Текст книги "Шалено багаті азійці"
Автор книги: Кевин Кван
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 8 страниц)
Кевін Кван
Шалено багаті азійці
Copyright © 2013 by Kevin Kwan
О. Татаренко, пер. з англ., 2020
© «Фабула», макет, 2020
© Видавництво «Ранок», 2020
* * *
1 М. Ч. – скорочення від Мам Чао, титулу, що надається онукам короля Таїланду Рами V (1853–1910) і є найнижчим класом з усіх королівських. Англійською це звання перекладається як «ясновельможний». Як і багато інших членів розгалуженої королівської родини Таїланду, частину року вони проводять у Швейцарії. Гольф кращий, та й рух на дорогах також.
2 М. Р. – скорочення від Мам Раджавонз, титулу, який отримують діти чоловічої половини Мам Чао. Англійською це звання перекладається як «благородний». Усі три сини Кетрін Янг та принца Таксіна одружені з тайками високого походження. Оскільки імена їхніх дружин є неймовірно довгими та невимовними для тих, хто не розмовляє тайською, а також не мають великого значення для цієї історії, ми їх не враховуватимемо.
3 Але є батьком принаймні однієї позашлюбної дитини, що народилася від якоїсь малайки (вона наразі живе в розкішному помешканні в Беверлі-Гіллз).
4 От що трапляється, коли обличчя підтягують в Аргентині.
5 Подумує втекти до Маніли зі своєю дорогоцінною нянькою, щоб узяти участь у світовому чемпіонаті з караоке.
6 За чутками, акторка мильних опер Гонконгу – та сама дівчина в рудій перуці з «Впади до ніг мого тигра, сховай свого дракона-ІІ». (Перероблена назва відомого китайського проєкту «Тигр, що крадеться, дракон, що ховається».– Прим. пер.)
7 Її знамениті плітки поширюються швидше за новини від ВВС.
8 Але, на жаль, успадкувала зовнішність за материнською лінією родини – Чоу.
9 У 1980-х за багато мільйонів розпродав своє майно в Сінгапурі й переїхав на Гаваї, але постійно рюмсає, що сьогодні міг би стати мільярдером, «якби зачекав ще кілька років».
Пролог. Кузени
Лондон, 1986 рік
Ніколас Янг впав на перше-ліпше сидіння у фоє готелю. Хлопчина був виснажений шістнадцятигодинним перельотом із Сінгапуру, поїздкою потягом з аеропорту «Гітроу» та вештанням просоченими дощем вулицями. Його кузина Астрід Леонг стоїчно тремтіла поряд: усе через те, що її мати Фелісіті, його «дай гу чей»[1]1
В оригіналі – dai gu cheh.– Прим. пер.
[Закрыть], або ж «старша тітка», проголосила, що буде гріхом наймати таксі, щоб їхати якісь дев’ять кварталів, і примусила всіх іти пішки аж від самої станції метро «Пікаділлі».
Хтось інший, побачивши цю сцену, роздивився б незвичайно стриманого восьмирічного хлопчика й тоненьку, майже прозору дівчинку, яка тихенько сиділа в куточку. Але Реджиналд Ормсбі з-за свого столу, звідки відкривався вид на вестибюль, роздивився лише двох китайських дитинчат, які своїми промоклими наскрізь пальтами саме заплямовували канапи з дамастовою обивкою. А потім видовище стало ще страшнішим: неподалік від дітей виникли три китаянки, несамовито промокаючи одяг паперовими серветками, підліток почав шалено ковзати через увесь вестибюль, а його кросівки залишали доріжки бруду на чорно-білій, викладеній шаховим візерунком, мармуровій підлозі.
Ормсбі кинувся з бельетажу сходами вниз: він знав, що зможе набагато рішучіше за клерків за стійкою рецепції дати цим іноземкам відсіч.
– Доброго вечора, я генеральний менеджер. Чим можу допомогти? – повільно вимовив він, надто ретельно промовляючи кожне слово.
– Так, доброго вечора, у нас заброньований номер,– відповіла жінка бездоганною англійською.
Ормсбі здивовано витріщився на неї:
– На яке ім’я?
– Елінор Янг із родиною.
Ормсбі застиг на місці. Він упізнав це прізвище, і саме тому, що компанія Янгів дійсно замовляла люкс «Ланкастер». Але хто б міг уявити, що ця «Елінор Янг» виявиться китаянкою, та як у бога вона взагалі тут опинилася? Можливо, «Дорчестер» або «Ріц» пустили б до себе такий табір, але це ж «Карлторп», яким володіє родина Карлторпів-Кавендіш-Горів ще від часів правління Георга IV[2]2
Король Великої Британії й Ганноверу з 1820 р.
[Закрыть] і який був улаштований без винятків як приватний клуб для родин, про які пишуть «Дебреттс» або «Готський альманах»[3]3
Видавець у галузі етикету та поведінки і найавторитетніший довідник із генеалогії європейської аристократії відповідно.
[Закрыть]. Ормсбі роздумливо подивився на забризканих вуличним брудом жінок і наскрізь промоклих дітей. Тут на вихідні зупинилася маркіза вдова Акфілд, і він не міг навіть уявити, що саме вона подумає щодо цього наброду, коли завтра вранці побачить їх за сніданком. Він швидко прийняв рішення.
– Мені надзвичайно шкода, але, здається, на ваше ім’я броні немає.
– Ви впевнені? – здивовано перепитала Елінор.
– Цілком,– напружено посміхнувся Ормсбі.
Фелісіті Янг підійшла до невістки і стала перед реєстраційною стійкою.
– Щось трапилося? – нетерпляче запитала вона. Зараз їй понад усе на світі хотілося потрапити до свого номеру та висушити волосся.
– Аламак[4]4
Малайський сленг, передає велике здивування або роздратування, дорівнює «о господи» або «боже мій». Alamak та lah – два найчастіше вживаних сленгових слова в Сінгапурі. (Lah – це суфікс, який можна використовувати наприкінці будь-якої фрази для наголосу, але навіщо люди ним користуються – достеменно невідомо, lah.).
[Закрыть],– зітхнула Елінор,– вони не можуть знайти наше бронювання.
– Як це? Можливо, ти замовила номер на якесь інше ім’я? – припустила Фелісіті.
– Ні, лах. Навіщо я б так робила? Я завжди бронюю номери на своє ім’я,– роздратовано відповіла Елінор. Чому це Фелісіті завжди вважає, що вона десь помилилася? Вона знов повернулася до менеджера.– Сер, чи не могли б ви перевірити ще раз? Я підтвердила бронювання лише два дні тому. За нами повинні були залишити ваш найбільший номер.
– Так, я знаю, що ви замовляли люкс «Ланкастер», але не можу ніде побачити вашого імені,– знову повторив Ормсбі.
– Перепрошую, але якщо ви знаєте, що ми бронювали люкс «Ланкастер», то чому нас не вселяють до нашого номеру? – нічого не розуміючи, запитала Фелісіті.
Чорт забирай! Ормсбі вилаяв себе за обмовку.
– Ні-ні, ви не так зрозуміли. Я мав на увазі – знаю, що ви вважаєте, що замовляли люкс «Ланкастер», але жодних записів щодо цього знайти не можу.– Він на мить відвернувся, удавши, що нишпорить в інших паперах.
Фелісіті перехилилася через відполіровану дубову стійку та підтягла до себе книгу бронювань у шкіряній обкладинці і почала гортати сторінки.
– Дивіться! Ось тут написано: «Місіс Елінор Янг – люкс "Ланкастер", чотири ночі». Ви хіба цього не бачили?
– Мадам! Це ПРИВАТНА ВЛАСНІСТЬ! – люто відрізав Ормсбі, чим перелякав двох молодших клерків, які зніяковіло подивилися на свого менеджера.
Фелісіті придивилася до цього лисуватого чоловіка з червоним обличчям – і раптом дуже чітко зрозуміла, що саме коїться. Із подібним неповажним глузуванням вона не стикалася, адже її дитинство минало в останні дні життя колоніального Сінгапуру, тож вважала, що такий відвертий расизм давно припинив існування.
– Сер,– промовила вона ввічливо, але твердо,– цей готель нам щиро рекомендувала місіс Мінс, дружина єпископа англіканської церкви в Сінгапурі, і я чітко бачила наше прізвище у вашій книзі реєстрацій. Мені невідомо, що за фокуси тут відбуваються, але ми подолали дуже довгу путь і наші діти втомилися й змерзли. Я наполягаю, щоб ви заселили нас відповідно до нашого бронювання.
Ормсбі обурився. Як сміє ця китаянка із завивкою а-ля Тетчер та напівзрозумілою «англійською» вимовою розмовляти з ним у такому тоні?
– Боюся, у нас просто немає жодних вільних номерів,– оголосив він.
– Ви хочете сказати, що в цілому готелі немає жодної кімнати? – недовірливо перепитала Елінор.
– Саме так,– різко відповів він.
– І куди ж нам іти в таку годину? – розпачливо запитала Елінор.
– Можливо, кудись у чайнатауні,– засопів Ормсбі. Ці іноземки вже згаяли надто багато його часу.
Фелісіті повернулася назад, де стояла її молодша сестра Александра Ченг, охороняючи багаж.
– Нарешті! Не можу дочекатися, коли занурюсь у гарячу ванну,– нетерпляче вигукнула Александра.
– Взагалі-то цей огидний чолов’яга відмовляється надати нам наш номер! – відповіла Фелісіті, навіть не намагаючись приховати злість.
– Що? Чому це? – спитала Александра, геть нічого не розуміючи.
– Гадаю, через те, що ми китайці,– сказала Фелісіті, ніби не дуже вірячи в те, що каже.
– Гам сьюї ах![5]5
От мерзота (кантонськ.)
[Закрыть] – вигукнула Александра.– Дай-но я із ним поговорю. Життя в Гонконзі навчило мене спілкуватися з такими типами.
– Не переймайся, Алікс, він типовий ан мор гоу сай[6]6
Чарівний розмовний вираз на діалекті гоккейн, що перекладається як «рудоволосе» (ang mor) «собаче лайно» (gau sai). Використовують щодо всіх мешканців Заходу і зазвичай скорочують до простого «ang mor».
[Закрыть]! – вигукнула Елінор.
– Навіть якщо так – хіба це не один із найкращих лондонських готелів? Як тут можуть допускати таке ставлення? – запитала Александра.
– Саме так! – Фелісіті була розлючена.– Зазвичай англійці такі люб’язні, зі мною ніколи так не поводилися за всі роки, що я сюди приїздила.
Елінор кивнула на знак згоди, хоча в глибині душі була впевнена, що частина провини за їхнє фіаско лежить на Фелісіті. Якби Фелісіті не була такою гіам сіап[7]7
Чарівний розмовний вираз на діалекті гоккейн, що перекладається як «рудоволосе» (ang mor) «собаче лайно» (gau sai). Вираз на діалекті гоккейн для «скнара, скупий». (Переважна більшість сінгапурців розмовляють англійською, але звичайною річчю в них є перемішувати слова з малайської, індійської та різних китайських діалектів, утворюючи місцевий говір, відомий як «сингліш».)
[Закрыть] і погодилася б узяти таксі від «Гітроу», вони б з’явилися тут не в такому розпатланому вигляді. (Авжеж, ускладнення були ще й через те, що її діверки завжди мали такий затрапезний вигляд і вона була змушена обирати одяг не дуже модний, коли подорожувала із ними,– принаймні, після тієї поїздки до Таїланду, коли всі приймали їх за її служниць.)
Едісон Ченг, дванадцятирічний син Александри, безтурботно наблизився до жінок, попиваючи газовану воду з високої склянки.
– Овва, Едді! Де ти це здобув? – вигукнула Александра.
– Звісно ж, у бармена.
– Як ти заплатив?
– Та я не… Я йому сказав записати на наш номер,– хвалькувато відказав Едді.– Може, ми підемо нагору? Я вмираю від голоду і хочу замовити щось попоїсти в номер.
Фелісіті несхвально похитала головою: хлопці Гонконгу відомі своєю розбещеністю, але цей її племінник просто невиправний. Добре, що тут його можна здати в пансіон, де в нього увіб’ють хоча б якийсь глузд. Холодний душ уранці та черствий тост із «Боврилом»[8]8
Густа солона м’ясна паста.
[Закрыть] – саме те, що йому потрібно.
– Ні, ми вже йдемо звідси. Іди прослідкуй за Нікі з Астрід, доки ми вирішимо, що робити далі,– скомандувала Фелісіті.
Едді пішов до своїх молодших двоюрідних брата й сестри, і вони продовжили гру, яку розпочали в літаку.
– Геть з канапи! – наказав він.– Пам’ятайте: я – голова, тож лише мені можна сидіти. Ось, Нікі, тримай мою склянку, а я питиму з соломинки. Астрід, ти – моя виконавча секретарка, тому ти повинна робити мені масаж плечей.
– Мені не зрозуміло, чому це ти – голова, Нікі – віцепрезидент, а мені треба бути секретаркою? – запротестувала Астрід.
– А хіба я ще не пояснював? Я – головний, бо я на чотири роки старший за вас обох. Ти – виконавчий секретар, бо ти – дівчисько. Мені потрібне дівчисько, щоб масажувати мені плечі й допомагати обирати прикраси для всіх моїх коханок. Батько мого найліпшого друга Лео, Мінь Ка-Чинь, третій з найбагатших людей Гонконгу, і його виконавча секретарка виконує саме цю роботу.
– Едді, якщо ти хочеш, щоб я був твоїм віцепрезидентом, мені треба робити щось важливіше, ніж тримати твою склянку,– засперечався Нік.– А ще ми досі не вирішили, що вироблятиме наша компанія.
– Я вже все вирішив… Ми робитимемо лімузини на замовлення – на кшталт «роллс-ройсів» та «ягів»[9]9
Тобто «ягуарів».– Прим. пер.
[Закрыть],– проголосив Едді.
– А чи не могли б ми робити щось крутіше – наприклад, машину часу? – запропонував Нік.
– Ну, наші лімузини будуть суперкруті. Вони матимуть різні фішки: джакузі, таємні відсіки та крісла-катапульти, як у Джеймса Бонда.– Едді так сподобалася власна вигадка, що він, намагаючись показати ефективність крісла-катапульти, зненацька підскочив на канапі і вибив із руки Ніка склянку, яку він так і тримав для «голови», не очікуючи від «боса» такої активності. Кока-кола розлилась усюди, а пронизливий дзвін розбитого скла почули у вестибюлі. Старший коридорний, консьєрж та клерки за стійкою – усі витріщились на дітлахів. Александра підскочила до них, перелякано й розлючено погрожуючи пальцем:
– Едді! Подивися, що ти накоїв!
– Я не винен, це Нікі не втримав склянку.– Едді сподівався легко вийти сухим з води.
– Але ж то була твоя склянка, і ти вибив її в мене з рук! – Нік не збирався так легко поступатися.
До Фелісіті й Елінор наблизився Ормсбі.
– Боюся, мені доведеться попросити вас покинути приміщення.
– Можна ми хоча б скористуємось телефоном? – благально запитала Елінор.
– Я справді вважаю, що ваші діти вже завдали цілком досить шкоди як для одного вечора, вам так не здається? – прошипів у відповідь менеджер.
На вулиці досі крапав дощ, і вся компанія зібралась під смугастим біло-зеленим навісом на Брук-стрит, поки Фелісіті стояла всередині телефонної будки і відчайдушно телефонувала до інших готелів.
– Дай гу чей схожа на солдата у вартовій будці,– зауважив Нік, який був у захваті від незвичайного повороту подій.– Матусю, а що ми робитимемо, якщо не знайдемо, де зупинитися на ніч? Може, тоді ми спатимемо в Гайд-парку? Там росте чудовий плакучий бук, його ще називають перевернутим деревом. Його гілки звисають так низько, що утворюють майже печеру. Ми всі зможемо спати під тими гілками – і будемо захищені від…
– Не мели дурниць! Ніхто не спатиме в парку. Дай гу чей наразі телефонує в інші готелі,– перервала його Елінор, подумавши, що її син стає надто розумним як для свого віку.
– О-о-о, я так хочу спати в парку! – у захваті завищала Астрід.– Нікі, пам’ятаєш, як колись ми виносили те велике залізне ліжко з будинку А-Ми до саду і спали просто під зорями?
– Ну, ви двоє можете спати навіть у loong kau[10]10
Стічна канава (кантонськ.).
[Закрыть], мені байдуже. А я краще візьму великий королівський люкс і замовлю собі клубні сандвічі[11]11
Сендвіч із хлібом, скибочками вареної птиці, шинкою або смаженим беконом, листям салату, помідорами й майонезом.– Прим. пер.
[Закрыть] з шампанським та ікрою,– мрійливо промовив Едді.
– Не сміши, Едді. Хіба ти колись їв ікру? – запитала його мати.
– Вдома в Лео. Їхній дворецький завжди пригощає нас ікрою з трикутничками підсушеного хліба. І зазвичай це ікра іранської білуги, бо мама Лео вважає, що саме іранська ікра – найкраща,– заявив Едді.
– Конні Мінь здатна казати ще й не таке,– промурмотіла Александра собі під ніс, радіючи, що нарешті її син перебуває поза шкідливим впливом тієї сімейки.
Стоячи в телефонній будці, Фелісіті намагалася пояснити своєму чоловікові в Сінгапурі скрутне становище, у якому вони опинилися, вставляючи слова між тріском і поміхами на лінії.
– Що за нісенітниці, лах! Ти мала вимагати собі номер! – кип’ятився Гаррі Леонг.– Ти завжди надто ввічливо поводишся… обслузі треба вказувати на її місце. Ти сказала їм, хто ми такі? Я зараз зателефоную міністрові з торгівлі та інвестицій!
– Послухай, Гаррі, це не допоможе. Я вже зателефонувала до понад десяти готелів. Хто знав, що сьогодні – День Співдружності? Усі віп-особи приїхали до міста, і геть усі номери зайняті. Нещасна Астрід наскрізь мокра. Нам треба знайти якесь місце на ніч, доки твоя донька не померла від застуди.
– Ти телефонувала своєму кузенові Леонарду? Може, ви б поїхали потягом до Суррею? – запропонував Гаррі.
– Так. Він не вдома – на вихідні поїхав до Шотландії полювати на рябчиків.
– Що за чортів безлад! – зітхнув Гаррі.– Дай-но я зателефоную Томмі Тоху до посольства Сінгапуру. Гадаю, він з усім розбереться. Як називається цей чортів расистський готель?
– «Калторп»,– згадала Фелісіті.
– Аламак, то його власник – Руперт Калторп-щось-там-якось-іще? – запитав Гаррі, раптом пожвавившись.
– Гадки не маю.
– Де він розташований?
– У Мейфер[12]12
Престижний район у Лондоні поруч із Гайд-парком.– Прим. пер.
[Закрыть], біля Бонд-стрит. Це загалом досить гарний готель, якби тільки не той жахливий менеджер.
– Так, здається, це саме він! Минулого місяця в Каліфорнії я грав у гольф із Рупертом-як-там-його-прізвище та декількома іншими британцями і пам’ятаю, як він розповідав мені про це місце. Фелісіті, у мене виникла ідея. Я зателефоную цьому хлопцеві, Руперту. Залишайся там, де стоїш, я тобі передзвоню.
Ормсбі не повірив своїм очам, коли троє китайчат знову увірвалися до вестибюлю – рівно за годину після того, як він позбавився всієї цієї ватаги.
– Едді, я візьму попити собі. Якщо хочеш пити, то замовляй сам,– твердо сказав кузенові Нік і вирушив до бару.
– Пам’ятай, що казала твоя матуся: пити колу вже надто пізно,– попередила Астрід, підстрибуючи, біжучи через вестибюль, щоб наздогнати хлопців.
– А-а, тоді я візьму ром із колою,– знахабніло відказав Едді.
– Що в бога ви тут…– заревів Ормсбі й понісся вестибюлем, намагаючись не дати дітлахам піти. Не встиг він до них дістатися, як краєм ока побачив лорда Руперта Калторпа-Кавендіш-Гора, який проводив цих китаянок вестибюлем. У них начебто був розпал екскурсії готелем:
– А 1918 року мій дідусь привіз сюди Рене Лаліка[13]13
Французький ювелір та скляних справ майстер.
[Закрыть], щоб він зробив скляні візерунки, які ви бачите в головному холлі. Зайве й казати, що Лаченс[14]14
Едвін Ландсір Лаченс – найбільший представник архітектури британського неокласицизму.
[Закрыть], який керував реставраційними роботами, не схвалив цей штрих у стилі арт-нуво.– Жінки ввічливо розсміялись.
Персонал швидко виструнчився. Усіх здивувала поява старого лорда, нога якого не ступала на територію готелю вже кілька років. Лорд Руперт повернувся до головного менеджера:
– А-а, Вормсбі, правильно?[15]15
В оригіналі відбувається гра слів: справжнє прізвище менеджера – Ormsby; одна додана літера – Wormsby – надає прізвищу співзвучності з англ. словом worm – черв’як.– Прим. пер.
[Закрыть]
– Так, м’лорд,– відповів той. Занадто приголомшений, щоб виправити свого боса.
– Чи не могли б ви люб’язно розпорядитися, щоб підготували номери для цих чарівних місіс Янг та місіс Ченг?
– Але ж, сер, я лише…– запротестував був Ормсбі.
– І ще, Вормсбі,– незважаючи на нього, вів далі лорд Руперт,– доручаю вам сповістити персонал про дуже важливу подію: цього вечора дійшла кінця довга історія утримування «Калторпу» моєю родиною.
Ормсбі дивився на нього, не вірячи власним вухам.
– Мілорд, тут, напевне, якась помилка…
– Ні-ні, жодної помилки. Я продав «Калторп» кілька хвилин тому – цілком, до останнього цвяха. Дозвольте представити нову власницю – місіс Фелісіті Леонг.
– ЩО?
– Так, чоловік місіс Леонг, Гаррі Леонг – чудовий хлопець із смертельним свінгом правою рукою[16]16
Різновид удару в гольфі.– Прим. пер.
[Закрыть]. Я познайомився з ним у Пеббл Біч, і сьогодні він мені зателефонував і зробив пречудову пропозицію. Тепер я можу увесь свій час присвятити ловлі альбул[17]17
Інша назва – «біла лисиця», риба, що живе в Червоному морі.
[Закрыть] на Ельютері[18]18
Один із Багамських островів.
[Закрыть] і не перейматися через цю готичну громаду.
Ормсбі витріщився на жінок, роззявивши рота.
– Леді, чому б нам не приєднатися до ваших чарівних діточок у барі і не підняти тост за придбання і звільнення? – весело вимовив лорд Руперт.
– Це було б чудово,– погодилась Елінор,– але спершу, Фелісіті, здається, ти щось хотіла переказати цьому чоловікові?
Фелісіті повернулася до Ормсбі, який, здавалося, от-от знепритомніє:
– Саме так, я геть забула,– почала вона з усмішкою.– Боюся, мені доведеться попросити вас покинути приміщення.
Частина перша
Ніде у світі ви не знайдете людей,
багатших за китайців.
Ібн Баттута (XIV сторіччя)
1
Ніколас Янг і Рейчел Чу
Нью-Йорк, 2010 рік
– Ти впевнений? – запитала знову Рейчел, легенько дмухаючи на чай, що парував у неї в чашці. Вони сиділи за своїм улюбленим столиком біля вікна в ресторанчику «Чай & Симпатія»[19]19
Британський ресторан у Нью-Йорку.– Прим. пер.
[Закрыть], і Нік щойно запросив дівчину провести літо разом із ним в Азії.
– Рейчел, я був би в захваті, якби ти поїхала,– запевнив її Нік.– Ти ж не планувала викладати влітку, то через що перейматися? Ти думаєш, що не впораєшся зі спекою та вологістю?
– Та ні, річ не в цьому,– відповіла Рейчел.– Я ж знаю, що ти будеш дуже зайнятий обов’язками шафера, тому не хотіла б тебе відволікати.
– Яке ще відволікання? Весілля Коліна займе лише перший тиждень у Сінгапурі, а потім ми решту літа можемо просто вештатися Азією. Поїхали, дозволь показати тобі місця, де я виріс. І я візьму тебе у свої улюблені схованки.
– А покажеш мені ту священну печеру, де втратив незайманість? – піддражнила його Рейчел, грайливо піднявши брови.
– Авжеж! Ми навіть зможемо відновити події,– розсміявся Нік, розмазуючи джем та вершки по ще теплій, щойно з печі, булочці.– А ще в Сінгапурі, здається, живе твоя подружка?
– Так, Пейк Лін, моя найкраща подруга з коледжу,– відповіла Рейчел.– Вона вже кілька років запрошує мене приїхати.
– Ну от, ще одна причина. Рейчел, тобі там сподобається, і я вже зараз знаю, що від їжі ти будеш у захваті! Тобі відомо, що Сінгапур – це найодержиміша їжею країна на планеті?
– Варто лише подивитися, із яким обожнюванням ти дивишся на все, що їси, і можна здогадатися, що їжа у вас – щось на кшталт національного спорту.
– Пам’ятаєш нарис Келвіна Трілліна[20]20
Американський журналіст, гуморист і письменник.– Прим. пер.
[Закрыть] в «Нью-Йоркері» про вуличну їжу в Сінгапурі? Я поведу тебе всіма місцинками, навіть такими, про які він і не здогадується.– Нік ще раз відкусив шмат від пухкої булочки і продовжив із набитим ротом: – Я знаю, як ти любиш ці булочки. От зачекай, доки скуштуєш ті, що робить моя А-Ма…
– Твоя А-Ма пече булочки? – Рейчел спробувала уявити звичайну китайську бабусю, яка готує такі чисто англійські ласощі.
– Ну, не те щоб вона пекла їх сама, але її булочки – найкращі у світі… от побачиш,– сказав Нік, рефлективно озираючись навколо, щоб упевнитися, що жодна людина в жодному куту ресторанчика його не підслуховує. Йому не хотілося ставати персоною нон-грата у своєму улюбленому кафе лише через те, що він легковажно присягнув на вірність іншим булочкам, нехай навіть бабусиним.
За сусіднім столиком, за триярусною стійкою, догори уставленою чайними сандвічами, притулилася, намагаючись залишитися непоміченою, якась дівчина. Розмова, яку вона наразі підслуховувала, дедалі більше її захоплювала. У неї й виникли підозри, що це, ймовірно, він – і зараз вона отримала абсолютне підтвердження. Це справді Ніколас Янг. Хоча тоді їй було лише п’ятнадцять, Селін Лім назавжди запам’ятала день, коли Ніколас неквапом пройшов повз їхній столик у клубі «Пулау»[21]21
Найпрестижніший у Сінгапурі заміський клуб (стати його членом чи не важче, ніж отримати звання лицаря).
[Закрыть] і мимохідь посміхнувся своєю приголомшливою посмішкою до її сестри Шарлотти.
– Це один із братів Леонг? – запитала їхня мати.
– Ні, це Ніколас Янг, кузен Леонгів,– відповіла Шарлотта.
– Хлопчисько Філіпа Янга? Ая, коли ж він встиг так витягтися? Яким же ж він став гарнюсиком! – здивувалася місіс Лім.
– Щойно повернувся з Оксфорду. Подвійна спеціалізація: історія та право,– додала Шарлотта, передбачивши наступне запитання матері.
– Чому б тобі не підвестися й не потеревенити з ним? – нетерпляче підказала місіс Лім.
– Навіщо мені перейматися цим, коли ти відштовхуєш будь-якого хлопця, який насмілюється підійти до мене? – відрізала Шарлотта.
– Аламак, дурне дівчисько! Я просто намагаюся захистити тебе від альфонсів, яким потрібні лише твої гроші. А цього було б добре мати. Його можеш брати!
Селін не могла повірити: її мати фактично заохочувала її старшу сестру захапати цього хлопця. Вона прискіпливо подивилася на Ніколаса. Він саме сидів із друзями під блакитно-білою парасолькою за столиком біля самого басейну й весело сміявся. Навіть здаля він виділявся з-поміж інших. Інші хлопці були підстрижені звичайно, у тій чи іншій індійській перукарні; чорне ж волосся Ніколаса було найчудовішим чином скуйовджене, він мав виточені риси обличчя, немов якийсь кантонський поп-ідол, та неймовірно довгі вії. Він був найгарнішим, найприголомшливішим хлопцем, якого Селін доводилося бачити.
– Шарлотто, чому б тобі не підійти до нього та не запросити на твою вечірку зі збору коштів, що в суботу? – не здавалася мати.
– Припини, мамо,– зціпивши зуби, усміхнулася Шарлотта.– Я знаю, що роблю.
Як згодом виявилося, Шарлотта не знала, що робила, адже Ніколас, до неосяжного розчарування їхньої матері, так і не з’явився на влаштованій нею вечірці. Але той день у клубі «Пулау» залишив таке невимовне враження в підлітковій пам’яті Селін, що шість років по тому й на іншому боці планети вона все-таки впізнала його.
– Ханно, дай-но я сфотографую тебе з цим смачнючим карамелевим пудингом,– сказала Селін, виймаючи телефон. Вона навела його на подружку, але непомітно для тієї упіймала в кадр Ніколаса. Знявши фото, вона негайно відправила його електронною поштою сестрі, яка наразі мешкала в Атертоні, Каліфорнія. За кілька хвилин її телефон задзижчав.
Ст. сест.: ОМГ! Це ж Ніколас Янг! Де це ти?
Селін Лім: «Ч & С»
Ст. сест.: Що то за дівчина з ним?
Селін Лім: Гадаю, його дівчина. Здається, КНА[22]22
Китаянка, народжена в Америці.
[Закрыть].
Ст. сест.: Гм… Каблучка є?
Селін Лім: Каблучки немає.
Ст. сест.: Бдл, пошпигуй заради мене!
Селін Лім: Будеш мені винна!
Нік дивився у вікно кафе й дивувався людям, які з крихітними собачками дефілювали цією ділянкою Грінвіч-авеню, немов саме тут був подіум для наймодніших порід у місті. Рік тому загальною пристрастю були французькі бульдоги, але зараз схоже, що левретки складали французам гідну конкуренцію. Він знову зазирнув в обличчя Рейчел, відновлюючи рекламу відпочинку:
– Найперше, що в Сінгапурі чудово,– це його ідеальне розташування. Перейди через міст – от тобі Малайзія, а до Гонконгу, Камбоджі, Таїланду – два кроки. Ми навіть можемо поїхати в круїз островами Індонезії…
– Це так гарно звучить, але десять тижнів… Не знаю, чи захочеться мені їхати так надовго,– розмірковувала Рейчел. Вона відчувала бажання Ніка, й ідея поїхати до Азії наповнювала її хвилюванням та радістю. Після коледжу, перед вступом до аспірантури, цілий рік вона працювала викладачем у Ченду[23]23
Столиця провінції Сичуань на південному заході Китаю.– Прим. пер.
[Закрыть], але тоді не могла дозволити собі подорожувати за межі Китаю. Як економіст вона, звісно ж, досить багато знала про Сінгапур – цей крихітний загадковий острів на краєчку Малайського півострова. Якимось незбагненним чином за декілька десятиріч, які промайнули зі швидкістю світла, він перетворився з тихої заводі в Британській колонії на країну з найвищою у світі концентрацією мільйонерів на душу населення. Було б цікаво побачити це місце зблизька, особливо з Ніком у ролі гіда.
І все-таки щось у цій подорожі трохи лякало Рейчел, і її переслідувала думка про якісь серйозніші, ніж вона може наразі очікувати, наслідки цього відпочинку. Нік нібито зробив їй цю пропозицію спонтанно, але, знаючи його, дівчина була впевнена: перш ніж промовити це вголос, він ретельно все обміркував. Вони зустрічаються вже майже два роки, і от він запрошує її у тривалу поїздку до свого рідного міста, та не просто, а ще й на весілля свого найкращого друга. Чи ж це означає те, про що вона думає?
Рейчел пильно вдивлялась у чашку з чаєм і шкодувала, що не можна прочитати майбутнє з листя, що опустилося на дно чашки і віддало свій колір та смак золотому асамському чаю. Вона ніколи не була з тих дівчат, які жадали казкового знайомства. Але зараз їй двадцять дев’ять – за китайськими стандартами вона вступила у вік старої діви, і навіть попри настирливість її родичів, що невпинно намагалися влаштувати особисте життя дівчини, кращу частину свого третього десятку Рейчел провела, зосередившись на закінченні аспірантури, написанні дисертації та стрімкій кар’єрі в науці. Через це неочікуване запрошення в ній спалахнув якийсь майже забутий інстинкт. Він хоче відвезти мене додому. Він хоче познайомити мене зі своєю родиною. У ній після тривалого сну прокинувся романтик, і тепер вона знала, що відповідь може бути лише одна.
– Мені треба узгодити з деканом, коли я повинна повернутися… Але знаєш що? Їдьмо! – оголосила Рейчел. Нік перехилився через стіл і радісно її поцілував.
За кілька хвилин по тому, перш ніж сама Рейчел визначилась із власними планами на літо, подробиці їхньої розмови почали розповсюджуватися в усіх напрямках, циркулюючи земною кулею, немов звільнений вірус. Після того як Селім Лім (навчається у Школі дизайну Парсонс[24]24
Приватний художній та дизайнерський коледж у Нью-Йорку.– Прим. пер.
[Закрыть]) надіслала електронною поштою повідомлення своїй сестрі Шарлотті Лім (нещодавно заручилась із венчурним капіталістом[25]25
Інвестор, який робить ризикові вкладення із високим рівнем прибутку.– Прим. пер.
[Закрыть] Генрі Чіу) до Каліфорнії, Шарлотта зателефонувала своїй найкращій подрузі Дафні Ма (молодшій доньці сера Бенедікта Ма) у Сінгапурі та, ледве дихаючи від хвилювання, повідомила їй новину. Дафна написала повідомлення восьми подружкам, зокрема й Кармен Квек (онуці «цукрового короля» Роберта Квека) у Шанхаї, бо її кузина Амелія Квек разом із Ніколасом училася в Оксфорді. Амелія просто мусила написати своїй подрузі Джастині Вей (прямій спадкоємиці компанії з виробництва локшини швидкого приготування) у Гонконзі, а Джастіна, чий офіс у «Гатчінсон Вампоа»[26]26
В оригіналі – «Hutchison Whampoa», одна з найбільших корпорацій Гонконгу.— Прим. пер.
[Закрыть] розташовувався саме через хол від офісу Родеріка Ліана (того, що з «Фінансової групи Ліанів»), звісно ж, мусила перервати його селекторну конференцію, щоб поділитися такою пікантною новиною. Родерік і собі зв’язався по скайпу зі своєю дівчиною Лорен Лі, яка відпочивала в «Роял Мансур»[27]27
Готель класу люкс.– Прим. пер.
[Закрыть] у Маракеші разом зі своєю бабусею місіс Лі Йонг Чинь (її представляти навіть не потрібно) та її тіткою Петсі Тео (Міс Тайвань – 1979, наразі – ексдружина магната телекомунікацій Діксона Тео). Петсі просто з басейну зателефонувала Жаклін Лінг (онуці філантропа Лінг Їнь Чао) до Лондону, дуже добре знаючи, що Жаклін напряму зв’яжеться із Кассандрою Шань (троюрідною сестрою Ніколаса Янга), яка щовесни приїздить до величезного маєтку її родини в Сурреї. І так цей вигадливий штам пліток стрімко розповсюдився мережею східної азійської еліти і за кілька годин майже всім у цьому колі обраних було відомо, що Ніколас Янг збирається приїхати до Сінгапуру і привезти додому якусь дівчину.
І – аламак! Це була приголомшлива новина.
