Текст книги "Шалено багаті азійці"

Автор книги: Кевин Кван

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 8 страниц)

7
Елінор

Сінгапур

Витративши кілька днів на стратегічно розраховані телефонні дзвінки, Елінор нарешті знайшла джерело тривожних чуток щодо свого сина. Дейзі зізналася, що почула цю новину від найкращої подруги своєї невістки, Ребекки Танг. Та ж повідомила, що почула ці відомості від свого брата, Мойсея Танга. Той колись учився в Кембриджі разом із Леонардом Шанєм і доповів Елінор от що:

– Я був на конференції в Лондоні. Останньої хвилини Леонард запросив мене на обід до свого заміського маєтку в Сурреї. Ви там були, місіс Янг? Айо, який же ж то палац! Я одразу й не зрозумів, що його побудував Габріель-Іпполіт Детайор – той самий архітектор, що створив садибу Воддесдон для англійських Ротшильдів. Ну от, ми обідали з усіма цими ан мор[64]64
  В оригіналі – ang mor, рудоволосий хоккінською. У цьому разі цей вислів має відношення до британських політиків, найімовірніше торі.— Прим. пер.


[Закрыть] ВІП та ЧП[65]65
  Ця абревіатура означає «члени парламенту» і в цьому разі використана щодо членів сінгапурського парламенту, а саме – з Партії народної дії.


[Закрыть], які приїхали із Сінгапуру, і, як завжди, навколо Кассандри Шань увивалася ціла зграя прихильників. А потім Кассандра з нічого на повний голос через стіл каже вашій діверці Вікторії Янг: «Ніколи не вгадаєш, що я чула… Нікі в Нью-Йорку зустрічається з дівчиною з Тайваня і от збирається привезти її до Сінгапуру на весілля Ху!» А Вікторія каже: «Точно? Із тайванкою? Що далі, то гірше. Він що, запав на якусь авантюристку?» А потім Кассандра каже щось таке: «Та ну, це може бути не так і погано, як тобі здається. За моїм джерелом, вона з родини Чу. Знаєш, із тих, що володіють “Тайбей Пластік”. У них не такий

уже й давній капітал, але вони хоча б є однією з найшанованіших родин на Тайвані».

Був би це хтось інший, Елінор відкинула б усі ці оповідки як порожню балаканину знуджених родичів чоловіка. Але ця інформація пішла від Кассандри, а вона зазвичай була точною до педантизму. Недарма ж їй дали прізвисько «Радіо “Азія-Один”». Елінор було цікаво, звідки у Кассандри ці гарячі новини. Язиката троюрідна сестра Ніка була б останньою людиною у світі, якій він довірив би таємницю. Певно, Кассандра отримала цю інформацію від однієї зі своїх шпигунок у Нью-Йорку. Вона всюди має підглядачок, і всі сподіваються сах ках[66]66
  Хоккинський вираз, що буквально означає «три ноги» і походить від грубого жесту – три пальці руки ніби підтримують чиїсь статеві органи. Це китайський варіант більш відомого західного вислову «підлизатися».


[Закрыть] до неї, передавши якісь гарячі новини попереду всіх.

Для Елінор не стало несподіванкою, що її син, як виявилося, має нову дівчину. Що її здивувало (чи, точніше, роздратувало) – те, що аж досі вона про це не знала анічогісінько. Будь-кому було ясно, що її син є головною метою для багатьох дівчат, і за декілька років навколо Ніка побувала ціла зграя дівчат, про яких, як здавалося Ніку, його матері було геть нічого невідомо. Усі вони, на думку Елінор, були неістотними, адже вона знала, що Нік поки що не готовий до одруження. Але цього разу все було інакше.

Дуже давно Елінор вивела одну теорію щодо чоловіків, яка працювала й донині. Вона щиро вірила, що для більшості чоловічої частини населення вся балаканина про «закоханість» чи «пошуки другої половинки» була цілковитою нісенітницею. Шлюб є питанням лише часу, і коли чоловік нарешті пройде крізь усі захоплення та скоїть усі дурниці юності, тоді він готовий стати розсудливішим і створити родину. У такий період будь-яка дівчина, що трапиться на його шляху, виявиться другою половинкою. Елінор уже багато разів доводилося упевнюватися, що її теорія правильна; та й сама вона упіймала Філіпа Янга саме в такий правильний момент. Усі чоловіки в цьому клані одружувалися, коли їм було трохи за тридцять, от і Нікі наразі дозрів для такої справи. Якщо хтось у Нью-Йорку вже дізнався так багато про стосунки Ніка і якщо він насправді збирається привезти цю дівчину додому й узяти на весілля свого найкращого друга, тоді все серйозно. Досить серйозно, щоб він навмисно ніколи не згадував про цю дівчину. Досить серйозно, щоб зірвати ретельно побудовані плани Елінор.

Промені вечірнього сонця переломлювались у вікнах, що починалися від підлоги та сягали стелі. Схожа на атрій[67]67
  У приватних римських будинках – велика крита зала, у якій збиралися члени родини та приймали друзів.– Прим. пер.


[Закрыть] вітальня нещодавно закінченої квартири в пентгаусі над Кернгіл-роуд ніжилась у яскраво-помаранчевому сяйві. Елінор милувалася небом раннього вечора. Крізь величезні вікна, крім неба, також було видно колонаду будинків, що скупчилися навколо Скотс-роуд, та відкривався широкий вид на весь шлях від річки Сінгапур аж до Кеппельської верфі – найжвавішого комерційного порту у світі. Навіть після тридцяти чотирьох років шлюбу їй не вдавалося приймати як належне все, що було в неї,– хоча б сидіти тут і мати можливість скільки завгодно дивитися на найпопулярнішу панораму острова.

Для Елінор кожна окрема людина займала особливе місце в детально збудованому в її уяві соціальному всесвіті. Як і більшість жінок її кола, Елінор могла зустріти інших азійок будь-де у світі – скажімо, за дімсамами у лондонському «Роял Чайна»[68]68
  Мережа ресторанів в Англії.– Прим. пер.


[Закрыть] або під час шопінгу у відділі білизни «Девід Джонс»[69]69
  Елітний універмаг Австралії.– Прим. пер.


[Закрыть] у Сіднеї – і протягом тридцяти секунд після того, як дізнавалася їхні імена та місце проживання, могла, скориставшись власним соціальним алгоритмом, точно вирахувати місце нових знайомих у її сузір’ях: залежно від того, з якої родини вони походили, із ким вони мали зв’язки, приблизно наскільки заможними були та як утворили свої статки і чи спалахували й які саме родинні скандали за останні п’ятдесят років.

Чу, які володіли «Тайбей Пластік», стали заможними зовсім нещодавно, найімовірніше, у сімдесятих чи вісімдесятих. Вона майже нічого не знала про цю родину, і це особливо непокоїло Елінор. Наскільки їх визнають у світі Тайбею? Ким саме є батьки цієї дівчини і капітал якого розміру вона має успадкувати? Елінор треба було точно знати, що стоїть на її шляху. У Нью-Йорку наразі 6:45. Саме час розбудити Нікі. Однією рукою вона підняла слухавку, утримуючи в другій на відстані витягнутої руки дисконтну карту, яку завжди використовувала для міжнародних дзвінків[70]70
  Китайські аристократи терпіти не можуть гаяти гроші на міжнародні дзвінки майже так само, як ненавидять марнувати гроші на пухнасті рушники, воду в пляшках, номери в готелях, дорогу західну їжу, виклики таксі, чайові офіціантам та літати іншими класами, крім економ.


[Закрыть], і примружилася, роздивляючись рядок крихітних цифр. Потім набрала складну серію кодів і почекала, поки після декількох гудків її нарешті з’єднали з набраним телефонним номером. Телефон продзвонив чотири рази, перш ніж увімкнулася голосова пошта Ніка: «Гей, наразі я не в змозі підійти до телефону, тож залиште повідомлення, а я зателефоную вам, щойно зможу».

Елінор завжди відчувала певне розгублення, коли чула американський акцент сина. Набагато більше їй була до душі класична англійська вимова, на яку він переходив, коли повертався до Сінгапуру. Вона, плутаючись у словах, вимовила в телефон:

– Нікі, де ти? Зателефонуй мені сьогодні увечері і дай знати, коли вилітаєш, лах. Усьому світові, крім мене, вже відомо, що ти приїздиш додому. І скажи, ти зупинишся спочатку в нас чи в А-Ми? Будь ласка, передзвони. Але не телефонуй сьогодні після опівночі. Я зараз прийму золпідем, тож мене не добудитися десь вісім годин.

Вона вимкнула телефон і негайно схопила його знову. Цього разу Елінор дзвонила на мобільний номер.

– Астрід, еге ж? Це ти?

– О, привіт, тітонько Еллі,– відповіла Астрід.

– Із тобою все гаразд? У тебе якийсь дивний голос.

– Та ні, усе гаразд, я просто спала,– відказала Астрід, прочищаючи горлянку.

– О… А чому ти лягла так рано? Ти не захворіла?

– Ні, я просто в Парижі, тітко Еллі.

– Аламак, я зовсім забула, що ти не вдома! Вибач, що розбудила тебе, лах. Як там Париж?

– Чудово.

– Багато купила?

– Не дуже,– Астрід відповідала, зібравши увесь свій терпець. Чи ж тітка зателефонувала справді лише щоб побазікати про шопінг?

– У «Луї Віттона» досі довгі черги, у яких вимушені чекати покупці з Азії?

– Не знаю точно. Я не була там із початку світів, тітко Еллі.

– Це добре. Ті черги просто жахливі, до того ж азійцям дозволяють купувати лише одну річ. Це нагадує мені про японську окупацію, коли китайців примушували стояти в черзі за залишками гнилої їжі.

– Так, але я можу зрозуміти, навіщо вони встановили такі правила. Ти б бачила, як азійські туристи розкуповують усі елітні товари, і не лише у «Луї Віттон». Вони опиняються всюди й скуповують геть усе, на що впаде око. Якщо річ має дизайнерську бірку, вона їм уже потрібна. Це просто божевілля якесь. А ти знаєш, деякі з них потім приїздять додому і перепродують за дорожчу ціну і так заробляють.

– Так, лах, ті свіжоспечені туристи – сором для всіх нас. Проте я скуповуюсь у Парижі ще із сімдесятих і ні за що не стоятиму в черзі, тим більше якщо хтось вказуватиме, що саме мені варто купити! Але, Астрід, я хотіла запитати… чи не розмовляла ти із Ніком в останні дні?

Помовчавши трохи, Астрід вимовила:

– М-м-м… він телефонував мені кілька тижнів тому.

– А він казав тобі, коли буде в Сінгапурі?

– Та ні, він не казав про якусь точну дату. Але я впевнена, що він приїде за кілька днів до весілля Коліна, що скажеш?

– Знаєш, лах, Нікі нічого мені не каже! – Елінор завагалася на мить, а потім обережно продовжила: – Слухай, я подумала, а чи не влаштувати йому та його дівчині вечірку-сюрприз? Просто невеличку вечірку в новій квартирі, щоб привітати її у Сінгапурі. Як гадаєш, гарна ідея?

– Авжеж, тітко Еллі, як на мене, їм це сподобається.– Астрід вразило, що її тітка так хоче привітати Рейчел. Певно, Нік використав забагато своєї чарівності.

– Але я зовсім не знаю, яка вона, а мені це потрібно, щоб ретельніше продумати вечірку. Ти не підкинеш мені якихось думок? Ти бачилась із нею, коли минулого року літала до Нью-Йорка?

– Так.

Елінор тихо закипала. Астрід була в Нью-Йорку минулого березня – а це означало, що це дівчисько намалювалося щонайменше рік тому.

– Яка ж вона? Дуже помітно, що вона тайванка? – тільки й поцікавилась вона.

– Тайванка? Зовсім ні. Мені вона здалася абсолютною американкою,– припустила Астрід і одразу ж пожалкувала про те, що злетіло з язика.

Який жах,– подумки проказала Елінор. Азійські дівчата, що розмовляють з американським акцентом, завжди здавалися їй сміховинними. Коли вони щось казали, здавалося, ніби вони про щось брешуть, удаючи з себе тих білих ан мор.

– Тож її родина з Тайваню, але вона зростала в Америці?

– Я й не знала, що вона з Тайваню, правду кажучи.

– Справді? Вона нічого не розповідала про свою родину в Байбеї?

– Анічогісінько.– До чого це веде тітка Еллі? Астрід зрозуміла, що тітонька під видом влаштування вечірки розпитує її, тож вирішила представити Рейчел у якомога кращому світлі.– Вона дуже розумна й вихована, тітонько Еллі. Гадаю, вона тобі сподобається.

– О, то вона з таких розумників, як Нікі?

– Точно. Мені казали, що вона – одна з перспективних професорок у своїй галузі.

Елінор була у замішанні. Професорка! Господи, отже, ця жінка старша за нього?

– Нікі не казав мені, яка в неї спеціальність…

– Економічний розвиток.

Хитра, розважлива, досвідченіша жінка. Аламак. Що далі, то гірше.

– Вона вчилась у Нью-Йоркському університеті? – Елінор вичавлювала якнайбільше подробиць.

– Ні, вона закінчила Стенфорд, у Каліфорнії.

– Так, так, я знаю Стенфорд,– проказала Елінор без усякого ентузіазму. Це та діра в Каліфорнії, куди йдуть люди, що не потрапили до Гарварду.

– Це навчальний заклад високого рівня, тітко Еллі,– нагадала Астрід, бо цієї миті точно відчувала думки своєї тітки.

– Що ж, як на мене, то коли вже людина мусить йти до американського університету…

– Годі тобі, тітко Еллі. Стенфорд – чудовий університет, з усіх боків. Гадаю, вона ще захищала дисертацію в Північно-Західному університеті. Рейчел дуже розумна й здібна, і її не можна назвати замріяною. Мені здається, ти її надзвичайно уподобаєш.

– О, я теж у цьому впевнена,– підхопила Елінор. Отже, її звуть Рейчел. Вона помовчала. Залишилося дістати ще дещо: як насправді пишеться прізвище цієї дівчини. Але як же це запитати, щоб у Астрід не виникли підозри? Раптом її осяяло.– Здається, буде добре замовити якийсь із тих гарненьких тортів у «Жахливо шоколадне» і написати на ньому її ім’я. Ти знаєш, як воно пишеться? Ч-У, чи Ч-‘-У, чи ж Ч-Й-У?

– Гадаю, просто Ч-У.

– Дякую. Ти мені дуже допомогла,– промовила Елінор. Набагато більше, ніж здогадуєшся.

– Авжеж, тітко Еллі. Дай мені знати, якщо тобі знадобиться допомога у підготовці вечірки. Не можу дочекатися, коли побачу вашу видовищну нову квартиру.

– О, хіба ти її ще не бачила? Мені здавалося, твоя мати також викупила тут якусь площу.

– Можливо, але я її ще не бачила. Не можу встигнути за жонглюванням нерухомістю моїх батьків.

– Так, звісно. Твої батьки мають стільки нерухомості по всьому світі – зовсім не так, як ми із твоїм бідним дядьком Філіпом. У нас лише будинок у Сіднеї та цей закуточок.

– Ой, тітко Еллі, чомусь мені здається, що ваша квартирка зовсім не мала. Чи вона не має бути найрозкішнішою власністю з усього, побудованого в Сінгапурі? – Умільйонне Астрід здивувалася тому, що всі її родичі постійно намагалися перевершити одне одного, проголошуючи власну бідність.

– Та ні, лах. Це лише звичайна квартира – зовсім не те, що будинок твого батька. Ну що ж, вибач, що розбудила тебе. Тобі щось треба, щоб знову заснути? Я щоночі приймаю п’ятдесят міліграмів амітриптиліну, а потім, якщо хочу спати всю ніч і не прокидатися, ще десять міліграмів золпідему. Іноді додаю есзопіклон, а якщо він не спрацьовує, приймаю валіум…

– Мені це не треба, тітко Еллі.

– Добре, тоді бувай! – І з цим Елінор вимкнула телефон. Її гра спрацювала. Її син із кузиною – нерозлучні друзі. Чому вона не додумалася одразу зателефонувати саме Астрід?

8
Рейчел

Нью-Йорк

Нік проказав це так недбало, сортуючи випрану білизну в неділю вдень перед їхнім від’їздом. Виявилося, що батьки Ніка дізналися, що Рейчел приїздить разом із ним до Сінгапуру, день чи два тому. А ще, між іншим, водночас – також день чи два тому – вони дізнались і про її існування в його житті.

– Мені не зовсім зрозуміло… ти хочеш сказати, що весь цей час твої батьки нічого не знали про мене? – приголомшено перепитала Рейчел.

– Так. Тобто ні, вони не знали. Але ти маєш розуміти, що це зовсім не через тебе…– почав Нік.

– Мушу сказати, не дуже легко не сприймати це на свій рахунок.

– Будь ласка, спробуй це так не сприймати. Вибач мені, якщо це здається саме так…– Нік нервово ковтнув.– Просто я завжди намагаюсь чітко дотримуватися меж між моїм особистим життям та життям моєї родини, от і все.

– Але чи твоє особисте життя не мало б бути часткою життя твоєї родини?

– Не в моєму випадку. Рейчел, тобі ж відомо, якими зарозумілими можуть бути китайські батьки.

– Ну, взагалі-то так, але ця їхня риса все одно не завадила мені розповісти своїй мамі про такий важливий факт, як-от мій хлопець. Моя мама дізналася про тебе за п’ять хвилин після нашого першого побачення, а приблизно два місяці по тому ти вже сидів разом із нею за обіднім столом та смакував її суп із зимового гарбуза.

– Ну, у тебе дуже особливі стосунки з мамою, і ти це знаєш. Для інших людей це не так просто. А з моїми батьками це просто…– Нік зупинився, гарячково підшукуючи слова.– Ми просто інші. Ми більш офіційно поводимось одне з одним і взагалі не обговорюємо наші почуття та емоції.

– Тобто вони холодні й емоційно закриті, щось таке? Вони пережили Велику депресію?

Нік розсміявся й похитав головою.

– Ні, нічого такого. Мені здається, ти зрозумієш краще, коли познайомишся з ними.

Рейчел не знала, що й думати. Іноді Нік поводився так таємничо, а його пояснення були їй незрозумілими. І все ж вона не хотіла сприймати його слова близько до серця.

– Може, ти маєш розповісти мені ще дещо про свою родину, перш ніж я сяду в літак і почну проводити з тобою ціле літо?

– Та ні. Справді нічого. Ну…– Нік на мить замовк, намагаючись вирішити, чи варто згадувати про питання з розміщенням.

Він розумів, що під час розмови з матір’ю усе геть зіпсував. Спочатку він надто довго очікував, а коли зателефонував, щоб офіційно повідомити про свої стосунки з Рейчел, мати нічого не відповіла. Вона лише зловісно промовчала. І запитала лише: «Тож де зупинишся ти і де зупиниться вона?» Зненацька Ніка осінило, що зупинитись у батьків не є гарною ідеєю, принаймні не спочатку. Але й зупинитись у бабусі без її виразного запрошення для Рейчел буде недоречним. Вони можуть зупинитись у когось з його тіток чи дядьків – але це може розгнівити маму і посилити міжусобну війну в його родині.

Не в змозі вирішити, як видертися з цього скрутного становища, Нік звернувся за порадою до своєї двоюрідної тітки. Їй завжди так добре вдавалося вирішувати подібні питання. Тітка Розмарі порадила йому передусім зняти номер у готелі. Але водночас наголосила, що також треба влаштувати знайомство Рейчел із батьками – саме в день прибуття.

– Найпершого ж дня. Не чекай дня наступного,– застерегла вона.

Можливо, йому треба запросити маму й тата пообідати з Рейчел, щоб вони мали змогу зустрітися на нейтральній території. Десь у не дуже відомому місці на кшталт «Колоніального клубу», і краще запросити їх на обід, ніж на вечерю.

– Люди за обідом більш розслаблені,– пояснила вона.

Потім Нік мусить особисто відвідати бабусю й офіційно попросити її дозволу запросити Рейчел на традиційну п’ятничну вечерю, яку А-Ма влаштовує для своєї великої родини. Лише після того як Рейчел належним чином отримає запрошення на цю вечерю, можна порушувати питання про їхнє розміщення.

– Авжеж, коли твоя бабуся познайомиться з Рейчел, вона дозволить вам оселитись у себе. Але в разі, коли щось піде не так, запрошення ви отримаєте від мене, і ніхто мені не скаже ані слова,– завірила його тітка Розмарі.

Нік вирішив не турбувати Рейчел такими вигадливими церемоніями. Йому не хотілося, щоб у неї з’явився щонайменший привід відмовитися від поїздки. Він бажав підготувати дівчину до зустрічі зі своєю родиною, але водночас хотів, щоб, коли прийде час, вона самостійно склала про них усіх власну думку, а не за його враженнями. Астрід таки мала рацію. Треба надати Рейчел хоча б якісь відомості про його родину. Але ж як пояснити їй, з якої саме він родини? Тим більше, що все життя він був змушений ніколи про них не згадувати?

Нік сів на підлогу, притулившись до стіни з оголеної цегли й поклавши руки на коліна.

– Ну, ти, імовірно, мусиш знати, що родина в мене дуже велика.

– А я вважала тебе єдиною дитиною.

– Це так, але я маю безліч усіляких родичів, і тобі доведеться познайомитися з цілою їх купою. У нашій родині є три споріднені гілки, і людям не нашого кола спочатку може здатися неможливим розібратися, хто кому ким доводиться.– Щойно вимовивши слова «не нашого кола», він одразу ж пошкодував про це, але Рейчел нібито не звернула на це уваги, тож Нік вів далі: – Це як у будь-якій великій родині. Я маю гучноголосих дядьків, ексцентричних тіток, нестерпних кузенів та кузин – повний комплект. Але я впевнений, ти будеш у захваті, коли з ними познайомишся. Ти ж бачилась із Астрід, і вона тобі сподобалася, еге ж?

– Астрід неперевершена.

– Так, і вона також тебе обожнює. Усі обожнюватимуть тебе, Рейчел, я це точно знаю.

Рейчел мовчки сиділа на ліжку перед купою рушників щойно із сушарки і намагалася осмислити все, що сказав Нік. Уперше за весь час він так багато розповів про свою родину, і наразі вона почувалася більш упевненою. Їй досі було не дуже зрозуміло, що там таке з його батьками, але вона мусила визнати, що бачила досить багато родин, де люди віддалені одне від одного,– особливо часто такі траплялися серед її друзів-азійців. Коли вона навчалась у школі і приходила до когось із однокласників, їй траплялося брати участь у похмурих обідах за столами у вітальнях, осяяних люмінесцентним світлом ламп. За тими обідами між батьками й дітьми проскакувало щонайбільше п’ять слів. А ще вона помічала, як приголомшено дивилися на неї друзі, коли вона обіймала матір або наприкінці телефонної розмови казала: «Я люблю тебе». Кілька років тому вона отримала електронною поштою гумористичний лист із назвою «Двадцять способів довести, що твої батьки – азійці». Номером один у переліку було «Твої батьки ніколи не зателефонують, просто щоб сказати “привіт”». Багатьох жартів у переліку вона не зрозуміла, адже її власний досвід був геть іншим.

– Знаєш, нам так пощастило. Небагато матерів та доньок мають такі стосунки, як ми,– сказала Керрі, коли вони того ж вечора розмовляли телефоном.

– Я це розумію, мамо. Я знаю, у нас по-іншому, тому що ти була зі мною сама і всюди брала з собою,– замислено промовила Рейчел. Коли вона була дитиною, мама чи не щороку відповідала на якесь оголошення у «Ворлд Джорнал», американській газеті, що випускалася китайською, і вони вирушали на її нову роботу в якомусь черговому китайському ресторанчику у якомусь черговому містечку. У її голові промайнули спогади про всі ті крихітні мебльовані кімнатки та саморобні ліжка в таких містах, як-от Іст-Лансінг, Фенікс та Таллагасі.

– Не можна очікувати, що в інших родинах люди ставитимуться одне до одного так, як ми з тобою. Я була така молода, коли ти в мене народилася,– дев’ятнадцять років, ми могли б бути сестрами. Не чіпляйся дуже до Ніка. Сумно казати, але й я сама не була близькою зі своїми батьками. У Китаї не було часу на стосунки – мої мама й тато працювали з ранку до вечора, сім днів на тиждень, а я увесь час проводила в школі.

– І все одно, як він міг приховувати таку важливу річ від власних батьків? Це ж не так, якби ми з Ніком зустрічалися якихось два місяці.

– Доню, от знову ти дивишся на ситуацію з позиції американки. Треба оцінювати її з позиції китайця. В Азії для всього визначений свій час і все підпорядковується належному етикетові. Я вже колись казала: тобі треба усвідомити, що в родинах вихідців з Китаю люди дотримуються традицій навіть суворіше, ніж ми, материкові китайці. Тобі нічого невідомо про те, у яких умовах Нік зростав. Тобі не спадало на думку, що його батьки можуть бути дуже бідними? Не всі люди в Азії заможні, скажу тобі. Можливо, Нік мусить працювати та надсилати гроші своїм батькам, тому вони й не схвалюватимуть, коли матимуть підозри, що він викидає гроші на дівчат. Або, можливо, йому не хотілося, щоб його родина знала, що ви вдвох половину тижня живете разом. Знаєш, вони можуть бути щирими буддистами.

– Саме так, усе може бути. Але, мамо, мені спало на думку, що Нік знає про мене, про нас абсолютно все – а мені про його родину майже нічого не відомо.

– Не бійся, донечко,– відказала їй Керрі.– Ти знаєш Ніка. Ти бачиш, що він порядний чоловік. І хоча він певний час і приховував тебе від рідних, тепер усе робить як слід. Принаймні, він почувається готовим познайомити тебе зі своїми рідними належним чином, а це найважливіше.

Рейчел лежала в ліжку, як завжди, заспокоєна м’якими китайськими нотками в голосі матері. Можливо, вона була надто суворою до Ніка. Вона дозволила захопити себе власній невпевненості і рефлекторно вирішила, що Нік так довго не каже про неї батькам, бо щось у ній його непокоїть. Проте все ж може бути навпаки? Може, його непокоять батьки? Рейчел пригадала, що відповіла її сінгапурська подруга Пейк Лін, коли вона подзвонила їй по скайпу і схвильовано оголосила, що зустрічається з її земляком. Родина Пейк Лін була однією з найбагатших родин на острові, але вона ніколи не чула про Янгів.

– Якби він був із заможної або відомої родини, ми б, безперечно, їх знали. Янг – не дуже поширене тут прізвище… Ти упевнена, що вони не корейці?

– Та ні, я точно знаю, що вони з Сінгапуру. Але, знаєш, мені однаково, скільки в них грошей.

– Так, й у цьому твоя проблема,– пирхнула Пейк Лін.– Ну, я хоча б точно знаю: якщо вже він подолав перевірку Рейчел Чу, тоді його родина бездоганно нормальна.