Текст книги "Полювання в гельсінкі (СИ)"
Автор книги: Ирена Карпа
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 7 страниц)
На столі тому за хвилин пять-вісім можна буде вздріти отаке:
...І тоді вона побачила стовп світла зі своєї голови. Його відбиття у змертвілому морі. Голову повернути було неможливо. А навіть якби вона те і змогла, то так би вже й мусила лишатися: персами до моря, очима на захід. На темне море спустилася сітка. Вона просунула крізь сітку пальці. Ті почали одразу рости, і росли-довшали аж до обрію, скрючуючись у пожадливому дурному прагненні схопити сонце. На голову сильно тиснув світляний стовп. Сонце тим часом безжально підіймалось. Як тільки воно вилізе на верхівку світляного стовпа, море поглине її. Тепер вже нічого було сподіватися на прихід Великої Риби, що могла би поглинути її разом зі стовпом і сонцем. Велика Риба всохла. Десь на Північному Заході, так і не допливши до Пятої сторони світу. Хоча... так казали нам лише маленькі чорні люди, може, брехали?Тим часом стовп зі світла робився все гарячішим: наближалось до зеніту сонце. По воді запалилися кола, втікаючи від неї врізнобіч. Під морем нікого не було. Вона не чула нікого. Світ на кінцях моря давно уже жив головою донизу. Тому його коріння скоро й всохне. Вона хотіла розтулити рота, щоб проспівати слова котроїсь із лід, але солона вода захлиснула їй обличчя. Смак тої води багато що нагадував, ніс у собі історію кожної смерті за останні 2000 років. Відлік їх по смерті Христовій вівся. Вона ж чекала відліку по Воскресінню. 7 по сім днів. 77777777сімірок. (Сімок, семиоких семітів).
10.10.02 р.Б.
Чую шкряботіння в шибку. Голуб. Дивлюсь на годинник рівно восьма ранку. Пора вставати. Дякую, Господи, за такий будильник.
Мене ж не будять голуби рівно о восьмій ранку... каже сумний Сашко.
I met a Christian in Christiansands,
And the
Devil in Helsinki
Питаю в Сашка, чи він і справді тут, бо в мене вже добрих два дні стрьомне відчуття, що він просто один із вигаданих персонажів. Тобто, із персонажів, що вигадалися собі самі, а тепер витанцьовують довкола мене, втягуючи в їхнівласні страсті-мордасті. Пишуть мені якісь листи з Канади, просять нікому не розказувати про їхні зради і другорядні кохання, коротше, роблять з мене деміурга. Нє, чуваки, так не тойво...
Саш, а ти справді тут?
Хто? Прикидається він.
Нє, ну раптом мене глючить. Ти де?
В п...де! каже самими губами. – Як в тій рекламі «Кока-коли».
КРОВЬ «ПОМОЩЬ БРАТЬЯМ» читаю на ятці в метро замість «Продается дешево». М-да, пелікан, що годує дітей власною кровю... Про що ми, про циклічність? А, так, мені таки передзвонили з «К-35». Ввечері наступного дня. Постнаступний ще не настав.
13.10.02. ВИКИнУТИ?
Жіноча проза. Попахує передменструальним синдромом. Знову напливи ненависті до власної статі. Бе... В голову пхається пейзажна лірика в купі з картинами міщанського побуту. Кімната раннього дитинства. Радянська традиція: важкий килим кольору засохлої крові на підлозі. Зародження покоцаних і модифікованих в майбутньому честолюбних думкок. Тлуста і похмура дівчинка мріяла перетворитись на довгоногу бізнес-кралю в сірому костюмі. Привид її заглядає тепер мені через плече і плаче: «I wish I was special, youre so fucking special!». Хоча англійської тоді вона не знала і слухала вбиту попсу, фріком її вважали ледь не з першого класу. Як і її молодшу сестру. Як діти, так і педагоги.
Наші діти вивчились не завдяки, а супроти! Каже їхній тато, коли їм вже 21 і 16, подивившись інсценізацію уроку зарубіжної літератури в національній школі («Алєксандр Сєрґєєвіч Пушкін (!!!!!!!), какой бил чєловєк!!!!) А під час фактичного навчання в тій школі у маленькому провінційному містечку діти (особливо старша) підпадали під педагогічну категорію моральних калік, і батьки були у стовідсотковій згоді з думкою педколективу. Всім було тієї дівчинки ДУЖЕ шкода.
У тєбя нікаґда нє будєт друзєй, тєбє здєсь всє слєдуют только патаму, что баяцца тєбя... В жизні тєбє, дєвачька, прідьоцца очєнь тяжело... Виливала їй душу Ніна Олександрівна, для найповнішої довіри замкнувшись із нею та з класною керівничкою в порожньому кабінеті, попередньо вигнавши звідти всіх однокашників.
А потім, трохи згодом на екстрених (хе-хе!) батьківских зборах із учнями Сергійко Тороус, перфектний математик, піднявся і сказав:
Ви тут, Ніно Олександрівно, сказали, що її усі бояться, а тому слухаються. Я попрошу встати тих, ХТО БОЇТЬСЯ Іпу Капну.
Я-а-а?!!! Анна Стєпанавна, – то до керівнички, – развє я такоє ґаваріла?
Нє-е... тихо «приголомшилась» Ганна Степанівна.
Зрозуміло, кому повірили усіхнібатьки.
Та злидота сталася наприкінці девятого класу, на випускному дівчинка на знак свого пробачення навіть подарувала Ніні Олександрівні прекрасні білі квіти, а на Ганну Степанівну, людину люблячу й шляхетну (ну подумаєш, потрапила разок під вплив ляпшої подружки...) і взагалі гріх зло тримати – крім замилування нічого із себе не витиснеш. Та все ж епізод у памяті залишився дуже яскравим.
На фіґа я все це пишу, Скандинавська Квітко? А пес його знає. Помста штука смішна й непотрібна. Вона безсильна й беззмістовна. Опис дитячих травм і образ то помічний ключ літературознавцям психоаналітичного підходу. От виросту колись, стану таким ось аналітиком і кинусь себе аналізувати... Бридня, звичайно. Але це допомагає знайти відповідь на редіохедівське I dont belong here, чому? В моєму дорослому житті. Хоча... Я давно вже перестала тупити з такими питаннями. «Кращість завжди означає інакшість» ця Артимівська фраза рятувала при кожній відмові від участі в концерті («Ну... тут би щось покомерційніше...»), при відмові в улаштуванні на телеканал («Ну в нас же не MTV, сама розумієш, тут найрейтинґовіший кліп екс-ЛАСКОВОГО МАЯ...») і при неприйнятті статей до друку («Чьо-та ми тут всєй рєдакциєй чіталі, нікак нє маґлі вдупліть, чьо ти тут сказать хатєла...»)
Містечковість, містечковість... Немита естетика російської підошви. Спотворений Майдан Незалежності, кічуватість перепроданої дірявої преси, тотальна метакриза (тьху ти, спад!) українського книгодрукування, радіо й телепередач, періодики, і нині і присно суща політика русифікації... Тупенької такої русифікації, дешевенької, як китайське шмаття, але такої ж коханої й усеосяжної. Проґресивні марґінали, приїхавши в столицю, швиденько асимілюються і вже дзявкають зі своїх шпар смішним варіантом української російської, переживаючи лишень за тепло своїх дуп. Ні, революції у нас не буде. Тому що ми холопи. Навіть не пролетарії, в яких замість мізків важельки для аґітації, нє. Ми професійні раби з багатовіковим досвідом вилизування чужих анальних отворів. Що, десь це вже читали? Так, не я одна про це пишу. В цю ж саму мить, я впевнена, цоркають клавішами ще десь із кількасот обурених фаланґ обурених націоналістів. А ззаду над кожним нависає незриме європейське (американське) одоробло, і верещить: «Що-о-о?!!! На-ці-о-на-лізм?!!! Ні, серед наших співробітників фашистам не місце!» І фаланґи повільно сповзають на культурологічну тематику, прославляючи дядькосемівські благодійні фонди, що радо відмивають засмальцьовані грошики по країнах третього світу.
Я втомилась. Моя лють безсила, вона викликає лише посмішку в так званих успішних співвітчизників.
Українська мова мертва мова, сказав якось на лекції викладач Конституційного права України в Державному університеті.
Хуй вам в сраку! сказала я найближчому партовому оточенню, а з ним лише вступила у полеміку. Того чувака відтак звільнили. Народ на мене тикав пальцями, думали, що я настукала. «А он вєдь бил маладой і інтєрєсний...» зітхали сексуально стурбовані інязівські фіфочки з вічною нестачею самців. Але то настукала не я, а ректорський протеже із мого курсу. Тихо й непомітно, без скандалів. Хоча й подумали на мене, я вдячна тому підлабузничку за виконання брудної роботи я б так не змогла.
15.10.02.
Не трахни друга свого...
Друг поміж тим розповідає, як уперше запхав собі пальці до ануса:
Карочє, почав кричати, так класно було, а через стінку на кухні батьки картоплю смажать...
Друг ще багато чого розповідає, але я в основному переконую його, що трахатися нам не варто. Так, я гей, так, він мого типу, але як тільки я пересплю з ним, його рейтинґ почне падати.
Ну от, ти ображаєшся... Ніхто не витримує мого уїбанства, лише найзапекліші уїбани... Кажу йому.
Ну от, – зітхає він, – вибір простий: або тебе поголять, або станеш уїбаном...
19.10.02.
У лекторки астма. Я сиджу на її лекції, ховаюся за монітором, їм ковбасу з хлібом і, quel dommage*, готуюся до наступного семінару. Феноменологія замість коґнітологія.
Ноема, ноезис. Модно. Кому? Кому в Кумрідж, кому по дрова. Певно, вибираю друге. Писати про Данте на деревах водою. Не в Кумрідж, а в Кембрідж. Misspelling.
*Як шкода ( фр.).
19.10.02.
Я не можу бути сукою чи стервою. Я істота андроґінна. Тобто, означена божественністю. Зрештою, як і всі ми.
Починаю вчитки твою мову, Скандинавська Квітко, щоб звучала вона в німотності моїй. Outona omilla mailla. Чужинець на моїй землі. Чи швидше, на твоїй, niin mie mieltynen. Я стану на твою рідну землю обома своїми чужинськими ногами і щосили кричатиму:
Гельсінкі, я прийшла вполювати вас! і з далекого берега відгукнуть луною древні поганські капища моїх предків...
[ ], таке твоє мовчання. Пустка, що чекає на кулю.
Я пережовую горіхи. Осінь і хмари попротискали мені шибу, силкуючись запхати поперед себе потворні (повторні?) будинки спального району. Я люблю Київ. Брудний і деколи чистий, як і моє помешкання.
Скільки можна отакої нудіти? Попечений зсередини писок, часникові привіти шлунку після легкого національного сніданку, риба з вимоченої в чаї слонової кістки, все рухається з амплітудою в сраку (ірраціональна величина). Так же можна і до ручки дійти. («Ручка» заняття на кшталт гортання жіночих журналів, фарбування нігтів, випікання яблучного пляцка, хоча останнє ідея непогана).
Знову докучають думки про те, з якого би фонду збити бабло. Проекти на кшталт «Алхімія в українських народних піснях» і привид непочатої маґістерської не дають спокійно спати. Ґранти, стипендії... як всьо в падло. Якесь безнастанне тикання то в кіно, то в науку, то на ТеБе, то в модну індустрію... Знову-ж таки, останнє весело:
Концепція показу моделей «МашаS і Капна»
Мета: Смерть конякам (худопатикатим бабегам химерного зросту). Такою ж є неофіційна назва. Доказати, що істина краса й сексуальність жінки повинна поміститися в зрості 160-165 см (виняток лише за перешкалом інтелектуальності. Див. «Форс-мажор»), а не в тичконогих і пласкогрудих модельках, на яких «і мішок сидить». Повернути модоспоглядальне людство в рамки естетики здорового тіла з реґіональними сантиметровими відхиленнями, за винятком відхилень у бік дистрофії.
Гасло: Булімія й анорексія ганьба!
Розрахунок: Розміри 90-60-90 розраховані на зріст 160, а не 190. Розміри, що перевищують (переширюють) даний сантиметраж, мають, відповідно, співвідноситись зі зростом. Більше санитметрів більше кілограмів, але то і вівцям єсно.
Робочі обовязки: Марія Согомонова («МашаS») підбирає пристойний авторський одяг людського покрою і добірної тканини для ретельно (а інколи і чисто випадково) підібраних дівчат-модельок. Іпега Капна («Капна») ретельно (або за браком часу й вірою у щасливий випадок зовсім необдумано) підбирає вищезгаданих дівчат-модельок. Також вона підшукує до пристойного одягу найневідповідніші аксесуари, а за необхідності й сама конструює кілька моделей одягу. Займається постановкою і змушує дівчат кричати ті непристойності й робити ті пики, які вже зараз розробляються іміджмейкерами концерну «МашаS і Капна».Іпега Капна, за браком модельок (а їх має бути 13) і сама може гордо продефілювати подіумом, так як її параметри реально втискаються в концептуальні рамки.
Форс-мажор: 1. Якщо бракуватиме модельок, і на подіум доведеться виходити Іпезі Капна (Капні?), спонсор зобовязується ґарантувати присутність психолога. Психолог повинен пояснити Іпезі, що «Дєнєг за це не буде», так як організатором (одним із двох) являється Іпега Капа. (Та ж сама Іпега Капна, № паспорта СС 237884). 2. Якщо раптом у зависокої й захудої дівчини виявиться зависокий рівень інтелекту й завищена самооцінка, її прохання щодо участі в показі може бути розглянуте апеляційною комісією, що знаходиться за адресою вул. Пискувата, 22, (Поліклініка №8, Кабінет боротьби з підлітковим парадонтозом та булімічним ботулізмом).
Поради: Музика повинна гармоніювати з постановковими жестами модельок (викиданням окремих пальців рук, плювками, істеричним наглим сміхом і зумисним шпортанням на подіумі). Пропонуємо музику гуртів « Sonic Youth», «Фактично Самі» та проекту «Гроші»).
А ще на пораду мого приятеля, коханого сина голови однієї поважної політичної організації, можна збити бабло з цієї організації, написавши гіперактуального трактату на тему:
«Літера «Ґ»
і
входження України до Євроспільноти»
If one cannot have what one loves, one must love what one has*. Так казав Вілсон. Не думаю, що це вже геть-чисто по-лузерськи, нє. Але чого ж у мене серденько і мліє, і болить, що я не шугнув із оперної гальорки на голови партеру? Ген аж понад оркестровою ямою, над освітленими партитурами, під недограну увертюру...
Ага, і впав би-с, як міх із гівном, не встигши і перднути в бік оркестрової ями...
Істина, друже. Але ж сам знаєш, як воно: «Si tu ne maimes pas, je taime, si je taime, regarde-toi!»
Щось тебе, старенький, геть не ті проблеми харять.
Та пішов ти...
Я не про твої карєрно-мазохістичні запари. Ти ж знаєш, про ЩО я.
Не треба так акцентувати слово «Що». Це приспане питання. І некрасиво це... А за два тижні я до Львова поїду, оперу «Мойсей» слухати.
Або до Хмельницька, шмутки «Найк» купувати...
Слухай, досить вже мене підйобувати, не видиш, неньові кєшко?
Лягай вже спати, батьку-тарасе, чекаю ж на тебе.
Сам лягай, мені ще уроків до фіґа... Ех, непотріб я дірявий...
І я теж. Ми два непотреби діряві. Давай спати будемо.
Нє, ти почитай іще.
Ага, Віан кльова шняга, але що ти там мені обіцяв, як запізнився? Міньєт і півника на палочці?
И...
Ага, от тепер уже «И»! Впєрьод!
Слухай, відколошкайся від мене десь хоч на півгодини, бо ше зара твої мамі позвоню, скажу, шо ти з хлопчиками спиш.
Ом.
Га?
*Якщо чувак не годен мати то, що любить, мусить любити то, що має ( англ.)
Хлопчик ОМ. Однина єдинна.
Запахло Віаном...
Ага бля, осінню в Пекіні.
Чуєш, як шумить хард диск?
Ну?
Там музика. І голос. «Не стрррашшшно...» співають.
Голоси в голові перша ознака шизофренії. Хоча на неї хворі всі, якщо вірити описові проявів. Хоч книжечку цікаву почитати? Медицинську, наукову.
Нє вже, мерсіба, луччє ви к нам...
Раптом помічаю, що він уже із добру хвилю спить. Ну той, із ким я нібитоговорив. Упс?
25.10.02.
Написано тобою з Африки:
Фінською, лексичні значення слів невідомі. Морфологія вражає. Синтаксис як такий відсутній.
Мною, з Києва:
Англійською, і коням зрозумілою:«Знаєш, я ще не зовсім пересікаю лінґвістичні кордони до тебе... Були колись слова, що я знав їх фінською, та вони, боюся, втомили тебе. Приймай поцілунки піску і забудь про води поцілунки.
Vesihiisi.
По тому було щось ще від твого брата, запропонував приїхати на пиво до Берліну чи на рибалку у Вестервік, Швеція.
Rakastansinua. Добре, що ти цього вже не почуєш. Я просто ходжу на фінське кіно.
Дежавю? Акі Каурісмякі.
Моя дівчина (коханка? подружка?) Саша сьогодні відмовилася вийти заміж. За чувака з Канади. Перспективного такого, економіста. От блядь, яка халепа... Сказала мені це і подивилася так в очі. Я, дебіл, іще спитав, чого вона відмовилась. Промовчала. Ну так, я ж НІЧОГО їй не обіцяв. А потім, коли я овочево лежав на ліжку горілиць, вона спитала, чи не за тобою я сумую. Ні, я просто думав, що вже ніколи не скажу тобі ракастансінуа чи чогось іще довшого а тільки так терве що українською здоров. І букви «Ю» замість крапок. Яка потворність. Схоже на обірвані крильця мух у жирному тістечку.
Її мати мене ненавидить. Ненавидить.
30.10.02. День приїзду Перкалаби.
Хочеться раптом до мами. Своєї. Дивне бажання. Не траплялося із дитсадка.
Українці!
Браття і сестри!
Далі маніфест на захист органцізації «Самостійна Україна», пропозиція дати пизди КПУ, бо вони мудаки і все таке. Маніфест надрукований на рожевім папірці, знайдено його на підлозі в туалеті. Певно, був закладкою до книжки. До Хвильового російською мовою. Іншого примірника в нашій бібліотеці Національного Лінґвістичного університету не знайшлось. Ну що ж, хоча б опалення увімкнули нам, селянам кріпосним. Бо мерзли на курчу маму, сидячи у пальтах в авдиторіях, і розмовляли про постструктуралістські підходи й ґлобальні методи навчання когось чомусь. І, звісно ж, як у соцреалістичних байках фабричного пошиву, пан ректор сиділи в своєму бюро з супермодним кондиціонером і кофєм в пастєль. Хоча, щодо останнього не впевнена. Та й узагалі, який із мене в біса, співець пригноблених народів?
В мене от хробак у голові поселився. Став собі так вертикальненько, покручується час від часу туди-сюди. Садюга-хробак. Він як цвях, забитий у мене згори. Скам порадив закривати очі, щоби не давати хробакові світла. Я заливаю хробачину кавою.
Сиджу і ходжу з голим торсом. Це зручно мені як чоловікові. Нє, сенс не в тому, що я іґнорую свою стать де там, сьогодні мої груди зявилися в черговому журналі, вони тепер далеко популярніші за мою музику. Ні, промоушн справа свята (так я себе, принаймні, силкуюся переконати). Просто коли ми ходимо із хлопцями у гори, мій торс почуває себе нічим не гіршим, він так само пітніє, і так само прагне сонця. Коротше, перші пять-десять хвилин хлопці бентежаться, а відтак їм стає зовсім байдуже, ми всі істоти андроґінні.
В мене бумеранг на шиї. Подарував один милий закоханий (ось уже пять років скоро, як, на жаль, закоханий) хлопчик. Типу, все тобі, суко, повернеться. Якась лавина кохання на мене звалилася. Жінки, чоловіки, асфальт і червоні стіни Червоного корпусу, і червона фарба, розхляпана на асфальт із тих червоних стін. Стягнуте назад обличчя і ненависть до літератури. Якого дідька то мій фах? Я ж тупа, як діравий валянок, я ж не петраю у жодній методології, і взагалі не вважаю себе гідною когось критикувати. Тут би із собою розібратися. Дограв Нік Кейв. Спливає недодане інтервю журналу «Афіша». Розкрутка, мать її. Ну ЯК я маю відповідати на питання про свєцкіє раути, якщо я була і лишаюся кончєною марґіналкою? Просто те, що раніше називали яремчанським бичєством, тепер називають київською панкухою...
31.10.02. Гелловін, одним словом.
Нє-а, я не аналітик.
А мозок мій шльондра із зашмарканим боа. Він уже навіть не здатен відповісти на питання «А що тобі самомуподобається?» Шльондра, яку розшарпали на всі боки геть усі, хто йшов мимо, її жорстоко і болюче вигравали куди лиш могли, змагаючись у новизні збоченства, вона вже не здатна до жодних розрізнень. Хто їй подобається? З ким було добре? Шльондра хоче тихо здохнути, бо іншого, здається їй, немає. А у мого мозку, в принципі, надія є: Бирчик, колєґа Бирчик працює в станіславській психлікарні.
Купи гівна, а попри те
Я ВІРЮ В БОГА.
І Бог вірить в мене. Я знаю.
У ванній Сашко шкребе собі обличчя. Певно, голиться, щоб позбирати усі свої риски трагічності. Лишенько, що ж із нього тоді лишиться? Він же ввесь із тих рисок, перемальовує їх із постелі на стіну, відтак на кахлі ванної, потім відбиває їх у дзеркалі брунатного лінолеуму, ковзає розкиданими по підлозі книжками, руки губляться поміж жадних сторінок, ледь встигає донести ті риски до кухні, щоб нарешті їх втопити в чаї. Я люблю Сашкові риски трагічності, він щодня чекає, коли я їх постираю нанівець в якомусь із своїх нападів дратівливості. Самогону. Так ми назвали самокритику, чи то пак, самодіставання.
Інколи Сашко нагадує про те, що він моя запродана душа, що, хоч і вилізла назовні, щоб податися до нового ґазди, все ніяк від мене не відчепиться, все намагається (в відомий спосіб) залізти у мене назад. Ми довго кохаємося ранками. Хоча... чи принесе він апельсинів на мою могилу?
Мабуть, вперше з прищавого тінейджерського віку мені схотілося:
Здохнути
Дати дуба
аб жшпринесе він апельсинів на мою могилу? до нового ґазди, все ніяк від мене не відчепиться, все намагається (в відомий спосібПростягнути ноги
Піти тпру-тпру на курчу ляґу
Дочекати християнської кочини життя нашого, безболісної, бездоганної, мирної... На тому танатологічні фантазії вриваються, не надихає навіть Геловінська ніч. Обурена моїми відповідями київська брошурка «Афіша» сказала, що мій гурт не вдоста знаний, і що вони почекають на всановлення статусу мене як письменника. Я сказала їм, щоб встановлювалисаазав їм, щоб встановлювалиста знаний, іщо вони почекають на всановлення статусу мене як письменника. я зручненько відлизати у мене.
До речі, про кохання. Я забуваю імя твоє, Скандинавська Квітко. Полювання йде поміж сосен до кінця.
01.11.02.
Книжки, плівки, нотатники розкидані по підлозі. Мені так зручно. Мені зверху легше щось шукати. А взагалі все скидається на помешкання психа.
А епілепсією не хворієте? спитала мене поважна пані професорка.
Ні, тьху-тьху-тьху...
Ну, тоді ви все-таки не дотягнули до повної геніальності.
Відтак Артим мені сказав, що епілепсія хвороба інфекційна, й захворіти нею може будь-хто. Я чхнула. Будь здорова, правда. А потім сповістила Артимові, що, певно, не хочу і не буду викладати в цьому університеті.
Слава Богу, вона зрозуміла це, поки небо ще не стало зовсім темним... сказав він.
* * *
Where is your homeland?
Well, thats in Sweden, near Väastervik. In English you can call it «Blueberry bay».
Are you from Sweden?
Ive been there... Once.
3.11.2 День початку реабілітації.
Я лежу спиною на дуже зимному дні колодязя. Зверху залетів протяг і просто завис наді мною, заповзявшись мене повсякчас холодити. Простягаю руку до слизької стіни, забиваю під нігті якусь підступну паросль. Навряд чи допоможе звідси вилізти, та все ж хапаюся за неї, точніше, просто драпаю стіни. Скільки вже часу я тут чекаю на мотузку згори? Всіх інших вже повитягали звідси так давно, що я вже впевнений: лежав тут споконвіку сам-один. Мій голос час від часу спіраллю забігає наверх, а там одразу дубне й скапує слизом мені на голову і руки. Чекаю тута зяви бодай якогось хробака чи мокриці. Все мене полишило, геть усе. А я навіть й не казав отому всьому «Геть!»
Можна кожну сторінку ненаписаної маґістерської змазати наркотою. Кокаїном, ліпше всього. Буде, як в «Імені Ружі» тільки той, хто буде слинити палець при гортанні буде не вмирати від отрути, а виг анятись від коксу. А якщо ще й ш рифти зробити різнокольоровими...Так казав Борейчук. Він, певно, не зовсім хтів, щоб я їбанулась. Но і так, як каже Іздрик. Dead can dance, як каже ще хтось. Не Заратустра.
Абстрагування часто виступає як багатоступінчатий процес, результатом якого є абстракція від абстракції.Це з Сашкового реферату. Сашко математик. Реферат, бля, з педагогіки.
ÿy ïi³?øoîiâa
áaóoäaóo ïiëeåaêeàaòoèe òoåaáaåa óo ñnîiáa³?
ñnêeàaæ?åaøo ÿy áaóoâa äaóoð?íièeée
ÿy íiåa çcàaíiàaäaòoîi ñnàaìiîiâaïiåaâaíiåaíièeée
íiåa ëeþ?áaëeþ? ñnåaáaåa
äaîi âaàaøoåaãaîi ÁAîiãaàa ìiåaíi³? äaàaëeåaêeîi
ÿy íiàaâa³?òoüu éeîiãaîi íiåa áaàa÷?óo
áað?èeäaêeåa ñnòoâaîið?³?íiíiÿy
ïið?èeêeëeàaäa äaîiñnëe³?äaæ?åaíiíiÿy óoéeîiáañnòoâaàa äaëeÿy ïiñnèeõoîiàaíiàaëe³?çcóo
ïiåaâaíiîi öoåa áaàaæ?àaíiíiÿy âa³?äaâaåað?òoîiñnòo³? óo âañnüuîiìióo
îi÷?îið?íièeòoèe
öoåa âañnüuîiãaîi ëeèeøo ñnîiíi
ïið?îiêeèeäaàaéeñnÿy
ëeèeøoåa âa ãaàaäañnüuêeèeõo ñníiàaõo
âaòoð?àa÷?àaåaøo êeîiíiòoð?îiëeüu íiàaäa ñnâaîiº?þ? ³?íiäaèeâa³?äaóoàaëeüuíi³?ñnòoþ?
äaëeÿy òoåaáaåa öoåa ïið?îiñnòoîi
ïið?îiêeèeíiüuñnÿy
çcàaïièeøoèe òoîiée ñnîiíi ÿyêe ñnïiîiäaîiáaàaâañnÿy
íiàaïið?èeêe³?íiöo³? âañnåa ñnòoàaíiåa îiäaíièeìi
Такий-от був Сашковий текст. В перекладі він мав би значити:
я пішов
буду плекати тебе в собі
скажеш я був дурний
я не надто самовпевнений
не люблю себе
до вашего Бога мені далеко
я навіть його не бачу
бридке створіння
приклад дослідження уйобства для психоаналізу
певно це бажання відвертості у всьому
очорнити
це всього лиш сон
прокидайся
лише в гадських снах
втрачаеш контроль над своєю індивідуальністю
для тебе це просто
прокинься
запиши той сон як сподобався
наприкінці все стане одним
Та все ж quel déejàa vu він не пішов. Нє, у мене, звісно, вже попроростало пазуряччя тупої невимовності в грудях, я безсловесною твариною заскляніло споглядала квадратики і літери на чорному джинсі моєї сукні, в закапелках мозку я вже виправдовувала його вибір «Піти», але ж.
ВІН БУВ АНГЕЛОМ.
² ï³òè íå çì³ã áè, íàâ³òü ÿêáè çàõîò³â. Áî òî íå éîìó âèáèðàòè ÷àñ ïðèëüîò³â ³ â³äëüîò³â ³, òèì ïà÷å, íå ìåí³, õî÷à ÿ é âèìî÷èëà äîáðÿ÷å éîìó êðèëà ð³äèíîþ äëÿ ìèòòÿ ïîñóäó «¥àëà». ͳ, íå ìåí³. Õî÷à ÿ é ìàëà ÷îòèðè îêà ó â³äîáðàæåíí³ âå÷³ðíüî¿ øèáè, à â³í ¿õ ìàâ ëèøå äâà. À ùå ìè â÷îðà ïîôàðáóâàëè éîìó áîðîäó â ÷åðâîíèé (ðóäèé?) êîë³ð.
Ну що, хтось то побачив? питаю.
Ні. Мене ніхто окрім тебе не бачить.
Інколи він каже, що є простою галюцінацією, що у мене простий параноїдальний синдром. Я йому кажу, щоб він просто не вийобувався. Тоді він просто розкладає по торбинках жовті яблука. На кухні. Я прищемляю йому зеленкуваті від хімікату крила кухонними дверима. Він не йде. Але не тому. А тому що.
ВІН Є АНГЕЛОМ.
А ангели танцюють навіть мертвими.
08.11.02 (За місяць моє деньнародження. Стати великим і сильним. Визначитися з житієм).
Так я думав років у 16-17-18, коли розмірковував про свої 22. Хтось колись сказав мені, що треба обовязкововизначитися до того часу, на крайняк до тридцяти трьох або, в дуже рідкісних випадках, до сорока чотирьох, але так довго не живуть. Такий от булшит, як сказали б американські мучачі. Я ж мучачік чистокровний український, хоча й кохаю дівчину-бусурманку, і діти мої, як вона їх вродить, таки й бусурманами породяться. Тьху на тебе, дурню, вона ж за тебе не хоче, та й кров у неї чиста, майже арійська, а ти так, другий ґатунок, зі своїми карими очима й темно-русявим волоссям. Коротше, я не той, про кого Положик співає: «В мене світле волосся, блакитні очі, і кожна зустрічна жінка мене хоче». Хоча про останнє... Твої нещасні співробітниці-німки та-ак на мене витріщалися вчора у клубі, ледь своїми колготками не подушилися. А ти, як і будь-яка стервочка на землі, від цього лише більше шаленіла й виціловувала мені вуха й шию. Одна з них ще мені сказала, прощаючись, ламаною російською:
Натеюс, ми йішто с вамі увітімса...
Я їй голлівудсько посміхнувся. На крихітній сцені «44» догравав «Мертвий Півень».
Відтак вже на виході ми зустріли мою колишню коханку з якимось причесано вдягненим мешканцем Нашого міста. Вона радісно з тобою джерґотіла англійською, я собі байдуже йшов поряд, не сильно прагнучи познайомитись із тим мешканцем, лиш час від часу кидав тобі якісь стьобуваті маяки французькою, щоб подивитись, як від того тихо шаленіє моя колишня. Сука. Я таки постраждав через неї. Вона була звичайною кабачною співачкою, щоправда, із найліпшим на Вкраїні соуловим вокалом. Приїхала сюди з провінції, стрибала від невдачі до кидалова, зичила в мене гроші. Робив для неї все: знайомив із людьми, всім її розмальовував як щось цілком бомбове й неймовірно комерційне, готував їй фаршировані шампіньони (я (!!!) готував!!!) і мастив ступні пахучою оливою. Вона була страшенно худа й висока. Вища за мене. Здалеку була нічо так, симпатична, та шкіра обличчя була поїджена якоюсь давньою хворобою. Кохалась якось без особливих поривів посилалася на втому, на депресію, на бознащо іще. Хотіла мене лиш тоді, як інші баби, змокрівши між ногами від вигляду мого торсу на біґ-бордах, лізли до мене зусібіч. Тоді лише тихо до мене підходила, цілувала десь згори (була ж вищою), так само згори всіх змірювала сірими очицями і трохи зарізко казала:
Падьом.
Ми розійшлися. Мене забембали її творчі пориви неспокійної душі. Вона писала цілком гівняні вірші, а претендувала ще й на роль композитора. Вона роздавала свій номер телефону таким відстійним почварам, що я би не торкнувся більше її тіла навіть за наявності медичної довідки від венеролоґа. Вона була звичайна курва. Курва із потужним соуловим вокалом. Шкода, що не застосовувала його під час орґазму, та то вже таке. А, ще якось ми були зустрілися (де?), вона щось верзла мені з голосним придихом про те, що її почуття лише тепер прокинулись, і що вона дико мене хоче. Я взяв таксі і повіз її до себе. В таксі ми цілувалися. Вона сказала:
Ну нарешті!
Вдома я дуже довго не виходив із душу. Потім вона зробила мені міньєт, я кінчив, а її грати не схотів. Розплакалась і заснула. Зранку тихо зникла. Добре, що не готувала сніданку, бо було б мені «Ой не ходи, Грицю...»
Вчора ми не пили разом. Ми порадили їм чергову забігайлівку на Толстого і пішли на метро. То й добре, правда ж, Скандинавська Квітко? Вдома ми довго кохалися, аж поки не поснули. А вночі сніг вмовив небо віддатися йому, і зрадив небові з землею, тихо-тихо її накривши, міцно до неї притиснувшись. Так, як ти укриваєш мене своїм тілом, благаючи щоб я ввійшов у тебе якнайглибше й найніжніше.
12.11.02
Скочив зайчик у тернину,
Та й порвав кожушину.
А лисичка регоче,
Зашивати не хоче.
Дитяча пісенька. Слова Марійки Підгірянки. Остання сторінка ґазети рекламних оголошень з приводу нових раковин і пожиттєвої депіляції під пахвами. Пісенька ззаду, з нотками. Для таких, як я, щоб витягли зі скриньки і бубніли б ту пісеньку в ліфті маршрутом на сьомий поверх. Підгірянка. Дитинство. Дитяча оперета (оперетка звучить образливо). Скільки мені було: вісім, десять? Роль Ночі для найповнішої і найпохмурішої дівчинки. Особливі вокальні дані не обовязкові. І, тим не менш, аж дві пісні співати, а відтак ще й записувати радіопєсу. Видатних письменників і музикантів у Франції в цей час сексуально травмують у туалетах їхніх ліцеїв.
Митець, патолоґія... Мені хіба що не подобалось, коли мама сиділа в глядацькому залі, а відтак вдома представляла опозицію загальному глядацькому враженню. Ні, вона ніколи нічого не називала гівном. Так, проста едукативна критика.
Скоро має повернутися ангел Сашко. Ґарден-енджел, як я його деколи кличу. Садівником він бути не хоче, й тому виправляє:
Не «ґарден», а «ґардієн».
Ну то таке. В ангела-Сашка опріч мого вайлуватого спеллінґу й своїх турбот вистачає. До прикладу, його зріст чи довжина статевого органу.
Фе, каже він, – знаєш, як важко, коли в тебе довгий член? Ці дебіли совкові зробили унітази так, що сидячи на них, не можеш не торкнутися ним тої холодної гидкої фіґні. Бее!!! Зразу вилітаєш з туалету і летиш, як ошпарений у ванну митися. Хіба що робити все якось підвиснувши...
