвилюйся, Ерик, ти ж знаєш, якщо Дімов сказав…

Сандра спала. Дихання її стало рівнішим. Обличчя почервоніло, крапельки поту блищали на скронях.

– Що з нею сталося? – запитав Павлиш.

– Спрацювала запобіжна система. Якщо організм на межі і створюється небезпека для життя, вона впадає в стан, схожий на летаргічний сон. Поки ми можемо лише припускати, що підводники потрапили в землетрус на глибині. Сандра змогла вирватися назовні, хоч і була поранена. У неї зламано три ребра, великий внутрішній крововилив. Вона пливла до бази, але її сили вичерпалися. Отже, їй залишалося лише піднятися на поверхню. Потонути Сандра не могла: коли вона на зябровому диханні, легені служать повітряним пухирем. Метаболізм сповільнюється у кілька разів. Як тільки вона втратила свідомість, її винесло на поверхню океану.

Сандра опритомніла відразу, болю вона не відчувала.

– Дімов, – вимовила вона важко, – хлопців завалило…

– Спокійно, не хвилюйся, дівчинко, – відповів Дімов.

– Ми були в Синьому гроті… почало трясти… Я була осторонь… Стас сказав, що поранений… Пробач, Дімов, Ерик знає?

Павлиш протягнув Дімову кульку-ампулу. Дімов приклав її до руки Сандри, і рідина увійшла до шкіри.

– Ти можеш дати координати?

– Так, звичайно, я поспішала… мене, напевно, віднесло вбік… двадцять миль на південний захід від острова, група рифів, два піднімаються над поверхнею…