Текст книги "Полювання в гельсінкі (СИ)"

Im hiding pieces of bread in the folders. Soon Ill have 2 dozen universal texts. Isnt it exiting? I wish you could see me now, standing against the window, curtained off with purple. Me as a blue bear, me as a blue berry. The berry singing so sa-a-adly, sadly! Im so scared to look in the mirror when midnight comes...

Flower, flower, gold and brown,

Who will pick you up and run?

Скидай свою сукню,

Я позбавлю тебе плоті...

Щось же мусить бути писане єдино для тебе і про тебе, еге ж? Мені начхати на текстуальну несумісність, то вже моя халепа, пра? І я можу обдарувати слово «пра» виглядом якого-небуть «п-ра» чи «пора», ніхто мене за це не каратиме. Гаразд-гаразд, звучить, як кінушка. Тепер я хочу бути твоїм псом. Бути також твоїм пасом. Твоїм P.S.-ом. Пс-с! Це починається, любі мої льолі. Давай побавимося в медовий місяць. Знаєш таку гру, любий? Ой, вона таки направду стара. Нафталінова, міллю поїджена. Як... зачекай... Рококо! Стопудово. Я бачу місяць прямісінько в іншому небі для тебе, малий.Або щось ближче до ориґінальної версії. Ми можемо довіряти один одному те, яким кривавим був місяць у день напередодні передвиборчих аґітацій. Це мусить виглядати стильно, бо ж і ми стильні. Кажу, ми обоє стильні, мій коко-горішку. Гаразд, я звалюю. Просто зараз.

Ти і я,– що це значить?

Завжди,– що це значить?

Заховую шматочки хліба у файли. Скоро матиму десятки зо два універсальних текстів. Чи ж то не збуджує? Шкода, що ти не годен бачити мене тепер, коли я стою навпроти завішаного пурпуром вікна. Я як блакитний ведмідь, я як блакитна вишня. Вишня, що співає так блаже-е-енно, блаженна! ( в ориґіналі: «як блакитна ягода (чорниця). Ягода, що співає так су-у-умно, сумно!)мені так лячно дивитися у люстро, коли приходить північ.

Квітко, Квітко, злотко моє,

Хто тебе…

Вьо, карочє, замахалася перекладати.

...несподівано світлий момент (як то часто буває з наближенням півночі), лист від кревної сестри. Пише про школу, культмасові заходи і шмарки з носа. Зимова тематика:

«...я наковталася різних жаропонижуючих гальмівних піґулок, написала два реферати і набридла собі диханням крізь рот, схожим на викиди водяної пари з водневих німецьких балонів (...) Думки про виступ у суботу в нудистських костюмах не встигають податися до першої сигнальної системи, а в йоґурті загубилась чиясь коротка волосина (чи не ведмедика Бо?), слава Шумахеру, якщо я її проковтнула: не дуже приємно було розглядати її горді обриси на бежевому тлі (йогурт, певно, з гівна, а коси дівочі з шовкового рясту, а матері очі прекрасні, мов ласти...) Фу, мабуть стру цю туфту і піду відхаркувати волосок над унітазом, адже СНІД у туалеті не передається там середовище особливе, але я дурна!! Прикинь, на історії автоматично розшифрувала Раду Народних Комісарів як рибонуклеїнову кислоту. (...) Усьо. Цьомки-бомки. Може, піду спорожнюся за участю перманґанату калію і трохи попустить. Завтра їду в Станіслав з очима.

Хворі діти».

Кажуть, що у лікарів діти хворі, а у вчителів дурні. Останнє чесно справджувалось протягом усіх моїх шкільняцько-вузівських спостережень. А навіщо Гапа бере з собою очі в Станіслав? Їх же й так під окулярами не видно... Хворі діти. І я! І я. Написала тобі ес-ем-еску, що тусую в шпиталі після струсу мозку. Ясен пень, що ні в який шпиталь мене не випхаєш. Чи то пак, не впхаєш. Сиджу собі тихесенько вдома, побльовую, зайчиків сонячних балабехою пускаю. Скоро слину пускатиму... Янгол Сашко тим часом помер (тимчасово). Його продовгувате тіло скоцюрбилося на підлозі. Очі-щілини (закриті). Рот їм паралельно вигнутий (відкритий). В динаміках колошкається Мерелін Менсон. Музика малих дітей і янголів (чит. мою лекцію «Мас-культ у житті незрілої особистості). Янгол Сашко сідає на підлозі й сутужно кашляє на діда мороза, вимальованого на паперовій шмаркачці. Я не маю на увазі дівчинку з папє-маше, котру ми зробили напередодні астрономічного Різдва. Ні, шмаркачка належить до синонімічного ряду носовичкових. До семіотичного ренітових. Ну і всьо таке.

Переддень концерту і атака грипу. Я геть безголоса.

Саме час починати карєру поп-співачки. Тим паче, панк-рок я вже лютезно ненавиджу.

Ні, не безпричинно я його ненавиджу. І не так сам панк-рок, як підарасів-панків. Ніґілісти грьобані. Добре, хоч тварини в мене не живуть, не було їм кого розпинати і чиїми кишками викладати слово «ХУЙ» на кухонному столі. Послухайте мене: НЕ ПУСКАЙТЕ ПАНКІВ ДО ХАТИ. Бо і самі прийдуть, і дівуль приведуть, і бухла нанесуть, і верещатимуть їх дівахи засинюшені всю ніч, і бардак вам дикий розгрібати на ранок, і постіль міняти, і в холодильнику в пошуках останньо приниченого для себе їдла даремно порпатися. Всьо. ВСЬО-о. А потім ще в метро вам аполоґетично скажуть на піввагона:

Ну всьо, ти права, ми всє дєрьмо.

І ти з тим мовчки погодишся, а потім із розпачу захворієш ґрипою. І найстрашніше те, що панки, через яких ти втрачаєш голос (о, і не лише голос: ґітара одного з них позавчора впала тобі на голову, спричинивши як не як, а струс мозку) теж мають виступати на тому концерті. Де ти мала Б. Отака от боротьба із конкурентами. Ніби ми збиралися панкуху на концерті валити!

Я заклялася, коротше, нікого з тих ублюдів до себе в хату не пускати. Ну хіба що лиш Славка. Той якось сильно не бушував, просто собі тихо заснув під світлом 100-ватної лампочки в обличчя. Ну і пес із ним. Пес, бо точнісінько так, як пес, Славко прочув мої легтимні стосовно нього настрої, і припхався до мене наступної ночі. З бабою, ясна річ. Правда, баба виявилась моєю подружкою, а Славко вмирав за нею вже так років, певно, зо пять. Ух ти, подумала я і дала їм шмату повтирати забруднену черевиками підлогу. Відтак пішла спати, наносивши їм всіляких ковдр і навіть побажавши надобраніч.

Наранок янгол Сашко сказав щось приблизно таке:

А ще я був новорічним сюрпризом для тих чуваків. Я ж не знав, що вони були... мені потрібен був компютер... Сиджу, щось друкую, а за спиною в мене брутально трахаються (кохаються).

– ОГО! подумала я. Нарешті. Найцікавіше те, що вони, чуваки, ніякого янгола Сашка в кімнаті не бачили.

Ну бо ж він янгол. Тобто, шизофренія лише у тебе.

Та нє, Квітко, штука в тому, що може й він їх НЕ бачив. Гм.

Повертаючись додому, в квартиру із замкненими в ній новоспеченими коханцями, уявляю купу крові і сперми.

І людських зародків, додає Артим.

Ага.

Все набагато банальніше. Вона пішла із півгодини тому, він хоче спати. Робить мені гоголь-моголь. Пю антиґрипозні піґулки і тупішаю. Відтак слухаю свій голос у записі, щоб не забути його звучання. Дивна річ: коли говорити з тобою, голос зявляється. А потім одразу ж пропадає. Надворі якісь придурки роздирають салютами небо. Таке собі спокійне було, знаєш. Десь, як ти перед тим, як заснути. Ми з тобою цілісінький день перекидалися факсами і чотирисекундними шаровими розмовами. Хочу мати тебе, що говорить із дзеркала, хочу наробити твоїх ляльок-вуду і щодня снідати хлібом, замішаному на твоїй крові, закушувати сіллю з висушених сліз твоїх вишуканих. Кокаїном таритись із твоєї лімфи, загортатися у вологе простирадло з твого епідермісу, кохати тебе доти, доки з дірок у твоєму тілі не попроростають мовчазні гостроголові люди, що мріють вічно повертатися. Я хочу. Тебе. Хотіла тебе вже тоді, як ти був зародком в утробі жінки, що говорила нечуваною мовою. Хотіла тебе, сама ще не ставши зародком, бачила все наперед, через темряву і порожнечі, порожнини, пустки, вакууми, бо знала. Що у тих вакуумах, порожнинах, порожнечах, пустках маєш зявитися ТИ.

Татарампампам. По Різдву. Днина шоста.

Бачу перстені із заплющеними очима. Шукала нам перстенів цілісінький день, нічого не втрапила. Усе лиш затрахало. А потім уві сні (моєму) ти здираєш перстеня зі своєї руки і кричиш:

No! I hate this especially on this finger Ні! Ненавиджу це, особливо на цьому пальці (англ.).

А відтак я пю жадібно коньяк «Hennessi» з білих пластикових стаканчиків, час від часу плутаючи «Hennessi» з чиєюсь слиною чи просто із водою. Здався мені той, бляха, перформанс. Така от собі кічувата ідейка, а спатоньки спокійно не дає. Типу, розказую всім, хочеться твою (і не лише, бо піддослідних буде кілька) реакцію прослідкувати і на відео зафіксувати. Реакція на попит. Попит на пропозицію. Шлюбну ж, звісно. І все має бути, як у кінах мериканських, сурйозно й врочисто: ресторан, оксамитове пуделечко (чорне чи червоне), обручка в ньому й інтро:

Мені треба сказати тобі щось... дуже... важливе... (слова типу даються важко). Віл ю (або вуд ю, щоб не так жостко) меррі мі?

Ну і тоді вже, ясен пень, фіксувати інтонацію твого NO, коли ти вже його нарешті вимовиш. Думаю, інтонеми Пєра Делятра обісруться з заздрощів. Інтонаційних переливів твого NO стане явно не на одну синтаґму... Отак я собі мріяла. А потім підняти очі театрально до стелі акі до неба і прозітхати:

You see, Got, Ive tried Ти бачиш, Боже, я намагалася (англ.).

А потім вже й тобі сказати, що то був лише перформанс. І що твою заточку перекривлену ми використаємо в кліпі, а все про все я ще й викладу у текстах, хе-хе. Головне, щоб ти відразу не погодився. Але то виключено. Complaîitement. Хіба би плитою тебе по голові ударило. А я ж твоя протекшн.

А відтак, Скандинавська Квітко, кого я хочу надурити?

І не страшно тобі почути правду? Питає Кася. Ну я, в принципі, і так ту правду знаю. Але одне діло знати, наприклад, що голодомор 33-іх років мав місце як жахливий ґеноцид, а інше чути про це щодня у нових подробицях і з новими світлинами. Ото таке. Отже, мій перформативний план чистісінький тобі жіночий мазохізм. З одного боку, на нього тягне, з іншого боку здорове бабське виживання питає: ну на біса то тобі? Живеш собі, кохає він тебе, дурепо, сиди на печі і радуйся. Тідьки ж... я не баба. Я бабка. Бабка мертва голова. І я люблю гострі відчуття. Хочеться послідкувати саме за своєю реакцієюна твою, Квітко, відмову. Хочеться вискочити тієї миті з тіла і спостерігати збоку, як воно скручується в жалюгідних корчах, як намагається не видати того назовні, як в голову з усіх усюд водночас пруть сто тисяч мам і скрижуть: «Я ж тобі казала...» Ой, оце вже буде інтересненько. Отож lets go on, my Скандинавська Квітко, скажи мені, як пишеться рунами моє імя. Тоді я викую тобі обручку. Може, навіть, із заліза моєї крові. Бо ж «...біда з тими квітами, аби зброя не поіржавіла!»

Tea with milk, good whisky (let it be Glenmorangie, its still not bad) and Finnish bread... That what I call a dream. Plus two guys working in my kitchen... Чай з молоком, хороший віскі (най вже буде Кленморанжі, пес із ним) і фінський хліб... Оце би я назвала мрією. Плюс двійко парубків для роботи у мене на кухні... (англ.) останнє додаю вже з коридору, несучи свій чай до робочої кімнати, до улюбленого напою, до загрози алкоголізму (тьху-тьху-тьху), до писання статті про секс і їдло. Отож, браза енд сістас, заковтнувши трохи віскі, рідини живильної, нестиму вам благу я вість про СЕКС І ЇДЛО. Ну так, не думали би-с, що я вам тута пропаґанду алкогольних напоїв проводитиму. Ні, і ще раз ні. Навіть ніякої ґанджі чи амфітамінів. Це все, як казали раґулі в дитинстві, понти для приїжджих. Треба вдаватися до чогось традиційного, властивого нам, браття ґей-славянє. Не зрозумійте мене хибно. Тим більше, насолода сексом є те ж саме, що і насолода їдлом. Щоправда, перше здоровіше. Але бувають винятки. І секс, і їдло бувають здоровими й безпечними. І ясно, що це вас не цікавить. І те, й інше, буває небезпечним і захоплюючим. Це вас цікавить до пори, до часу. Отож давайте пошукаймо компромісів. І оскільки назва нашого видання доволі однозначна, мова йтиме саме про екстримальні види СЕКСУ та ЇДЛА, діар браза & cістас. Дурити вас ніхто не збирається, оповідатиму всьо з власного сивояйцевого досвіду та досвіду моїх рідно-близьких.

Інколи у просунитих гомо сапієнсів буває нехила засувка конкретно на сексі. Скажімо, ми з моїм приятелем в молодості заповзялися встановити рекорд із кількості найдебільніших місць для зайнять оральним (і не тільки) сексом. Спробую аґласіть кусок потужного списку:

На дереві. Взимку. З понтом полізли Новий рік зустрічати.

На верхньому поверсі офісної будівлі на Великій Васильківській, під кінець робочого дня, в розпал шарудіння поверхами сторожів та охоронців. (Якби застукали, ми би наркошами прикинулись).

В туалеті. На пароплаві. Щоправда, швецькому, так що туалет був чистішим за квартиру невротика.

В туалеті. Убитому. Поїздному. Українському. Ледь самі не поставали невротиками. Постійно калатає і трусить. Ломляться пасажири. І все-таки ми кінчили. Разом.

В купе пасажирського потяга, зашившись у спальник. Було тіснувато, гаряче (спальник болонієвий) і смішно. Внизу розвязували кросворди тихі пєнсії.

(...)

Ото таке от, Скандинавська Квітко, таким писаловом і заробляю. Не можу сказати, що сильно напружуюся, так само, як і не можу сказати, що живу своєю роботою. Добре ж було про мене написано: «Типу журналістка в типу журналах».

З новим роком, з новим днем,

З новим хлопцем Василем...

Ну от і все, cara mia, традиційні останні поцілунки, але то так, ніби ти просто йдеш на роботу зустрічатися зі своїми грьобаними британцями. Я зовсім гола проводжу тебе до дверей, ми ще довго цілуємось на сірій (бетонній? ранковій?) клітці, спати я вже не зможу, так само, як і читати, блядські очі, як завжди. Згодом я встану і навіть робитиму якісь ранкові вправи. Замість гантель у мене дві пляшки віскі. Одна дополовини повна, інша геть порожня, зате із товсенного шкла, так що все врівноважується. А потім я їстиму величезну яєшню з копченим салом та двотижневої давності салямі, скрушно похитуючи головою, згадуючи ті кілька скибочок фінських сухариків із сиром, що ти їла зранку. А відтак поїду на Петрівку, спробую книжки свої поштовхати. М-да, виявилося все одним: книжки, диски. Певно, і картини теж. Ну та й добре. Просто частина життя. Жодних попелюшачих історій, хоча хто його там зна.

Ваш абонент знаходиться поза зоною дійсності.

Добре повертатися до себе. Трошки себе ненавидіти за те, що дозволяєш тупим і марним істотам викрадати стільки твого думкового часу, ба навіть кавалки снів, у яких було заплановано злітати до Вчорашньої країни North Land.

I love you, I love you, I love you,

Whats your name?

Добре ходити в такій ідіотській (для вас) і такій милоглядній (для мене, соніків і Скандинавської Квітки) подобі: футболка з монашками, що в руках у них рушниці, зверху тієї футболки твій, СК, псевдооксамитовий френч, знизу неї широкі реперські джинси. Щоправда, пляшку Кленморанжі заникано за знимку Куллерво. Кесарю кесареве.

Всі кажуть, що він молодший за мене.

Та ну! Ти що?! Та ж на її обличчі застигла разом вся фінська історія...

То частково правда, Квітко. Маєш зморшки під очима. Але враховуючи те, скільки разів ти потрапляла в гарячі точки, скільки разів довкола картонного будиночку для представників ООН пританцьовували жевжики з наструнченими рушницями, ти справжня молодість. Ти цілковита несерйозність. Певне, думаєш, що ти безсметрна. Я теж так думаю. Принаймні, засію квіти на твоїй могилі. І квіти будуть білими. Тільки би вполювати у Гельсінкі достатньо непорожнього насіння.

Ти позалишала мені купу прямокутних жовтих аркушів із написами Rakastan Sinua, Cara mia i Cara tia?, ти сказала, що моя TV-job жодним чином не впливатиме на той неймовірний обсяг кохання, що маєш ти для мене. Скільки його у тебе томів? Я вже от своє до тебе на 81 сторінку розтягла, 14-им шрифтом у стандартних параметрах. Це якщо кінець враховувати. Далі буде. Щось доведеться обрізати. Інакше запхають ці всі сторінки мені до трунви. Дуже страшно буде. Рукописи не горять, а гниють-таки порядно. Я ж думаю, що на той час мені і своєї власної гнилі буде більш ніж достатньо. Така собі квазі-ілюстрація до концепції смерті автора. Дуже й дуже цікавенна концепція, особливо як бадяжиш щось на кшталт щоденника. Ну-ну. Бідолашко ти мій, тексе не-універсальний. Люблю тебе, як гандикапнуту дитину. Текст без берегів, гм... Ех, Дерріда-де?-рід!-А-а... (Ну, типу, ясно все). Текст втрачає береги, людина втрачає форму. Стає воїном без форми. Сподіваюся, я таки стану маґом. Ні, не волхвом, не люблю неточні переклади, бо сама до них тяжію. Еґоцентрики не годні бути кльовими перекладачами. Я помиляюся? Можливо... Віва паралогія. Одне тут ясно: і мені, і тексту (залежно від мене? Вийобуючись тим, що він уже не мій, як тільки лиш мною натиснуто Ctrl + S?) кров з носа мус протискатися (розвиватися, універсалізуватися) до правильної печери разом. Правильно-правильно, всьо це Карлос Кастанеда. Цитування як форма інтертекстуальності. Ба навіть контекстуальності. Ех, довго би довелося над двома останніми словами пихтіти тому недоумкуватому кучерявчику, котрий вчора сказав мені:

Есеїстка ти наша, графоманка!

Аби ти, хлопчику, був отаким графоманом, як я! ледь не зламала йому ключицю дружнім жестом плесання по плечу. Певно, гарнявчик думав, що графоман це той, хто писати любить. Треба було йому відповісти:

Та нє, я не дуже прусь по ґрафіті...

Або поцілувати взасос прямо в вуста калинові. Вічно я не так реаґую. Ну коли вже навчуся діяти правильно з тупими людьми? Треба ж елементарно підтримувати їх самооцінку як найдовершеніших істот, підігрувати їхній тупості, жодною мірою не виявляючи іронії чи, упаси Боже, презирства. Типу, як ті чуваки в потязі, що бухали із золотозубою провідницею, «не знали», що таке міньєт. Вона їм і розповідала:

Ну як... Ну в рот брала, не розумієте?

Як в рот? Що брала в рот?

Ну як шо... ну члєн брала в рот!

Ой, а як це?

І підстаркувата ґетера заходилася грати натхненну пантоміму, пристрасно виблискуючи золотими зубами у тьмяному світлі плацкартних ліхтарів.

Як то навчитися видаватися їм тою, кого вони хочуть бачити? Таке, в принципі, непогано вдається із прєподами: думають, що я суперпросунута студентка, з інтернету (мудрих, єсно, сайтів) і книгарень не вилізаю, та ще й якось дуже вигідно потрапила декому на очі в «багатющій» бібліотеці Вернадського. Насправді ж я дурна, як корок. О, памятаєш, як в садку було:

Скажи «сорок»!

Сорок.

Ти дурний, як корок!

Або ще:

Скажи «раскаль»!

Раскаль.

Твій тато маскаль.

Саме так, через «а». Це вам не Шевченко.

А ще можна не підйобувати так, як я люблю (хоча це, в принципі, скажено весело):

А що ти закінчувала? питає мене той самий кучерявий пусіпунчик.

Поки що нічого...

Ой, і я нічого не закінчував! радіє він віднайденій братній душі.

Тобто, я поки що в маґістратурі вчуся...

Хлопчика кудись здуває.

Ну то таке, можна мені хоч пару раз понтанутися вузом, котрий я спочатку так люто ненавиділа. Але надалі вибачте мене, кохані викладачі буду прикидатися самородком із села Верхня Посіпайлівка Дідькокажедобранічівського району. Буде красиво. Одного я вже навчилась красиво: їсти сало без хліба. Так живіт ніколи не болітиме. Сало є катарсис. Навіть якщо я колись і побратаюся із крішнаїтами, в чому, проте, сильно сумніваюся, сало катарсичної дії своєї не втратить. Воно ж бо, попри всю його вульгаризацію й безсовісну спекуляцію його кодами, залишається найповнішим символом колективного несвідомого моєї нації. Соло для сала. Нескінченні помітки на родючих полях. Деметра й Персефона feat СС (свиняче сало).

День після сну про червону фарбу і побачену рибу на скелі.

Третій раз. Має все бути. Йду за обручкою тобі, Скандинавська Квітко, і сім коханок йдуть зо мною. Восьмою за ними моя смерть. Хапне мене тоді, як з обуренням здереш обручку із блідого пальця. Знаю це, та, всупереч знакам, іду за обручкою для тебе. Коханки плачуть і голосять. По черзі приміряю ту обручку на них усіх. Жодній не налізла. Я беру її. Смерть моя тихо всміхається. Несе якісь жовті квіти ще, смішна така. На обручці сліди моїх босих ніг зі сну. Три ступи на мокрому піску. Відводитимуть тебе від серця твого, щоб не помилитись. Видряпую на споді Рибу і прошу Бога свого (в якого ти не віриш), аби зберіг тебе. На своїй обручці просто видряпую імя твоє рунами:

Після сну про мертву чи й умертвлену мною хижу рибу в воді, годинники й порожні пляшки в тому ж мілководому жовтому морі та про те, як я душила й фіґачила по писку білявку, що тебе цілувала. Сну про твою негритянську дружину 89 років із дванадцятьма дітьми і про те, як я запихала твоє лице в поливяну мисочку з соєвим соусом, щоб ти там втопився.

Щось ти мені, паскудо, не відповідаєш на мій довжелезний SMS із детальним викладенням усіх описаних подій. Боже, як страшно виходити надвір. Дивитися надвір. Нутро болить із миті поїдання тіла мертвої рибини. Мені страшно і сизі хмари тому сприяють. 4.44 і вже вечір. Я ховаю голову під мокрим рушником, мене вам не взяти. Я сильна, як сто вистрілів, як ціле військо, як сивий кінь, що копитом бє в коріння. Відкриваю голову, розпрямляю тіло. Біль саме там, звідки має виходити та рура, що тягнеться до тебе. Обручка то не випадково. Якщо скласти докупи обручки твою і мою вийде найкоротша рура, що може бути поміж нами. Вона тоді така коротка, як ти лежиш піді мною або на мені. Бо як ні, то з тої рури срібла стане на обручки вісімдесяти тисячам закоханих. Ти, певно що, спитаєш, чого та рура таки має 2 сантиметри. Ну а що ж, зрештою, у мене чималенькі груди.

Кожна так на десять тисяч доларів, то Кася каже так.

Холєра, я вже третій день сиджу на місці і тупо дивлюся на свої пальці. Нігті, згинчики, блиск, малюнки порів, ледь помітні жилки, ОБРУЧКА. Ну так, кого дурити. Саме на неї я і дивлюся, мать її. Ще трохи, і ковтну її.

(Ейфоричне очікування веде до Великої Сраки)

Hope dies the last. Чи то пак, HOPE IS DEAD. AT LAST. Весело. Так веселитись може, окрім мене, хіба що лиш порцеляновий слоник, подарований Іздриком.

Це слоник одного польського злодія і алкоголіка. Така річ не може не приносити щастя, каже Іздрик. Я вірю йому. Бачу Іздрика 20 хвилин на Львівському вокзалі, він впізнає мене за шизофренічним поєднанням кольорів на шалику і пиздоватим виразом обличчя. Я впізнаю його за піднятою в помаху долонею і крихітним порцеляновим слоником з ніжно-рожевими вушками, надітим на Іздриковий безіменний палець. Слонь порожній ізсередини. Іздрик цілує мене в щоку.