Текст книги "Полювання в гельсінкі (СИ)"

Автор книги: Ирена Карпа

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 7 страниц)

Скандинавська Квітка має геть бузкові очі. Вона їх прикриває. Фоксі Браун матюкається.

Who needs my socks, guys?

А взагалі,

Its just

PORN

MUM

Та, мама щойно дзвонила. Всі, розумієш, бідкаються з приводу мого вступу до маґістратури. Всі, крім мене. Хай здійсниться воля Божа. А ти до мене ліпше не вертайся, бо страждатимеш ще більше.

Я хочу, щоби було завтра. Я кохаю це життя, і мені не потрібно жодного іншого fucking кохання. Хіба що лиш...

Не можу витягувати з тебе слова. Можу зі стін, а з тебе не можу. Скандинавська Квітка підписала листа «Твій пес». Звідки вона то взнала?

Черговий іноземний набіг на моє помешкання, курва мать. М-да, готельний біз то явно не моя справа. Ці ублюді ходять взутими по хаті, поширюючи-розсіюючи гепатити, гайморити й простатити. Прости, Господи. Щось трава вже попускає, гониво не смішне робиться. Ото таке. Це вже як у статтях із моїм грьобаним авторством. (Див. мої калічні роздуми «Шкідливість позитивної інфляції»). Зітхаю. Допоможи мені, Скандинавська Квітко, допоможи. Полікуй мій порізаний синтаксис.

Спати. Треба спати. Лікар так порадив. Років вісім тому. Безсоння солодше за мятні цукерки. Крізь мої пальці ллється кава.

10.09.02.

Без тебе. День №3. Дуже вдалий день.

У мене подерті нігті і такий самий мозок. Хо-хо!

Любий, любий, любий... (Це я не тобі). Ну якого рожна ти щось там намагаєшся сказати про свої почуття, хе-хе, до мене? Та ж я сука-одиначка, я мастурбую власні мізки і почуваюся абсолютно задоволеною. Принаймні, не відчуваю себе винною в тому, що краду чиєсь життя, змушуючи проживати моє. І навпаки, ти знаєш. Тому давай краще просто попємо пива й попатякаємоо про друзів.

Життя моє, прекрасна зрадлива коханко, з кожним днем ти все більше норовиш покинути мене, а я, дурень, ще палкіше віддаюся тобі, звикаю до тебе, як до старої канапи, дивуюсь тобі, як побаченому з-під води сонцю.

13-те, пятниця.

День як день. Щасливіший за добрячий кавалок інших днів. Чого всі достьобуються до Пятниці Тринадцятого? Я, скажімо, сьогодні взнаю, що мене зараховано до маґістратури, до мене повертаєшся ти і печеш млинці, і багато не пиздиш, поки я їм. Коротше, ідеальне життя і помитий посуд. Ти палахкотиш вродою, як аґонізуюче літо, до того ж у тебе шмарки, ти трохи кашляєш і пєш зелений сиропчик. Абсент. Qui est absent? Хард-кор власного споживання. Докторе, ви де?!!

15.09.02.

Все, як завжди. З року в рік. Елевсинські містерії. Пошук місця для ночі, йду першим туманною доріжкою, позаду мені дивляться в спину. Вони мають мені вірити, я маю вірити Богові. Я вірю, і він не прокидує мене. Ми знаходимо місце для ночі, ми втекли від бурі, ми здатні чути свої голоси в густих завісах туману, ми кричимо: «О-го-го-го-го!!! Гор-ри!!!» Ми вітаємо першородну стихію, ми вийдемо до моря на тридцятий день. Ми торкнемося його на сорок восьмий.

Хороший хлопчик. Чоловік коханки мого найліпшого друга. Сам себе називає Хтивою потворкою. Так, геть милий. Вони з дружиною по черзі закохуються в мене, так, ніби пробивають, гей я чи ні. Бачу його вперше, приводжу додому, ми стібемося з журналу «Еґо». От де справжні підари. Ґламурррні, як любив казати мій колишній коханець, ображений просунутий журналіст. А тепер моя домогосподарка дістає мене тим, що я не виглядаю «ґламурно». Та пішов ти, домогосподарка. Сиди втикай у свою кулінарну книгу. «Я особистість!» кажеш. Кілька днів тому кричав: «Я не мясо!» Теж мені, спокуса для веґетаріанця. Тебе ж і справді хочеться прокусити щонайменше в трьох місцях, щоб забили фонтани. До смерті забили. Від тебе пахне сексом, але ж то пахне мійсекрет. Секрет у сенсі фізіологічному. Все лише з підручників, щоб далеко не ходити. Не вдивляйтеся сюди. Слово «інтерпретація» нагадує швидше «трепанацію», аніж «мастурбацію». Люди, люди, люди... ви такі смішнючі.

Я знову слухаю Іґґі Попа й ставлю мате на лист від Скандинавської Квітки. Навіть не на лист, а так, на перелік для супермаркету. Що купити до вечері, і що де лежить. Записка простим олівцем. Простий день простого перетворення. Just a perfect day, осанна.

Той хлопчик, коханець моєї дружини, в нього із його бой-френдом хобі: красти звідусіль чайні ложечки. (Моя чайна ложечка в даний момент пахне вареними яйцями).

Якось ми сиділи в нашому улюбленому кафе біля Академії. Ми там пари прогулюємо. Мій хлопець якраз відїздив у Канаду потрібно взяти ложечку. Але ж то наше улюбленекафе! Ми пішли тоді в їдальню академії, взяли звідти жлобську ложечку, і підсунули її замість тієї...

Провівши вечір в моєму помешканні, ми проводили знайомих дівчат до хати.

Ну, все, я на метро, – він простягнув мені руку. В ній було щось холодне й металеве. Я швидко відняв свою руку. Але він схопив її знов, і тоді в моїй долоні зявилася моя чайна ложечка.

* * *

Як він мене бісить. Як він мене бісить.

Як він мене бісить. Як він мене бісить.

Як він мене бісить. Як він мене бісить.

Як він мене бісить. Як він мене бісить.

Навіть іще більше. Він сидить на кухні й терендить по телефону ось уже другу годину. Різновсіляким людям, своїм дурнувато-радісним голосом. Нескінченні ритуали пустопорожності. Я отримую рахунки. Але то хуйня. Мені мають дзвонити про роботу. Але й то хуйня. Хуйня. ХУЙНЯ. Як він мене бісить.

Створює вигляд, що займається чимось, сам намагається цьому повірити. Я тихо й злостиво плачу, бо сам знаю, як воно. Чи знаєш типро це, о Скандинавська Квітко? В його нікчемності я бачу свою власну, від його жалюгідності тхне моєю власною. Ось від чого мене вивертає, ось чому він мене бісить. Слина по хаті. Ясно-зелена отрута. Хто з нас толерантніший, і хто з нас вистоїть?

17.09.02.

Глупа ніч. Я доїла шмат чорного хліба. Я не розумію, чи хочуть очі спати. Ти вже давно... А чим же ще тобі займатися, чорт забирай? Там, бляха, осінь починається. Вкотре, вкотре, вкотре... Ми з Лесею гуляли шмаркатим містом, попиваючи айран-какао-морозиво-зелений чай, ми дивилися французькі фільми, ми сиділи за мішковинними столиками в т.зв. літературному кафе, куди, крім нас, поприпиралися ще й усілякі поп-звйозди.

Дєвчьонкі, я Вакарчука абслуживаю!!! Раптом орґазмувала перед нами молоденька офіціянточка.

Ага, я його добре знаю... пробасила Леся (обличчя дівчинки поволі вигиналось у зворотній від посмішки бік), – Він гівнюк, тож обслужіть його якомога паскудніше.

Офіціянтку здуло. Шкода малу, так душу хтіла нам відкрити, а тут такі дві злючі суки... Лишу їй чайові після свого Ґреммі.

Говоримо з Лесею про тебе, Скандинавська Квітко, і про мого домогосподаря. Він же її колишній коханець. Вона, як і я, радила йому знайти собі багату жирну бабу, трахати її і жити собі спокійненько. Певно, також ображався.

Та, каже Леся, він, скільки його памятаю, перебуває в стані пошуку роботи... Попроси його, принаймні, про це не говорити. Його дівчина, Олена, як вона бідна витримує? Крутиться, працює, а він так, ввечері прийде, потрахає, і всьо... А що він, за великим рахунком, ще вміє?

Вміє, Лесю, він ще й їсти готувати. Прибирати вміє. Ходити в ощадкасу. Та й дівчину його зовсім не Оленою звати... А щодо «потрахає», то він у мене чудовий спец із орального сексу. Ми не трахаємось, і о диво! це мене влаштовує. Маю собі вдома хазяйновиту фотомодельку з величезним членом. Членом для краси.

17.09.02. Істино йобнутий день.

Зберігаю тут мову та пунктуацію ориґіналу:

«Только что прочитал тобою писанное вот уже несколько месяцев. Мне понравилось. Если говорить о творчестве. В остальном, наверное, это нормально. Думаю, что мне нужно идти. Вероятно, что-то происходит со сценарием. Я не планировал быть рядом с неуравновешенной и не зрелой особой. Ты сама-то знаешь, чего ты хочешь? Что представляет из себя твои желания? Хотя, нетрудно догадатся. Ты хочешь жить просто своей жизнью: встречаться с друзьями, любить Генри, писать вечерами, есть черный хлеб, чистить зубы с утра, до того момента, пока я не поднялся с постели (проехали), пить кофе без сахара, забивать на все мысли о деньгах и достатке, принимать меня за Домохозяйку-Посудомойщика-Мясо-Ах, а как он отсасывает!!! (он был одаренным мальчиком вобщем) и Бог его знает еще что. Я не претендую на роль талантливого, гениального человека. А хер его знает на какую роль я вообще претендую. Мне пока что это самому не известно. В общем, я не могу себя назвать удавшимся или выдающимся, а другие тем более. В любом случае, мне было хорошо с тобой.

БОГЕГОЗНАЕТКТО»

Така от хуйня, малята. Найсмішніше те, що він непішов. Ні, чому, він ішов, але то була action inachevéeе. Недоконана дія по-нашому. Та й по-вашому теж. От що б ви робили, вертаючи пізно ввечері до хати, мислячи про гаряче їдло й гарне тіло, що певнотам на вас чекають, і раптом зустрічаєте це омріяне тіло із наплічником і набитими пластиковими пакетами? (Їдла теплого, логічно, теж уже катма).

Ти куди? Посміхаюся і беру його за руку. Ану пішли-пішли... Тягну в бік підїзду. Стоїть, як вкопаний. «Сумний», думаю я, і мені раптом теж стає сумно. Особливо від вигляду целофанових пакетів із пожмаканим одягом.

Ні, я вирішив піти. Певно, ти стомилась від наших стосунків.

«Умний мальчік», думаю. «Цікаво, дійшов до цього саменький чи тупо прочитав мого навмисне лишеного на робочому столі щоденника?» Відтак прочула в собі щось схоже на збирання сліз. «Ги...»

Слухай, ну давай ти підеш не сьогодні? Я якраз додому пру журнал «Єдінствєнная», там рецепти усілякі...

На хуй рецепти!!!

Пакети зловісно шурхотять. «Та й нафіґа я його кличу?!» Проскакує мудра думка, ляклива і швидка, як моя совість. За якусь мить відбуваються:

Сльози( Не пий мої сльози, це МОЇ сльози!!! рече хлопчик. Я розмазую ропу піднебінням).

Виказування правди-матки та апелювання до інших статевих органів( – Слухай, – радісно гукаю я, – а може, ти хоч перестанеш спати з однаковими бабами? От диви, яка, наприклад, різниця між мною, Оленою чи Лесею? Всі стерви, всі за тебе старші, та ще й усі журналістки. І всілякі там Мазовицькі, чи як їх... Зміни щось в цьому ряду!

Так... Напиши: він трахав тільки журналісток...

Нє-е... Я напишу: журналістки трахали тільки його. Хоча, в принципі, нонсенс. Не тільки.

Тупорилий хеппі енд.

Найсмішніше ж те, що хлопчик повернув-таки зі мною до хати. Після того, як офіційно визнав свою пустопорожність, несамостійність, невизначеність, нездатність покохати і ще багато всяких патетичних «не». Промямлив щось на кшталт Ти, стерво, я ж тебе люблю!, пообіймався зі мною, підставив голову для гладіння, не зчинив опору, коли я забирала з лавки його пакети, і, як завжди, пропустив мене першою до ліфту.

От бач, ти НАВІТЬ ПІТИ НЕ ЗДАТНИЙ! Переможно мовила я, гримнувши вхідними дверима. Гуркіт їх доречно перекрив мій голос...

...

...Рецепція вкладеться пізніше. Take him by the hand, make him understand... Ми мчали тоді автобаном від Берліна, мені заціпеніло мовчалося. Ти майже не задавала тупорилих запитань, лиш обережно керувала арендованим авто. Я мовби забула геть усі європейські мови нараз. Окрім, можливо, фінської, бо панк-рокова банда, волаючи фінською з динаміків (по-моєму, найпанковіша мова!) заспокоювала вурдження всередині мене. Німецькі радіостанції, точнісінько так, як і наші, валили гівно. А на касетах були Doors і ті фінські вишкварки. Мені дико хотілось розірвати собі груди, щоб видобути звідти бодай одне вірне слово. Вилізали самі пожмакані нашвидкоруч зліплені якимсь фальшивослівником-початківцем. Говорити було так важко, як писати пісню для відстійного виконавця. Так, ніби свідомо ліпиш гівно, а хочеш здаватися білочкою. («Всі підараси, одна я білочка!» Ірена Карпа).

Відтак ми приїхали в червонодахий і червоностінний Люнненберґ, де ти мала роботу, а я дві години вільного часу. Валанцалася собі містом у пошуках морозива, туалету чи хоча б якоїсь не зовсім ортодоксальної європейської місцини. Великі сині окуляри, Джойс у наплічнику, фотокамера (нафіґа?). Виймаю Джойса із наплічника, простягаю в руці, фоткаю. Церква. Лавка біля неї. Лавка, на якій я читаю The Portrait of the Artist...»Мапи містечка. Від них пахне морем. Чи є воно тут, питати соромно.

SEI STILLE

DEM HERRN

ER

WIRD DIR GEBEN

WAS DEIN HERZ

WÜUNSCHT*

Це було до того, як я всілася на лавку. Було у церкві. Там були лавки, і я дивилася на їхні підніжки, уявляючи, як неділями туди складають сумки та парасолі. А тоді підняла очі й прочитала. Більше нічого в тійцеркві перекласти не вдавалося.

Давно. Це все збулося місяць тому, і тепер я знову чекаю твого літака, Скандинавська Квітко. Від нього буде пахнути особливими прянощами – тими, що є лиш у тебе на кухні. Позавчора я дістала Спеціальний дозвіл на нюхання літаків. Так що всьо чотко. Прилітай.

*Будь тихо людиною, Він дасть тобі те, що твоє серце бажає ( нім.)

Фраґмент сценарію.

Швидка зміна планів, картинки накладаються, розмиття заг.плану, камера раптово фокусується на розпластаному тілі в окулярах. З динаміків шириться характерний запах (вино «Приморське», шмурдякового типу). З тіла підіймається верхня частина (та, що з окулярами), хижо зизить у камеру і каже:

Хе.

Титри:«Привіт. Я Скам. А ви ідете на хуй».

Ролик прокручується не менше трьох разів поспіль. Гарантована потужна суґґестія на розуми й Мізки, так як вже у написанні сценарію використано методу 35-ї букви, букви «Х». Такі от пляцки.

Кінець цитати.

Ага, а потім ви питаєте, чьо у вас діти уроди... Бо в лікарів діти хворі, а у вчителів дурні. Так в народі кажуть. Як завяжуть, корочє. Ну, я пішов. Всьо, давайте!

І він зник. Ми навіть імені його не знали: він був зявився з-за синього кіоску з морозивом, а пішов у затінок бочки з квасом. Жовтої. Тієї самої, котру перевернула подружка чоловіка коханки мого друга, коли збиралася на тій бочці посидіти. Ледь тоді не вбило продавщицю квасу тією жовтою цистерною. Яка була би відчайдушна смерть під час виконання службових обовязків! Ех...

23.09.02.

Ех, прозябать нам без миньетов!Співаю я, радісно натикаючись на відсутність їїречей у себе вдома. Гора немитого посуду і купа радостей: нарешті можна голосно пердіти і читати добрі книжки. І все те диво не супроводжуватиметься рідним до болю Ну ду-уже гарно!І Та скільки можна втикати, ну буся, ну ЯЯЯЯЯ ж тебе люблю!!!!Всьо. Лишилась від неї джинсівка і светер. Віддам якось. Треба влаштувати карнавал. По-любому. Одруження існують для розлучень. Принаймні, такі одруження, як це.

Кохана чорнявка (ні, вона геть не нова я півжиття її кохав!) лежить тепер на мому ліжку, читає Ґлюксмана, мовчить і тихо розводить безлад.

Знаєш, кажу їй, ото, певно і є справжня близькість між людьми. Двома дорослими і самостійними сучими вилупками. Інтелектуалами. Ти читаєш книжку, порпаєшся в довіднику, я втикаю у своє паперове лайно, готуючись до завтрашніх пар... Ми на відстані доторку, але ніхто нікому не ниє «Ну-у-у.... Ну не втика-а-а-ай... Ну йди сю-у-уди...» Так, і тим не менше, ми цілуватимемося, коли забагнеться.

Вона посміхається і читає мені щось із шумової поезії.

Гармонія небесних сфер... каже пізніше, – щось таке знайоме...

За день у неї день народження. Дарую білизну і книжку. Як завжди, наперед.

Ти, Скандинавська Квітко, здається, відлік днів мені прислала?

25.09.02.

Валенте, проте, анімозо.

Valente проти Animozo.

Смоктати повільно, 4 рази на добу. (Інструкція).

27.09.02.

To live in your neighborhood, live in your neighborhood...

Жити і пити каву з присмаком учорашніх машин, поклавши живе яблуко біля мертвого, хай вчиться, як то. Купи моїх речей навалено, нема домогосподарки, ну й слава Богу, пішла від мене тишком-нишком, подарувавши добрячий жбан тихої радості.

Ааааааааааа!!!!!!!!!!!!! Кричу я.

Чааааааааааааааанннньььь!!!!!!!! Озивається джбан.

Яблуко не дихає. Певно, гівняна йому музика. Але ж Thank God Its Friday, і не хочеться йти ні на Гічкока, ні на Бурмаку, а хочеться додому ліпити бурітоси і пити каву з присмаком коліс вже завтрашніх авто, і почуватися тепло, як у світло-бежевій сорочці при бежевому світлі, так ніби всі друзі похворіли на застуду і парять ноги у світло-бежевій воді.

А поки що я просто розглядаю чорно-білі знимки молока з туману. Перекладаю їх вкрай обережно, щоб не накотатися того туману, і не заблукати в ньому. Години зо дві тому Одна дівчинка сказала мені:

Та й узагалі, все так сіро, що хтивість то єдине, що рятує.

І поїхала додому їсти морозиво, що я звечора і зранку, переночувавши в неї, не спожив.

Коли плакатимеш, як будеш його їсти, кажу я, знай, що то мої сльози течуть за незїдженим морозивом.

Ходжу по хаті в ґумових тапочках для серфінґу. Ковзаюся на лінолеумі ніц не виходить. Заходжу в туалет, беру до рук журнал «Єва», читаю про вечірки і колективне несвідоме. Згодом заглядаю в унітаз. Бачу там фавна, що грає на сопілці. Голову йому накриває крапчаста серветка (туалетний папір щойно скінчився). Змиваю фавна. Патологія?

Після відвідин туалетів людям легко. Generalization.

Подивившись на ч/б фотку Скандинавської Квітки, Чорнявка сказала:

Снуррі Стурлсон.

Дожилися! Кажу Чорявці, поклавши слухавку. Журналісти беруть інтервю в журналістів. Дєвочка мені така звонила, з білявим голосом...

Чорнявка сміється і йде на кухню робити інґаляцію. По хаті мали б розповзатися аромати евкаліпту і ментолу, та от біда, мені з дитинства бракло нюху.

Знаєш, кричу їй до кухні, я ж ненавиджу давати інтервю! Так туплю жахливо в усній формі!

Вона сміється, але я того не бачу (вона в кухні) і не чую (волає музика зі збірки Однієї дівчинки).

«Журналати. Апокрифічні тексти ордену журналітів». Пишу на дебільному жовтому зошиті.

Тьху ти...

В мене довгі нігті. Один із них надщерблений. В наркомана з кіна «Реквієм за мрією» нігті були білі й пещені. Американське попадалово. Ненавиджу кіно. А завтра мене тероризуватиме журналістка якраз із приводу моєї останньої (концептуальної, бля) ролі. Сказати їй, що все брехня?

Friction. Не точіть ножі в мене невротична реакція. Рідко трахаюся. (А іншим важко ще, коли пінопластом по шклу... Ха-ха).

30.09.02.

Останній день вагітності квиткової. Завтра в силу ввійде новий місяць, молодий і безрогий, а вже потім обросте. Сто видів місяців вибирай. Для тебе вони всі навіть іншим боком пообертаються, кохана. Сядуть тобі на плечі і тихо світитимуть золотом, а ти навіть не обернешся. Як тоді, на пристані. Я даремно кликав тебе ти все бігла й бігла, навперейми диким гускам у бузковому світлі.

4.10.02

(Наступного дня твоє волосся чіплятиметься до пальців).

Ти тягнеш мене в оперу, на Пуччіні, мені ж хочеться одного: трахати тебе і трахати. Трахати.

5.10.02

Всю ніч мені без перестанку снились груповухи. Я зі шкіри пнувся, аби в них взяти участь, та якась худоба ввесь час мені перешкоджала. (Витягаю її волосся з рота). Просто ледь не згоріли до тла всі мої чоловічі переваги. А ти, курво, спала. Тобі то було десь. Певно, дивилася вві сні змодернені постановки класиків під пильним оком якого-небудь Некрошіуса. (Жолдак тебе не пре). Уві сні я почергово збирався виграти кілька своїх колишніх коханок (які, на відміну від тебе, аж пищали, щоб залізти мені в штані). Якась траплялася лажа. Просинаюся з велетенськими очима і членом. Ранкова ерекція: руки на поясі, ноги на ширені плечей. Раз-два, раз-два... Ти щось типу посміхаєшся. Починаю тебе облизувати. Геть по-тихеньку, не нависаючи. Рука повзе (от бовдур!) відразу до грудей, а відтак усе нижче, прямісінько до сонного тепла між твоїх ніг. Раптом ти переймаєш мою руку й прибиваєш її долонею трохи вище своїх грудей. Я зітхаю і щось невдоволено бурмочу. Ти байдуже засинаєш назад. Намагаюся щось пояснити своєму відстовбурченому упирю. Той глумливо зизить на мене з-під ковдри. «Мучусь, караюся...» От холєра, та вже ж майже десята ранку, вставай!!!!!! Ну, не десята, а півсьома, але яка різниця. Дзвонить телефон (ага! От зараз ти прокинешся!) Домовляюся про якусь зустріч, відтак натхненно тобі про неї розказую... хуй. Тобто, нічого. Плюю на все, намагаюся заснути. За якийсь час (о диво!) відчуваю на собі твою руку і ногу. Ага!!! Впіймалась, пташечко. Починаю тебе мняцкати, лизати, цілувати, ссати, нюхати, покусувати, дряпати. Ти не проти. Тільки кажеш, сонно посміхаючись:

Youre a sexy beast...

Am I so fat? Питаю, згадуючи однойменну англійську стрічку. А відтак додаю попсове:

Its you who makes me be that way...

За хвилю тебе клинить панічний жах завагітнення тягнешся за презервативом. Я зітхаю. Дуже мені самому ті діти потрібні...

Take your rain coat!

Ги-ги-ги... ОК, крихітко, давай стрибай... Ти видряпуєшся на мене, смачно цілуєш, і запихаєш в себе мій вимучений очікуванням шматок плоті. Тихенько стогнеш, притискаєшся якнайближче. Я обережно рухаюся до тебе. Вгору і вгору, усе щільніше. Час від часу ти кажеш:

Slowly...

Тоді я зупиняюся, щоб послухати твій найтихіший подих. Все те диво відбивається в екрані зламаного телевізора.

Live porno... Кажеш ти. А я думаю, що це просто жива й пульсуюча краса. Пульсації наростають, ти дихаєш все важче, я щосили намагаюся думати про основні принципи структуралізму (ну не задачі ж мені розвязувати, щоб не кінчити скорше за тебе!), ти випускаєш кігтики мені у плечі, ти протяжно стогнеш (а чо тихше, ніж завжди?..), твоє тіло мякне. Є! Я також кінчив.

Наше житло скидається на берлогу наркоманів. Чи, в ліпшому випадку, задрочених хакерів. На мирному запилюженому й засміченому тлі живописно розкинулись обгортки від презервативів, зібганий одяг, різнобарвна білизна, нашийник, припертий тобою зі Стокгольмівського паті (до речі, ми його ще на тобі не спробували вістрями досподу), твої квитки назад, шклянки й філіжанки, годинники і телефони, книжки і диски. В кухню ліпше взагалі не заходити. Там страшно. Підсвідомо сумую за домогосподаркою. Ти лінива аж до крику, інтелектуалка бісова. От зараз, наприклад, ми сидимо з тобою в різних (але однаково засраних) кімнатах, кожен за своїм ноут-буком (твій крутий, і ти на нього гониш, мій старенький, і я на нього молюся), цоркаємо клавішами. Дай Боже здоровля твоїй організації ти вибиваєш черговий проект на Україні. Я ще хлопець-молодець (в сенсі, молодший за тебе. Скільки там, 6 років різниці?) ще собі навчаюся в універі. Я бідний, як церковний пацюк, але «красивий і гордий», як каже моя подруга Леся. Типу перспективний письменник молодий. «Да, только некоториє могут аставацца пєрспєктівнимі до канца жизні...» каже мій не-друг Діма. Та ні, не недруг він мені, а так, колишній приятель. Навіть хлопець, можна сказати, колишній (то я колись сумнівався щодо своєї гетеросексуальної доцільності...)

Ми пємо каву з лімовим соком. Серед ночі. Темно-сірої. З лімами. Зеленими. Або із згущеним молоком, яке ти, Скандинавська Квітко, ненавидиш. Але тебе вже нема. З цього ранку. З шостої години. Холодно. Досипаю свої дві години у рожевих вовняних шкарпетках. Будильник поламано. Як не провтикати пари там же дощ. Хтось скрикує в мому сні. Дзвінок у двері. Ще раз. Прийшли з військомату. Я тут не живу. Нема тут того прізвища. Тута інші люди живуть. Вибачаю. Йду досипати.

09 вже 10.02 р.Б.

Чи то всім людям в головах щось грає? Слава Богу, іноді в хаті маєш дивовижно схожу музику, розтиражовану і нагнану на компакт-диски. Так і тепер, «Its time to decide, its time to go...», ставлю Бреґовіча. Дивна кіноманська (чи то пак, ксенофобська, тьху, кінофобська) круговерть. Картинки з Лінча, слова з Кустуріци. Плакати загноєними очима. Обома відразу. Чи по черзі, від відрази. Але відрази, любої спадкоємиці будь-якого блядства, її-то якраз і нема! Веселіться і радуйтесь, яйцеклітини, ви не отримали сперматозоїдів, так вам і треба! Тебе вперше не зраджено, Скандинавська Квітко, вперше не трахнуто якусь першу-ліпшу особу по твоєму відїзді, хоч як мені того хотілося! Аж зуби зводило, як у тому анекдоті, то й артикулювалося погано. Невідтрахана особа дико висадилась:

Ето у меня такоє пєрвий раз...

Мною їй прочесано якусь таку шизофренно-шафранову політику, що аж мій власний язик топорищився і вислизав (навіть від орального сексу вдалося утриматися!)

Ну давай я здєлаю тєбє пріятное!

Нє, вона, ти знаєш, не така уже й погана. Особливо, як, заплющивши очі, запускати їй пальці в волосся, і забувати про його колір. Цілувати шию, вуха, очі... За статурою вона, ти знаєш, десь така, як ти. Тобто, він. Льоша його звуть. Льо-ша. Бе... Чому таке ґумове чвакаюче імя? Не буду його так називати, якщо іще побачимося, звісно. Привіз мене додому глупої ночі. Я вже було налаштувалась поспати в його тепленькому особнячку під самим дахом, і до універу звідти ближче, а він:

Ну што, будєм тєбя дамой атвазіть?

Е... кажу протяжно.

А какіє моґут бить варіанти, да? Цілком неправильно трактує він моє «Е...»

Мене кавалок глюкаманить після Лінчівського драйву і недосипу попередніх ночей. Намагаюся щось проартикулювати стосовно побачених (і зниклих) постатей у нього в дворі, співаю в голові барижну пісеньку про дома ждьот халодная пастєль, кліпаю їй чітко в такт не доходить йому. Чьось у людей, ти знаєш, так заведено: вже як не даєш їм пизди, вони не дають тобі притулку. О, дивна полісемантика виразу «дати пизди»! Мною малось на увазі стовідсоткове й безкомпромісне проникнення чоловічих зовнішніх статевих органів в аналогійні жіночі, а не нанесення тілесних пошкоджень різного ступеню важкості. І ЧОГО ВСІ ЛЮДИ ХОЧУТЬ ТРАХАТИСЯ?!! лір. підступ.Але повернемось до виразу «дати пизди». Якщо в ході статевого акту саме чоловічий статевий орган проникає в жіночий, тобто поглинаєтьсяостаннім, а не навпаки, ми натикаємоось (о, іще одне жіноче слово!) на деякий нонсенс. «Поглинається» син. «вбирається», «забирається». Отже, ніяка пизда нікуди там не дається. А дається хуй. Причім дається жваво і охоче, як товар зі стенду «Все по 50 коп». А нащо нам таке добро? Чого, питається, пхати в себе, що не впало? Але навіть не з огляду на всі перераховані філософсько-граматичні чинники я сказала «ні». І не «НІ, блядьйобтвоюмать!!!!» істеричне, а цілком виважене і, як не крути, мистецько оббріхане і майстерно розігране «ні» сексуальної, як ти мене кличеш, потвори. Бо, може, Скандинавська Квітко, я ото... люблю тебе. Хоча ступінь нетрахання з лівотою не завжди тотожний силі кохання...

(Майже за добу).

Стьоби Провидіння.

Заваривши собі велетенське горня мате, розслабляюся за чтивом виробництва Кундери. Телефонний дзвінок з іншого кінця квартири. Біжу туди, вмикаючи по дорозі всі світла. Вже десь із місяць у мене жест підіймання слухавки скеровується згасаючою надією. Марнославною і кумедною, схожою на тупорилу мрію замаскульченої американської домогосподарки. Мені мають подзвонити з телебачення. Запросити на зйомки. Ні, Скандинавська Квітко, я не зовсім шизанулась, я очікувала на запропонування роботи, тим паче, що вже пройшла всілякі там відбіркові тури. Дзвінка не було, минали тижні. Намагалася переконати себе, що мені потрібно саме бабло (десь кажуть 300 баксів), а не її Істерична Величність Слава. Що це робота, на якій не треба ніц особливо робити, а просто бути собою гнати щось у прямому ефірі, стьобатися, висаджувати людей, і отримувати за те бабло. Просто вже на другу-третю пробу я чулася перед камерами, як перед глядацьким залом КВНу, в який сумлінно фіґачила чотири роки. Думка про роботу ведучої додавала збудження, думки ставали легкими, як порожні консерви, і кумедно брязкали, остання з нездійснених мрій дитинства здавалась вже перед носом... дзвінка не було. Я мазохістично прислухалася до пліток щодо стартування нових проетів на каналі, мене нібито кудись-там взяли, все одно я молодець, бо мене, таку ніяку простеньку дівчинку відібрали з-поміж ешелонів писаних красунь зі спеціальною кульково-поплавковою освітою...

Я вступила до маґістратури. Слабенька втіха. На початку радувала, потім перестала. Звичка. Як і те, що до слухавки тягнешся з надією, як остання істеричка. Враження, що в мене повипадало волосся й посіріла шкіра. М-да, любесенька картиночка. Корочє, збивайся, подружко, казала я собі.

І тут цей дзвінок.

Добрий вечір, це телеканал «К-35», ми завтра знімаємо презентаційний ролик програми, якщо хочеш, приходи завтра в 12 до готелю «Либідь».

А де це? Туплю я.

Універмаг «Україна».

А... Ну добре, я буду з журналом «Огоньок» в руках... (скільки раз я вже казала це!)

Не треба, там тебе знають. Буде Макс та інші знайомі тобі люди.

Ага, ну ОК тоді, завтра, либідь, дванадцять нуль нуль.

До побачення.

Папа!

«Треба підстрибнути з радості», – думаю я, розсерджена своїм битовушним сприйняттям такої очікуваної яви. Підстрибую. Всідаюся за свій чай, метикую, що завтра пасуватиму пару англійської. Як відмазатися? Сказати одногрупницям: «Передайте, що в мене зйомки...»?

А!!!! Горня гарячезного чаю, перевернуте мрійливо загарбуваною пачкою печива, виливається мені прямо на причинне місце. А!!!!!!!!! – (Боляче, холєра) А-а... Ха! Ха-ха-ха! Дякую тобі, Господи, що час від часу роздупляєш мене від мого марнославства! Та ще й куди воно всьо вилилось! А, ну так, я ж сьогодні почала складати «геніальну пєсу» поглиблено еротичногозмісту. Сиділа на мудрій лекції з методики викладання у вищій школі (прєпод я, блін!), і смакувала всі сороміцькі деталі свого вчорашнього майже-сексу із своїм колишнім ворогом. (Ой, який свіжий сюжет! Браво, мама, браво!) Відтак почала складати цю недолугу пєску, з пафосним розрахунком показати її на майбутній презентації майбутньої книжки. Але пафос зявився пізніше, коли я побачила своє імя серед заголовків «Четверга», і подумала, що круто, коли у тебе в імені і в прізвищі однакова кількість літер. Сашко, мій кумпель, ще якось мене простьобав, але пафос лише примножився. А до пафосу була мазохістична хтивість. Типу, кльово, що вчора не потрахалась, тепер є що поуявляти-позгадувати, а інакше пускала б лише ситі відрижки, чи, що певніше, шкодувала би за скоєним. От який ментівський кліщ виліз. Я про кліше. Так от. Чайок той мій не випадковість, а ще одна наочність до уроку психоаналізу. Браво, мама, браво...

Дзвоню і те все виказую Артимові. Сміємося-стібемося. А все ж... Все ж мені подзвонили із «К35». Папа, до завтра, не знаю, коли буду вдома, постараюся найшвидше.

Кладу слухавку. Телефон відразу дзвонить.

Алло, це знову з телеканалу «К35». У нас зірвалась зйомка. Ми якось ще тобі подзвонимо.

Väaxjöo, Швеція, 22.08.02. Кінець літа і казок. Все вклинюється в жовтень. Тим паче жовта фарба заливає шмат прапору країни, що її колишній король-авантурник Карло ХІІ не знати як опинився був колись на Україні, забратавшись необачно з гетьманом-авантурником (Слава Україні!) Іваном Мазепою. Карла шведи нинішні вважають несповна розуму, «Гетьмана Мазепу» забороняє до показу в російських кінотеатрах російська цензура. Та й фільм бездарний, якщо чесно. Менше з тим, попри мій балкон із письмовим столом і скандинавським аристократичним сонцем у подряпках того столу летять дикі гуси. Крячуть собі чи що вони там роблять, прораховано обираючи стереотипне тло своїм польотам червоне північне сонце. М-да, нефіґово я дату позначила.